Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Список використаної літератури. 1.Особливості етнонаціонального розвитку України та Білорусії



Зміст

1.Особливості етнонаціонального розвитку України та Білорусії.

1.1 Особливості етнонаціонального розвитку України.

1.2 Особливості етнонаціонального розвитку Білорусії.

2. Традиційна та сучасна культура українців та білорусів.

2.1 Традиційна та сучасна культура українців.

2.2 Традиційна та сучасна культура білорусів.

Висновки

Список використаної літератури


 

  1. Особливості етнонаціонального розвитку України та Білорусії

1.1Українці - основне населення України, один з найбільших народів Європи, другий за чисельністю слов'янський народ. З 44,2 мільйонів українців, які проживали 1989 року у колишньому СРСР, на Україну припадало 37,4 млн. чоловік (84,8%). Крім того понад 2 млн. українців нараховувалося у країнах зарубіжної Європи,американського континенту і Австралії. З них близько 755 тис. у Ка­наді, 750 тис. -- США, 500 тис. - в країнах Південної Америки тощо. Антропологіч­но належать до великої європеоїдної раси, хоча і складаються із кількох груп, за мовою - до східнослов'янської гілки індоєвропейської мовної сім'ї. Серед українців протягом століть склалися різні етнографічні групи, які мають певні відмінності в культурі, побуті, мові. Серед них найбільш відомі українські горяни (гуцули, лемки, бойки) в західноукраїнських областях, поліщуки, пінчуки, литвини - в районі українського Полісся.

Крім українців (близько трьох четвертин), значний відсоток в Україні становлять інші східнослов'янські народи (росіяни та білоруси), а також євреї, західні та південні слов'яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших спільнот найчисельніші романомовні (молдовани, румуни), греки, представники уральської (угорці, естонці) і алтайської(татари, кримські татари,га­гаузи) мовних сімей. За даними перепису населення 1989 року з загальної кількості населення 51452,0 тис. чоловік нараховувалося 72,6% українців, 21,9% росіян, 0,9% євреїв, 0,8% білорусів, 0,6%) молдован, по 0,4% поляків та болгар, 2,8% представників інших національностей.



Існують різні погляди щодо походження українського етносу. Останніми роками досить поширена концепція етногенезу українського народу, заснована на ідеї його автохтонності, висунута академіком Михайлом Грушевським і його послідовниками. На його погляд, прямими предками українців було найдавніше населення на території сучасної України, починаючи з неолітичних часів. Таким чином, факт існування давньоруської народності заперечувався, а розклад загальнослов'янської спільноти зразу ж приводив до утворення трьох етнічно обособлених слов'янських народів. Через те історію українського народу Михайло Грушевський починає з IV ст., ототожнюючи південні східносло в'янські племена антів з українцями. Як наслідок, антропологічні, психофізичні, мовні та інші особливості українського народу зумовлювалися саме цією найдавнішою диференціацією. До того слід додати відмінності у субстраті, на якому сформувалися східні слов'яни: фракійському, іранському і тюркському в Україні, балтському у Білорусі, угрофінському в північних районах, заселених росіянами.

Відповідно до цієї концепції найдавнішою етнічною назвою українців була "русини" (руси, русичі, в латинській трансформації - Киїепі) яка в X - XIIст. стосувалася тільки українців, а згодом поширилася на інших східних слов'ян - росіян та білорусів. Однак північно-східна група прийняла лише прикметникову назву -"русские" (у первинному значенні - підлеглі Русі).



Інша концепція походження українців і всіх східнослов'янських народів, яка тривалий час панувала у радянській історіографії, пов'язувала формування української народності як етнічної спільноти з Давньоруською державою IX - XI ст. Дальший розвиток феодальних відносин призвів до роздрібленості цієї держави, внаслідок чого у другій половині XII - XIIIст. утворилися нові економічні, політичні та культурні центри, виникли передумови формування трьох східнослов'янських народів - росіян, українців і білорусів. Особливістю ранньої етнічної історії українців було те, що вона розвивалася у південно-західних регіонах Давньоруської держави (території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського та Галицького князів­ств). Процес формування української народності в основному завершився у XIV -XVI ст. Саме тут утвердилася назва "Украї­на", яка згодом поширилася на всю етнічну територію українського народу і стала його етнонімом. Одночасно, майже до XVII ст. продовжували побутувати загальні для всіх східнослов'янських земель назви "Русь", "Руська земля".

Згодом етнічна територія українців розширюється на південь, особливо у зв'язку з утворенням центру українського козацтва -Запорізької Січі, і заселенням північно-східних земель (Слобідської України).

Після возз'єднання Лівобережної і Правобережної України внаслідок другого (1793р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі та звільнення Північного Причор­номор'я були створені умови, які забезпечили єдність економічного розвитку на значній частині сучасної території України, що сприяло прискоренню процесів етнокультурної консолідації українського народу, формуванню української нації.

З 1922 до 1991 років Україна входила до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Референдумом від грудня 1991 року була проголошена її неза­лежність.

 

1.2 Загальна кількість білорусів становить бл.10 млн. чоловік, з них у Білорусі -76%, а в країнах СНД - 9,8%.

Етногенетичне ядро білоруського етносу склали давньослов'янські (дреговичи, радимичи, частково південно-західні кри­вичі) і балтські племена (асиміляція летто-литовських племен ятвягів). Назва "Біла Русь" поширена з XIV ст.; "білорусьці" - з XVII ст.; "білоруси" - з XVIII ст.

Належать до східноєвропейського антропологічного типу, середньоєвропейської підраси великої європеоїдної раси, деякі дослідники виділяють поліський та верхньодніпровський підтипи.

Білоруська мова входить до східної підгрупи слов'янської групи, індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі кирилиці. Віруючі - православні, меншою мірою католики.

Найдавнішою етнічною основою білорусів, як зазначалося, були східнослов'янські племена дреговичів, південно-західних кривичів, радимичів, частково древлян, сіверян і волинян. Східнослов'янські предки білорусів частково асимілювали летто-литовські племена ятвягів. ІХ-Х ст. східнослов янські племена, які проживали на теренах сучасної Білорусі, увійшли разом із іншими племенами до Київської Русі. З XIII ст. поступово складалися загальні риси білоруських діалектів. Наприкінці XIV-XVII ст. з'явились специфічні особливості білоруської мови (дзекання, цокання, тверде "р", акання).

За часів феодальної роздрібленості, у середині XIII—XIV ст., землі Білорусі були включені до складу Великого Князівства Литовського, а 1569 - до Речі Посполитої. В XIV-XVI ст. відбувалося формування білоруської народності. Правляча верхівка Речі Посполитої здійснювала політику полоні­зації Білорусі і насаджувала католицизм.

Наприкінці XVIII ст., після поділів Речі Посполитої, Білорусь увійшла до скла­ду Російської імперії, в XIX ст. завершилось формування білоруської нації.

