Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Промова державного обвинувача



 

Беручи участь у судових дебатах, проголо­шуючи обвинувальну промову, прокурор висловлює ті остаточні й кінцеві висновки, до яких він прийшов у результаті судового розгляду кримінальної справи, під­биває підсумки обвинувальної діяльності. Виступ про­курора з обвинувальною промовою є одним з найбільш відповідальних етапів підтримання обвинувачення в суді.

Прокурор підтримує перед судом державне обвинувачення від імені держави, суспільства. Промова прокурора в судових дебатах, у якій під­тримується державне обвинувачення, міститься аналіз доказів, висловлюються міркування про кваліфікацію злочину, міру покарання та інші питання, які мають значення для винесення законного й обґрунтованого вироку, називається обвинувальною промовою проку­рора.

Зміст і структура обвинувальної промови визнача­ється передусім обставинами справи, місцем її розгляду (справа розглядається в суді чи виїзному засіданні), складом аудиторії, індивідуальними якостями прокуро­ра і зайнятою ним позицією у справі.

Йдучи в суд, прокурор повинен знати, що він буде говорити, мати тези чи принаймні план. Ось план промо­ви одного із київських прокурорів:

1. Суть пред'явленого обвинувачення.

2. Пояснення підсудного.

3. Підтвердження неправдивості його показань:

а) протоколом огляду від ...;

б) протоколом обшуку;

в) показанням свідка–дружини підсудного;

г)висновком криміналістичної експертизи.


4. Побічні підтвердження розтрат матеріальних цінностей підсудним:

а) показаннями працівників магазину і сусідів про те, що підсудний часто пиячив;

б) показаннями шинкарки, що за випивки завжди розплачувався підсудний;

в) показаннями дружини підсудного, що зарплату чоловік повністю їй віддавав.

5. Обґрунтування юридичної кваліфікації.

6. Пропозиції про міру покарання і долю цивільного позову.

Прокурорська практика виробила таку структуру обвинувальної промови:

— вступна частина;

— фабула справи (виклад фактичних обставин злочи­ну;

— аналіз і оцінка зібраних у справі доказів (аналіз доказів);



— обґрунтування кваліфікації злочину;

— характеристика особи підсудного;

— обґрунтування пропозицій про міру покарання цивільному позову;

— аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочи­ну, і пропозицій щодо їх усунення;

— заключна частина промови.

Не завжди обвинувальна промова вміщує всі перера­ховані елементи в такій послідовності. Але на практиці саме така послідовність закріпилася і виправдала себе.

Зміст і структура обвинувальної промови, її побудова не можуть бути однаковими і незмінними для будь–якої справи. Як не існує кримінальних справ абсолютно схожих одна на одну, так і не повинно бути промов, які збігаються між собою. Тому прокурор повинен уміти знайти правильні пропорції різних частин промови, роз­поділити матеріал логічно і послідовно.

Експозиція, розподіл матеріалу – досить важливий момент у риторському мистецтві. "Уміла готувати, та невміла подавати" – влучна характеристика експозиції і про це слід пам'ятати.

Засоби і прийоми побудови вступної частини обвинувальної промови бувають різноманітними. Вони залежать від характеру справи, яка розглядається, навичок обви­нувача, складу судової аудиторії, інших обставин. Най­більш вживані прийоми:

— оцінка суспільно–політичного значення справи, яка розглядається;

— вказівка на характерні особливості кримінальної справи;

— виклад програми виступу та ін.

Виступаючи в суді, прокурор зобов'язаний найперше встановити перед судом, чи є злочин у тому, що було здійснено, і який саме. Завдання державного обвинувача – відновити в пам'яті присутніх загальну картину злочину, чіткіше окреслити його основні риси, підготувати слухачів до сприйняття доказів.



Існує кілька способів викладу фактичних обставин справи: хронологічний (так, як установив слідчий), си­стематичний (так, як це мало місце в дійсності), зміша­ний (перший і другий разом).

Прокурори віддають перевагу хронологічному спосо­бу викладу фабули справи, ніби відновлюючи обставини в тій послідовності, у якій вони були установлені в стадії попереднього розслідування і в ході судового слідства.

Змішаний порядок викладу обставин справи рекомен­дується застосовувати у великих, багатоепізодних справах.

Виклад фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів часто переплітаються і тісно пов'язані один з одним, тому деякі юристи, як практики, так і теоретики, рекомендують об'єднати ці частини промови. Це можна робити в тому випадку, коли не змінився обсяг обвину­вачення і немає суперечностей з адвокатом з цього питання. Достатньо згадати фабулу і сказати, що всі факти обвинувачення підтвердилися в залі судового засідання. Після цього приступити до аналізу й оцінки доказів.

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів є дуже важливою частиною обвинувальної промови. У цій частині необхідно довести саму подію злочину і вин­ність підсудного в її здійсненні. Якраз аналіз і оцінка доказів можуть переконати суд у правильності позиції прокурора, змусити прислухатися до його думки.

