Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Смішні й печальні походеньки 12 часть



Замість додому, вийшли на якісь бараки у вершині одного з допливів Бікіна.

Старий Сірко здивувався, збентежився, - нові бараки! Аж куди посунули лісозаготівлі! Диви! Але ж це не ділянка Бікінського ліспромгоспу!

Коло бараків зупинились, - спочити трохи і посушитись, бо потрапили в наледь і помочили унти. Це дивна річ - на замерзлій річці при такім морозі намочити ноги, бродити по коліна в воді. Але буває, в цім краї все буває. При товщині криги в метр людина бродить по воді, як улітку. На перекатах вода промерзає до дна, горішня ж течія напирає, крига не витримує і репається, - вода іде поверху межи кригою і снігом, і горе тому, хто туди вшелепкається, як от наші звіролови. Та наші - люди бувалі. Траплялося ж, що люди й гинуть.

Отже, сушили швиденько унти та годували коней біля одного бараку. В бараці було повно людей - колгоспи відбували трудобов'язок на лісорозробках. А насупроти, через річку - був другий барак. Але там, кажуть, - репресовані, заслані сюди “заключені”…

Напоїли коней. Грицько з Наталкою підтягали попруги, прибирали овес, лаштувались далі. Небо було синє, холодне. Скелі стояли, як мури. Ліс занімів на холоді, чорнів нашорошено. А Григорій дивився на той бік. Його тягло туди. В присмерку було видно, як там - на тім боці - вештався хтось з відрами. В бараці горів вогонь, коло бараку щось пиляло дрова. Перестало. Хтось гукав:

– Аррлов!…

– Єсть, таваріщ карнач! Я слушаю.

– Скажі етім девкам… етім шлюхам, пускай живей пілят, я жрать хачу!

– Єсть, таваріщ карнач! Ей, ви (гидка лайка)!… ілі вас прігласіть?!.

Пилка - чирги… чирги… Небо синє та холодне, і пустеля - пустеля.

І раптом на лютім морозі, підпихаючи тяжку, тугу пилку, зринає голос, зовсім молоденький, журливий дівочий голос, ніжний, степовий, як чайчине ячіння:

…Ой, куди ж, куди, куди

Я тепер попала, -

Замело й малі сліди

Там, де я ступала!…

Чайчине ячіння, - туга безмежная…

А другий голос, такий же юний і журливий, підтримує, горнеться в холоді до першого, як волошка до волошки:

…Там, де я ступала,



Там, де я страждала…

Мати ж моя, мати ж моя, -

Я ж тепер пропала!…

– Адставіть пєсні!!.

І клац-клац закривкою.

Григорій ніколи не лаявся брутально, але тут не витримав. Хай же Бог простить - сьогодні ж Святвечір!

“Боже мій, Боже! Та чи Ти ж є на небі?! Чи Тебе шукати та на прю викликати, Боже? Куди ж Ти дивишся?!!”

А небо синє-синє. Байдуже. А сопки та кряжі понурі, як мури непрохідні. А нетрі безмежні та чужі, по пояс снігом заметені, непролазні. Та ні доріг, та ні стежок… Та ні рідні, та ні вісток…

З тяжким серцем рушав Григорій з цього місця. Ноги стали, як свинцем налиті, а чи то в землю вкопані. Здавалось - він не зрушить їх. Стояв і дивився туди, підсвідомо то знімав гвинтівку, то чіпляв її знову… Вже все було готове до вимаршу, а він не рухався, - мов загіпнотизований, дивився на той бік, у темряву. І ніхто не знав, що відбувалося в нім. Наталчин голос вернув його до дійсності!:

– Ну ж!… - Вона стояла напроти нього і промовила те “ну ж” сердито, а очі запливли їй при зорях іншим, підозрілим блиском. - От іще!… Гукай його…

Рушили. Зажебонів, зачиргикав сніг під копитами. Григорій плентався ззаду, а його переслідувало чиргикання пилки та чайчине ячіння, переслідувало довго в тім безконечнім скрипінні снігу.

Не то від того ячіння утікали, не то когось доганяли, - либонь вчорашній день доганяли, ні, Святвечір, - гнались Сірки без віддиху… І догнали!

