Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Граждане Холодноярской округи! 6 часть



— Стійте, нелюди, зупиніться! Прийде година, й звізда піде на звізду! А роги ламатимуть роги!

На нього зосліпу наскочили двоє червоних, які з налитими кров'ю очима металися в пошуках вільної жертви.

— Ти, дахлятіна, да сіх пор жівой?

Спересердя вони вхопили Варфоломія за руки, за ноги, жбурнули, наче пір'їну, під дзвіницю в зелений вогонь, що розгорявся з новою силою. Давні книги невідь-чому горіли зеленим полум'ям.

Варфоломій упав серед кострища, яке стрепенулося язиками вгору, пирхнуло в усі боки снопами іскор, та відразу ж і пригасло там, де опустився старець, — чи хламида пригасила вогонь, чи, може, з якого іншого дива. А довкола Варфоломія палало так, що близько і не підійдеш, пекло в лице, тому ті двоє, що вкинули його у вогонь, відбігли назад, стали й, одвісивши щелепи, дивилися, що буде далі. Біля них зібрався гурт невдах, які, доганяючи черниць, упіймали облизня, тож тепер мусили ждати.

— Ти сматрі-кось, в аґнє нє ґаріт, сука, — чухаючи матню і жуючи проскурку, дивувався рябий москаль із білими віями. — Вань, ти такоє відєл каґда-нібудь?

— В аґнє нє гаріт, а в водє, інтєрєсно, тонєт?

— Нічьо, щас вспихнєт. Кіросінчіка би.

Але тут зверху на обгорілій дзвіниці щось затріщало, і величезна головешка гупнула якраз на Варфоломія. Іскри бризнули аж на роззяв, вони відсахнулися, але знов-таки витріщилися на кострище, шукаючи в ньому чорну хламиду.

— Піздєц, — сказав рябий, що досі жував проскурку.

— I так скоко прадєржался! Колдун какой-то.

— Чародєй, нє іначє. Ти би витєрпєл стоко, Вань?

— Ну, нєт. Мнє і сєйчас нєвтєрпьож. Паґналі чьо-то паіщєм.

— А єнто правда, что ані всє ішо дєвочкі? — ковтнув слину рябий, дістаючи з кишені ще одну проскурку.

— Правда, правда. Токо ти апаздал малость. Всєво на мінутку.

— Что, і та каланча, каторая пастаршє, тоже била дєвочкой?

— Вопрос нє ка мнє. Бєжім, а то нам разє што ліліпутка астанєтся.

Вони розбіглися хто в стайню, хто в садок, хто в келію.

Коли рябий, на ходу застібаючи ширіньку і доїдаючи чергову проскурку, повертався з Ванькою від монастирського саду, він ледве не вдавився. Назустріч їм сунула мара в чорній хламиді з напнутим на голову клобуком. Рябий подумав, що то сама смерть прийшла по їхні душі, бо в руках у хламиди була коса.



— Сматрі, Вань…

Але Ванька й сам уже побачив привиддя, заточився, трохи не впав.

— Чьорний монах, бля, — він зняв з плеча довгу трилінійку.

— І покотяться звізди в гієну огненну! — заволала хламида.

— Дак ето же тот колдун проклятий! — здогадався рябий. — Жівой, что лі?

— Уму нєпостіжімо.

Варфоломій, замахнувшись косою — у-у-у-у! — і вигукуючи щось незрозуміле, йшов прямо на них. Вертлявий Ванька скочив убік і так калатнув дулом гвинтівки по кіссю, що Варфоломій полетів в один бік, а коса — у другий.

— Что, в аґнє нє ґаріш і в вадє нє тонєш? — наступив йому чоботом на груди рябий. — Ти на каво с касой палєз, калдавскоє атродьє? Какую мєсть тєбє за ето прідумать? Ґаварі, прідурок. Пулі на тєбя жалко.

— А чєво здєсь думать? — пхикнув Ванька. — В аґнє нє ґаріт, так давай папробуєм воду! Пруд-то вон блізка.

