Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Граждане Холодноярской округи! 13 часть



— А я тим часом біжу… — знов устромив свого носа Біжу, але Вовкулака гримнув на нього:

— Цить! Цить мені, бо я тобі зараз як побіжу, то не знатимеш, у який кінець бігти!

І сам-таки доказав далі. Поки вони виховували «дайошів», у казані якраз і півень вкипів, тоді Вовкулака, Ходя й Біжу гарненько вимили у струмку руки і вкутали того півня, «хальос кукуліку», — прихвалював Ходя, перемелюючи зубами кістки, а потім накинувся на гарбузове насіння, відібране у грабіжників, тільки Вовкулака заборонив його лузати в дорозі, ти ж, Ходю, бачиш, чим це кінчається? «Кабацька хальос», — плямкнув Ходя, але послухався Вовкулаку і в дорозі жував лише дикі грушки, недостиглу шипшину, молоденькі ліщинові горішки, молотив кінський щавель та вовчі ягоди, від яких наш чоловік ще, чого доброго, врізав би дуба.

Нарозкошувавшись у слові та мислі, Вовкулака запевнив, що все казане ним є достеменна правда, он Ходя й Біжу не дадуть збрехати, а якщо хтось матиме сумнів, то осьде-го вам документ і печатка, — Вовкулака тріпнув мішечком і викотив з нього людську голову. На посинілій тварі[42]було видно кров'янисто-бурякову пляму на півщоки.

— Молодці, — похвалив Чорний Ворон, — добра робота. Тільки занесіть це стерво чимдалі, щоб не смерділо.

— Біжу! — вискочив наперед Біжу, вхопив якусь ломаку й закотив довбешку назад у мішок.

— Біжи та вертайся, будемо полуднувати, — сказав Ворон. — Там на чавунці ми прикупили в'яленої риби до картоплі.

У Ході на шиї заїздив борлак.

— Либа халясо, — ковтнув він слину.

— Іди вже, йди, — всміхнувся до нього Ворон. — Там вона тебе жде не діждеться, твоя либа.

Коли вони залишилися вдвох з Вовкулакою, отаман запитав упівголоса:

— А про самого Веремія ти там нічого не чув?

— Ніде нічого, — похитав головою Вовкулака.

— Гаразд, — сказав Ворон. — А за дитину не турбуйся. Я знаю, де її заховати.

 

 

* * *

Тижнів за два, вже у вересні, Чорний Ворон зустрівся в лісі Чута з Ларіоном Загороднім, який ожив духом. Раніше він нервувався, що Гамалій зволікає з отаманською радою (тобто не сам Гамалій, а хтось там нагорі вичікує слушної години, коли буде готовність і в партизанських лавах, і в українському війську, яке з дозволу поляків уже начебто зосереджувалося біля кордону), а це Ларіон збадьорився, почав переконувати Ворона, що Гамалій таки не кидає слів на вітер.



— Ось почитай ці накази, — Загородній перед тим, як відкрити польову сумку, подивився на Вовкулаку й свого ад'ютанта Тимоша Компанійця. — Хлопці, ану підіть пошукайте дикого цапа!

Це означало: залиште нас самих. Коли хлопці пішли «на лови», Ларіон засипав Ворона наказами Гамалія.

 

«Дуже таємно. Тільки для командирів дивізій, полків і начальників штабів персонально в руки. Після прочитання спалити.

Оперативний наказ № 6.

Негайно подати до штабу групи такі відомості, необхідні для пляну загального руху.

1)1109, 01249 7055 0199 мається на їхньому терені 63 09 4018, 7402 9953…

2) 7042, 8610 9738 7218 кожного і всіх загалом 6032, 0946…»

 

Це був наказ, закодований шифром «Заповіт», який вимагав цілковитого звіту щодо кількісного складу партизанських загонів та їхнього озброєння.

— Поки не буде справдешнього гасла, — мовив Ворон, — поки я не побачу, що все так і є, як він каже, нікому ніяких звітів не збираюся давати. І тобі, Ларику, не раджу.

— Тоді прочитай ось це, — спокійно сказав Загородній.

Інший наказ Гамалія, писаний на аркуші в лінійку, був, скоріше за все, декларацією.



 

«Дуже таємно.

