Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Панове отамани, старшини і козаки!



Пробив час, коли ви повинні довести всю свою щирість у боротьбі за волю України. Пам'ятайте, яка відповідальність нині лежить на ваших плечах. Цими днями розпочинається загальний рух. Між Польщею та Румунією підписано договір про його підтримку. На кордонах цих країн уже стоять, окрім наших, і чужоземні війська.

Наша армія переходить кордон у ніч на 1 жовтня. Тому ми повинні вирішити, чи починати наш рух 29–30 вересня тут, на місці, чи йти підтримати прикордонну смугу, де розгорнуться доленосні події. Всі головні рішення ми ухвалимо на Вищій Отаманській Раді, яка призначається на 28 вересня у м. Звенигородці. Із-за кордону на Раду прибудуть знані українські провідники, зокрема генерал-хорунжий Гулий-Гуленко та заступник начальника головного повстанчого штабу полковник Ступницький. Сам Тютюнник не зможе прибути, як планувалося раніше, оскільки займатиметься організаційними питаннями у прикордонній смузі.

Командувач Чорноморської повстанчої групи

генштабу полковник Гамалій.

Начальник штабу групи сотник Завірюха.

22 вересня 1922 року. Запілля».

 

А через тиждень до Чорного лісу приїхав Завірюха і сказав, що пора вирушати на Звенигородку.

 

 

«В сентябре месяце бандитизм в Чигиринском, Елисаветградском, Звенигородском уездах, то есть в самом горячем очаге политического сопротивления, заметно поутих. Наши органы на местах ставят это себе в заслуги, однако есть подозрение, что затишье вызвано соображениями самих банд, которые резко изменили характер своих действий. Так, например, банда Загороднего — Черного Ворона — Зализняка остановила пассажирский поезд Ростов — Киев, обезоружила, раздела 47 красноармейцев, возвращавшихся по демобилизации домой, однако бандиты никого не застрелили, только избили до полусмерти двух красноармейцев, оказавших им сопротивление. Такое поведение «рыцарей леса» расцениваем как тактическую хитрость в преддверии оживления бандитизма.

 

Уполномоченный секретно-оперативного

отдела Лифшиц.

Верно: делопроизводитель Хоботов».



(Із оперативного зведення Кременчуцького

відділу ҐПУ за 28 вересня 1922 року.)

 

Завірюха приїхав у супроводі сотника Гордієнка та козака Середи, яких позичив для охорони в отамана Лютого, приїхав і сказав, що пора вирушати на Вищу Отаманську Раду, тобто до Звенигородки; туди вже прибули генерал-хорунжий Гулий-Гуленко, заступник Тютюнника полковник Ступницький і наш командувач групи Гамалій. А ми тут трохи зашилися, сказав Завірюха, тож мусимо поспішати.

Загородній, Гупало і Голик-Залізняк ждали його ще звечора, а він приїхав лише перед ранком, і це отаманам не сподобалося.

Денис Гупало, який сховав свого піваршинного оселедця під ганчір'яний будьонівський шолом, навіть почав переконувати Загороднього, що тут щось нечисте, що Завірюха заведе їх під дурного хату, однак Ларіон затявся: розтовкмач мені, що тут не так, і тоді я тебе послухаюся.

Припізнився? А з ким не буває, особливо, коли вирішується справа, в якій задіяно багато людей? Та ж Гамалій із Завірюхою робили все, що ми їм казали, не вони керували нами, а ми — ними, невже ти й досі не второпав? — розпалював себе Загородній. Усе було по-нашому: наперекір їхнім наказам ми не припиняли боротьбу з червоними, а Гамалій тим часом оголошував нам подяки; вони хотіли провести цей з'їзд у Києві, а ми сказали: ні, хай буде в Звенигородці; вони наполягали їхати туди поїздом, ось же поруч станція Хирівка, сідай і їдь, а ми сказали: ні, поїдемо кіньми. То хто ж тут кого веде і під чию хату? Поясни мені, будь ласка, — не вгавав Загородній.



І тут Ворона як осяяло. Завдяки Ларіоновій гарячковій промові він раптом збагнув, що його так занепокоїло в тій давній розмові з Гамалієм, — тоді воно ворухнулося десь насподі свідомості й ось тільки тепер засвітилося.

— Та він же нарошне назвав нам Київ, бо знав, що ми туди не поїдемо! — трохи не скрикнув Ворон. — А потім сам підказав нам Звенигородку! Ларіоне, згадай, подумай головою, і тобі все розвидниться.

— Ні, — вперся Загородній. — Я добре пам'ятаю, що мова була і про Київ, і про Смілу, і про Черкаси…

— Він назвав нам три міста і голосом вирізнив Звенигородку, а тепер тобі здається, що ти сам обрав це містечко.

— Не забивай мені баки, — сказав Загородній, але якось змінився з лиця.

— І так само вони навмисно запропонували їхати поїздом, знаючи, що це нам не підійде. Тому відразу погодилися їхати кіньми. Щоб виходило саме так, як ти кажеш — начебто вони танцюють під нашу дудку. Дійшло? Ось яка тут штука диявольська.

Загородній ще більше змінився з лиця.

— Ти перебільшуєш, — заперечив він Воронові. — Я постановив їхати і поїду. А ти собі як хочеш. Силувати нікого не буду. Цілий місяць у нас із штабом групи було порозуміння, а тепер не знаю, що тобі вдарило в голову.

Саме тут над'їхав Завірюха з Гордієнком та Середою і почав підганяти: пора! Не захотіли їхати залізницею, то мусимо поквапитися — попереду сотня верст.

Загородній став прощатися з козаками. Підходив до кожного, тиснув руку, його очі знов усміхалися, але усмішка та була квола й розгублена. Печать якогось фатуму застигла на його зчорнілому лиці. Здавалося, Ларіон ще дужче припадає на ліву ногу.

— Ти їдеш? — підійшов він до Ворона.



— Ні.

— Тоді попрощаймося.

— Навіки? — спитав Ворон.

— Що ти мене ховаєш живцем? — вибухнув Загородній.

— Бо ти сунеш голову в пащу диявола. Схаменися, — сказав Ворон.

— Ти став відуном? Менше треба по ворожках їздити, — підкусив його Загородній.

— Навіть так? — Ворон відчув поштовх у самісіньке серце.

Ларіон якось ураз принишк, опустив плечі.

— Я мушу побачити Гулого, — примирливо сказав він. — Я повинен нарешті вирішити, що нам робити далі.

Загородній інстинктивно подався до Ворона, незграбно його обняв. Потім роззирнувся довкола і хотів скочити на свою гніду, проте нога сприснула зі стремена. За другою спробою він таки сів у сідло.

Голик-Залізняк, Гупало та їхні охоронці вже були на конях.

— А ви? — Завірюха подивився на Чорного Ворона.

— Я вас дожену.

— Не зрозумів.

— Я вас дожену, пане сотнику, — повторив Ворон.

— Де? І коли?

— Тоді побачите. Рушайте, бо спізнитесь.

Загородній ще раз обвів усіх очима, махнув рукою і відпустив поводи.

До нього відразу приєднався Тиміш Компанієць.

Ще сім вершників рушили вслід за ними.

Завірюха з Гордієнком та Середою.

Мефодій Голик-Залізняк зі своїм ад'ютантом Олексою Добровольським.

Денис Гупало з Василем Ткаченком.

Їх усіх було дев'ятеро. В червоноармійській формі вони мали вигляд сторожового роз'їзду.

Без пригод перейшли залізницю. Тривога, яка розтеліпала їх під час прощання, вляглася.

— Пане Загородній, — озвався Завірюха, який досі мовчав. — Тепер аж до Скаліватки ведіть ви.

Він знав, що їхній шлях пролягає саме через «володіння» Загороднього — окіл Новомиргорода, Златополя, а далі — на Капітанівку, Лебедин, Шполу. Може, десь там їх наздожене Чорний Ворон, якого, схоже, вкусив дурний ґедзь. Перед Звенигородкою за дві версти від села Скаліватка обов'язково треба заглянути до залізничної будки, де їх ждатиме зв'язок із паролем: на запитання «Хто там проти ночі?» — відповідь: «Чорноморець».

Перед Капітанівкою Ларіон запропонував передихнути в ліску, дати спочинок коням, але Завірюха не погодився.

— Ми вже й так забарилися. Якщо хочемо застати генерала Гулого, не гаймо ні хвилини.

