Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Роль М. Вороного у становленні українського модернізму



 

Уже з перших віршів М. Вороного постає уярмлений край, духовно і фізично окутий український народ:

Люду мій бідний, окрадений люду!

Що у твоїх я побачив очах,

То вже й довіку свого не забуду,

Де б я не був, всюди бачити буду –

Голод і жах! («Краю мій рідний»)

 

Протест проти національного й соціального гноблення звучить у багатьох поезіях М. Вороного, зокрема у вірші «Серце музики», присвяченому пам'яті великого композитора М. В. Лисенка. Тут поет славить співця, який «вічно буде жити» в серцях народу, бо творив для рідного краю; в постійних умовах цькувань і переслідування «серце любило до нестерпнучого болю», «тяжко боліло за Україну, за волю…». Він прийняв смерть за любий, рідний край, щоб 2жити в пам'яті юрби як лицар, як кобзар!».

 

 

Вороний уславлював самовідданих борців за свободу, мужніх, відважнихлюдей, таких як українська революціонерка, Маруся Вітрова, що спалила себе в тюрмі, як Левко Мацієвич, перший український пілот, що трагічно загинув у 1971 р. під час повітряної катастрофи. Поет засуджує і таврує за дворушництво удаваних патріотів («Молодий патріот», «Старим патріотам»). З дошкульною іронією, що переходить у сарказм, висміює тих, що вміють, коли треба, «шпарко вчистить гопака», хвацько вихилити чарку, заспівати українську пісню, прочитати «весь Шевченків «Заповіт», навіть другу половину»:

 

Рідну мову любіть – страх!

І, поводячись по-свинськи,

Просторікує в шинках

Виключно по-українськи.

(«Молодим патріотам»)

 

Не менш гостро висміює поет і старих, заскорузлих патріотів, хто кличе до боротьби, а сам сидить, склавши руки, хто розпинається на словах про любов до України, а насправді є байдужим чужинцем у рідному краю, гульвісо. Й демагогом. Сатира набувана у вигляді діалогу, запитання і відповіді:

 

Хто демократ, сам готовий в петлю,

Тільки б поліпшити долю голоти,

Вчинками ж вам нагадає свиню?

Ви, землячки мої і патріоти,

Вам я присвячую пісню свою.



(«Старим патріотам»)

 

Сатиричних і гумористичних віршів у М.Вороного небагато. Але його глибокополітичну сатиру можна сміливо ставити поряд з мистецькими витворами І. Франка, Л. Українки, В. Самійленка. творчість М.Вороного слід розглядати загалом на тлі тогочасної дійсності, в контексті літературного процесу. Тільки тоді відчуємо, що вона була взірцем і громадянськості, й людяності, і мистецької довершеності.

 

 

Через усю творчість поета проходить образ рідної землі, страдницький образ підневільної України. І його єдине прагнення – бачити народ вільним і щасливим. Це й рятуіало його від абсолютного песимізму та нігілізму, хоч інколи він відчував себе безсилим перед невблаганною реальністю життя.

 

Розкішний край мій у ярмі,

Мій люд - невільники німі,

На їх устах печать.

Що бачу я, що чую я,

Те пісня й відає моя:

Умію я… ридать.

(«Соловейко»)

 

Але жорстка дійсність виривала з його грудей не лише «одні ридання голоси», самі страждання і скорботу, душевний морок і зневіру. Вороний був сином свого часу, і європейський подих поезії йому був не чужий. Саме туди поривалася його зболена душа, але не для того, щоб за вишуканою формою тріолетів, октав, мадригалів сховатися від дійсності, «зосередитися на естетичному спогляданні». Навпаки, новітьною формою він хоче привернути увагу, торкнутися душі українського інтелігента:



 

Зраджений, зраджений,

Підний край зневажливий,

У ярмі…

Помстою люто

Серце кипить…

Дух не закуто –

Хочеться жить!

