Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Смішні й печальні походеньки 6 часть



Грицько просто подав кріпку руку. Привітно посміхався. Обидва вони були однакові зростом, і однакові віком, і однакові вродою, як близнята. Два Грицьки. Аж Наталка замерехтіла очима, глядючи на них.

– Два ведмеді! Ось гляньте, мамо. Та мати вже бачила й так: вийшла швиденько з хати назустріч.

– Подивимось, який ти стрілець, синку!… На ось, це тобі, - і дід подав гостинець.

В руках у Григорія була новенька трилінійна гвинтівка.

А вже як розв'ючували коней гуртом, старий Сірко додав:

– І коня матимеш, синку… Оцього ось, гнідого…

– Ану лиш, стара, - обідати!

Та в “старої” вже все було готове.

 

Розділ п'ятий

 

“П'ЯТНУВАННЯ”

 

Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в далеку дорогу, на промисел, виконуючи Сірків наказ: “Як на промисел рушати, то найперше - треба зброю в порядку мати”.

Тож не в жарт готувалися до поважного діла, як на війну йдучи. Посідали на призьбі напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на траві - і закипіла робота.

Кожен чистив свою. Наталка вінчестера. Старий Сірко теж вінчестера. Гриць свою “японку”. А Григорій - трилінійку. Гвинтівка була новесенька, але Григорій розібрав її до шрубика. Хотів перевірити, чи все в ній в порядку та й для вправи - чи не забув, як те все робиться.

Старий Сірко поглядав якийсь час збоку пильно - чи в добрі руки потрапила іграшка, а потім посміхнувся задоволено і почав розповідати межи ділом, як то він тую “іграшку” дістав.

– Ти, синку, не думай, що то так собі. Ти знаєш, що то за гвинтівка?

- Ну ж?…

– То від самого, можна сказати, найбільшого генерала - від самого Блюхера гвинтівка. Еге ж…

І розповів дід про те, як вони підписували оце контракт з ОКДВА на м'ясо оленяче, вепряче тощо. Як він зустрівся з Блюхером і як той Блюхер, що з ним вони зналися ще від громадянської війни, відтоді, як били разом всю білу контрреволюцію та “япошків”, - отже той Блюхер, зрадівши несподіваній зустрічі з старим ветераном революції, подарував йому - ветеранові тобто - оцю гвинтівку. Звелів якомусь великому начальникові принести її зі склепу на “гостинець від нього ветеранові революції та й знаменитому мисливцеві на цілий СССР!”



А, передаючії власноручно та урочисто гостинець, ще пак і рече:

“Візьми! Та не підкачай. Даю в надійні руки цю геройську зброю”.

Дід заскалив око і враз весело зареготався чомусь. А по якімсь часі мовчанки закінчив:

– Вгадав, вражої мами!… Хороший він чоловік, їй-бо. Свій чоловік той Блюхер.

Он як. Григорій не втерпів, щоб і собі не засміятись, але з іншої причини. А може, й з тої самої, що й дід. Власне, засміявся при думці: “Як часто само життя створює каламбури, такі, яких і не вигадаєш!… Дійсно, гвинтівка це не проста і дійсно потрапила в надійні руки. Чи справдить же він надії…”

Він підіймав її вгору і дивився крізь люфу на сонце, дивився на блискучу спіраль всередині, офарблену в спектральні кольори. Клав на руку - чи добре збалянсована. Бавився, як іграшкою.

Наталка поглядала скоса, закопиливши скептично губу. “Хіба так з рушницею поводяться? Чого він заглядає в неї, як сорока в кістку?” Сама вона орудувала з вінчестером, мов досвідчений вояк, - швидко розібрала до дрібничок, вправно все перевірила та вичистила, змазала… І вже збирала докупи.

Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом… Охота була побавити Наталку, - бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою і “ніяк не міг дати їй ради”. І так її тикав, і сюди завертав, - а вона все розпадалася, не трималася купи… Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.



Та старого не проведеш, - ворушив усміхнене вусом, мовляв: “Дурій, дурій! Не бачу я…” Проте не втерпів і запитав:

– А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?… Чи вмієш?…

Григорій почухав голову:

– Не пробував. Може, й умію… Не святі ж горшки ліплять…

– І то правда.

Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці, понабивали їх - кожен до своєї рушниці - боєвими патронами повні. Набійниці були добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, - насаджувані на ремінь по чотири й по п'ять, вони вміщали велику кількість набоїв.

