Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Смішні й печальні походеньки 16 часть



А Григорій розглядався біля шатра. На снігу недопалок - мундштук дорогої цигарки “Золота марка”…

Григорієві серце чомусь нагло затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина… Він мовчки, поки всі були на льоду, швиденько визволив свої лижви з-під клітки, став на них і, нікому не сказавши, подався… На ходу заклав обойму в гвинтівку. Щез. Подався швидко через нетрі навскіс, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила Дуабіхе.

Григорій знав, як тут, угорі, тече ця річка, петляючи межи крижами. Коли йти навпростець, то можна випередити навіть експрес, коли б він ішов річкою. І як би швидко він не йшов, все одно не міг би перший проскочити. Коли б тільки не помилитися в часі! Але зі слідів коло намету видно було, що гості від'їхали всього півгодини, найбільше годину перед тим. Григорій гнав, як вчора за тигром.

По якімсь часі шаленого ходу нарешті вискочив з розгону на річку, на лід, - нема. Послухав - не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду, певніше на снігу Грпцько помітив кінські кізяки. Недавні… Проїхали. Тільки що. Далі Даубіхе звертала понад становиком направо. Там уже Іман. Сизий становик робив велетенську дугу. Григорій націлився на середину тої дуги і погнав навпростець… Виломившись з тріском крізь верболіз, аж присівши на лижвах, шугнув з крутого берега і зі шкварчанням вилетів насеред річки, круто завернув… Ось! Миттю зірвав гвинтівку з шиї…

З-за повороту мчала паровиця. Вітер дув Григорієві в спину. Ще зовсім недавно він тягав і мертвого, і живого тигра, - на нім поналипали шерстинки, на унтах і на руках були плями крови тигрячої… Він пішов назустріч, стискаючи гвинтівку. На санях було дві постаті, завинуті в дохи по самі вуха. Вмить відкинули дохи, - замаячіли будьонівка і єжовський кашкет, руки вхопились за зброю.

Тут коні захропли, затанцювали і враз мотнули, як навіжені, вбік - вхопили тигрячий дух. Ага!… Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали в сніг.

Григорій вп'явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевільне, обминаючи його стороною, мчали коні, б'ючи голоблі та сани, що летіли за ними льотом, перекидались, деренчали…



Одна постать схопилась і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено, хапливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля.

– Стій!! - гукнув Григорій. - Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так стояти!…

Стоять… Григорій підійшов. І нагло… Серце закалатало йому безумно, шалено. А очі вп'ялись в того, що в кашкеті… І він зареготався страшним, жаским і… радісним реготом.

– Медвин?!.

Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радості. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить.

А Медвин - бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, - стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі - як мазки крові.

– Великий начальник?! Так… Поздоровляю…

Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою - якийсь начрайону. “Чорт його припарував, дурака”, - подумав Григорій, а вголос промовив:

– Так… Ну, все, таваріщ следователь! Все. - І важко задихав: - Кінчаю слідство… - І підніс голос, повільно, грізно:

– Тут… я тобі… й рев, тут я тобі й трибунал! - Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.

Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою… Тут утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля тьохнула десь у сніг.



– Хіба так стріляють? - промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і стрельнув.

Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища.

Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором… Так. Все. А тепер - в Маньчжурію, в Китай, в Японію. до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом - і ворогів і друзів, і спокій - все…

Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами:

“Судив і присуд виконав я - Григорій Многогрішний. А за що - цей пес сам знає”.

Ще й розписався.

– Так… Куди ж тії бідолашні коні побігли? Загинуть… Шкода… Ну, добре. - Хвилинку постояв. Зітхнув. Потім махнув рукою, почепив гвинтівку на шию і повернувся…

На нього дивилась пара очей. Наталка!

– Що ти зробив?

Григорій взяв її за руку і потяг геть за собою. Вона не опиралась - покірно йшла поруч, лише відчував, як її рука тремтіла.

А в неї рука тремтіла не з переляку, ні.

– Що ти зробив?

– Слухай, Наталко! Те, що я зробив, - те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона… Ти цього не бачила! Не бачила! Розумієш? Не бачила! А вже, як я буду далеко звідси, - тоді ти про все розкажеш своїм…

Дівчина дивилась на нього, і в неї затремтіли губи.

Прошепотіла здивовано, розгублено:

– Куди ж ти?…

– Стривай. Твій вінчестер зареєстрований?

