Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Процес формування корпусу УСС напередодні Першої світової війни



До початку Першої світової війни українське питання належало до внутрішніх проблем двох імперій – Росії та Австро-Угорщини – і мало політико-адміністративний характер, а його розв’язання вбачалося ними в уніфікації, асиміляції українців та запровадження свого устрою на завойованих у ході війни землях. Таке вирішення питання не могло задовольнити національно свідомі кола українців, які прагнули відродження національної самобутності та національно-культурної й територіальної автономії (а з кінця 1917 р. і відновлення державності), та породило пожвавлення національно-політичного руху. Виходячи з того, що його характер зумовлювався об’єктивними причинами, дослідники висвітлювали ґенезу українського національного питання напередодні та в роки Першої світової війни з урахуванням місця України як суб’єкта російської та австро-угорської зовнішньої політики у діяльності українських рухів різного спрямування, зокрема і УСС [Кривошина, с. 11].

Ґрунтовне висвітлення передумов та організаційних засад цієї організації, на нашу думку, знаходимо, зокрема, у дисертаційному дослідженні О.Й. Дем’янюка […], де на основі переважно документальних джерел проаналізовано стан соціального та політичного розвитку Галичини в складі Австро-Угорської імперії, висвітлено роль українських галицьких організацій у політичному житті краю, подано стан розвитку громадського молодіжного руху в другій половині ХІХ ст., проаналізовано процес зародження та формування осередків національних молодіжних організацій «Сокіл» та «Січ». У ході дослідження автор визначив складові, що зумовили зародження та розвиток національного молодіжного руху в Галичині, процес формування свідомості галицького українця під впливом народовської та москвофільської суспільно-громадських течій, окреслив основні причини структуризації галицького суспільства, роль у цих процесах безпосередньої агітації та друкованих видань.

На думку автора, пожвавлення політичного руху в Східній Галичині, заснування економічних організацій спричинило в середині 1890-х рр. соціальне піднесення народних мас. У першу чергу такий прорив свідомості простого селянина здійснила Русько-українська радикальна партія, що проголосила своєю соціальною базою селянство, в тому числі й сільську молодь, обійдену увагою інших громадсько-політичних сил. О.Й. Дем’янюк характеризує діяльність об’єднання «Молода Україна», її роль в організації української студентської молоді в боротьбі за український університет. Самостійницькі ідеали «Молодої України» сформували напрям довоєнної діяльності усіх молодіжних формувань Східної Галичини, які стояли на патріотично-національних позиціях, вважає автор [Дем’янюк].



Дисертаційне дослідження О. Каліщук стосується більш раннього часу і висвітлює розвиток у 1880-х рр. на території Східної Галичини польської сокільської мережі, адже за відсутності власних молодіжних товариств частина української молоді залучалася саме до польських організацій. Дослідниця проаналізувала процес заснування першої української сокільської організації, розробку та затвердження її статуту, поширення сокільництва на теренах регіону; визначила основні аспекти діяльності новоствореного товариства, його ідейні та програмні засади; прослідкувала переростання сокільських осередків з культурно-освітніх формацій у фізкультурнопідготовчі за головування І. Боберського. О. Каліщук звертає увагу, що на рубежі ХІХ і ХХ ст. радикально налаштована молодь входила до новоствореної К. Трильовським організації «Січ». Відтак дослідник проаналізував процес формування січових осередків у регіоні, висвітлив ідейні засади січових товариств, розкрив роль національних пріоритетів у вихованні січовиків на шляху до військовопідготовчої діяльності [О. Каліщук].

Низка сучасних авторів (М. Лазарович, М. Литвин, К. Науменко) звертають увагу на активізацію політичного життя в Галичині, що відобразилося на функціонуванні українських молодіжних організацій [Лазарович, с. 53]. Довготривала боротьба галицької молоді за український університет завершилася проголошенням у 1912 р. проекту його заснування. М. Лазарович вважає, що боротьба за університет була лише одним із проявів змін, що проявилися в середовищі місцевої сокільської та січової молоді [Лазарович, дис., с. 8]. У цей період на чільне місце виходить фізичне, а й згодом військовопідготовче виховання членів молодіжних осередків. Починаючи з 1910 р. військово-політична та військовопідготовча ідеї все більше опановували середовище українських молодіжних організацій Східної Галичини, поки не вилилися у створення воєнізованих формувань.



Скликані з ініціативи українських діячів Галичини 18 березня 1913 р. збори проголосили створення українського військового товариства «Січові стрільці» [Лазарович, с. 55]. Головним отаманом було обрано доктора Володимира Старосольського, його заступником (осавулом) – Дмитра Катамая.

