Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Граждане Холодноярской округи! 4 часть



Один, щоправда, якось таки прослизнув поміж оглашенними «будьонівцями» й кинув ноги на плечі.

І тут Вовкулака подивував Чорного Ворона ще одним хистом: не довго думаючи, він замахнувся держаком прапора й запустив його, наче списа, навздогін утікачеві. Древко полетіло, як змій, тягнучи за собою червоного хвоста, і влучило бідоласі прямо в потилицю. Він ткнувся носом у куряву, придурився, що мертвий, але Вовкулака оживив його кінчиком шаблі, примусив підвестися, а потім ще й наказав обтрусити виваляного в пилюці прапора. Лише після цього він спровадив нещасного туди, де немає ні свят, ні буднів, ніяких тобі прапорів, а тільки вічний спокій і благодать.

— Ти часом не служив у донському війську? — спитав Ворон у Вовкулаки.

— А то чого б?

— Донці спритно воюють піками.

— Проти кого? — спитав Вовкулака.

— Проти нас, звісно.

— Ні, не служив. А що там воювати тою пікою? І дикун зможе, — показав Вовкулака ікла, й Ворон здогадався, що він сміється.

У Капітанівці вони ще запалили волосний виконком, перед тим забравши в його голови «громадський податок» — сто десять мільйонів совєтських рублів, сто вісімнадцять рублів сріблом та п'ять золотом. По дорозі заодно підпалили ще комнезам, спровадивши його голову до небесної канцелярії, й оскільки диму вже було забагато, подалися чимдалі від гріха аж на Старосілля.

Далі теж усе відбувалося весело, а подекуди й зовсім кумедно. Уже верст через десять наші «будьонівці» наштовхнулися на кінний відділ міліції, який нишпорив на дорогах спільно з летючим загоном ББ. Червоний прапор тут краще було згорнути й сховатися, тож вони почали відходити вбік — до хутора Заяча Балка. Але ворог зрозумів, що тут щось нечисте, здійняв стрілянину й почав їх переслідувати, поки загін Чорного Ворона не потрапив з вогню у полум'я. З іншого боку на них сунули відразу два ескадрони кавалерійського полку. Оскільки позаду пер летючий загін, то їм не залишалося нічого іншого, як швиденько прослизнути до хутора, що ховався у вибалку.

І тут почалося найцікавіше! Сміливці кавполку, побачивши, що до хутора втікають будьонівці, а слідом за ними женеться якась банда, з криками «ура» рвонули в атаку на переслідувачів. Їх зупинив кулеметний вогонь летючого загону. Кавалеристи спішилися і з коліна відкрили стрільбу по своїх. Так «радімиє» воювали між собою хвилин зо п'ять, поки нарешті дотумкали, що тут щось не те. Порозумівшись, вони з потрійною люттю кинулися наздоганяти козаків, які тим часом теж упіймали ґаву. Замість того щоб тікати чимдуж до лісу, хлопці повитріщали очі на цю комедію, ждали, поки червоні перетовчуть одне одного, а тоді вже й самим накинутися на те, що зостанеться. Вовкулака навіть приготувався розгорнути прапора, щоб було веселіше — атака з червоним прапором під вигуки «Слава!» могла налякати й самого люципера.



Та москалі вже перегрупувалися і, розділившись навпіл, пішли в обхід балки підковою. Поки загін Ворона вихопився нагору, червона кавалерія мчала вже за якихось двісті кроків. Приймати бій, що його нав'язує ворог, та ще й у відкритому полі — не партизанське то діло. Козаки нападали знаскоку неждано-негадано, їхньою козирною картою була несподіванка.

Розсипавшись полем, щоб уникнути прицільного обстрілу, вони помчали до лісу, який виднівся удалині чорною смугою. Але коні втомилися, загрібали ногами, надсадно хропіли. Чорна смуга ставала виразнішою, ліс ближчав, однак ворог уже сопів у спину.

Відстрілювалися з револьверів поспіхом, навмання, хоча Воронові вдалося зняти з коней двох найпрудкіших кавалеристів.



Застрочив ручний кулемет, скинув угору руками й покотився на землю Маковій. По обидва боки від Ворона дибки стала трава.