– Ні.

– Гаразд. Чудесно. Дай мені твій вінчестер. На тобі цю гвинтівку. Вона теж не реєстрована, але… хай батько допильнує…

– Але стривай… Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, добре, тобі видніше, але куди ти?! Куди ти підеш?

Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло. А дівчина благала:

– У нас же цілком безпечно… у нас… Та можна ж іще далі зайти в нетрі…

Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.

– Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами - шукатимуть… Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його помічники… А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, - стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.

І я мав щастя… Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати… Обійми її міцно за мене і поцілуй її за мене… сестро.

Наталка враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно - це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала… Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу.

А тоді враз відірвалась, зціпила зуби, хутко-хутко відстебнула набійницю, повну набоїв до вінчестера, ткнула в руки.

– Візьми!

Мовчки взяла його патронташ.

Повернулась і пішла. Хутко-хутко… Зупинилась… Завагалась… Пішла… Зникла…

А за хвильку з хащів почувся її голос, суворий, але з зле прихованими слізьми:

– Ітимеш оцією річечкою. Дійдеш до заїмки - візьмеш коня, харчі… сірники… Батько нічого не скажуть, я їм поясню, як приїдемо… Ітимеш далі розпадками на захід… На Уссурі. Й на Маньчжурію…

За слізьми не договорила - подалась. Все.

Бідолашна… Горда… Дика… Наївна і… надзвичайна Наталка…

І десь зринула в пам'яті і бриніла в вухах пісня, як кров у висках, бриніла боляче і чітко:

“…Цілувалися ми із тобою один раз”…

Ху-у! Серце Григорієве ніби хто поклав у жорстокі лещата. Він стояв, зціпивши зуби до хруску, щоб не ревнути дико, нестямно. А по щоці повзла помалу сльоза. Вирвалась-таки! Так, як вирвався він колись із скаженого поїзда.

Згори почав падати густий лапатий сніг. Засипав сліди. Засипав усе…

І сідали рядочком сніжинки, як білі голуби, на сталеву сизу цівку вінчестера.

 

 

Розділ дванадцятий

Навзаводи з щастям

 

До Хабаровська з заходу кордон іде по Амуру. Від Хабаровська на південь по Уссурі. Найліпше кордон перейти десь в Біробіджані, там найбільші нетрі, найвужчий Амур і гори обабіч - Великий Хінган. Це Григорій знав. Він це вивчив досконало і давно вже, щоб бути зорієнтованим на випадок чого. А тепер той момент настав. Але ж…

Ні. Йому несила так піти геть. Він мусить піти туди, глянути, побачити. Востаннє ж. Побачити батька, побачити матір. Це, може, єдині рідні, може, на цілому світі.

Попрощатись. Стати навколішки і хай благословлять у далеку путь - у темне, страшне невідоме… Може, в смерть.

Три дні він ішов снігами і боровся сам із собою. І не міг перемогти бажання піти, глянути. Він мусить. Спустився становиками і вийшов на річку. Зайшов на заїмку - постояв біля коней, що стояли біля стіжка сіна і, зачувши його, радісно заіржали. Він погладив свого буланого, по-господарському обдивився усе - все гаразд. Мисливці ще не приїжджали, але мали приїхати. Коня він не зважився взяти, лише взяв харчі, сірники, пляшку з спиртом і жменю набоїв. Інокентія Петровича не було вдома, і Григорій був задоволений з того. Взяв що треба і пішов далі. Це було позавчора. А вчора він провалився в наледь і мусив сушитися. Сушився всю ніч і думав усе про одно, все про те саме. Ще вчора вранці з перевалу він бачив, як унизу річкою їхала процесія. “Наші”, - мелькнуло в голові. Так, він упізнав їх. Хотілось скрикнути і побігти до них, але утримався. Зітхнув лише.

А процесія посувалась униз по льоду. Коні встяж тягнуть на довгих полозках клітку з тигром і всі речі. Позаду ідуть двоє, а спереду одно лиш на лижвах. Коло нього крутиться собака, то забігає наперед, то, повернувшись, кидається назустріч… Заливайків голос перекочується по горах, дзвінкий і докірливий - на нього не зважають… Серце Григорієві стиснулось. То ж Наталка! То ж Наталка. Простує вперед уперто, похилившись проти вітру. Уявив, як вона уперто заломила брови, і так стало на серці… Ні, цього не скажеш, як то буває на серці, коли воно нагло обіллється кров'ю.