Буває так, що можна вчорашній день догнати. Але це буває лише в таких нетрищах, де немає календарів, де людина зрештою сама календар встановлює по своїй здібності та й з конечності, де година чи день не відіграє ніякої ролі, де більше аніж деінде пасує ота примовка:



“Все ніщо в порівнянні з вічністю!”

Старий Сірко, далебі, обчислився. Вони додому прийшли-таки на Святвечір, бо прийшли саме на кутю і на святвечорове поготівля. А може, то стара Сірчиха обчислилася. А може, й ніхто не обчислився, бо ніхто не годен того перевірити тут.

В кожнім разі вони не спізнилися і прийшли додому саме якраз.

Дома їх чекала гаряче напалена лазня - по-чорному, в хаті кутя на покуті у вівсяному кулі, мрійна лампадка під образами, застелений скатертиною стіл, тиша святвечорова. Як у дитинстві Григорієвому.

Спершу вони втрьох парилися в лазні - два Грицьки з батьком. Здорово! Так, як тільки тут уміють париться. Григорій нащо вже дебелий, але не міг витримати того, що виробляли Гриць з старим Сірком.

Вони пороздягалися ще в хаті, забрали березові віники, мило й мочалку - і так, в самих валянках та дохах наопашки, пішли крізь 50-ступневий мороз до лазні. А лазня була від хати метрів за 150, над замерзлою річкою. Така собі комірчина, а посередині піч з дикого каменю, а в ній - казан. Попри стіну широка полиця вгорі.

Розпечене каміння дихало вогнем. Старий Сірко з сипом взялися з ентузіазмом до процедури, яка для європейця може видатись лютим катуванням, інквізицією. Вони лили воду на розпечене каміння і такої пари напустили, що не продихнеш. І в тій задушливій парі сперш обливалися нестерпно гарячою водою. А тоді залазили під стелю на полицю і періщили один одного березовими віниками, періщили люто. Обливались крижаною водою, а тоді знову майже окропом. Терли шкіру мочалками, як наждаком, - дерли її. І знову періщили віниками. А тоді з гиком червоні вибігали на сніг і в сумерку качалися по снігу, гуляли в сніжки, як дітлахи, - батько з сином! І знову залазили на полицю та додавали березової каші. Отак баняться!!!

Григорій дивився на них і сміявся:

– Нічого, звикну й я до цього.

А тим часом він і так добре побанився, не вдаючись до тієї страшної екзекуції, і почувався так, ніби змив усі гріхи з себе. Все змив.

Не зміг тільки однієї речі змити - бо то було на серці: поцілунку отого свого злодійського. Та ще не зміг змити отого: “Ой, куди, куди, куди я тепер попала…” ячіння чайчиного і туги від нього на серці глибокої.

Святкували Різдво. Сірки святкували його, як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам'ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками.

Рано-вранці, ще вдосвіта, щось застукало в двері.

– Пустіть віршувати! - почулось з сіней. Мати озвалась від печі:

– Ідіть.

Двері відчинилися, і до хати увійшов святково виряджений віршовник. Скинув шапку, пригладив рукою волосся і почав старовинно-старовинної, такої, що Григорій ніколи й не чув, віршівки, мистецьки складеної:

- Христос народився, щоб мир звеселився. Після Адамового гріха родився в Віфлеємі, та в стайні, не в домі, - от дивина яка! Зірка ясненька, гарна, кругленька, прикотилась аж над Віфлеем, там стала, де вже сама знала - освітила всю стайню кругом. Пастушки з степу прибігли к вертепу, ще й по ягнятку принесли, - на дудочки грали, поздоровляли та й знов до отари пішли. А янголи святії, крилатії, чуднії та так же лепська співали, що ми родились та й поженились, а далебі, ще й не чували. Віл та осел стояли краї ясел, - отже, й вони Христа впізнали, ще й на колінка впали - і дишуть на нього, бо знають, на кого. А триї царі принесли Христу дари із Востока, - тут їх поклали ще й поздоровляли по-письменськи звисока: “Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а війни ніколи не було, щоб ми таки пожили всмак”. Іцько старенький був їм раденький, прийняв гостинця: “Сідайте Ви в нас, почастуєм ми вас, чим Бог нам дав”. Зараз же як підсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи… Царі як хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, вві сні царям шепнув: “Гей додому махайте та Ірода обминайте, бо ви вчора у нього були і слово йому дали - ще раз побувати і всії новини переказати”. Царі схопились, перехрестились, наліво повернули та й додому чкурнули…”

