Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Граждане Холодноярской округи! 10 часть



Та, видно, лихе передчуття замлоїло у грудях. Він примовк, пожував губами, шукаючи підходящого слова, і несподівано додав: «А хто доживе до вільної України, привітайте її від мене!»

Жуйвода провів пучкою великого пальця по лезу оголеної шаблі, аж кров цвиркнула.

Наступного дня на Носачівському полі черниці Лебединського монастиря підібрали і поховали в рову попід лісом більше сотні полеглих козаків — небагатьом пощастило вирватися з того обхвату, і серед них був наймолодший Онисимів син Зінько.

Коли він навідав батька і розповів про загибель братів, старий Лящ довго мовчав, а потім спитав майже з докором: «А ти ж як уцілів?» — «Кінь виніс», — одказав Зінько. «А вони без коней були?» — «Убили їх». — «Жаль», — зітхнув старий Лящ.

Тоді він ще не знав, що через місяць відділ ББ вистежить і його останнього сина, і все станеться тут-таки, на їхньому хуторі, станеться ніби зумисне в Онисима на очах, аби він більше не мав до Зінька ні підозр, ні докорів. Хлопець серед ночі навідався додому, і чи його хтось продав, чи «бебехам» самим удалося вистежити, хай там як, але вони оточили хату й будь-що хотіли взяти його живим. Зінько відстрілювався до світанку — то смальне з карабіна через вікно, то пахне з револьвера із сіней, то пожбурить гранату з горища. Тим часом Онисим і собі видобув з якогось закутня куцопала, цілив ним крізь вибиту шибку в усе, що ворушилося. Москалі вже думали, що Зінько явився додому не сам, що в хаті Ляща засів цілий гурт партизанів, тож не дуже поспішали із приступом.

«Ви акружєни, вихаді! — кричали у ніч. — Здавшіхся в плєн ми не растрєліваєм!»

Але ніхто не виходив. Тільки дедалі рідше і рідше чулися постріли з хати, потім і геть затихли. Один набій зостався в Зіньковому «штаєрі». Він ще висунув барабан, пересвідчився: таки один, і винувато подивився на батька.

Онисим Лящ сидів з порожнім уже куцопалом на лаві, прихилившись спиною до стіни, і його незворушне лице тільки тепер спохмурніло. «Жмикрут, — сказав він. — А про мене ти не подумав?» — «Може, вони вас пощадять, тату, — мовив Зінько. — Я зараз вийду до них… тоді вас… може, пощадять. Прощавайте, тату. Прощавайте і простіть». — «Бог простить», — сказав Лящ.



Зінько вийшов із хати й примружився. Світало. З ним залишався останній його побратим — «штаєр». Зінько просив його, щоб не підвів, бо саме останній набій найчастіше дає осічку.

— Нє стрєля-а-ать! — розлігся командирський голос, бо з-за кожного рогу, з-за кожного дерева на Зінька були націлені цівки рушниць. — А ти брось рєвальвєр!

— Добре, — сказав Зінько. — Тільки не вбивайте старого. І дивіться, як помирають за Україну! — він підніс «штаєра» дулом до відкритого рота й натиснув на спускову скобу. Побратим не підвів — глухо ахнув останній набій, Зінько не відчув ніякого болю, лиш коліна йому підігнулися, і він поволі опустився на землю. Ліг і випростався на повен зріст, як живий, тільки його відкриті очі швидко затягувалися льодяною плівкою і враз оскліли.

Коли москалі підбігли до мертвого, їхній командир, либонь, сам не відаючи, що робить, зняв з голови кашкета і, нахилившись, закрив Зінькові очі.

— Он бил настоящім воіном, — сказав він. — Єво слєдуєт пахараніть на кладбіщє.

І тут вони всі подивились на хату. З вибитих вікон валив дим і виривалося таке полум'я, що сумніву не було — хтось там усередині, перш ніж черкнути сірником, усе облив гасом.

Вони відсахнулися від вогню, що вже припікав їм у лиця, відбігли аж за ворота і стали чекати. Але з хати так ніхто і не вийшов.



