Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Смішні й печальні походеньки 9 часть



 

 

Пантовка

 

Другого дня, як сонце оббило трохи росу і як “увесь звір, мовляв старий Сірко, уже заднював”, посідлали коней і всі четверо виїхали на оглядини. Перед тим пильно помили коней від решток дьогтю, почистились самі. Григорій хотів наквацювати ічаги дьогтем, але Наталка суворо заборонила, а батько пояснив:

– Звір полохається. Треба, щоб поменше непевних запахів. Це ж пантівка, дітки. Не зіпсуйте каші! Особливо звір чуйний до запахів людини та запаху пороху.

Через те пильно почистили зброю і не пішки пішли, а поїхали верхи, щоб не “слідити”.

Собак залишили вдома, поприв'язувавши. Їх не для цього полювання взято сюди.

Григорій хвилювався, як справжній мисливець, та ще перед таким невідомим полюванням. Проте полювання вдень ніякого не було. Вони в дорозі виполохали двійко вепрів. Іншим часом жоден би не втік, а зараз ніхто й не здумав зняти рушницю, навіть не тюкнув. Потім бачили сохатого, що по шию стояв у воді. Старий Сірко зупинив копя в гущавині, і всі також. Почекали, поки сохатий десь пішов собі. Сірко промурмотів:

– Вражої мами, шляєшся тут, спав би…

Так проїхали кілометрів з вісім, здебільша мовчки. І приїхали на солонець.

Спершу оддалік довго оглядав його старий Сірко в бінокль, а переконавшись, що нічого тім нема, куди вів дивився (а дивився десь просто себе на широку ясно-зелену галявину), поїхали.

Солонець, як побачив Григорій, - це низове узбіччя голої сопки, подекуди покрите буйною травою, а як де - мочарами. Вгорі непрохідні нетрі, а внкзу схил переходив у болотяну низину, там текла річка, утикана камінням. Далі простяглась безконечна мар, а на марі голі стовбури, як щогли потоплених кораблів. Всі вони обсмалені, - чорні ожуги над чистою ясною зеленню.

На самий солонець не виїздили, оглядали його по черзі в бінокль. Перший оглянув батько і задоволене повів бровами.

– Ось глянь он туди, - шепнув Григорієві, подаючи бінокль.

Григорій побачив серед зелені в кількох місцях чорну землю, повигрібану, потоптану. Згадав Грицькову розповідь:



– Ото звір їсть ту землю.

Потім батько показав йому в другий бік. Григорій довго дивився і нічого не бачив, а нарешті помітив збоку, недалеко від чорних плям, але між кущами і вітроломом, що громадились нижче і сходили аж до річки, якийсь горбик, зарослий травою і бур'яном, і скорше здогадався, аніж роздивився, що то ж ота халупка, засідка.

Так вони оглядали хвилин десять. Потім старий десь поїхав сам.

– Подивитись, звідки звір заходить, - пояснив Грицько.

Повернувся батько задоволений. Потім їхали довго річкою вбрід і оглянули другий солонець, кілометрів за три далі; оглянули так само оддалік і так само батько їздив сам ще. А вже по тому повернулись назад, так само тихо.

Лише аж близько табору старий підбив наслідки огляду.

– Мабуть, таки ми недарма приїхали. Це, мабуть, ти, козаче (до Григорія), щасливий такий. Дай Боже!

Дома метали жереб, кому починати пантовку, кому першому йти на цю ніч. Чи батькові з Григорієм, чи Наталці з Грицьком. Так вони завжди робили, вірячи в щастя, в Провидіння, в “фарт”, - це було традицією. Жереб випав батькові з Григорієм.

Як сонце похилило на захід, Григорій з батьком вирядились і пішли, захопивши бінокль, сітки проти мошки, сокиру й зброю. Рушаючи, батько зняв кашкета і перехрестився.

Перші кілометри батько читав новакові “інструкцію” щодо пантовки.