А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко подивився з-під долоні через падь та:

– А катни-но, Грицю, он туди… - махнув рукою ген на той бік під синю сопку: - Та візьми крейду… Крейду не забудь!…

Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити… По якімсь часі веселий примчав назад.

– Поп'ятнуємо трохи, - пояснив Григорієві. - Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В “п'ятно” стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.

– Е-е… - згадав щось старий. - Бач, а ще одно провірити! - Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі.

Подав Григорієві:

– А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?…

В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. “І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити”. Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови… Правий бік бінокля темнив.

– Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.

– А що то таке “лінза”? - це дід.

– Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?…

– Отож така в нього господиня… Тут Наталка відібрала бінокля:

- Таке-е… Це зовсім добрий бінокль. Крутять…

– Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. - Це Гриць. А дід:

– А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.

Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:

– Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!…

Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:

– Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.

– Коли ж він неправильний…

– Я ж кажу… Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. - Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. - А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, - скажеш… Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону…

– Ложись! - скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня - Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, - дивилися на людей, очікуючії.

– Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише. Права оленяча голова - Наталчина. Потім - Грицева і так за порядком.

– Стріляємо всі разом чи по черзі? - поцікавився Гриць.

– По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами… Не псуйте куль.

– Авжеж, - вставила Наталка в тон. - Заб'ємо кедрину - кандьор буде. Починаю!… - і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п'ять разів. Швидко.

– Тю-у!… - зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:

– Пішли по молоко! Всі! От мазилка… Об'являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!…

І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.

– Одбив, Грицю!

– Що?

– Гілку.

– Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:

– Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.

А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:

– Мати Божа!… Подуріли!… І що вони виробляють?!

Як на війні, прости, Господи…

Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п'ять куль, після кожної примовляючи: “Пішла, мила!”

Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:

– Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.

– Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.

Останній стріляв Григорій. До правди, - він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з'їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.

Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, - він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною. “А що як гвинтівка “мотає” або забирає вбік?” Аж піт йому на долонях виступив. Ну ж ну…

Поставив рамку на “600”. Прицілився пробно. Раз…

Вдруге…

Наталка серйозно: “От, бач, як треба…” Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.

Раз по раз він вистрілив п'ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.

За останнім пострілом всі враз схопились - стрільці й собаки - і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:

- Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.

– А тепер доганяй, ха-ха-ха!… Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на буланому:

– Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! - І сміявся задоволене. То є плем'я Сіркове!

Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.

– Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте… В оленячій голові було п'ять дірок, одна біля одної майже.

В Наталчиній мішені - чотири кулі лягли кункою посередині. П'ята ген вгорі влучила в ріг.

– Все-таки не пропала, - потішав батько. - І ріг на щось здасться… Добре… Добре… А Гриць:

– Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!

В Грицевій мішені п'ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.

– Добре. Добре, - бубонів старий Сірко. - Казав, - не спішіть, бісової віри. Пропала куля.

Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п'яти. Жодної дірочки в мішені. Підійшли.

– Ого-го! - ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. - От це да, так да!

В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, - п'ять куль.

– То да! - похвалив старий Сірко. - Я ж так і знав… лягли купкою. А з другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки.

– От хто справді спортив дерево!

– Знаменита гвинтівочка, знаменита! Ач, як довбе!… Спасибі Блюхерові! - тішився старий Сірко. - Знающий стрілець. Добрий з тебе цілок, синку! Що трохи вище взяло - то нічого, то рушниця забирає трішки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця, як дівка, - треба до неї приноровитися. Призвичаїшся та як отак кластимеш кулі - ніщо від тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтівочка - дай Бог здоровля тому Блюхерові.

Назад так само наввипередки. Але тепер організовано. Спершу вишикувалися в ряд і попросили старого бути за суддю. “Добре!” Сірко об'їхав конем навколо змагунів, важно оглянув їх, а тоді став збоку, як генерал на параді; підняв руку і подав команду по-військовому:

– Біго-о-м… Марш! - і махнув рукою.

Змагуни зірвалися і пішли навзаводи. А за ними собаки…

Тепер Наталці не треба було вдаватися до хитрощів, - вона летіла тріумфально попереду. Григорій, що “теж колись був бігуном”, даремно намагався перегнати.

Ні таки, вона бігає, як коза.

А мати спостерігала все те з віконечка і сміялась:

– Подуріли!… Зовсім подуріли разом з дідом. - Старій було весело дивитись на тих, що “подуріли” та й стрибали по паді, як гурани. - Що то є молодість! - І милувалась та тішилась з дочки, що вийшла переможцею.

