Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Смішні й печальні походеньки 10 часть



– Зидрастє, батіка! - і аж зажмурився від втіхи, коли старий Сірко дружньо обхопив його ручищами за плечі і потряс, - старі добрі друзі! “Це ж Пятро Дядор”. Обернув тунгуза до хлопців: - Перший мисливець у цілому світі. Ну-ну, добрий гість!…

– Зиздрасте, Наталика… Здрастє… - коло Григорія тунгуз завагався і подивився запитливо на Сірка. Той підморгнув йому: “То теж наш!”

– Зиздрастє, капітана!… - подав він руку Григорієві. Григорій потис ту тунгузьку руку; вперше в житті він мав з тунгузами до діла, але потис приязно, - сподобалось йому те косооке і наївне дитяче обличчя. Лише здивувався, чого це він називає його “капітаном”.

– Та то вони всіх так, кого вперше бачать і хто видається їм за начальника або взагалі за росіянина, - пояснив Сірко.

Тунгуз поставив гвинтівку до дерева і, обтираючи рясний піт з обличчя, сів на колоді. Оглядаючи всіх своїми косими, ніби попрорізуваними осокою, усміхненими очима, відсапувався. На голові йому цупке русяве волосся стояло їжаком, над верхньою губою кілька волосинок замість вусів, на підборідді так само кілька волосинок.

Далі, не кваплячись, витяг кисета і люльку, натоптав люльку махоркою і закурив, передаючи кисет гостинно іншим.

Сірко теж набив люльку.

– Ну, як же живеш, Пятро?!. Розказуй. Чого це ти никаєш? Чом не пантуєш?

Тунгуз, все обтираючи рясний піт, похитав головою і аж зажмурив очі:

– Їроплану їскаім!

Говорив він, як і всі тубільці, смішною, покаліченою російською мовою.

– Їроплану їскаїм, - повторив скрушно вже і важко віддихнув.

– Яку “їроплану”!?

– Упала… Мало-мало літала і упала… їскаїм.

– Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Оттакої!

– Пороха мало… Порох горі - їроплана леті. Порох кончай - їроплана падай. Капут! Літала-літала і… “чш-ш-ші-к”. - І аж показав захоплено рукою, як то вона “чш-ш-ші-к” - штопором вниз, і прицмокнув язиком.

– Коли ж вона впала і де?

– Десять-і день… - і безпорадно розвів руками, бо невідомо, де впала, і ніхто того не бачив. - їскаїм.

– А чого ж це ти її їскаїш, хай вона згорить?



– Нада. Начальника много і шибко кричи. Шибко большой начальника…

І розказав Пятро, що хоч “їроплана” і не його, але він мусить шукати. Всі мусять шукати. Він обійшов уже сотні кілометрів за ці десять день, і все марно. А оце зайшов, мимо йдучи, у гості, провідати. “Як пантовка? Добре?…” І з жалем зітхав та хитав головою. Пропала його пантовка. Не можна. Шукати звеліли. І всі так. Багато людей отак никає, шукаючи ту загадкову “їроплану” по проваллях та по всіх нетрях на величезному просторі. І ніхто не бачив, як вона падала і де вона падала і навіть яка вона з себе є та “їроплана”.

Підняли отак людей по всіх тайгових селищах і розігнали їх на всі боки - шукайте! - і, не знайшовши, не веліли вертатись.

– Так це ти так ніколи й додому не вернешся! - покепкував Сірко. - Хай їй біс, тій “їроплані”!

Тунгуз зітхнув і безпорадно розвів руками, мовляв: “Що ж” - і додав:

– Начальніка велі… Шибко кричи. Шибко сердитий начальник. - Помовчав, прицмокнув язиком і похитав головою розпачливо: - Пропадай панти!

Йому співчували. Запрошували обідати, перепочити, заночувати. Тунгуз від усього відмовився. Посидів ще трохи. Потім попрощався, надів капелюха, взяв гвинтівку і, сховавши люльку, щез, як і прийшов. Пошелестів десь нетрями. Зник.