…Сидіти тихо, хоч би навіть блохи з'їли зовсім. Не чхати, не кашляти - і іншого нічого не робити, хоч би й цілу ніч довелось… дивитись у віконечко, не спускаючи очей з солонця, дивитись обома. Стріляти йому, цебто Григорієві, першому. Без заперечень! Перевірити щастя.



Але стріляти тоді, коли він йому натисне тихенько ногу. Одні звірі будуть безрогі - то самиці, боронь Боже, стрелити, бо тоді пропаде солонець. Тоді вже скоро не буде діла, як закривавиш місце. Будуть і рогаті - але то можуть бути не ізюбри, а сохаті або цапи. Стріляти ж лише самця-ізюбра, і то в которого підходящі панти, отакі й отакі…

А як сонечко спускалось за кряж, вони вже сиділи в халупі, заправили заздалегідь вінчестер та гвинтівку і поклали у дві маленькі амбразури, нерівної форми віконечка, продовгі впоперек. Це щоб потім не клацати.

Вечоріло швидко, як взагалі в горах та в нетрях. Не встигло сонечко зникнути, як уже посутеніло та запала темрява.

Григорій дивився ліворуч на сизі кряжі під червоним колом, пересновані червоним павутинням променів, і думка мимохіть поверталась назад, до табору.

В малесенькій тісній халупці було вогко і трохи душно. Почали докучати комарі і дрібнюсінька мошка. Понадівали сітки, але це мало рятувало. Тонесеньке дзижчання звичайно починалось зокола, а потім залазило всередину і несподівано пекло болючим уколом. Гнус їв поїдом. Але Григорій терпів мовчки. Вони сиділи на зручних пеньках і, не прихиляючись до віконечок, мовчки дивились прямо на солонець, на бліду латку неба. Час тягнувся мляво, без краю. Та далі хвилини побігли жвавіше, з дзвоном у вухах.

В нетрях почався рух. Трісне гілка, зашарудить лист. Час плине вже, як кров у висках, відбиваючи шалений ритм. Григорій тримав гвинтівку, вдивлявся напружено в темряву і нічого не бачив. Кожну хвилину чекав, що дід натисне ногу… Ось! Вийшли! На блідім тлі неба попливли тіні, стали, задравши голови. Чути, як чмихтять ніздрями.

Але дід сидів нерухомо і дивився в бінокль. Чи й він так хвилюється? Григорій знав, що в нього вінчестер напоготові. Навіть рука на руків'ї. У нього прекрасний цейсівський бінокль, наведений ще завидна як слід, і він тепер лише робить маленькі поправки одним пальцем.

Потім вийшла якась здоровенна звірюка і стала ступнів за двадцять, піднісши рогату голову. Григорій так захвилювався, що мало не пальнув, мало не скрикнув:

“Та стріляйте ж, батьку”. Але роздивився - роги, як лопати, такі характерні для сохатого. Пішов, чути, як гребе.

Секунди бігли. Мошка розправлялась з нерухомою жертвою як хотіла, але Григорій не помічав. О, йому не вперше годувати хижаків! Згадав Бакирівські озера, вечірні та вранішні перелети, вальдшнепині тяги над Ворсклою в лісі і перепелині ловлі з сіткою та кликуном… І так само комарі, комарі… І прогнати не можна, щоб не видати себе. Втягуй лиш голову в комір.

Аж ось щось задудніло. Щось іде стежкою звідти, звідки й вони прийшли. Ішло, йшло - стало. Близько десь. Ось скоро вийде з-за халупи. А воно десь стоїть не рухається. Довго. Григорій вже думав, що йому почулось.

Коли це як не чмихне, як не затупотить, затріщить… Подалось геть десь.

– А, ідолова душа! - не втерпів, зашипів дід: - Ах ти ж враг такий! Зрозумів…

Тварини, що були на солонці, нашорошились і теж зникли.

Довго по тому вони ще сиділи. Дід уже йорзав сердито… Приходило ще кілька тіней, солонцювали. Але ні разу дід не натиснув на ногу. Так просиділи до ранку.

Вранці покинули тихенько халупу і пішли геть, на табір. Дід пильно обдивився стежку біля халупи, кущі. Ішов стежкою і приглядався. Приблизно за кілометр став і показав на слід, що виходив з тайги на стежку… Нічого не сказав.