Кулі, вже не свистіли, а фуркали — то полетіли горезвісні «дум-дум», які, влучаючи в жертву, не залишали їй жодного шансу.

Упав кінь Їжака, той заліг, поклав на коня карабін — пах-пах, і затих. За ним вилетів із сідла Добривечір, нога застрягла в стремені, зляканий жеребець волочив його по землі.

Вовкулака вже попід лісом сам розвернув свого румака їм назустріч.

«Тіка-а-ай, я заступлю!» — крикнув до Ворона, високо, майже на повен зріст, піднявся в стременах і пожбурив гранату — одну, другу. Зі скаженим іржанням здибилися передні скакуни, скидаючи з себе вершників, а коні, що мчали за ними, закрутилися, замісили ногами на місці. Тоді котрийсь із кавалеристів відповів Вовкулаці тим самим — граната, зашкварчавши в повітрі, розірвалася під його румаком. Кінь упав, перекинувся набік і, дриґаючи ногами, почав битися головою об землю.

А контужений Вовкулака замість того, щоб тікати до лісу, заходився знімати сідло…

Тепер важко сказати, чи його зарубали на місці, чи захопили живим, щоб замордувати на допитах. Перед очима у Ворона і зараз стояло це майже потворне і таке свояче лице, схоже на страхітливу маску — ощирене, з червоними голими повіками і лисими бровами, які Вовкулака обсмалював біля нічних багать. Якщо вночі не було роботи, він понад усе любив посидіти коло вогнища, подмухати в нього, поки не спалить вії і брови, не наковтається диму до глибокого кашлю. Може, від того вогню лице його було задубіле й червоне, як мідний казан, одначе Вовкулака не проміняв би свою фізіономію ні на чию іншу. На декого вона справляла куди більше враження, ніж бомба в його руці. Особливо, коли Вовкулака виходив на сцену…



Тоді вони робили трус на Лебединській цукроварні — вийшов такий водевіль, що сам дідько позаздрив би. Ще за тиждень вістовий приніс поголоску: наступної суботи у клубі цукрового заводу збереться чи не вся повітова верхівка, приїде начальство зі Шполи, Звенигородки, Кальниболота, щоб відгуляти свято врожаю. Це вони виконали місячний план заготівлі хліба, здерши серпневу «развйорстку». Буде концерт, місцевий аматорський гурток навіть готує виставу «Шельменко-денщик», після чого, звичайно, гряне бенкет.

Ворон відчув, як у нього замлоїло під «ложечкою» — так було завжди, коли передчуття віщувало цікаву роботу. Він любив гучні бенкети і також готувався до них на совість. Цього разу насамперед постановив не робити ближчими днями ніяких випадів, зачаїтися у Лебединському лісі аж до суботи. Тільки нічні звідуни ходили на вивідки, серед них, певна річ, і Вовкулака, який, крім важливих вістей, десь роздобув ще й книжечку Квітки-Основ'яненка. Тепер він подовгу сидів з тою книжечкою біля нічного багаття, жадібно щось там вичитував, наче то був детальний план їхнього нападу на Лебединську цукроварню.

Після того читання Вовкулаці щось зробилося з мовою, наче йому язика на другий бік повернуло, бо вже суботнього ранку він промовляв до Ворона:

— Я, ваше високоблагородіє, Шельменко-денщик, будучи сказать, не люблю неправди опущ хріну, правдою живу на світі і, будучи, усім її у вічі так і сиплю, мов піском.

— Та сип уже, — засміявся Ворон.

— Так отож. Істинно глаголю вам, ваше високоблагородіє, теє-то будучи, що не треба було нам тую машину загранишну палити, оце б зараз, будучи, і підкотили б на ній до клубу, яко проверочна чрезвичайка. Та позаяк писаніє глаголить, що паленого не воскресиш, то поїдемо, ваше високоблагородіє, на фаетоні. Хтось, будучи, верхи поїде, а ми, кілька душ, із кучером покотимо на фаетоні, щоб декому в носі закрутило.