Білоруси - друга за чисельністю етнічна група після росіян в Україні - 439,9 т. Розселені переважно в Українському Поліссі, на Слобожанщині та у містах України. Розрізняють три етнографічні групи білорусів в Україні:

· Пінчуки (Новоросія, Бесарабія, Запоріжжя) - з'явилися піеля першого поділу Польщі 1772р. - з Пінської землі

· Білоруські литвини - сформувалися за часів, коли Білорусь опинилась у складі Великого Князівства Литовського.

· Білоруські поліщуки - етнографічна група з часів зародження білоруського ет­носу.

 

  1. Традиційна та сучасна культура українців та білорусів.

2.1Культурно-побутові особливості населення України, найбільше простежуються за історико-етнографічними районами: Наддніпрянщиною, Поділлям, Слобідською Україною і Полтавщиною, Поліссям, Прикарпаттям, Волинню, Закарпаттям, Півднем.

Найголовнішим видом господарської діяльності українського народу з давніх-давен було землеробство, яке охопило у своєму розвитку різні системи (вирубно-вогневу, перелогову, трипільну, багатопільну та інші). Основними землеробськими знаряддями, залежно від природних умов, були плуг, рало та соха. З розвитком капіталістичних стосунків ці знаряддя, пе­редусім плуги, зазнали значної модернізації і удосконалення. Сіяли з мішків, спец­іальних коробок або відер. Знаряддям обробітку ріллі були борони, а збирання вро­жаю - серпи і коси.

Головним засобом молотьби був ціп, а у південних районах гранчастий коток -гарман, або молотильна дошка - ликаня. Переробка зерна на борошно здійснювалася головним чином на вітряних і водяних млинах.

Із землеробством в українців органічно пов'язане скотарство. Особлива увага приділялась розведенню великої рогатої худоби і конярству. Залежно від природних та соціально-економічних умов існували різні способи утримання худоби. Завершеного вигляду набула відгінна форма випасу у гірському скотарстві Карпат, яка характеризувалася багатьма архаїчними рисами(полонинський хід у гори,обирання ватага, розпалювання у колибі багаття -ватри, розподіл продуктів вівчарства та ін.)

Допоміжними видами господарської діяльності були рибальство і мисливство.

Найбільше рибальство було поширене на узбережжі Азовського і Чорного морів, у лиманах, куди впадають Дніпро і Південний Буг та в гирлі Дунаю. Ще одним центром рибного промислу було Полісся. Існували різноманітні засоби рибальства: вудками, хватками (конічними сітками), перемітами, ятерами (циліндричними сітками з конусоподібними кінцями), вершами -знаряддям подібним до ятерів, зробленим з лози та ін.

Мисливство було поширено найбільше у лісовій смузі та Карпатах. У Поліссі воно набуло промислового значення. Розрізняли стаціонарні і пересувні самоловні засоби полювання (ловчі ями, пастки, вовківні та ін.) - пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів, лисиць, куниць, тхорів. Іншими знаряддями лову були сліпі ями або западниці, які викопувалися на стежках, самолови для вовків (загорожі із хмизу) та ін.

Існувала також низка допоміжних засобів полювання (за допомогою сопілок і манів, що імітували голоси тварин та птахів, засоби маскування, які дозволяли непомітно підійти до звіра або птаха).

Дуже розвинутим було бджільництво, яке за давніх часів мало характер лісового промислу у вигляді бортництва. Почина­ючи з XIV ст. створюються штучні борті типу вуликів: вирубані в дереві, колоди, дуплянки (пні) та ін. Згодом виготовляли вулики різноманітних форм.

З найдавніших часів на теренах України були поширені різні домашні промисли та ремесла: ткацтво, гончарство, обробка дерева і металу, переробка харчових продуктів та ін.

Обробка льону, коноплі, вовни для виготовлення тканин була невід'ємною частиною домашніх промислів селянської родини. Побутували горизонтальні верстати - для вироблення тканин для одягу і вертикальні - для виготовлення килимів.

Деревообробні промисли були розвинуті у лісових і лісостепових районах. З дерева виготовляли вози, сани, човни, мисники, ткацькі верстати, скрині, діжки, знаряддя праці, будували житло. Різьбленням прикрашалися деталі архітектурних споруд: сволоки, фронтони, галереї, вікна. З лози і соломи виготовляли: капелюхи (брилі), взуття (личаки) та ін.

Українська кераміка - давня і самобутня галузь культури. Гончарством займалися цілі родини. Найбільші центри гончарного промислу були зосереджені у лісостеповій зоні, особливо на Лівобережжі. Такими центрами, що збереглися дотепер є Опішне на Полтавщині, Кролевець, Ічня на Чернігівщині, Бубнівка, Бар - на Поділлі.

Керамічні вироби, поділяються на кілька груп: побутовий посуд, оздоблювальні плитки-кахлі, будівельні матеріали.

За способами художньо-декоративного оздоблення кераміки в Україні виділяється декілька зон: північні райони, в яких переважають глини з окислами заліза (сіра кераміка), південно-східні, де в основному поширена зелена і золотиста полива, а також безполивний розпис; для Полтавщини характерні червоні миски з широким розписом; красою оформлення та кольористістю відрізняється кераміка Поділля; високого рівня у своїй творчості, особливо техніці гравірування, досягли майстри Косова в Карпатах; умільці Сокальщини у Галичині та Хустщини на Закарпатті.

Виготовлення скла - гутництво - відоме в Україні ще з часів Київської Русі. Найбільшого розвитку воно набуло на території Чернігівського та Волинського Полісся, що зумовлене наявністю потрібної сировини: піску, крейди, вапна, лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу і поташ.

Гутники виготовляли віконне скло, посуд, місткості для зберігання і транспор­тування харчових продуктів.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Полісся, Нижнє Подніпров'я, Одещина, Карпати. З граніту виробляли млинові жорна, точильні бруски, колодязні жолоби, бруківку, димохідні комини, котки. Ракушняк і легкі вапняки йшли на будівництво.

Виробництво заліза та його обробка також надзвичайно давній промисел, який побутував задовго до нашої ери, і визначався наявністю покладів червоного та бурого залізняка і болотних руд - на Закарпатті, у Буковині та Галичині, по всій зоні Полісся, на Середній Наддніпрянщині. Про це свідчать велика кількість топонімів з назвами рудня, гута, була, пов'язаних з переробкою болотяної руди.

Безпосередньо до виробництва заліза примикає ковальська справа, яка досягла значного розвитку по всій Україні (виготовлення сільськогосподарських знарядь, оківка колес та ін.)

Одним з найдавніших промислів була вичинка шкіри і виготовлення з неї побутових виробів. Вичинкою шкір для одягу займалися кушніри. З цією метою вони провадили низку досить складних операцій (просушування шкір, відмочування у спеціальному розчині з квасу, борошна, висівок і солі, ключування, вичищення, розтягування на рамі та ін.)

Лісові промисли охоплювали збираль­ництво (ягід, грибів, горіхів, жолудів, лікарських рослин), заготівлю сировини (лику, берести, лози, кори), лісозаготівлю та лісосплав, деревне вугільство. Важливе значення мало виготовлення поташу, який використовувався для відбілювання полот­на, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни, а також викурювання смоли і вигонки дьогтю. Дьоготь використовувся у лікувальних цілях, а також для виробниц­тва шкір і змащення коліс. Видобування селітри застосовували для виготовлення пороху і скла та консервування продуктів харчування.

