Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ІДЕЙНО-ЗМІСТОВИЙ (ТЕКСТОВИЙ) РІВЕНЬ



Поштовхом до написання поеми „Великий льох” послужили болючі враження та спостереження Т. Шевченка. Під час першої (1843) та другої (1845) подорожей в Україну поет відвідав Суботів поблизу Чигирина – колишню літню резиденцію гетьмана Б.Хмельницького; знайомився з народними піснями, думами, переказами про добу Хмельниччини, вивчав місцевість, архітектурні пам’ятки, зробив кілька малюнків. У Суботові, та й по всій Україні, здавен ширилися перекази про те, що Б.Хмельницький перед смертю заховав великі скарби десь у потаємних підземеллях під своїм палацом. Офіційні відомості про розкопки в Суботові в 40-х роках XIX ст. дослідникам невідомі. Проте численні свідчення земляків Б.Хмельницького, задокументовані аналогічні факти з інших історичних місць України, вказують на вірогідність подібної акції. Внаслідок глибоких роздумів поета над історичною долею України, над причинами її нещасть з’явився „Великий льох” [15,16] .

„Великий льох” можна без перебільшення назвати „книгою буття українського народу”: тут геніально осягнуто і підсумовано історичне минуле Батьківщини, її сучасність (і поетову, і нашу) та передбачено її щасливе майбутнє.

Основою традиційної західноєвропейської містерії (як і українського вертепу) було таїнство відкуплення Спасителем роду людського. В містерії Шевченка йдеться про відкуплення українського народу: розкрито причини й сутність гріхопадіння, передумови та шляхи порятунку.

Леонід Білецький стверджує, що цілий свій політичний погляд на реальні відносини між Москвою, Польщею й Україною Шевченко в цій поемі поглибив не тільки тим, що він переніс ці відносини із зверхнього, побутового й реального плану в план внутрішній, духовний, – цього мало: поет переніс їх із плану іманентного (внутрішнього) – в трансцендентний (потойбічний), з політичного – в історіософічний і релігійний.

Т. Шевченко не відступає від життєвої достовірності навіть у найдрібніших штрихах. Наприклад, душі-пташки летять ночувати в Чуту – ліс із такою назвою справді є поблизу Суботова. Злетівшися із трьох сторін світу, ворони сіли „На маяку, що на горі посеред лісу”, про нього ж говорять, ідучи до села, лірники. Такий маяк справді стояв на горі Вовчий шпиль у лісі неподалік від Суботова. Згадується в поемі й реальний мешканець Суботова – козак Яременко. До цього штриха поет зумисно ще й додає примітку-пояснення: „Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати”.



Водночас конкретно-життєві реалії не обмежують творчої уяви Шевченка. Він досить вільно комбінує, домислює історичні факти, адже пише не документальний, а історіософський твір і реальні події для нього – лише засоби образотворення, втілення художніх ідей.

Стрижнем історіософської концепції „Великого льоху” є націософський концепт. Відтворені у поемі зламні етапи історичного розвою України за двісті років – від Переяславської ради аж до сучасної поетові доби – це ланки ескалації єдиного процесу національного „занапащення”; Шевченко осмислює і подає їх саме у такому ракурсі, ставлячи національне питання як центральне і найболючіше, по суті, фатальне для України. Він розуміє (і передає своє розуміння у символічних образах-знаках), що гостроту цього питання великою мірою детерміновано зовнішніми, об’єктивними чинниками: межовим геополітичним становищем України поміж різними державними утвореннями, поміж різними культурними світами й етноментальними, конфесійними системами, ще й зазіханнями сусідів, не вельми розбірливих у засобах реалізації своїх месіанських амбіцій [2,14] .

За Шевченком, „сліпота”, „глухота”, несвідомість – найтяжчі хвороби національного організму, реальних засобів лікування яких поет не бачить, залишаються самі тільки віра у Божу справедливість і романтична надія на легендарний скарб – приховані потенційні сили народу, на те, що „церков-домовина” сама собою „розвалиться”.

