Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Смішні й печальні походеньки 4 часть



– На ем?!. Многогрішний!… Я зараз… Я одягаюсь…

Йому приверзлось… Будь воно тричі прокляте!… Його беруть на допит. “Я зараз…”

Та до свідомості дійшов плюскіт води та шум порогів, і привид зник.

– Ху-у! Погано, брат. Кепські твої діла, Робінзоне!

Почав зводитись. І враз очі упали на щось межи камінням. Боже мій! Сквапно простяг руку і вхопив дивну знахідку. Ніж! Мисливський ніж. Власне, піхви, з яких стирчало іржаве руків'я ножа. Піхви напівзітлілі, і руків'я аж позеленіло, але, Боже мій! Це ж, може, рятунок.

Проте видобути ножа було не так легко. Не піддавався і сидів у піхвах, мов приріс. Потер руків'я об пісок, обмив, потер полою, - руків'я засяяло мідяними, олив'яними та костяними кільцями, що були нагнаті одне до одного. Добре. Далі взявся до піхов. Злегка стукав об камінь, розхитував, мочив у воді і кінець кінцем видобув ножа. Ніж був зовсім іржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо чудесний ніж! Важкий і загонистий. Двадцять хвилин - і ніж блищав. І хоч був рябий, мов віспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножів ніде немає більше, як ці мисливські ножі. Це не просто собі ніж, це зброя, і неабияка. Для того й руків'я у нього зроблене з тяжкого металу та кості, щоб був важкий і не схибив у слушний час.

Мандрівник радів, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це він тут лежав місяці, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. І дочекався… Тепер мандрівник не квапився. Найперше - ніж мусить бути гострий. Тож сидів і гострив його об камінь. Пробував на волос і далі гострив. Аж поки ніж став, мов бритва. Гаразд. По цьому направив піхви, почистив, підстругав, полагодив каблучку і ланцюжок, щоб чіпляти до пояса. Тоді засунув ножа в піхви, надів на мотузку, що була замість паса, і підперезався. Зовсім добре!

Відтак, озброївшись, пішов через річку по камінню. Може, той бік буде гостинніший. За річкою, продираючись на стежку, сік ножем верболіз, стинав гілки, що заважали просто йти, - шукав ножеві застосування. А ніж гострий же, як бритва! Надибавшії зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неї, мов у люстро. О, ніж мусить діяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорніле обличчя. Боже мій! І мати б не впізнала. Тим-то й доля його цурається. Голитись!



Примостившись на камені і перемагаючи біль у суглобах та у всьому тілі, він почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, і шкріб ножем намочену щетину. Бере! Ліпше, аніж було голитись склом у в'язниці… Потім умився і глянув у “люстро”. От, зовсім молодий юнак. Боже, скільки змін відтоді, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму. Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але… І ті прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто… Великі очі горіли мов у божевільного.

“Та-ак, мандрівнику! З такою пикою тільки в нетрях і жити та живих і мертвих полохати. При таких літах - і така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефістофеля. Ну ж засмійся! Будь веселіший. Життя переміниться…”

Але життя не змінилось.

Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправді посувався, мов тінь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Ніж більше не ставав у пригоді. Ніяк не ставав. Спершу він стинав ним гілочки знічев'я, а потім засунув у піхви і не виймав. В руці не вистачало сили.



А надвечір сили зовсім покинули його. Край.

Ліг голічерева під височенними кедрами, тягуче-важко і глибоко зітхнув, ніби випустив дух, поклавши голову на корінь, і так лежав. Згодом витяг помалу ножа і поклав коло себе. По хвилі намацав і переклав ножа зручніше. Ще зітхнув глибоко-глибоко.

“Так… Кінець…”

Думки плуталися у голові, що була немов гарячим оливом наллята. “Який пак сьогодні день?… А, шостий… Ну, це ще здорово… Коняка б уже здохла… А якби я був конякою - було б ліпше?… Шостий… Так… Але Бог за шість день світ увесь сотворив… і ці нетрі теж… Атож…” Чорна павза. І знову: “Шостий день… Оце й б він - останній, уже зовсім останній день мого життя… А ще б трохи…”

Проте це вже така собі, млява думка.

