Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Участь у політичному життя. Справа Дрейфуса. Вимушена еміграція



Зміст

Батьки. 1

Дитинство. 2

Юність. 2

У видавництві Ашета. 3

Перші проби пера. 3

Золя-журналіст. Хронікер у газеті «Evenement». 3

«Батько натуралізму». «Тереза Ракен». 4

Цикл «Ругон- Маккари». 5

Слава. 5

Сімейне життя. 6

Кохання. 6

Участь у політичному життя. Справа Дрейфуса. Вимушена еміграція. 7

Еміль Золя – фотограф. 7

Смерть. Трагічна випадковість чи вбивство?. 8

Поховання. Червоні квіти. 8

Цікаві факти. 9

Творчість Золя в Україні 9

Джерела. Ошибка! Закладка не определена.

 

Еміль Золя (1840-1902)

 

Золя! Це виклик, кинутий у натовп.

Це тривожний сигнал…

Ніколи ім’я так не пасувало людині.

Воно лунає, як виклик на бій…

Гі де Мопассан

 

Еміля Золя називали «революціонером в літературі», «етапом у свідомості людства». На думку Г.Манна, Золя «не лише писав твори, але й утверджував істину. Істина стала душею його творчості».

Емі́ль Золя́ (1840-1902) — видатний французький романіст, критик та політичний активіст, один із найзначніших представників реалізму другої половини XIX ст. — вождь і теоретик натуралістичного руху.

Емі́ль Золя́ народився в Парижі 2 квітня 1840 р.

Батьки

Батько його, Франсуа Золя - інженер італійського походження, народився й виріс в Італії, служив у армії Наполеона, був артилеристом, а після падіння імператора вийшов у відставку, повернувся до Венеції і став інженером. Людиною він був талановитою й незалежною. У той час господарями у його рідному місті були австрійці; миритися зі «станом раба» у рідному краї він не схотів, тому залишив батьківщину й вирушив шукати щастя на чужині: працював у Німеччині, Голландії, Англії, врешті-решт доля привела його до Алжиру, де він був офіцером французького легіону. Коли легіон розпустили, перебрався на південь Франції, до Марселя, де відкрив технічне бюро. Але спокійна робота з дрібними клієнтами його не задовольняла: він прагнув зробити щось дійсно визначне. Коли у Марселі оголосили конкурс на проект нового порту, Франсуа Золя з ентузіазмом ухопився за цю можливість досягти успіху та визнання й представив на суд комісії свій проект. Комісія його проект відхилила, але ентузіазму інженера це не зашкодило. У той час він дізнався, що у місті Екс не вистачає води, і спробував вирішити цю проблему. Дослідивши місцевість, він дійшов висновку, що достатньо збудувати греблю та невеликий канал, щоб назавжди позбавити мешканців старої столиці Провансу незручностей. Але несподівано самі городяни виступили проти будівництва: старі проблеми вони вважали кращими, ніж нові, пов’язані з будівництвом. Особливо вороже до проекту інженера Золя поставилися власники земель, через які новий канал мав доставляти воду у місто. Але тепер відступатися від свого проекту Франсуа Золя вже не мав наміру, хоча, можливо, тоді й не усвідомлював, яким довгим та складним буде шлях до втілення задуму. Він вирушив до Парижа, щоб заручитися підтримкою уряду: визнання каналу справою «державного значення» давало можливість, відшкодувавши власникам землі збитки, не зважати на їхню згоду або незгоду на будівництво.



У Парижі 44-річний інженер не тільки владнав свої справи, але й зустрів своє щастя: 1839 року він одружився з вродливою 19-річною дівчиною Емілі-Орельє Обер. А ще через рік у молодого подружжя народився син — Еміль. Час, який батько майбутнього письменника перебував у Парижі, не минув марно: навколо французької столиці у той час будували укріплення, і, колишній артилерист, інженер Золя придумав машину, яка прискорювала й полегшувала земляні роботи. Цей винахід визнали вдалим, а її конструктора — гарним інженером. Нарешті батько Золя отримав підтримку уряду і бажаний дозвіл на будівництво каналу в Ексі, куди він і вивіз тепер сім’ю.