У них справді була припасена для такого діла ресорна бричка з відкидним верхом, на якій їздив покійний смілянський начміл[13]Косовороткін. Начміла вони, перестрівши в Балаклеї, чемно спровадили їсти землю, а фаетончика, бач, зберегли. Напинало на ньому було дуже доречним, бо ще зранку почало супитися на дощ, і вони навіть стали переживати за червоне начальство, аби негода не зірвала їм свято. Щодо самої операції, то воно з дощем, напевно, ще ліпше, сотня охорони заводу, змішана з москалів і китайців, може нализатися ще до полудня (спирту на цукроварні — втопитися можна), тоді з ними легше буде балакати. Ворон вирішив, що для такої балачки вистачить двох десятків козаків, аби менше привертати увагу на під'їзді до Лебедина, та й тих треба розбити на невеличкі групи й запустити з різних боків.

 

До полудня, коли мали розпочатися врочистості, набрякле хмарами небо вже погуркувало передгроззям, однак крізь браму цукроварні раз у раз проїздили брички, бідарки, підводи, верхівці й зупинялися на подвір'ї ближче до клубу, де їх зустрічав мідним ревом оркестр. Добре наобідані гості (бо де ще та святкова вечеря!) — червонопикі, масні, розпашілі, в парадних френчах, рипучих чоботях і портупеях, — лінькувато-весело козиряли один одному, ручкалися, щось там собі погукували для годиться й повагом сходили на ґанок. Тут, біля дверей, стояло двоє червоноармійців у білих кітелях, вони перевіряли документи, а перед деякими начальниками тільки витягувалися у струну й віддавали «честь».

Зала була просторою, вони розвалькувато всідалися кому де належало, бо всяк і скрізь знав своє місце — кому ближче до сцени, а хтось, може, й середульшого ряду ще не доскочив. Ось так, без штовханини і метушні, гості заповнили залу вщерть, познімали кашкети й заходилися обмахувати ними спітнілі обличчя — тут і так варило перед грозою, а ще ж нахекали такими випарами, що мухи падали на льоту.

Начальник Звенигородської повітової ЧК Сєня Кацман — симпатичний молодик, тільки сухоребрий і косенький на одне око, — сидячи в першому ряду, теж обливався потом, але не знімав ні кашкета, ні шкірянку, бо, казали, аматорським драматичним гуртком заправляє така кралечка (вона й сама гратиме в п'єсі), що мусиш триматися форсу.

ГІо праву руку від Сєні Кацмана сидів діжкуватий начальник упродкому[14]Сиром'ятніков, із пащеки якого тхнуло, як із жомової ями, а лівобіч крутив на всі боки качиною головою начальник ревкому Долбоносов. У нього й справді був ніс-долото, плескатий і довгий, як у качура.

Біля Долбоносова сидів, високо закинувши ногу на ногу й помахуючи носаком хромового чобота, воєнком Красуцький, добродушний хитрий хохол, чепурний та наодеколонений, як і всі потайні п'яниці. Сєня Кацман, по правді сказати, глибоко в душі зневажав і Сиром'ятнікова, і Долбоносова, і Красуцького, які сліпо робили свою роботу, не розуміючи політичного моменту.

Це вони, йолопи, придумали сп'яну безхлібне свято врожаю, забравши в хохла усе до зернини. Нічого, надійде час — і Сєня їм пригадає, хто дражнив гусей, компрометуючи владу. А зараз він сидить поміж ними тільки з обов'язку, сподіваючись, що хоч вистава виправдає його приїзд на це ідіотське збіговисько. Не так сама вистава, як та кралечка, що гратиме сьогодні на сцені.

Ще дужче Сєня зневажав голодранців, які сиділи позаду, — всіх отих комнезамівців, партійців, активістів, котрі були ніким, а хотіли стати всім тільки через те, що, ледацюги, світили голими сраками. Нічого, надійде час — і Сєня поставить до стінки цих крикунів із вічно голодними очима. Спершу їх, потім Красуцького, тоді Долбоносова, за ним Сиром'ятнікова. Ні, навпаки, спершу Сиром'ятнікова, бо від нього так тхне, що Сєню ось-ось виверне.

За активістами і всякою босотою сиділи в останніх рядах, тримаючи між колін гвинтівки, три десятки червоноармійців, — цих нагнали сюди охороняти поважне зібрання. Їм до одного місця і це свято, й вистава, але мусять сидіти на чатах, щоб і комар не влетів до зали. Сєня цих не стрілятиме, такі, як вони, самі стрілятимуть, виконуючи його накази.