(«Горами, горами…»)

 

Дух непокори, свободи живе в серці тільки тієї людини, яка усвідомила себе сином рідної землі, рідного краю, не приспаним рабом, а вільним орлом! І таке найсвятіше почування «живить надію, певну віру в ідеали». Про це і йде мова в одному з найпатріотичніших творів – поемі М. Вороного «Євнаш-зілля» (1899).

 

 

Ця поетична розповідь викликала цілу зливу несправедливих нарікань. Один із вірнопідданих «патріотів» так і написав: «У великому вірші «Євнаш-зілля» Вороний проповідує зраду в ім'я націоналістичних ідей, тобто вже приблизно в 1917 – 1918 рр. він проповідував ту зброю, якою зараз користуються українські націонал-фашисти…» (Літ. Україна. 1991. 14 берез.).

 

 

Високим патріотичним акордом – зверненням до сучасної України, її синів звучать останні рядки поеми:

 

Україно! Мамо люба!

Чи не те ж тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

 

Чи не всі вони відцурались свого роду, своєї матері-Вітчизни, і бракує їм «тієї сили, духу, що зрива на ноги», що веде до боротьби проти рабства. Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає і кобзарів, що колись «співали – віщували заповіти благородні, будили приспану гордість. Ось чому тепер «манівцями ми блукаємо без дороги!». І поет справедливо ставить запитання:

 

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту, -

Що на певний шлях направить, -

Шлях у край свій повороту?!

 

Більшість творів М. Вороного і є тим пошуком євшан-зілля, того привороту, тих ліків, які зможуть навернути синів до рідного лона.

Поезія М. Вороного – була вона інтимна чи громадсько-політична – ніколи не залишала читача байдужим, обов'язково торкалася найпотаємніших струн душі. І, звичайно, не можна оминути його цикли віршів «За брамою раю» і «,Разок намиста». Вони поєднанні однією ьемою – темою великого, але трагічного кохання. Обидва цикли мають автобіографічну основу, написані протягом шести років (1903 – 1909) після розриву з коханою дружиною.



 

 

4. Висновки

 

 

Більшість творів М. Вороного настільки вистраждані, виношені в серці, що, читаючи їх, забуваєш про вишуканість, високу майстерність форми.

 

 

Критики часом дорікали поетові, що в його віршах відсутні яскраві барви, замість фарб – самі відтінки. Речі не називаються в точному їх означенні, а вживаються слова-натяки. Рідкісні в його творах образи, порівняння, невимогливий поет і до епітетів, метафор. Стилістика частіше має абстрактно-умовний характер. Постає запитання, а чому ж тоді його ліричні твори такі привабливі, так полонять, захоплюють, чарують читача?

 

 

Уся магічність його поезії не в словах, а в ритмах, як у Блока, як у Верлена.

 

 

М. Вороний залишив порівняно не велику поетичну спадщину, але вона зблиснула яскравою зорею серед вітчизняної і європейської поезії. Тонкий ліризм, філігранна витонченість форми, драматичне поєднання чуття з глибоким ідейним звучанням роблять поезії М. Вороного справжніми шедеврами в світовій літературі.

 

 

«Українська хата» — літературно-критичний і громадсько-публіцистичний місячник національного поступово-демократичного напряму, журнал молодої інтелігенції, виходив з березня 1909 р. до вересня 1914 р. у Києві за ред. П.Богацького і М.Шаповала.

 

По петербурзькій «Вільній Україні» пробувала формулювати ідейні основи визвольного руху та нац. і соц. світогляду. Підносила ідеал українства, емансипованого від сторонніх впливів, спертого на себе, що зуміло б піднести свою індивідуальність.

 

«Хатяни» виступали з критикою традицій українофільства з його поміркованим лібералізмом, поверховим демократизмом, угодовством та орієнтацією на чужі суспільні сили. В ділянці літератури обороняли й пропагували нові течії — модернізм та імпресіонізм як манеру творчості.