Найбільш архаїчним засобом господарських перевозок були різні типи волокуш - скріплені між собою довгі жердини. Узимку застосовували сани різного виду (рожні, ґринджоли, глабці).

Найпоширенішим транспортним засобом в Україні був чотирьохколісний віз. Широко відомий чумацький віз "мажа", який використовувався для транспортування солі. Мажа відрізнялась великими розмірами і оригінальним декоративно-художнім оформленням. Вона мала шкіряне покриття і спеціальне пристосування "важницю" для зважування. Для швидкого пересування використовувалися легкі вози - лінійки і пізніше ресорні (брички).

Значне поширення мали водні засоби пересування (байдаки, барки, баркаси, шаланди, трембаки), були навіть однодеревки (довбанки), видовбані або випалені із суцільних порід. Загальновідомі чайки - великі човни, на яких запорізькі козаки здійснювали свої походи. Вони вміщували до 60 чоловік із провіантом.

На гірських річках Карпат використовувалися плоти для сплаву лісу, якими керували плотогони (бакорашї).

За характером планування поселень в Україні історично склалося кілька зон. У північній зоні (Полісся, Волинь) поширені багатодвірні поселення переважно вуличного і безсистемно-вуличного типу, у центральних регіонах (Український Лісостеп) переважали поряд з вуличними рядові і радіальні, а в зоні українського Степу - квартальні і гніздові форми поселень.

В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували радіальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих посадів або кругових поселень (виселок, хуторів, зимівників).

В українському народному житлі, при всьому його розмаїтті, існувало багато спільних рис - відкритий тип двору з незв'язаними між собою будівлями, розта­шування хати без певного регулярного порядку залежно від особливостей рельєфу та вимог господаря та ін.

Українське народне житло пройшло багатовіковий шлях розвитку від однока­мерних до дво -, три - та багатоподільних споруд. Найпоширенішою в Україні кінця XIX - початку XX ст., була триподільна хата типу хата-сіни-комора або хата-сіни-хата. У деяких будинках почали відокремлювати у сінях комору (комірчина, кліть), а в житловому приміщенні - кухню, аоо добудовувати господарські приміщення під подовженим виносом даху.

Традиційний інтер'єр українського народного житла характеризується типологічною єдністю. Вариста піч завжди, практично в усіх регіонах, займала внутрішній кут хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором до фасадної (чільної) стіни, де були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, свя тий кут), у якому розміщували ікони. Під божником ставили стіл. Між піччю і причілковою стіною знаходився піл (настил, де спали), біля дверей - мисник. Сіни практично скрізь були неопалюваними.

Матеріал для будівництва житла залежав від природних умов: на півночі переважали зрубні будівлі, у центральній смузі - каркасні, на півдні - глинобитні або кам'яні. Від матеріалу залежали і конструктивні особливості житла.

У різних районах України художнє оформлення житла було різноманітним. Якщо зовнішнє оздоблення зрубних поліських жител обмежувалося частковою побілкою та обмазкою, то наприклад, декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення, а в каркасному житлі Наддніпрянщини та Півдня, крім традиційної покраски і побілки, застосовувалася підводка кольоровими глинами (призьби, вікон) та декоративний поліхромний розпис; на Поділлі та Буковині - художнє вик­ладання - шалівка.

Український народний одяг - яскраве і самобутнє культурне явище, яке вдосконалювалось протягом століть. Він зберіг у собі деякі генетичні риси давнього костюму часів Київської Русі, і, з іншого боку, при наявності багатьох спільних загальнонародних рис, відтворює особливості розвитку одягу різних історико-етнографічних регіонів України.

Основною складовою частиною чоловічого і жіночого народного одягу була сорочка, яка залежно від крою поділялася на три типи: тунікоподібну, полнкову ("з уставками") і на кокетці. Крім сорочки у комплекс одягу входив плечовий, поясний і верхній одяг, пояси, головне вбрання, прикраси.

Оздоблення українського костюма яскраве і різноманітне. Так, вишивкою прикрашали сорочки, кожухи, свити, головне вбрання, особливо намітки. Найдавнішими видами народної вишивки були заволікан­ня, занизування, і настилування (гладь).

У різних історико-етнографічних районах України тривалий час зберігалися особливості, які в народному костюмі найбільше виявилися у силуеті, крої, окремих видах одягу, засобах носіння, кольоровому декорі, прикрасах. Давні елементи одягу найбільше збереглися на Поліссі. Найбільш поширеним класичним вважається одяг Наддніпрянщини. У південних районах, де інтенсивно відбувався про­цес взаємодії різних етнічних культур, спо­стерігається взаємовплив традиційного одягу різних народів як і помітний розвиток міських форм одягу. Більшості західних областей України властивий поліхромний колорит одягу. Чоловічі сорочки у гуцулів тунікоподібні, давнього походження, з характерною вишивкою у місцях єднання стану з рукавом. їх носили навипуск; підперезуючи широким шкіряним поясом з металевими прикрасами і орнаментальним тисненням, характерним для народів, які займаються скотарством.

В одязі різних соціальних верств, починаючи з часів Київської Русі, зберігалися дуже значні відмінності стосовно матеріалу з якого виготовлявся костюм, світоглядних уявлень, прикрас та ін.

Наприкінці XIX ст. у народному одязі населення України, при збереженні деяких традиційних рис, відбуваються значні зміни під впливом проникнення в село то­варних відносин і елементів міського побуту. У наш час лише деякі види традицій­ного костюму збереглися як обрядові, або святкові, інші зникли або видозмінюються з урахуванням сучасної моди.

Харчування українців, як і інших народів, формувалося в залежності від природно-географічних умов і зумовлених ними напрямів господарської діяльності. Найпоширенішими в Україні були страви, виготовленні з рослинних компонентів.

Основу харчування складав хліб, найчастіше житній. Дуже поширеними були борошняні вироби: пироги, галушки, вареники з різноманітною начинкою. Найбільш популярною і улюбленою стравою був борщ. Картопля, мало відома в Україні до початку XIX ст., також набула значного поширення. М'ясо вживали переважно заможні селяни, бідні лише на свята. З молочних найчастіше вжи­валося свіже і кисле молоко (кисляк), або топлене, з якого робили ряжанку. В Карпатах виготовляли овечий сир - бринзу. В Україні були поширені різні безалкогольні напої: хлібний квас (сирівець), древесні соки (березовий, кленовий, барбарисний), а та­кож компот із сушених фруктів (узвар). З міцних напоїв вживали переважно наливки і горілку, настояну на травах (звіробої, м'яті, полину, гвоздиці, перці).

Харчувалися тричі на день. Харчові заборони були пов'язані передусім з постами. Деякі із заборон мали давнє походження, наприклад, щодо споживання конини.

Обрядова їжа була пов'язана з сімейними і календарними святами. У весільній обрядовості хліб був одним з найголовніших атрибутів (коровай, весільні калачі, шишки). У поховальному обряді поминальне застілля (обід) справлялося у день похорону, на дев'ятий, сороковий день і в річницю смерті.