Вони взяли Варфоломія за ноги й потягли лісовою стежкою вниз до Гайдамацького ставу, що блищав у балці відразу за валом. Так волокли його крутосхилом, що голова раз по раз підстрибувала на оголеному корінні дерев. Варфоломій не подав і звуку. На березі ставу вони знов узяли його за руки й за ноги, розгойдали і пошпурили чимдалі у воду. Легесенький Варфоломій якось так безшумно опустився на ставкове плесо, що зовсім не здійняв бризок. Наче то був не чоловік, а тріска.



Упав нечутно та так і лежав на воді горічерева навіть не думав тонути. Його клобук і хламида надулися, тримали Варфоломієві мощі на плаву, чи, може, він і без того не тонув, такий був ветхий і висушений.

— Нєт, я віжу, етаму нє будет канца, — сказав Ванька, рішуче, зняв із плеча трилінійку й пересмикнув замок.

— А можєт, нє нада? — завагався рябий. — Єслі єво і пуля нє вазьмьот, я рєхнусь.

— Да брось ти.

Ванька прицілився, натиснув на спуск: цок. Бойок злегенька клацнув, але пострілу не було.

— Ідьом атсюда, пака цели, — рябий відвів дуло різко убік.

— Абикновєнная асєчка, чєво ти?

— Вряд лі, — сказав рябий. — Колдун он і єсть колдун. А тут єщьо прімєта такая. Калакала снялі.

— Дак іть за ніх награду паабєщалі каждому. За калакала-то.

— Дурак ти, Вань. Іді, нє абарачівайся. Пусть там плаваєт сєбє тіхонька да нас нє троґаєт.

Рябий, узявши Ваньку за лікоть, силоміць потяг його від ставка. Та коли вони відійшли кроків на двадцять, Ванька раптом закричав не своїм голосом:

— А-а-а, в боґа мать!.. Мочєнькі нєту!

Він зірвав з плеча гвинтівку, обернувся до ставка, прицілився й вистрілив.

Надута над водою хламида, тріпнувшись, почала осідати.

Вона поволі сплющилася, але не потонула — ще довго гойдалася на ставковому плесі.

 

 

Птіцин тріумфував: з бандитським кублом у Холодному Яру покінчено. Він доповість наркому Балицькому, що Мотронинський монастир узято, його дзвони впали до наших ніг. Єдине, що зіпсувало Птіцину настрій, — це звістка про те, як бійці зразкового батальйону Третьої московської бригади повелися з черницями. Що зробиш — війна, нерви, тут мужика можна зрозуміти. Хоча… скоти, звичайно.

І ще один черв'ячок ні-ні та й прокидався насподі його думок: стривай, казав собі Птіцин, якщо була вказівка неодмінно зняти монастирські дзвони, то, виходить, немає впевненості, що вони не задзвонять знов? Гм…



Але Птіцин все одно був у гуморі. Після святкової вечері у Штеренберга він повернувся в будинок священика, де мав переночувати останню нічку. От де служба! — сам собі дивувався. — Два тижні прожив у попівському домі і майже не бачив ні батюшки, ні матушки, ні красуні-попівни. Хто оцінить його самопожертву в ім'я революції? Хто повірить, що йому, чекістові Птіцину, перевалило за двадцять, а він ще й досі займається рукоблуддям? Чоловіча рішучість приходила хіба що в його сороміцьких фантазіях (кого він тільки не мав у своїй багатющій уяві, особливо там, у Горках, де, будучи в охороні вождя, бачив не тільки бабусю Крупську). Ось і тут, у цьому попівському домі, він щоночі уявляв собі, як приходить до нього в довгій білій сорочці попівна, хоча ні разу її не бачив.

Служба така: повертався до хати, коли сільські люди вже сплять, а до того ж мав свій окремий вхід, бо чималий попівський будинок був на два ґанки.

Птіцин, засвітивши гасову лампу, сів до столу писати звіт про вдало проведену операцію, та невдовзі відчув, що йому щось муляє, не дає зосередитись, а що саме — не міг зрозуміти.