Жаль, що не послухалися Загороднього, бо тоді б, може, розминулися з котовцями, яких чорти винесли прямо назустріч біля Журавки, відразу ж за Капітанівкою. Ще добре, що не зіткнулися лоб у лоб, а так десь кроків за двісті вигулькнула котовська зграя, зупинилася й витріщилася на червоний роз'їзд, що невідь-звідки тут узявся. Загородній привітно помахав їм рукою і шарпнув повід, пускаючи гніду ліворуч. За ним і решта вершників помалу, без поспіху, щоб не викликати підозру, звернули вбік і легким кроком поїхали далі, мовляв, у вас, братушкі, дорога своя, а в нас своя. Однак «братушкі» в цьому небажанні зустрітися добачили щось підозріле й посунули слідом за ними.

«Будьонівці» наддали ходу, встрявати в сутичку тут було б великою дурістю, хоча в Дениса Гупала під ганчір'яним шоломом засвербів корінець оселедця, гніда Загороднього гарячково засіпала ніздрями, а Мефодій Голик-Залізняк зняв із плеча карабін.

— Вони од нас не відчепляться, — сказав він.

Але що робити? Навіть якби «червінців» було менше, бій поставив би під загрозу головну мету.

— Спробуємо відірватися, — вирішив Загородній. — Стріляти, коли вже хекатимуть у спину.

Він підострожив гніду й погнав її галопом, за ним усі помчали навскач, але що дужче вони наддавали ходу, то швидше й рішучіше галопували за ними червоні.

— Уперед! — нервово закричав Завірюха, але команда ця була зайвою — вершники, припавши до коней, злилися з ними в єдиному ритмі й пориві, їх вела тепер якась невидима сила, і вони летіли полем так, що й самі ставали невидимими для ворожого ока.

Позаду запахкали постріли, десь угорі цвьохкали кулі, і все те було б не більше, ніж комарине дзижчання, та згодом натомлені коні почали приставати. Відстань між червоними і лісовиками скорочувалася. Коли вона зменшилася до п'ятдесяти кроків, Загородній упівоберта розвернувся в сідлі, звів карабіна й вистрілив. Той, хто поспішає назустріч кулі, завжди вразливіший за того, кого ця куля наздоганяє, — передній котовець полетів з коня.

Утікач має ще одну перевагу над переслідувачем — це граната.

Тут не потрібно великих зусиль для кидання, бо той, хто наздоганяє, прибіжить до «кукурудзи» вчасно — якраз тоді, коли вона репає. Тож Тиміш Компанієць, котрий сприйняв постріл отамана як сигнал, кинув гранату впівсили, щоб передні кіннотники не встигли її проскочити, перш ніж вона, зашкварчавши, гагахне.

Так воно й сталося — передні коні з диким іржанням здибилися, викидаючи з сідел верхівців. Відстань між котовцями та втікачами збільшилася. Червоні затупцювали на місці, втративши охоту гнатися далі, але згодом знов узялися за своє, щоправда, вже без того завзяття й дикунського гикання, з якими починали гонитву. Вони переслідували лісовиків аж до Товмача, і хтозна, чи відчепилися б, якби не сутінки й не похмурий ліс, у якому під волоським горіхом народився Чорний Ворон. Тут утікачі нарешті перевели подих. Відпочили б і довше, якби не Завірюха.

— Пора, пора! — непокоївся він. — Слава Богу, всі цілі. Поїхали!

 

Уже вночі поминули Капустине, потім Стецівку і за дві версти від Скаліватки під'їхали до залізничної будки, з віконця якої пробивалося жовтаве світло. Всі залишилися в ріденькій лісосмузі, що тяглася вздовж насипу, а до будки пішли Завірюха з Ларіоном. Безмісячна вереснева ніч видалася темною — на небі де-не-де зірочка.

Завірюха постукав у віконце. Усередині щось зашаруділо, прокашлялося, й нарешті почувся чоловічий голос:

— Хто там проти ночі?

Це був пароль. Трохи помовчавши, Завірюха відповів:

— Чорноморець.

— Заходьте!

Вони зайшли в будку, де Загородньому начебто й не було місця — така тіснота, — але розсідатися ніхто не збирався.

Оспалий чоловік в одязі залізничника, тільки форменого кашкета бракувало, сказав, що все залишається так, як було домовлено. Він не знав в обличчя ні Завірюху, ні Загороднього, тому водив очима то на того, то на того, намагаючись угадати, котрий із них за старшого. Зрештою пояснив обом, що Гулий звелів їм спершу їхати до хутора Чернячки, де в крайній хаті з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю їх уже чекають. Пароль той самий. Сказавши все, що від нього вимагалося, залізничник подивився на двері, не приховуючи свого бажання якомога швидше розпрощатися з гістьми.

Вони вийшли у ніч. Невдовзі доїхали до Чернячки, і до хати «з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю» знов пішли Завірюха та Загородній. На подвір'ї так гарчав пес, що, крім його брехоту, неможливо було щось почути. Навіть коли з хати вийшов господар і запхав рябка до буди, той і далі харчав надірваною голосиною.

— Хто там проти ночі? — перекричав його господар.

— Чорноморець.

— Ну, слава Богу, — підійшов до них чоловічина з великою лисиною, що полискувала в пітьмі, як місячна повня з-за хмар. — Я вже боявся, що вас не буде. Гамалій сказав, щоб сотник Завірюха, не знаю, котрий це із вас, одразу їхав до містечка. А решта людей тим часом перепочинуть у мене. Скільки вас?

— Дев'ятеро, — сказав Завірюха. — На конях.

— Підемо до клуні, бо в хаті буде тісно.

Коли всі розмістилися в клуні, Завірюха повеселішав.

— Отепер можете й передрімати! А я за годину вернуся.

Скочивши на коня, він подався в містечко.

— Ми тут як задрімаємо, то прокинемося зв'язаними, — сказав Гупало.

— Не думаю, — заперечив Загородній. — Поки що все йде як треба.

— А я думаю! — Гупало зняв з голови ганчір'яного шолома, випустивши на волю оселедця. — Цілу дорогу думаю.

— Про що?

— Про те, що Завірюха зараз приведе сюди чекістів і здасть нас, як баранів.

— Якби він хотів нас здати, то давно це зробив би, — озвався сотник Гордієнко. — А якщо хтось сумлівається, то давайте виставимо варту!

— Щоб собак дражнити? — і далі сердився Гупало.

Але побоювання виявилися даремними — Завірюха повернувся удвох із командувачем Чорноморської групи.

— Як доїхали? — Гамалій щиро потис руку Загородньому, потім Гупалові та Голику-Залізнякові. — Сотник каже, без пригод ви не вмієте. І генерал Гулий був певен, що без цього не обійдеться. Це, каже, хлопці запізнюються, бо грибна пора — Ларіон десь надибав красноголовців і солить на зиму. Генерал, виявляється, вас добре знає?

— Було діло, — кивнув Загородній.

— Ось він вам і записочку передав. — Гамалій простягнув йому клаптик паперу.

Загородній узяв, але в темряві клуні читати не бачив. Присвітив сірником. Поки та сірничина горіла, отаман прочитав цидулку двічі — такою скупою вона була. Але хіба генерал мав час складати петицію? Спасибі, що черкнув олівчиком кілька слів — стисло, суворо, зате все зрозуміло:

 

«Пане Загородній,

або праця, або персональне життя.

Гулий-Гуленко».

 

— Ясно, — Ларіон сховав записку в польову сумку.

Він справді все зрозумів: праця — це боротьба, а персональне життя — то приватний інтерес, особиста вигода. Тільки даремно генерал про це нагадував. Якби Ларіон обрав друге, він би тепер був далеко. Втім, записку Гулий передав йому не для настанови, а для підтвердження того, що він таки прибув і жде їх у Звенигородці. Цю фразу Гулий повторював часто. Для тих, хто його знав, вона була паролем.

— Розвидняється, — Загородній дивився у пройму дверей.

Справді, ріденькі зорі на небі розтанули.

— Нічого, — сказав Гамалій. — У містечку тихо, все під нашим контролем.

— Тоді рушили?

— Не всі разом. Спершу поїдемо ми з вами, пане Загородній. Беріть ще когось — Гупала чи Залізняка. Решта приїдуть пізніше із Завірюхою. Обачність понад усе. Мусимо ще заїхати до одного нашого чоловіка — підснідати перед нарадою. Та й коням вашим пора вівса сипнути, хіба ні?

— Ну, починається… — забурчав Гупало, почувши, що доведеться пройти ще один «зв'язок».

Гамалієві не сподобався його тон, та він сказав майже врочисто:

— Так, ваша правда, отамане: починається. Ви їдете з нами?

— Ні, я поїду зі своїм ад'ютантом, — відповів Гупало.

— Тоді зустрінемося вже на раді.