Не хотілось рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілось думати. Хотілось лежати й лежати. Вічність лежати так. І хай шумлять високі кедри. І нехай розповідають під синім небом хмаркам удень і зорям уночі, як один хоробрий і сміливий… І хай слухають вивірки… Як один хоробрий і сміливий п'ять разів переміг смерть, видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов - смерть… Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак… Пробив нетрі грудьми і ліг тут, між корчами, доніс свою голову аж сюди, за кілька тисяч кілометрів, аж на край землі…

І дзвенять кедри… Ні, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвіночками в гаях, синіми волошками зоріє в полях, бризкає водою на Ворсклі… на Дніпрі… Ге-ен… І сміються, сміються дзвінкі дівочі голоси, і скачуть луни лугом, горою… Пахне терпкий-терпкий чебрець під бором…

Він лежить на гарячій печі і дивиться, як горить лампада і мерехтять образи під королівськими рушниками. А мати крутить веретено і снує тонюньку-тонюньку пісню:

 

…Мати ж моя пава,

Тепер я пропала,

Що ти ж мене туди дала,

Де я й не була…

Мати ж моя вишня…

Мати ж моя вишня…

 

Хтось у ньому, непокірний і бунтівливий, хоче підвести йому голову, але вона не підводиться. То її держить.йому тутешній волохатий бог, лютий, скупий і ненажерливий; насідає на груди і не дає вже йому дихати… А мати схилилась близенько-близенько… Раптом - що це?! Він розплющив очі. Стукіт?… Постріл!

Він зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокірний у нім підводить його. В вухах дзвенить. Знову постріл! Постріл як грім! І враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дівочий:

– Грицьку!!!

Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть:

– Грицьку!!!

Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій!… Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур'яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько…

Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!…

Величезний чорний ведмідь, ставши на задні ноги, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалась прикладом рушниці.

Ось він! Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів. Ага!

Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачії, як маніяк, пішов на неї всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала ніж…

Ведмідь хапнув повітря, кинув жертву і, ревнувши, повернувся на нового ворога всією тушею, посунувся на нього білою плямою “нашийника”…

Людина в розколині тихо, по-дитячому, скрикнула… Ніж з диявольською сплою пірнув у білу пляму, в самісіньку горлянку і повернувся там упоперек.

Мандрівникові очі, тріумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всі боки кров, заливаючи біле, і ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднім одягу звіролова, простоволоса, і кинулась до нього… Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить - і сили враз залишили його, в очах потемніло, і він повалився на землю під волохатою, чорною масою, як ніч накрила його…

Тільки десь у підсвідомості ще якусь мить бриніло здалеку-здалеку:

 

“…Мати ж моя пава…

Мати ж моя вишня…”

 

І замовкло. Як іскра, заллята водою.

 

 

* * *

Місяць, що зійшов над хребтами лісистих кряжів, стояв, мов вогненний щит, низько прибитий до брами в нові краї, в невідомі світи. Він здавався живим - то яснів, то темнів, надимаючись. То обличчя! То обличчя великого духа - демона невідомого, несходимого “Далеко”. Воно то хмурніло, то ясніло і знову хмурніло, червоніючи, - з долин, з улоговин, з міжгір'їв підіймались тумани і хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намітками - чи як хвилі бавовни, чи як зігнаті вітром сніги…

Над падями, над проваллями, над становиками безкраїми і покрученими, над тайною нетрів стояла імла, проснована тьмяним, червоним баговинням.

Зацокали підкови…

По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черідкою. І стали. Рушниці через плече. Витягнуті шиї. Ворушаться в сідлах. Маячать, як китайські тіні на тьмянім екрані.

– Батьку! - це дзвінкий, молодий голос. - Ну, як?…

– Добре… - це бас. - А підтягніть-по попругу, злізьте котрий…

Двоє метнулися з коней… А в того третього щось упоперек сідла… Як давні запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур'ян.