Як і на весіллі важливе значення у календарній обрядовості відігравав хліб. Особливо багатим застіллям відзначилися переддень Нового року, Масляна і, насамперед, Великдень. Багато традиційних українських страв вживається і в наш час.

До кінця XIX ст. в Україні побутували залишки сільської громади. В ній всі розпорядчі функції виконувалися сільським сходом, а виконавчі - виборним старостою. Тривалий час залишалися так звані норми копного права, яке сформувалося на основі звичаєвого права. Воно використовувалося при вирішенні питань, пов'язаних із земельними суперечками, переділом землі, провиною членів громади.

Залишками давньої громадської організації були, і певною мірою залишилися дотепер, звичаї взаємодопомоги і різних форм колективної праці: толока -взаємодопомога дрібних господарств при трудомістких або термінових роботах; супряга - об'єднання знарядь праці та ін. Існували так звані "парубоцькі" і "дівочі", згодом - "молодіжні", громади.

Як і серед інших слов'янських народів важливу роль відігравав народний календар — цикл громадських аграрних свят і обрядів, які визначали початок і кінець виробничих процесів. Вони супроводжува­лись магічними діями, співами (веснянки, гаївки) і танцями. Особливо урочисто відзначались Масляна, свято Івана Купа­ла, і закінчення жнив (обжинки). На Новий Рік щедрували, виконували спеціальні поздоровчі пісні-колядки і щедрівки.

Своєрідним виявом громадського життя були багатолюдні базари і ярмарки. У західноукраїнських областях визначну роль відігравали "віче" - масові зібрання як релікти демократичного устрою первісної громади.

У сімейному побуті також зберігалося багато патріархальних рис (служба, дворище). Однак з розвитком капіталістичних стосунків пануючою формою сім'ї по­всюдно в Україні стає мала моногамна родина, яка складалася з батьків і дітей.

Життя людини - від народження до смерті, супроводжується різноманітними обрядами і ритуалами.

Цикл родильної обрядовості в Україні складався з низки обрядів: народин, ім'янаречення, очищення, обрання кумів, хрестин, пострижин. Більшість їх пов'язана з різними магічними діями, спрямованими на забезпечення щастя, добробуту, захисту від дії злих сил. У родильній обрядовостіважливу роль відігравала баба-повитуха (баба-бранка). Великого значення надава­лося першій купелі, передусім, як обереговій дії. Звичай ім'янаречення пов'язува­ли з тим, що гарно обране ім'я забезпечить щастя немовляті. Дуже розвиненим був інститут кумівства - з ним були пов'язані виховання і добробут дитини.

Яскравий і урочистий церемоніал - весілля розподілявся на три етапи: передве­сільний, власне весільний і післявесільний.

Весіллю в Україні передувало тривале знайомство молоді (вечорниці, вулиці). Існували народні погляди на сприятливу для одруження пору (найкраще на Покрову) і черговість одруження (насамперед слід було видавати заміж старшу дочку).

Передвесільний цикл розпочинався з сватання, яке відбувалося за участю старост. Серед давніх форм сватання в Україні (XVI - XVII ст.), існував звичай, коли ініціатива у сватанні належала дівчині. Друга зустріч (оглядини) мала на меті ознайомлення з матеріальними достатками зятя. Заключний етап - заручини - фак­тично санкціонував право на шлюб. При цьому відбувалося обрядове з'єднання рук молодих, батьківське благословення, посад молодих, обрядова трапеза.

Весілля забезпечувалося цілою низкою весільних чинів: князь і княгиня, дружки, бояри, світилки, старости, свати, маршалки та ін. Надзвичайно важливу роль відігравали жінки - вони виготовляли весільну атрибутику, покривали молоду головним убором заміжньої жінки, готува­ли весільні страви, зокрема коровай - обрядовий хліб. Кульмінацією передшлюбних дійств був дівич-вечір.

До складових частин головного весільного дня входили обрядові церемонії проводжання і зустрічі весільного поїзду, взаємне обдарування родин, символічне приєднання дівчини до гурту заміжніх жінок, розподіл короваю.

Серед інших проблем, боротьба проти русифікації освіти в Україні була одним з ключових моментів опозиційного руху кінця 1980-х років. За період 1980-88 років кількість тих, хто вчився у російськомовних школах зросла з 44,5% до 51,8%, а в україномовних знизилася від 54,6% до 47,5%. Із офіційним визнанням 1990 р. української мови як державної, кількість навчальних і освітніх закладів з рідною мовою почала зростати. Одночасно зросла кількість шкіл, в яких провадилося навчання іншими мовами - в 1988 р.: 0,6% - румунською, 0,3% - угорською та ін. З початку 1990 років досить суттєві зміни торкну­лися навчальних програм, особливо з гуманітарних предметів. Одночасно було засновано низку релігійних і приватних навчальних закладів, введено обов'язкове восьмирічне навчання з семирічного віку. Початкове охоплювало 1-3 класи, середнє - наступні сім років. 1993 р у початкових і середніх школах загалом навчалося 90% дітей шкільного віку. їхня кількість склала понад 6,9 млн.; ще 529 тис. учнів навчалося у спеціалізованих, зокрема професійно-технічних закладах. У вузах різного ступеню акредитації навчалося 1 млн. 541 тис. студентів (1995).

У 2000-2001 учбовому році в Україні налічувалося 22,2 тисячі середніх шкіл, 315 вузів, 1036 шкіл естетичного виховання, 767 дитячих оздоровчих таборів.

У 1996 р. виходило друком 44 щоденні газети, з яких загальнодержавних - 13 і 26 часописів. Того ж року було видано 6460 назв книг і брошур. Державних видавництв 23. Серед них такі відомі як "Дніпро", "Мистецтво", "Каменяр" тощо.

Загальнодержавними святами в Україні є: 1-2 січня - Новий рік; 7 січня - Різдво Православне; 8 березня - Міжнародний жіночий день; березень-травень -Великдень; 1 травня - Свято Весни і День Трудящих; 9 травня - День Перемоги; 28 червня - День Конституції; 1 серпня - День морського флоту; 24 серпня - День незалежності.

В Україні чимало історичних, культурних і природних пам'ятників, які привертають увагу туристів. Це передусім Чорноморське узбережжя, міста Київ, Львів, Одеса. Однак поза межами цих регіонів туристська індустрія розвинута недостатньо. 1997 року Україну відвідало 818 тис. іноземних туристів, що дало державний прибуток у 270 млн. дол.

Серед найвидатніших пам'яток архітектури Собор св. Софії XI ст., Києво-Печерська лавра, Андріївська церква у стилі бароко (1744-53), собор св. Володимира (XIX ст.), залишки Золотих воріт у Києві, стара частина м. Львова, Покровський собор у Харкові, Кам'янець-Подільська фортеця, будинок оперного театру в Одесі, залишки давнього Херсонеса біля Севастополя та ін.