Григорій почував себе втомлено, як побитий, поки не розімнявся. За ніч на нім усе подерев'яніло.

А вже як було далеко від солонця, старий Сірко заговорив:

– От лиха личина. Ну, то ж і пантач був! Та хитрий же! Ото вийшов на стежку і нашим слідом-слідом… поки не вхопив духу, де був слід свіжіший… Ну, ми його все одно обдуримо.

Дома їх узяли на кпини. Обличчя у Григорія розпухло, аж собаки не впізнали. Це й було приводом для сміху. І Наталка теж посміювалася. Глузливо, либонь.

Григорій півдня кис у воді, - одтухав. Потім ліг спати, але коли встав і з'явився перед світлі Грицькові очі - той аж присідав з реготу:

– Як китаєць, ха-ха-ха!

Наталка кусала губи, а далі не витримала і собі зайшлась сміхом; зиркне та як заллється. Григорій подивився в шибку - дійсно, морда! Скивиці і щелепи понабрякали, ніс роздуло, як кушку, а очей нема - самі щілинки. За обідом усе потрапляв ложкою мимо казанка. Сміх.

– Нічого, козаче, - потішав дід. - Подивимось, які вони завтра прийдуть…

– Е, в мене вже шкіра як у вола. Не протнуть!

Під вечір пішли Грицько з Наталкою, їм батько звелів іти на другий солонець.

Старий Сірко звечора довго дослухався і вночі часто виходив. Вийде, стане, послухає, - чи не стрельне… І знову укладався спати.

Вранці повернулись мисливці і теж ні з чим. Грицько дражнив Наталку, Наталка глузувала з Грицька. А разом виходило, що нічого путнього не прийшло. Така ніч. Багато звіра ходить, але путнього не трапилось. Було два прекрасних пантачі, так ще панти “зеленуваті”.

Старий Сірко вислухав звіт і похвалив невідомо кого:

– Добре, дуже добре…

І Грицько, й Наталка - обоє були забрьохані, мокрі, як хлюща, по самі вуха, невиспані і покусані, але не пухлі. І дивно - Григорієві не було прикро, а, навпаки, він радів, коли вглядів ще здалеку нормальне, таке строге і воднораз ніжне дівоче обличчя. У самого в нього за ніч пухлина майже зникла, лише нестерпно свербіло.

Знову була їхня черга з старим. Тепер вони повелись хитро. Не дійшовши за три кілометри до місця, зупинились, пороззувались і пішли брідма річкою. Аж до самої халупи. А потім, не взуваючись, зайшли збоку і забрались у халупу.

– От тепер подивимось, - бурчав Сірко, - хто хитріший.

Повзувались, налаштувались і стали чекати знову, як і перше.

Знову були кози, потім ще якісь тіні, але далеко, не видко. Але то було щось цікаве - дід нетерпляче почав йорзати.

Коли десь опівночі затупало знову на стежці і водночас десь збоку ще - не одно! Те, що на стежці, зупинилось. А збоку повз хатку навкіс пройшла самиця. За нею самець. Стали, слухають, гребуть. Григорій чує, як у нього тремтять коліна, напружує зір, а серце стукає, аж у вічу кола плавають. Та дід не дає знаку, не натискає на ногу. Коли це з-за хатки попри саму стіну пройшло, вийшло наперед і стало ось тут, ступнів за п'ятнадцять. Видно проти неба, як ворушить головою, чітко вимальовуються роги, можна навіть перелічити кінці на них… Григорій навів мушку під пахву і чекав… Вічність… Аж відчув, що йому з усієї сили давлять на пальці. Тоді він натиснув собачку… Блиснуло! Бахнуло!… Звір стрибонув… В цю мить вистрілив і дід, але кудись у другий бік, а тоді пошепки:

– Та-ак. Добре, синку. Ну, а тепер давай спати. Тихо лиш, - звір пострілу не боїться, людей боїться.