Між «Українською хатою» і представниками поміркованих напрямів, переважно з газети «Рада», виникла гостра полеміка. С.Єфремов погляди «Української хати» кваліфікував як витвір рафінованого міщанства, декадентство і безпринципність.

В журналі друковано ориґінальні твори (О.Олеся, Г.Чупринки, М.Вороного, Галини Журби, О.Кобилянської, М.Жука, В.Винниченка, С.Черкасенка та молодих тоді початківців: М.Рильського, П.Тичини, М.Семенка та ін.) і перекладні з західної літератури (Ш.Бодлера, К.Гамсуна, П.Альтенберґа, Є.Якобзена, Г.Манна та ін.) та літературну критику.

Головним мірилом якости мист. твору вважалася вірність «чистій красі» або нац. ідеї (М.Вороний; М.Євшан «Під прапором мистецтва»).

Прихильниками естетичної критики були Б.Лепкий, О.Грицай, М.Могилянський.

Публіцистику репрезентував А. Товкачевський («Література і наші народники», «Компромітація ідей заступництва», «Чорносотенний націоналізм»), він же дав і розвідку про Г.Сковороду.

Рецензії містили Ю.Будяк, М.Сріблянський (М.Шаповал) та ін.

Подавано також україніку в чужій пресі і літературну хроніку.

Поява «Української хати» була одним з найцікавіших явищ в укр. літературному житті поч. XX ст., вона змобілізувала молоді літературні таланти, розбудила мистецьку критику, зактивізувала духове життя України.

Журнал заборонено з вибухом Першої світової війни.

 

Літературно-науково-громадський, економічний ілюстрований місячник "Українська хата" (1909-1914) за редакцією П. Богацького та безпосередньої участі М. Шаповала – це один з журналів, де розроблялися ідеологічні основи визвольного руху і національного світогляду

 

Навколо альманаху гуртувалася студентська молодь, учителі, письменники, дрібні урядовці. Саме тут починали діяльність П. Тичина, М. Рильський, В. Свідзинський, друкували твори М. Вороний, М. Коваленко, Г. Комарова, Я. Мамонтов, О. Олесь, Г. Чупринка та ін. Поруч із молодими митцями на сторінках "Української хати" друкувалися й імениті, уже знані журналісти: Микита Шаповал, Павло Богацький, Микола Євшан, Гнат Хоткевич, Андрій Товкачевський. Ці науковці, критики й публіцисти стали головним ядром, рушійною силою видання.

 

Постійним і незмінним редактором "Української хати" був П. Богацький (1883-1962). На сторінках часопису здебільшого друкувався як письменник і літературознавець, підписуючись зокрема ініціалами П. Б. Усі його дослідження пройняті повагою, толерантністю, глибокими знаннями життя тощо.

 

Після закриття місячника свій досвід і знання публіцист реалізовував, співпрацюючи з редакціями часописів "Книгар", "Україна", "Шляхи", "Слово", "Подільський шлях", а після еміграції - з польською газетою "Українська трибуна" і чеським журналом "Нова Україна". У якій би країні П. Богацький не знаходився, він усе своє життя працював на українську ідею, літературу, журналістику. Чимало корисного здійснив на ниві шевченкознавства, втіливши свої роздуми у критико-бібліографічну монографію "Кобзар" Т. Шевченка за сто років: 1840-1940".

 

М. Шаповал відіграв важливу роль у розвитку національної думки. Друкувався під власним прізвищем, використовував псевдоніми: найчастіше - М. Сріблянський, М., М. С., М. Ш., Бутенко Михайло, Понурий тощо. У кожній статті відстоював ідею національного патріотизму самостійності України, показував негативне ставлення Російської імперії до українського народу та його боротьби за незалежність.