Процесія зникла за тим велетенським крижаним водоспадом, що вилискував на сонці. Могутній гірський бог десь махнув чарівною паличкою і заморозив велетня, розмалював його в усі барви веселки, оправив у скляний прозорий панцер - і він стоїть, мерехтить холодно.

Григорій ще довго стояв, дослухаючись до Заливаєвого голосу. Процесія зникла. Потім і голос той десь завмер, а він стояв.

Тоді сапнув морозного повітря, насупився, підв'язав міцніше лижви і пішов нехотя снігами глибокими, становиками крутими.

Це було вчора. Всю ніч він лежав біля вогнища на снігу і думав свою бурлацьку думу. Зазирав у минуле - тяжко. Заглядав у майбутнє - темне. Зціплював зуби - нехай! Багато випало на його плечі. Але ж він живий, чорт забери! Подивимось ще… Спав сторожко, як дикий тур.

Так він ішов три дні і дійшов сюди, на стару пасіку. Що далі ішов, то все повільніше, а дійшовши сюди, до цієї пасіки Сіркової - зупинився. Далі несила. Ой, несила далі - це вже покинути останню рідну хату та й назавжди… Тут він отаборився і оце боровся воював сам з собою:

Піти? Чи не піти? Ні, не треба! Але ж як він піде геть, не попрощавшись з цими людьми?… Але ж як стане перед нею і не пожаліє її серця?… Ліпше було б розбитися ще тоді, з поїзда стрибавши!

І він рішуче збирався, то знову сідав у холодній халупі і сидів, важко підперши голову. Було його й по тюрмах. і по божевільнях, і де тільки його не було, але ніде він не тратив голови. Ба, ніде ж йому і не траплялося такого. Потім він напалив у халупі і міцно заснув. Пірнув у сон, як у визволення. Нехай.

Як він довго спав - хтозна, - чи годииу, чи дві, чи, може, кілька двін, - хтозна. Але враз схопився - йому приснився дивний і страшний сон. Йому приснилась мати… Мати на побаченні перед розстрілом. Рідна мати… Бідна, бідна мати!… Він прощався з нею і гірко плакав…

А коли схопився зі сну - сльози теклі по щоках.

Швидко перевзув унти, підперезався набійницею, перекинув вінчестер за спину і, ставши на лижви, пішов швидко у ніч.

 

 

* * *

Ще було темно, ще тільки благословилось на світ, а в Сірковій хаті уже горів вогонь.

Почувши шерех здалеку, собаки забрехали. Григорій тихо свиснув, і собаки вмить опинилися біля нього, кидались під ноги, радісно лащились. Нюхали вінчестер і дуріли з радощів.

На сніг лягла смуга світла. Рано повставали Сірки, як і завжди. А може, і не лягали, може, по скоїлось. Ні, так, як і завжди. Мабуть, до міста збираються.

Старий Сірко, похиливши голову, сидів насуплений на лежанці, одягнений, і ніби роздумував, що його одягати ще - чи доху, чи козляк, сідлати гнідого чи буланого.

Наталка, така ж насуплена, як і батько, заломивши брови, стиснувши уста, шила унти… Ізюбрині, лапчаті… Гаптувала їх білими пушинками… Сувора, трохи зблідла, схиляла голівку то вліво, то вправо - дивлячись на роботу, а думка десь, не тут.

Грицько сидів біля груби і морочився з калибом - відливав картеч, козюлювати збирався; робота щось кепсько йшла.

Мати біля затопленої печі перебирала мерзлі брусниці. - розглядала їх, як крапелинки крові чи як намисто на долоні.

В хаті була мовчанка гнітюча. Чи то сон недоспаний напосідав, чи то сумно, чи то тужно, як по якійсь утраті, як після похорон. Та сама гнітюча мовчанка, що запанувала серед них зразу, ще в дорозі, після того, як Наталка в кількох словах розповіла, що сама бачила, що від Григорія почула, та про його намір. Аж приїхали додому, вона, заплакавши, поцілувала матір.

Грицько гнівався на побратима, що той зник і знехтував його приязню, дружбою, - зник, навіть не попрощавшись. Його молоде серце закипіло після сестриної розповіді. Боже! А він і гадки не мав! Зразу був хотів вертати на розшук та збагнув, що це ні до чого, пізно, - і мовчав. Мовчанка - це єдине, що лишилось в ім'я дружби. Так і Наталка, і батько. Наче змовились.