– Треба поспішати.

Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла.

– Вже? Ну, з Богом, дітки.

– А ми не збились?

– Бог з тобою…

Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і поскакали черідкою. Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями, процокали підковами… і щезли.

Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів.

Десь нагло розітнувся далекий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь… Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно… Закричав спросоння глухар… Зрадливі звуки, притаєні шелести… Через самий місяць шугнула нечутію сова. Тайга лише починала жити.

Місяць поблід і квапився вгору.

 

Розділ четвертий

 

РОДИНА ТИГРОЛОВІВ

 

Пісня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата. Потім з'явився звук чи тонюсінький промінь, - він десь почався з нічого і наростав, наростав…

 

Ой, летять, летять три соколи

через сад -

Ге-ей… Ге-ей… Ге-ей…

 

І теє “Гей”, як мрійна хвиля, і підгонить її ніжний дівочий голос.

 

Зачепили ж вони кри-леч-ками

ви-но-град…

 

І високо-високо, аж понад той виноград сягає мрійний дівочий голос, аж туди, де сонечко тріпотить промінням, чи два соколи - два товариші летять.

Це, либонь, Наталка, його сестра, співає. Атож. Це вдома. А він лежить виснажений, поранений. Це ж під Жаботином, в тім Холоднім Яру… Як пак воно вийшло? Ага… Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому під ноги, він її підхопив і… Ха-ха!… їх було четверо… Як воно і його зачепило?… Голова гуде, і йому ліньки розплющити очі.

А сестра, сестра його любая, жалібниця вірная, Наталочка, журиться. Але не журба в тім голосі… Ха-ха! Він знає, що то за сокіл там у неї, що зачепив крилечками виноград, і так зачепив, що й сниться, либонь, їй отой сокіл, отой Олекса-бузувір.

А дівочий, вередливий голос над ним:

– Грицьку! Чого ж ти не підпрягаєшся? Ну ж бо:

 

“Цілувалися ми із тобою один раз”…

 

Йому смішно. Він - Грицько ж таки, а тепера Григорій - крадькома розплющує одне око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко і витріщилось здивовано…

Перед ним сиділа дівчина. Але не Наталка, не сестра. Зовсім не вона. Чужа якась дівчина. Але така ж хороша і та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця.

– Тату, тату! - це дівчина радісно. - Уже!… Дивиться вже!… Боже мій! Живий!

– От і добре, - це дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома: - Що ж ти, синку? Упився, мабуть, га? - Як у тумані підійшов. Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі. - Довго вихмеляєшся!…

А дівчина нишком киває комусь рукою:

– Грицьку! Ось іди поглянь, який він окатий. Тільки… Він, мабуть, не при умі, - диви, як лупає.

– Наталко, - це батько, - а піди лишень скажи матері, щоб чарку нам сюди. Козакові, либонь, душа до ребер присохла… Ану ж, коза!

В голові Григорієві наморочилось від явної галюцинації. Він покотив її по подушці вправо - глянув, вліво - глянув. Роздивився по хаті. У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі… Він лежить на великому дерев'яному ліжкові, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреєю… Пахне васильками… У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері… За нею бистроока дівчина виступав, мов горлиця… Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок…

Григорій заплющує очі. Дівчина щось говорить, а йому зринає нагло… Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, - останнє враження, що він виніс із життя. Але ж то був чоловік, у штанях, у шкірянім, мисливськім одязі… Так, то був чоловік, юнак…

Григорій розплющує очі - перед ним стоїть дівчина з червоною чарочкою і говорить насмішкувато:

– Грицьку! Кого ти сідлати збираєшся? Кидай та йди ось…

Парубок біля вікна, майнувши чубом, чіпляє сідло на гак, а батько:

– Поїдеш у Київ, Грицьку, та той… Іди лишень сідлай коні.

– Де це я?! - аж скрикнув Григорій, нагло зводячись.