 

У праці "Національність і мистецтво" він дає таке визначення української національності: "Українська національність, як певний соціальний, етичний, естетичний зміст, є цілою філософією, розумінням усієї суми життя, є наш світогляд. І як філософський світогляд він є ідеалом" (1909). Подібні ідеї простежуються й у статті "Українство і великороси", де автор стверджував: "До української ідеї ніколи не ставилися з повагою, наших письменників завжди критикували і висміювали. Національні змагання українців ніхто не помічав і сприймав як "провінційні об'яви граждансько-російської недозрілості". Російське громадянство і уряд з неприхильністю ставились до усіх намагань українців брати активну участь у визвольній боротьбі" (1909. - №2).

 

Микита Шаповал брав участь у тривалій полеміці "Української хати" й "Ради" щодо осмислення сутності національного питання, зокрема дискутуючи з Сергієм і Петром Єфремовими. "Хатяни" виступали за індивідуальність, "людину на повен зріст", із яскраво вираженим "національним обличчям", боролися з шаблонами, аскетизмом, обмеженістю думки й чуття в усіх царинах українства.

 

Значний внесок зробив М. Шаповал в осмислення творчості Т. Шевченка, наголошуючи: "…Наче й багато часу пірнуло в лету після фізичної смерті нашого Кобзаря, але він і досі живий між нами. Ви чуєте присутність його у всіх думках, почуттях, бажаннях, замірах, ви бачите його незриму постать скрізь, де ворушиться тепле українське серце, і ця присутність великого духу наповнює вас силами, вірою…" (1909. - №1).

 

Після припинення видання "Української хати" (заборонена влітку 1914 р. із уведенням воєнного стану в Росії) письменник-публіцист плідно працював в ім'я України. Був одним з засновників місячника "Шлях", друкувався на сторінках "Діла", "Боротьби", "Універсального журналу", "Будучності", "Маяка". Окремо стоять великі публіцистичні праці - книги "Жертви громадської байдужості" (1910), "Шевченко і самостійність України" (1917), соціально-політичні нариси "Село і місто" (1926), "Стара і нова Україна" (1926) та ін.

 

 

«Молода муза» — літературне угрупування у Львові виникло як ланка загальноєвропейського руху за оновлення літератури в 1906 році та проіснувало до 1909. До складу цього угрупування ввійшли Богдан Лепкий, Петро Карманський, Михайло Яцків, Сидір Твердохліб, Василь Пачовський, Остап Луцький та інші.

 

Чи не парадокс, що поетична назва літературноі групи, яка існувала у Львові на початку нашого століття, — «Молода муза», досі пов'язана у нашій уяві не з молодістю і поезією, а, навпаки, із занепадництвом і чимось антипоетичним і антиестетичним? На жаль, це так. Єдиною втіхою може бути те, що взагалі чули про «Молоду музу» лише ті, хто вивчав украінську літературу у вузі, у школі ж про «Молоду музу» взагалі не згадували (не було у програмі), а твори учасників групи не друкували.

 

«Молодомузівці» чи музики, як вони себе самі себе називали, насправді зблиснули на обрії української літератури на початку століття. Назвемо їхні імена — Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький… Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький, що під її крилом починав свою літературну діяльність. Утім, «Молода муза» не була організаціею, яка веде облік своїх членів чи має розроблений статут чи програму. Це був радше клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді, що працювала в різних галузях мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, живописець Іван Северин, скрипаль і маляр Іван Косинін, флейоніст Осип Шпитко.

 

Були серед них чи, радше, коло них богемісти, «митці життя» талант яких більше розкривався в розмовах, а не в творах. Треба враховувати, що «молодомузівці» не мали жодного приміщення, де б вони могли збиратися. То й не дивно — гурток становила молодь, вихідці із сіл та провінційних містечок Галичини, вчорашні випусники університету або ті, що його не закінчили, канцеляристи, вчителі гімназій чи «вільні художники».