А решту всіх до стінки: «Аґо-о-онь!!!»

Сєня здригнувся, бо надворі і справді тарахнуло. Починалася гроза.

— А етот клубішко с ґрамаатводом? — занепокоївся Сиром'ятніков.

— Нє боісь, — скосив на нього око Сєня. — Здєсь тебе нічєво нє ґгозіт. Ето сама пгігода пгівєтствуєт нас нєбєсним салютом! Пага начінать.

Тим часом до клубу підкотив фаетон — якраз тоді, коли вдарила блискавка і струсила на землю важкі краплі дощу. З-під напинала вискочило четверо запізнілих, але дуже суворих «начальників», один із них був бородатий, тому охоронець у білому кітелі, що стояв на ґанку, попросив пред'явити документи.

— Пшол вон! — гримнув на нього бородань. — Ти что, не відіш — губчека! Щас я лічно проверю, кого ви здєсь собралі!

— Но… пазвольтє.

— Долой с глаз оба! — сказав бородань таким тоном, що «білі кітельки», вхопивши ноги на плечі, дременули до своєї касарні, де вже також порядкувала всюдисуща «чрезвичайка».

Охоронну сотню заводу акуратно роззброювали до з'ясування особливих обставин.

Троє «губчекістів» тихенько зайшли до зали, а четвертий із коридору шмигнув за лаштунки. Може б, на них звернули більше уваги, якби саме тут не зірвалися оплески — публіка вимагала починати.

І все почалося. Розсунулася завіса, на сцені з'явився… солдат ще аж тої давньої-давньої царської армії, у білій безкозирці, білих штанах і синьому мундирі з червоними відлогами.

— Шєльменко-дєнщік, — прокотився шепіт у залі. — Ти сматрі, какой страшний, шельма.

Але страшною в солдата була тільки мармиза. Коли ж він заговорив, то рядами прокотився смішок.

— Я, Шельменко-денщик, будучи сказать, не люблю неправди опущ хріну, правдою живу на світі і, будучи, усім її у вічі так і сиплю, мов піском. А тому, будучи, й глаголю вам так, як книжка пише. Попрошу всіх пред'явить документи!

Шельменко, вишкіривши зуби, зробив до зали такі круглі очі, що всі засміялися. Навіть солдатня, що сиділа в задніх рядах, загиготіла, мов по команді, хоча й не второпала, до чого він хилить, цей ряджений комедіянт.

— Я, будучи, не той денщик, що ви собі думаєте, — вів далі навіжений Шельменко. — Я, теє-то, денщик начальника губернської чека і, будучи з ним в отсій залі, ще раз наказую всім пред'явить документи.

Він примовк і, поки розгублена публіка перезиркувалася між собою, вихопив із кишені «кукурудзу», замахнувся нею і загарчав:

— Всьо оружіє на пол! Клуб окружон і в случає сопротівлєнія будєт забросан гранатамі!

Після такої команди всі, хто сидів у залі, шугнули очима на двері, але з місця ніхто й не рипнувся: біля виходу стояло троє невідомих, кожен тримав у одній руці гранату, в другій — револьвер.

— Випалнять пріказ! — гаркнув бородатий, клацнувши безпечником бравнінга.

На якусь мить у клубі спресувалася тиша, потім її сколихнув крик начальника ревкому Долбоносова:

— Прєкратіть ідіотскіє шуткі!

Він схопився на ноги, права рука потяглася до кобури, але тут гримнув постріл — божевільний Шельменко послав кулю із кольта прямісінько в його перенісся. Мрія Сєні Кацмана почасти справдилася. Долбоносов шарпнувся, обм'як і важко опустився на своє місце. Його качина голова впала на груди, ніс-долото націлився у підлоіу, показуючи, куди сказано було скласти зброю.

— Може, комусь іще не понятно? — повів кольтом по першому ряду юродивий Шельменко.

Сєня Кацман, Сиром'ятніков, Красуцький, а за ними й інша козирна братія, хапливо відстібали кобури разом із пасками, кидали зброю додолу, демонстративно відсуваючи ногами далі від себе.