Нині в Україні під охорону держави взято 15600 визначних пам'яток історико-культурної спадщини: будівлі, споруди, церкви, монастирі та фортеці, історичні центри стародавніх міст, сади і парки, городища, вали тощо. Десяти заповідникам указами Президента України надано статус Національних.

До списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО занесені найвизначніші пам'ятки: Со­фійський монастир у Києві, Києво-Печерська лавра, історичний центр Львова і Кам'янець-Подільська фортеця.

З Україною пов'язана діяльність філософа та поета Григорія Сковороди, видатних письменників та поетів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, основоположника національної композиторської школи Миколи Лисенка, багатьох наших сучасників - видатних вчених, письменників, митців. Далеко за межами країни відомі імена українських співаків, переможців багатьох міжнародних конкурсів. Останніми роками в Україні провадиться багато нових мистецьких конкурсів та фестивалів: фестиваль мистецтва українського зарубіжжя "Український спів у світі", в якому взяли участь представники 14 країн (2001 р.), Міжнародний джазовий фестиваль у Києві (2002 р.), Міжнародний кінофестиваль православних фільмів. Стали вже традиційними фестивалі естрадного мистецтва "Червона рута", "Золотий Орфей" та ін.

Сучасна Національна Академія наук України складається з трьох секцій (фізико-математичних, природничих і суспільних наук), які об'єднують 13 відділень. У ній на­лічується 167 наукових установ, де працює 12 600 науковців, з них 2 254 доктора і 7 402 кандидата наук. При НАН України створені наукові центри: Донецький, Північно-Східний, Західний, Південний, Придніпровський, Кримський.

У жовтні 1989 р. в Україні відновлена діяльність Наукового товариства їм. Т.Г. Шев­ченка (засноване 1873 р. у Львові, згодом діяло за кордоном), яке об'єднує шість секцій та 34 комісії гуманітарного, фізико-математичного та природничого профілю.

У 1990-х роках, поряд з класичними, передусім реалістичними формами, значного розвитку набули авангардистські і модерністські напрями в культурі та мистецтві України. Від 1996 р. в Академії танцю України працює сучасне відділення хореографії, де знайшли місце різні авангардистські балетні мініатюри. У 1998 р. було поставлено модерн-балет "Чи почуєш ти, мене", 2001 р. створено в Києві молодіжний театр модерн-балету. Тоді ж відбувся Перший всеукраїнський фестиваль авангардистської хореографії "Танець третього тисячоліття", у стилі неокласики у Національній опері поставлено кілька вистав.

У музичному мистецтві ще з 1960-х років набули поширення різні види "альтернативної музики" (джаз, поп- та рок-музики та ін.), які виникли як протест проти догматів соцреалізму і штучного консерватизму. Серед піонерів цього напряму були такі відомі композитори як В. Сильвестрів, Л. Грабовський, В. Губа, хормейстер В. Іконик та ін. Спочатку 1990-х років в Україні з'явилося багато авангардистських і постмодерністських творів (Ю. Гомельська, С. Зажитко, А. Юрина та ін.), відбулася низка фестивалів авангардної музики: "Нова територія" (Київ, 1993), "Мета-арт" (Київ, 1997), "Два дні і дні ночі нової музики" (Одеса, 1995). У 2001 р. у Києві відбувся Перший міжнарод­ний фестиваль джазових мистецтв, щороку реалізується проект "Гранди мистецтв", на який запрошуються провідні виконавці з усього світу, так само як і на конкурси С. Лифаря, В. Горовіца та ін.

Новаторські напрями в образотворчому мистецтві України зародилися ще на початку XX ст. (О. Архипенко, О. Новаківський, В. Седляр, частково - М. Бойчук, А. Петрицький та ін.) У роки хрущовської "відлиги" з'явилася низка художників "неофіційного" мистецтва. Йдеться про праці О. Дубовика, О. Белянського, С. Пазича, А. Савадова, Б. Буряка, М. Гейка та ін. У 1998 відбулася найбільша ретроспективна виставка українського авангарду у Національному художньому музеї України, що відобразила шлях його розвитку від початку 1920-х років до сьогодення. Окреме місце серед модерністських займають твори сучасних українських абстракціоністів Т. Сильваші, О. Животкова, П. Бевзи, П. Лебединця, І. Яновича та ін.

Сучасне театральне мистецтво в Україні поряд з класичними традиціями, використовує нові засоби режисерської та артистичної виразності; для кіномистецтва характерні пошуки нових форм і засобів вирішення, психологізація образів героїв тощо. Творчому піднесенню театрального і кіномистецтва сприяють численні конкурси, на зразок щорічного "Київська пектораль". Реформаторська діяльність режисера Андрія Жолдака одержала визнання у багатьох країнах світу.

Для сучасної архітектури України характерне нове містобудівництво, а також відновлення давніх ансамблів, які становлять історичну і культурну цінність. Йдеться про повернення до пошуків художніх образів, появу оригінальних стильових рішень, відродження уваги до національної культурної спадщини. Це проекти нових міст, таких як Славутич, реконструкція центру колишньої гетьманської столиці у Чигирині Черкаської обл. та Глухові Сумської обл., будівництво нового залізничного вокзалу і Монументу Незалежності у Києві та багато інших.

1992 року була заснована Академія архітектури України як правонаступниця Ака­демії будівництва і архітектури УРСР - з філіями в Одесі, Львові та Харкові, а 1996 р. -Академія мистецтв із 6-структурними відділеннями: кіномистецтва, музичного, обра­зотворчого, театрального мистецтв, теорії'та історії мистецтв і системи пластичних мистецтв. Серед членів Академії мистецтв 54 Народні артисти, Народні художники і Заслужені діячі мистецтв.

2.2Природні і кліматичні умови визначили провідну роль землеробства .у сільському господарстві білорусів. Основою їхнього землеробства було рільництво. Більше половини збору зерна давало озиме жито, трохи менше овес. Найголовнішими сільськогосподарськими культурами також були ячмінь і пшениця. Сіяли подекуди гречку, а у південних районах - просо і кукурудзу.

Важливою технічною культурою був льон — більшість його вивозилась. Сіяли і коноплі. З середини XVIII ст. у Білорусі почали культивувати картоплю, а також горох, тютюн, соняшник, цукрові буряки тощо.

Пануючою системою землеробства було трипілля (з XVI ст.). У той же час до кінця XIX ст. зберігалися підсічно-вогнева та перелогова системи і двопілля. Пізніше розповсюдження набуло багатопілля. Городництво - капуста, буряки, морква, цибуля, часник, боби, пастернак, петрушка. У теплицях поміщицьких господарств вирощували цвітну капусту, спаржу, дині, кавуни. Садівництво - яблуні, груші, сливи, вишні.

Головне орне знаряддя - двозуба соха, а також поліська або литовська соха з дво­ма асиметричними сошниками та полицями. Для обробки землі також використовувалось однозубе рало для підгортання картоплі. Лише на поч. XX ст. у білорусів поширюється залізний плуг. Боронували після оранки дерев'яною, а з XX ст. - залізною бороною. Подекуди боронування здійснювали смиком - стовбуром дерева з обрубаними сучками. Врожай збирали серпами та косами, молотили ціпом. Мололи зерно на водяних та вітряних млинах.