Треба було їхати до міста на базу - відвозити здобич, але старий не квапився. Десь там піймана кішка чекає у клітці, поклавши лапи і гордо піднісши голову, - нерухомо та відчужено дивиться просто себе вогкими великими очима. Не бере їжі. Третій день не бере… Та вона п'ять днів не братиме, але не згине. То горда і живуча тварина… І старому думки химерно блукали межи гордою твариною та…

Раптом в сінях зашелестіло. Клацнула клямка… В розчинені двері увірвалась хмара морозу. Густа та біла… І перетворилася в людину. Так чаклують шамани в гольдів, пускаючи клубками дим. Але такого чуда не втнуть! Зачинивши двері, біля порога стояв Григорій.

Вінчестер через плече, в снігу і крижинах попід руки, унти і ремузи обмерзли, - десь брів по наледі, - набійниці навхрест на грудях, а груди розстебнуті, спітнілі… Завмер нерухомо. Блідий, трохи схудлий, засмалений вітрами, стояв і ніяково, по-дитячому посміхався.

– Не сподівались? - вимовив хрипко. Брусниці посипались і покотились-покотились по підлозі, заторохтіли, як намисто.

– Ох, Боже мій!… - скрикнула мати і, простягши руки, ступила до дверей. - Ой, сину! О, дитино бідная!… - І материнські сльози покотились, як тії брусниці розсипані: - Ой, що ж бо ти наробив, соколе нещасливий!?

“Так, як у тім божевільнім сні на пасіці”, - майнуло в голові. І, не розуміючи, що робить, скорившись невидимій силі, Григорій стяг шапку і опустився на коліна… Та зміг видушити тільки одне, жалке слово:

– Мамо…

А на закам'янілому обличчі, на щелепах набрякли жили від надмірної напруги.

– Ой, синку, синку!…

І ще буйніше котилися сльози у матері; вона за сльозами його не бачила, простягаючи руки, щоб підвести: - Бог… Бог тобі простить, дитино… Бог тобі суддя, та й мати Божая. - І витирала буйні сльози, а вони, неслухняні, лилися далі. - І нащо ж ти так?…

– Ну-ну, стара… - закректав старий Сірко вдоволено. - Козакові - козацьке діло!

Як Григорій увійшов, він встав назустріч і стояв так. Григорій звівся, допитливо дивлячись старому в очі. А старий заховав їх під волохаті брови, і вони так посміхалися самі собі під бровами нахмуреними. Стояли так один проти одного. Стояли так, як той Тарас Бульба з Андрієм, тільки це не Андрій, - це Григорій, і голова в нього не схилена погноблено, а гордо піднесена; лише блідий, але напропале затятий. Старий покрутив головою загадково. Либонь задоволене:

– А я й знав, що ти прийдеш, сину, are ж… Ну, ось… Запанувала мовчанка. А Наталка… Боже мій! Впустивши оторочки і голку, вона стояла край столу, смертельно бліда, не пустила й пари з уст. Якби хто знав, що з нею діялось! Аж помертвіла. Бідолашна дівчина! Припала очима до гостя. Аж Грицько - брат її - подивився на неї, потім на Григорія і відвернувся. Він знав сестру і вгадав, що то значить.

– Так. Я прийшов… (павза) Мені треба поспішати… Я прийшов попрощатись з вами усіма… Простіть, коли чим завинив, може, вже не побачимось (і посміхнувся), хіба на тім світі… - Обвів усіх очима і зустрівся з Наталчиними.

Дівчина спалахнула. Прочитала в його очах те, що було в його серці. Почервоніла до сліз, та помалу кров відплинула з обличчя, і вона ще більше зблідла. Чула, як крізь завірюху:

– Я мушу поспішати… Простіть і побажайте мені, як бажаю я вам…

Рвучко ступнула, потім враз повернулась і вийшла геть, либонь, до хатини…

- Бог простить, синку, - це мати, витираючи сльози. - Прости ж і ти нас, коли що…

– Щасти тобі Боже, синку! - це батько урочисто. - Шкода, та що ж… Стара, збери на дорогу щось. Не барись, синку, бо скоро світатиме. А ти дорогу знаєш?