Гамалій подивився на Голика-Залізняка. Той кивнув. І вони втрьох поїхали першими. Гамалій, Загородній та Голик-Залізняк.

Коли переїжджали місток через Гнилий Тікич, надворі вже розвиднілося. Містечко було по-вранішньому тихим. Десь мукнула корова. Проскрипів колодязний журавель. Якби хтось і побачив цих вершників у червоноармійському виряді, то навряд чи звернув би на них особливу увагу.

 

 

* * *

Мірошник Охтанась прийняв їх у себе в хаті. Жив він біля водяного млина над тим-таки Гнилим Тікичем, і видно було, що це оселя мірошника, бо на сніданок їм подали все борошняне: вареники, галушки, гречаники, потапці. Охтанась і коням щедро всипав вівса, а для гостей до всього поставив на стіл карафу горілки.

— Ми що — на весілля їдемо? — подивився Загородній на Гамалія.

— Для апетиту, — винувато всміхнувся Охтанась.

— Ну, цього нам ніколи не бракувало.

Гамалій схвально кивнув Ларіонові і теж відмовився пити, а Мефодій, повагавшись, таки потяг чарку з мірошником Охтанасем, «щоб не образити господаря». Випив, крякнув і так допався до гречаників, що Загородній дивувався, куди вони йому влазять, худому, як драбина, Мефодію. Сам Ларіон їв мало — трохи перехвилювався в дорозі, а тут що ближче було до отаманської ради, то чимраз дужче напосідала якась тривога. Гамалій це бачив, тому, коли мірошник вийшов із кімнати, спробував заспокоїти Загороднього:

— Ви даремно хвилюєтесь, пане отамане. Все продумано до найменшої дрібниці. У нас тут свій повітовий воєнком, наші люди є навіть у чека. Наосліп ми цього не робили б.

— Знаю, — холодно сказав Загородній.

— Ми ж їдемо не на весілля, це ви правильно завважили, — вів далі Гамалій. — Не забувайте, що ми прибули на збори волосних воєнкомів. У вас є посвідка воєнкома Телепинської волості, вона всіх зобов'язує вам допомагати.

— Знаю, — повторив Загородній. — Ніхто й не хвилюється, я тільки не хотів би проґавити Гулого. А то сотник Завірюха нас підганяв цілу дорогу, а тепер розсілися, як у Проньки на іменинах. Ти що, ніколи не бачив галушок? — раптом визвірився він на Голика-Залізняка, який, докінчивши гречаники, підсунув до себе полумиска з галушками.

— Бачив, — сказав Мефодій. — Але дай мені, може, востаннє по-людськи наїстися.

— Ну, з таким настроєм, панове, краще вертайтесь додому, — розсердився Гамалій. — Ніхто вас сюди не тягнув силою. Або праця, або…

— Годі агітувати, — перебив його Загородній. — Ми їдемо чи п'ємо? Бо якщо я візьму чарку, то цього графина не вистачить.

— Отак би й зразу! — зрадів Голик-Залізняк і потягся до карафи, але Гамалій його зупинив:

— Потім!

Він витяг із польової сумки паку щільно складених мап і, розділивши їх на дві частини, подав отаманам.

— Щоб не гаяти часу, передаю вам військові мапи ваших районів.

— Оце діло, — сказав Загородній.

Гамалій дістав із кишеньки командирського годинника з компасом на відкидній кришці.

— Ну, з Богом!

Подякувавши мірошникові за хліб-сіль, вони звільна поїхали до середохрестя містечка. Проминули цирульню Боруха, бакалійну лавку Ліхтера, де тепер уже була кооперація, гімназію, в якій Чорний Ворон колись вів переговори з Дибенком і Кузякіним.

Нарешті під'їхали до заїзду Винокура, де й мали відбутися збори волосних воєнкомів, а насправді — головна отаманська рада.

Біля конов'язі було вже припнуто з десяток різномастих коней (тут знайшлося місце і їхнім), на ґанку покурювало кілька таких, як і вони, військовиків, котрі з цікавістю приглядалися до прибульців, намагаючись бодай котрогось із них упізнати.

Загородній із Голиком-Залізняком теж повели по курцях очима, чи не топчеться тут Звенигородський отаман Гонта-Лютий, чи не підоспів із городищенських лісів Антін Грозний, котрий заступив загиблого Трохима Голого, чи не випередив їх Чорний Ворон, якого вчора вкусив дурний ґедзь, а сьогодні отаман міг виринути тут з-під землі.

Ні, начебто нікого знайомого вони не побачили, але й ці хлопці, що стояли на ґанку, були свої — вони приязно привіталися, змовницьки поглядаючи на отаманів. Ларіон із Мефодієм залюбки подиміли б коло них тютюнцем, якби Гамалій не попередив, що спершу треба зайти й зголоситися про свій приїзд. А вже потім — будь ласка, знайомтеся хто з ким хоче.

До того ж Загородньому страх як кортіло швидше побачити Гулого, на якого він покладав найбільшу надію.

Гамалій прочинив двері, чемно пропускаючи отаманів поперед себе, Загородній першим ступив через поріг, і тут, у сінешніх тінявах, не встиг навіть кліпнути, як цупкі лещата обхопили його руки, ноги, плечі, здавили шию; Голика-Залізняка, який зайшов другим, видно, не зуміли скрутити отак, в одну мить, бо він ще встиг вистрілити з нагана, хотів, одчаяка, пустити кулю собі у скроню, але хтось — костиль йому в гузно! — ухопив за руку і постріл вийшов сліпим, куля влучила у стелю, а на нього, на худого, як драбина, Мефодя з усіх боків навалилося стільки мерзоти, що він більше не міг ворухнутися.

— І ти, Гамаліє, з ними?! — здушеним голосом викрикнув Загородній.

Та відповіді не почув.

 

 

* * *

Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 29 червня 1922 року, № 3/479:

 

«Лично. Совершенно секретно.

Председателю Госполитуправления Украины тов. Манцеву.

При сем препровождаем сводку по делу петлюровских партизанских отрядов, деятельность которых охватывает обширные территории Кременчугской и Киевской губерний, в частности районы Холодного Яра и Знаменских лесов.

Центром нашей разработки в данное время является Елисаветград, где работает спецгруппа нашего уполномоченного. Из прилагаемых материалов видно, что мы имеем солидную возможность провести глубокую разработку по выявлению и объединению под нашим руководством многих бандитских отрядов для полного уничтожения таковых. Благоприятные обстоятельства состоят в том, что все петлюровские атаманы с нетерпением ждут сигнала из-за кордона о всеобщем восстании. При этом они жаждут объединения под руководством единого центра, тогда как закордон молчит и они не имеют с ним никакой более-менее серьезной связи. Захваченный нами видный петлюровец Трофименко (бывший офицер главного повстанческого штаба Тютюнника в Тарнове), пришедший из-за польского кордона для подрывной деятельности, после надлежащей обработки принял нашу сторону и в апреле месяце сам предложил план изъятия главарей националистических банд. Ему будет помогать тоже захваченный и завербованный нами бывший петлюровец, а теперь проверенный наш агент Терещенко.

В настоящее время мы выбрасываем для разработки на место группу наших работников с уполномоченным, деятельность которого намечается по следующему плану:

1. Форсирование бурной деятельности повстанческого центра, дабы создать ему надлежащий авторитет среди вооруженных отрядов.

2. Интенсивная работа по налаживанию крепких связей с главарями-атаманами.

3. Стремление добиться получения списочного состава участников банд.

4. Перенесение центра разработки из Елисаветграда в другое место — более удобное для нас в отношении быстрой регулярной связи, но вместе с тем не очень отдаленное от главных повстанческих очагов. Таким местом намечается город Звенигородка Киевской губернии.

5. Главная цель нашей работы — проведение съезда главарей, что обеспечит их окончательную ликвидацию.

Данные, которыми мы располагаем, и безусловный авторитет нашего секретного сотрудника среди петлюровских атаманов дают нам все шансы на успех разработки.

29 июня 1922 г.

Полномочный представитель группы Евдокимов».

 

 

Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 25 вересня 1922 року:

 

«Мы вплотную подошли к моменту реализации разработки.

В основу плана ликвидации главарей нами положено следующее:

1. Вся головка в лице атаманов, кои приедут в Звенигородку, будет нами взята сразу по прибытии на съезд.

2. В ликвидации главарей будут задействованы соответствующие Губотделы ГПУ, а для более успешного проведения операции на местах имеются и дополнительно высылаются наши опытные представители, под руководством которых будет произведена эта работа.