– Заспокойся, ляж, Бог з тобою! - це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку: - Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, півроку, як воли, а хлопцеві не до розмов.

Старий:

– Ото… Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут зі смертю воює - і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва - це ж тут недалечке, - там би ти вмер, і я так і не знав би, хто ти.

– Де це я? - прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум.

– Та в нас же, в нас, дома, сину… На стіні рясно карток - дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях.

– Який… Який це район?

– Та Київський же, - це дівчина. І так вона сказала те “Київський”, проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, - в них і радість, і жах.

А батько:

– Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?…

– Ні-ні!… - злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: - Ні-ні! - В пам'яті зринула Лук'янівська в'язниця… Київське ОГПУ - НКВД… Отак! Утікав, утікав і потрапив назад… Як же це?… Ні-ні! Він поривається йти: - Пустіть… Пустіть… Я не хочу… Я піду собі… То я так, то я навмисне…

Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт.

“Змилив!”

Стара перехрестилась нишком і шепотіла з сльозою:

– Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже… Що теє лихо з людьми робить!…

“Тікати! Тікати!” - поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого:

– А далеко до міста? Батько:

– Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки? “Сказати чи не сказати?”

– Я?… Теж… Київського району.

– Овва! А з села?

– Та з Трипілля ж…

– Боже мій! - аж скрикнула і сплеснула руками матінка. - Дитино моя! Та це ти не з того Київського! Це ж ти з України… Мати моя теж із Трипілля… Земляк. А Боже мій!…

І враз так ніби хто попустив страшне гальмо - чорна гора зсунулась… зсунулась… Стало легко, і радісно, і дивно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. На далекім, далекім краєчку землі, після всього жаху - близькі й рідні люди! Стурбовані за нього, упадають біля нього, як мати, як батько, як сестра і брат. І Київ ще тут є десь один. Григорій потер чоло і засміявся. А всередині йому гейби хлоп'я танцювало і било в долоні: “Жив! жив! житимеш!” І хотілося сказати щось хороше-хороше.

– Мамо… - і затнувся, дивлячись на матір: - Дозвольте вас так називати, бо ви ж така… як і моя мати.

– Нічого, нічого, дитино. - заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорієві вернувся його спокій, його мужність гартована, його давній гумор:

– Так. кажете, я дома, мамо?

– Дома, дома, синку.

– Чудесно… Привіт вам із Трипілля.

– Спасибі, синку, спасибі. А як там?… Як воно там, на тій Україні? Чи давно звідти? І як це сюди?

Григорій засміявся.

– Ну, годі, годі, - втрутився господар. - Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивірко (це до дочки)!…

Дівчина подала Григорієві червону чарочку.

– А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає. Стривай! Давай же й мені щось, дочко!

Дочка метнулась і принесла батькові таку ж чарочку, але вже білу.

– Це однакове, синку, тільки в тебе приготовлене для тебе, а в мене - звичайне, там його цілий туязь, і ми його з тобою вип'ємо десь, еге ж.

– Що це ти, старий, розгомонівся. То все мовчиш, як пень, а це… Швидше вже! У хлопця рука заболіла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дідові…

– Стривай, бабо! Геройське діло не кожен зробить і за це, від'їжджаючи, я хочу для годиться випити… Грицьку! Коні готові?

Чорнявий, високий Грицько стояв поруч і з посмішкою дивився на нього.

– Готові, батьку.

– Добре. Ми поїдемо, а ти будеш лежати собі. Як тебе звати?

– Григорій.

– Чув? - це до сина. - Добре. Зовсім добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач діло трапилось… Нумо ж, сину! - Підніс руку. Цокнулись. - Будьмо!

Григорій пожартував:

– А за віщо ж пити?

– Пий…

Випив Григорій. Спирт, вогненний, та чомусь гіркий. По жилах потік вогонь. Випив дід, витер вуса, а тоді:

- Оце, сину, за дочку, що ти її мені вирятував, і за тебе, що тебе вона вирятувала… Будь же здоров…

Григорій витріщив очі, переводячи їх то на одного, то на другого. “За дочку, що врятував? За яку, де?”