Червоноармійці в задніх рядах також загрюкали рушницями об підлогу, заважаючи одне одному і брязкаючи дулами, бо довгі трилінійки акуратно не вміщалися біля ніг.

Щоб вони ворушилися швидше, один із контролерів, які пильнували залу, — це був Петрусь Маковій, — підійшов до задніх рядів і так замахнувся гранатою, що москалики в один мент понагинали голови, затуливши руками вуха, наче боялися не «кукурудзяних» осколків, а тільки оглушливого вибуху.

— Атставіть! — гукнув оглашенний Шельменко. — Усім розтулити вуха, бо зараз наш самодіяльний хор виконає славень «Ще не вмерла Україна».

Після хвацького помаху його руки, в якій поблискував кольт, на сцену висипало кільканадцять хористів (вони ж таки, видно з усього, збиралися грати й комедію, бо зодягнуті були, як лицедії, — хто в сурдуті з краваткою-бантом, хто в старорежимному офіцерському строї, хто у драній селянській куцині, одна ж прехороша панночка красувалася в рюшах, оборках й мереживах), так от, ці хористи-лицедії миттю вишикувалися у три рядочки, прибравши щонайсерйознішого вигляду під урочистий момент.

Однак причинний Шельменко й далі загадував свої забаганки:

— Усім, хто є в залі, наказую, будучи, встати і, теє-то, разом із хором по правді співати наш славень! А хто не зможе, не знатиме слів чи ще з якої дурної причини, той буде, звиняйте, розстріляний зараз же.

Після такого попередження публіка стала на ноги, окрім, певна річ, начальника ревкому Долбоносова, якому вже підвивали чорти. Побачивши, як підвелося начальство, виструнчилися, звісно, й москалики в задніх рядах. Вони і з відтуленими вухами погано тямили, чого від них хоче цей навіжений з вовчим оскалом. Та коли йдеться про розстріл, то й глухий уторопає, що йому кажуть.

Тим часом здуряний Шельменко, повернувшись боком до хору, махнув кольтом, як той капелан диригентською паличкою, і хор ушкварив:

 

Ще не вмерла Україна,

І слава, і воля,

Ще нам, браття-українці,

Усміхнеться доля.

 

Стіни розсунулися від того могутнього співу, високо вгору піднялася стеля, і грім за вікном приєднався до хору.

У залі теж співали всі до одного, а хто й не співав, то жваво порушив губами, виокруглював рота, боячись стулити пельку навіть там, де годилося. Ні, це треба було бачити й чути, як вони дружно співали, як кутуляли щелепами, зажовуючи незрозумілі слова, натужно ковтали повітря, аж борлаки їм ходили ходором, ревли, белькотіли, мугикали, мукали, але все те, хоч як це дивно, зливалося в єдину цільну мелодію, в переможну осанну, від якої мороз гуляв поза спиною. Може, так до ладу все виходило тому, що хор злагодженим багатоголоссям накривав і вирівнював злякане белькотання зали, хоча й тут, поза сценою, дехто співав по-справжньому, вкладаючи в гімн «душу й тіло».

Сєня Кацман пам'ятав із цієї пісні лише перший рядок: «Ще не вмерла…» — зате він знав, що це страшенна крамола, яку треба випікати розпеченим залізом. Та що вдієш, мусив придурюватися, що він також співає, — добре, що стояв у першому ряду зовсім близько до хору, ніхто й не второпає, як воно є насправді, — і Сєня широко роззявляв рота, підкивував собі головою, скидаючи вгору тонкі бровенята, сполохано водив очима, одне з яких було косеньке, та саме воно запримітило, що начальник упродкому Сиром'ятніков теж меле губами, а воєнком Красуцький з почуттям виводить кожне слово.

Напрочуд зворушливий вигляд мали голомозі москалики — чудні такі, дрібні, вухаті, наївні, шмаркаті, ну геть тобі діти, вони гули, як жуки, але так натхненно, що можна було заридати від цього видовища. У всіх роти стояли літерою «о», і з оцих о-подібних дірочок, як із дупел чи нір, зринало якесь навдивовижу жалісне гудіння жуків.