– Та знаю… - це Григорій. - Я весь час вивчав. Думаю на весну, та от…

– Будь же обережний. А в Маньчжурії - в Харбіні та в Сахаліні є наша рідня. Та ти ж, пак, знаєш.

Григорій кивнув головою.

– Спасибі. Гаразд.

– Ну, сядьмо, щоб іще зійтись колись…

І за стародавнім звичаєм вони урочисто сіли. Григорій примостився край лави. Сиділи хвилину мовчки… Потім, як на знак якийсь, звелись. Попрощались.

Мати, плачучи, тикала Григорієві до рук набитий рюкзак. Батько застібав корячкуватими пальцями ґудзик йому на грудях.

– Бувай же здоров, синку! Патронів досить? Добре… Тут увійшла Наталка. Пристібаючи на ходу діловито набійницю, вона увійшла виряджена, як на полювання. Брови рішуче зсунені, вуста стиснені. Бліда, як смерть, але спокійна. Стала посеред хати біля Григорія.

– Куди ж це ти, дочко?! - сплеснула мати руками. А батько примружив очі вражено. Наталка ж стала проти Григорія з непокритою головою і мить дивилася йому в вічі з мукою, запитанням… Мить коротку і мить безконечну… І знайшла там відповідь, - у тім погляді - в тій мішанині з любові, жалю і розгубленості від свідомості про нездійсненість щастя. Потім взяла його за руку, відчуваючи, як на ній товчеться жилка - товчеться кров, пориваючись до неї, - опустилась навколішки перед враженими батьками…

– Ой, Боже мій! - тільки й змогла промовити мати. А Наталка дивилась на них мерехтливими очима, запаленими іскринками сліз та безповоротною рішучістю:

– Як уб'ють мене - то я не вернусь. А як судилось мені щастя… то нехай же я буду, мамо, щаслива! І ви, тату!… Благословіть!…

Пауза, гнітюча пауза збентеження. Очі Наталці замерехтіли слізьми, а брови рішуче заломались:

– За свої вчинки відповідатиму я… перед людьми і перед Богом. Ні, перед Богом і перед вами…

Батько суворо, допитливо дивився на Григорія, а той аж шарпнувся був, та Наталка перехопила його рух:

– Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе ради вас. - І, заломившії руки: - Я мовчала довгі місяці, як камінь. Я змагалась із собою… Я не знала, а сьогодні я бачу, тепер я бачу, що я загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка… Не губіть же мене!

Мовчанка. А Наталка благала:

– Тату! Нехай я буду щасливою! Може ж, я буду щасливою!… - І враз рішуче, з докором, хоч і крізь сльози: - Я не переступила вашої волі, в мене ваше серце, ви його мені дали таке, - то й хай же Бог буде суддею.

Старий Сірко бачив, що нічого не вдієш. О, то Сіркова кров заговорила! Начувайся! І він слухав дочку і дивився на Григорія з-під волохатих брів: “Обоє рябоє”. І посміхнувся схованим оком під насупленою бровою.

“То хай же Бог буде суддею…” І уже була б звелась, але тут Григорій, бачачи, до чого може дійти, мовчки опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як під сокиру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради нього.

– Отак-то, стара… - це батько.

А Наталка, ухопивши нотку в його голосі, пожвавіла.

– Як загину - що ж, Микола ж он загинув… А як загине він - то хоч знатиму, де він лежатиме, та й тоді повернуся до вас. Але нехай ми будем щасливі, тату! Мамо! Смерті ж і конем не об'їдеш. Он Микола…

Тут мати не витримала і крізь сльози:

– Чого ж ти мовчиш, батьку?!… Твоє ж насіння! Але не було в тім докору, лише розгубленість і далебі… співчуття. Так, співчуття. Вона дійшла серцем того, що старий доходив розумом.

Сірко почухав голову і зітхнув важко:

– Такі часи, бач… Таке життя… Ну, що ж…

Матері тільки цього було й треба. Вмить витерши сльози, вона хутенько зняла ікону - ще своє благословення - і, намагаючись бути веселою (щоб була ж дочка щаслива), благословила, а тоді віддала старому і стала коло нього.

– Нічого, стара! Бог не без милості, козак не без щастя… Та й часи такі… Нехай же шляхи вам будуть рівні, люди привітні і щастя довіку, - щоб ні сили темнії, ні око злеє, ні куля ворожа… От… Та й не баріться, діти!