Дитинство

Тут, в Ексі, й почалося свідоме життя майбутнього творця «експериментального роману», але дитинство, а особливо отроцтво, не було таким безхмарним, яким воно бачилося батькові, коли той починав практичне втілення свого проекту. За роботу інженер Золя взявся із властивим йому ентузіазмом: за усіма роботами наглядав особисто, не зважав ні на спеку, ні на холод, ні на пронизливий вітер, від якого час від часу ховалися мешканці Провансу. Він мріяв скоріше завершити будівництво, тому не звернув уваги на кашель, який дошкуляв йому вже кілька днів, і вирушив у справах до Марселя. Наступного дня він сповістив дружину, що тяжко захворів і просив її приїхати. У марсельському готелі невтомний інженер і помер, залишивши незавершеною справу, якій віддав більше десяти років свого життя. Дружина його сподівалася, що компанія, яка взялася будувати греблю та канал, врахує частку інженера Золя у прибутках, але цього не сталося.

Спогади про матір залишили в душі Еміля самі світлі почуття. Вона була для нього ніжним і люблячим другом. І робила все для того, щоб її син виховувався в найкращих традиціях французьких сімей. А це було нелегко, бо батько помер, коли хлопчику виповнилося всього вісім років, залишивши сім’ю в злиднях.

Навчання.Мати віддала Еміля на навчання до приватного коледжу Нотр-Дам в м. Екс. Тут хлопець навчався п’ять років, а потім його прийняли до ліцею Меньє. В ліцеї навчалися сини місцевої буржуазії, самовпевнені і нахабні. З перших же днів Еміль відчув на собі їх образи і насмішки. Хлопчик був від народження короткозорим, заїкався, а недоліки такого плану – вічна тема для глузувань серед дітей. Тому Еміль тримався осторонь, був замкнутою і стриманою дитиною.

На щастя, у нього був надійний захисник, однокласник Поль Сезанн, майбутній знаменитий художник, який на все життя залишився для Золя найвідданішим другом, його «духовним братом».

Еміль з дитинства дуже любив читати, крім того він сам почав писати вірші. А коли прийшов час здавати екзамени, Еміль написав п’єсу у віршах «Попався, наглядач!», у якій протестував проти суворих порядків у школі і тиранії вчителів.

Юність

Нерозділені юнацькі пориви кохання, вірші, прояви волі, направлені на пошуки свого покликання, – такий 18-річний Золя. В 1858 р. Еміль приїхав у Париж, де поступив екстерном в ліцей Св. Людовіка, і навіть добився стипендії. І все-таки Золя бідував. Однокласники, як і в школі, насміхалися над чужаком. Еміля охоплював відчай: він самотній, йому незатишно в чужому місті. Він, колишній відмінник, почав відставати у навчанні. Після навчання в ліцеї Еміль вирішив здати екзамени в Сорбонну – храм французької науки. Спочатку все йшло добре. Золя здавав один екзамен за іншим. Але на усних екзаменах з літератури, мов та історії він провалився…

Золя почав шукати роботи, але людині, яка не мала навіть диплому бакалавра знайти пристойне місце було важко.

Еміль був змушений піти на роботу в таможню. Заробітна платня забезпечувала напівголодне існування. Через два місяці Золя втік «на волю».

Наступні два роки були найтяжчими у його житті: холод, голод і ніякої надії на покращення долі. Жив з того, що заставляв речі й позичав у знайомих, з «підлим знанням, що не віддасть». Мати оселилася у якомусь дешевому пансіоні «на усьому готовому» і, чим могла, допомагала синові. Здавалося, що то була прірва, не лише матеріального убозтва, а й морального. Але й серед цього бруду він не переставав мріяти про велике майбутнє письменника.

Він писав вірші, оповідання, дещо навіть друкувалося у дешевих газетах. Ненадрукованими лежали вже три поеми, а він задумував новий грандіозний твір. Втім, він розумів, що хоча б заради цих творів, треба повертатися до нормального життя, знайти роботу.

Він як і раніше пригнічений, у нього немає грошей навіть на омнібус, а його обід – це кілька варених картоплин. Але найбільше його гнітить становище матері, яка змушена днями сидіти за швейною машинкою.