Чорний Ворон аж замилувався ними, навіть виникло дурне бажання продовжити їм на хвилинку-другу життя, хай би ще й затанцювали, адже вони, ці ховрашки, незабаром згинуть, як роса на сонці. Проте він знав і те, що далі зволікати ризиковано, стількох людей не можна довго тримати в покорі навіть під гіпнозом гімну і «кукурудзи». Тому, коли до клубу зайшли ще Сутяга і Козуб, він рішуче махнув бравнінгом: пора!

Вовкулака й далі залишався на сцені, продовжував диригувати хором і залою, а Маковій з Колядою почали виводити почесних гостей із клубу. Брали по троє-четверо під варту й конвоювали до комори з цементною підлогою. Надворі репіжив дощ, гриміло, стіни в коморі були грубі, тому постріли звідти майже не чулися. Так — ніби хто батогом ляскав.

— Невже ви нас г-гастгєляєтє? — із тремтячим подивом запитав Сєня, коли його виводили в першій трійці разом із Красуцьким та Сиром'ятніковим. — Це буде вашою великою помилкою. Ви могли б нас обміняти…

— Ну ти, міняйло! — дулом револьвера Коляда штовхнув його між лопатки. — Ти шо, Дзіржінський чи шо! За тебе не дадуть і собачого хвоста.

Зненацька Сєня зірвався й побіг. Зігнувся, запетляв по-заячому, але Коляда не поспішав. Поволі підвів «штаєра» у витягнутій руці, прискалив око і, відпустивши втікача ще кроків на п'ять, натиснув на спуск. Якраз у цю мить вдарив грім, заглушивши постріл, Сєня ткнувся лицем у калюжу.

— Громом убило, чи шо, — знизав плечима Коляда. — Мені ще бабуся казали, що не можна бігати в грозу, бо вб'є. Хутчій ховайтеся, хлопці, в комору.

— Якби знав, де впадеш… — сам до себе буркнув Красуцький. Він уже змирився зі смертю. — Збиралися дивитись виставу, а вийшов…

— Концерт, еге? — співчутливо сказав Коляда. — Ходімо, бо змокнете.

 

 

* * *

А виставу зіграла сама доля, яка послала Чорному Воронові третю зустріч із жінкою, що розбудила в ньому приспаний гонор. Щоразу вона була інакшою, невловно інакшою, тільки знайома ще з першої зустрічі іронічна посмішка і зараз тремтіла в її сірих очах. Тіна бачила, як, перш ніж підійти до неї за лаштунками, він дістав з кишені хустину, витер руки, чоло. Ще раз роззирнувся довкола, чи ніхто не помітить їх разом.

— Мені не сниться? — спитав.

Збіса гарною була ця керівниця аматорського драмгуртка і хористка — гіпюрова блузка з рукавами-буфами робила її поставу ефірною, високий комірець відкривав недоторканно білу шию, а з-під напуску-німба короткої зачіски дивилися такі вельможні очі, що він мимоволі звернувся до неї на «ви».

— Звідки ви, Тіно?

— Звідтіль, — сказала вона. — І все ближче до вас, пане отамане. Я тепер учителюю в Лебедині.

— У Лебедині? Вчителюєте?

— Ви, мабуть, і не знали, хто я за освітою.

— А що я взагалі про вас знаю? Хоча… одного разу ви дали мені урок на все життя. Тіно… Тіно… Чому Бог зводить нас тільки па мить?

— Але ж зводить.

— Якби я знав, що ви будете тут… Пробачте. У вас тепер можуть бути неприємності.

— Пусте. Ви ж нас примусили це робити, хіба ні? — і знов цей іронічний усміх.

— Скажете, що співали під страхом смерті. Можливо, так би воно й було, якби…

— Що?

— Якби відмовилися. Прощавайте, Тіно. Мені пора.

— Прощавай, отамане, — холодно, хоча й на «ти», сказала вона. — Дасть Бог — побачимося. — Точнісінько так вона колись попрощалася з ним біля ресторану «Софія» в Умані.

Він повернувся й швидко пішов. Та враз почув її оклик:

— Отамане, не задавайся!

Оглянувся, здивовано скинув бровами.

— Бачу, ти так нічого й не второпав.

— Що?

