Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Смішні й печальні походеньки 14 часть



А за дверима ще більший начальник! З золотими лампасами й позументами, з золотими ґудзиками, а борода, як у Скобелева. І де та борода зберігалася двадцять років!? Забрав у хлопців торби.

– А тут пиво є?

“Генерал” подивився на хлопців, пустив усмішку в бороду й відповів їм їхньою власною мовою:

– Є, є, хлопці! І пиво, й горілка, й баби… Давайте ваші ризи. Господи прости, оце кожухи!!!

Почепив “ризи” на гак і видав хлопцям нумерки. Ще й показав рукою, куди йти.

Не генерал, а, можна сказати, дід мороз в генеральськім мундирі.

– Звідки, діду? - не втерпів Григорій, причісуючись. Дід хитро заскалив око й нічого не сказав, - широко відкрив перед хлопцями двері. І хлопці ввійшли. Ні, впливли…

Все, що було в ресторані - танцювало, пило, курило, грало, - все обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою.

Гриць ступав так, як по кедрачу, не звертаючи ні на кого уваги, - дивився примруженим оком понад головами - шукав, де побігло…

Диригент енергійно замахав паличкою, фагот загавкав, мовби пес, назустріч, все пожвавішало, але ніхто не танцював, - ніби на честь новоприбулих. Дами зміряли очима своїх партнерів і одвели їх швиденько - зрівняли… Хтось з мужчин, під'юджуваний інстинктом самця, сказав якийсь плаский дотеп, хтось засміявся… А хлопці дійшли до середини, не звертаючи ні на кого уваги, так, ніби вони в лісі, зупинились, вибираючи місце для табору. Навіть не бачили, як котрась з тих голоспинних бабів стріляла до них очима, сміючись дзвінко. Ба, так, як у скелю. “У, ведмеді!”



Аж тоді Гриць зареагував, простуючи за Григорієм до вибраного місця:

– Чув?… То либонь про тебе… І чого це нас усі дівчата називають ведмедями?

Вони вибрали собі порожній столик біля вікна й зручно розсілися. Підлетів гарсон. Джаз-оркестра заторохкотіла, завихляла танго…

Григорій поклав поданий прейскурант догори ногами:

– Вина карафку!… Горілку двічі!… Кав'яр двічі… Оселедець з оцетом двічі. Біфштекс двічі. Капусту з цибулею двічі. Яєчню по п'ять яєць з салом двічі!… - не спитав, скомандував.

Гарсон вилупив очі:

– Все подавати зразу?

– Будь ласка, все зразу!

– Єсть!… - подався, й вже чути десь за буфетом його веселий, бойкий голос: “Вина карафку… горілку двічі… біфштекс двічі… двічі… двічі…”!

Сперш гарсон примчав вино й горілку. Але хлопці не доторкнулися, слухаючи, як у них всередині грали гобої й ніби вовки дерли пазурами, нетерпляче ковтали слину. Гриць блукав очима по залі, що закрутилася у веремії танго, на дівчат з голими ліктями й спинами й не реагував, - “ї-і-с-ти!”. Григорій дивився в картку, що звалася прейскурант, читав її знічев'я й згадував студентські роки в Києві й свої студентські жарти: дуріючи в ресторані, вони отак брали прейскурант (тільки там вони були писані од руки) й дописували в меню: після - “Стерлядь в марінадє” та “Омлет по вєнгерскі” писали - “Лошадь в яблоках”, “Гієна огненная со льдом”” і так далі…



Так доповнювали меню й ставили його знову на стіл для втішного дивування спантеличених клієнтів. Безжурні студентські роки!

Гарсон примчав на велетенській таці гору тарілок з стравами й без страв…

І загуляли хлопці… Випили по чарці - й налягли! Дійсно, як два ведмеді.

А вже як втишили голод - світ прояснився. Гриць не міг війти з дива, що воно робиться! Як ті сукенки тримаються на тих дівчатах. А головне - чого то вони так ходять вихилясом, затискаючії ноги межи ноги? “Дрочаться…” - вирішив він по простоті душевній.