3. Для подготовительной работы к съезду нами была выслана группа с целью подыскания явочных квартир и помещения для съезда. Группой приготовлены две железнодорожные будки и три явочные квартиры.

План изъятия головки (съезда) таков:

1. Прибывающие атаманы в сопровождении наших представителей направляются на указанные будки — первую явку; оттуда они идут на последующие явочные квартиры, на одной из которых атаманы будут постепенно взяты.

2. Принимая во внимание, что атаманы будут прибывать в сопровождении отборных казаков-бандитов, нами совместно с военным Командованием приняты соответствующие меры. Так, для успешного проведения операции на место выехали: Заместитель Полномочного представителя тов. Фриновский и Начальник 3 Отделения тов. Николаев с группой в 20 человек ответственных работников и усиленным отрядом красноармейцев.

Следовательно, есть все основания надеяться на успешный исход операции, которую мы недвусмысленно назвали "Заповит"».

 

 

Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 29 вересня 1922 року:

 

«Вчера, согласно нашей разработке, была проведена успешная операция «Заповит» по захвату главарей петлюровских банд, прибывших в Звенигородку на так называемую «высшую атаманскую раду». В первую очередь нами были изъяты самые видные атаманы, возглавляющие Холодноярский Повстанческий Комитет, Загородний и Зализняк. Также были захвачены известный атаман Черного леса Гупало и ближайшие помощники-адъютанты всех трех главарей, а именно: Компаниец, Добровольский, Ткаченко.

Операция «Заповит» протекала в чрезвычайно сложной напряженной обстановке, и только благодаря опыту, выдержке и мужеству ее руководителей нами получен успех. В то же время следует отметить, что некоторые атаманы то ли по исключительной своей осторожности, то ли по каким-либо другим соображениям на этот съезд не явились. В частности, избежали ареста такие авторитетные среди бандитов главари, как Гонта-Лютый, Савченко-Нагорный, Черный Ворон.

Однако захват их сообщников и, следовательно, значительное ослабление повстанческого сопротивления дает нам шансы на скорую поимку этих врагов и уничтожение их поредевших отрядов. Уже в самое ближайшее время в Елисаветград и на периферию будет выслана очередная спецгруппа для ликвидации не прибывших на съезд атаманов. Операции, имеющей целью устранение не только повстанческих главарей, но и всех националистов подпольщиков, дано название «Щырые». Что касается захваченных нами бандитов, то все они под усиленным конвоем отправлены в Лукьяновскую тюрму г. Киева.

Дабы не рассекретить наших ценных агентов Трофименко-Гамалия и Терещенко-Завирюху, мы их также временно арестовали (по уговору с последними) вместе с еще двумя приставленными к ним сексотами, сопровождавшими атаманов на съезд. Тем более, что, находясь в камере с бандитами, они смогут выудить у них крайне важную для нас информацию.»

 

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

 

 

Увечері Євдося викупала дитину, зодягла її в чистеньку льолю, яку сама пошила з мануфактурної байки, напоїла козиним молоком, розведеним настоєм парила й меліси, і вклала у тверде дерев'яне ліжко, на якому спала й сама.

Євдосі страшенно подобався цей хлопчик, який ріс, мов огірочок, не по днях, а по годинах, замість плакати він тільки тихенько порипував чи агукав, не вередував навіть тоді, коли різався перший зубчик; одного разу він ухопив Євдосю за палець і потяг його собі до рота, вона здогадалася, що в дитини ятряться ясна, і несподівано навіть для себе самої додумалася до такого, що їй стало трішки соромно. Але відмовитися від свого наміру Євдося вже не могла, тож, соромлячись і водночас відчуваючи в тому соромі гріховну насолоду, вона розстебнула на грудях кофтину, оголила пругку, ще ніколи не торкану дитячими вустами грудь, намазала сосок медом і дала маляті, яке жадібно почало смоктати Євдосю, приємно кусаючи її враз набубнявілу дієчку. Отак вона й спала з Ярком цілу ніч, тамуючи біль у його яснах і вередячи в собі досі незнаний свербіж материнства. Вона злегка торкалася дитячого тільця, роздивлялася пучками пальців личко, вушка, вже довгенького шовковистого чубчика, роздивлялася й бачила все, що хотіла, бо Євдося не була такою сліпою, як те видавалося збоку.

Вона вродилася зрячою, кілька місяців убирала й запам'ятовувала цей світ очима, та потім сталося лихо. Її матуся, покійна ворожбитка Перчиця, поклала дитину спати в затінку під розквітлою липою, щоб Євдося набиралася сили й здоров'я, а вийшло навиворіт — хоч яка була мудра відунка Перчиця, та, бач, десь загаялась і не догледіла: пекуче сонце після полудня так повернуло, що вдарило дитині в очі й спалило зір. Тепер Євдося пам'ятала білий світ очима маляти, може, ось такого карапуза, як цей Ярко, що міг би стати її очима, її дивом і щастям, якби карта випала так, як того хотіла Євдося. Тоді б вона зачала новий відлік свого життя, зачала б його з молодою душею, оновленим серцем і зіркими очима ось цього дитяти, до якого прикипіла всеньким єством.

Якби ж… якби ж його лишили їй назавжди. Та скільки не кидала Євдося на карти (кожну з них давно чула на дотик), скільки не вдивлялася пучками в їх невмолиму масть, її хлопчикові, який ще не вмів ходити, випадала далека дорога. Він ще тільки навчився тримати на в'язах голівку, навчився трішки сидіти й вимовляти «ма-ма», а вже мусив рушати в таку далеку дорогу, якій не видно було кінця.

І зараз, приспавши дитину, вона знов розкинула пухку колоду карт, таких затертих, що на них і зрячий нічого не вгледів би, розклала їх і вже вкотре побачила дорогу, а потім навіть почула стукіт кінських копит, який наближався сюди, до Ірдинських боліт, — Євдося чула його не на слух, а знов-таки пучками пальців, у яких той стукіт поколював голочками.

Вона розіклала карти на Чорного Ворона, і жалка темінь, торкнувшись її пучок, підступила до самого серця.

Спаси і відведи, Господи…

Євдося підійшла в куток до божниці, опустилася на коліна і стала молитися.

 

 

Ніхто не знає, де й коли доля пошле йому найщасливіші дні, а я знав: ось вони зараз попереду, майже два тижні, які я проведу з коханою жінкою. Господи, це ж так багато! День у день ми будемо поруч, будемо разом ночами, я дивитимуся, як вона спить, дихає, як усміхається, говорить, як сповиває дитину…

Я вивезу її з Веремієвим сином із цього пекла, залишу їх там, у безпеці, а сам повернуся назад і пробуватиму в лісі доти, поки зі мною буде хоч один козак. А потім… якщо долі забагнеться мене вберегти (всякі дива бувають на світі), я знайду їх, присягаюся Богом, знайду, і ми розпочнемо нове життя там, куди я піду не з чужим ім'ям і ганьбою, а з легендою.

Після того, як отамани не повернулися із Звенигородки, хвиля арештів прокотилася по всьому нашому краю — сотні підпільників і підозрюваних у щирості[44]було арештовано в Чигирині, Єлисаветграді, Шполі, Черкасах, Смілі, Звенигородці, у багатьох містечках і селах. Я й гадки не припускав, що когось із них міг запродати Загородній, Гупало чи Залізняк, тут було цілком очевидно, що це наслідок каїнових діянь Гамалія і Завірюхи, котрі втерлися в довіру запілля. І цей підступ їм удався не стільки через нашу легковірність чи необачність, скільки через… злочинну пасивність закордонного проводу.

Гамалій, Завірюха… Так могли обкрутити тільки свої. Перекинчики.

Навіть тоді, коли я вислав зв'язок до Звенигородки (ми ще мали інформаторів у совєтських установах) і дізнався, що тих двох виродків також скрутили й повезли разом з усіма на Київ, у мене не лишалося найменшого сумніву, що це вишколені з наших колишніх вояків ренегати, настільки законспіровані, що навіть ті, хто в'язав лісовиків, не знали, котрий серед них «бандит», а котрий чекіст. У Звенигородці, певна річ, не було генерала Гулого (та й звідки б він там узявся?), ніхто не чув про полковника Ступницького, їхні імена провокатори використали як приманку.

Тепер я картав себе, що не застрелив «сотника Завірюху» того останнього дня, коли він приїхав до нас із Гордієнком і Середою, щоб вирушати на Звенигородку. Так, не було в мене цілковитої певності в зраді, вагався, звісно ж, і я (як же важко боротися з облудою, якщо вона гріє твою останню сподіванку!), та тільки постріл у запроданця ще міг зупинити отаманів перед фатальним кроком. І хай би тоді мене судили, хай би оголосили поза законом, та через день-другий відкрилася б правда і ми ще багато чого врятували б, повернули по-своєму. А так усе пішло шкереберть.