Розводили корів, овець, свиней, коней, кіз.

Крім землеробства і тваринництва, важливе значення мали полювання, рибальство та бджільництво. Старовинна мисливська зброя - рогатина. Використовували пастки, капкани тощо. Способи полювання - облави, засідки, ями для вовків.

Для рибальства використовувалися різні знаряддя - сітки, вудочки, остроги, пастки.

Бджільництво - найдавніше бортництво; у XVIII—XIX ст. переважало колодно-пасічне бджільництво.

Промисли - випалювання вугілля, смолокуріння, виробництво поташу, виплавка заліза, винокуріння, сироваріння та ін. Ремесла - ткацтво, обробка дерева, гончарство, стельмаство тощо.

Сільські поселення (деревня "веска"; село "сяло"; а також присілок, застінок, околиця, фольварк - поселення хуторського типу) були малодвірні, багатодвірні, вуличні, безсистемно-кучові.

Садиби двох типів: вінкові (замет, запорысты двор, двор кругалем)- в плані замкнений чотирикутник) - у північно-східній Білорусі та погонні (однорядна, дворядна забудова) - на південному заході і заході.

Традиційне житло - зрубна будівля, піднята над землею ( на дерев'яних колодах або камінні). Дах двосхилий, що покривався соломою, очеретом, драницею, дошками. Чотирисхилі дахи - в південно-західних районах. Долівка - земляна або глинобитна, з початку XX ст. - дерев'яна. В плані традиційне селянське житло: найдавніше - однокамерне, потім двокамерне (хата+сіни) і трикамерне (хата+сіни+кліть) або (хата+сіни+хата). Внутрішнє планування: піч в кутку біля дверей - вустям повернута до бокової стіни з вікнами. По діагоналі від печі -покуць (червоний кут - ікони, стіл). Від червоного кута уздовж стіни були розташовані лави. За піччю у глухої стіни - довгий дерев'яний поміст (піл), де спали; над помостом влаштовувався іноді верхній ярус - палаці. В селянській хаті були переносні лави (услони), підвісні полиці для посуду та начиння, скрині для одягу та білизни.

Традиційний білоруський одяг зберігався в селянському середовищі до початку XX ст.

Чоловічий костюм складався з:

-Білої полотняної сорочки {сарочка, кашуля) з прямим розрізом на грудях, тунікоподібної або з прямими поликами, довгої. Носили поверх штанів, підперізуючи поясом.

-Полотняних або суконних штанів (порткі, нагавіцы) з вузьким шагом.

· Поясу шкіряного або плетеного.

· Безрукавки (камізелька) з домотка­ного або фабричного матеріалу.

-Головного убору- повстяної магеркі без полів; або широкополого капялюша; хутрової обтягнутої сукном аблавухі; овчинної кучомкі, літніх солом'яних брилів.

- Взуття - ликових або лозових личаків (лапці) прямого плетіння, або -шкіряних пасталів, хадаків, поршнів. Взимку носили валянки і чоботи.

Жіночий костюм включав такі компоненти:

· Сорочка з білого лляного полотна з прямими поликами, в кін. XX ст. сорочка на кокетці і блузка, багато прикрашені вишивкою.

Поясний одяг - спідниця полотняна (спадніца) або суконна (андарак, саян) з ліфом; панева, запаска, колышка (чотирикутний шматок тканини, що зав'язувався поясом позаду).

-Фартух з білої лляної тканини.

-Коротка, прикрашена вишивкою і стрічками безрукавка (кабат, шнуроука, гарсзцік, кітлік).

- Пояс - плетений або тканий.

- Головні убори - дівчат (вінки, хустки, стрічки), заміжніх жінок – обручик (кібалка), чепець (каптур), довгий рушникоподібний убір (наметка, павойнік), хустки.

Верхній одяг і чоловічий і жіночий складали:

· Суконна свита біла, сіра, коричнева або чорна (пряма невідрізна, з "вусами", відрізна із зборами).

· Довгий плащ з рукавами і башликом (бурка).

-Довгий плащ (бурнос).

· Кунтуш, жупан.

· Коротка сукняна куртка.

· Полотняний верхній одяг - насов, одягали на кожух взимку, а влітку - в холодні дні.

· Кожухи білі.

Зернове господарство обумовлюва­ло переважання у харчуванні борошня­них страв: хліб; коржі - з житнього ква­шеного тіста; млинці, оладки з житнього, пшеничного, вівсяного, гречаного борошна; пироги з грибами, капустою, яйцями тощо. З рідких борошняних страв зазначимо вівсяний кисіль (жур); кулагу (каша з житнього або пшеничного борошна і солода з ягодами та цук­ром); саладуху - (каша із житнього тіста, що закисло); зацірку - (рідка страва з тістом з ячмінного, гречаного, пшеничного борошна); калатуху (пере­мішане у воді і зварене рідке житнє, ячмінне, пшеничне борошно); густий кулеш. Страви з круп: супи й каші з салом, маслом, грибами, молоком.

Овочеві перші страви: щі (капуста); борщ (буракі); суп з гарбуза (гарбузянка); суп з моркви (морква)

Особливе місце в раціоні займала картопля - варена, смажена, тушкована, печена. З неї робили суп (булен), приправлений смаженим салом і цибулею; пюре (камякі), дранікі, бабку, кльоцкі, галушкі та ін.

М'ясо використовувалося як приправа до борошняних і овочевих страв. У свята: ковбаси; тушковане м'ясо (пячыста); холодець (квашаніна); мачанка - смажені шматочки свинячого м'яса та ковбаси, тушковані в рідкому прісному тісті з цибулею, часником, перцем; кіндзюк - шлунок з гречкою і салом. Молочні страви: свіже, кисле молоко, сметана, сир, масло.

Напої: хлібний, березовий, кленовий, ягідний квас, пиво, киселі, чай з сушених трав.

У період формування білоруської народності в XIV - XVI ст. продовжувала існувати, як складова частина сільської громади, сімейна громада (дворышча). Дворище у білорусів являло собою спільність родичів з 5-10 і більше родин, які разом володіли землею, але не вели спільного господарства. Пізніше до скла­ду дворища стали входити не тільки родичі, але й чужі люди (суседзі, сябры).

У XIX ст. серед білорусів існувала ще велика сім'я, в якій об'єднувались і вели спільне господарство батьки та їхні сімейні та незаміжні діти. Велика патріархальна родина у білорусів, як і в Росії, зберігалась довше, ніж в Україні. Ще в кінці XIX ст. на Пінщині були сім'ї в 25-30 і навіть 50 чол. Але у більшості регіонів Білорусі з другої половини XIX ст. вже переважала мала сім'я. Взаємовідносини у традиційній патріархальній родині будувались на основі влади голови сім'ї - бацькі, хазяїна. Він був єдиним повноправним користувачем землі і знарядь праці, представляв сім'ю на се­лянських зборах, при виборах місцевої влади. В домі бацька розподіляв роботи, розпоряджався грішми сім'ї. Він завжди сидів на чолі столу, першим починав їсти. Дружина і діти знаходились в економічній залежності від нього. Жінка не мала ніяких прав на землю, хоча абсолютно безправною не була, як помічниця чоловіка, розпорядниця жіночих і дитячих робіт. У неї було своє майно, яке входило у придане. В родині існував статево-віковий поділ всіх селянських робіт. Чоловіки - оранка, посів, боронування, косовиця, возовиця, молотьба, заготівля дров, плетіння личаків. Жінки займалися приготуванням їжі, молочних продуктів, засіванням города, прополюванням, збором сільськогосподарської продукції, прядінням, тканням, шиттям одягу, вихованням дітей. Діти досить рано вступали у трудове життя.