 

Олімпом «Молодої музи» була кав'ярня, напише пізніше наймолодший її учасник М. Рудницький. Кав'ярня «молодомузівців» — «Монополь». Місце було зручне з усіх боків. По-перше, щоб зайти сюди, треба було мати якийсь гріш на склянку кави, і при ній можна було посидіти весь вечір. По-друге, тут були свіжі газети й журнали. По-третє, сюди приходила різна публіка з якою можна було подискутувати. Пожвавлення приносив приїзд до Львова Богдана Лепкого, якого називали «професором». Лепкий «мав викладати» в Краківському університеті, але професором став набагато пізніше. Він віддавав багато часу педагогічній роботі. На творчість лишалися вечірні та нічні години.

 

І все ж таки його положення було краще, ніж інших, скажімо Яцківа чи Карманського. Мали «молодомузівці» й свого мецената. Ним став сільський священник з Тернопільщини Михайло Світенький.

 

Коли він приїздив до Львова, неодмінно пригощав своїх друзів — літераторів вечерею чи обідом. Про що точилися розмови у кав'ярні? На основі спогадів учасників групи можемо уявити атмосферу палких дискусій та суперечок (її описав у романі «Шрами на скалі» Р. Іваничук). Б. Лепкий, приїхавши з Кракова, розповідає про тамтешні новини, твори С. Пшибишевського, С. Жеромського, К. Тетмаєра, розповідає цікаво, вносячи в обстановку домашнє тепло та затишок. Остап Лукицький намагається вдихнути ентузіазм в душі колег, які стурбовані тим, що галицьке громадянство їх не сприймає і не розуміє, Сидір Твердохліб носиться з планами видань творів «молодомузівців» іншими мовами, а практичний Володимир Бирчак своїм тверезим підходом до видавничих та фінансових справ спускає поетів на грішну, але реальну землю. Василь Пачовський безжурний, але певний свого покликання, кепкує з італійської єкзотики Петра Карманського, а Яцків, у натурі якого твердий селянський глузд з нахилом до іронії поєднаний з химерністю, вражає обізнаністю з новими європейськими іменами, ідеями, течіями. І всі прагнуть оновити українське мистецтво, кожнийволіє творити для вічності. Та чи не найважливішими для них були майже щоденні зустрічі та розмови з Іваном Франком.

 

Щоб передати атмосферу цього спілкування, наведу уривок зі спогадів П. Карманського: „Приходив кожного дня під вечір до нашої кав'ярні «Монополь» незамітно, без шуму, немовби соромився, що важився засісти при одному столі з огрядно одягнутими, якими ми намагалися бути. Випивав свою чашку чаю, виймав з кишені в камізолі срібну монету і бавився нею. І ждав на нагоду побавитися з нами — молодими. Та приходилося звичайно ждати без успіху. Нам зашивалися роти в його товаристві, бо ми добре знали гостроту його язика та великі відомості, з якими не один із нас не міг суперечити — Говоріть що! — врешті відзивався Франко, якому хотілося поговорити і забути про те, що після цілоденної мозольної праці в Товаристві ім. Т. Шевченка дожидає його не менш важка робота дома. Він же не дурно таскав під піхвою цілий оберемок всіляких рукописів і коректи! І хтось із сміливіших важився заговорити. Він слухав і ждав. Та коли приловив співрозмовника на якій фразі, що йому неподобалася, не втерпів, щоб не пришпилити його звичайним «дурниці говорите». І аж тоді розв'язувалась його губа. Ми довідувались чимало такого, чого були б не вичитали ні в одній книжці, ані не вчули від нікого із сучасних“.

 

Взаємини Франка з «молодомузівцями» були складними й неоднозначними. На жаль, досі це цікаве й дуже важливе для нашої літератури питання не досліджувалось у всій його складності, воно просто збувалося тезою про те, що Франко різко критикував як теоретичну платформу цієї групи, так і твори її представників.