Все навколо ходило ходором. Веремія звуків і дівочих грудей, ніг, розмальованих губів, набілених крейдою носів, сухозадих кавалерів…

Верещали банджо, як кози, ні, як козли весною, ухкав трамбон, ніби роздрочений вепр, а хтось вистукував паличками, ніби заєць лапами, змагаючись з клюйдеревом, щось свистіло, щось видзвонювало…

Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, і всі музики з ним. Було таке вражіння, ніби вони перепились й виробляли здуру, що кому забрело в голову, ще й пригукували разом. А публіка шаліла, притупувала обцасами, приляпувала підметками… Й все те крутилося в шаленому, божевільному, розпутному ритмі, тручись одне об одного.

Григорій дивився - й дедалі більше супив брови, - на нього насувалась чорна хмара.

Підлетів гарсон - хлопці замовили ще вина, замовили пива. Пили… Замовляли ще якісь страви… Хміль ударив у голову.

Гарсон поставив на стіл якусь споруду. Дві. На нікельових підставках горіло синє полум'я, а над ним щось шкварчало, накрите нікельовими покришками. Гриць чудувався: “От смішно!… Він такого не бачив ще. Смішні ті городяни - на таці вогонь продають”.

Насупроти сиділо якихось двоє дівчат за столиком, вп'ялися в хлопців очима. Замовили собі чорну каву, сьорбали її потрошку й так сиділи. Дивилися як заворожені. Одна робила очко уперто, але без наслідків, - хлопці не помічали зовсім. Друга - навіть очка не строїла, - дивилась вогкими, широко одвертими, не то здивованими, не то захопленими очима й зрідка підносила до уст каву.

Інших дівчат - всіх, які були в цій залі - хтось запрошував до танців, хтось до них залицявся, всі вони танцювали з партнерами, а тоді бліді й щасливі сідали до столиків - їли, пили, сміялись, і знову схоплювались, і знову танцювали. А тоді з партнерами десь виходили… й поверталися ще блідіші.

Лише цих дівчат ніхто не запрошував і ніхто їх не помічав. Грицьки теж. Вони собі пили й замовляли всякі витребеньки, як от консервовані абрикоси або краби… Розпалений вином, трішки захмелілий Гриць сміявся, одкинувшись на кріслі, як не знати який пан:

– От цирк!… От би це до нас туди, у ліс, усе, га!? Йому вже двоїлося у віччю од всього видовища. Розпалений тим видовищем, такою силою дівчат напівоголених, звабливих, небачених, він широко роздував ніздрі, як молодий олень, іскрив очима й сміявся. Сам не знав чого. Смішно!…

Григорій натомість сидів понурий. Вино не вступало йому в голову. Він пив і лиш все більше хмурнів. Не сп'янів, ні, дивився на ту веремію, на оголені плечі й груди, на щасливі посмішки, на обійми, на всіх тих “володарів життя”, володарів цих напівголих дівчат та бабів, дивився на всіх тих парованих і непарованих, і в серце заходив жаль. Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі, і так, ніби йому хтось наступив чоботом на самісіньке серце… Наливав горілку й пив. До нього хтось кинув паперову квітку, він не звернув уваги. Хтось залицявся через третій столик… Байдуже. Замовив коньяк, пив. Але хміль щось не брав. Натомість брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всі ті обличчя мальовані, на все те претензійне, засмоктане зборище, на ту виставку жіночої краси й вроди та мужеської пихи і гонору - і зціплював зуби. Понурий, налитий болем і презирством запереченням. Його стоптано, випхано геть а життя, викреслено. І хто?!. Перед ним вихалась хтива веремія людського спітнілого, фарбованого і пудрованого м'яса. Будівники і реконструктори світу! Згальванізовані спиртом імпотенти, творці імперії! Аристократія! Сучасна аристократія! Пани становища… Володарі…