– От так… - Сірко помовчав і сердито сплюнув чи на ту “їроплапу”, чи на тих придуркуватих начальників, що “шибко кричи”, і кивнув у той бік, де поплентався наївний лісовий чоловічок з дитячим обличчям:



– Золотий чоловік, пантовщик - яких мало! І от такий, можна сказати, хрест несе. Мало, що дав Бог жіночку, так ще й “їроплану” кинув. Що там за дурна “їроплана” і що там за дурні начальники!? - Сірко від усієї душі співчував тунгузові.

– Живе тим, що заполює. Купу діток має та ще й жінку таку от… красуню. Московка там одна. Що гарна, то вже гарна, вража дочка, тільки ж і не дай Бог…

– Як же він таку жінку гарну доп'яв отакий-о красень? - поцікавився Григорій знічев'я, бо сам думав над тим, що то ж і ті літаки вранішні, далебі, теж за тією “їропланою” нишпорили. Авжеж. А на серці було якось зле. Відчував, що втікав він, утікав, але… Все це десь за ним назирці посувається. - Як же він ту красуню доп'яв?

Питав знічев'я, так собі, і навіть і в голову не клав, як не клали й інші, що тая красуня ще десь так вплутається в їхнє життя.

– А так… - і розказав старий Сірко, як доп'яв цей Пятро Дядоров найпершу красуню серед усіх старовірів і скільки він з того лиха має. Бідолашний чоловік. Чоловік-дитина.

– Була, бач, така дівка, краля мальована, “Фійоною” звалась… А піди, Наталко, он буланий заплутався на долині.

– Та я, тату, і так знаю ту історію, - знизала плечима насмішкувато, одначе встала і пішла собі геть, гукнувши Заливая: - Будуть там усякі дурниці говорити… Ходім! - і подалась геть.

– …Отож крутила з парубками… Поки накрутила… А цей помирав за нею, Богу на неї молився. Буває так. Ну й взяв за себе небогу. А вона ж як цариця, а він бач який. От і має! Це все одно, як спарувати козла з зозулею. І ні стиду в неї, ні сорому. Пятро, бач, “їроплану їскає”, а жінка, либонь, десь “шибко” великого начальника гостить… Тьху!

Слухали, чи не йде ще хто.

В нетрях було спокійно і тихо. Хто б подумав, що по тому океану десь відбуваються великі події, що там нишпорить така сила людей і що десь там якась “їроплана” запалась.



Думалося, що в зв'язку з тією “їропланою” ще хтось завітає на Голубу падь, до їхнього табору. Або й ще щось трапиться. Григорій був нашорошений, хоч і не подавав виду.

Але ніхто не заходив більше і нічого не траплялось. Так і не трапилось. Врешті і те забулось. Потонуло в зеленому шумі, в сонячній повені. Зітерлось. Щезло.

Так щезають луни, перекочуючись горами і нетрями, зникають десь там за паддю Голубою, замовкають. Так плине місяць вночі по хвилях, плюскотить і втікає десь за водою…

Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний-закосичений цвітом.

Час ішов по нетрях, час ішов по жилах - рухав у них кров, змушував серце тремтіти так, як тремтить лист під промінням сонця в діамантових росинках…

То йшла молодість, і ні до кого їй нема ніякого діла. То йшло життя, тріумфуючи. Життя - як мерехтливий сонячний простір, як безмежна, заквітчана падь Голуба.

 

 

Історична довідка

 

Якось два дні поспіль ішов дощ. Не дощ - злива африканська. Старий Сірко був у доброму настрої. Ще два дні перед тим він поглядав на небо, нюхав повітря, дослухався, як йому крутить у нозі, і підняв усіх несподівано на гарячу роботу - лагодити “заїздок”, попросту сказати - тин через річку впоперек. Був він установлений на якорях-каменях, а з берегів міцно укріплений зв'язаними колодами, що простяглись через усю річку і що на них тин, власне, й тримався. А призначення того тину - ловити рибу. Посередині дірка, а над діркою ставиться величезну “морду”, чи, як кажуть в Україні, вершу. Влітку ставлять її устеньком за течією, взимку - проти течії. Це тому, що влітку риба йде вгору на мілини, взимку спускається вниз на більшу глибінь.