Не диво, що всяк, хто мав змогу, тепер шукав рятівної стежки з лісу. Я ставився до цього з розумінням, допомагав хлопцям документами й грішми, однак розпуску загону не оголошував.

Боротьба захлинулася, але, хай там що, мусила мати продовження. З останніх сил, з останнього зубовного скреготу. Бо жодна катастрофа не ставить хрест на меті.

А щодо мене самого, то я справді скреготав зубами і міг би схибнутися від розпачу й докорів сумління, якби не мав купу навальних гризот. Залишаючи Чорний ліс (хтозна, що вони надумають після того, як стільки всього тут рознюхали), я думав, як помститися за «отаманську раду». Якщо немає надії на перемогу, то зостається ще прагнення помсти. Прагнення, яким горіли всі козаки, більшість із них воно й привело до лісу. Тож потрібно було поквитатися з ворогом, нагадати про себе й заразом показати хлопцям, що опускати руки ще рано.

Крім того, настав час подбати про Тіну. Той-таки Звенигородський зв'язок повідомив, що вона також була в повітовому списку «щирих». Під більшовицькою підозрою ходили чи не всі вчителі й просвітяни, а для Тіни, гадаю, достатньо було вистави на Лебединській цукроварні, щоб потрапити до чорного реєстру. Її поки що не чіпали, та було зрозуміло, що рано чи пізно це станеться. Тіну не заарештували з якогось особливого умислу, — можливо, тому, що на волі досі гуляв… Чорний Ворон, і вони знали про нашу близькість.

Хоча й тут, у своєму найщирішому бажанні допомогти Тіні вибратися за кордон, я повівся так, ніби робив це зі спідньою думкою. Бо, умовляючи Тіну «перескочити Збруч» (пам'ятаєш, ти сама цього хотіла?), накинув їй ще й малого Ярка. По-перше, у дитини тепер буде матуся, а по-друге, мені здавалося, що такий далекий і непростий шлях легше пройти з немовлям, ніж без нього.

— А ти? — спитала Тіна.

Ми розмовляли в хаті отця Олексія, через якого я покликав її на зустріч, і він, добра душа, сам запропонував, аби ми зійшлися у нього. Осінні ночі були вже холодні, тому я пристав на його запрошення, хоча знав, що це ризиковано — за садибою панотця могли наглядати. Та я покладався на рідну тітоньку ніч, яка все приховає від стороннього ока. Що тут казати, вночі навіть куля безпечніша. Головне, що я довіряв панотцю Олексієві, котрий, безперечно, також був у чекістському списку «щирих».

Важко повірити, що після стількох амнестій і зрад більшовики не довідалися про освячення зброї, яке він відправив у Лебединському лісі навесні 1920-го. Досі відчуваю на своїх щоках прохолодні краплі з його замашного кропила. Поклавши перед собою рушниці, кулемети, пістолі, гранати, опустившись на праве коліно, а на лівому тримаючи оголені шаблі, ми присяглися вживати зброю тільки супроти ворога-супостата, і панотець Олексій, благословляючи нас, дужо й натхненно, мов булавою, змахував кропилом, примовляючи: «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!», — гострі бризки цвьохкали нас по обличчях, ми зводили очі до неба, до сонця й вірили, що так воно буде.

Та навіть без того освячення отець Олексій, сей невгамовний ревнитель недавно дозволеної української автокефалії, накоїв стільки «гріхів», що їх вистачить на триста арештів. Навіть його світське життя так бісило місцевих більшовиків-комнезамівців та затятих комсомолят, що вони строчили доноси до Черкаської повітової церковної ради, вимагаючи не тільки звільнити «петлюрівського священика», а й позбавити його сану за розгульне поводження на очах у громади. Треба сказати, що панотець Олексій жив з односельцями душа в душу, міг у їхньому гурті задиміти люлечкою, випити чарку, до нього першого йшли на пораду, запрошували в куми, на весілля, а часом панотець і в себе вдома влаштовував такі вечорниці, що співи не втихали до третіх півнів. Усі завмирали, коли він сідав за піаніно й густим оксамитовим підбаском заводив пісню про двох закоханих голубочків, а щупленька паніматка Оленка (так він її називав) долучалася до нього таким ангельським голосочком, що дехто не стримував сліз.

Однак безбожники та сільська босячня догавкалися до того, що влада вирішила переобрати священика. Отоді-то громада й стала горою за отця Олексія. Збори парафіян дали одкоша повітовій церковній раді і, переобравши священика Ставинського на черговий термін, ще й постановили виявити та покарати анцихристів, які писали на нього наклепи. Тож отець Олексій ще дужче укріпився в своєму авторитеті, його козацька череп'яна люлечка й далі диміла в чоловічому товаристві, на хрестинах і весіллях він першим піднімав чарку за здоров'я немовляти чи молодих, літніми повечір'ями із прочиненого вікна його світлиці чулися пружні акорди піаніно, аж поки одного пізнього вечора в те вікно не влетіла граната. Отець Олексій, котрий саме награвав у дві руки з паніматкою Шуберта, почув, як брязнула шибка й на підлогу впала циліндрична штукенція з довгою, як цурка, ручкою, він якось так косо поглянув на неї, а потім, не вагаючись, упав, накрив ту бомбу собою, рятуючи паніматку Оленку. Паніматка ж Оленка, не розібравши, що воно і до чого, й собі ледве не впала на отця Олексія, майже лягла на нього зверху, придивляючись, яка лиха година ним кинула, але, видно, вони обоє ходили таки під Богом, бо граната не вибухнула. Отець Олексій поволі підвівся, якось так мовби аж розчаровано подивився на браковану бомбу, гидливо взяв її за «цурку» й викинув назад у вікно, а сам знову сів за піаніно догравати Шуберта.

Піаніно стояло в світлиці, яку отець Олексій відвів нам із Тіною для нічного побачення, тепер тут вікна були зачинені знадвору віконницями, а зсередини щільно запнуті зеленими гардинами, тож ми могли навіть засвітити гасову лампу. Хоча, прилаштувавшись на широкій отоманці, покритій таким же зеленим, як і гардини, рипсом, ми роздивлялися одне одного більше на дотик, роздивлялися довго і жадібно, скидаючи з себе одяг, бо від кахляної грубки сходило таке тепло, що в мене паморочилася голова. Я давно не був у такому теплі й затишку, отець Олексій це знав і, щира душа, добряче натопив грубку, зробив усе, аби нам було в нього зручно і затишно. На столі, застеленому білою скатеркою, стояла карафка полинівки, пляшка червоного вина, у парі з паляницею лежав шмат доброї солонини, стояв ще горщик з печенею і — звідки отець Олексій знав мої примхи? — глек непочатої ряжанки, затягнутої зверху апетитною брунатною кіркою.

Та поки що нам було не до трапези. Ми жадібно ласували одне одним, ми були ненаситними в пестощах і поцілунках, — Господи, хто придумав це диво, цілунок, це чудне доторкання і схрещення вуст, що переходить у сласне злиття двох людських тіл, у змішання їхньої крові і безрозсудних душ. Скажу по правді, що після нашого кохання на Лящевому хуторі я і в думці не мав іншої жінки, та й те раювання було так давно, що зараз я оволодівав Тіною мовби вперше, наче ніколи раніше не бачив її наготи, — ось вона щойно зійшла з достиглої вишні, дівчинка, яка також тіль-тіль дозріла до жінки і зійшла у мої обійми, відкриваючи чар окремого світу зі своїми пагорбами, лісами, долинами, рівчачками, озерами… Це було таке щастя, що я став на коліна, опустився навколішки на підлогу, а Тіну підвів на отоманці обличчям до себе, узяв за сіднички і легенько притяг до себе так, що її ложесна відкрились мені у всій своїй вільгості й щедрості, — ми подалися одне одному назустріч, захлинаючись несамовитою радістю.

Хтось невидимий торкнувся клавішів піаніно, чи, може, воно само озвалось на зойк моєї солодкої пташки.

 

 

* * *

— А ти? — спитала Тіна.

— Я переведу вас через кордон і повернуся назад. Потім знайду тебе, — сказав я, уникаючи її погляду.

— Потім — це коли?

— Давай підвечеряємо? — я пригорнув її, торкнувся губами волосся, що пахло сухою травою і парним молоком.

— Потім — це коли? — з притиском повторила вона.

Я таки трохи твердоголовий, то Євдося правду про мене казала, бо й тепер довго не знав, що відповісти. Але сказав по щирості:

— Коли зможу.