Подумки перебирав подробиці минулого дня, шукаючи там причину тривоги, що так знагла, немов із-за рогу, підступила до нього. Шкодував, що не поїхав сьогодні до монастиря, поклавшись на командира батальйону Козлодоєва, думав про свою охорону, яка щоночі патрулювала цей куток…

Уже вкотре, як голка з мішка, вилізла думка: якщо є певність, що бандити не повернуться, то навіщо знімати дзвони? Птіцин переконував себе, що все це правильно: символи, святині, знаки ворога треба нещадно нищити, тож він зробив дуже корисну справу, а якесь бісеня знов і знов шептало на вухо: кому б заважали ці дзвони, якби знаття, що Холодний Яр не підніметься знов?

Втім, не ця нав'язлива думка збудила в ньому тривогу. Птіцин ще довго сушив собі голову, поки нарешті професійним нюхом відчув, що його непокоїть сама кімната: щось тут не те.

Зовні мовби нічого не змінилося, а от, хоч ти вбий, не те.

Він подивився на щільно зашторені вікна, на громіздку шафу, на широке дерев'яне ліжко, над яким висів зелений повстяний килим із двома потворними зебрами. На стіні біля дверей лунко цокав годинник з гирями й довгим маятником, до якого Птіцин ніяк не міг звикнути, — перш, ніж відбити час, старий механізм починав погрозливо шипіти, потім гарчав і, нарешті, відлічував години: бум-бум-бум… Зараз його стрілки показували за чверть другу ночі. Птіцин підвівся, підійшов до годинника, зупинив маятник. Потім знов сів до столу на гнутий віденський стілець.

Діставши з кобури парабелум, поклав його перед собою.

І раптом в його мізках щось зашкварчало, як у тому годиннику, і засвітилося — носаками чобіт він відчув те, що не давало йому спокою. Килимок! Такий же, як і на стіні, повстяний килимок, тільки вчетверо менший, лежав під столом. Чому під столом, якщо він повинен лежати біля ліжка, серед кімнати чи біля порога? І чому Птіцин раніше не звернув на нього уваги?

Він підвівся, відставив убік стола, відсунув килимок. Ого!

Під ним була ляда. Птіцин знав, що в деяких сільських оселях бувають погреби, до яких вхід зроблено прямо з хати. Але чому цей вхід тут замаскований?

Він узяв зі столу парабелум, а лівою рукою потяг за невеличке металеве кільце. Ляда виявилася важкою, проте піддалася.

Чорна яма дихнула на нього застояною прохолодою. В темряві важко було щось роздивитися, тому Птіцина розібрала ще більша цікавість. Він узяв гасову лампу й, підкрутивши вище ґнота, підніс її до темної пройми.

З пітьми поволі почали проступати обриси звичайного льоху — з діжками, кадобами, суліями, глечиками та іншим начниням, але те, що він побачив у кутку, штовхнуло його в самісіньке серце. Птіцин дрібно закліпав очима, замикуляв ними, наче на дні того льоху палало сліпуче вогнище. Насправді ж він побачив там стіл, на якому стояла цікава штуковина, схожа на перекинуту догори клавішами гармошку. Однак він одразу здогадався, що то за річ — рідкісна й несподівана навіть для попівського льоху.

Птіцин повагався, міркуючи, що з цим робити далі, — драбини, якою спускаються в погріб, тут не було. Поставивши лампу ближче до пройми, він заткнув парабелума за пояс, узявся руками за краї отвору і звісився вниз. До землі зоставалося менше аршина, він скочив додолу легко і майже нечутно. Поволі витяг з-за пояса парабелума, роззирнувся по боках, тоді ще раз повів очима по кутках. Ніби все спокійно.

Єдине, що тут привертало особливу увагу, — це двері. Очевидно, там, за дверима, були пологі східці, якими господарі спускалися до підземелля без драбини. Птіцин підійшов до цього входу, прислухався, потім ще притулився до дверей вухом, однак нічого такого, що могло б його насторожити, не почув. Він узявся за ручку, злегенька посмикав двері — ні, вони були на такому засуві, що навіть не рипнули.

Тоді, перш ніж підійти до столу, Птіцин ще раз оглянув усе, що було в цьому схроні. Позаглядав навіть у діжки з квашениною, в кадоби, глечики, помацав картоплю в лозовому кошелі, наче там замість бульби могла виявитися розривна «кукурудза» чи «мільси»[19].