Мотлох!!! Всі ці ляльки, всі ці кралі й їхні альфонси - личковані командири, й якісь надуті “відповідальні”, і якісь претензійне вбрані “а-ля Європа” суб'єкти - все це мотлох, що вихав по залі, затисши свої худосочні коліна межи жіночі. І всі ті заслинені, заялозені панни і пані, з синцями під очима, з'їдені алкоголем, розпустою, парфумами і люесом…

В джазовім вихорі вчувавсь Заливай… Гавкав радісно, схвильовано. А до нього срібними дзвіночками озивався дівочий голос… Наталка! Стояла на сонячній кладці і, підставивши обличчя під сліпуче сонце, сміялась загонисто, буйно…

Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було - то ревів водоспад, а над ним у веселковім сяєві стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня. Його королева! І… не його королева. Його біль. Його туга…

Оркестра увірвала і знов випливли бліді, спітнілі обличчя, захекані, безглузді.

– Маестро! фокстрот!! - гукав хтось на всю залу. Знову зірвалися пари, і знову гула веремія. Григорій наливав і понуро, задумливо пив. Він був далеко звідси з своїми думками, з своїм болем.

Котрась пишногруда, розпалена вином і хтивими танками, підбігала до хлопців і, граючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами… Григорій лише глянув на неї, потім на Гриця: “Піди, Грицю”. Гриць зареготався. Лише від одної думки піти оттак гоцати з такою от - його напав сміх.

– Ні, ні… - буркнув, стусонувши Григорія під столом.

А пишногруда не зводила очей з Григорія. Зустрілася з його счима. Спершу моргала, потім перестала, очі зробились великі… Нарешті не витримала і втекла, струснувши плечима, як од морозу.

Тільки тепер Григорій звернув увагу на дівчат, що сиділи насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися і засміялись - одна радісно, вголос, друга - про себе. І пасли очима за хлопцями. Григорій знічев'я одним оком почав спостерігати їх. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидві вродливі. Одна - бистроока і так зачіпала бровою, грайлива; друга - смутна. Обидві витомлені, змарнілі. Десь видно зле дівчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо ні за що повечеряти. Стареньке вбрання на них було вже цероване-перецероване. На ногах стоптані грубі черевики - вони їх ховали під стільці. Одна в потертих простих панчохах, одна - в хлоп'ячих шкарпетках, голі литки теж ховала під стільцем. В такім убранні ніхто їх і не просить до танцю. Та і якісь вони тихі, не стильні тут, як селянські дівчата.

Раптом Григорій уловив фразу… І враз зринув у пам'яті ешелон, набитий дитячим плачем і материнським розпачем, і ті етапи… і та пісня про “горіховий листочок”, вся та нужда на колесах…

Дівчата, говорили українською мовою! І так, ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку:

Та це ж вони!!! - дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! рятуються від голоду й холоду, від безправ'я і смерті, - рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…

Григорій глянув пильно дівчатам в обличчя. Вони зраділи, закивали до нього привітно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними і на все готовими… Лише, в одної - смертельна-смертельна втома, яку вона не в силі перемогти, а в другої - очі горять хворобливим блиском.

Гриць уже нічого не хотів, але Григорій покликав гарсона:

– Вино! Двічі кав'яр! Двічі біфштекс! Двічі кава і тістечка… Грицю, не пишайся так!

Гриць сміявся замріяний. Йому вже все троїлось в очах, і він собі посміхався, мандруючи десь думками, там, в іншому, своєму світі…

Оркестра шаліла, гупала, дзижчала в шаленому ритмі. Дівчата, що були повеселіли, знов знітилися. Григорій, замість підсісти або покликати, дивився на них похмурими очима і мовчав. Вони бгали під себе ноги і, похнюпившись безнадійно, проводили тремтливо плечима, втягали голови в плечі, либонь, при думці про лютий холод надворі і десь “вдома”. Бистроока одвернулась до вікна, закусивши губу, і в очах їй були сльози. Ніхто-ніхто ними не цікавиться… Кава стигла.

Підлетів кельнер з густо заставленою тацею. Григорій кивнув на дівочий столик…

І враз столик запарував, заряснів наїдками, чарками, тарелями. Дівчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далі замерехтіли ними на Григорія розгублено.