На більших річках і заїздки великі, і верші такі, що їх коловоротом викручують; напхається туди іноді з десяток пудів риби. Це все розповідав уривками старий Сірко, поки лагодили заїздок і приміряли нову “морду”. Потім почепили “морду” на дереві: піде дощ - піде риба на теплу воду, тоді й мали її ставити.

І таки пішов дощ. Отже, точний Сірків барометр не помилився. І то за два-три дні вперед.

А як пішов дощ, - всі сиділи на ґанку в святковому настрої і спостерігали, як важкі потоки з неба поливали дерева й кущі, прошивали їх наскрізь, аж збивали лист з осик і старі бирки з кедрів, а на паді клали траву покотом.

Дівчина - мрійний водоспад - вже не плакала, вже ридала, тужила, морем розливалась.

У річці ревла вода, піднімаючись дедалі вище; камені, що стирчали на ній зверху, щезали один по одному під водою.

Старий Сірко радів: Бог щастя післав. Змив землю, змиє лист, змив сліди, - наведе новий лад. Пантуй, діду! Та й рибка попливе.

А часу вільного було мало. Та ці люди не вміють нудьгувати. Якщо вони можуть по півдоби сидіти, витріщивши очі, на однім місці нерухомо, то на ґанку або в хаті сидіти під таку музику небесну - одна втіха. У молодих настрій був мрійний, сумовитий, хороший, а в старого ще й ліпший. А дощ! Аж пищить! Не пищить - на тисячу тонів заливається.

Спершу був громовий. Як мигоне, - покотить-покотить десь гуркотом та як ударить! Та як припустить лити! Аж земля двигтить.

Старий Сірко перехреститься та:

– Слава Богу, аби лиш не мимо. Оце десь розчахнуло когось, хто більше нагрішив.

Грім б'є, аж дим стелиться по Голубій паді. Потім громовий перейшов у добрий, обложний. Лив рівно, шалено і сюрчав-шелестів, ніби безліч пасів оберталося на велетенській трансмісії.

Річка набубнявіла, кипіла, ворушилась крізь мереживо - крізь водяну запону, як у тумані.

– Коли б тільки заїздка не замчало де… - єдиний клопіт у Сірка. - Отакий дощ, дітки, я бачив ще в Індії. Давно колись, ще як молодим був…

І залитий хвилею спогадів, під монотонний акомпанемент дощу, старий Сірко розповідав про дивну мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля.

Напала на діда балакучка. І можна було б цілу книгу списати, надзвичайну книгу про те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло славного города Переяслава, - батьки Сіркові жили. Та як і діди, і прадіди ще жили - в Запоріжжі козакували, на Крим і в Туреччину ходили, на “ночвах” море перепливали, та страху усім наганяли, та ще й на галерах не раз бували і звідтіля утікали…

А потім і онуки на галерах попливли тим морем Чорним… Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель-морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали. Мимо берега турецького, ще й мимо Босфору пропливали, Царгород-Стамбул і всю Туреччину обминали, де діди й прадіди на гаках та палях загибали, бо султанові страху нагонили… А потім якоюсь “канавою” в інше море вибирались і увесь світ кругом на обмин об'їздили. Коло Індії їх дощі обливали-мочили, біля Цейлону вітри пекли-сушили. В Бомбеї вони воду пили, в Сінгапурі сльози лили… Китай обминали, - на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльозами запивали… Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли. Ні, ні!

Отак і пливли. Здорово мандрували.

І чого тільки, чого не надивились, не набачились!

А в край дикий, аж під Японію, як прибули та на землю як стали, то все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали, - все свій край далекий, ясний споминали.

Для початку з половини перемерли. А далі позвикали. А позвикали - то й зажили! Ого! Ще й як зажили!