Безглуздо ставити питання „А що ж було робити?” – зло, скоро приходить (а у Шевченка воно саме приходить, привноситься в „неповинну”, було, Україну ззовні – спершу польськими, відтак московськими колонізаторами: у цьому пункті він залишається послідовним кирило-мефодіївцем, і недарма „українська ворона”, чорний дух національної недолі в містерії „Великий льох”, пишається тим, що старша за своїх польську та російську „колежанок” – від України започатковується для Шевченка загальна слов’янська антиісторія!), - скоро зло вже „тут”, то воно абсолютно невідтворне і втягне в своє порочне коло, як би на нього не реагувати – активно чи пасивно, або, в категоріях шевченкового міфа висловлюючись, „славно” чи „безславно” [7,151] .



Фрагмент „Стоїть в селі Суботові...” щодо образу автора виразно відрізняється від решти тексту. Це єдине місце в поемі, де автор відкриває своє обличчя і де безпосередньо звучить його голос, що визначає певну виокремленість фрагменту. Суттю, це достатньою мірою автономний, хоч у семантичному плані безумовно пов’язаний з усією поемою, цілісний поетичний текст, який є питомою частиною Шевченкового „надтексту Хмельницького”. Зі структурно-семіологічного погляду знаходимо тут типові ознаки художнього тексту: єдність авторової точки зору, його трактування історичного шляху України після Переяславської ради; плетиво і взаємопов’язаність мотивів; наявність ключової метафори – „льох” – із синонімічними її варіантами („могила”, „домовина”); сенсовий підтекст – ледь завуальована полеміка з офіціозною московською історіографією; нарешті, чітко виявлений ідіолект автора; засоби й інтонація, що йдуть від характерного для Шевченка жанру послання, зокрема прямі звертання до Хмельницького: „Отак-то, Богдане!”, „Отаке-то, Зиновію, / Олексіїв друже!” [2,15]

Починається уривок своєрідним вступом, де автор в оригінальній образній формі говорить про важливу подію в історії України, але йдеться не про конкретне, реальне, а сакральне: на високій горі стоїть домовина України, вона широка і глибока. Шевченко використовує метафору „домовина України” на означення церкви, у якій гетьман молився.

Церков Богданова названа домовиною, адже саме тут, попри молитви провідника народу з проханнями рівних, справедливих, добрих стосунків з москалями, буде занапащено Україну – Бог не почує його молитов. І тоді церква – святе місце, де зазвичай відбувається колективне спілкування, звертання до Бога, - стане домовиною занапащеного народу. Втративши волю, народ втрачає і вільнолюбивий дух, занепадає його мораль і культура; стирається історична пам’ять. Збайдужілий, пасивний і глухий до свого національного минулого, він перестане почуватися господарем на своїй землі, віддасть навіть святе: віру, дозволить здійснити наругу над церквою, де молився Б.Хмельницький.

Відбувається смислова трансформація додаткових метафор: домовина України – церков Богданова – льох – неполагоджена церков – домовина – розвалиться і розвіє тьму неволі.

ПОЕТИКАЛЬНИЙ РІВЕНЬ

„КОМУ ВНИЗ” – роковий гурт, якому вдалося зберегти чистоту і нерегламентованість фольклорної імпровізації. Зазвичай архаїчна первісність фольклору (автентичність) губиться у надмірній рок-експресії українських рок-гуртів або розчиняється у примітивізації (це часто трапляється за браком власних музичних ідей). „КОМУ ВНИЗ” творить шалену звукову імпровізацію, не руйнуючи закономірностей фольку, від цілковитої ритмічної свободи, думно-баладної вільної форми до використання тембрової символіки; імпровізація поєднується із залізним ритмом, якоюсь військовою витримкою.

„КОМУ ВНИЗ”, інтерпретуючи уривок „Стоїть в селі Суботові” з поеми „Великий льох”, створюють неповторну, оригінальну атмосферу, яка допомагає зрозуміти краще деякі деталі, які були непомітні на текстовому рівні. Андрію Середі вдалося віднайти ту музичну мову, образ, позицію, що дозволить пізніше критикам заговорити про надзвичайну оригінальність композиції, наявність всіх ознак зразкового (а значить, класичного) твору, який можна вважати вищим досягненням майстерності – шедевром.