У видавництві Ашета

В грудні 1861 року пан Буде, друг батька Золя, допоміг йому влаштуватися на роботу пакувальником у видавництво Ашетт. В темній кімнаті Еміль пакував книги, а вечорами писав вірші та поеми. Нарешті він наважився показати рукопис свого збірника віршів «Любовна комедія» своєму господарю Луї Ашетту, що був одним із найуспішніших видавців. Ашетт рукопис прочитав і виніс вирок: «Збірник непоганий, але він ніколи не розійдеться. У вас є талант. Пишіть прозу». Золя послухався поради і відмовився від поезії. У щоденнику він записав: «Я пишаюся тільки тим, що визнав власну посередність як поета і мужньо взявся за грубе знаряддя нашого віку – за прозу».

Ашет збільшив Золя платню і доручав йому тепер вже різну роботу. Через місяць видавець запропонував Золя написати оповідання для дітей. Золя приніс «Сестру бідних». Видавець обурився і назвав молодого письменника бунтівником. Золя зрозумів, що видати свої оповідання, яких набралося вже немало, у Ашета він не зможе, тому запропонував їх іншому видавцеві.

1866 р. він звільняється з видавництва «Ашет»

Перші проби пера

Починав свою творчість Золя як романтик. У перші роки перебування в Парижі створено романтичні поеми, його першою надрукованою книжкою прози стає збірка оповідань «Казки Нінон», яка навіяна легендами й переказами рідного Провансу (1864), та автобіографічний реалістичний роман «Сповідь Клода» (1865). Але за збірку оповідань він не отримав ніякого гонорару, за «Сповідь Клода» — якусь мізерію.

Золя-журналіст. Хронікер у газеті «Evenement»

Фінансова незалежність була необхідна, щоб писати так, як він хотів. Тоді він вирішив досягти успіху в журналістиці.

Добре платили у тих виданнях, які добре продавалися. Редактором-видавцем найпопулярніших у Франції газет «Figaro» і «Evenement» («Подія») був Вільмесан. Золя написав Вільмесану листа, в якому пропонував свої послуги як оглядач нових книг — тих, що вже вийшли і тих, які готуються до друку. Вільмесан запропонував Золя упродовж місяця писати про все, що того зацікавить, а потім обіцяв подивитися. Так Золя став хронікером у щоденній газеті «Evenement». Відділ, який він очолив, мав назву «Книжка на сьогодні й на завтра». Здавалося, що Золя був створений саме для цієї роботи: він міг з перших рядків захопити увагу читачів, міг влучно визначити головну рису книги, яку анонсував, міг дотепно або уїдливо висловити свої думки щодо прочитаного. Отже, видавець був втішений «новим придбанням»; задоволений був і Золя, особливо, коли на кінець місяця отримав 500 франків — суму, якої він ще до того часу не тримав у руках.

1866 року вийшла й збірка статей «Моя ненависть», в якій Золя запевняв, що «моє мистецтво є заперечення суспільства, утвердження індивідуальності поза правилами і суспільними потребами».

Видавець вірив в успіх свого нового співробітника й доручив йому вести відділ художньої критики. Новий відділ отримав назву «Mon salon» — «Моя виставка картин». В останній він захищає художника-імпресіоніста Едуарда Мане. Золя підтримував у своїх статтях мистецтво імпресіоністів, захищав художника Едуарда Мане. Він заявляв, що члени Академії або не розуміються на мистецтві, або мають якісь інші причини, не помічаючи видатних художників. Зухвалі статті Золя були не до вподоби читачам газет Вільмесана, тому видавець припинив видання «Салону». Але ставлення видавця до Золя поки не змінилося, і молодий письменник запропонував роман «Марсельські таємниці», написаний у «фейлетонному жанрі» (так називають прозові твори, які намагаються завоювати читачів, розповідаючи про скандальні та сенсаційні речі). Але роман успіху не мав, і видавець звільнив свого талановитого, але непокірного репортера. У житті Золя знову почалася чорна смуга, знову доводилося писати «для грошей».

Е. Золя товаришує з Камілем Пісарро, братами Гонкурами, іншими провідними діячами культури Франції тих часів.

Але й серйозна робота не припинялася.