Ось так…

Дід, правда, розповідав докладніше, але в цьому ж стилі, - задумливому. Ще й приправляв усе добрим гумором.

І слухали його дивну казку-бувальщину нове покоління славного роду Сіркового - Сірченко й Сірківна. Ще й нащадок гетьмана Дем'яна Многогрішного.

А дощ - аж сюрчить.

А над паддю Голубою вже небо виясняється.

 

 

Співуни

 

Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. Григорій в цей час неодмінно був чимсь зайнятий: то байду смолив зі старим Сірком, то сідла лагодили, то ще що-небудь.

А брат з сестрою співали собі. Починали вони з:

За тучами, за хмарами

Сонечко не сходить…

У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партію, як прошву золоту шила. Сміливо, щиро, як і все робила так. І аж луна котилася та завмирала ген десь на Голубій паді, і замовкали нетрі, коли вона виводила оте:

За лихими ворогами

Мій миленький не ходить…

“Чи відчуває вона серцем зміст тих слів? - думав Григорій, - Ні, ясно”.

Проспівавши, мовчали. Потім Наталка зачинала своя улюблену: |

Ой, летять-летять

Два соколи через сад…

Грицько вторив, і його лагідний тенор, як той сокіл, вився коло дівочого сестриного голосу. Гарно.

Старий Сірко послухає-послухає, скрутне головою задоволено і сам підтягує.

А кінчали вони неодмінно піснею про мисливця. Це тутешня, зеленоклинська. І знаменита вона тим, що її тут співають усі і кожен по-своєму - українці, москалі, білоруси і навіть тунгузи. І у всіх вона виходить однаково гарно. Химерна пісня.

Співається в ній про мисливця-молодця, що ходив-бродив по лісах, на коні їхав тайгою та й побачив, як на траві спала красуня дивна. Та й як він з нею повівся по-лицарському. І мотив у ній особливий якийсь, своєрідний.

Співали її Грицько з Наталкою трохи жартівливо. А як доходили до слів, як той стрілець

Задрижав, з коня упав.

– Боже мій, голубонько! -

Тихо проказав…

Наталка додавала:

– І Богу душу віддав.

І щиро дивувалась:

– А чого ж він з коня упав? І чого то він так задрижав, що аж гепнувся? Убився, мабуть, ажи?

Грицько сміявся, але пояснити не міг, чого то так, бо й сам не знав, як то можна з коня впасти, побачивши хоч і вродливу дівчину.

– Либонь, їздити не вмів або ж був випивший, - висловив здогад, пригадавши, як той придуркуватий і п'яний Радівон все їздив на коні задом наперед та все падав.

 

 

Заколот і капітуляція

 

Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала, - кохання до химерної лісової дівчини Наталки - і боровся сам з собою. Кохав, але… здається, безнадійно. Отим-то й воював з тією хворобою з усією наполегливістю тверезого розуму. Він кликав його на допомогу, той тверезий розум, і всю свою міцну вдачу й учиняв сам над собою суд.

Розум повставав проти серця:

– Галло! Гей ти, дурний шматок м'язів! Що ти ще тут маєш говорити? Май глузд! Чи ти собі здаєш справу, хто ти і що ти? І чи ти ручиш за завтрашній день? І чи ти маєш право ставити на карту щастя інших?!. Галло, май совість! Егоїзм твій - то твоя приватна справа. Мовчи! Замри! І не надокучай мені, будь ласка, бо…

Серце утікало до водоспаду. Григорій ніс його туди і там просиджував цілими годинами. Як на суді. Тверезий розум - за прокурора. Та гай-гай… Хоч серце ніби й згоджується з тим, що каже розум, скоряється, але від того не перестає, задушене грубою силою, потихеньку квилити.

Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Піти уторованим шляхом і добиватися приязні, залицятися, зваблювати, задурювати він не смів і не міг. Та й ба, всі засоби з випробуваного запасу всесвітніх залицяльників тут були б безсилі. Це не та людина, це щось інше. Відтоді, як він з першого ж дня опікся, він більше не насмілювався. Вона ж… Вона - так йому здавалось - навіть у голову собі не клала того, що з ним діялося. Вона - дитя ще незайманого спокою. Вона, здавалось, навіть не розуміла, що воно таке, те кохання. Та й потім - що він їй і хто він їй? І навіщо він їй? З його становищем він просто не мав права. Хто він? Вепр, що сховався в хащах від мисливців. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його наслідять, і треба буде кидатись напропад, ламаючи кущі головою. Або йти грудьми на видиму смерть. І якби дівчина відповіла на його почуття, то це було б велике нещастя для обох.

Отак він терпів. Але коли б йому запропонував хто покинути це все і піти геть, він не схотів би, та й навряд чи зміг би. Ні, свідомо не схотів би. Бо він був щасливий біля неї. Він відчував, як у нім кипіла і вирувала кров вїд самого звучання її голосу. Голос той відгукувався у нім дивним, багатим відгуком, з болем, з мукою. І це було щастя. Болюче, але велике, майже недосяжне для розуму щастя. І розум капітулював.

Слухаючи, як шумить водоспад, він пригадував його назву, пригадував чарівну легенду про дівчину-удегеєчку і кепкував похмуро сам із себе. “Отак би й тобі теж… Тільки якби ти став водоспадом, то не мрійна вода б ллялась, а, далебі, каміння падало б”.

 

 

Мавка

 

Спостерігаючи зовнішній світ, Григорій в цім намагався забутися, особливо в години дозвілля. Мавши вроджений нахил до спостережень, виросши серед природи, він мав в тім велику втіху. Рослинний і тваринний світ цей ховав у собі багато такого цікавого, невичерпного, кожен день вражав все новими несподіванками. Особливо цікаво було спостерігати життя звірят і птахів. Григорій міг лежати, притаївшись десь межи колодами, годинами і дивитися, як під крутим берегом в кам'яних розсипах клопочеться горностай - такий смішний в літнім убранні, рудувато-бурий, як старець, порівняно з пишним зимовим своїм строєм. Він вибігав з щілини десь і шнирив межи каміннями, ворожив щось біля купки наритої черв'яком землі, вилазив на коріння і бігав по нім сюди-туди. Щось він там господарював…

Григорій пригадував все, що знав колись з зоології, ботаніки та орнітології, і намагався знайти всьому пояснення, підвести під всі явища, а особливо під поведінку звірят та взаємини між ними достатньо законне обгрунтування. Пригадував теорію рефлексів Павлова і шукав у всьому закономірності та смислу.

Часом назирці йшов за козулею (сарною) з малим козенятком, стежив за ними геть цілі кілометри, посуваючись, мов тінь, од дерева до дерева, од куща до куща, намагаючись підглядіти, як те козеня почувається на цьому новому для себе світі. Особливо цікаво було, як те козеня натрапило на жабу і стало над нею, розкарячивши ноги; довго дивилось на неї здивовано, витріщивши свої наївні очі з довгими віями, такі, як часом бувають у гарної дівчини; далі не втерпіло і лизьнуло жабу язиком. Зовсім як мале дитя. Жаба підскочила, мов опечена, а козеня ще дужче! Почало високо стрибати на місці - чи від здивування, чи від шаленого ентузіазму…

А раз, никаючи отак далеко від заїмки, понад річкою, натрапив на слід полоза. Про цю велетенську гадюку з сім'ї давунів він багато читав і чув, але не бачив. А тут враз натрапив. Власне, натрапив на суху шкіру, так званий “виповзок”, що лежала, як величезна панчоха, межи гіллячям. Сам полоз, очевидно, був десь поблизу. Це тут він, линяючи, скинув своє старе убрання, а сам, напевне, десь тут і живе, бо таку операцію він проробив рано по весні біля того місця, де зимував, тобто біля домівки. Зашаруділа трава і загойдалася в напрямку до річки. Григорій кинувся назирці, намагаючись обійти… Щось шелеснуло і плюснулось в воді. Завмерло…

Обережно, тихесенько, щоб не злякати, розсунув кущі і перехилився.