Так віршував старий Сірко. І треба сказати, що Григорій слухав його з величезним дивом. Багато він чув віршівок, багато сам знав, але такої зроду не чув. Аж потім Григорій удень вивчив її, ту віршівку, всю, особливо йому сподобався кінець її, приперчений добрим народним гумором, про те, як Бог покарав Ірода за те, що він маленьких дітей повбивав:

“…Бог посилає пару, на Ірода всю кару за дитячу неповинну кров. Його дуже мутило, коло серця нудило, коло очей позеленіло, попід носом почорніло, немов у пса під хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не схотів хліба їсти - пропав безвісти, немов у ярмарку собака…”

Віршував сам дід Сірко. А що ж робити, як нікому віршувати? Не ведмедям же це робити? А без цього Різдво - не Різдво.

По тому Сірки один одного поздоровляли… Тоді сідали до столу - пили, гуляли… Потім відпочивали… А вже в обід добре гуляли, як належить. Скільки тії наливки та медової попили!

А увечері приходили колядники: Наталка, в гарному дівочому убранні, якого ще не бачив Григорій у неї, закосичена, ще й, ба, на шиї намисто й дукачі, над чолом волосся перетяте блакитною стрічкою; Грицько у своїй святковій парубоцькій одежі; а назверх у обох накинені оленячі дохи наопашки. Постукали. Увійшли в блискітках снігу…

Колядували. Почали вдвох, а кінчили всі гуртом, бо таки цілий день пили добре. Навіть Наталка, що ніколи горілки в рот не брала, сьогодні випила аж три чарки: за матір, за батька і за всіх, - і була рожева, як маків цвіт.

Григорій теж колядував. Співав. Почав свята весело, та…

Помалу напосілася туга. Чорна туга. Чи то від горілки, чи від чого іншого, - ніби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як у лещата…

Ще там, у тайзі, якось забував про все. А тут, в цім святковім дозвіллі, звільнена думка почала бунтуватись і так само почало бунтуватись серце, мов в залізнім капкані защіпнуте. Він не знав, де і до чого себе прикласти і де тую тугу втопити, і що з тією головою зробити, - відчував, як на карку тій голові мулько.

На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди… Він би вже тепер з цілковитою апатією і байдужістю поліз до самого пекла, його тягло туди. В щастя своє він уже не вірив, - все життя йому - нині, завтра і на майбутнє - поламане і попсоване непоправно, його вовче життя… Не поламана лишилась тільки воля та жадоба щастя, але гай-гай - в тім-то вся й колізія: між жадобою та неможливістю.

Чимраз, то більше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустріч всьому тому темному своєму невідомому, - вийти просто грудьми, і чорт по ньому до всьому!

Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська, - взяла охота зробити зухвалий рейд, - побавитись з долею в піжмурки.

 

 

Розділ десятий

Рейд на Хабаровськ

 

На третій день свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська.

“Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, боєначиння набрати - воно здасться! А головне з тією охотінспекцією дозволи на нарізну зброю оформити наново, і найперше - на трилінійну гвинтівку…” - все це мав проробити Гриць за батьківською інструкцією, а Григорій напросився за помічника, - йому страшенно кортіло, його тягло глянути на той заборонений для нього світ. Що там робиться?!. Знав, що небезпечно, але те його й вабило - пограти в піжмурки. Вабило кинути дерзкий виклик самій своїй долі, перевірить її. Або-або…

Власне, двох “або” не могло бути. Було лише одне “або”, після якого йшла чорна порожнеча. Знав це.

І воно замалим так і не вийшло…

Два Грицьки посідлали коні - гнідого й буланого, - приторочили мішки з хутором, з вівсом для коней, та рюкзаки з їжею для себе і вибралися.