Вогонь перекинувся зі стріхи на повітку, на хлів, саж, пасіку. Обійстя вигоріло дотла, всеньке добро пішло за димом, тільки стодола, що стояла ближче до поля, вціліла. Але ходив поголос, що старий Лящ не згорів, то знайшли обвуглене тіло котрогось із лісовиків, який прийшов тієї ночі разом із Зіньком, а сам Лящ вибрався з хати, і тепер він (чи привид його) вряди-годи з'являється на хуторі, ночами обходить своє помістя, щось шукає на згарищі, порпається в попелищі, а часом підночовує у стодолі. І хто ж, як не він, так сумно пугикає сичем на її стрісі?

Призначити тут побачення наважилася б не кожна жінка, — думав собі Ворон, правуючи конем до Лящевого хутора, та якби Мудей умів говорити, то неодмінно спитав би у нього: а де, чоловіче добрий, вона іще могла з тобою зустрітися — у лебединській школі чи, може, у волосній управі? Тоді Ворон відповів би йому, коневі, що він ще погано знає цю відзіґорну пані, бо не бачив її ні в уманському дивізійному штабі, коли вона так дошкульно присоромила штабс-капітана Черноусова, ні в лазареті, де вона врятувала від смерті курінного Чорновуса, ні на лебединській цукроварні — Ворон досі не може взяти втямки, хто в тій виставі був постановником.

Мовчи. Ти, чоловіче, просто не знаєш, куди подіти хвилювання, тому думаєш казна-що. Ось ти побачив чорногуза, що так старанно щось вишукує на болітці проти ночі, і, згадуючи легенду про чоловіка-лелеку, міркуєш собі, що якби Лящ зостався живим, то швидше за все перекинувся б на цього цибатого птаха, схожого на людину. Навіщо йому, Лящеві, пугикати сичем, віщуючи лихо, якщо воно вже скоїлося? Ген бовваніє у сутінках його стодола, і від самого її вигляду тебе переймає неспокій.

Чи не причулися йому ті слова в Отченаші?

Чи не жде його засідка в тій стодолі?



Він одразу ж присоромив себе за таку підозру, виправдовуючись тим, що зрада підстерігала його навіть там, де не було й тіні недовіри. До того ж не один козак позбувся голови через жінку. Настав час, коли власне життя можна було виміняти на чиюсь смерть. Як шмат мила на фунт тютюну.

Ні, душа йому підказувала, що зрадою тут не пахне: тривога не та, яка віщує небезпеку. Це був не нудотно-огидний холод, а так — ніби серце у грудній порожнині стало оголеним.

Дух згарища не могли пересилит навіть пахощі весняного вечора. Ворон під'їхав до стодоли, зіскочив з коня і ще раз роззирнувся. Ніде ні лялечки (чорногуз, і той покинув своє болітце), безкрая тиша стояла над вечірнім полем, якась нежива, не така, як у лісі.

Може, тому так голосно зарипіли двері, коли Ворон їх прочинив і ступив у застояну сутінь, пропахлу злежаною соломою. Та ось він уловив дражливий подих жіночого тіла — марево з якогось іншого, давно зниклого й забутого світу, про який він намагався не думати, хіба само навіється у хвилину слабкості чи напівсну.

Він і тепер дивився на неї, як на сутінкову оману, дивився, не знаходячи слів, і Тіна сказала найрозумніше, що тільки можна було сказати тієї хвилини:

— Заведи коня до стодоли.

Справді, так було безпечніше, осьде зовсім недавно по-дурному попався отаман Скирта: заглянув на часину до знайомої вдовички, пустив свого буланого до обніжка попастися, а якийсь лакуза впізнав його коня, і Скирту застукали. Почувши, що пахне смаленим, отаман висадив вікно, яке виходило на городи, хотів було вискочити, та пройма виявилася замалою для нього — недарма ж Скиртою звався. Застряг у тому вікні — ні вперед, ні назад, москалики вдесятьох витягували.