Тоді Григорій, що досі говорив до кельнера по-російському, промовив, як то часом батько до дітей, суворо, із зле прихованою ноткою жалю:

– Вечеряйте… - і додав: - Та не лупайте на мене так очима.

В бистроокої очі запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючії всю силу волі. А далі не витримала і, схилившись до подруги, нагло вибухла у неї на грудях буйним плачем.

Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілося враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! - поламати стільці, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобої, поперекидати столи… Порозганяти все геть… В очах йому потемніло від нелюдського напруження, - тримав нерви. Лише зібгав скатертину конвульсійним рухом руки і, либонь, переламав виделку, що потрапила в засяг долоні. В жилах гуготіла кров…

І гуготіла зала… Крутилась вихорем… ішла перекидя… десь кигкотіли гобої… Ревів водоспад… Дзвінко розсипалась сміхом Наталка, викликаючи луни, а навколо неї стрибав і гавкав, як фагот, Заливай…

Григорій прибрав себе до рук, згадав, що поїзд має бути десь у першій годині ночі. Було 11. Гриць хотів ще пити. Дебелий хлопець міг зрештою жлуктити, мов кінь, але Григорій не дав. Одначе сам хотів упитися, одуріти, щоб нічого не пам'ятати, не чути, не бачити. І він відчував, що потроху наближається до того благословенного стану.

Йому вже здавалося не дві дівчини насупроти, а чотири. Посміхнувшись, він підкликав кельнера і замовив чотири рази консервовані абрикоси. Дівчата привітно кивали головами, були повеселілі. Бистроока цвіла, як мак.

“Як здаватиметься вісім - замовлю вісім”, - думав, посміхаючись, Григорій. На душі зробилось легко… А він не знав, як і де втопити тугу! Хотілось щось сказати дівчатам, щось спитати. Але десь суворий контролер стояв на чатах і забороняв:

“Ти забагато випив і не рипайся! Сиди й мовчи”.

Григорій так багато горілки ніколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав переступити крайню межу, дійти до крапки, - стояв над ним і строго відраховував хвилини. Нарешті сказав:

– Стоп!

Годинник вибив 12. Півгодини до двірця. Півгодини на все інше. Поїзд о першій…

Григорій звівся. А за ним і Гриць. Нагулялись хлопці до несхочу. Але тримались міцно. Лише у віччю двоїлось, троїлось і плавало все трохи шкереберть.

– Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом і виходь на мороз. Там чекай. Ясно?

Ясно… Гриць вийшов, а Григорій ще мусів розрахуватися з кельнером.

Розквитавшись, помахав здивованим дівчатам рукою і пішов. Пішов. Було смішно - ноги йшли по підлозі, а все навколо йшло якось бокаса.

В дверях з кимсь зіткнувся. Хтось ішов сюди, а він ішов туди, - в дверях стали і ні сюди, ні туди. У віччю Григорієві двоїлась якась химера… “Шпали” на ковнірі… Синьоверхий кашкет… О, аж два!… Двоносе…

Григорієві було смішно. Чи воно одно, чи двоє? Кліпав очима - ні, таки двоє! Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось ніби знайоме… Григорій стояв і сміявся, взявшись у боки. А тоді нахмурився - ну-ну! - і заціпив щелепи:

– Хто став на дорозі!?! Галло!…

Химера уступилася, і Григорій промаширував до роздягалки. Дав Дідові Морозові карбованця і так помаширував на вулицю. Навіть не бачив, як та химера стояла, не рухаючись, мовби прикипіла на місці, і дивилась услід…

На вулиці чекав Гриць, в досі наопашки, з торбинками із усіма пожитками. Григорій надів папаху, накинув доху, теж наопашки - хай хміль вийде, - і пішли помалу. Морозяна вулиця була тиха, туманна, майже безлюдна. Де-не-де рипіли перехожі. Тьмяно сяяли ліхтарі, обведені веселковими німбами…

 

 

Не ходи босий!