“Як на сватання”, - кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопців заздрісне, що дійсно вибралися ніби на сватання чи на зльоти десь до царівни щонайменше, - таких два соколи, таких два пишних королевичі: в гаптованих лапчатих унтах, що являли собою своєрідне чудо мистецтва, в добрій новенькій мисливській своїй уніформі, гаптованій і оздобленій по-тубільному, підперезані набійницями, а назверх - пишні оленячі дохи до п'ят з величезними одкладними ковнірами; на головах козулячі папахи. Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були ніби вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу - наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий, - але обидва красені, ніби від одної мами.

Два молодих королевичі, два богатирі…

“Два ведмеді!”

Перекинули рушниці по-козацькому через плечі, скочили на коней - і гайда.

Тільки й бачили…

До залізниці - до станції Лазо - їхали верхи, їхали засніженими нетрями, через сопки та голі паді, навпростець, по хащах та бур'янищах. А їдучи, знічев'я стріляли по тих бур'янищах фазанів та тетеруків, стріляли просто з сідла влет, - вони вилітали часто з-під кінських ніг зі снігу, де ховалися від морозу. То є спосіб рятуватися від холоду, що до нього вдається тут все живе, включно і до людей, - ховатися в сніг.

В деяких місцях тетеруків, а особливо фазанів, було до гибелі! Цей представник субтропічної орнітофауни - фазан - дивно пристосувався до цього суворого краю: - жив тут, множився і розкошував улітку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровільно великими масами, навчившись переборювати п'ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук - тому і Бог велів, бо це його стихія, для якої він сотворений спеціально, далебі.

То була для хлопців цікава розвага.

– Набоїв не шкодувати, - радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи, фразу одного російського імператора. Радив, бо для чогось йому треба було тії дичини.

Особливо цікаво було стріляти фазанів. Причім хлопці стріляли на вибір - тільки півнів! Вилетівши несподівано зі снігу з криком, такий пишнобарвний півень сюрчав зразу по прямій вгору, як веретено, - летів так вгору метрів з 30. А тоді робив кут - і мчав повздовж. При такім його маневрі його дуже тяжко було застрелити. Але саме тим було й цікаво. Пишнопері півні, збиті в найнесподіванішу для них хвилину, летіли назад в сніг, розсипаючи кольорове пір'я.

Так вони їхали і помежи ділом полювали, розважалися.

До Лазо їхали три дні, а фазанів та тетеруків настріляли цілий оберемок - десятків зо два. Позв'язували їх голова до голови і так пуками почіпляли до сідел.

Кілометрів за п'ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сіркового знайомого мандзи Кім-Гі-Суна і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом - празникове, - і стали в нього табором. Тут вони залишили коні, зброю і зайві речі…

Кім-Гі-Сун був добрий і давній знайомий родини Сірків. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в світ, до міста, - чи то на південь, чи то на північ. Тут вони мали свій пункт, так би мовити - базу.

Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і гостинність, що відтак викликав Схід на змагання.

Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Су-ном, - гостили його у нього ж, - напували його горілкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками різдвяними (з тієї торби, що напхала мати з Наталкою, пам'ятаючи й про цього доброго Кім-Гі-Суна).

І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані (підлога така опалювана, кам'яна) та співав своїм диким фальцетом: “Розпрягайте, хлопці, коні…” - єдиної “рюської” пісні, яку він умів добре співати, навчившись її від червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в цілім цім Далекосхіднім краї.

Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не запідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражіння той його п'яний ще й фальцетовий спів справляє, яку силу думок він родить… Тільки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось виїмкового значіння і змислу.

Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун!

Тут вони залишили коней і далі вже мандрували поїздом. Тут-бо починався світ цивілізації, світ техніки, електрики і радіо, світ “соцбудівництва”, словом - світ “заключітєльной фази построєнія соціалізма в адной стране”.

 

ЕКСПРЕС, “которий возіт дрова і лес”

 

Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес “И-1” Негорелов - Владивосток, і поштовий “И-41” - Владивосток - Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм - по блату. А так як наші обидва Грицьки були не “відповідальні” і не “свої”, то сісти їм на поїзд було неможливо.

Таких “невідповідальних” було багато, і всі вони вирішили чекати на якийсь свій експрес, напівреальний, напівфантастичний, “ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС”, - як жартував хтось весело і воднораз саркастично.