І враз ніби його хто нагло вдарив під серце. Аж дух захопило. Захвилювався, розгубивсь…

…На камені, по тім боці, зігнувшись, як лозина, і мерехтячи на сонці голим тілом, стояла мавка і викручувала мокру косу… Вода плюскотіла, збігала срібним струмочком. Наталка! Гола і дивна, як мавка лісова. Вигиналась, сяяла блискучими росинками на тілі в сонячній купелі…

Григорій враз заплющив очі, круто повернув і - геть! Геть!… Швиденько, як злодій, пішов. Ні, втік…

Боже мій! Як же де він так! А що, як вона бачила? Йолоп! Ідіот!

І довго блукав по околиці. У висках товклася кров, гуготіла. Блукав і не наважувався йти до табору. Аж поки не почали його кликати. Чути було й Наталчин голос. Приклавши руки,до уст, вона змагалась з Грицьком, кричали вдвох - один; грубо, друга - тоненько, насмішкувато:

– Інженере!!! Агов!

А як снідали, Григорій намагався не дивитись на Наталку, намагався зосередитись на їжі. Але ніяк не міг зосередитись. Дививсяі на руки, а в очах - мавка викручує косу і мерехтить… Насуплювався і не дивився туди, де була дівчина. Сидів, як на гарячому. А Наталка навпаки - весь час пильно поглядала на нього чистими очима. Аж якось зустрілася поглядами… Григорій почув, як у нього душа похолола; почервонів. Наталка подивилась якусь мить мовчки - і одвернулась.

Невже вона бачила?

Але ні. Не може бути! Очі в неї не такі. Чисті, задумливі і наче здивовані…

– Ти не хворий, синкуї - спитав батько, помітивши, що Григорієві щось не теє.

– Ні, ні… то так… Згадалась дурниця одна…

– А ти не думайі. Хай йому хрін. Хай Ленін думає.

– Та він же, тату, вмер давно, кажуть, і в мавзолеї лежить.

– Отож, що лежить. Йому тепер нічого робити, то хай лежить та й думає, бо є над чим.

Сміх. Увечері того ж діня вони втрьох сиділи на колоді, що лежала через річку, як кладка, супроти хати. Григорій на прохання Грицькове похмуро розповідав про інші краї, про інші ліси, про степи широкії, як море. Про весну з жайворонками, з солов'ями, з зозулями, з одудами та з безліччю інших співучих пташок. Про перепілок у пшеницях, про всяку всячину, що за нею так стужилося його серце, і жартома імітував пташиний спів.

То кував зозулею, та так, що аж старий Сірко вийшов з хати, здивований. То бив перепелом, то одудом, а то вдавав соловейка. Трохи не так, але дуже подібно.

Наталка поглядала збоку, чудувалась, але не вірила, щоб так птахи співали. То чого ж вони тут не співають так? Лише - “чи пить, чи не пить?”.

Грицько схопився і подався геть, щось згадавши. Григорій замовк. Враз почув себе безпомічним, залишившись на самоті з дівчиною… Слухав, як йому гуде в висках, а серце стукає, як колись уперше на велелюдній залі перед промовою. А коли обізвався, сам не впізнав свого голосу.

– Наталко, - мовив потиху. - Чого ти така?

Дівчина зиркнула спідлоба, ніби холодною водою облила.

– Яка ж я?

– Ніколи й не обізвешся до мене, все наче сердишся… Відчував, що говорив дурниці.

Вона не зразу відгукнулася на це - мовчала, спустивши очі. А потім обізвалась:

– Чого б же я сердилась? Ще що вигадай…

Сиділа, обіпершись рукою об колоду, і та її рука була близько від Григорія. Він обережно, ніби не навмисне, присунув свою руку.

– Ет! - скинулась дівчина нервово і відсмикнула руку. А потім скочила на ноги і швиденько пішла геть. Коли вона зникла, Григорій пішов понад річкою, так, без мети. Потім заліз у воду, занурив голову… Хотів так себе заспокоїти.