І ось він — затишний, найпотаємніший куточок бандитського схрону. Невеличкий стіл, ослінчик, а на столі — американська друкарська машинка «Ундервуд». Птіцин швидко-швидко замикуляв очима, в його пташиній голівці вже народилися рядки оперативного донесення: «В результате упорных и длительных розыскных действий в самом горячем очаге Холодного Яра найдена бандитская типография».

 

Таке донесення в жодному разі не було б перебільшенням, оскільки поруч з машинкою лежав цілий стос надрукованих листівок. Взявши одну та підійшовши ближче до пройми, звідки падало скупе світло, він одразу розпізнав той самим шрифт, яким було розмножено заклики не вірити московським катам та їхній більшовицькій амнестії. На цій же, зовсім ще свіжій відозві Птіцин прочитав:

 

Брати селяне!

Російська потолоч вчинила наругу над нашою святинею — Мотриним монастирем. Кацапи-безбожники та жиди-анцихристи зняли церковні дзвони, які всіх нас єднали не тільки голосом Божим, а й погуком до боротьби з московською навалою. Вони тяжко позбиткувалися над сестрами обителі, розорили Божі храми, спалили дзвіницю. Але їм це так не минеться. Катів жде кара Господня і помста нашої зброї.

Брати селяне! Не спіть, убивайте де тільки можна московську нечисть. Хто ще дужий узяти в руки зброю — ідіть до лісу. Не вірте обіцянкам москалів і христопродавців. Не суньте голову в ярмо кацапщини! Найбільше наше повстання попереду — ще повіє новий огонь з Холодного Яру! Слава Україні!

Отаман Чорний Ворон

 

Птіцин пробіг очима відозву, сів на ослінчик лицем до дверей.

Чорний Ворон. Ага… «Исключительно коварный и непредсказуемый враг, отличающийся особой жестокостью даже к своим… » — пригадав він рядок з оперативного зведення.

Птіцин також згадав, як приїхав із Харкова до Кременчука і там, на станції, побачив плакат: великий чорний птах несе у дзьобі маленького червоноармійця, що скоцюбився в його пазурах. І напис: «Враг к тебе беспощаден. Отомсти ему! » Дурнішої агітки Птіцин не бачив. На заклик висміяти бандитів-отаманів, котрі полюбляли брати собі такі наймення, як Орел, Кібець, Ворон, Яструб, якийсь художник-пришелепок ославив червоноармійців, що, мов немічні курчата, потрапляють у кігті повстанців. Ну, провінційному маляру можна не дивуватися, а куди ж дивилися ті, що замовляли агітку?

Лише після зауваження Птіцина ці плакати зняли. Зняли…

А якщо дзвони зняли, то виходить, немає певності, що вони не задзвонять знов? Від цієї думки у нього самого закалатало в скронях. Треба було щось робити, щось вирішувати з цією підпільною друкарнею. Скидалось на те, що поспішати не треба, варто почекати до ранку, а може, навіть і довше, можливо, взагалі треба постежити за цим будинком і тоді вдасться вийти на цілу підпільну організацію. Яке нахабство — запустити друкарню у нього під ліжком. Ну, буде їм друкарня, буде їм новий огонь…

Птіцин став прикидати, яку діжечку краще підсунути ближче до ляди, аби вилізти з цього схрону, і тут він зрозумів, що звідси ніяк не виберешся, не лишивши слідів. Ухопитися за край отвору, щоб потім підтягнутися на руках, — не дострибнеш, а підсунеш діжку — хто її потім поставить на місце? Отже, діяти доведеться вранці.

Але що це? Птіцин нашорошив вуха.

За дверима почулися тихі кроки, потім заскреготав засув.

Птіцин зняв із безпечника парабелум і підніс його у витягнутій руці на рівень очей.

 

 

 

«Несмотря на сдачу ввиду амнистии многих бандитов и главарей, обстановка продолжает оставаться накаленной. Десятки организаций и шаек отказываются сложить оружие. Только в Чигиринском и Черкасском уездах по предварительным данным насчитывается несколько тысяч бандитов ярко выраженной националистической окраски. Возникла необходимость значительного расширения сети осведомителей и секретных сотрудников из числа амнистированных, которые хорошо знают обстановку и могут входить в контакт с бандитами. Председателю губчека тов. Моздревичу предлагается незамедлительно усилить осведомительный аппарат Чигиринщины за счет других уездов и вербовки новых агентов.