Мудей те все наче знав, бо, як тільки Ворон ширше прочинив двері, без жодних запросин зайшов до стодоли й став у порозі — здоровенькі були! — ну, здоровий будь, привіталася Тіна, будьмо знайомі, який красень, сказала вона, підійшла до коня, обняла його і притулилася щокою до гривастої шиї, а Мудей, стерво таке, солодко примружив очі і ледь не замуркотів по-котячому, атож, замість того, щоб сказати, навіщо ж я тобі, ясна пані, навіщо тобі чотиринога коняка, як ось перед тобою такий чоловік, як золото, обніми ж і його, приголуб, поцілуй, і Тіна, мовби почувши це побажання, обернулася до Ворона, стала навшпиньки і широко, м'яко поцілувала його в губи, а він, розстебнувши бекешу, так жадібно пригорнув її, що Тіна застогнала: не мучся, візьми мене, видихнула вона, увійди в мене; можна було пропасти лише від тих слів, що вона йому дарувала, — простора бекеша розіслалася на соломі, яка вже пахла не прілістю, а молочним колоссям, його руки заблукали в її одежі, та Тіна сама подалася йому назустріч усією жіночою статтю, дала так гаряче й щедро, що він насилу стримався, аби відразу не пролитися в неї рікою, там цілий Тясмин набрався в ньому за зиму, і він з усіх сил тримав спусти, як тримають їх у водяному млині, перш ніж пустити воду на колесо, та за першого разу все-таки довго не витерпів, і коли її тілом пробігла судомна дрож, коли із обцілованого ним відкритого рота вирвався досі гамований крик, він відчув гостре блаженство злиття з її плоттю і в останній мент відсахнувся, аби вона, чого доброго, не зачала, проте Тіна знов усією собою припала до нього — не треба боятись, я твоя, твоя, твоя…

Потім вони лежали обличчям одне до одного, вустами до вуст, і тихо так розмовляли.

— Тобі зараз можна? — спитав він.

— Що можна? — Тіна вдала, що не зрозуміла його.

— Ну… це…

— Ти такий сором'язливий? Тоді скажи просто: спати з тобою.

— Це не просто, це дуже любо — спати з тобою, — сказав він. — Але я про те, що ти… не боялася. Чув, є в жінок такі дні.

— Ти забагато знаєш. Ні, у мене не ті дні, про які ти кажеш.

— Ти хочеш дитину?

— Якби так сталося, я б її зберегла.

— Навіщо тобі дитина без батька?

— А ти хіба хто?

— Мене не буде, — сказав він.

— Як не буде?

— Сама знаєш.

— Ти не кохаєш мене?

— Ні, якраз я тебе дуже кохаю.

— Повтори, — попросила вона.

— Я тебе дуже-дуже кохаю.

— Тоді чому тебе не буде з нами?

— Ти знаєш, — повторив він.

— Нічого я не знаю.

— Наша боротьба програна, — сказав він. — І рано чи пізно…

— Нічого ще не пізно, — перебила вона. — Ми можемо завіятися, де нас ніхто не знайде. Навіть вибратися за кордон. Я чула, що можна перейти Збруч.

— Що за тим кордоном робити? — спитав він.

— Там багато наших, там наш уряд.

— Нашого там уже нічого немає.

— Ми могли б там влаштувати своє життя, — сказала вона.

— Могли б. Тільки це не для мене.

— Чому?

— Тому, що на моєму прапорі не було напису «Воля України або закордон».

— Смерть не обирають, — сказала вона.

— Але вона обирає…

— Тобі й життя ніпочім, — дорікнула Тіна. — Ти ще молодий, а вже розпрощався з ним.

— Неправда, — сказав Ворон. — Я люблю волю. А її можна вигодувати лише кров'ю.

— А якщо на волю надії немає? Сам кажеш: боротьба програна. Кому потрібна ще одна смерть? Ще одна безіменна, зрівняна із землею могила?

— Саме на таких могилах і проростає мета.

— Ти просто впертий, — ображено сказала вона. — Ти зовсім мене не чуєш.

— Чую. Чую, як своє серце.

— Ні, ти до мене глухий. Я так хотіла сьогодні з тобою помріяти.

— Марні мрії тільки додають жалю, моя пташко.

Тіна раптом повернулася до нього спиною, і він відчув, що вона плаче.

— Не треба. Я не хотів завдати тобі болю.

— Я знаю, чого ти мене не любиш, — схлипнула вона.

— Нічого ти не знаєш. Я тебе любив ще до того, як зустрів уперше. Я завжди хотів таку, як ти.

— Ні, ти розчарований. І я знаю чому.

— Он як.

— Тому що взяв мене не дівчиною.

— Уперше чую, — здивувався він. — Уперше чую, що ти не дівчина.

— Ти смієшся.

— Чого б я сміявся?

— Ти все зводиш на жарт, а цього мені не треба, — сказала вона. — Чому ти не спитаєш, як я стала жінкою?

— Навіщо?

— Я думала, чоловікам це завжди цікаво.

— Мені — ні, — сказав він.

— Я хочу, щоб ти знав.