— Це я все придумала, — сказала вона. — І виставу, і все це збіговисько.

— Он як!

Але Ворон спершу її не зрозумів. А коли дійшло — остовпів.

Ось чому все лягло так у масть.

Злість зганяв на недобитках червоної залоги, що охороняла цукроварню. Саме тоді хлопці, упоравшись із «радімими», підвели до колоди китайців. Їх також потримали під дощем — стояли мокрі як хлющі й цокотіли зубами. В одного з них голова спереду була голомоза, а на потилицю спадала туго заплетена косичка. Він гордо тримав цю круглу, як кавун, довбешку і не трусився.

 

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

 

 

Наступного дня, в неділю, Ганнуся ледве дочекалася вечора і знов подалася до Високої Греблі. Може, вчора щось сполохало Веремія, може, він прийде туди сьогодні. Їй легше пройтися полем, ніж сидіти вдома в невіданні.

Покрадьки, озираючись на всі боки, вона піднялася на пагорб до вітряка, відчуваючи, як млоїть у грудях, як нудота підкочується до горла. Зупинилась, віддихалася, ловлячи себе на тому, що боїться зазирнути за двері млина, пересвідчитися, чи на місці її вузлик із їжею.

Ні, його не було. Відчинивши двері, Ганнуся помацала рукою за порогом, потім засвітила свічку, але від вузлика не лишилося й сліду. Якби яка звірина розшарпала чи птиця склювала, то видно було б, а так — ні, їжу хтось забрав. Спершу в Ганнусі обережно скинулась хвилька сліпої радості, що, може ж, це Веремій таки навідався уночі, та здоровий глузд підказав: ні.

Темне черево млина дихнуло на неї холодним сопухом мишви й пташиного посліду: хто? Веремій не міг з нею так гратися.

Хтось чужий придумав ці дурні піжмурки, тільки навіщо? Якби хотів позбиткуватися над нею, то зробив би це ще вчора.

Але ж хтось і випадково міг заглянути до млина й натрапити на її гостинець. Тільки хто ж тоді написав їй записку? Хто покликав її до того місця, яке так багато означало для них з Веремієм?

Сама не своя верталася вона додому.

У хаті не світилося, хоча мати ще не спала. Сиділа на лежанці й по-совиному дивилася в темряву.

— Ходила? — спитала.

— Ходила.

Ганнуся роздяглася, тихо, як тінь, підійшла до матері, сіла на теплу черінь. Так і сиділи вдвох мовчки, дивлячись у темну стіну. Не діждавшись, що скаже Ганнуся, мати обізвалася сама:

— Заходила ввечері Танасиха. Каже, що бачили на базарі в Чигирині чоловіка, схожого на Ярка. Тіки перевдягнутого в старця. Обірваний, заріс, зачубатів. Надворі холодно, а він, біднесенький, босий і в солом'яному брилі.

— Хто бачив? — спитала Ганнуся.

— Ну, люди… Хто ж. Бачили, як він просив милостиню.

— І ви їм вірите, ма'?

— Начебто, каже Танасиха, хтось його впізнав. Хотів щось спитати, а він хамуль-хамуль — невідомо де й дівся.

— Ярко ніколи не проситиме милостині, — сказала Ганнуся.

— Ну, воно так, але люди чогось же говорять.

— Вони мало нам наговорили?

— І бриля, бач, сюди приплели, — зітхнула мати. — То я подумала, може…

— Ох, сил уже немає це слухати.

День у день їх обступали нові чутки: то казали, що пораненого Веремія переправили лікуватися аж до Польщі, то пішов поголос, нібито він сидить у черкаському допрі, хтось божився, що бачив його в Онуфріївському монастирі перевдягнутого ченцем, інші запевняли, що отаман продовжує воювати, тільки вже далі від своїх країв, прибравши собі нове ім'я — чи то Вовгура, чи Босий, чи Туз…

До цього ще й доточили бувальщину, буцімто козаки Босого чи того ж таки Веремія зупинили поїзд десь між Бобринською і Цвітковим, усіх військових переколошматили за своїм звичаєм, а хто був у цивільному — перевірили, як годиться, документи. Розгарячілі від доброї роботи козаки підвели до отамана переляканого в смерть чоловічка, який не мав ніякої посвідки.