Досвід перших років становлення, журналістика, якою Золя продовжує займатися все життя, а також захоплення романами Бальзака, Флобера, позитивістською філософією О. Конта, вивчення «Вступу до експериментальної медицини» Клода Бернара, інших науково-природничих теорій цілком змінюють літературні смаки письменника. Відтепер його цікавить реалістичний роман, який він намагається розвивати за допомогою знань, набутих із соціальних та природничих наук. Результатом цих пошуків стає публікація скандального «фізіологічного роману», роману-експерименту «Тереза Ракен», який відкриває новий етап у письменницькій біографії Золя.

«Батько натуралізму». «Тереза Ракен»

«Тереза Ракен» — яскравий прилад «фізіологічного роману», роману-експерименту. Сюжет був не новим у літературі того часу: коханець вбиває чоловіка своєї коханки. Новим був підхід до цього матеріалу: Золя, за його власними словами, прагнув дати «клінічний аналіз гризоти сумління». У центрі роману — «любовний трикутник», але традиційність теми підкреслювалася нетрадиційністю її потрактування: уся поведінка головної героїні мотивується її темпераментом. У жилах Терези тече гаряча африканська кров, але вона змушена насилувати свою натуру, бо вийшла за нелюба, людину слабку й непристрасну. Коли вона зустрічає Лорана, вся сила її пристрасті виривається на свободу. І, як бурхливий потік здатен знести греблю, так Тереза здатна усунути всі перешкоди, які заважають їй бути собою. Тереза і Лоран вбивають Камілла Ракена, але замучені сумлінням і страхом у фіналі роману вкорочують собі віку.

У «Передмові» до роману «Тереза Ракен» Золя попереджає, що у його «фізіологічному романі» характери перетворюються на «темпераменти». Автор говорить про своїх героїв: «Я просто досліджував два живих тіла, як хірург досліджує два трупи». «Критика зустріла цю книгу несамовитим галасом незгоди,— писав Е. Золя.— У «Терезі Ракен» я поставив собі за завдання вивчити не характери, а темпераменти. У цьому увесь зміст книги. Я досліджував індивідуумів, які підкорені голосу крові й позбавлені здатності виявляти свою волю, кожний вчинок яких зумовлений фатальною владою їхньої плоті. Тереза і Лоран — тварини в людській подобі, ось і все. … Я намагався у цих людях-тваринах описати гру пристрастей. Кохання моїх героїв — вдоволення фізіологічних потреб. Душа тут зовсім відсутня. Саме цього я і домагався... Я ставив перед собою мету передусім наукову».

Золя й сам відчував, що його герої нетипові, що він обрав для дослідження «випадок винятковий».

У «Передмові» вперше зустрічається слово «натуралізм».

Головне кредо «натуралістичної школи» – «нічого крім істини і повної істини».

«Два елементи характерні для літературного твору: елемент реальний – природа, а також елемент індивідуальний – людина. Елемент реальний, природа – величина постійна. Він залишається рівним для всього світу. Елемент індивідуальний, людина, змінюється до безкінечності6 скільки голів, стільки творів.»

Протягом останнього тридцятиріччя ХІХ ст. Еміль Золя перебуває в центрі літературного та інтелектуального життя Франції. Його творчість пов’язана з такими видатними письменниками, як Г. Флобер, І. Тургенєв, Г. де Мопассан, А. Доде та ін. Протягом 1870-х і 1880-х рр. Е. Золя розробляє теорію натуралізму, яку викладає у критичних есе «Романісти-натуралісти» (1881), «Експериментальний роман» (1880), «Літературні документи» (1881), «Натуралізм у театрі» (1881).

Цикл «Ругон- Маккари»

Роки становлення таланту Золя залишилися позаду. Письменник почав створювати власну епопею, кинувши таким чином виклик самому Бальзаку. Він задумав написати роман в десяти томах, де б простежувалася історія однієї сім’ї. Прообразом Ругон-Маккарів дійсно послужило одне сімейство часів Другої імперії. Підготовка до роботи над епопеєю – це вісім місяців напруженої праці. На протязі цього часу Золя наполегливо відвідував публічну бібліотеку, вивчав фізіологію, складав загальний план роботи у вигляді родословної героїв. Щорічно він збирався писати по два романи.