Наказ № 8 військам Чорноморської повстанчої групи. За тяжкі роки боротьби із загальної маси вирізнилося не так багато лицарів-проводирів, котрі розуміють усю важливість нинішнього менту і все роблять для нашої перемоги. Багато маємо несвідомих отаманів, старшин та козаків, які не виконують наказів штабу групи і продовжують діяти на власний розсуд. Щотижня доводиться знищувати зрадників, які проникли в наші лави. Але, незважаючи на труднощі, настрій у Чорноморській групі бадьорий, справи успішно посуваються вперед. Усе це завдяки залізній волі та копіткій праці отаманів Загороднього, Чорного Ворона-Лебединського, Голика-Залізняка, Гупала, Лютого, а також їхніх старшин і козаків, які усвідомлюють свою відповідальність за долю Краю.

Одержані від отамана Гупала двісті мільйонів рублів — використати на організаційні питання групи.

Від уряду У. Н. Р. і Вищої Отаманської Ради приносю щиру подяку цим лицарям.

Прочитать усім дивізіям і загонам.

 

Командувач Чорноморської повстанчої групи генштабу полковник Гамалій.

Начальник штабу групи сотник Завірюха.

Запілля. 10 вересня 1922 року».

 

 

І знов щось насторожило Ворона в цьому наказі, щоправда, тепер він швидко впіймав комарика за хвіст і спитав:

— Ти, Ларику, нічого не бачиш тут дивного?

— А що там дивного може бути?

— Хоча б те, що декого за непослух убивають, а нам з тобою, Денисові й Мехтодю полковник Гамалій виносить подяку.

— А чого він вартий без нас? — задер носа Загородній. — З ким же тоді йти на повстання?

— Не знаю, щось мені тут не до шмиги.

— А в цьому листі й тобі є вітання, — Ларіон дістав із польової сумки ще один аркуш, де зверху олівцем було написано «п. Загородньому». І далі:

 

«Пане отамане, маймо терпіння, не впадайте в зневіру, бадьоріться, держіться сміливіше, і хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю, ми, як ніколи, близькі до мети. Будьмо гідні нашого чину й покликання. Моє вітання отаманам і всім козакам!



Полковник Гамалій».

 

— Дякую за вітання, — не без іронії сказав Ворон, повертаючи лист. — Духом ми не впадемо, аби в декого штани не спали.

— Тоді прочитай і це, — Ларіон аж тремтів од збудження (Ворон його не бачив таким давно), коли діставав із сумки клаптик паперу. Це також була записка, адресована особисто йому, отаманові Загородньому, командирові Першої холодноярської кінної дивізії. Але почерк був інший:

 

«Іларіоне Захаровичу!

Опісля завтра я від'їжджаю до Звенигородки для остаточного визначення місця з'їзду. На превеликий жаль, я не зміг побачитися з Вами, але всі Ваші побажання взято до уваги. Кріпіться, зосталося зовсім мало.

Сотник Завірюха».

 

Оце вже діло!.. Та раптом і з цієї записки вилізла якась колька, хоча Ворон знову не міг допетрати, що його непокоїть.

— Ну як? — спитав Загородній.

— Що як? — думав про своє Ворон.

— Невже не второпав? Крига скресла. Готуйся до поїздки у Звенигородку.

— А я, Ларику, й зараз готовий.

Він ще раз перечитав записку, шукаючи, звідки вилізла колька, але все було правильно, обнадійливо. Комісар Дибенко й комбриг Кузякін, із якими Ворон вів у Звенигородці переговори, давно звідти пішли. Саме це містечко лежить якраз посередині між Чигирином та Уманню, і до нього найзручніше добиратися від Городища, Корсуня, Лисянки… Усе дуже правильно і логічно, дідько б його вхопив.

На мить Загородній теж спохмурнів.

— Якщо й цього разу нічого не вийде, то проситиму Гамалія, щоб перекинув мене за кордон, — сказав він. — У мене тут ні родини, ні хати, — додав, виправдовуючись.

Ворон дивився повз нього по-риб'ячому неживими очима.

— Як твоя рука? — раптом поцікавився Загородній.

— А так! — він узяв за стовбур молоденьку вільху і вирвав її з корінням.

— Немає на тебе Василя Чучупаки, — засміявся Ларіон. — Дав би він тобі двадцять шомполів за понівечене дерево.

— Немає, — сказав Ворон. — Як жаль, що з нами нема Василя… А в мене, Ларику, буде до тебе прохання. Хочу відлучитися днів на три.

— Справи сердечні? — прискалив око Загородній.

— Ні, маю роботу по той бік Холодного Яру.

— Їдь. Тільки не забарися.

 

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

 

 

Старша сестра Прокопа Квочки не хотіла віддавати дитя, мовляв, як же я буду без нього, воно ж тепер як своє, цицьку у мене брало, діти до нього звикли, ні, хай лишається в нас, а там буде видно, проте Вовкулака похитав головою: дякую тобі, сестро, за добрість і душу правдиву, але мене послали забрати Ярка, і тут ще й чоловік її, шваґер Прокопа Квочки, сказав, що він теж звик до дитини й готовий узяти її за рідну, але, жінко, одумайся, тут не нам із тобою вирішувати.