На тому змагання - ця своєрідна Сіркова олімпіяда - не скінчилась. Повернувшись, стрільці почали виробляти ще різні стрілецькі “коники”. На те благословив сам Сірко сентенцією, мовляв: “Гулять так гулять! Стрілець мусить стріляти. А начиння, хвала Богові, у Сірка ніколи не бракувало, - того й рід вийшов стрілецький. Анум лиш, наробім ще шелесту!…”

І вони наробили ще шелесту.

Показували по черзі тріки, розваги для.

Гриць стріляв гільзу, покладену на стовпець, - на 50 кроків стріляв її в денце з бойового. Після пострілу гільза цвірінчала десь.

Григорій, стрельнувши для проби кілька разів у стовпчик і звіривши остаточно рушницю, стріляв у підкинену бляшану банку від пороху, набиту піском.

Та найцікавіший нумер демонструвала Наталка. Вона “сікла локшину”, так називають мисливці цю оригінальну і трудну вправу.

Встромила свій мисливський ніж в пень лезом до себе. Підсунула пень до товстої підвалини коло комори. А тоді принесла з хати бердану, що стріляла кулями без оболонки, і, одмірявши 50 кроків, стріляла лежачи в лезо ножа. Вистрілила десять разів…

Обабіч ножа в підвалині було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлітали в дубову підвалину.

Це і називалось на мисливській мові “сікти локшину”. Лише дві кулі вгрузлії ціляком зліва.

Старий Сірко спостерігав, спостерігав все те та й собі не витримав. Став показувати, “як він колись стріляв, як був молодим”. Він вийняв з кишені кілька мідяних грошин по три та по п'ять копійок і звелів Грицеві кидати їх по одній вгору… Згадав, як вони колись бавились (мисливці цебто) замолоду. Було, поз'їздяться на базу у Владивостоці здавати панти, та й давай дуріти, - накуплять горілки, боєначиння на цілий рік, повиводять зід місто на сопку і там влаштують стрільбище, - стріляють по грошах в лет на могорич. Ось так…

Гриць кидав угору п'ятака, а старий Сірко бистро ловив його на мушку. Після пострілу п'ятак щезав. Лише чути було, як він десь сюрчав після зудару з кулею.

То було весело. Регіт стояв на подвір'ї, коди старив Сірко після кожного пострілу примовляв зітхаючи:

– Ось так колись і я стріляв, як був молодим.

Ось так Сірки бавились собі знічев'я. Ні, відбували муштру навесело перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий і тяжкий промисел.

П'ятнували.

На те, мовляв, старий Сірко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб була вірная.

 

Розділ шостий

 

В ПРАЛІСАХ СІХОТЕ-АЛІНЯ

 

На марші

 

День лишень перепочили коні, і старий Сірко загадав збиратися в дорогу. На промисел, на пантування. Сам він тільки погейкував та загадував, а все робилось якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого треба було. Збирали й пакували в мішки, торбинки і торбиночки - борошно, свічки, оселедці, хліб свіжий, цукор, кирпичний чай. Наливали в боклажки та в сулії олію, спирт, гас, мед… Клали, де треба, сірники, кресало, голки, нитки… Мати все приказувала Наталці:

– Ти ж дивись - те буде там, а те там…

– Добре, добре, мамо, - там розберем. А забудемо, де чай, то горіхом заваримо… Скільки того й діла!

Переглядали намет, вирізували онучі, ремонтували ічаги, одягу промислову… Чистили салдатські “манірки”, саперні лопати… До голки й нитки запакували ще й марлю, - навіщо то вона буде потрібна пантівникам.

Григорій теж мав їхати і чим міг допомагав. Старий Сірко, правда, бурчав:

– Та облиш, синку: то не чоловіцьке діло. На промислі - то вже так, а тут є кому…

Ало Григорієві було приємно брати участь у загальному клопоті, в такому незвичайному готуванні. Збори, як у якусь довготривалу експедицію. Тут тобі і борошно, і цинки з набоями, і рушниці, і вухналі, і якісь накомарники, і сажанки, і сокира, й пилка-ножівка, і багато таких речей, що він їх уперше бачив і не розумів, що воно й до чого, ходив разом з матір'ю то в погрібник, то в комору… Пересипали сіль, овес, борошно, наливали з великого дзбана спирт, цідили мед, розстеляли брезенти, перепорожнювали і знову наповнювали сакви. Різали шкіру…

За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в дорогу.

