Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Особливості соціальної політичної та економічної організації ленінських режимів



ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВ РАДЯНСЬКИХ РЕЖИМІВ

 

 

Ленінські суспільства характеризуються парадоксальною ситуацією. Ленінізм у моменти свого найвищого розвитку охоплював понад третину населення земної кулі, а в 50–60-ті роки ХХ століття продемонстрував вельми швидкі темпи економічного зростання. Це змусило багатьох західних дослідників почати розмірковувати про кризу капіталізму. Однак, врешті решт ленінізм так само швидко як постав, так і зник як соціальний «вид».

 

Незважаючи на свій відносно короткий життєвий цикл, ленінізм спромігся створити стандартизовані інституційні форми соціального порядку, відмінного від західних ліберальних суспільств, однак, порядку безумовно модерного.

 

Ленінізм в найзагальнішому сенсі можна розглядати як ідеологією, політичний рух та інституційну форму, що стали спробою відповіді на виклики умов національної відсталості та залежності, в яких перебувала напівпериферійна, традиціоналістська Російська імперія.

 

Ленінізм, на відміну від переважної більшості національно-визвольних рухів та відповідей на залежність від ядра капіталістичної світ-системи, не просто прагнув відтворити зовнішні ознаки західного модерну, а намагався запропонувати безособову орієнтацію соціальної дії, яка б одночасно радикально відрізнялася від легальної раціональності ліберальних режимів. Тобто інші «недорозвинуті» країни поставали як національні суспільства. З ленінізмом ситуація інша.

 

Такі риси ленінізму, як культивування класової боротьби, рівномірне акцентування ролі індивідів і програм у виробленні стратегії, а також постійна зосередженість на одній конкретній програмі – індустріалізації – були складовими успішного досягнення цими режимами вирішального прориву.

 

 

Якщо говорити про причини виникнення ленінізму, то можна констатувати, що одним із засадничих чинників краху Російської імперії була неспроможність узгодити політику економічної модернізації із розвитком політичних структур – нації та національної держави – здатних адекватно відповісти на функціональні імперативи модерного суспільства, інституціоналізувавши масову участь у політиці. Поза всяким сумнівом, саме нерівномірність темпів змін у політичній, культурній, соціальній та економічній сферах спричинила невдачу еволюційної трансформації «старого порядку» Російської імперії в раціональний капіталізм ліберального ґатунку.



 

Одночасно криза старого порядку та нездатність правлячих кіл імперії здійснити успішні реформи пояснювалася не лише ендогенними чинниками – короткозорою егоїстичністю правлячого класу в поєднанні з традиціоналізмом більшості населення переважно селянської імперії – але й напівпериферійним, узалежненим статусом країни. Моральна економія традиціоналізму фатально збіглася у часі та просторі з політичною економією залежності й недорозвитку; ця вибухонебезпечна сама по собі суміш була готова спалахнути від іскри, якою і стала Перша світова війна.

 

 

Особливості соціальної політичної та економічної організації ленінських режимів

Фактично ленінські та ліберальні капіталістичні режими змогли розвинутися до стану модерних суспільств. Однак між цими двома типами режимів існують ключові розбіжності.

 

І ленінські, і ліберальні режими спромоглися виробити безособову систему координат соціальної дії та інституційної структури, які протистояли орієнтації дії у традиціоналістських суспільствах. Однак, західні ліберально-капіталістичні суспільства виробили безособову, цілераціональну, формально-інструментальну й калькульовану орієнтацію соціальної дії, а також відповідний набір інституцій, що уможливлював реалізацію дії такого типу. Ленінізм же, на відміну від переважної більшості національно-визвольних рухів та відповідей на залежність від ядра капіталістичної світ-системи, не просто прагнув відтворити зовнішні ознаки західного модерну, а намагався запропонувати безособову орієнтацію соціальної дії, яка б одночасно радикально відрізнялася від легальної раціональності ліберальних режимів. Тобто, інший тип дії, не цілераціональної дії.

 

І західні ліберальні режими, і ленінські переслідували спільну мету – розбудову модерного суспільства, ґрунтованого на домінуванні таких ознак західного раціоналізму, як наука та промисловість. Для цього було, зокрема, атаковано засади традиціоналістського стилю життя, закоріненого у селянстві.



 

Ортодоксальна марксистська інтерпретація процесів суспільних змін у напівпериферійній селянській країні логічно спричинилася до економічно-редукціоністського потрактування категорії селянства. Одночасно, цей редукціонізм виявився політично продуктивним з огляду на реалізацію цілей ленінського режиму: колективізація сільського господарства призвела до руйнації селянського опору режиму. Хоча при цьому не можна відкинути питання про людську ціну такої політики.

 

Ленінізм застосовує стратегію й політику, яка підриває «кулака», селянське домогосподарство та сільську спільноту як визначальні інститути селянського суспільства, що грунтується на статусних взаєминах. Саме статусні, традиціоналістські взаємини і потрібно було підірвати аби зреалізувати проект модернізації суспільства. Політика колективізації мала за мету не тільки економічні перетворення. Колективізація виявилася дієвим засобом мобілізації населення, звичайно, якщо абстрагуватися від її економічної неефективності, величезної кількості жертв та недовготривалості мобілізаційного «успіху», який швидко поступився місцем занепаду.

 

У політичному плані ленінські режими тяжіють до патримоніалізму – форми правління, коли відсутня, притаманна суспільствам модерну, раціональна бюрократія, натомість чиновники підкорюються безпосередньо правителю, а не формальним раціональним приписам. У контексті ленінських режимів принцип патримоніалізму зреалізовувався у такий спосіб: влада партії стає залежною від влади лідера; лідер також особисто контролює апарат, який складається з політичної, військової та адміністративної секцій; відданість лідеру – саме тут принцип патримоніалізму вступає у суперечність з принципом харизми – підтримується не стільки визнанням його унікальних персональних якостей, скільки сподіванням на отримання матеріальної винагороди. За максимальної концентрації влади у руках лідера ленінської партії режим здобуває рис султанізму, який, за Вебером, є крайньою формою патримоніалізму, вивільненою від обмежень традиціоналізму.

 

Ленінський патрімоніалізм з часом тяжіє аби перерости до форми політичного феодалізму, яка полягає в автономізації адміністративно-територіальних та управлінсько-ієрархічних одиниць на противагу центру. За свідченням наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова, яке він зробив під час лютнево-березневого (1937 року) Пленуму ЦК ВКП(б), у 1930-ті роки спостерігалася тенденція до «феодалізації»: «Склалося таке становище, що ось такі феодальні князьки сидять, живуть як бажають, а сюди (до Москви) приїздять як-небудь відзвітувати». Ця заява Єжова висвітлює один із мотивів «великого терору», який став спробою відповіді на часткову втрату «Московським центром» здатності до мобілізації кадрів задля реалізації з трансформації суспільства та консолідації режиму.

 

Ленінські режими спиралися не на індивіда у якості економічного агента і громадянина, котрий діє у межах ринку та публічної сфери, а на набір інституцій із офіційно-політичним статусом (організації на кшталт «народних фронтів», що об’єднували «дружні» ленінцям партії, офіційні профспілки, «творчі спілки» тощо). Таким чином, на противагу модерному способу та напрямку розвитку, який передбачає структурну диференціацію аналітично відокремлених сфер – публічної, приватної і офіційної, ленінські режими вимагали повного розчинення публічно-політичної сфери в офіційній сфері, позаяк режим дозволяв тільки один можливий осередок політичної діяльності – партію.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!