— Мені це не цікаво.

— Я мушу про це розповісти.

— Я й так знаю, що ти нею стала у тринадцять років.

— Як це — у тринадцять?

— А так! Полізла на вишню, ягоди саме налилися й дозріли, ти їх збирала у жменю, кидала до рота — й губи твої, і щоки, і руки червоніли від вишневого соку. Та враз ти побачила, що й по стегнах твоїх стікають червоні цівочки. Думала, роздушила там вишні, а то й не сік був, то з'явився твій перший місячний знак і ти стала жінкою. Хіба ні?

Тіна озвалася не відразу.

— Звідки ти взяв це? — нарешті спитала вона, повернулась до Ворона обличчям, і він відчув таку ніжність, що заболіло серце. Наче те незаймане дівча зійшло до нього з дозрілого вишневого дерева.

— Іди до мене. — Він поцілував її в мокрі очі, а потім довго виціловував білі груди, пестив губами налиті, як стиглі вишні, соски і маленький натільний хрестик, що також напився її тепла.

— Ти своєю бородою залоскочеш мене до смерті.

— Я більше не можу терпіти, дай мені себе ще, моя пташко.

Цього разу він раював набагато довше, до нестями розтягував насолоду, — ти мене розіпнеш, шепотіла Тіна, — і тільки тоді, як зовсім її знесилив, дозволив собі доконечну розкіш.

Знеможена, вона так довго мовчала, що він скучив за її голосом.

— Як ти мене знайшла? — спитав він.

— Де?

— У церкві, на цукроварні, в шпиталі…

— Я тебе й не губила. Я завжди йшла по твоєму сліду, хіба ти не зрозумів?

— А в дивізійному штабі в Умані?

— Ні, там я побачила тебе вперше.

— І чому ж так швидко попрощалася?

— Ну, я не та курочка, яку можна зразу топтати.

— Авжеж, ти моя білогруда пташка, — сказав він. — Але ж ми могли більше й не зустрітися.

— Ні, не могли, — заперечила Тіна.

— Чому?

— Бо я пташка перелітна, а світ цей такий маленький. Я тільки щодня молилася, щоб ти не загинув.

— Я це відчував і не раз виживав твоїми молитвами. Коли мені передали шапку з вишивкою на шлику «Вертайсь росою », я здогадався, чий це дарунок. Спершу подумав: відклінне[32], а потім прочитав ті слова і зрозумів, що ні — це мій оберіг. Тіно, я, грішний, загубив твою шапку.

— Де?

— У бою.

— Краще шапку, ніж голову, — сказала вона.

— Я так і подумав: замість моєї голови Бог узяв твою шапку. Але мені її дуже жаль.

— Ти весь у шрамах.

— Вони не болять.

— Мені аж лячно. Куди не торкнися — рубець.

— А тоді на цукроварні хто все придумав? — перевів він розмову на інше.

— Вони самі попросили розважити їх «какім-то хохляцкім водевільом». Наздирали стільки продподатку, що вирішили влаштувати свято. Мені, як керівниці драмгуртка, залишалося тільки переконати їх, що це найкраще зробити у клубі лебединської цукроварні. Я знала, що ти близько.

— Як у тебе все просто, — здивувався він.

— Але ж роль Шельменка я не давала тому ікластому комедіянтові. Коли він удерся до нас за лаштунки, у мене в самої душа опинилася в п'ятах.

— То такий, — усміхнувся Ворон. — Я його вищиру часом і сам боюся.

— Мені трошки холодно, — сказала вона, пригортаючись до його грудей.

— Холодно? — Ворон, який міг заснути й на снігу, якось не подумав, що вона може змерзнути на простеленій на соломі бекеші.

— Зараз я тебе зігрію. Ще один раз — і ти зодягнешся. Там у мене в баклазі є тепла вода.

— Безсовісний! — аж скрикнула Тіна. — Ти все знав наперед.

— Що знав?

— Що знадобиться тепла вода.

— Ну, це таке… Вода завжди потрібна.

— Ні, ти знав, що зі мною… ляжеш. Ти ловелас!

— Це тільки означає, що я кохаю тебе.

— Ти ловелас, — повторила Тіна. — Я давно чула, що в Чорного Ворона чи не в кожному селі є коханка.

— Справді?

— Я тебе задушу, жеребця ненаситного, — сказала Тіна, але таким тоном, що тільки дужче розпалила його бажання.