Заслуговує окремого коментаря назва твору, як зазначалося вище, це уривок з поеми, назвою слугувала перша фраза „Стоїть в селі Суботові”. Пісня починала своє життя саме під такою назвою і незакінченість фрази мислилася як своєрідний символ оповіді про епізод з історії, побіжний погляд на одне із багатьох явищ. З часом (а пісня живе 15 років поспіль) назва трансформувалася, тепер вона звучить експресивно, чітко, несе глибинний метафоричний підтекст: „Суботів”.

Пісня „Суботів” упевнено посідає своє місце поряд з офіційним гімном „Ще не вмерла Україна...” і літературними піснями, котрі на наших очах втрачають авторство і стають народними, неофіційними гімнами України: „Боже, великий, єдиний...”, „Ой, у лузі червона калина”, „Україно, Україно...” Якщо ж порівняти рівень художності, енергетики, експресії та драйву у пісні „Суботів” та „Україні” Т.Петриненка, то безперечним видається лідерство А.Середи.

„КОМУ ВНИЗ” у пісні „Суботів” поєднує український етнічний мелос і використання давніх українських інструментів, створюючи епічні музичні поеми про нашу історію, майбутнє. Музика, використана у пісні, - возвеличена, надзвичайно емоційна, похмура. Основний вокал – це потужний голос, що викликає порівняння зі старовинним, похмурим і енергетичним зовом, закликом.

У пісні „Суботів” простежується, на перший погляд, монотонний спів, наче на одному диханні. Але, в той же час, відчувається постійна напруга, яка передбачає здійснення чогось неочікуваного у майбутньому. Гітара звучить плавно, проте із періодичним наростанням звуку у кульмінаційних моментах і спадом у розв’язці. Таке звучання постійно повторюється, якби наголошуючи на багатьох ключових моментах пісні, підкреслюючи багатоголосся твору.

На фоні гітари між кульмінаційними моментами простежуються барабанні удари. Це можна визначити як відлік часу, плинність життя, биття серця. Ці удари наче рахують хвилини до кульмінації, стихають, і потім знову іде час – вирує життя.

Статичність артистів на сцені, суворий чорний одяг увиразнюють і гармонійно доповнюють величність пісні, стають органічною складовою монументального стилю.

„КОМУ ВНИЗ” засобами сучасної музики, яка так органічно злилася з радикальним, активним, готичним і мелодійним словом Шевченка, проспівали про долю України – її „Суботів”.

Вони створили цей талановитий, самодостатній твір для суспільства, яке страждає на комплекс меншовартості, рабства, оживили для багатьох „ікону з обвислими вусами” [4,8], змусили багатьох пережити сильні емоції від начебто знаного, вони сказали своєму народові, що він – нація.

 

ВИСНОВКИ

Культура – образ народу. Кожен народ є фізичною, психічною та соціальною індивідуальністю. Тому культура кожного народу не тільки його образ, а й найкращий та найдосконаліший його витвір. Щобільше поруч кровних зв’язків, психічних та історичних, що в єдності народу відіграють важливу функцію, культура кристалізує національний світогляд – морально-етичні та естетичні вартості, виявлені в його релігії, філософії, науці, в мистецтві та звичаях. Вона усвідомлює духовні вартості життя (їх ідеали), формує його стиль, який, зокрема, віддзеркалюється у вияві соціального та матеріального життя.

Сьогодні українська культура не усвідомлюється на національному рівні як самостійна, оригінальна, самобутня через кризу самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства. Це породжує проблему сприйняття української культури на світовому рівні – воно відсутнє, а відповідно відсутнє і мистецтво – один із головних складових іміджу держави. Сучасна українська культура тісно пов’язана з економікою, в той час, коли в світі економіку держави створюють одні, а культуру інші люди – це ті дві сфери життя, які ніколи не повинні поєднуватися.

Дивовижний і неповторний факт національного „самопробудження” – створення групою „КОМУ ВНИЗ” пісні „Суботів” – шедевру світового рівня.