 

Хлопці вже пройшли вздовж піввулиці Карпа Маркса, вже минули “ДеВеБанк”, як Григорій відчув, що щось негаразд, що за ними назирці хтось іде. І не так відчував, як угадав своїм вовчим інстинктом. Хміль виходив з голови. Згадалась та “химера”, - що за чорт? Хто б то міг бути? Що за один?… Військовий ніби.

– А нагнись, Грицю, - хто там за нами йде наче? Гриць, спіткнувшись, нагнувся і глянув позад себе.

– Та ніби нікого. А що таке?

– Надягай доху в рукави, бо змерзнеш. Так. Чіпляй на плече рюкзак, бо руки заболять. Так…

Упустивши свою доху, Григорій нагнувся і глянув… “Так… Іде назирці. Напевно за нами. Високе. В собачій хутрянці. В капелюсі з розпущеними вухами…”

– Нум, Грицю! Спокійно. Наддай ходу. Так. Не озирайся.

– Та що таке?

– Нічого. Знаєш, як тигр пасе вепрів? Нас пасуть. Не одставай. Тримайся мене.

Пішли шпарко. Дужче. На вулиці враз зробилось людно, - то з кінотеатру висипала юрба. Хлопці припустили межи юрбою, а тоді круто завернули вліво, в бічну вулицю.

– Тримай попри стіну!

І враз несподівано Григорій пхнув Гриця в бік. Пхнув в розчинену браму, аж той поточився. Там стали і стояли завмерши.

Повз них бігом пробігла постать в собачій хутрянці і в капелюсі з розпущеними вухами. Як хорт…

Пождавши хвилину, як затихло рипіння, хлопці вийшли, скрутили назад на головну і пішли шпарко.

До двірця треба пройти головну вулицю, потім майдан, потім пустир за площею, потім базар, а потім ще з кілометр передмістям. Дохи заважали йти, - хлопці їх поскидали й тримали на руці. Рюкзаки - на плечах.

Пересікли навскіс велику площу з пам'ятником Леніну посередині. Ленін переймав їх, піднісши руку, показував шлях в противнім напрямку, ніби хотів обдурити чи силою завернути.

Минувши площу, перейшли навскіс пустоші і бур'янища, націлившись на ріг вулиці, що вела повз тічок до вокзалу. Тут перелізли через окіп і вже були вийшли на шлях, та раптом в темряві виросла постать перед Григорієм:

– Руки вгору!… - блиснула сталь пістолета, наставленого сторч.

Григорій звів руки… Але, зводячи руки, несподівано піддав ногою так, що пістоль фуркнув десь через голову в сніг, а в ту ж мить Гриць зацідив невідомого з усього маху в ухо. Григорій не дав упасти - з лівої! А тоді турнув ногою так, як те робить сохатий, рятуючись від смерти, - сторч у груди прямим ударом.

Невдалий Пінкертон хекнув, мелькнувши ногами в повітрі, полетів у темряву, з хряском ударився об паркан і звалився десь у сніг.

– Не ходи босий! - прошипів люто Гриць, ступнувши слідом.

– Стоп! - спинив Григорій. - То - чорнороб. Гайда!!.

І, підхопивши доху, що Григорій упустив, підіймавши руки, хлопці припустили, як дрібен дощик…

На станцію забігли з другого боку, просто на колії.

Саме вирушав товаровий ешелон - десь, ніби на південь. Скочили на ходу. Трапили в порожній вагон. Забрались у куток і сиділи, тяжко відсапуючись.

А вже як ешелон пройшов через міст на Уссурі і покотив шпарко, Гриць почав реготатись:

– Що воно було за халєра, га?! Чого воно хотіло?

– Чого хотіло?

– Еге ж.

– Напевно, хотіло пограбувати… Мабуть, бачило багато грошей… як гуляли і…

– От заробив бідняга!

Григорій мовчав. Думка йому шалено працювала, намагаючись знайти всьому логічне пояснення, але нічого не виходило. Сам не знав, що думати. Може, він нечемно турнув того, що стояв на дверях?