Мати подала рибу на тарелі:

– Їж, їж, синку. Риба тая біла та сита.

– Ну, а нам пора, - обізвався дід до сина, закусивши. Устав із-за столу, перехрестився. Надів шапку.

– Дивися ж мені, стара…

Простояв ще біля порога, подумав, подивився ще раз з-під волохатих брів на хворого і сказав:

– Ти тут, вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата - твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь г о л ь д чи навіть к о р е є ц ь, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий… Гайда!

Відтак вийшов із хати, за ним син.

Десь у дворі зацокали підковами коні. Заскавуліли радісно собаки. “Нерпа! Заливай! А, вражі діти, - добувався знадвору дідів голос. - Вже, вже їдемо…”

Тупіт зірвався з місця, пройшов поза хатою і швидко затих, віддаляючись.

Григорій хотів розпитувати, він хотів про все довідатися, але міцна горілка і те зілля, що в ній, і риба та, що він з'їв - якась чудна та сита, - і всі ті нервові стусани, що пережив сьогодні, - все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон і спокій підступили і збороли його… По короткій боротьбі він здався. Змикаючи очі, бачив лиш, як дівчина ходила по хаті, мов пливла, ставна та горда і заразом насмішкувата…

 

 

* * *

Сонце залляло стіл і ткало золоті прошви на білій скатертині. На столі сиділо ведмежа і кумедно хапало себе передніми лапами за писок - ловило бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той писок сісти. Малий ласун, що вічно тикав свого носа у солодке, бо бабуня його мизила, мав тепер з того клопіт. Він сердився, бив у повітря лапою, а то так оперіщив себе по носі, що аж запирскав. А бджола дзижчала, вилась між сонячним промінням і не відступала, мов зачарована.

Дзижчання теє, як звук срібної струни, проснувало осяяну сонцем тишу і наче бриніло в серці Григорієві. Він лежав, спершись на лікоть, і дивився просто себе. Чи довго він спав? Здається, вічність. Але тепер усе те страхіття, що пережив, як дивовижне маячіння, відійшло кудись у небуття. Почуття легкості володіло ним. Так, ніби нічого не було, і водночас сталося щось таке, чого він не міг збагнути. Так, як колись у дитинстві, і не так ніби… Ні тривог, ні турбот на душі, такий безмежний сонячний спокій.

Чудно йому. Глянув на себе - він у білій мережаній сорочці. Глянув просто себе - рясно на покутті купчаться святі, прибрані королівськими рушниками, та ще такими, які в його бабусі були, там, у Трипіллі. Там, звідки його вигнано. Там… на тій рідній, але, мабуть, навіки втраченій землі. Вщипнуло за серце, але й минулося враз.

Справжні королівські рушники на покутті! Різьблений мисник. Піч помальовано квітами, межи квітами - два голубії цілуються. Чи два соколи… Два соколи!

Стривай! Кого ж це він вирятував, яку дочку? Де? Коли? І як він взагалі сюди потрапив? Озирнувся: в хаті було порожньо. Біля печі стоять рогачі й кочерги, пахне свіжопеченим хлібом. Все, як дома, тільки долівка не така - мощена з дощок і так вимита та вишкрябана, що аж мигтить. Та ще… Що це? Просто над ним, на білій стіні, висять дві рушниці. Одна - либонь, англійський вінчестер, а друга - японський карабін. Під ними - набійниці, туго напхані патронами. А на третім цвяху висить ніж у піхвах. Його ніж! Дивно, його ніж в такому товаристві! Але раніш там висіла рушниця, бо стіна подряпана в тім місці, де малось бути “мушці”. Це він знав, бо він мисливець змалку. Аж тепер він звернув увагу, що межи вікнами по стінах поприбивані оленячі роги, а на них висять шапки та рушники.

Раптом у сінях зашаруділа хода. Григорій натягнув ковдру і прикинувся, що спить.