І вони полягали спати на купі сухого бур'яну. Але яке вже там спання! Григорій повертається з боку на бік. Його пік сором, - він бачив-бо, як звір утік. “Партач!”.

“Прийшов пантач, стріляв партач, і вийшов пшик”.

А як засіріло, вони вийшли. Оддалік, там, де стрельнув дід, лежала рудувата велика тварина, одкинувши горду голову. Спить. Туди не кинулись, а зразу до місця, де стрелив Григорій. Пусто.

– Добре, добре, - бурчав дід.

І пішов уперед, придивляючись до рудих краплинок на траві.

– В пахву битий… Здоровий, ірод…

Вони пройшли з кілометр. Дід радісно кивнув головою.

– Он! Ну, слава Богу.

На самім березі коло річки лежав боком велетень, красень-ізюбр. Хотів напитись води, та так і закляк. Голова у воді.

– Добре! От добре! - радів дід Сірко. - Умочив панти, мов знарошне, щоб не подряпати, не поламати. Молодець.

Григорієві було трохи шкода таку прегарну тварину, почував себе, як убивець. Але це мить. Здушив у собі це дурне почуття. Дід урочисто зняв кашкет, перехрестився на схід сонця і взяв сокирку:

– А держи отак.

Сперш ножем провів по шкірі, зробивши велике коло круг рогів, а тоді по-мистецькому вирубав їх з черепом.

– Ох і ловкі ж! Оце фарт тобі! На. Держи. Григорій узяв. Так оце-о панти? Отакі вони! Роги - не роги, якісь гумові цурпалки. А таки роги, але молоді, по три пагінці лише пустили кожен. Не роги, а сама шкіра, чимсь наллята, а зверху аж мерехтить, вилискує шерсть густа та коротенька, що нею ті панти покриті.

Тим часом старий вправно і швидко оббілував тушу. Дав усьому лад. М'ясо вже порубане склав на траву і так накрив шкурою. Тельбухи пустив за водою.

Те саме зробили й з другим. Раніше його підтягли до річки подалі. Це був молодший самець, але панти мав не гірші, менші, але красивіші, повніші і такі симетричні, як близнята.

– А це, - розповідав Сірко, - найбільше ціниться. Упоравшись із другим і так само пустивши тельбухи за водою, стали чекати. Дід гомонів:

– Колись за такі рівненькі панти китайці платили золотом удвоє проти ваги, тоді як за звичайні лише половину, а то й менше, і то за не попсовані. А як попсовані, то, бувало, й зовсім дешево. А чого так за рівненькі та щоб невеликі добре платили, - біс його зна. Бачиш, панти у китайців - це перші ліки протії всяких хвороб. От, скажім, як уміючії приготувати, то й старого діда потягне женитись… Та й всякі хвороби лікують, різні. Тебе ми теж лікували ними. Атож. Через те вони й ціняться так. Я дещо у китайців вивчився. От. А маленькі, кажуть, ось чим дорогі: як вельможа вельможі дає хабара, то за найліпший хабар вважають панти. Ото з рукава й підсуне йому нишком. А попробуй ти великі панти сховати в рукав. Та й сили у молодших більше. Колись китайці скуповували їх самі тут і навіть полювати ходили, поки наші не віднадили. А тепер власть заготовляє їх організовано та й збуває в Китай за золото… Та чого це наших немає? Ходім, бо зіпсуються.

Забрали панти й пішли.

– Це вже на цім солонці - хіба як дощ пройде та змиє дух, - тоді буде діло.

На стежці зустріли Грицька й Наталку верхи. Ті навіть не здивувалися, побачивши. Лише Грицько запитав:

- Хто?

- Та хто ж, як не він, - кинув дід на Григорія.

– Обидві?

– А то ж як. Поганяйте та чепурненько все заберіть.

 

 

Сіркове чаклування

 

Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священодіяти з пантами. Звелів напалити піч. Тим часом обмотав панти марлею. Майстерно так. Всі спостерігали, а старий повчав.

– Стій, а м'ясо посолили?

– Посолили. Все як слід, ще й нагнітили добре.

– Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобі десь здасться. Панти ж, бачиш, м'які, а їх треба зробити твердими, бо засмердяться і пропадуть. То ж раніше їх заварювали по-китайському. Але то довго й марудно і треба китайського терпіння. На базі - там “ліктричеством”, так до бази, бач, далеко, сім раз попсуються. А у нас простіш, по-нашому… А як там у печі?

В печі тріщало. Щедро накладені смоляні дрова горіли дружно. Розпікали.

– Отож, як панти припсувались трохи, їх дутиме і вони репнуть, - тоді треба, як ковбасу, поштрикати їх голкою, щоб зійшла порча. Вони ж бач, повні крові, а кров псується швидко. Затужавити панти, цебто зробити їх твердими, мало хто зможе, це велике діло. А от паш спосіб - це секрет. Ми їх, як хліб, печемо…

Коли нарешті піч добре розпеклась, старий велів геть вигребти весь жар, а тоді всунув у піч руку, потримав, покрутив головою:

– Зайве, хай прочахне. За десять хвилин:

– Ану, Наталко, як там? Можна?

Наталка всунула руку:

– Хтозна…

Тоді попробував дід, скрутнув головою.

– Ану, ти, козаче.

Григорій засміявся:

– Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба?

– Е, термометр тут ні до чого. Тут які панти, таку й температуру треба. Треба угадати на дух, рукою.

Нарешті дід уловив момент і “посадив” панти. Закрив заслінкою і глянув на сонце - закарбував час.

Після того Григорій з Грицьком ходили на мар “ховати ізюбрів”. Викопали яму з метр завглибшки і дістались до криги. Суцільна крига. Викопали поруч і другу таку. Теж крига. Потім допхали сюди кадовби і поставили їх в ці природні льодівні. Зверху добре привалили колодами, гіллям і камінням. Добре накрили. Від сонця і від звіра.

А Наталка знічев'я вчиняла батькові допит:

– Ви, тату, обманюєте, що це Григорій убив.

– От, маєш. А то чого?

– А того, що один же битий з гвинтівки, а другий з вінчестера.

– Ну, як ти така збіса хитра, що й батько вже брехун…

– Ні, але скажіть.

– Та я ж сказав.

За якийсь час панти урочисто вийняли з печі. Розмотали марлю… І аж замилувався старий Сірко:

– Ні, таки тобі фарт, козаче! Ти взагалі щасливий. Я ж на тебе задумав.

Панти стали наполовину тонші, та зате були уже тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.

Грицько з Наталкою ледве дочекались своєї пори.

 

 

Щастя, як трясця

 

- Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, - казав Сірко. - Ось побачиш, діло піде. Це фарт. Почався фарт - не зівай.

Фарт - це щастіння, сліпа фортуна. Мабуть, ніхто так, як мисливці, не покладається і не вірить у щастя. А такі корінні - особливо. В щастя вони вірять, як у долю, як у Бога, і ніщо тую віру не може похитнути. Мисливці взагалі забобонні. А життя їх підтримує з усієї сили. Коли почалося щастя, фарт - не лови гав.

Удосвіта старий Сірко розбудив Григорія.

– А вставай-но, синку! Вдень доспиш. Квло хати стояли сідлані коні, вірьовки на сідлах. Поїхали. Григорій не питав, як завжди, знав, що неспроста. А дід чув уночі, як тричі поспіль вистрелило. Там, на Голубій. Коли Григорій висловив був думку, що, може, не вони або й могли обмилитися, Сірко покрутив головою:

– Там Наталка.

І так це було сказано, що ніякого сумніву не могло бути.

– Вона двічі вистрелила. Щаслива вона в мене. Коли приїхали на той другий солонець, біля берега сиділи Грицько з Наталкою, бовтали у воді босими ногами… Чекали.

– Чого ви пригнали?! - це Грицько. - Пусте діло! Оця напсувала… Вчинила стрілянину по комарах.

Старий Сірко посміхнувся в вуса: бреши, мовляв.

В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві - дві туші.