А.Середа, лідер групи, чітко розмежовує поняття „творчість” і „популярність”, проте об’єднує „творчість” і „політика”.

Концепція творчого процесу групи полягає, в першу чергу, у вираженні державотворчого світогляду, пошуку „втраченої української людини” у своїй творчості. Яскравим прикладом цього є пісня „Суботів”.

„КОМУ ВНИЗ” зуміли інтерпретувати Шевченківський „Суботів” – уривок з поеми „Великий льох” – визнаний шедевр літератури у шедевр не менш величний – надбання всієї української нації.

Група „КОМУ ВНИЗ” не прагне долучатися до політичного процесу, але своєю творчістю сприяє плеканню національно свідомих українців, їх самовизначенню і самоідентифікації.

Для сучасної української культури поширеним стало явище ілюзії руху, розвитку. Група „КОМУ ВНИЗ”, маючи справжній рух (закодований у знаку групи), динаміку, навпаки намагається приховати це за зовнішніми чинниками (статичність, повільне і негаласливе життя у музиці). Справжній рух і динаміка присутні і у творах Т.Шевченка.

„КОМУ ВНИЗ” живуть у музиці та поезії, а не в шоу-бізнесі, що дає можливість створювати справжнє мистецтво, справжні шедеври.


ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Алмашин В. Андрій Середа: «Україна має бути національною державою»//Народний оглядач.-2003.-10 лютого.

2. Барабаш Ю. Національна історія в містеріальному освітленні („Великий льох”)//Мандрівець. -2005. -№1.-С.5-17.

3. Болгаріна В. Культорогічний підхід як імператив управління школою//Освіта і управління. – 2003. - №6.-С.29-35.

4. Бриних М. Злітати вниз, падати вгору і пам’ятати про Нахтігаль// Українське ревю сучасної музики. – 2000. - №3. –С.8-10.

5. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. – С.97.

6. Євтушенко О. Кому вниз, а цим – вперед!//Вечерние вести.-2003.-19 лютого.

7. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу.-К.:Факт, 2001.-160 с.

8. Закович М. „Субкультура” та її функції//Українська та зарубіжна культура.-К.:Знання, 2000.-С.51-59.

9. Карпухин О. Самооценка молодежи как индикатор ее социокультурной идентификации//Социологические исследования.-1998.-№12.-С.94-100.

10. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала// Українська мова та література. – 2000. – 15 січня.

11. Крайнікова Т. Літературна критика про „Великий льох” Шевченка//Українська мова та література. -2002. -№17-19.-С.46-47.

12. Лавріненко Ю. Поет своєї епохи//Українська мова та література в школі.-1991.-№1.

13. Маланюк Є. Книга спостережень. – К.:Атака,1995. –222 с.

14. Маланюк Є. Невичерпальність//К.:Веселка. – 1997.

15. Пахаренко В. „Великий льох”: національна ідея, історіософія, метафізичний контекст//Слово і час. -2001. -№3.-С.16-23.

16. Правдюк О. Т.Шевченко і музичний фольклор України. –К.:Наукова думка,1966.-245 с.

17. Родіна Г. Андрій Середа: Пиво - це вже символ // Книжник Rewiev.-2004.-20 червня.

18. Сергеев С. Молодежная субкультура в период трансформации украинского общества//Нова парадигма. –2000.-№18.-С.199-204.

19. Солод Ю. Державник (Є.Маланюк і його поезія). Українська література
11 кл. – 1997.

20. Субкультура//Культурология. XX век. -Санкт-Петербург:
Университетская книга, 1998.-С.236-238.

21. Таран Л. Андрій Середа на даху потяга, що мчить, або „КОМУ ВНИЗ”// Вечірній Київ.-2003.-26 березня.

22. Федун В. Історія і життєпис українського готичного гурту „КОМУ ВНИЗ”// Народний оглядач.-2003.-25 вересня.

23. Чеховська Л. Увійти у світ і вистояти в ньому//Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. -2005. -№9-10. –С.62.


Додаток 1


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!