 

 

В гирлі Мухені

 

Пантовий місяць кінчився. Пролетів, як день. Стали збиратись назад. Прощай, падь Голуба. Щастило нині, дай Боже й на той рік!

Сірко з Наталкою посідлали коні, нав'ючили, впакували панти і, доручивши все останнє хлопцям, поїхали.

А Грицько з Григорієм, діставши відповідний наказ, зробили спліток - невеликий пліт, поставили на нього чотири кадовби з солониною, прип'яли ззаду байду, напакували її сіном, напнули зверху намети і попливли вниз річкою Мухенею.

По трьох добах безперервної плавби, після безлічі дрібних і більших пригод дістались до гирла. Там, де впадав Мухень в Амур, стояв заготівельний пункт “Дальзаготхутро”.

Завідувач - рудий вусатий дядько на прізвище Мокієнко - забачив їх ще здалека, впізнав Грицька і вже скірився назустріч:

– А, будь ти турецький!… А це хто?

– Брат у других, Григорій, - познайомив Грицько. Більш Мокієнко і не розпитував. Тут не заведено дуже цікавитись, їм-бо, кінець кінцем, байдуже. Будь ти хоч султан турецький, аби путня людина.

Мокієнко був з людей старого гарту - гостинний і привітний, з чуттям власної гідності. Сірки були і не його контрагенти, однак Мокієнко, знавши добре Сірків (колись дружком був на весіллі), шанував їх і охоче взявся виконати доручення, допомогти.

Йому залишили м'ясо, щоб він повантажив його з першим черговим пароплавом угору, на Хабаровськ. Кадовби заднили. Мокієнко виніс чорнило та квач, і одразу ж за маркували вантаж - написали, куди, кому, що і від кого. Потім виписали ще й накладну, як належить, і заліпили в пакет, зазначивши в ній те саме, що на кадовбах, ще й інші подробиці. Це вже Мокієнко, - він був акуратний і хоч писав, як курка лапою, і не любив взагалі писати, та любив відвантажувати. А тут ще треба було прислужитись приятелеві.

Так хлопці виконали батькову умову з ОКДВА, відправили м'ясо.

– Блюхерові за гвинтовочку! - сміявся Гриць. - Мокієнко допильнує.

Сам він “висуванець” з мисливців і більш любив сам промишляти, аніж сидіти на цій “факторії”.

В нього хлопці заночували. Мокієнчиха - літня жінка, привітна й весела - добре шанувала гостей. Та все розпитувала про домашнє. А їй, бач, нудно. Сини десь на пантовці, дочка у Владивостоці на курсах хутряного крамознавства. Мати показувала хлопцям, пишаючись, доччині фотокартки: весела, чорнява дівчина (в матір удалася), то в мисливськім убранні, то в пишній оленячій досі (виставила ніс і пряде очима), то в городському - панна хоч куди. Мати пишалась, а нишком витирала сльози:

– Боже, де той Владивосток! Мучиться дитина з тими науками.

Бурчала на “старого”, що задумав “занапастити дитину”.

Крім хлопців, на заготпункті ночували ще два цікавих типи. Цікаві тим, що були п'яні і все розповідали один одному (бо Мокієнкам давно вже набридло слухати), як вони вчора увечері стріляли і як їх ведмеді “мало не поїли”. Один з них був голова гольдяцького мисливського колгоспу імені Хагаєвича, з р. Хунгарі, росіянин, на прізвище Судаков. Другий - з-за Амуру, з річки Анюй, - голова якоїсь сільради, Тищенко Макар, українець. Обидва дебелі, міцно збиті, обидва “не любили випити”, тільки один - Судаков - низенький, забайкалець з походження, другий - здоровенний амурець, лубенець з походження. Вони щирі приятелі, хоч розділяла їхні хати тут територія, на якій могла б вміститись ціла, скажім, Польща. Приятелі, бо й Судакову серед гольдів нудно, і Тищенкові на Анюї, де його держава (сільрада) простяглась на яких чотириста кілометрів, а в ній лиш двісті чоловіка підданців, і розкидані так, що дідько їх знайде, коли, скажім, треба край випити, - теж невесело.