Дорогою, сміючись, Грицько розповідав беззлобно, як його сестра піддурила. Умовилися стріляти заразом. Як стануть зручно, тоді й стріляти… А сама стрелила двічі, “на ходу”… Ну, а він уже пальнув у собачий слід.

Наталка щиро виправдувалась, що не втерпіла та що, “якби не стрелила, - було б гірше”. І розповідала жваво, з захопленням, як все було. Григорій слухав, дивився на неї, і йому аж моторошно було трохи: “Яка запальна! Хижа! Ні, не хижа, - дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у пантери, чи в рисі, чи в тигра”.

Але це було хвилину. Дівчина якось урвала на півслові і далі ішла мовчки вже. Але задоволена, як переможниця.

Старий Сірко, перш ніж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив здогад, що було цю ніч там щонайменше чотири бики і стільки ж самиць.

Грицько й Наталка признались, що дійсно було аж чотири пантачі і три самиці. І ті, що втекли, були наче ліпші, але ці були ближче.

– Нічого, дітки. Добре! Дуже добре. Тепер пождем. А там Бог дасть, може, дощ. А там, може, й ще добудем що.

 

 

Золоті арабески

 

Зіпсувавши солонці, вони кілька день не пантували. Але знайшли собі не менш цікаву розвагу: “лучили” рибу.

Вдень косили та гребли сіно, запасали на зимовий промисел, а вночі “лучили” рибу.

Спустили на воду байду. Приробили вилку і жаровню з товстого дроту, що валялась у хижі, до байди спереду.

На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березової кори, ще й брали запас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость, рушниці про всякий випадок, і втрьох - Грицько, Наталка й Григорій - рушали на річку.

Байда тихенько пливла за течією. На носі байди горіла яскрава ватра, - навколо від того було ще темніше, - так в темряві та тишині рухалися з дивним смолоскипом. Місцями, де було глибше і де риби було більше, - підкидали палива ще й бризкали гасом. Полум'я вибухало фейерверком, розсипаючи іскри.

Це були дивні ночі. Це була велика втіха для Наталки. А ще більша, може, для Григорія. Наталка більше була з остю і іншим не хотіла віддавати. Григорій охоче відмовлявся від своєї “черги” на її користь, мотивуючи тим, що в нього “руку крутить”, - і мав з того вигоду. Він сидів на кермі і стернував тихенько дрючком і дивився на неї скільки хотів. Милувався. Впивався, п'янів від того споглядання. А вона не помічала. Занісши ость навідліг і зігнувшись, мов пантера, вдивлялась гострим бистрим зором у глибінь. Химерні блищики танцювали на її розчервонілому обличчі, повному невимовного захвату. Пасемко волосся тріпотіло і золотилось над бровами. Блискавичний удар - і Наталка тріумфує… Викидає в байду здоровенного тайменя або меншого х а р ю з я. Вибирала все найбільшу і била влучно.

А Грицько пильнував вогню. Коли він хотів і собі взяти ость, вона його благала:

– Грицю, братику, хай я ще… Ось іще, іще трішки…

Нарешті передавала з жалем йому ость, заступала його коло вогню. Але не могла втерпіти і перехилялась слідом за братом, пильнуючи. Тоді Григорієві важко було держати байду рівно, але він напружував усі сили. Коли Грицько давав хука, Наталка хвилювалась. За другим разом - проганяла і заступала сама. Григорій радів з того. Спостерігав годинами. Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю майже первісною, неприступною.

Ось зігнулась помалу і враз розігнулась, мов сталева пружина з дзвоном. Ость, пробивши рибу, черкала по камінному дну.

А раз помилилась і вгородила ость замість риби в пень. Довго вони крутились на однім місці заякорені, не можучи висмикнути ость. Десь заїло в сирому дереві. Наталка хвилювалась, гнівалась, хотіла тут же роздягатись і лізти в воду. Забула, з ким вона. А коли Григорій мовчки, спокійно поліз у воду, скинувши лише сорочку, вона якось слухняно поступилась йому в цьому. Ба, гукала на нього і командувала, - думала що то батько. Енергійно допомагала йому, вказувала, з якого боку краще йому підійти, тощо. А як Григорій, звільнивши ость, підвівся і зустрівся очима, Наталка вмить спалахнула, здивувалась. Почервоніла, зламала брови і відвернулась. Дивовижна, химерна дівчина!