Так, бач, звався знаменитий і виїмковий в своєму роді особливий поїзд “Нумер 97” - Владивосток - Москва. Щось подібне може існувати лише тут - в цій країні соціалізму, і то тільки для цього краю і для всіх йому подібних околиць “необ'ятної многонаціональної Родіни”:

Нарешті під вечір надійшов цей знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західрий Сибір і на цілий СРСР “експрес”.

Він підійшов у сутінках, темний зсередини і чорний зокола, - підійшов тяжко, простуджено кашляючи, і став.

Довжелезний - вагонів на 50. Половина вагонів товарових, а половина поштових - всі ж вони несли функцію пасажирських. Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, “експрес” той гомонів, ні, гудів, як вулик, - зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем…

Е к с п р е с!… Не експрес, а ціла республіка на колесах.

Григорій і Гриць брали його штурмом. Бо інакше годі було вдертися до його нутра. Все, що було в поїзді, одчайдушне репетувало, не пускало нікого більше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовні, наступало, як на фортецю, ще лютіше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке вражіння, що то люди спеціально вибрали собі таку розвагу, щоб грітися на скаженому холоді.

– За мною! - спокійно скомандував Григорій Грицеві, відчувши враз, що потрапив в рідну стихію, в так добре знану здавна і звичну ситуацію, та й, пригадавши всі, так колись добре засвоєні правила й норми поведінки в цім світі цивілізації шостої частини земної кулі, пригадав всі властивості тії цивілізації, не знавши яких, пропадеш ні за понюшку тютюну.

– За мною, разом!!.

І на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, і ще ціла група - вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Ті, що вдерлися з їхньою поміччю - кілька осіб - враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагоні, а на тих, що напирали зовні, - не пускаючи їх, обкладали їх божевільною матюкнею, як розпеченою смолою, з усіх боків - згори, знизу, і вздовж, і впоперек… Оригінальні звичаї! Дивні звичаї!

А ще дивніший цей поїзд. На нього не треба було ані броні, ані квитків. Теоретично квитки існували, практично ж - то було не до переведення, і їх піхто й ніколи не брав. Хто хотів, той і їхав. І куди хотів, туди й їхав. Але не бравши квитків, ніхто не міг і претензій будь-яких мати щодо їзди, - поїзд ішов, як йому здумається: хотів - їхав, хотів - стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки існували тільки в теорії, так само, як і перевірка квитків у цім “експресі” можлива була лише в теорії. Квитки були обов'язкові лише для тих, хто сідав з місця, цебто у Владивостоці. Далі ж - далі йшло дуже просто. Трудність вся полягала лише в тім, щоб сісти.

Сівши ж, можна бути певним, що ніхто не потурбує і не поцікавиться, чи є у вас квиток. Поїзд бо так набитий людьми - і то завжди, - що далебі жодному кондукторові і жодному контролерові за всю його історію не пощастило ще пройти його від паротягу і… бодай до третини ешелону.

У вагоні, куди всіли наші хлопці, було ідеально тісно і поночі, стояв густий гамір, ще густіший сморід і вже зовсім нестерпно густий дим від махорки. Хлопці потрохи оговтались і втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, - Грицеві, наприклад, не греба було стояти власними ногами на брудній підлозі, ні, він якимось чудом тримався в повітрі.

Тим часом поїзд засвистів, зашипів, зойкнув і, шарпаючись, - аж но ребра в людей тріщали, - рушив і поповз у темряву. Аж тоді людей трохи утрясло і хлопці вмостилися досить зручно.

З гомону, уривків фраз, з дотепів, з уривків пісень та прокльонів поставало дивне вражіння… Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діялектами його - Григорієвої - мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським…

І ще й хтось кричав - “Най би тя шляк трафив”, - нагадуючи про далеке Поділля…

Ба, - тими діалектами говорив весь цей “експрес”, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів - Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах - поза геттю. І хоч цей “експрес” ходив по маршруту “Владивосток - Москва”, але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим - Україна. Екстериторіальна Україна. Україна “без стерна і без вітрил”.

Хтось розповідав про Сахалін - “будь він трижди Богом проклятий!” - куди вони їздили цілою округою на рибні промисли, як “вербовані”. І такі ж “вербовані”, що їздили на “дальстрой - будь він розстопроклятий!” - слухали і подавали репліки, приперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.

Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та “планові”! З дітками, з жінками… Возять їх по цілому “соціалістіческаму атєчєству”! Будують соціялізм! Це вони будують соціялізм!!

“Туди везли воші в очкурі, а звідтіля - в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!”

– Заробили… хоч ти з мосту та в воду!

Дні, тижні, місяці мандрують вони отак в бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід і опановані розпукою та апатією, повертали на захід. А на їхнє місце - нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо що і кого..

В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:

– Ну, чого ж ти, моя ясочко?… Ну, годі… Голівка в тебе болить?… Боже мій! Ну, ластівочко ж… - і враз з люттю божевільною, розпучливою: - Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!… А от отак!… - і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно. Дитина ячіла тонюнько, в агонії… От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:

– І приїхали ми… Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока… Поки нас котрактували - добре співали, м'яко стелили, щедро мастили, а законтрактували - мов загнуздали, та й на смітник викинули… Худобу ліпше трактують… в душу! Вздовж і впоперек, через цілу “конституцію”!

В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі - чи то з досади, а чи зі смутку:

– Ой, де б я, де б я

Із досадоньки пішла?

Ой, де б я, де б я

Цей деньочок провела?…

Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботінням…

– Ой, та й піду я у вишневий садочок,

Ой, та й зірву я горіховий листочок…

– …І вирвали з коренем… - бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає ішшком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. - Отак викинули всіх на сніг - з манюнькими дітками… Боже мій!… “Куркуль”, - кажуть… Мати на Печорі померла… А нас - п'ятьох синів - по світах позагеттю майнули… Трьох в “Сєвлаг” засадили… Ну, добре!!. - рип-рип зубами…

– … Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок… - тяг дівочий голос.

– … В Донбасі працював, - розповідав якийсь юнак зухвало, весело: - Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так - нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкент! був… І всюди те саме - “справку од сєльсавєта” давай. Тю! Знайшли дурного!… - і зітхнув скептично: - Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.

– Що там у нас вдома робиться!? - журилась якась жінка. - Як там наші?…

– А знаєш, - гукнув хтось, мов до глухого: - Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: “шкідник”!

– Ба… - хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: - Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!…

– Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!… - квилила мати.

– …Ой, та й спишу я всю досаду на листу, - журився дівочий голос:

– Ой, та й пошлю я

в славний город Пол-та-ву…

– Пошли, пошли, - насмішкуватий парубоцький голос: - Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники - розкуркулені, то так…

Другий парубоцький понуро, наче про себе:

– І напиши йому привєт… в гроб!… в могилу!… в дошку і в Ноїв ковчег!… - заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.

Дівчина притихла, а потім насмішкувато:

– А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?

– “З попів, з попів”, - передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:

– Ой, а хто буде той листок читати,

Та той буде всю досадоньку знати…

– Ну цить же, цить, - схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…

Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати - ціла ота трагедія його народу - навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всі боки.

Уся! Уся його Вітчизна ось так - на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!… Голодна!… безвихідна!… безперспективна!… Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.

А журливий голос, як материнка в полі під вітром:

– Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… - гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.

Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз'їздах.

На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.

– НКВД!… - прошелестіло вагоном.

Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.

Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень - виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох “відповідальних”, екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.

Григорій засміявся про себе: “Раз!…” - цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів - головам сільрад та директорам золотих копалень.

Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, - шукали того, кого їм треба.

Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:

– Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся - трам-тарарам! - і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:

– Ой, Джан, - ой, Джанкої,

Ой, Джанкої - папи мої,

Ой, Джанкой - і - Джан -

Б і р о б і д ж я н!…

Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув

– Біробіджан - сибірська Палестина, а ішачить там - все наш брат… Ех, ти-и!…

Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив Хтось наспівував:

– Колима ти, Колима, -

Новая планета:

Двєнадцать мєсяцев зіма,

Астальное - лєто…

А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, - ось-ось погасне… Ось-ось…

Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…

Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.

На станції Красная Речка “експрес” зупинився, десі на грець його зна якій лінії, серед моря товарових ваго нів, освітлених відблисками деяких ліхтариків…


Просмотров 193

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!