Далебі так! В кожнім разі він його напевно перелякав.

Це він пам'ятає. Може, що ляпнув у хмелю? Так ні…

Напружував пам'ять, намагаючись пригадати, що то був за один, але не годен був щось до пуття згадати, як в дурному сні. Дуже він випив зайве.

А може, і справді хто думав пограбувати? А гляди - швидше всього. Все можливе. Одначе інстинктивно відчував, що щось не так, що за тим криється величезна небезпека, загроза.

А зрештою махнув рукою. “Аби лише не прибили того дурака на смерть. Хай брикає…” Розв'язали рюкзак і заходились вечеряти.

Потім посідали тісно в кутку і так задрімали. Товаровий ешелон йшов не зупиняючись.

На станції Лазо хлопці вилізли десь на світанку.

У Кім-Гі-Суна посідлали коні, швиденько поснідали, випили по чарці з того запасу, що накупили в Хабаровську, і рушили.

Поки перебували в цім світі цивілізації, почувались непевно, почувались в небезпеці, - нічна пригода набула таємничого значення, незрозумілого змісту. Квапилися швидше виїхати в інший, у свій світ.

І тільки коли повернули в хащі - свобідно зітхнули:

“Все!”. Вернувся добрий гумор, упевненість і душевний спокій.

Тут - вони вдома! О, тут вони господарі!

Слухаючи, як шуміли кедрачі назустріч, як височенні кедри похитували коронами привітно, переповідаючії вічну свою казку а чи звітуючи за дні розлуки, Григорій відчув приплив буйної, дикунської радості, а воднораз, - непереможної сили, що вирувала в нім.

Го-го! Хтось там на нього насувається?! То ми ще подивимось. О, ми ще подивимось! Доки він тут - нема тії сили, щоб його звідси викурила, щоб взяла його живцем.

І не знаючи, як виладувати ту снагу і ту безвідчитну тваринячу радість від життєвої наснаги, хлопці пускали коні вчвал, стріляли в пні і стовбури і гоготіли, як азіати.

“Так, ми ще подивимось!”

 

 

* * *

Вдома Гриць розповідав Наталці про їхні парубоцькі походеньки. Про химерних розмальованих дівчат, про музики, про мащені фарбою губи, про дивацькі танки… Про весь той “цирк”.

Дівчина, що знічев'я перебирала ізюбрині лапки, готуючи їх до шиття унтів, і пильно розглядала їх - особливо ті чотири - ревичні, з того ізюбра, що дурів з пристрасті й загинув, - слухала братові теревені й була дуже сердита.

Навіть не тішилась з подарунків, що їх навезли хлопці.

А як зостались з Грицем самі, Наталка приступила з допитом - перепитувала знову й знову про їхні гулі, про чудернацькі музики, про танці та про тих панянок мальованих, і слухала пильно, з блискучими очима, намагаючись не проґавити ні слова… Який химерний той світ! Чи й вони теж танцювали?

Аякже! Танцювали. Навіть до них панянки сватались, такі-о інтересні… - Гриць показував, які саме інтересні.

Але виходило, що то не вони танцювали з півголими “панянками”, а ті “пришелепкуваті городяни”. А вони? - вони собі добре попиячили.

І Гриць так майстерно списував весь той “цирк” і тих городян, і так смішно копіював їх, ходячи по хаті вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом, і конче хотіла все те сама колись побачити.

А надто сміялась з того “великого пана”, що Григорій зіпхнув його з дверей. А ще більше з того грабіжника, що так добре на них заробив опівночі, й шкодувала, чому вони не підібрали пістоля.

– От два дурні! Зовсім-зовсім два дурні, два ведмеді! Ані тобі з дівчатами не вміли добре потанцювати, ані пістоля їй в подарунок забрати… А то навезли катзна чого, ніби вона якась панянка мальована… Хто це добирав всі ті цукерки, ці шоколядки, ці “духи”, ці гребінці тендітні?

– Я…

– Ну, й дурний.

– І Григорій теж.

– Ну, то обидва дурні. Ще дурніші!… Зовсім, геть зовсім дурні!