Навіть Мудей, який самотужки знайшов затишний куток і щось там намацав собі на поживу, почувши про жеребця, перестав жувати і, шельма, нашорошив вуха.

Цього разу Ворон узяв її ніжно, поволі, з усією ласкою, на яку була здатна його зашкарубла натура; він губами блукав по її тілу, як п'яний джміль по квітці, і дивувався, наче ніколи такого не бачив, сильно так дивувався і рівчачкові поміж грудей, і пласкому животику, і виразно випнутому пагорбку, вкритому зовсім не шорсткою, шовковою травичкою, дивувався повнявому випуклому сраченяті, тонким пальчикам, коротко стриженому волоссю і тому, які можуть бути холодні зуби у спраглому жіночому роті. Її тіло було для нього цілим світом з лісами, озерами, пагорбами, рівчаками, долинами, цілющими джерелами, пахощами і тією таїною, якої нікому й ніколи не розгадати.

— Мені вже не холодно, — сказала Тіна, але він щільно загорнув її у бекешу і так, як сповиту дитину, взяв на руки.

— Спочинь, моя пташко. Незабаром нам вирушати.

Ворон упіймав себе на тому, що навіть до неї, до Тіни, звернувся, як до козаків перед походом — вирушати.

Тіна заплющила очі, принишкла й дихала так тихесенько й рівно, що йому здалося, ніби вона заснула. Ворон боявся поворухнутися.

— Звідки ти взяв ту дівчину? — раптом озвалась вона.

— Яку дівчину?

— Що рвала стиглі вишні.

— А хіба з тобою не так було?

— Тепер мені здається, що саме так. Чим більше я про це думаю, то, все мені бачиться, ніби так воно й було.

— Отож-бо.

— Але звідки ти це міг знати?

— Побачив, от і все. Коли дуже захочеш, то можна.

— А що ти ще можеш про мене побачити?

— Нічого. Мені й цього достатньо.

Вона помовчала і, не розплющуючи очей, сказала:

— Але я повинна це розповісти.

— Ти про що?

— Про те, що тобі не цікаво. Я не хочу його тримати в собі. Мене…

Тіна затнулась, ніби слова їй зав'язли в горлі.

— Мене зґвалтували «дайоші»[33].

Він тільки відчув, як у скронях бухнула кров.

— Їх було троє, — сказала вона.

— Припини.

— Вони вночі прийшли до хати баби Марії, у якої я квартирую. Котрийсь постукав у вікно, сказав, що він із загону Чорного Ворона. Баба Марія вагалася, а я попросила її відчинити. Від одного твого імені я дурію, тому й не думала про обачність. Сподівалася щось почути про тебе…

— Я кохаю тебе, — сказав він.

— До хати їх зайшло троє, і як тільки я побачила ці плескаті морди — «жрать давай!» — одразу зрозуміла, хто вони. Та було пізно. Бабу Марію вони замкнули в коморі, а тоді накинулися на мене…

Вона примовкла, та, зібравшись на силі, продовжила:

— Може, ти цього не знаєш, але дорослу жінку чи дівчину зґвалтувати нелегко. Одному зовсім неможливо, поки вона при силі й при пам'яті. А в мене раптом десь узялася така сила… Я кусалася, відбивалася руками й ногами, дряпалася так, що на їхніх фізіономіях зоставалися криваві смуги. І вони б мені нічого не зробили, якби один кацапчук — миршаве таке, з червоною родимою плямою на півщоки — не забив мені памороки. На столі стояла макітра з макогоном, баба Марія наготувала, бо другодні якраз було Маковея, і той мерзотник ухопив макогона… — «я тєбє щас ето дишло засуну…» — і вдарив мене ззаду по голові…

Ворон слухав її з якоюсь відчуженістю, наче сталося те не з нею, а з кимось іншим, далеко й давно, хоча краєм свідомості завважив: на Маковея… Вистава на цукроварні відбулась після того… Тіна прагнула помсти… Червона пляма на півщоки…

Він поклав її, загорнуту в бекешу, на солому, сліпо, навпомацки став шукати кисет і, коли знайшов, довго скручував цигарку, розсипаючи тютюн неслухняними пальцями. У стодолі зовсім стемніло.

— Я мусила тобі це розповісти.

Вогник сірника освітив його застигле, аж кам'яне обличчя.

— Полегшало? — спитав він.

— Так.