Квоччина сестра, плачучи, спорядила Вовкулаку з дитиною в дорогу — замотала Ярка в чисту пелюшку, потім зав'язала у вовняну хустку так, що Вовкулака міг почепити дитину на шию і везти її, як у колисці, дала пляшечку молока, якого вцідила зі своїх грудей, і вся родина провела Вовкулаку з Ярком за ворота.

Старий чорний ворон споглядав те слізне проводжання з висоти осокора, і хоча його крила були вже не ті, що колись, він таки простежив, куди Вовкулака поїхав далі, простежив і побачив, як той біля Ірдинських боліт передав дитину Чорному Воронові.

Там, на болотах, отаман подався путівцем, що його серед нетечі-трясовини міг намацати копитами тільки Мудей, поїхав, звісно ж, до сліпої Євдосі, став перед нею і попросив: візьми, Євдосю, це дитя на певний час, бо тільки ти його зможеш доглянути, вберегти від лихих людей, хвороб і напасті.

Надворі вже поночіло, але сліпа Євдося світла не запалювала, зате лампадка горіла біля божниці, і в її відсвітах Ворон бачив, що Євдося, слухаючи його, усміхається сама до себе невидющими очима, аж тут дитя якось так тихо і знехотя зарипіло, ніби лінувалося плакати, але хотіло нагадати про себе.

— Дай же я його хоч побачу, — вона забрала у Ворона дитину, розкушкала її на ліжку, а потім обмацала з ніг до голови. — Моцар!

— Моцар-то моцар, але ще манюнє, — сказав Ворон, дивуючись, як дитина принишкла біля Євдосі. — У тебе коза доїться?

— Хочеш ряжанки? — Вона пам'ятала його забаганки.

— Хочу. Але я питаю за молоко для дитини.

— За дитину не журися. А якщо хочеш ряжанки, то ночуй у мене. Зроблю тобі й ряжанки, й масла такого, що потім себе не впізнаєш.

— Хіба з козиного молока б'ють масло?

— З таким козаком, як ти, і з цапиного б'ють, — заусміхалась Євдося. — Зоставайся, хоч викупаю тебе, волоцюгу твердоголового. Ти ж любиш, як я тебе купаю?

Десь із далини на нього знову війнуло дикою орхідеєю, понтійською азалією, кадилом духмяним… Ворон почув цей гірко-солодкий повів, як тільки-но в'їхав на мочарі, що тяглися вздовж річечки Ірдинь, але довго не міг зрозуміти, що це за духмяність така хороша, й аж тепер здогадався: орхідея, кадило й азалія зацвітали на острівцях серед багон, які ніколи не замерзали.

— Люблю, — погодився він. — Але зараз ще та пора, коли можна і в Тясмині викупатися.

— Можна, — сказала Євдося. — Твоєму жеребцеві. І то, якщо він у милі.

— А Дося давно навідувалася? — спитав Ворон, пропускаючи Євдосину шпильку повз вуха.

— Давно. Казала, як одвоюється, то пострижеться в черниці.

— Це ж чого?

— Через тебе, твердоголового.

— Ну, не з Досиною косою іти на постриг, — сказав Ворон.

— Вона так звикла до Мотриного монастиря, що може піти туди і в послушниці. Я чула, що після того розбою обитель трохи ожила, знов приймає насельниць.

— Такою, як була, «Мотря»[43]більше ніколи не буде.

— Не буде, але я до того, що, може, Дося одвоювалася та й пішла до «Мотрі» уже не з шаблею, а з молитовником. Давно не з'являлася. А ти чого допитуєшся за неї?

— Так. Згадалась чогось. Ти мені вибачай.

— За що я повинна тобі вибачати?

— За все. І за клопоти, яких завдаю, і за поспіх мій повсякчасний. Мушу й тепер вирушати.

— Атож. Коли не кину на карти, то все коло тебе червова дама лягає.

— Дама тут ні до чого, — сказав Ворон. — У мене робота.

— Руки не болять од тієї роботи? — спитала вона.

— Болять. Але тільки ночами.

— Тут я тобі не в поміч. Одно лишень можу.

— Що, Євдосю?

— Молитись за тебе.

Вона взяла з полички під божницею великий кухонний ніж, приклала його до однієї Воронової долоні, потім до другої. І — до чола.

— Будь мені здоровий та дужий.