 

 

Розділ одинадцятий

На кішку

 

– Ну, як, дітки? Поїдемо? - питав старий Сірно, вагаючись сам це вирішувати, їхати їм чи не їхати на кішку: - Ех, немає Миколи!

– Нічого, батьку! - Це Наталка суворо. - Все одно нас таки знову четверо. Поїдемо… - Упевнено так, беззаперечливо.

Старий Сірко подумав, подивився на Григорія, посміхнувся:

– Таке, брат, діло! - І покрутив головою. - Маю відомості, що коло Іману бачили кішку чи аж дві. Кажуть, багато вепрів з'явилось. Ну, ясно, де вепр, там і кішка. З того цей пастух і живе. Та от… Ех!,. Ну, як, козаче, га? - спитав Григорія посміхаючись.

Старий шукав підтримки. Вагався дід. Ніколи не вагався, а тепер вагався. Нема четвертого, нема Миколи.

Григорій добрий хлопець, але ж уперше…

Григорій подивився в очі просто, хотів сказати рішуче, як Наталка: “Поїдем”, але… чи має він право вирішати?

Сірко задумався. Справа була поважна. Кішка - це не заєць і не лис. Відтоді, як не стало Миколи, хто його зна як, чи вдасться. Стара Сірчиха стурбовано відмовляла:

– Та хай вона сказиться! Та чи вам мало? Ті чи вам життя набридло? Та хай її трясця візьме! Сидіть уже! Це й вирішило справу. Старий махнув рукою:

– Ну, то споряджайтесь! ге, стара! Бог не без милості, козак не без щастя. Спробуєм щастя. Будеш за Миколу, козаче! Витримаєш?

– Спробую, - відповів Григорій серйозно, - Тільки ж…

– Знаю, знаю, синку. Нічого. Я тебе підкую трохи. Хоч ти й підкований.

Отже, вирішили їхати.

Стара, зажурена, мовчала. Хіба вони послухають? Лише тліла серцем та нишком витирала сльози. Згадала торішнє - як привезли сина з розчавленою головою… Боже мій! Як з війни привезли. Кішка, твар тая поганая, вхопила пащею… Будь вона проклята!

– Ну, от іще! - потішала Наталка. - Не журіться, мамо! Та чи це вперше? Таке… Ми скоро будемо дома. Ми так тільки, з'їздимо та й назад. Ніяких там кішок немає… Розбіглись досі, почувши.

– Та хоч би… - І хрестила Наталку, і хрестила всіх, як завжди, як кожен раз, виряджаючи. Тут бо люди гинуть всюди просто. Не з'їсть кішка - то заблудить, не заблудить - у марі втопиться, замерзне, чи ведмідь, або вепр піддере, а то так простудиться - та й Богові душу віддасть.

А збиралися цим разом не так, як звичайно. Повдягали ватяні штани й куцини. А окремо взяли голої дебелої лосиної шкіри піджаки. І такі ж дебелі лосині пальчатки - рукавиці, - сама шкіра на них, без нічого. Взяли по парі запасних ремузів - теж з міцної шкіри. Словом, побільше шкіри. На старому, як і на всіх, уже не кашкетик, а шкіряний капелюх, хутром униз.

Коней нав'ючили легко. Взяли лише намет, залізну піч, харчі, спирт, марлю та пашу для коней. Та ще взяли верьовок, дроту, сокиру добру. Забрали всіх трьох собак, чотири пари лижв і поїхали.

Коні були не перевантажені, - тож туди ввесь час їхали. Злазили лише там, де доводилось пробиватись крізь замети в “сіверах”. Їхали стежками, через урвища, через джерела, крутими схилами та хащами. Ковані на плашки коні, часто сковзались, іноді падали. Довелося повгвинчувати шипи на кожну передню.

Сонце, відбите снігом, сліпило очі. Тайга стояла дивна, мертва, як заворожена. І лише письмо слідів та слідів на снігу промовляло до тжх, хто умів читати, що тут далеко не порожньо.