— То й добре.

Він жадібно затягувався крутим димом бакуну, і з кожною затяжкою вогник цигарки вихоплював із пітьми його камінне, із бриластою бородою лице. Нарешті докурив і, не знаючи, куди подіти недопалка в такому займистому місці, здушив його пальцями.

— Ти гидуватимеш мною? — спитала вона.

— Не смій такого казати. Ніколи не смій, чуєш?

— Я не хочу, щоб ти мене терпів… з жалю.

— Перестань, а то я…

— А то що?

— А то візьму дубця й надаю по сраці.

— Надавай, надавай!

Ворон розкутав на Тіні бекешу, перевернув її на живіт сраченям догори, але, не маючи під рукою дубця, покарав інакше.

— Солодка покута, — з тамованою радістю мовила Тіна, коли він уже сів і заходився скручувати нову цигарку.

Кінь у своєму кутку цього разу аж форкнув.

— Він що — нас підслуховує? — спитала Тіна.

— Хто? — не зрозумів Ворон.

— Мудей.

Він, тугодум, від подиву не знав, що сказати.

— Звідки ти знаєш, як звуть мого коня?

— Я про тебе знаю усе.

Господи, здається, так воно і було. «Я завжди йшла по твоєму сліду. Хіба ти не зрозумів?» Зрозумів, моя пташко.

— А що це означає — Мудей? — спитала вона.

— Не знаю, — знизав плечима Ворон. — Це, мабуть, щось по-конячому, він же тобі не пояснить. Але мені подобається.

Він припалив цигарку, і тепер його лице, на мить освітлене вогником, видалось навіть веселим.

— Я колись теж курила, — похвалилася Тіна. — Як навчалася в Уманському училищі, ми з дівчатами курили навіть махорку, щоб перебити голод. Ти знаєш, що тютюн перебиває голод?

— А ти знаєш, що взимку падає сніг? — підкусив її Ворон.

— Ох, яка ж я дурепа, зовсім забула! Я ж принесла тобі вечерю. А ти мені так закрутив голову, що все як заорало.

Вона швидко налапала в темряві кофтину, натягла її через голову і, метнувшись десь до порога, принесла торбину. Виклала перед Вороном смажену курку, півпаляниці, журавель[34]горілки, не забула й михайлика та сільничку.

Він наповнив михайлика, подав Тіні.

— Зігрійся трохи. Щоб удома не журилися.

Відпивши ковточок, вона довго ловила ротом повітря, поки не відщипнула шкуриночку хліба.

— Ні, так діло не піде, ану призволяйся, — він одірвав і подав їй ласе стегенце.

— У мене Великодній піст, — відмовилась Тіна.

— Он як. Тоді вибачай. Наш лісовий режим посту не передбачає.

Ворон наповнив михайлика по вінця, — за тебе, моя пташко, — і випив до дна.

Відриваючи курятину великими шматками, він щедро її присолював і їв так смачно, що лящало за вухами. Ворон скучив за доброю їжею, а що вже казати про їжу з жіночих рук, та ще й із рук коханої, яка зараз сиділа поруч і не зводила з нього очей. Поки він їв, Тіна не потривожила його жодним словом, наче Ворон справляв якийсь священний ритуал, що вимагав тиші і неабиякої зосередженості. Потім вона подала йому рушничок, Ворон, змочивши його горілкою, ретельно витер губи і руки.

— Дякую тобі, моя пташко.

— Я така п'яна, — прошепотіла Тіна.

— Ти в мене дограєшся.

— Знову візьмеш дубця?

— Візьму добру палицю.

Ворон підвівся, відійшов у куток до Мудея, попорпався в сідельній сакві й повернувся в їхнє кубельце.

— Я для тебе припас подарунок, — сказав він. — Це тобі роса за ту шапку.

Вона взяла з його рук невеличке, приємне на дотик пуделко, відкрила його, а Ворон тим часом креснув сірником.

— Ах!!!

На золотому персні блакитно спалахнув діамант, завбільшки з горошину, довкруж якого росою блищали такі само, тільки дрібніші, камінчики. Сірник догорів до пальців, поки Тіна спитала:

— Де ти взяв таке диво?

— Не бійся, не вкрав.

Торік на станції Фундукліївка вони перестріли поїзд Ростов — Київ, де в одному з вагонів якесь чекістське цабе везло цілу скриню награбованого золота й коштовного каміння.