В хату щось увійшло. Підійшло до нього і нависло над ним. Чути, як дихає. Розплющив очі: над ним, витягнувшись, як вуж, і випнувши груди, перехилилась дівчина чіпляла на стіну ще одну рушницю. І так витяглась, аж матерія тріщала на грудях. Йому запаморочилось у голові, і він заплющив очі, але не витерпів і знову розплющив, - дівчина глянула згори вниз.

– О, я тебе розбудила…

Відхилилась від стіни і стала, обсмикуючи блузку на грудях. Так, ніби байдуже, але помітно зашарілась і, щоб відвести очі, спитала:

– Ну, як, козаче? Григорій посміхнувся:

– Гарна…

Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке сердите.

– Гарна, кажу, моя пригода. - мовив журливо, кліпаючи очима. - Так як же, чорнява, тебе звуть?

Дівчина зовсім почервоніла, але не відвела очей, дивилась з-під насуплених брів, наче націлялась з рушниці:

– А так… Звуть-звуть та й покличуть. А ти звідки такий-о?

– Який це “такий-о”?

Засміялась:

– Та такий… чудний… Звідки ти?

– Е, це так далеко, що ти й не мрієш.

– Знаю. Що ти з України, це я знаю. Ба більше: знаю навіть, що в тебе там є любка і що звуть її Наталка.

– Дурна, - бовкнув Григорій.

– Чого ж ти лаєшся?

– Що є Наталка, то правда, але то не любка, а сестра… А звідкіля ти все знаєш?

Дівчина зніяковіла:

– Ти б послухав, що ти молов тут п'ять днів, кидаючись, як божевільний. Думали, що ти й дуба даси. Скажи спасибі матері та батькові… Та ще братові, що тебе підхопили… Коли б не вони, ніякі лікарі тебе б не врятували. А батько знають такі ліки. Та не зводься і не витріщай дуже очей, бо тобі ще не можна… От. Лежи і слухай, бо як знову таке трапиться…

– То що ж я молов?

– Боже мій! Аж страшно. І що то все і до чого?! Батько все бурчали, що нема попа тебе висповідати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе гріхів, мабуть!… І якісь карцери, і трибунали… І смертники… І розстріли… І, - тут вона змінила тон на смутний, насмішкуватий: - “Наталочко, любая…”

Григорій насупився.

– Дурниці. То я так. Колись багато книжок читав страшних.

Наталка дивилась на нього із зле прихованою недовірою, острахом і співчуттям:

– Ой, чи так воно?…

– Так…

Дівчина знизала плечима:

– Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш мені колись. Це цікаво. Все страшне цікаве. Гаразд?

А очі дивляться прижмурено й насмішкувато. Вона не вірить, це ясно.

– Гаразд…

– Ти і в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано, а не насправді?…

Дівчина загнала його на слизьке, але розповісти правду… Навіщо? По павзі, суплячись, стурбовано:

– Слухай… Наталко…

– Так, мене звуть Наталка, - посміхнулась дівчина.

– А по батькові?

– Денисівна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.

– Добре. Може, скажеш і прізвище?

– В мене прізвище не цікаве для тебе. Старовинне. І, як кажуть русаки, “хохлацьке”.

– А все ж таки?

– Сірківна, - вимовила дівчина з гордістю. - Мій батько - Сірко, і дід - теж Сірко, і прадід. Всі Сірки. І тут уже розвелося до лиха… А знаєш, що про тебе батько казали?

– Ну?

– Ти щось хотів ще питати. Питай. Бо піду… - роздумала враз. І додала строго: - Ти вже їсти хочеш, ажи?

– Слухай, Наталко… (Завагався). Так… Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас… Але слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина. От. Потім сама побачиш. Ну, як би це тобі сказати…

– Ніяк, - обрізала дівчина насмішкувато. - Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті - вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочуть знати. Все. А батько в нас… Та от поживеш - побачиш. І Грицько теж. Ого! - і жартома:

– Бог тобі братика дав, і ти не будеш шкодувати…

– Підожди. А кого то я вирятував? І де? Яку таку дочку? Що за нісенітниця? Чи не тебе? - пожартував Григорій. На серці йому було знову ясно і легко. - Чи не тебе?