Коли заклякали, сидячи в сідлі, - а мороз стояв ступнів на сорок п'ять і, хоч які були теплі козачі панчохи в унтах, а ноги мерзли, коли не рухатись, - тоді злазили, ставали на лижви і йшли так. По південних схилах і на падях сніг був туго збитий, і це всіх тішило. Григорій з Грицьком і Наталка на чистих місцях гнали наввипередки або спускалися з крутих сопок, аж у вухах свистіло. Іноді котрийсь, занурившись лижвою десь під гіллячку або під приметений бур'ян, ішов перекидя під регіт інших. Григорій ходив на лижвах вправно. Це не спортивні лижви, ліпші. До них не треба було ціпків. На спортивних тут не пішов би, ті дуже вузькі, врізались би. А це були широкі, втричі ширші за спортивні, трішки коротші, підбиті шкірою з цупкою шерстю по ході. Вперед самі пливуть, назад не здають - шерсть затримує. Гасали, дуріли, було гаряче, аж пара ішла у кожного із спини.

На ніч отаборювались просто на снігу, намету не хотіли розв'язувати і ночували так, нагрібши в один бік з-під вітру велику купу снігу. Насупроти розкладали багаття, а посередині намощували гілок з ялини та з смеречини. Було сухо і тепло. Тут сушились, пили чай. Трапилось так, що не знайшли чай, чи було ліньки шукати, то старий Сірко заварив мисливський - зломив гілочку ліщини з сухим брунатним листом і опустив в окріп. Чай і вийшов не гірший за китайський.

Вранці рушили далі. Сліпуче сонце і вітерець засмалювали обличчя, шкіра робилась бронзовою.

На річці Бікіні бачили диво-дивнеє: при височенному, крутому урвищі, при горі, мерехтів крижаний водоспад. Метрів на шістдесят угору. Стояв він крижаною стіною і переливався усіма барвами. Мерехтів на сонці, наче рухався, тік. Але він не тік.

Що тільки може природа витворити! Улітку тут безперервне втікали підґрунтові води, текли по урвищу безліччю дрібнюньких струмків, виносили з собою частки того грунту, в якім текли - зелені, брунатні, руді, жовті.

Прийшли морози і устругнули штуку: вода тече, а вони її приморожують. Так і наморозили цеє диво - від низу, від річки і геть до найвищого потічка, що ліг угорі рудими візерунками. Отак розписаний, та ще підправлений небесною блакиттю та бірюзою криги, стояв і мерехтів дивний водоспад. Григорій бачив таке диво вперше і милувався, і дивувався.

В однім місці, проїжджаючи кедрачі, захотіли горіхів. Але бирки, котрі додолу впали - заметені снігом, не знайдеш. А котрі не впали - ті на височенних кедрах бовваніли поза можливістю їх дістати. Але вийшли з труднощів просто: збивали їх з рушниць, Старий Сірко бурчав, але не забороняв, бурчав так, для годиться. Колись і сам так дурів. Та і вправа стрілецька ніколи не шкодить, - це вже його правило.

Бирок назбивали небагато, зате горіхи були дуже смачні і багато їх у кожній бирці. Бирка тая - добрий жовтяк-огірок завбільшки і луска, як у соснової бирки, а під кожною лускою, як під покришкою, горіх завбільшки з квасолину.

Так виїхали на Іман-річку. Замерзла і заметена снігом, лежала вона нерухомо, ця, така буйна і бистра улітку, річка. Сніг був чистий, нерушений. Лише посередині, під свіжим шаром снігу пробивалися, як жилки під шкірою, смуги мало їждженої дороги, а по чистому снігу вилося дві нові смужечки від полозків. Межи ними ж - ямки від копит. Щось проїхало вчора двома підводами. З ширини полоззя старий Сірко виснував, що це старовіри. Проїхали вгору. А раз так, то, значиться, вони їхали вниз до останнього снігопаду, а це вертались - значить, були в Імані. Прочитав, і вже його не переконаєш, що це не так. Вони теж повернули вгору за слідом.


Просмотров 226

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!