Невтомний працівник, упертий творець Золя підкорив свою творчість одній простій і зрозумілій ідеї: «приділяти більше уваги не окремим персонажам, а групам людей, соціальному середовищу».

Е. Золя працював над епопеєю 23 роки. Було створено не десять, як планувалося, а двадцять романів, половина з яких – шедеври світової літератури.

Перший роман «Кар’єра Ругонів» вийшов у 1870 р., а останній – «Доктор Паскаль» – в 1893 р.

Ватикан засудивнатуралістичні позиції письменника і назвав його твори наущанням диявола, всі романи Золя потрапили в "Індекс заборонених книг". Серйозно постраждав і англійський видавець Візетеллі, який був спочатку оштрафований, а потім поміщений у в'язницю за публікацію романів Золя "Нана", "Накип" та "Земля".

Слава

Минув той час, коли письменник шукав газети, які б погодилися надрукувати його твори. Тепер видавці самі полювали за автором, що став знаменитим.

Як палкий противник імперії, 1871 року Золя знову береться за репортерську роботу. Він мав ілюзії щодо буржуазної республіки, яка восени 1870 року змінила Другу імперію. Під час Франко-прусської війни 1870-1871 рр., коли прусські війська почали просуватися до Парижа, Золя виїхав на південь Франції, де залишався до березня 1871 р. У березні — травні 1871 року він висвітлював роботу нового уряду, палко виступав проти комунарів.

Сприйнявши Паризьку комуну як вибух руйнівної стихії, Золя не став її прибічником, найбільше його непокоїла громадянська війна, що спалахнула в країні: «Це огидно. Точиться братовбивча війна, і у нас прославляють тих, хто вбив найбільше своїх співгромадян! Абсурд!» До встановлення Третьої республіки письменник поставився прихильно, однак досить скоро зрозумів, що корінних змін не сталося, а багатство й влада належать тим самим людям, що й за Другої імперії.

Розчарований суспільно-політичними подіями, Золя зосереджується на творчості. Незважаючи на запеклу протидію критики, авторитет Золя в літературі неухильно зростав. Після публікації роману «Пастка» в 1877 р. до нього нарешті приходить слава, хоч і не без скандального відтінку. Люті нападки критиків на твір, у якому з невідпорною правдивістю зображувалося безпросвітне життя паризького робітничого передмістя, розпалювали цікавість читачів, і за короткий час «Пастка» витримала тридцять п’ ять видань.

Творчість Золя здобуває визнання кращих майстрів художнього слова - Г. Флобера, Е. Гонкура, А. Доде, І. Тургенєва, письменник стає учасником знаменитих в історії літератури «обідів п’яти».

У 1878 році успіх Золя дозволив йому купити невеликий будинок на околиці Парижа. Тут він жив і працював протягом 24 років. За час мешкання в місті Медан Еміль Золя написав вісім зі своїх знаменитих романів, зокрема в 1885 році завершив роботу над романом "Жерміналь". Отримуючи значні гонорари за твори, які користувалися популярністю, Золя поступово розширив, відремонтував свій будинок і почав проводити в ньому популярні в літературних колах "вечори в Медані". У місті Медан Золя жив до самої смерті - 1902 року. Зараз в будинку Золя діє музей письменника.

У нього з’явилися молоді послідовники, з яких і сформувалася так звана «Меданська група», котру він і очолив. До цієї групи увійшли Г. де Мопассан, П. Алексіс, А. Сеар, Л. Еннік, Ж. К. Гюїсманс.

У численних статтях Золя обґрунтовував принципи натуралізму, який викликав неабиякий спротив читачів і літературних критиків. Ці статті пізніше увійшли до збірників «Що мені ненависно» (1866), «Експериментальний роман» (1880), «Натуралізм у театрі» (1881), «Романісти-натуралісти» (1881).