Історіографічні розвідки вітчизняних дослідників, таких як Б. Якимович, Л. Різник тощо, висвітлюють процес поширення стрілецьких товариств у перші місяці після зборів по усій Галичині. Вони утворилися в Бориславі (керівники – Клим Гутковський, Левко Лепкий, Пилип Левицький), Сокалі (керівники – Осип Демчук, Осип Семенюк), Яворові (керівник – Роман Харамбура), Ясениці Сільній (керівник – Григорій Коссак) [Різник Л. Великий здвиг, с. 126]. Активно працювали в новостворених товариствах М. Волошин, С. Рудницький, В. Кучабський, Д. Вітовський. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств «Січових стрільців», зазначає О.Й. Дем’янюк [Дем’янюк]. Товариство придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова. Генеральна старшина визначила пріоритетними наступні статті витрат у січових осередках: придбання зброї, забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи [Дем’янюк].

Краєзнавчі студії сучасних західноукраїнських істориків визначили, що керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював К. Трильовський через «Стрілецьку секцію» «Українського січового союзу», створену в квітні 1913 р. У 1913 – 1914 рр. товариства «Січ», що були осередками активної пропагандистської діяльності радикальної партії, стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва [В. Гордієнко, В. Матейко, П. Арсенич тощо]. О.Й. Дем’янюк зазначає таким чином, що «… ідея українських національних військових формувань зародилася у галицьких «Січах», згодом розвинулася в «Січових стрільцях» і закріпилася у військових формуваннях середини ХХ ст.» [Дем’янюк]. Свідченням великої ролі «Січей» у військовопідготовчому вихованні західноукраїнської молоді та її залучення до стрілецької справи, на думку дослідників, був факт наявності серед січових стрільців вихованців організації Д. Вітовського, Р. Дашкевича, І. Чупрея, М. Галущинського, О. Демчука, О. Семенюка, М. Угрин-Безгрішного, Л. Лепкого, О. Степанів, О. Басараб-Левицької, М. Бачинського, Г. Дмитерко, П. Михайлишина.

Зазначимо наразі, що поряд з ґрунтовним вкладом істориків-краєзнавців у фактологічне наповнення проблематики стрілецтва, тим не менше, їхні праці з точки зору методологічної цінності дещо програють, адже для них характерна декотра описовість й повторюваність. Більш чітко й правильно з точки зору засад принципу історизму роз’яснюють процес формування передвоєнних січових товариств такі дослідники, як М. Лазарович, С. Макарчук, М. Науменко, І. Монолатій та ін. Вони поетапно висвітлюють картину організаційного оформлення руху усусів […]. Зокрема, у результаті переговорів між представниками міжпартійного комітету і «Січових стрільців», зазначають вони, у травні 1913 р. було досягнуто згоди про приєднання львівського академічного стрілецького гуртка до стрільців В. Старосольського на умовах автономії. З цією метою заступником головного отамана – осавулом – обрано І. Чмолу. Однак академічний гурток не дотримувався умов договору і не визнав верховенства над собою «Стрілецької секції». Тому на пропозицію К. Трильовського «Повітова Січ» 25 січня 1914 р. подала на затвердження до галицького намісництва новий статут «Січових стрільців». Після його затвердження на теренах Східної Галичини постала ще одна українська військова організація яку, на думку низки істориків, можна назвати «Січові стрільці ІІ» [Лазарович, автореф., с. 5]. Очолив це стрілецьке товариство, до якого крім студентів входили й міщани і селяни, Р. Дашкевич. Жіночу чоту в складі 33 січовичок очолила О. Степанів.

«Січові стрільці ІІ» у передвоєнні місяці користувалися серед українського галицького населення більшою популярністю, ніж «Січові стрільці І». До їх складу лише у Львові ввійшло 277 членів поділених на 8 чот. Як вважають сучасні дослідники, вони були краще організовані і вишколені через використання в своїх заняттях зброї, проведення військових курсів та організацію військових маневрів в околицях Львова [Історія січ. стр.: воєнно-історичний нарис, с. 110].

У березні 1914 р. «Січові стрільці І» та «Січові стрільці ІІ» знову розпочали спільну роботу. Наслідком цього об’єднання стало поширення стрілецької ідеї в Східній Галичині, утворення нових стрілецьких осередків, випуск О. Семенюком та О. Демчуком «Правильника піхотинця» на основі австрійського підручника «Dienstreglement I».

Найбільшим і наймасовішим оглядом стрілецьких сокільсько-січових та пластових сил стало Шевченківське свято, що відбулося 28 червня 1914 р. у Львові. На думку О.Й. Дем’янюка, воно показало, що «… українське населення краю вже дозріло до переходу від декларативних заяв про самостійність та волю до реального втілення своїх замислів, а разом з тим засвідчило організаційну міць українського молодіжного руху Галичини, готовність західноукраїнської молоді до боротьби за незалежність своєї держави.» [Дем’янюк].

Отже, в сучасній вітчизняній історіографії здійснено акценти на тому, що загальна радикалізація поглядів західноукраїнського суспільства та лібералізація ставлення австрійської влади до українського населення спричинили появу молодіжних організацій у Східній Галичині з поступовим їх переходом від культурно-освітнього до спортивно-патріотичного та військово-патріотичного напрямку діяльності.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!