Наталка квапилась. Шалено обіймала батька та матір. І потішала. І гомоніла збираючись:

– Не журіться… Та я ж усі шляхи і доріжки знаю… А там же тітка і родичів скільки… Боже… Ми візьмемо Заливайка, і він принесе вам вістку, як уже будемо в безпеці…

І цілувала батьків і брата, щаслива і радісна.

– І все буде добре, ось побачите. Ми тоді покличемо вас на весілля.

Батько хитав головою, дивлячись на дочку:

– Сіркова кров.

– Дай Боже, дай Боже, - це мати, підступивши. - На ось ліпше оце, божевільна ти… - І висипала їй з пригорщі в пригорщу дрібнички - дукачі стародавні, обручки, сережки золоті. Потім зняла з себе золотий хрест і наділа дочці на шию. - Може, здасться, дитино…

Надворі швидко сіріло. Грицько збирався проводжати, але Наталка заступила дорогу, обхопила руками за шию і, дивлячись в очі, ніжно, але заперечливо:

– Твій побратим - нехай мені, і я відповідаю за нього головою. Так? А мати й батько - тобі, і ти відповідаєш за них головою. Так? Дай же слово, що ти берегтимеш їх. І одружившись, будеш коло них. Ну ж… - І, тільки діставши слово, поцілувала й пустила.

Ще не розвиднилось гаразд, як з Сіркової заїмки в мороз, що стояв туманом, вийшли і попливли помалу по снігу двоє озброєних, на лижвах, з рюкзаками за плечима, а за ними великий якутський пес. Перейшли падь і пірнули в нетрі.

 

 

* * *

Однієї ночі на Н-ській заставі на Маньчжурськім кордоні, біля станиці Пашкове, там, де Амур, стиснений обабіч горами і нетрями, лежить чистою, але досить вузькою смугою, - зчинилась тривога.

На великім відтинку почалася стрілянина. Почалась вона з далекої пожежі і кількох вибухів там. Потім вибухла в самім Пашковім, а далі розійшлась обабіч на яких десять кілометрів… Ніби тривав бій межи всією Японією і СРСР. Але то всього лиш - ловили порушників, що десь із боєм переходили недоторканий кордон “соціалістіческово Отечества”. Невідомо тільки, в який бік переходили - ніч була дуже темна, нетрі густі, а варта надто знаменита, хто йде, куди йде і де проломлює “границю на замку”. Метушня зчинилась надзвичайна.

А “диверсанти” були сміливі і досвідчені, ні, одчайдушні - вони насмілились перейти кордон там, де того найменше сподівались - в самісінькім Пашковім, що приліпилось на березі Амуру. Там, де дороги топтані і сліду не видно, там, де Амур вкритий високими та крутими торосами. Для цього їм треба було перейти через село, що маячіло обідраними дахами та голими кроквами, - колишню козачу станицю, а тепер розкуркулену і перетворену в прикордонний колгосп. Це була крайня точка Біробіджану. Давні мешканці-козаки або “гурани” - повтікали в Маньчжурію, а тут жили тепер бердичівські, тульські та орловські “патріоти родіни”. У всякім разі диверсанти про це знали, і зважились перейти попри самісіньку будівлю прикордонного пункту. Але перед тим зробили досконало продуману диверсію.

За порядком все відбулося, власне, так:

Ще не смеркло, як двоє на лижвах і з ними великий пес, обережно крадучись, вийшли на схил далекої сопки і стояли там, вивчаючи пильно околицю.

Далеко на березі Амуру бовваніло Пашкове, заметене снігом. Цілий берег Амуру був досить низинний з поодинокими сопками, вкритий гайками та сухою травою й бур'янищами. Лише на півдні низину перетинало високе пасмо сопок, вкритих чагарником. Пасмо підходило аж до Пашкова. Там попри пасмо йшла дорога на Пашкове.

Правий, маньчжурський берег Амуру був високий, гористий. Сині кряжі Великого Хінгану підпирали небо.

Великий Хінган справа і пасмо сопок зліва стиснули Амур, утворивши вузьке горло.

– Там!… - махнув Григорій рукою.