— Куди ж я зодягну отаку красу? — не могла прийти до тями Тіна.

— Ти ще не таке заслужила. Приміряй.

— На який палець?

— А на який зодягають вінчальний перстень?

— Якраз, — сказала вона. — Саме на нього він і прийшовся.

— От бачиш? Я знав, що його зробили для тебе.

— Слухай… — голос її прив'яв. — А може, це твоє відклінне? Тоді я його не візьму.

— Ну, що ти? Навпаки… Принаймні…

Він ледь-ледь не сказав: «Принаймні за цей перстень тебе переведуть через кордон, моя пташко».

— Ми тепер будемо бачитися частіше? — спитала вона.

— Авжеж.

— Незабаром Великдень. Я тобі принесу вечерю, як до хрещеного батька.

— Ні, моя пташко, — сказав він. — На Великдень мене тут не буде.

— Чому?

— Не питай і не сердься. Так треба.

Він навіть сам собі не сказав би вголос, що наступної ночі вирушає в дорогу — з насиджених лебединських місць вони переходять ближче до Чорного лісу й Холодного Яру, туди, де його вже заждалися отамани Загородній, Гупало, Голик-Залізняк.

— Коли ж ми зустрінемося? — спитала вона розгублено.

— Коли зможу — дам знать. Я кохаю тебе, моя пташко.

Він знов закурив. У стодолі зависла напружена тиша.

А потім її сколихнуло глухе, протяжне «пу-гуі».

Чи то сич прилетів і всівся на стрісі, чи, може, то кричала нещасна Лящева душа.

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

 

Якось уночі до них знову прибився Чорт — Вереміїв ад'ютант, що мав кругле совине лице і такий же, як у сови, закандзюблений ніс. Він підійшов до колиски, злегенька торкнувся її, зазирнув на дитину, аж недобре зробилося Ганнусі — чи не зурочить своїм булькатим оком? — потім дістав кисет, у якому замість тютюну дзвеніло кілька золотих п'ятірок, потрусив ним над колискою і поклав біля дитини.

— Хлопчик чи дівчинка? — спитав Чорт.

— Хлопчик, — відказала Ганнуся.

— А як назвали?

— Батько назве.

— Правильно, — погодився Чорт.

Він сказав, що для того й прийшов, аби вони не втрачали надію, і, випивши чарку та підвечерявши, розповів таку химерну історію, що Ганнуся з матір'ю не спали всю ніч. Почав, окаянний, з того, що Веремія недавно розстріляли в черкаському допрі, але стривайте, мої дорогенькі, не падайте духом, бо й тут усе повернулось навиворіт.

— У Веремія ж був кишеньковий годинник на ланцюжку, пам'ятаєте? — спитав Чорт, і Ганнуся з матір'ю, ще не знаючи, до чого він хилить, боязко перезирнулися й кивнули: був.

— Срібний, — сказала Ганнуся. — Веремій із ним ще з тої війни прийшов і дуже глядів, казав, що цей годинник приносить йому удачу.

— Що приносить, то приносить, — підтакнув Чорт. — Я ж оце до того й веду, що в тому годиннику захована якась сила.

— Він же непростий, — сказала Ганнуся. — Там на кришечці напис є: «Веремієві за відвагу».

— Так-так, за відвагу, — кивнув Чорт закандзюбленим носом. — Веремій ніколи не був хвальком, а тут мені якось прохопився, мовляв, ще як служив він у кінно-гарматному дивізіоні, нагородив його цим срібним годинником сам полковник Алмазов. Відтоді, каже, це мій оберіг. Але я не про те. Я про силу його. Отож як схопили Веремія й доправили до черкаського допру, то кинули його в камеру разом із вуркаганами.

А там один спритний злодюга примудрився поцупити в нього годинника. Ні, брешу, — сам себе перебив Чорт. — Веремій закмітив, що той витяг у нього дзиґарика, але замість того, щоб відірвати крадієві руку, — ви ж знаєте, що Веремій це може, — придурився, що нічого не помітив і змовчав. А знаєте чого?

Ганнуся з матір'ю незмигно дивилися на Чорта, який своїми дурними перепитуваннями тягнув із них жили.

— Ні? Не знаєте? — радів чогось Чорт. — Тоді слухайте. Минула якась там година, аж заходять до камери конвойники. «Кто здєсь Вєрємій? — питають. — На виход!» Усі мовчать. «Кто здєсь Вєрємій? Ілі вам шомполамі уші прачістіть?» Мовчок.