— Якщо ти потерпаєш за дитину, то я догляну її і тут, — мовила Тіна. — Це буде наша дитина.

— А коли запитають, де ти її взяла? Скажеш, бусол приніс?

— Скажу, що приніс чорний ворон у дзьобі, — сумно всміхнулась вона. — Не хвилюйся, щось вигадаю.

— Тіно, я думаю за вас обох.

— Може, твій страх даремний і все… ще зміниться?

— Що зміниться?

— Не знаю.

Тіна легенько випручалася з моїх обіймів і почала зодягатися.

Я зачудовано стежив за кожним її рухом, бо, коли жінка зодягається, це не менш цікаво, ніж коли вона той одяг знімає.

Особливо, коли не потрапляє ґудзиками в петельки. І як вона при цьому ще може говорити про серйозні речі? Це було вкрай зворушливо, коли Тіна, ховаючи перса, міркувала вголос:

— Може, не все ще так безнадійно, як нам здається. Адже вони дозволили українські школи, погодились на автокефалію нашої церкви! Виходять українські книжки, газети…

Я дочекався, поки вона застебне блузку, потім сказав:

— Немає нічого підступнішого за подачки з рук ворога. Лише наївний бевзь може покладатися на їхню добрість.

— Але ж це не тільки обіцянки. Багато чого вже робиться, ти просто не знаєш.

— Що більше ласки в диявола, то хитрішу пастку він готує. Хіба ж це не зрозуміло?

Вона прикусила нижню губу, аж мені стало боляче.

— Може, й так. Але…

— Яке ще «але»? Велике чи мале? — я спробував узяти веселіший тон, проте між її тонкими бровами зібралося дві сумні складочки.

— Я не хочу там бути без тебе.

— Ти й тут повсякчас без мене. Іншого виходу просто немає, повір.

— Я підожду тебе тут, — сказала вона.

— Ні, це небезпечно. Я не знаю, що станеться завтра.

— З тобою?

— Ні, моя пташко. З тобою.

— Тоді забери мене до лісу, — попросила вона.

— Це неможливо.

— Чому?

— Який же з мене буде отаман, якщо я приведу в загін жінку? Ну, сама поміркуй… Тіно, я давно все передумав — іншої ради немає. Довірся мені. Ми ближчим часом повинні вирушити…

— У такий світ?

— Він не такий далекий, як нам здається. За Збручем живуть наші люди. Такі ж українці, як і ми, тільки на волі. Нам допоможуть.

— Якщо ти вважаєш, що інакше не можна, то хай буде так, — сказала вона якимось відсутнім голосом. — Хай буде так, але дай мені час сходити до Шполи. Треба якось підготувати своїх, бо зникаю ж надовго.

— Поясни їм, що краще зникнути самій, ніж діждатися, поки тебе заберуть.

— Надовго… — повторила Тіна, не чуючи моїх умовлянь. — А якщо… якщо назавжди?

Я більше не знав, що сказати, бо є речі, над якими не можна довго замислюватись. Інакше зайдеш у глухий кут.

Тіна це також відчула й сама ж мене виручила.

— Налий мені, — сказала вона. — Ні, не вина. Полинівки.

 

 

 

«После ряда успешных операций войсковых частей и агентуры в октябре месяце бандитское движение на Холодноярщине выглядит весьма подавленным. Еще в сентябре нам стало известно местонахождение бандитских логов в Черном лесу, и в первых числах октября туда был направлен отряд товарища Линдэ, усиленный курсантами Елисаветградской школы красных командиров, для полного уничтожения оставшихся там петлюровских банд. Несмотря на густоту лесного массива, болотистость и непроходимость местности (некоторые участки курсантам приходилось преодолевать по пояс в воде и трясине), была обследована каждая пядь лесного района, однако бандитов не обнаружено. Похоже, их поредевшие отряды разлагаются окончательно или, в худшем случае, распадаются на мелкие шайки, избегая столкновений с нашими частями. Тем не менее, 12 октября возле села Москаленки, что в 25 верстах от г. Смела, банда Черного Ворона (определить количество не представлялось возможным) напала на продотряд, следовавший на станцию Бобринскую с двенадцатью подводами, нагруженными провиантом. По счастливому стечению обстоятельств своевременно подоспел отряд чоновцев, а также местная милиция и самоохрана села Ротмистровки. В результате схватки и дальнейшей погони за ускользающей бандой пал смертью храбрых командир взвода Расторгуев, погибло 5 бойцов ЧОН, три милиционера, два продотрядчика, несколько человек ранены.

С противоположной стороны потери оценить трудно, поскольку отступающие унесли с собой раненых и убитых. В конце концов, удалось выследить и уничтожить еще одного бандита, зашедшего ночью на хутор Буда. И здесь результат превзошел все ожидания — оказалось, что это не кто иной, как атаман Черный Ворон, о чем засвидетельствовали местные жители. Труп отвезен в Черкассы, где и сфотографирован… Следовательно, указанные ранее сведения о захвате атамана Черного Ворона в Звенигородке оказались неверными.

Уполномоченный (підпис)».

(Із оперативного донесення уповноваженого Кременчуцького губернського відділу ҐПУ в Чигиринському повіті від 21 жовтня 1922 року.)

 

Якби ж він знав, чим закінчиться та веремія під Москаленками… Перед тим Ворон загадав собі не встрявати ні в які катавасії, поки не перепровадить Тіну за Збруч (якщо вже взяв з неї згоду на цю мандрівку, то сам не мав права наражатися на небезпеку), та от — не втримався.

Вони стояли в Графському лісі — ближче до Лебедина — і мали спочин та спокій, аж тут примчався вічно захеканий Біжу, який ніс варту з боку Москаленків, і повідомив, що Смілянським шляхом рухається валка підвід.

— Дванадцять возів, — уточнив Біжу. — І на кожному по два «смоки»[45]. Саме тьху! Якщо зараз побіжимо, то акурат переймемо. Чуєте? Якщо зараз побіжимо, то прибіжимо саме враз, — зарядив Біжу, хоча на такі «стрітини» вони завжди виїжджали верхи на конях.

Ворон прикинув, скількох і кого з козаків послати на це «тьху», але в очах Біжу світилася така радісна нетерплячка, що отаман теж відчув знайомий свербець. Він аж засоромився своєї обачності й кинувся сідлати коня. За хвилину вони вдесятьох уже поспішали в бік Москаленків, і лише густий ліс не давав розігнати коней у галоп.

Ворон, Коляда, Вовкулака, Ходя, Біжу, його середульший брат Захарко, Дядюра, В'юн, Козуб, Сутяга — десять щасливчиків після вимушеної перерви, нарешті, дістали змогу не лише розім'ятися, але й запастися харчами. Особливо поривався вперед Коляда — він був із тутешнього села Макіївки, і на тих возах, що скрипіли Смілянським шляхом, могло бути і їхнє кревне, «колядинське», добро. Саме Коляда запропонував узяти різко праворуч, вискочити в поле на випередження, а там засісти в Будянському сосняку, біля якого пролягав битий шлях — «смоки» над'їдуть саме туди.

Думка була слушна, і невдовзі вони вже вихопилися із Графського лісу, промчали полем і заховалися в сосняку, такому густому, що коні тут ледве поверталися, гілля кололо вершникам щоки, глиця лізла за комір.

Простояли чи не з півгодини, видивляючись на дорогу, а валки все не було. Ворон поглядав то на Біжу, який приніс звістку, то на розгубленого Коляду, котрий підказав їм виїхати далеко на випередження до цього лісочка. Очікування завжди нервувало. Хотілося курити. Козуб дістав кисет, але, наштовхнувшись на погляд отамана, хапливо його сховав.

— А що, занюхав табаки? — весело вищирився до нього Вовкулака.

Та ось удалині замаячіли перші підводи. Вони мовби й не їхали, а ледь-ледь ворушилися, — якби не знав, у який бік вони сунуться, то відразу й не вгадав би. Ніби теж когось піджидали.

Воронові навіть майнула прикра думка, що хтось міг помітити, як верхівці перескакували полем до цього сосняку, і тепер продзагонівці зупинилися, роздумуючи, що робити далі. Можливо, вони навіть послали вістового по допомогу.

Але ні. Коляда розрахував правильно. Підводи, хоч і повільно, сунули в їхній бік.

— Кусять везють, — глитнув слину Ходя.

Стояв хмарний, однак теплий осінній день. Ось-ось міг припустити дощик. Гостро пахла розколошкана сосна.