 

Критикував, і різко, хоч завжди цікавився творчістю своїх молодих колег, стежив за кожним, відгукувався на нові їхні книжки. «Був невмолимим суддею у мистецьких справах, — закінчує свій спогад про Івана Франка П. Карманський, — і прямо дивував нас своєю грибокою аналізою творчості нашої і чужої, хоча розходився у своїх поглядах з нами і не мав виправдання для наших ідеалів модернізму…

 

Хоч не можна сказати, що легковажив нами. Тішився, якщо вдавалося знайти йому в наших писаннях щось, що підпадало під вимоги його естетичних канонів, і хоча гнівили його наша сміливість не тюпати слідами, спорив з нами серйозно». Донедавна ми могли прочитати лише одну сторінку цієї суперечки — думку І.Франка. Для дослідження ж проблеми і об'єктивної оцінки процесів, які відбувалися на початку ХХ ст. в українській літературі в цілому і на західноукраїнських землях зокрема, потрібно вивчати усі сторони, картину літературного руху в усій його повноті, послухати обидві брати, як то кажуть, pro et contra.

 

Що ж являла собою «Молода муза» як мистецьке явище? У вислові М. Рудницького, що «молодомузівці» схожі були на подружжя, яке постійно сперечається, але жити одне без одного не може, є глибший сенс. Молодомузівців об'єднувало щось більше, ніж товариські стосунки молодих літераторів, художників, музикантів, що сходилися в кав'ярні на площі Бернандинів поговорити про мистецькі проблеми. Їх об'єднувало прагнення шукати в мистецтві нових шляхів, визволитися від етнографізму і включитися в річище загальноєвропейського культурного розвитку.

 

Початком цієї групи як мистецької течії можна вважати появу в 1906 р. журналу «Світ», до складу редколегії ввійшли В. Бирчак, П. Карманський, О. Луцький та М. Яцків. Сама ж «Молода муза» була створена роком пізніше — в 1907 р. Звідки пішла назва — сьогодні сказати важко. М. Рудницький твердив, що її придумав О. Луцький, у спогадах П. Карманського вона виводиться з новели М. Яцківа «Доля молодої музи». Дехто приписує її Б. Лепкому. Та річ не так у назві, як у змісті: "Молода муза „була однією з ланок літературних організацій багатьох країн Європи: «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Польща», що проголосили своїм гаслом символізм і служіння красі. Так, в одному з номерів журналу «Світ» стверджувалося, що «Молода муза» репрезентує «відомий в інших народів напрямок декадентський, символістичний, модерністичний, естетичний — і як там його всіляко називають. Мета цього напрямку служити красі». Як бачимо, в цей час не було ще чіткої диференціації цих термінів, різні автори вкладали у них різний зміст. Так, Леся Українка захищала «прапор модернізму», обстоюючи від вульгаризаторської критики С. Єфремова повість Ольги Кобилянської «Царівна», осуджуючи водночас модернізм польського письменника С. Пребишевського, який полягав у проголошенні «абсолютної свободи митця» від суспільства“. Подібне трактування модернізму знаходимо і в М. Коцюбинського, який у листі до О. Кобилянської писав, що «широкі круги читача … ще знаходяться під впливом реалізму і сливе вороже ставлення до модерних напрямків літературних». Термін «декаденство» теж вживається часом для означення художньго новаторства. Відомий поєт і літературознавець В. Щурат тлумачив його як «артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних промислів, образів, зворотів мови і форм». Саме на цій підставі він відніс до цієї течії лирични драму І. Франка «Зів'яле листя», проти чого автор рішуче запротестував відомим віршем Декадент.

 

Це сталося ще в 1896 р., за десять років до створення Молодої музи, але ідеї, які лягли в основу цієї групи, вже давно носилися в повітрі. В 1894 р., у Львові читав лекції про бельгійських символістів польський поет і літературний критик Зенон Пшесмицький. І І. Франко у статті «Доповіді Міріама» розглянув основні положення цих лекцій.


Просмотров 1054

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!