Тоді Веремій підходить до вурки та й каже: «Виходь, Веремію, бо через тебе нам тут усім дістанеться». Конвойники його зразу хап і — на допит. Може, злодюга ще був би якось відбрехався, та знайшли ж у нього того іменного годинника, не захотіли й слухати ніяких одмовок, розстріляли. А Веремій за якимсь там разом, як переводили їх, утік. За вурками не так наглядають, як за політичними.

— Якби втік, то обізвався б, — тихо мовила мати.

— Еге, по-вашому це так просто: взяв та й обізвався. — Чорт почухав свого закандзюбленого носа. — Не те врем'я.

— І чого б вони приїжджали до нас, якби знали, що Веремія розстріляно? — спитала Ганнуся.

— А що, знов приїжджали? — здивувався Чорт.

— Дихати вже не дають, — сказала Ганнуся. — Записали мене в ответчики[35].

— Слухай, давай хоч тебе з дитиною заховаємо, — Чорт показав совиними очима на колиску.

— Куди? У ліс, у землянку з оцим писклям?

— Чого ж у землянку? У нас є надійні люди на хуторах.

— Ні, — сказала Ганнуся. — Ще трохи підождемо. Може, вони тільки лякають.

— Може, — погодився Чорт. — Думаю, що поки вони його не знайдуть, то й тебе з дитиною не зачеплять. Де їм знайти кращу приманку для Веремія? Але знай: нам є де тебе заховати. Будеш у теплі й нагодована.

— До яких пір?

— Поки все перемелеться.

— Мені здається, що воно не перемелеться вже ніколи.

— Усе минає, — сказав Чорт. — Минеться і це.

Він підвівся і став прощатися.

Усе минає, крутиться-віється, та потім на коло своє вертається, думав крізь сон старезний ворон, що ночував у розсосі петрівчаної груші, теж такої старезної, що сієї весни лиш де-не-де виключила зав'язь. Ворон на хвильку прокинувся, коли рипнули сінешні двері і з хати вийшов вайлуватий чоловік, — навіть у темряві легко було розпізнати його сучкуватого носа. Чорт сів на коня й подався у ніч, а ворон, примруживши очі, знов підпустив до себе напівсон-напівмарення, бо який міг бути глибокий сон у його літа? Він прожив заледве не триста літ, і це був щасливий рідкісний випадок, бо якщо природа й подарувала їм, воронам, таке довголіття, насправді мало хто дотягував і до ста. Більшість гинули ще замолоду від голоду й холоду, від хвороб, що повсякчас переслідували вороняче плем'я. Особливо ж недуги чіплялися до їхніх ніг, які часто підводили, — виходило так, що коли тобі дано крила, то ніг і не треба; а якоїсь зими линув дощ, потім зненацька вдарили морози й кригою скували воронам мокрі крила так, що вони не могли літати й дибали по землі немічними ногами, поки їх не переловили лиси. Ворон тоді врятувався, заховавшись у порожню лисячу нору, його не знайшли, бо ніхто ж не шукає добра у себе під носом. Так ось і в цьому краї: скільки ворон себе пам'ятає, сюди лізуть та й лізуть якісь заволоки, а люди тутешні змушені покидати домівки і йти до лісу, щоб боронити свій край; приплентачі ж сунуть і сунуть хмарами — йдуть пішо, їдуть на конях, на возах, навіть придумали такі залізні полози, якими біжать цілі хати, напхані людом, ще й курить над тими хатами. Двісті літ тому їх не було, але коїлося тут те саме, думав ворон, скрізь панували приблуди, тутешні сміливці святили в лісах ножі, тепер вони знов об'явилися, бо все вертає на коло своє і нічого нового немає під сонцем; люди схильні чинити зло, і, скільки ворон себе пам'ятає, те зло брало гору; люди — чудернацькі створіння, вони постійно вбивають одне одного, тоді як ворони й кігтиком не зачеплять живої істоти, ось і він, чорний ворон, навіть за найлютішої голоднечі не задер ні горобця, ні найдрібнішого мишеняти. Дохлятину, стерво, падло — так, їв, навіть викльовував очі з трупів, бо їх все одно не підняти й не оживити. Смерть є смерть, думав ворон. Десь і моя походжає вже недалечко.


Просмотров 216

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!