На світанку, коли засіріло, коли ще тільки на світ почало благословитися, біля Сіркової хати в'ючили коні. В хаті блимав вогник. Четверо добрих коней - сірий, буланий, вороний і гнідий - пирскали коло ґанку і стояли слухняно, звичні до такої операції, їх спритно нав'ючували, пильнуючи, щоб було порівну.

А коли все було приторочено і припасовано, люди пішли снідати.

Випили по одній і по другій. “Дай, Боже!” І мовчки, наполегливо їли, не марнуючи часу. Стара упадала коло них і журилась.

– Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як мені самій тут нудьгувати.

А Наталка (вона теж їхала):

– То їдьмо!

– Еге, їдьмо. А дома хто буде?…

– Чого це ти, бабо, заквоктала? - обізвався старий Сірко. - Нудно їй. Нічого, понудьгуєш - ліпше нас шануватимеш, як приїдемо.

– Ніби я вас погано шаную… Наїдайтесь гарненько. А ти чого, Наталко? Їж, дитино. І ти, синку (до Григорія)… - Ти не дивися на них, їж добре… Там, як поїдете, цього вже не буде, там катзна-що їстимете. Таке, що його тут і собаки б не їли.

Грнцько засміявся. А Григорій, щоб догодити матері, їв за трьох. Та й усі їли нівроку. Стіл був застелений скатертиною і заставлений, як на Великдень… Пили наливку і їли оселедці з оцтом. Потім гарячий борщ, локшину з білими пирогами, сите м'ясо з картоплею. Далі: пироги з рижем, з м'ясом, з квасолею. А на закуску солодке - мед і солодку брусничну…

Потім повставали, перехрестились до ікон і стали збиратись. Старий давав жінці накази, при якій нагоді як їй треба повестись та що треба зробити вдома.

На відході посиділи урочисто хвилину, поскидавши шапки.

– Ну, з Богом!

Весело попрощались з матір'ю.

Небо тільки трохи зарожевіло, як із Сіркового подвір'я рушив похід.

Попереду собаки вистрибом. Три здоровенні звірові пси. Потім два Грицьки з рушницями за плечима, обидва в добрих ічагах з закоченими вниз халявами (це поки не вступили в росу), в легкім, але добрім мисливськім одязі. Потім двоє нав'ючених коней - сірий і вороний. Потім Наталка в “уніформі”, подібній до літунського комбінезона, зробленій з “чортової шкіри”, але з непокритою головою: вона несе свою шкіряну “динамівку” в руці. Потім ще двоє коней - буланий і гнідий. Всі йдуть черідкою.

А позаду старий Сірко, йде, підпираючись “сажанками”, як костуром. Він, як і всі, в ічагах. На нім засмальцьовані штани, така ж старенька куцина, а на голові - той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стільки літ, скільки й самому Сіркові.

Перейшовши річку, повернулись на схід і пішли нагору стежечкою, підіймаючись помалу навскіс схилами на Сіхоте-Алінь.

А на ґанку стояла Сірчиха і нишком хрестила їх. Проводжала очима, поки видно було…

Перед тим як пірнути в нетрі, Наталка обернулась і помахала здалеку уже невидній матері рукою.

В повітрі було свіжо, навіть холоднувато, як узагалі в цих місцевостях улітку. Над паддю, над річкою, що вилась внизу, і в ущелинах гір ворушились тумани, підіймаючись помалу-помалу, ніби спросоння.

Небо, заставлене химерними мурами Сіхоте-Аланя, рожевіло.

– Буде ясний, гарячий день, - обізвавсь Грицько. Але на це ніхто не відгукнувся.

Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась і, либонь, перемерзши, намагалась зігрітись мрійноголоса пташка. Віщувала ранок. Співала якось чудно - не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелітала десь межи кущами слідом - проводжала. Григорієві спало на думку подібне - з дитинства знане:…ідеш степами, а дзвінка жовтобрюшка перелітає поруч з билини на билину, гойдається на верхівках або полиню і дзвонить: “Тінь-тінь-тінь-тінь-ті-інь!”

І це точнісінько так. Григорій посміхнувся на згадку.

А пташка супроводила їх одиноко в мертвій, прохолодній тиші, все повторюючи свій нескладний, але мелодійний, ніжний мотив. І бадьорий такий, задерикуватий. Ніби бажала успіху, приказувала щось, навчала.

– Це, щоб ти знав, тутешній соловей, - пояснив Грицько, ідучи попереду. - А знаєш, що вона співає? Ось слухай: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?”