Підвели та й питають, що з цим жидом робити — повісити зразу чи полоскотати, щоб зізнався, хто він такий? «Ану дайте йому сала, чи їстиме?» — звелів отаман. Дали бідоласі цілу четвертину, він уп'явся в неї зубами, відривав великі шматки й глитав, не пережовуючи. «Е, видно, що жид, але жид хороший, — засміявся отаман. — Відпустіть його».

Ганнуся навіть не всміхнулася на ту розповідь, вона взагалі вже забула, коли сміялася, але ці балачки підігрівали надію, що Веремій живий. Ось і сон їй приснився недавно: четверо дужих чоловіків внесли на їхнє засніжене подвір'я труну з його тілом.

Він у брилі, в закривавленій вишиванці, шароварах і босий.

Ганнуся хотіла припасти до нього, оплакати, та Веремій раптом підвівся і сів. Вона хоче його покласти, злегенька тисне йому долонею на груди, аж чує — під долонею б'ється серце.

 

На ранок справді випав сніг, прихопив морозець, подвір'я засніжило, як у Ганнусиному сні. Вона вхопила десяток яєць, побігла до ворожки Хтодихи, щоб та розтлумачила, до чого цей сон, і баба Хтодиха довго не думала: «Хоч воно, доню, у снах все виходить навиворіт, але тут, єй-бо-пресь, правда. Живий твій Веремій. Кров, не буду брехати, є, десь його зачепило, але смерть не взяла».

Зраділа Ганнуся, полетіла додому сказати матері про сон і бабу Хтодиху, прибігає, аж тут її обухом по голові:

— Паєхалі с намі, мілашка! Апазнаєш труп сваєво бандіта!

Біля їхніх воріт стояла підвода, двоє військових забрали Ганнусю й повезли аж у Матусів, де мали показати їй убитого.

Вони були впевнені, що це Веремій, проте інструкція вимагала, аби хтось із рідних чи знайомих засвідчив смерть.

Дорогою ті двоє грілися самогоном, реготали, щось цвенькали до Ганнусі, та вона не обізвалась до них ані словом, сиділа закам'яніла, не відчуваючи холоду, і їй здавалося, що лоно її теж закам'яніло. Не помітила, скільки вони їхали до Матусова, час зупинився для Ганнусі, тепер їй було байдуже до всього на світі, навіть до того, що недавно ще так гріло її зсередини.

Зупинилися неподалік волосної управи біля якоїсь стайні, і тут Ганнуся побачила таке, від чого заворушилося волосся на її голові.

Він стояв у повен зріст, притулившись спиною до стіни конюшні, стояв роздягнутий, босий, простоволосий, лише закривавлена вишиванка та білі сподні прикривали його від холоду.

Лице вже взялося намерзом, очі були заплющені, на впалих віях біліло дві смужечки паморозі.

— Ярку!..

Минув якийсь час, поки Ганнуся зрозуміла, що він неживий.

Його тіло, пролежавши цілу ніч на морозі, так задубіло, що ці анцихристи для розваги поставили його на ноги й зіперли на стіну. Видно, знущалися ще й із мертвого, жбурляли в нього мерзлими кізяками, яких тепер повно валялося під стіною конюшні.

— Ярку… Це не ти…

Вона справді не могла розібрати, він це чи ні, підійшла впритул, з жахом вдивлялася в його лице, спотворене смертю й наругою, переконувала себе, що це не Веремій. Схожий, проте не він… Ні, ні, казала собі Ганнуся, це якийсь інший чоловік, а тим часом щось їй нашіптувало, що вона може помилятися, адже не раз бачила, як смерть змінює людину. Мученицька смерть змінює до невпізнанності.

Вона обдивлялася його лице, шукаючи рідних рис, розглядала шию, руки, обдивлялася його — пальці, та бачила тільки сліди знущань із убитого.

— Что скажеш, мілашка?

Ганнуся не знала, що їм казати. Вона не мала ніякої певності.

Біля конюшні вже зібрався цілий гурт москальні.

— Может, єшо заглянєш пад кальсони? — крикнув котрийсь із них. — Там бистрєй апазнаєш!


Просмотров 237

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!