Основні події селянського життя обговорювались на зборах (сходьі), в яких брали участь тільки голови сімей - гаспадары.

Важливими традиціями громадського життя були об'єднання для виконання різних видів робіт (сябрына). Так на початку XX ст.було відоме сябринне бджільництво: декілька родичів або сусідів купували вулики, розводили бджіл, а мед ділили. До громадських традицій належав і звичай пригощання родичів і сусідів м'ясом, коли забивали худобу; медом, коли вирізали соти (бонда).

Традиції взаємодопомоги проявлялися у виконанні термінових і важких робіт (будівництво, перевезення майна) - талака. У вільні від роботи години жінки й дівчата збиралися на вячорки, попрадкі. Молодь шлюбного віку влаштовувала ігрышча з музикою, піснями, танцями.

Один з найбільш яскравих обрядів у білорусів - весілля. Три цикли: передвесільний, весільний і післявесільний. Передвесільний: сватання, запоіны (змовіны, заручьшы) та ін. Власне весілля (вяселле) - випічка і розподіл короваю, посад нареченої, а іноді й нареченого, припалювання або підстригання волосся, "продаж" коси нареченої, одягання жіночого головного убору, весільна учта в оселі нареченого і нареченої, "калінка" - метою якої було підтвердження "цнотливості" нареченої.

На більшій частині території Білорусі побутував так званий "коровайний" обряд, близький до українського та південно-російського. А от на північному сході весільний обряд мав локальну специфіку. Від коровайного ритуалу там зберіглися лише окремі елементи. Центром весілля було благословінння молодих біля пічно­го стовпа. Цей варіант ближче до північноросійського весілля. Шслявесільний цикл включав нерезвяні обряди (пярззвы), коли родичі наречених ходили один до одного в гості.

Народження дитини супроводжувалось різноманітними магічними діями: під час купання в ночви клали шматочки хліба, сіль, гроші. Після пологів влаштовувалися адведкі, на які приходили сусіди з гостинцями. На третій день влаштовували так звані узлікі, узвари, на які теж запрошу­вались жінки. Після церковного хрещення дитини відбувались родини. Родильна обрядовість у біл­русів передбачала важливу роль баби-повитухи. Велику роль відігравали й хрещені батьки. Особлива роль належала хрещеній матері, коли вступав у шлюб її хрещеник. Головним моментом родильного обряду була бабина каша. За кашу гості у горщик клали гроші. Мати приносила подарунки кумам і бабі. Особливістю білоруського родильного обряду було побутування спеціального циклу родильних пісень.

Поховальна обрядовість зберігала багато магічних елементів. Близькі покійного майже не брали участі у підготовці до похорон (хаутуры). Ці клопоти брали на себе родичі і односельці. Всі мешканці села приходили у дім покійного віддати останню шану, помолитися. Жінки голосили.

Особливе місце в обрядах належало хлібу. На покуті у головах покійного клали хліб або ставили свічку в купку вівса чи жита. Хліб ложили і в труну. Коли тіло виносили з дому, посипали зерном (ячменем) всіх присутніх, лави, підлогу. В труну клали сіль, люльку, мідні монети, освячені тра­ви, дрібні знаряддя праці тощо.

Після поховання влаштовували помин­ки. Головна страва - ячмінна каша (куцця). Поминальні дні - третій (траціни), шостий (шасцінм), дев'ятий (дзевяціны), сороко­вий день (сарачиньі); півроку (паугодкі), рік (гадавіньї). В усі поминальні дні накривали жалобны стіл до якого подавали заздароуны хліб і медову ситу. В поминанні брали участь всі родичі та сусіди, які допомагали у похованні.

Календарний рік починався різдвяни­ми святами (каляди, калядкі) - з вечора 24 грудня до опівдня 7 січня. Обов'язковим елементом коляд була обрядова вечеря. Зазвичай відзначали три куті: перед першим днем коляд (пісна, велика), перед Новим роком (багата, щедра) і перед хрещенням (пісна, голодна, водяна). Обов'язкова страва - ячмінна каша (кутя). Колективний характер мало колядування, щедрування - ходіння оселями і поздоровлення господарів з величальними піснями, театралізованими виставами, рядженнями (в козу, ведмедя, кобилу, журавля). Дуже поетичними були у білорусів весняні обряди - зазивання весни, перший вигін худоби на Юріїв день, Трійця (семуха) з завиванням берізок, водінням куща, русальний тиждень. Особливе місце серед весняних обрядів займала Пасха (вялікдзень). Вона відзначалась у сім'ї за багатим святковим столом, гостювали і пригощали родичів і сусідів фарбованими яйцями (крашинкі, пісанкі). Після Вели­кодня поминали померлих (радауніца). На відміну від росіян та українців білорусів зберігся архаїчний звичай ходіння на Ве

ликдень волочебників і виконання волочебних пісень.

Літні обряди починались веселим святкуванням Купала. Запалювали вогнища, співали пісні, стрибали через вогонь, носили прикріплене на високому шесті палаюче колесо. Вночі шукали чарівну квітку папороті, яка за народними переказами, цвіте раз на рік. Купальська ніч була повною чар. Ранком йшли зустрічати світанок сонц», яке в цей день "грало". Влітку також відзначали зажинки і дожинки, співали жнивних пісень. Восени - найбільш важливі свята Пакрава (14 жовтня) й дзяды (листопад). Поминальний обряд дзя-ди був специфічною рисою обрядового життя білорусів. Збереглись згадки про те, що білорусам був відомий також стародавній звичай поминання пращурів-жінок (бабы). В цих звичаях яскраво простежуються залишки сімейного родового культу предків. У різних регіонах дзяди відзначали три-чотири і більше разів на рік (перед масляною, Трійцею, Пилипівкою). Але найважливішими були осінні -Дмитрівські (напередодні 8 листопада). До них готувалася вечеря з числом страв не менше 9. Від кожної страви по три шматки або три ложки відкладались та залишались на столі на ніч. За народними уявленнями, душі покійників збирались у ці дні на вечерю.

Народна творчість білорусів представлена музикою, танцями, народним образотворчим мистецтвом, народним театром, календарною та сімейною обрядовою поезією, соціально-побутовою лірикою, легендами і переказами, прислів'ями та приказками, замовляннями, загадками тощо. Відсутні у білоруському фольклорі билини і думи, які поширені в російському і українському фольклорі. Героїчна та історична тематика міститься в казках про багатирів, переказах та піснях.