Моральное состояние и боеспособность красных частей оставляет желать лучшего. Следует прекратить и строжайше пресекать насилие над мирными гражданами, которое провоцирует недоброжелательное отношение местного населения к соввласти.

На зимний период ввиду замерзания воды в пулеметах и отсутствия глицерина предлагается выдача пулеметчикам спирта, предварительно отравив таковой по известным причинам…

Начгубучастка Комбриг 21 Понеделин.

Военкомбриг Егоров.

Наштагубучастка Шельхман».

(Із наказу по Кременчуцькій губернській дільниці

від 26 листопада 1921 року.)

 

Мудей ішов тихим кроком і, видно, шельма, дрімав, бо не любив ледачого ходу, а Ворон притримував повід, сам ще не знаючи, куди йому спершу звернути. Кортіло раніше добутися до свого гніздовища в Лебединському лісі, побачити, хто з його хлопців уцілів після тієї катавасії під Старосіллям, та й себе показати, бо чутка пішла, що не розминувся зі смертю. Он і Дося очам не повірила, уздрівши його живого, на радощах подарувала свою шапку, що пахне дикою орхідеєю, кадилом духмяним, Досею і… минулою ніччю. О, то ще та бестія!

До Лебединського лісу — то так, туди йому й лежала дорога, але заразом підкралась охота прогулятися Холодним Яром. Та заодно, може, глянути хоч одним оком на «Мотрю»[20], чи не зібралися там зимувати бурлаки[21]?

Ворон не став розпитувати Досю, де на цю зиму рили землянки (а рили нові неодмінно після того, як заломилися навіть отамани й чимало козаків пішло на амнестію), — не годилося дознаватися про місце зимової оселі тим, хто тут не лишався до весни. А хто був дуже цікавий — міг схопити кулю тільки за це, хоча й не мав злого умислу. Тож і Дося, либонь, не знала, де саме холодноярці пішли під землю, а могла, бестія, й знати — що їй, як вона здатна в одну ніч побувати і в Холодному Яру, й на Ірдинських болотах, і… в хаті сліпої Євдосі з її ворожбитськими чарами. Причому навіть сліду по собі не лишила, Ворон ніде не нагледів відбитків копит її легкого, як тінь, коня, мовби і він разом із Досею пройшов над снігом і над болотом. Зосталася лишень ця дика гіркаво-солодка пахощ, що досі гуляє у нього на губах і під шапкою…

Він дістав кисет, скрутив довгу товсту цигарку ще з того самосаду, що йому підсипав Вовкулака незадовго до їхнього бою під Старосіллям. Добрий тютюнець трапився, продирав до печінок, а не розійшовся досі тому, що майже місяць Ворон не курив, поки Євдося повертала його з того світу. Він креснув сірником, глибоко затягся, відчуваючи, як злегка паморочиться голова.

Трохи відвик од міцного диму, та хай — переб'ємо цей грішний дух ворожбитської ночі, сказав собі Ворон. Спом'янемо краще козака Вовкулаку, що знався на доброму тютюні, нічних багаттях і таємницях смерті…

Ворон ще тоді, у загоні Гризла, швидко вгадав, що в цьому хлопцеві з хижим ротом причаїлася якась підспідка, котра не давала йому спати. І тільки недавно, коли вони збиралися на чергове «погуляння багатими селами» з червоним прапором, Вовкулака при нічному багатті сам виповів Воронові свою таїну. Ніби передчував загибель і хотів висповідатися.

…Його молодший брат був красенем на всю Звенигородку.

Так буває іноді: два брати чи дві рідні сестри ніби й схожі між собою, видно, що тієї ж породи, але одне вдасться як намальоване, а друге — наче підкинули. Про Вовкулаку казали, що він народився вночі під час затемнення місяця, через те вийшов таким, що тільки вити на місяць. Але молодшого брата Куземка він любив страшенно. Може, навіть дужче за себе: був йому і за няньку, й за мамку, і за сторожа-охоронця. Вони до Гризла разом прийшли. Куземко не був якимось мазунчиком — тямив і шаблю тримати, і на коні сидів, як улитий, і не боявся заглянути в очі смерті. Дівчатами міг би перебирати як душа забажає, та, бач, не на те повернуло — присохла його душа до такої фурії, що плюнь і розітри. Закохався Куземко в Борухову Цілю — дочку стрижія Боруха, що тримав цирульню біля заїзду Винокура.