Коляда напружено вдивлявся в бік валки, і шкіра на його вилицях пересмикувалася. Ворон уперше бачив Коляду таким — його сухорляве гостре лице було відчуженим і далеким.

На ньому, мов тінь, осідала печать лихого передчуття. Ворон давно навчився розпізнавати цей знак, що знічев'я падає на чоловіка, якого потім спостигає біда. Це була тінь біди. А може, й смерті.

— Держи «люйса» напоготівлі, — кинув він Дядюрі — здоровому дядькові, який мав, може, двадцять із гачечком, зате бороду викохав більшу, ніж у Ворона. Дядюра багато в чому намагався наслідувати отамана, часом навіть перекривляв його незлостиво, і хлопці добродушно сміялися, коли він вайлувато розводив руками, приказуючи: «Знать, така випала карта, що все лягло в масть».

— Оце нагребли! — сказав Біжу. — Повзуть, як черепахи.

— А ти побіжи їх піджени, а тоді прибігай назад, — підкусив його Вовкулака. Він теж нервувався. Вовкулаку навідав той самий здогад, що й Ворона: їх помітили. Помітили — і тепер готуються до відсічі, а ще гірше — послали гінця по підмогу.

Інакше чому вони коливаються майже на одному місці?

І тут сталося те, про що вони здогадались, та пізно. Саме з того боку, де їм був простір для відступу до Графського лісу, виринуло зо три десятки озброєних вершників. Навіть здалеку було видно, що дивляться вони на сосняк (таки хтось побачив, як лісовики сюди переходили), та поки що нікуди не поспішали, притримували коней на місці, мовби також піджидали ту валку підвід.

Ворон послав Біжу та В'юна на другий бік сосняку, щоб розвідали, де його краще відходити в поле, але там їх підстерігала ще одна несподіванка. Від села через поле сюди підтягувалося войовниче юрмисько — то сунула жидівська самоохорона.

Коли хлопці принесли цю новину, зо два десятки продзагонівців, покинувши на дорозі підводи, рушили в бік сосняку із правого боку! Це вже була цілковита облога.

— Жаль, що тільки один «люйс», — почухав потилицю Вовкулака.

— І мало гранат, — додав В'юн. — Якби ж знаття…

— Це я винен, — тихо озвався Коляда. Він був блідий, аж мерхлий.

— До чого тут ти? Перестань! — гостро подивився на нього Ворон.

— Це я вас сюди привів.

— Дурниці! Так лягла карта. Але ще невідомо…

— У чию масть, — докинув Дядюра, однак цього разу ніхто не засміявся.

— Правильно, — сказав Ворон. — Ще невідомо, чий батько дужчий. Слухай мене уважно! Прориватися зараз не будемо. Вони саме на це й сподіваються. Підождемо. Думаю, до цього лісочка вони не полізуть, дуже вже він густий. Жиди не полізуть — це точно, а хто насмілиться — пошкодує. Якщо мертві уміють шкодувати. Дядюро, скільки в тебе запасних кружків?

— Один, — винувато сказав Дядюра.

— Сто куль… Стріляти тільки напевно. А зараз усім спішитися і зайняти оборону вздовж рову. Коней прив'яжіть так, щоб не позашморгували вузли. Сутяга, Біжу і В'юн! Одійдіть назад і стережіть нашу «спину». Запитання є?

— Якщо розбіжимося, то де збираємося? — спитав Біжу.

— Там, звідки прибігли, — всміхнувся Ворон.

Загін, який перегородив їм відхід до Графського лісу, наступати не поспішав. Піші продзагонівці теж зупинилися сажнів за сто, побоюючись прицільного обстрілу. Козаки, розтягнувшись на сім «номерів», залягли в рову через десять кроків один від одного. З обох сторін вичікували: лісовики ждали нападу, а ворог — їхнього прориву з оточення. Поки що мірялися не силами, а терпінням.

Став накрапати ледачий осінній дощик. Спершу такий ріденький, що його краплі було видно лише на дулах рушниць та на кожухові «люйса», якого Дядюра примостив на тринозі поперед себе. До «люйсів» у козаків була особлива повага. Іноді вони заїдали, це правда, але з кулемета завдовжки в три лікті легко стріляти сидячи на коні. От тільки кружків з набоями бракувало і добувати їх ставало дедалі важче.

У жовтні день короткий, ще швидше згасає він попід лісом.

А коли небо захмарене та ще й пускається дощик, тоді, вважай, цього дня немає. Козакам це тільки на руку. А чого ждуть москалі? Невже іще виглядають підмоги?

— Ну, давай, давай… — підганяв їх Козуб, тримаючи прокуреного пальця на спусковій скобі. Від тютюнового диму пальці в нього були такі коричневі, ніби Козуб те й робив, що лущив молоді волоські горіхи. Йому й зараз хотілося, аби все це швидше скінчилося і — закурити. Доки вони телитимуться?

Від напруги навіть Ходя перестав жувати стеблину й косував зизим оком у бік покинутих продзагонівцями возів, навантажених мішками з борошном, крупами та ще невідомо яким добром. Ході не хотілося вірити, що цього разу їм нічого не перепаде. Він міркував собі, що, коли вони прориватимуться до лісу, то непогано було б прогуцати коло возів. Може, на ходу щось таки вдасться прихопити.

Блідий і геть спалий з лиця Коляда молився. Він просив Матір Божу, аби відвела від них лихо, заступила товаришів і, якщо треба, хай це зробить ціною його, Колядиного, життя, він зовсім на неї не образиться, бо давно готовий перейти в інший світ, хай це буде на небі чи ще в якомусь невідомому місці, але він, Коляда, готовий перейти туди хоч зараз, нехай лишень свята Богородиця заступиться за хлопців… Коляда спершу молився пошепки, та потім у щирості й запалі молитви дійшов до самозабуття і став усе голосніше благати їхню заступницю Діву Марію. Вовкулака, чий «номер» був праворуч од Коляди, почав прислухатися.

— Ти до кого там колядуєш? — спитав він, але Коляда нічого не чув, не бачив, зараз він був дуже далеко, хоча й припадав не до ікони, а тулився щокою до кольби рушниці.

Зате все бачив і чув Вовкулака, його очі, як завжди перед боєм, світилися тихою радістю. В такі хвилини веселість навідувала й Захарка Момота, але зараз його кругле качконосе лице заціпеніло в холодному спокої, лише погляд поволі блукав ворожою лавою. Захарко ворушив губами, рахуючи вершників.

Ворон завважив, що це був чонівський летючий загін, і саме звідти, від нього, слід було чекати першого і найдошкульнішого удару. Однак «чопи» й досі переминалися на місці, хоча як не один, то другий під'їжджав до вершника, що басував на білому коні. Видно, то й був їхній командир, який чомусь зволікав.

Чи когось піджидав, чи все ще сподівався, що «бандити» не витримають і таки першими підуть на прорив під кулі. Та невдовзі прибіг засапаний Біжу й сповістив, що з лівого крила лісу підтяглося ще п'ять міліціонерів.

— Всього п'ять? — перепитав Ворон. — Пильнуй і далі.

А сам подумав: «Білий кінь не годиться для бою. Білий кінь — для параду». І в цю мить великий парадний воєначальник, що сидів на білому коні, звів угору правицю.

Безладно запахкали рушниці, москалі дурнувато заґелґотали, ніби йшли заганяти зайця, та враз постріли затріскотіли з усіх боків сосняку, продзагонівці теж пішли вперед, а найбільша пальба здійнялася там, де воювала самооборона — це завзяте плем'я ратоборствувало поки що ні з ким. Стріляли вони навмання, не шкодуючи набоїв, лементували, здіймаючи рейвах, аби склалося враження, що саме тут зібралася найбільша сила, бо ще, чого доброго, банда кинеться на прорив у цей бік.

Проте «банда» не кидалася нікуди. Лісовики занишкли в рову й не давали про себе знати. Стрілянина не вщухала, згори летіли гілки, сипалася глиця, гостро пахла розколошкана кулями сосна.

І тоді білокінному командирові щось зробилося з головою.

Або він переконав себе, що в цьому лісочку ніякого дідька немає, або йому страх як закортіло мати на грудях орден Червоного прапора, але він раптом здибив свого білого, як молоко, скакуна і, заволавши «За мной, в атаку — впєрьод!» — галопом кинувся до сосняку. «У-р-р-ра!» — «чопи» метнулися за ним, та куди їм було до свого командира! Він рівно тримався в сідлі, плавно підіймався й опускався у такт зі стрибками коня, і Ворон, замилувавшись кавалеристом, підпустив його навіть трішки ближче, аніж годилося, а тоді вліпив йому кулю якраз у те місце, на якому носять орден Червоного прапора.