Обрядові пісні: календарно-обрядові - волочебні (Великдень); купальські, жниварські, осінні (пов'язані із збором ягід, фруктів, грибів); сімейно-обрядові: родильні, весільні, поховальні. Соціально-побутові пісні: рекрутські, солдатські, наймитські, чумацькі; лірично-побутові - про кохання, колискові, гумористичні, пісні-балади. Казки про тварин, чарівні (головний герой богатир - вола) та побутові.серед яких па­нують сатиричні мотиви.

Народний театр - шкільні інтермедії, ярмарковий (кірмашовы) театр; ляльковий театр - батлейка, відома з XVI ст. - вплив польської шопки і українського вертепу. На Вітебщині побутував різновид батлейки (жлоб) - статична лялькова панорама з рухливим театром тіней. Репертуар: драми "Цар Ірод", "Цар Максиміліан" та ін.

Народні музичні інструменти: скрипка, басетля (типу віолончелі), гудок (три струни), ліра (2-3 струнна), гуслі - струнно-щипкові; цимбали - струнно-ударні; духові - жалейки, дуди; ударні - бубен. Троїсті музики - скрипка або дудка, бубен, цимбали тощо.

Народні танці - понад 100 - хороводні, сольні ("Лявоніха", "Мяцеліца", "Юрачка" тощо).

Народне образотворче мистецтво: кераміка, різьблення по дереву, плетіння, ручне ткацтво, набійка, вишивка. Кераміка - це начиння, кахлі, іграшки. Різьблення по дереву - рельєфне ажурне - іконостаси (прикрашали Московський Кремль, Коломенський палац, Новодівичий монастир). Розписи по дереву - скрині (куфри), хати (ставні). Плетіння - кошики, павуки (прикраси для житла, які підвішувались над столом і мали приносити щастя). Шедевром були плетені із соломи "царські врата" (кін. XVIII - поч. XIX ст.). Дуже поширеним було художнє ткацтво - виготовлення поясів, скатертин, рушників, покривал та ін.

У Білорусії введено обов'язкове 9-тирічне навчання. Загальне навчання починається з шести років і продовжується до 17 років. У дошкільних дитячих закладах 1999 р. перебувало 71% дітей. Початкове навчання охоплює перші чотири класи - таких учнів було зареєстровано 99,3%. Середня школа охоплює сім класів і поділяється на два цикли: у п'ять і два роки. У1999 р. налічувалося у середній школі 99,9% учнів. На початку 1990 рр. у Білорусії в учбовому процесі стали активно впроваджувати рідну мову. У 1998 р. 99,3% учнів навчалося білоруською мовою і 69,4% - російською. Вища освіта включає сім загальних, 12 спеціалізованих університетів і 9 академій. 1999 р. вищою освітою було охоплено 262 тис. студентів. Програма навчання координується з Акаде­мією наук Білорусії. Того ж року урядом на навчання було виділено 16,6 млн. нових карбованців. У 1989 р., за даними всесоюзного перепису, у Білорусі серед дорослих налічувалося 2,1 % неписьменних.

Загалом у Білорусі 1999 р. функціонувало 4 483 дитячих садка, 4796 початкових і середніх шкіл, 249 професійно-технічних, 157 спеціалізованих середніх і 58 вищих закладів. Крім того налічувалося 103 навчальних заклади, в яких удосконалювали освіту ті, хто закінчив вузи.

Загальнодержавними святами є: 1 січня - Новий рік, 7 січня - Православне Різдво; 15 березня - День Конституції; березень-травень - Паска (католицька і православна); 28 квітня - День Пам'яті; 1 травня - День трудящих; 9 травня - День Перемоги; 3 липня - Річниця визволення від нацизму; 2 листопада - Меморіальний день; 7 листопада -День Жовтневої революції; 25 грудня - католицьке Різдво.

У1998 р. було зареєстровано понад 1000 різних періодичних видань, з яких бл. 12% друкувалися білоруською мовою, 30% - російською і 45% - обома мовами. Більшість щоденних газет були державними. У республіці діють Білоруська журналістська асоціація і Спілка білоруських журналістів. Є 12 державних і низка приватних видавництв.

Туризм очолює асоціація "Веііпіоигізі"

Майже 79% населення Білорусі сповідує православне християнство. їхні парафії утворюють напівавтономну в складі Московського патріархату Білоруську православ­ну церкву, яка має 10 єпархій.

Близько 19% сповідують католицизм, переважно у західних і північно-західних районах (поляки). Резиденція католицького архієпископа знаходиться у Гродно.

Серед протестантів у Білорусі найбільше баптистів - 220 громад. Незначна кількість населення, передусім татари, сповідують іслам.

Є також невеликі групи послідовників Свідків Ієгови та мормонів.

Серед пам'яток архітектури та мистецтва Білорусі слід назвати Троїцьке передмістя, костел св. Олени і Сімона у псевдоготичному стилі в Мінську, парковий ансамбль у Несвіжі, собор св. Софії у Полоцьку.

До книги ЮНЕСКО занесено комплекс фортець у Гродно і, з Польщею, - Біловезьку Пущу.

З Білоруссю пов'язана творча спадщина першодрукаря і просвітителя Ф.Скорини, одного з найвизначніших поетів епохи слов'янського відродження М.Гусовського, та­ких видатних письменників і поетів як Якуб Колас, Янка Купала, Петрусь Бровка, А. Адамович, Василь Биков, художника Н. Силивановича, композитора А. Абрамовича та ін.


 

ВИСНОВКИ

Звичайно, ці два великих слов’янських народи мають велику кількість етнічних та психологічних відмінностей, насамперед, це стосується менталітету, звичаїв, традицій. Але не зважаючи на ці розбіжності, Україна та Білорусь є двома братськими народами і всі відмінності не можуть пересилити ті спільні риси, які характеризують ці нації. Щодо звичаїв та традицій: українці та білоруси відзначають багато спільних язичницьких свят, таких як Івана Купала, Масляна, Різдво Христове, тощо. Обидва народи мають національне вбрання - вишиванки. Традиція носіння вишиванки зародилася іще в часи трипільщини, на території гуцульської України. З часом це вбрання почали носити не тільки на Гуцульщині, але й в інших сусідніх країнах. У лексиці України та Білорусі багато спільних слів та словосполучень, таких як "добрий ранок" - "добрай раніцы"; "квітка" - "кветка"; "гілка" та "галінка"... Отже, можна зробити висновок, що наші народи мають не тільки багато спільного, а й відмінного.


Список використаної літератури

1. Ю.М. Алексєєв Країнознавство. Частина І. Культура народів слов'янських країн Навчальний посібник/ Ю.М. Алексєєв, В.І. Наулко, Н.В. Руденко. - К.: Київський славістичний університет, 2002. - 121 с.

2. Гринблат М. Я. Белорусы: очерк происхождения и этнической истории./ М.Я. Гринблат; — Минск, 1968.

3. Грінченко Б. Як жив український народ (Коротка історія України). / Б. Грінченко — Чернівці, 1908.

 

 

 

 

 


Просмотров 289

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!