Раді, що зустрілись, вони закубрячили. Але почали не тут. Вони, бач, ходили по нетрях і скрізь шукали літака. Такий наказ вийшов - усім шукати. А як то робота марудна (знайди його, де він упав у цій проклятій гущавині), то вони ходили і, де тільки були добрі люди, - там і пили медовуху або спирт. І хоч людей було рідко, зате пили подовгу, - пробували, в кого міцніша. Отак учора надудлились в кривого Терешка, вони… “ішли собі на смерканні і шукали літака”.

– Коли гульк, - оповідав Тищенко, - стоять? Чорніють! Лишенько - ведмеді! Ми за бердани - і давай поливати. Били, били… таку стрілянину зчинили! А далі я й питаю: “Судаков, скільки дураков?” - “Два!” - каже Судаков. Бо ми ж тії пеньки так порешетили… Судаков притакував п'яно головою:

– Верно, Макаруша!… Ето і єсть головокруженіє от успехов… Стрєльньом-ка!

І вони “стріляли”, черпаючи спирт просто з туязя. Уранці хлопці вирушили назад, вгору по Мухені. А діставшись до вершини, уже пішли пішки додому. Тією самою стежкою. Григорій прагнув скоріше додому.

 

 

Розділ восьмий

 

ОСІНЬ У ТАЙЗІ

 

Коли достигає виноград

 

Непомітно минало літо. Промайнуло, як один погожий день, і надходила осінь. Золота осінь, коли достигає виноград у тайзі, коли набряклі червоним соком грона його обтяжують лози, випромінюючи сонце увібране в себе і відбите в блискучих росинках.

Після пантування хлопці пробули вдома лише п'ять днів, то й ті п'ять днів косили траву на старій пасіці, кілометрів за десять, “за харч”, мовляв Грицько, кепкуючи. А накосившись досхочу, Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів'я річки Іман.

Старий з дочкою порався вдома на пасіці - брали мед. А потім зібрався везти панти та й дещо зробити для осінньої й зимової “кампанії”: то умови поскладати, то взяти авансом шкіри, чобіт чи там ще чого. А хлопцям звелів з'їздити на Іман та й поробити все, що треба. А що треба, то вже Грицько знає.

За ці дні вдома Наталка ще більше наче зчужіла - сторонилась Григорія. Чи то зумисне, чи то так виходило, але все десь обминала і була якась задумана, сумна ніби. Тож Григорій зрадів нагоді помандрувати десь подалі. Хай, може, воно в нім уляжеться, лихо оте його, хвороба ота. А коли хлопці від'їхали, забравши з собою Нерпу з Рушаєм, Наталка стала ще сумніша. Іноді така сердита, що навіть на Заливая гнівалась. Заливай лишився вдома, хоч поривався був разом з іншими побігти, та господиня його не пустила.

А подеколи на неї несподівано находило, і вона дуріла чи пустувала, як мала дитина. Стрибала з Заливаєм на річці по камінцях, поки котресь не плюхалось у воду з усього розгону; гуляла з ним у палочки-стукалочки, а то й стрибали разом через високу лату наввипередки. Чисто дівча мале. Або ставала на колоду і, приклавши руки до вуст, викликала мавок у горах, дражнилась, - кричала дзвінко і дослухалась, як її голос повторювався безліч разів. Заливай і собі гавкав, а йому відповідало кільканадцять псів одразу. Здивований пес аж поривався туди, щиро переконаний, що це з ним перегавкується ціле собаче товариство.

А то десь зникала на цілого півдня - десь лежала чи блукала в лісі, а приходила з вогкими очима і тиха така, слухняна, лагідна.

Мати бачила все, дивилась на дочку пильно, зі смутком, але нічого не говорила. Розуміла - дівчина на порі, от і нудиться. Такий вік дівочий. Сама не знає, чого їй треба. Теж була такою.

А раз мати запропонувала їй:


Просмотров 297

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!