Ціля була цікава жидівочка — тонка, як та голка, а груди наче позичила в кого чи підмостила дві дині, що аж розпирали рипсову блузку. Ще більшим у Цілі був рот — аж до вух; губи повні, очі чорнющі, дивись, так і пришпилить тебе до своєї спідниці тими очима. А спідничка у неї теж була за останнім фасоном — довга, із синього ситцю, з широкими шлейками. І то як тільки вибився Куземко в парубки, помітив Вовкулака, що він до цирульні вчащає, стриже в Боруха вже стрижену голову, косуючи оком, чи не війне де спідницею Ціля. Видно, сучка, приворожила його, це ж легше за все — підібрати жмутик волосся, а далі роби із хлопцем що хочеш.

Одного разу Куземко не застав у цирульні Боруха, а тут якраз підвернулася Ціля й так, ніби жартома, сама напросилася його підстригти. Той дурень усівся в крісло, Ціля обгорнула його запиналом, приємно торкаючись пальчиками до шиї, застрекотала ножицями, а далі й дві пружно-м'якенькі дині, мов ненароком, лягли йому на плечі. Куземко пропав. Коли Ціля запропонувала йому ще й поголитися (вперше в житті!), він тільки кивнув. Ніколи не думав, що дотик холодної бритви до горла може так хвилювати.

Куземко так і не вилазив би з тієї цирульні, та настали інші часи — у Звенигородку прийшли червоні, потім німці й гетьманці, за ними денікінці, далі петлюрівці, тоді прокотилася кавалерія Першої кінної армії Будьонного, яку перекидали до Криму на Врангелівський фронт із дозволом «самопостачання» дорогою через Україну. І кожне тобі мало діло до бідного жида: дай, дай, дай! До суцільного погрому, правда, не дійшло, але пір'я літало й над заїздом Винокура, і над бакалійною лавкою Ліхтера, і над мануфактурою Шаєвича, і — чим уже вона їм заважала? — над цирульнею Боруха.

Такий час людей змінює швидко. Коли в містечку, як то скрізь повелося, організувався загін жидівської самооборони (вони назвали його «Красниє соколи»), Куземко був уже з Вовкулакою в отамана Гризла, а Ціля поміняла синю спідницю з широкими шлейками на рудо-зелену; плисову блузку — на шкіряну жакетку з мавзером при боці, на голову пов'язала кінцями назад яскраво-червону косинку. І хоч загін самооборони очолював Перчик Нухим, він не мав того авторитету, який мала Ціля Борух. Вона колінами відчиняла двері начальників ЧК, воєнкому, ревкому, продкому, тим більше, що там засідали переважно її одноплемінники, які до всього ще й не проти були залізти під Цілину жакетку, перевірити, чи то справді там таке багатство дихає, чи сховано гарматні ядра. Але навіть вони боялися Цілі.

Коли вона проїздила бруківкою центральної вулиці на білому в чорних латках жеребцеві, люди крадькома хрестилися і відверталися, бо вже всі знали про її мордовню. У підвалі бакалійної лавки Ліхтера, де тепер містився штаб самооборони, Ціля особисто проводила допити своїх ворогів, переважно заручників, чиї родичі пішли до лісу. Викликала батька, матір чи сестру й питання ставила прямо: якщо ваш син (чи брат) не з'явиться тоді-то й тоді до нас на розмову, вас буде розстріляно.

Не з'являвся — розстрілювали заручників у піщаному кар'єрі біля Тікича.

З'являвся — розстрілювали також, тільки вже разом із сином чи братом.

І ось черга дійшла до Куземка.