Григорій засміявся:

– Ай справді!

Пташка ж, ніби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсім близько: “Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?…” Тільки ніжно, мелодійно, а останніх два слова виспівувала одним духом і на додаток аж клацала срібним язичком, ставлячи знак запитання.

Обабіч стежки росло багато квітів, подібних до рож, коли листки і квіти останньої зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомі Григорієві з перших днів його мандрів, але він тільки недавно узнав, що звались вопи “кипрей” і що вони найкращий медонос, мабуть, у цілому світі. Узнав він також і те, що є тут безлісні сопки, укриті лише цими квітами, як степ пшеницею, і що туди всі вивозять пасіки здалеку, за сотні кілометрів.

Собаки то бігли попереду стежкою, то спинялись і ждали хлопців та коней, стрибали коло Наталки та коло діда. Тоді знову виганялись наперед. Гостровухі, широкогруді і страшні на вигляд, як вовки. Два сірої масті з рудими остинками, а одна руда з чорним загривком. Хвости у всіх мов поліняки.

– Ти тямиш щось у собаках? - спитав Грицько, коли собаки знов вибігли і почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами.

– В путніх дещо тямлю.

– В яких це путніх?

– Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах…

Грицько посміхнувся:

– Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив?

– Ні. Це якісь страховища - арештантів водити.

– Так от знай, що цим псам і ціни немає. Перше - таких собак, як оці, то, мабуть, і в цілім краї немає. Мисливці, звичайно, мають псів, а особливо гольди, тунгузи та якути - там на них навіть їздять і, мабуть би, й орали, якби вміли та було де хліборобити, - але таких, як оце, немає ніде. Оті два сірі - Заливай та Рушай - то якутські лайки. А оцей рудий - це Нерпа - гольдячка, лайка теж… Але не в тім сила, а в тім, що це звірові собаки. Вони тобі візьмуть гуртом вепра за “штани” і триматимуть, поки ти прийдеш і доріжеш його ножем. Та й ще не в тім сила, звірових собак знов-таки не бракує. А от ціна оцим головне в тім, що вони тигрятники. Взагалі, як правило, немає в світі собаки, щоб від одного духу тигрячого не кидався зі скавулінням під ноги людині, від жаху. А ці - навпаки. Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько їх з цуценят вимуштрував. От у цім їхня й ціна.

Без них ми - ніщо. А з ними хоч до дідька в зуби! А розумні стерви! Ти ж глянь - вони розуміють, що це ми про них говоримо, ач як скіряться. Заливай! - покликав Грицько, і страшний широкогрудий якут підбіг, зазираючи в очі. Усе в нього, як у німецької вівчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очі іскряться й мерехтять, повні буйної сили, безоглядної сміливості і вірності. Грицько поплескав його по страхітній морді.

– Це Наталчин дружок!

При слові “Наталка” пес зупинився і пропустив хлопців, очікуючи господиню.

– За неї він задавить усякого, як кошеня. Я раз хотів її одлупити, а вона крикнула: “Чужий!” - то було! І ти скажи, яка твар!… Колись його підідрав вепр. Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, - переломлена була, і черево було розпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась із ним та панькалась, як із людиною, - от він і звик до неї. І кажу тобі - він, доки й живий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п'ятнадцять тисяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нібито здумали були його продати: кривий, кажуть, і сякий, і такий. Тільки ж батька іноді не розбереш - жартують вони чи насправді кажуть. Боже, що то було! Наталка каже: “Віддавайте й мене на придачу”.

Заливай вибіг наперед. На гострі вуха йому був надітий Наталчин “динамівський” шолом, застебнутий під підборіддям. Пес виступав поважно та гордо.

– От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, і він однесе що треба, а звідтам принесе що дадуть. І ніколи не було, щоб загубив або хто відняв. А Наталчиної речі нікому, особливо з чужих, не дозволить узяти…

– А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе під тигрячу шкуру свій черевик або хустку, тільки щоб не бачив, а тоді: “Ой, Боже мій! Заливай! Рятуй! Шукай!…” Страшно було на нього дивитися. А з тієї шкури клоччя летить на всі боки. Чудасія. Ті теж добре вивчені, але цей у них - ватаг, без нього вони, як москалі без генерала.

Нетрі дедалі густішали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами, бур'янами, крізь непрохідні стіни віття та ліан. Буйна роса ллялась на одіж і на голови, мов хто хлюпав крізь решето.