То були дивні, чарівні ночі в казкових первісних пралісах, на бистрій мерехтливій воді, на чорній воді з золотими арабесками.

На світанку вони пхалися проти течії у три пари рук і причалювали біля хати. Мокрі, втомлені, закурені сажею, але щасливі.

 

ЧАСТИНА ДРУГА

 

Розділ сьомий

 

MEMENTO MORI

 

Над Голубою паддю, над горами ліловими, над буйними нетрями стояв сліпучий сонячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди перлин мерехтіли на всьому, випромінюючи маленькі сонця, розсипаючи спектри, на лапатім листі дубів і ліщини, на травах, на квітах, на тисячолітніх, укритих мохом пнях і колодах і на вершинах височенних кедрів та осик… Вони мерехтіли там особливо, як вогнисті краплини; часом одривалися нечут-но і лет''ли вниз, блискаючи межи стовбурами і прошиваючи синій холод глибоких сутінків гущавини.

Буйна роса була на всьому, тяжіла гронами, згинаючи стеблини трав та одгортаючи пелюстки квітів. Було напрочуд тихо. Ні шелесне лист, ані ворухнеться травинка. Тільки веселкова мерехкотнява…

Наталка стояла на кладці з рушницею і, трохи зігнувшись, дивилась у воду нерухомо, - пильнувала т а й м е н я, що від двох днів заволодів увагою цілої їхньої колонії і що його вони завзялися встерегти, змагаючись між собою. Здоровенний таймень. Він жив межи великими кам'яними брилами в водяній прірві і лише іноді показувався на чистих мілинах, бентежачи мисливські душі, але не давався ні на які хитрощі - зникав враз, як тільки тупне хтось на березі, ніби відчував небезпеку. Весь інтерес цього надзвичайного полювання полягав у тім, що тайменя тяжко було підстерегти, а ще тяжче було встрелити в воді: тільки пущена всторч куля могла досягти мети. Пущена ж під кутом куля тьохкала об воду, робила рикошет і дзижчала геть як несамовита, ніби від болю, що забилась об воду. Та таймень не давався ані на постріл сторч, ані під кутом.

Наталка заповзялась на нього особливо - така вже вдача: як що заволоділо її серцем, то вже край. Тепер ось заволодів її серцем таймень… Стояла, як статуя, як нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По обличчю, по очах їй бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її розсмішити або зіпсувати полювання, - сміхотливі зайчики, віддзеркалені хвилями.

В такій же позі і теж з рушницею стояв Гриць на скелі, що випнулась далеко над водою.

Григорій, що облишив уже цю розвагу… Не тому, що до неї треба було китайського терпіння, а тому, що був такий чудесний веселковий ранок, а ще, може, тому, що в того дівчиська по очах і обличчі пустували надзвичайні сонячні зайчики, перекочуючись, мов плями живого срібла. Сидів собі отак на перекипеній банді посеред осяяного сонцем подвір'я, підставив під сонце розхристані груди і дивився на той цілий світ сліпучий. Тиша була на світі, і тиша була на серці, і мерехтіння-мерехтіння…

Чомусь згадувався Врубель з його веселковою палітрою. Царівна Лебідь… І той розбитий “Демон” з поламаними крилами і печальними очима… Тільки ж ні! Нема того генія, щоб передав ось цю буйну симфонію блиску і спектрального шалу, і тієї радості - буйної радості життя й цвітіння, - ані отих невидимих крил у серці, що виростають… А надто ж того воскресіння, отого пришестя людини на цей світ, - і вже не в світ нудьги, брутальності і одчаю (те все зосталось позаду, як в тумані), а в світ веселкового сяйва, безмежного радісного спокою і щастя… Дивне почуття володіло ним. Воно ним володіло вже від багатьох днів, відколи він пірнув у цей первісний, незайманий, напівказковий світ і ставав помалу сам його часткою мимо своєї волі - часткою цього блиску, і шалу, і радісного спокою, і цілої цієї симфонії буття, що поза нею, здавалось, немає вже нічого іншого і ніколи не було. Почуття те дивне стосувалось минулого. Його не було. Так, було лише марево, був химерний сон. Туманна фікція, видимість світу. І він був там ще тоді, коли ще не народився на світ взагалі, коли ще не жив, як людина, а жив, як інша істота. Раптом!…