Цікаво, що їхній матері Ціля наказала покликати лише молодшого сина, хоча знала, що в лісі гуляють обидва брати. Той, нічого не сказавши Вовкулаці, поїхав до Звенигородки. Тобто сказав, що провідає матір, а про Цілю — ні слова. Ну, ні — то й ні. Але повернувся Куземко на місце постою, як п'яний. Що випив — не чути, тільки якийсь не такий, як завжди. Щось темне бродило в ньому, каламутило розум і серце. Не знав тоді Вовкулака, що завела Ціля й брата його до підвалу під бакалійною лавкою Ліхтера, тільки замість допитувати розтулила свої хтиві варги, розстебнула на грудях шкіряну жакетку, скинула рожеві панталони і впустила його у свою вареницю.

Після того минуло скількись там днів — знов Куземко додому проситься: помитися йому треба, перевдягтися, своїх перевідати. Гризло, як не було гарячого діла, відпускав козаків у такій потребі, любив чепурних, казав, що кожен повинен мати кілька пар запасної білизни, щоб не заводилась нужа. Але Куземко дуже вже часто просився додому, аж недобрі думки почали навідувати Вовкулаку. Питає брата, як там удома, той тільки плечима знизує, мовляв, усе добре, все по-старому.

А тоді почалося: спершу каральний батальйон наскочив на них у Попівському лісі, насилу відірвалися, потім «червінці»[22]намацали їх у Демуриному, довелося втікати на Мотринські яри.

Переходячи з місця на місце, загін Гризла потрапив в оточення біля Топильного. Там вони попали під такий гураганний обстріл, що кора злітала з дерев, тріски летіли межи очі, кулі ляскали об стовбури й лопотіли у гіллі, ніби сипалися з неба. Сікли по них з «максимів», ручних кулеметів, рушничні гранати трощили дерева й орали землю. Це вже було мертве кільце, з якого вирвалася, може, половина козаків, розсіявшись на маленькі групи.

Дістав тоді легке поранення і Куземко. Вовкулака побачив його уже з наспіх перев'язаною вище ліктя рукою.

Коли вони знов зібралися під Гусаковим[23], Гризло, покликавши окремо старшин, сказав, що в загоні є зрадник. Це він повсякчас наводить на них червоних карателів. Поки ми його не виявимо, сказав Гризло, ніде не нагріємо собі місця. Треба негайно виставити варту з перевірених козаків і нікого не випускати з табору. Звернути увагу на тих, хто проситиметься з лісу чи спробує відлучитися сам.

У Вовкулаки засмоктало під «ложечкою» — хто викликав у нього підозру, то це Куземко. Коли Вовкулака повернувся з наради старшин, брат сидів одинцем, прихилившись до дерева, і саме закінчував наново перев'язувати рану — один кінець розірваного полотна тримав зубами, а другий незграбно затягував лівою рукою.

— Чого ти не пождав, щоб я поміг? — спитав Вовкулака.

— Пусте, — відказав Куземко. — Там просто вдряпнуло, до свальби заживе.

— А ти що, женитись зібрався? — якось дивно поглянув на нього Вовкулака.

— Чого б це? То я так, до слова.

— Кістку не зачепило? А то міг би з'їздити в містечко до доктора.

— А нащо мені дохтор? — насторожився Куземко.

— Як нащо? Філіц дав би тобі укола, приклав би мазь. А так… Ще й зараження може бути.

— Хай буде, — сказав Куземко. — Тобі яке діло?

— Мені ніяке, я за тебе думаю. Ти ж знаєш, де живе Філіц? Це там… між аптекою і бакалійною лавкою Ліхтера.

— Чого ти до мене причепився? — розсердився Куземко.

— Добре, не буду. Роби як знаєш.

Тієї ночі вогнів не палили. Повечеряли салом із житнім хлібом і полягали спати на вимощених із листатого гілляччя постілках. Вовкулака лежав поруч із Куземком, але не спав й упівока. Як тут заснеш, коли сказав йому майже прямо: я про все здогадуюсь, тікай, брате, поки не пізно. А далі побачимо, що воно буде — спочатку мені треба знати правду.

Куземко, видно, його зрозумів, але ще викручувався. Вовкулака чув, як він нерівно дихає, ворушкається, як прищикнув комарика біля вуха. Однак вставати не вставав аж до ранку — того, чого так боявся Вовкулака, не сталося, і він уже грів собі кволу надію, що даремно так думав про брата.