Поки видряпались на перевал, були всі мокрі, як хлюща. Хлопці підождали решту. Сонце сліпуче било в очі, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом. Розмальовувало стрімке бескеття і всю панораму різноманітними фарбами, як геніальний маляр. Григорієві перехоплювало дух від подиву. По нетрях реготали вивірки десь на вершечках кедрів, зустрічаючи сонце, і сміхотливі луни стрибали наввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки.

У Наталки голова була мокра, на носі і на віях мерехтіли росинки, а в очах мерехтіли сонячні, щасливі іскорки; стояла і дивилась на сонце, а обличчя рожевіло, цвіло, як рожа, таке ж дивне і таке ж незнайоме, як ці нетрі й сонце, вивірки й радісні луни…

– Ну що, може, перепочинемо? - запропонував Грицько, дивлячись, як із ічага з дірочки чвиркала вода.

– Ні, вже як купатись, то купатись, - сказав старий Сірко. - Поки нема паута, будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки.

– Беріть ліворуч! - звелів старий.

– Ага, це на Голубу… - зрадів Грицько, повернувши наліво. Ішов знову попереду і поясняв: - Голуба - то така падь, долина одна, ми її звемо Голуба. Далеченько. Там наші найкращі солонці. Там найліпше пантувати.

– Ти ліпше поясни, що то таке “солонці” і з чим його їдять, - попросив Григорій.

– А ти хіба не знаєш? - щиро здивувався Грицько. - Хоча правда… Ну, солонці - то така солона земля, а її так і їдять без нічого. Ізюбри їдять.

– А що таке ізюбри?

– Та ізюбри ж… ті, що на них панти.

– А що таке панти?…

Грицько засміявся недовірливо…

Стежка йшла становиком, тут було вільніше, просторіше, не було такої буйної трави і не так густо дерев та кущів. Було добре видно обабіч залляті сонцем галявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як і раніше, попереду; на чистих місцях ішли поруч…

- Та ти не смійся. І не дивуйся так. Бачиш, я на своїм віку полював качок, гусей, зайців, вовків, лисиць, кроншнепів, валюшнів і дудаків, але…

– А що то таке - валюшні та дудаки? І оті як їх - кроншни, чи що?

– Ну, от бач, - засміявся й собі Григорій. - Отож не кепкуй, а розповідай мені все доладу, щоб я знав.

– Добре. Солонці - це такі місця на гарях та марях… Ну гарі - це вигорілі нетрі, а марі - багна, по-вашому, тільки гірські. От часто проходять в нетрях пожежі і вигоряють величезні клини, іноді на сто верстов… Отож на марях та біля них на схилах сопок часто буває природна солона земля - це й є солонець. Отож звір ізюбр, та й коза, та й сохаті люблять ту землю їсти, особливо тоді, коли в них ростуть нові роги, що звуться панти. І найбільше ходять ізюбри на ті солонці, що на гарях, бо там просторіше і безпечніше - видно все навколо. І ходять тільки вночі і то влітку, саме тоді, як тії панти ростуть. Ну, панти ці дуже цінні, тільки ж панти ізюбрині… Або плямистого оленя. Та плямистого оленя вже майже немає. А ізюбр - це не плямистий олень, лише рудувато-сірий, їх тут ще дуже багато, а вигляд мав він… Та от побачиш сам.

– І все-таки я й не розшолопав, що то таке панти?

– От, їй-бо! Ну, ось… Ізюбр самець щороку змінює роги. В лютому - березні збиває геть старі і стає безрогий, а за літо виростають нові, і вже восени на час “реву” або парування у нього знову великі, красиві роги. Тоді самці б'ються за самиць. Поки роги молоді і ще м'які, вони мають у собі якусь велику силу, як ліки проти усіх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайці. Туди, в Китай, їх і збувають за золото, ці роги молоді. Це й є панти. Ними й цінний ізюбр. І стріляти ізюбрів абияк тепер заборонено. Ні на м'ясо, ні на шкіру, тільки на панти, і то оце лише один місяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вміє це робити та має дозвіл. Раніше, розповідають батько, стріляли цього звіра всі, хто здумав, куди здумав і як умів. Перепсували силу. Але ж і було його! Ну, тепер уторопав?… Бачиш, так просто цього всього не розповіси, щоб було ясно. Потроху сам побачиш і все узнаєш.

– Стривай! Ти кажеш, що солонці - то природна солона земля. А мати та й Наталка казали, що ви їх солите…


Просмотров 208

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!