— А якщо зі мною щось станеться, ти цього хлопчика… — почав було Ворон, проте вона його перебила:

— До дідька! Скоро ти прийдеш до мене.

 

 

До Чорного лісу я повернувся впору: Загородній тільки-но випросив у Гамалія дозволу перепинити який-небудь поїзд, щоб зодягнути та перевзути наше поповнення. Кажу, випросив, а не спитав дозволу, бо саме так воно і було — Гамалій довго впирався, мовляв, ми цим більше собі нашкодимо, ніж допоможемо, оскільки привернемо зайву увагу більшовиків до залізниці й Чорного лісу, а це зовсім недоречно перед початком нашого виступу. Хтозна, може, ми чавункою ще й поїдемо до Звенигородки, казав Гамалій, на що Загородній відповів, що ні, отамани поїздом не поїдуть, бо нас тут багато хто знає в лице, можуть упізнати, тож поїдемо ми, пане полковнику, на конях, а поки що переймемо бодай одненький ешелон.

Гамалій ще трохи почмихав, покрутив носом, а потім таки здався: добре, спиніть одного, але без крові — червоноармійське обмундирування відберіть, зброю, харчі, а людей не чіпайте. Хоча як спірвете чекістів, то пошліть у небесну канцелярію по довідку, — нарешті потеплішав з лиця Гамалій.

Потомственний залізничник Голик-Залізняк зі своїми козаками розібрав полотно якраз так, щоб пасажирський поїзд Ростов — Київ, костиль йому в гузно, зашпортався за кілька верст перед Цибулевим. А ось і ми, здрастуйте, дарагіє таваріщі, прімітє наш хлєб-соль! Нас було небагато, півтора десятка вершників, та ще піших залізняківців, може, з десяток, але й ростовський поїзд виявився так собі — лише в одному вагоні їхало до півсотні військових кацапчуків, а в інших — різношерста цивільна публіка. Хлопці позабирали в них годинники, чоботи, паски, а залізняківці насамперед накинулися на куриво, бо вже три дні пухли без тютюну, а тут тобі на — і махорка, й папіроси «Ада».

Кацапчуки нам трапились ялові, не опиналися, відразу повіддавали зброю і роздяглися так швидко, ніби їм розтопили лазню.

Операція була б зовсім нецікавою, та виручив один байбак, що, видно, цілу дорогу спав і тільки щойно прокинувся. Дивуючись, що ми зодягнуті так, як і він, байбак розгубився:

— Нічєво нє пайму, ето бандіти?

— Бандіти ви, — сказав Загородній. — А ми так, рицарі лєса. Ти ж відіш, что нє убіваєм дажє такіх гризунов, как ти?

— Тоже мнє рицарі, — чмихнув байбак убік, але його почули.

У повітрі стрельнула нагайка Тимоша Компанійця, вірного Ларіонового ад'ютанта, і так оперезала байбакову спину, що він заскавулів по-собачому.

— Ти як з отаманом розмовляєш, рило невмите? — Тиміш ухопив його за барки, підняв і хотів викинути з поїзда, але Загородній не дав.

— Так єму, так єму! — закричав кацап, схожий на скомороха — був у брудних кальсонах із розв'язаними поворозками, босий, а гороїжився так, ніби його було зверху. — Врєжтє єму єщьо, всю дароґу бражнічал в адзіночку пад шінєллю, сука, а цєпєрєча виступаєт с пахмєлья-то, гнєв на нас наклікаєт, падла.

Тиміш Компанієць по-московському тямив не дуже, тож подумав, що скоморох визвірився до нього, і, не зволікаючи, ще раз стрельнув трійчаткою — її олов'яний окрайок зацідив скоморохові в голову, той упав непритомний, навіть не охнувши, і кров — таки кров — дзюрком полилася йому на спідню сорочку.

— Ну, ви як діти, їй-богу, — знизав плечима Загородній. — Казано ж було: без крові.

— А чого він причепився до мене? — огризнувся Тиміш. — Сукою обзиває, падлом дражниться.

— Еге, ти ще не розчув, що він тебе і непробудним п'яницею обізвав, — засміявся Загородній. — Ну, добре, зберіть усе, що треба, і гайда!

Окрім одягу та взуття, ми взяли тоді десяток револьверів, а рушниці сховали в Чуті, бо своїх мали вдосталь. Із харчів нічого путнього нам не перепало, хоча я бачив, як Ходя по дорозі до табору весь час щось жував — чи то якусь шкуринку, чи копчене свиняче вухо.

 

 

* * *

А тим часом уже був готовий останній наказ Гамалія:

 

«Дуже таємно. Персонально в руки.

Наказ № 10

 


Просмотров 182

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!