Незабаром письменник розпочинає роботу над двома новими циклами, пов’язаними між собою, - це трилогія «Три міста» (романи «Лурд», «Рим», «Париж») і тетралогія «Чотири євангелія» («Плідність», «Істина», «Праця», «Справедливість»). В обох циклах виявляється активний інтерес автора до нагальних суспільних проблем, але романи останніх років дедалі більше зміщуються в площину соціальної утопії, що тягне за собою витіснення реалістичного елементу умоглядними побудовами й проповіддю. Спираючись на еволюційну теорію розвитку суспільства, Золя утверджує в цих творах віру в неминуче торжество труда й науки, в їхню здатність перетворити суспільство на краще.

1888 р. — був нагороджений орденом Почесного легіону.

Сімейне життя.

Еміль був несміливим і скромним юнаком, тому ніколи не користувався успіхом у жінок. В 1864 р. Поль Сезанн познайомив Золя зі своєю приятелькою Габріеллою-Елеонорою-Олександриною Меле, а для друзів просто Габріель-Коко. Втім, окрім красивих рук і шиї, вона мало відповідала тому ідеалу жінки, який створив для себе Золя. Колишня праля, дівчина з народу, до того ж старша на рік від Еміля, стала для письменника «реальністю, яка необхідна для двадцятирічних чоловіків.» Пройшло п’ять років, перш ніж Золя наважився упорядкувати своє особисте життя. 31 травня 1870 р. він обвінчався з Габріеллою. Одним із свідків на весіллі був відданий друг Еміля Поль Сезанн. Пізніше Золя зобразив Коко в романі «Творчість» під іменем Анрієтти Сандоз, а себе під іменем П’єра Сандоза.

Кохання.

Шлюб подружжя Золя, хоча і бездітний, зовні виглядав цілком щасливим, спокійним, благопристойним. Але все змінилося, коли Золя познайомився з молодою провінціалкою, дочкою мельника, Жанною-Софі-Адель Розеро. Їхнє кохання народилося із поваги та взаємного захоплення. Жанну вразило те, що видатний письменник звернув на неї увагу, а Золя був здивований тим, що красива двадцятирічна дівчина не відчула антипатії до товстого літнього чоловіка, який був старший за неї на 27 років. До Золя ніби повернулася молодість, і це було не його суб’єктивне почуття, це бачили всі оточуючі – бачили, захоплювалися і дивувалися: що трапилося зі старим чоловіком, який страждав задишкою, і який раптом скинув півтора пуда ваги і легко катається на велосипеді у супроводі молодої красуні? Золя пристрасно мріяв про дітей. «Він відчував, що життя іде до кінця і найбільше хотів продовжити його в дитині, яка б увіковічила його». Жанна подарувала йому двох дітей: дочку Деніз та сина Жака.

Золя довго буде приховувати від дружини свій зв’язок із Жанною. Він винайме для Жанни і дітей будинок, неподалік від свого. Кожного ранку біля вікна, ховаючись від Габріелли, він буде дивитися в бінокль, як в сусідній альтанці граються його діти. Габріелла була розумною жінкою і не могла не дізнатися про те, що відбувається. Спочатку вона гнівалася, ревнувала, навіть збиралася розлучитися з чоловіком. Але одного разу вона побачила Еміля, який спостерігав за своїми дітьми, що гралися неподалік. Габріелла підійшла, поклала руку на плече чоловіка і тихо сказала: «Поклич їх у дім…»

Це буде дивний союз: Золя і дві його коханих жінки. Розумна, твереза як осінь Габріела і юна, п’янка мов весна, Жанна. Віднині Золя першу половину дня буде проводити з дружиною, а після полудня йтиме до Жанни. Він відкрито житиме на два будинки, і ніхто йому в цьому не перешкоджатиме.

Після смерті свого чоловіка Габріелла помириться з Жанною Розеро і дозволить обом дітям носити прізвище Золя, а також офіційно звернеться до суду, який погодиться з її клопотанням визнати дітей Золя його законними спадкоємцями. Вона буде слідкувати за їх вихованням і освітою до самої своєї смерті 16 квітня 1925 р.

Жанна буде зберігати вірність батьку своїх дітей і, як Клотильда, героїня «Доктора Паскаля», не знімаючи, буде носити його подарунок — тонкий золотий ланцюжок із сімома перлинками. Золя сам надів його Жанні на шию. Вона буде носити його до самої смерті, яка настала внаслідок невдалої операції в клініці в 1914 р.