– Мене.

– Ні, будем говорити серйозно. Ніколи в світі я тебе не бачив і не рятував, так що не мороч голови. І чого це ви, змовились, чи що? Я пам'ятаю - це було недавно… Я й не рятував, а так вийшло… Якийсь дивак розмахував прикладом рушниці у щілині… Але ж я не п'яний був і роздивився, що то був якийсь бузувір у штанях…

Дівчина почервоніла. Супилась, супилась. А далі, як зарегочеться…

– Чого ти?

– Так, кажеш, бузувір? Ха-ха-ха! Чудне слово.

– Авжеж. На нього насідав сатана чорна та здоровенна, а він її товче прикладом…

Наталка раптом перемінила розмову:

– Ой! Ти ж глянь, що воно робить! А щоб тобі!… Ведмежаті набридло сидіти на столі, воно перелізло на ослін, сп'ялось до стіни і почало “порядкувати”: поздирало лапою, скільки дістало, всі фотографії і пробує на зуб, лиже їх, пирскає - не смачні! А далі давай змітати їх додолу. Дівчина схопила ведмежа за карк і пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток і заскімлило, мов дитина.

– Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий!

– Цікаво, що то там за народ? То все ваш рід?

– Атож…

Подала всі жужмом і ще кілька зняла зі стіни. А заразом говорила до ведмежати.

– Заскімлило… Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!…

А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорій тим часом розглядав фотографії. Дівчина взяла ведмежа на руки, підсунула стільця до ліжка і сіла, посадивши ведмежа на коліна. Пестила його. Ведмежа притихло і цікаво пряло очима, пхало носа і собі до фотографій.

Цікаві світлини. Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весільні. Молодиці - групами і по одній. А ось - ціла родина. Величезна родина! Діди, батьки, онуки й правнуки, - чоловіка з сорок. Цілий рід! Дід з бабою посередині, решта, згідно з родинним станом, розташувались обабіч і ззаду. Діти рядочками стояли обабіч діда й баби, у парадних кашкетиках і чобітках… І все це на тлі гір. Українська степова родина на гірському тлі. Як десь на Закарпатті. Чудне… Ось хлопці верхи - чоловік з дванадцять - цілий загін з рушницями через плечі, в папахах, оточені зграєю здоровенних гостровухих собак. Коли б не ці мисливські собаки, можна б подумати, що це козацький загін. А таки козацький, бо це ж уссурійські козаки.

Ось окремі фотографії, теж дореволюційні: козацькі осавули, хорунжі, отамани… В формі уссурійських та амурських козаків. Та все вусаті, з шаблюками, декотрі з медалями. Всі з лампасами… Це все давні світлини.

А ось нові… Інші вбрання, інший зміст… Але все такі ж расові обличчя. Одна… Друга… Дівчата, хлопці, червоноармійці… А ось проста, але не зовсім звичайна світлина.

Сіється сніг. В дерев'яній клітці здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку стоять чотири мисливці, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на рушниці. Один старий мисливець і три молодих. Всі в чуднім одязі - в шкіряних штанях, химерних, у шкіряних піджаках, підперезані набійнищями. Три в шапочках, один - без. І той “без” - Наталка! Так, Наталка! Стоїть, спершись на вінчестер, дивиться насмішкувато. Вуста міцно стулені, очі примружені, голова непокрита, і на неї падають сніжинки…

Серце Григорієві чомусь застрибало, мов дурне. Він нишком глянув на Наталку - бавиться з ведмежам - і крадькома поклав світлину наспід. Ясно… А серце здуріло, чого й що? Це ж той “бузувір”, що кричав у розколині. Точна копія. Взявся пильно розглядати різних козаків та дівчат стародавніх. Наталка посадила ведмежа на ліжко.


Просмотров 235

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!