Потім вони знайшли велику, заметену снігом копицю старого, бозна-коли і ким нагребеного сіна, наносили туди ще хмизу і кілька оберемків сухого бур'яну. А далі - Григорій знайшов два шматки товстої бревняки, побуравив у них шомполом по кілька дірок і загнав у кожну з них по набоєві, разом з гільзою і з усім, і поклав ті бревеняки в сіно. Проробивши все це, насмикав з ватянки жмут вати, всередину його заклав пачку пороху, завинену в шмат газети, знайденої напередодні в одному з тайгових лісозаготівельних бараків у Біробіджані, - в тім покиненім безлюднім бараці вони ночували востаннє на цій землі, - і вклав ту вату в купу сухої трави.

Ось так вони приготувалися, покладаючи всі надії на цю вигадку, на лижви та на свою зброю… А як потемніло, Григорій викресав вогню і вклав тліючий гніт в вату. Стали на лижви і швидко пішли геть. Пішли на Пашкове, огинаючи дугу…

Вони вже були коло Пашкова, на цвинтарі, як ззаду, далеко в сопках, спалахнула пожежа. Потім почулись звідти вибухи… Один… Два… Пачкою… Десь від кордону - від Амуру - здалеку відгукнулось кілька пострілів. В Пашковім заметушились. Чути, як хтось кричав:

– Сергеев!!. (Трам-трам-тарарам!) Ка мнє!!. По дорозі з Пашкова в сопки промчав чвалом кінний загін. Дві постаті з собакою швидко пішли в Пашкове. Виринули з завулка і пересікли площу. Саме завертали за велику якусь будівлю над Амуром, як напоролись на постать, що виринула назустріч.

– Стій!!. - загородила постать дорогу і зарепетувала п'яним голосом. То сам начальник застави біг десь від любки, пристібаючії на ходу пас з кобурою.

– Чужий! - скрикнув тихо дівочий голос. І в і у ж мить пес ударив грудьми в груди того чужого і впився в нього пащею… Одночасно кольба вінчестера лягла впоперек черепа. Начальник звалився.

– Заливай! До мене!… - І дві постаті з собакою канули в темряві.

По всьому кордону лопотіла перестрілка, рвучи темряву на шматки. Японські прикордонники, поставлені на ноги небезпекою, теж заалярмували по всій лінії, вліво і вправо десь за кілометри. Встряли своїми пострілами. Лише насупроти Пашкова, де височіли круті, непроходимі кряжі, було спокійно. Десь далеко-далеко гримнуло раз, удруге… У відповідь залопотів скоростріл. І завирувало там, заклекотіло. Чути було, як строчили скоростріли… З Пашкова знялась ракета і освітила мертвим, сліпучим світлом кряжі Великого Хінгану, ціле Пашкове, вкритий торосами Амур… Десь вили пси з переляку.

Ракета пливла в небі і пливли - метушились тіні між високими торосами. Веремія тіней. Не розбереш - чи то все живе розбігається на всі боки та ховається, лягаючи ниць, чи то лиш омана. Брили високих торосів - брили криги поставлені руба під різними кутами - ожили, фантастично рухаючись. Десь близько залопотіло з скоростріла вздовж по Амуру. Кулі тьохкали об кригу і, відбиваючись, сюрчали як несамовиті. Десь знялась друга ракета, да-а-леко. Там заклекотало, загупало. “Центр бою” перенісся туди. Шляхом, що йшов вздовж Амуру, цокотіли вершники, летючи на прорив. Бій тривав, розгоряючись.

 

А на тім боці Амуру, високо в сопках Великого Хінгану, по тім боці “граніци на замкє”, стояли винуватці всієї тієї баталії, весело відсапуючись, розхристані, з непокритими головами. І так, наче подурілі.

Плачучи від щастя, Наталка припадала до Григорія і цілувала його в нестямі, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала:

– М і й!… М і й!…

І шаліла в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності.

– Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!

Обвилась руками за шию і припала до мужніх грудей, слухаючи, як товчеться там до неї суворе, розбурхане серце, - і тріпотіла на них. Вперше цілувала, сама цілувала та й дала серцю волю.

І так само дав серцю волю Григорій. Забрав її всю в обійми, заціловував тії дикі, тії неприступні, тії незаймані вуста, тії очі насмішкуваті і великі, як у дикої козулі, тії руки, морозами попечені і порохом посмалені, - такі жорстокі в бою і такі ніжні до нього от… Аж ось де він догнав своє щастя!

І дуріли обоє, опираючись тим щастям до нестями.

А великий якутський пес Заливай зп'явся на задні лапи і, тихенько скімлючи, намагався лизнути обох в ніс.


Просмотров 190

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!