Участь у політичному життя. Справа Дрейфуса. Вимушена еміграція.

В кінці життя Золя користувався всесвітньою популярністю і вважався - після В. Гюго - найбільш видатною фігурою серед французьких письменників. Його репутація зміцнилася завдяки втручанню в справу Дрейфуса, яка наприкінці XIX ст. сколихнула Францію. Капітан Дрейфус, єврей за походженням, був запідозрений у шпигунстві в генеральному штабі й засуджений у 1894 несправедливо військовим трибуналом на довічну каторгу. Вивчивши певні документи й пересвідчившись у невинності Дрейфуса, Золя 13 січня 1898 р. опублікував відкритий лист президентові республіки Фору під заголовком «Я звинувачую» (1898). В листі звинувачувався французький уряд в антисемітизмі та протизаконному ув’язненні Альфреда Дрейфуса. Золя наголошував на упередженості військового суду та відсутності доказів вини Дрейфуса, він вимагав перегляду справи. Лист був надрукований на першій сторінці газети та викликав великий ажіотаж як у самій Франції, так і далеко за її межами.

За образу влади, Золя був притягнутий до суду. Але до процесу долучились французькі інтелектуали, друзі Золя: вождь соціалістів Жан Жорес, письменник Анатоль Франс, митці та політичні діячі. Але влада не гаяла часу: спеціально найняті люди у залі суду влаштовували овації противникам Дрейфуса та Золя, кричали під час промов захисників, заглушаючи їхні промови. Письменник перетворив своє місце на лаві підсудних на трибуну для захисту Альфреда Дрейфуса. У своєму останньому слові він промовив: «… Дрейфус невинний, клянусь вам у цьому! Клянусь моєю сорокарічною письменницькою працею, клянусь моєю честю, моїм добрим ім'ям! Якщо Дрейфус винний, хай загинуть всі мої книги! Ні, він ні в чому не винний, він страждає без усякої вини…»

Суд виніс вирок Золя: рік ув'язнення та штраф у 3000 франків. Письменника позбавили ордену Почесного легіону. В знак протесту від свого ордену відмовився і Анатоль Франс. Продажні журналісти обливали брудом ім’я письменника на сторінках газет: фанатична юрба жбурляла каміння у вікна його будинку й вимагала фізичної розправи.

За порадою друзів Золя терміново покинув Францію й під чужим прізвищем оселився в Англії. А в Європі він став символом письменника-громадянина, письменника-борця. Він зміг повернутися до Франції лише після самогубства полковника Анрі та втечі майора Естергазі, двох головних фігурантів справи Дрейфуса в червні 1899 року.

Лист Золя сколихнув Францію та всю Європу. З цього моменту справа Дрейфуса набуває загальносуспільного значення не тільки у Франції, а й у всьому світі.

Еміль Золя – фотограф.

Великий романіст Е. Золя в останні роки життя став заядлим фотографом. За 7 років цей енергійний чоловік зробив більше 7 тисяч знімків оточуючої природи, друзів, членів своєї сім’ї, Парижа і фотографічних автопортретів.

Першу фотокамеру Золя подарували 1888 р. З 1895 р. письменник почав ілюструвати повсякденне життя.

Він фотографує своїх рідних, близьких, друзів. Знімає околиці Медана, де проводить до восьми місяців на рік, види Парижа, не оминаючи дрібних деталей життя міста, Лондон, де майже рік був у вигнанні за свою мужню позицію по відношенні до “справи Дрейфуса”.

Фотознімки розповідають про бурхливе особисте життя пана Золя: портрети дружини письменника Габріелли разом з портретами його коханої — Жанни Розеро. Зображень дітей Золя вистачило на цілий спеціальний альбом «Деніз і Жак, правдива історія».

1900 року у Франції проходить Всесвітня виставка. Письменник знаходиться там годинами, намагаючись якомога ширше висвітлити це феєричне свято, що знаменувало зорю нового століття. Його фотоархів налічував 7000 знімків. Частина з них увійшла в альбом “Золя-художник”, виданий у Франції. Фотографії письменника мають ще й велику історичну цінність як документальні свідки епохи.


Просмотров 419

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!