 

 

* * *

…Мудей зовсім притишив крок, потім пристояв, ворухнув надрубаним вухом. Ворон і собі нашорошився: десь позаду на лісовій ґрунтівці торохтіла підвода. Він од'їхав трохи далі від дороги, підождав, поки та проїде вперед, щоб тим часом роздивитися, кого тут носить.

У передку воза, запряженого парою мишастих коників, сидів дідок у шапці-вушанці, по боках, звісивши ноги з полудрабків і притримуючи на колінах рушниці, тряслися на вибоїнах два міліціонери в шинелях і картузах з червоними околишами.

Видно, супроводжували якийсь вантаж, бо на возі було два дерев'яних ящики та зо три наповнених під зав'язку мішки.

Ворон спершу хотів їх пропустити, хай би собі їхали своєю дорогою, а потім таки передумав — давно не мав веселих пригод, то чого б не розважитися. Хоч, може, почує щось новеньке.

— Здорові були! — гукнув він привітно, виїжджаючи позад них із лісу. — Звідкіля й куди їдемо, хлопці?

Міліціонери спершу було шарпнулися до рушничних замків, але то з дурної звички, — побачивши, що Ворон не націлює на них карабін, вони напружено ждали, що буде далі.

— Доброго здоровля! — привітався дідок, потягши на себе віжки. — На Мельники їдемо з Кам'янки, куди ж іще?

— А що веземо? — поцікавився Ворон, оглядаючи воза.

— Та що, товар веземо в радкоп, — знов пояснив дідок, наче він був тут за старшого і знав більше за всіх. — Нову кооперацію в нас відкрили, а товару катма. То оце й веземо! Ото сіль і цукор, — показав він пужалном на мішки. — А в ящиках мило, сірники, папіроси…

— Тіки якшо будеш шось брати, то зразу розписку давай, — осмілів один із міліціонерів і загугнявив у ніс. — Бо спитають із нас, не з нього, — кивнув він на дідка-погонича. — Розпатякався тут: сірники, папіроси…

— Я балакаю з вами по-людському, хлопці, — сказав Ворон. — На розписку в мене чорнило висохло, та поки що я нічого у вас не беру. Хотів лиш спитати, що там зараз у монастирі робиться?

— А що, — знов випередив усіх старий, підбиваючи пужалном шапку вище на лоба. — Нічо', можна сказати, не робиться.

Сестер зосталася жменька після того, як їх поколошкали гаспиди. Правда, оце-го, кажуть, взяли на постриг ще вісім, чи скіки там, послушниць. Начебто сам єпископ черкаський Миколай дав таке призволення на прохання ігумені.

— А залога там стоїть яка-небудь? — спитав Ворон.

— Залога? Немає нікого. Анахтеми як поколошкали сестер, то й пішли собі далі, а наших… — дідок затнувся, блимнув па міліціонерів і виправився: — А бандитів… — тут він уже геть прикусив язика, бо знав же, хто перед ним стоїть, а таке, як у попіл торохнув.

— Ну-ну, — підохотив його Ворон, ховаючи в бороду усміх. — А бандитів також не чути?

— Зараз там нікого немає, крім черниць та послушниць, тих, що єпископ Миколай дозволив узяти на постриг, — знов завів своєї старий, щоб од гріха чимдалі. — Ще ігуменя є та піп Іван, старий такий, що й за поріг не виходить.

— Я не про них питаю, — перебив його Ворон, гостро глянувши на міліціонерів.

— Правду каже старий, — підтакнув гугнявий. — Немає ні тих, ні тих.

Другий міліціонер зіщулився, сидів і не дихав, — його маленьке личко було надуте, мов у того хом'ячка, що за кожною щокою приховав по жмені пшениці.

— Але на весну вони повернуться, і не сумлівайтеся, — знов увернув дідок і хвацько підбив пужалном свою шапку-вушанку ще вище на лоба.

— Хто повернеться? — не зрозумів гугнявий.

— Та хто ж, — дідок опинився між двох вогнів, хоч розірвися. — Той, кому треба, той і повернеться. Хай тіки запахне весною.


Просмотров 198

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!