Ще п'ять пострілів і коротка черга з «люйса» збили двох вершників на землю, один полетів сторчма разом з конем, а решта повернула назад. Ворон подав сигнал не стріляти. Лісовики збадьорилися, вони не сподівалися, що перший напад одіб'ють завиграшки. Щоправда, москалі, відступивши, збилися докупи й радили нову раду, як їх викурити з ліска. І таки до чогось дорадилися, бо невдовзі знов розсипалися полем, а двоє їхніх вістових подалися в різних напрямках — один до продзагонівців, а другий до міліціонерів і самоохорони, яка й досі навгад смалила по сосняку.

Наближався вечір, сльотава сутінь густішала, добре було видно лише білого коня, що неприкаяно блукав полем.

— Ще трохи — і будемо прориватися, — сказав Ворон. — Мушки в прицілі майже не видно.

Але ворог оговтався й посунув на них зусібіч сліпицею. Видно, надійшов наказ припинити гру в цюцю-баби і знищити банду в сосняку.

Вони чекали нового нападу чонівців, як раптом постріли, що глухо розлягалися по той бік ліска, стали лункішими. Ворон зрозумів, що вони вже бахкають у сосняку, і йому здалося, що він розрізняє постріли своїх хлопців, котрі пильнують тил. Він почув це корінням свого волосся і ще не встиг віддати наказ, як прилетів Біжу і сказав, що міліція, продзагонівці й навіть юдине воїнство посунули в сосняк. Сутяга і В'юн там відстрілюються, але цю потолоч не спинити.

— Ми їх штук п'ять поклали, а вони лізуть і лізуть, — Біжу витер змокріле від поту й дощу чоло. — Ну, я побіг?

— Клич хлопців сюди! — наказав Ворон. — Козубе, йди з ним і негайно вертайтесь. Будемо прориватися.

Вони ще мали трохи часу. Збірне вояцтво сунуло в їхній бік, але дуже повільно. Одне, що молодий сосняк був густий, а друге — ніхто не поспішав нарватися на кулю. Тим часом козаки зібралися до гурту, Ворон дав команду «На коней!»

Сутінки взялися тією сірою млою, коли стрільба через приціл уже неможлива. Мабуть, це обнадіяло й чонівців, бо вони знов кинулися на штурм соснового лісочка, та наштовхнулися на таку несподіванку, від якої геть отетеріли. Замість того, щоб відстрілюватися, лісовики зненацька вискочили їм назустріч верхи на конях, і там, де куля була сліпою, зрячою виявилася шабля.

Приголомшені москалі сипонули врозтіч і так швидко розсіялися, що Ворон устиг розколоти всього лиш одного черепа.

Зате шлях до Графського лісу відкрився. Лише позаду, де вони щойно стояли, тепер виринула вся ота різномаста рать і здійняла навздогін таку стрілянину, що полум'я, яке виривалося з цівок рушниць, освітлювало темну стіну соснового лісу.

— Хлопці, додому!!! — закричав на весь голос Ворон, і радість заклекотіла в його горлі. — Додому, бісові діти!

Оце його таке свійське, аж рідне, «додому» тямив навіть Мудей, який умить перейнявся настроєм вершника і, роздуваючи ніздрі, розсікав тулубищем темну сльоту. Він повертав набік голову, щоб краще бачити, що там попереду, і водночас — що позаду (так природа поставила очі коневі), а Ворон, припавши грудьми аж до гриви, боковим зором примічав, як його хлопці, кожен на свій фасон, женуть чимдуж до лісу. Один узяв чомусь різко праворуч, туди, де й досі стояла покинута валка підвід, і Ворон навіть у пітьмі розпізнав низенького, а проте дуже прудкого коника, який триста разів виносив Ходю з біди.

Праворуч від Ворона летів Вовкулака (він завжди тримався біля отамана), його кара кобила Тася, хоч була норовистою «дівкою», чула Мудея на нюх за версту. По ліву руку, але вже позаду, підганяв свого буланого Коляда, а той усе відставав, наче погубив підкови. Ворон ні-ні та й озирався на Коляду: не подобався йому цей козак сьогодні — ще відтоді, як почав себе винуватити, що не туди їх повів, а потім повісив кирпу, піддався лихій волі. Вона, ця стороння воля, тільки й чатує на чоловіка, щоб у хвилину слабкості привернути його на свій бік.

Отаман ще повів оком, хто там і де з його козаків, та нікого вже не побачив. По-осінньому раптово налягла ніч, накрила Захарка Момота, Сутягу, Дядюру, сховала В'юна, Біжу, Козуба.

А туди далі, позаду, яскраво спалахували рушничні випали дружного воїнства, яке продовжувало гонитву.

Коляда відставав. Небезпека, вважай, минула, міг би нарешті отямитись, але зла воля, упіймавши чоловіка на слабині, причепилася, як реп'ях. Знаючи, що це таке, Ворон весь час тримав Коляду в полі зору і зараз притишив Мудея, щоб пропустити його вперед, але Коляда раптом схитнувся, похилився набік, а потім звалився на землю.

За мить Ворон був біля нього, зіскочив з коня.

— Що тобі?

— У живіт… — простогнав Коляда.

Ворон зрозумів, що куля влучила в нього не зараз, — якщо рана була спереду, то виходить, Коляду поцілили ще тоді, як вони пішли на прорив, але він з останніх сил тримався в сідлі.

Ворон хотів узяти його на руки, та, помітивши над собою Вовкулаку, вискочив на коня.

— Подай…

Вовкулака обережно взяв Коляду і висадив його попереду Ворона.

Постріли переслідувачів не вщухали, але то вже було ловлення вітру. Ворон, притримуючи Коляду, в'їхав до Графського лісу, а за ним і Вовкулака. Невідь-звідки вродився тут третій вершник і попер, як німий, прямо на них. Вовкулака ледь не бабахнув у нього, аж раптом почув знайомий голос:

— Роззяв сліпи! Свої.

Це був Дядюра. Через високу папаху і довгу бороду його голова здавалася більшою, ніж у коня.

— Я кому наказав чухрати додому? — спитав Ворон.

— Кулеметник повинен бути у хвості, — пробурчала «кобиляча голова». — Сильно його зачепило?

— Покладіть… — застогнав Коляда. — Покладіть мене на землю. Пече…

Вовкулака з Дядюрою спішилися, помаленьку взяли Коляду й поклали на землю, вкриту опалим листям. Ворон також зістрибнув з коня, опустився на одне коліно біля пораненого.

— Потерпи, брате, тут ні чорта не видно. Ану присвітіть сірником. — Він почав було розстібати на Коляді чумарку, але той попросив:

— Не треба. Покиньте мене тут, а самі… Вороне, ти знаєш, де на хуторі живе мій брат. Хай хтось перекаже Ількові, він мене забере.

Ворон відчув, що його пальці злиплися від крові.

— Ми тебе одвеземо до брата, — сказав він.

— Ні. Накрийте мене гілляками і їдьте. До ранку мене Ілько забере.

— Я сам відвезу тебе на хутір.

— Не треба, болить… Передай Ількові… — Коляда впустив голову набік.

Ворон не знав, що робити. Ждав, що, може, хтось із хлопців підкаже, але мовчали й вони, бо яка тут могла бути рада? Везти Коляду на коні — витрусиш із нього останні сили. Переказати братові — а чим той Ілько допоможе? Хіба поховає… Потрібний був лікар.

Ворон пішов на відчайдушний крок: Дядюра поїде у Лебедин і привезе на хутір лікаря, а вони з Вовкулакою зроблять з гілляччя ноші й донесуть туди Коляду на руках. До хутора тут зо дві версти. Ніч їм допоможе.

Вони шаблями вирубали дві грубі дрючини, наготували паліччя на поперечини, дістали мотузки, які завжди мали в сідельних саквах, і зладнали ноші. Поклавши на них непритомного Коляду, рушили лісом на хутір Буда, а Мудей із Тасею самі пішли вслід за ними. Там, на узліссі, стрілянина вщухла, різномасте вояцтво, либонь, розбрелося, а може, дехто ще вештався полем, шукаючи вбитих і поранених лісовиків.

— Покиньте мене… — знов застогнав Коляда.

— Ти мені тут не командуй, — сказав Ворон, підбадьорений тим, що Коляда подав голос. — Поки що я тут за головного.

— Покиньте… Я помираю.

— Я забороняю тобі помирати. Це легше за все. А на біса ти нам здався мертвий, га? Ти в нас запитав?

— Еге, ти в нас запитав? — докинув і собі Вовкулака.


Просмотров 247

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!