Що це?!. Далекий грім? Вітер?… Знову…

Григорій схопився, відчувши, як в нім закалатало серце.

Вітер виростав в ураган з блискавичною швидкістю. І раптом скажено загриміло, заревло, аж по задвигтіла земля, пішов вітер по нетрях і по всій Голубій паді, з дерев посипались блискучі сонця - цілий зоряний дощ…

Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини - велетенські, чорні проти сонця, потворища.

Літаки!!. Шість… вісім… вісім… чотиримоторових велетнів!

Собаки заскавуліли і кинулись врозтіч. Потім позбігалися на пагорбок і зчинили несамовиту гавкотняву. А Рушай сів на хвіст по-вовчому, підняв пащеку і тоскно завив.

Літаки прогриміли над табором і вже летіли низько над паддю, перехиляючись то на одно крило, то на друге. Щось, далебі, шукають… Вісім велетенських невиданих тут птиць пливли по блакитній долині, заглушаючи все своїм ревом, а під ними, по марях, по зеленаво-синьому, сріблястому від роси килимові пливло вісім тіней: спершу - великих чорних… потім менших сизих… фіалково-синіх… синіх… Пролетівши падь, літаки звернули упоперек і так само пішли низом, перехиляючись. Далі… Далі…

Приголомшений Григорій стояв посеред двору як вкопаний. Відчував, як у грудях скажено билося серце. Так, ніби його кинуто з височенної скелі на землю, в провалля. Змішане почуття тривоги, здивування, скаженого руху, неспокою… - ціла буря найдивовижніших почувань та асоціацій опанувала ним. Помалу буря уляглась, а натомість росло невиразне, бентежне передчуття чогось страшного. Вовчий інстинкт прокинувся, як у того Рушая, і віщував недобре.

Він тормосив чуба, хмурив брови і стояв так посеред двору, дивлячись в блакитний обрій, де в сонячній імлі зникли літаки. Мов загіпнотизований.

Навіть не бачив, як осторонь, оддалік стояла Наталка і широко розкритими очима дивилась на нього. Дивилась з тривогою, притиснувши руку до грудей.

Не літаки приголомшили те “дівчисько”. Літаки її здивували, але й тільки. Ні, далебі, щось інше вразило її. Якийсь інстинктивний відрух, чи, може, страшний здогад, а чи десь незбагненний жах, - хтозна…

Вона дивилась на нахмурені Григорієві брови, на стиснені щелепи і намагалася рукою стримати серце.

А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний перлами і веселковими барвами. Усміхнений, золотий ранок.

 

Тунгуз Пятро Дядоров

 

Того ж дня в обідню пору до табору завітав ще один несподіваний гість.

Саме збиралися обідати, як завалували собаки і кинулися в гущавину. Наталка спинила собак криком, - вони повернулися і полягали біля неї, гарчачи та наставивши вуха в нетрі, що вкривали схил сопки.

Там по крутому схилу, чіпляючись за кущі, спускалась людина. В хутрянім капелюсі, у ватяних штанах, в жупані з голої, обшворганої козулячої шкіри, підперезанім мотузкою; через плече набійниця, при поясі ніж, а рушницею обпирався, як палкою.

– Глянь! Глянь!… - здивувався старий Сірко. - П я т р о!… Д я д о р о в! А бий тебе коза хвостом!

Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим, косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний, він підійшов упевненою ходою, як додому, і далебі щиро тішився.

– Зиздрасте… - тикав кожному свою шкарубату руку.


Просмотров 209

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!