Докази, які наводить прокурор в обвинувальній про­мові, повинні переконливо підтвердити правильність його висновку. Зізнання підсудного, ясність і простота справи не звільняють прокурора від аналізу доказів. Обов'язок доказування в кримінальному процесі закон покладає на прокурора. Він зобов'язаний ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Прокурор повинен пере­вірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів та їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване і справедливе рішення.

Недоліком обвинувальних промов при аналізі й оцінці доказів є те, що логічне доказування, аналіз доказів підмінюється переказом показань підсудного, потерпіло­го, свідків, висновку експерта. Таке повторення лише стомлює слухачів у залі судового засідання своєю одно­манітністю і нікого ні в чому не переконує.

Завдання судового ритора в тому, щоб показати місце і роль кожного доказу в матеріалах справи, дати оцінку доказів у їх сукупності. Це зробити не так просто. Необхідно цьому учитись.

Зробивши аналіз доказів у справі, прокурор підводить базу для юридичної оцінки установлених фактів. Правильна кваліфікація злочину є однією з гарантій здійснення правосуддя відповідно до закону. Кримінальній відповідальності й покаранню підлягає під­судний, який винен у вчиненні передбаченого законом суспільно небезпечного діяння.

Обґрунтовуючи питання про кваліфікацію злочину, прокурор повинен чітко й неухильно дотримуватися вимог кримінального законодавства. Особливо старанно слід з'ясовувати суб'єктивний бік вчиненого злочину, маючи на увазі, що шкідливі наслідки, незалежно від їх тяжкості, можуть ставитися підсудному в провину лише в тому випадку, якщо він діяв навмисно або допустив їх з необережності. Обсяг цієї частини судової промови залежить від складності справи. Але у всякому разі свій висновок про юридичну оцінку злочину прокурор пови­нен сформулювати напевне.

При призначенні покарання суд врахо­вує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного й обставини справи, що пом'як­шують і обтяжують відповідальність. Усе це передбачає характеристику особи підсудного.

Характеризуючи особу підсудного, прокурор з'ясовує не лише його риси, якості та особливості, що пов'язані з вчиненням злочину, а й інші дані. Він враховує ставлення підсудного до роботи, навчання, пове­дінку на виробництві та в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості. Усі ці дані мають бути оцінені державним обвинувачем у сукупності, і ті з них, які впливають на призначення покарання, повинні бути навіть виділені окремо в обви­нувальній промові.

Даючи характеристику підсудному, прокурору слід пам'ятати про такі вимоги:

— не повинно бути місця голослівним твердженням, суб'єктивній думці про підсудного;

— підсудний –це ще не злочинець;

— характеристика повинна базуватися тільки на даних, які є в справі;

— недопустимі необ'єктивність, ігнорування позитивних якостей підсудного.

Кримінальне покарання може досягти своєї мети, привести до бажаних результатів лише тоді, коли воно справедливе, розумне, індивідуалізоване, макси­мально сприяє виправленню засудженого.

Як надмірно м'яке, так і надмірно суворе покарання шкідливі. Занадто м'яке породжує почуття безвідповідальності, ускладнює перевиховання, заохочує нестійких осіб до здійснення нових злочинів. Надмірно суворе викликає в засудженого внутрішній протест, почуття несправедливості, стан відчаю і прире­ченості. Усе це повинен враховувати державний обвинувач, коли висловлює свої міркування з приводу міри пока­рання, яку він пропонує застосувати до підсудного.

У якій формі прокурор повинен звертатися до суду пропонуючи ту чи іншу міру покарання? Прокурор може лише просити або пропонувати суду обрати підсудному ту чи іншу міру покарання. За певних обставин, особливо коли мова йде про тяжкий злочин, який викликав великий громадський резонанс і обурення, державний обвинувач може "вимагати" і "настоювати", звертаючись до суду . Але це не повинно мати характер наказу, категорич­ної вказівки суду, оскільки останній може і не погоди­тися з прокурором.

Виявлення причин, що сприяли вчиненню злочину — прямий обов'язок прокурора. Причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів, можуть мати найрізноманітніший характер, наприклад погана охорона або облік матеріальних цінностей часто є причинами розкрадання майна: дитяча бездоглядність створює умови для вчинення правопорушення неповно­літніми та ін.

Всебічне дослідження обставин справи неможливе без з'ясування причин здійснення злочину, встановлення конкретних умов зародження і реалізації підсудним злочинного задуму.

Заключна частина обвинувальної промови прокурора — факультативний елемент судової промови державного обвинувача. У справах, які не являють со­бою великої суспільної небезпеки, судова промова за­кінчується міркуванням прокурора про міру покарання. У справах, які мають особливе суспільно–політичне зна­чення, викликають значний інтерес громадськості, у виїзних засіданнях, ця частина промови дуже бажана.

Державний обвинувач може коротко зупинитися на підсумках судового процесу; висловити впевненість, що справедливий вирок буде сприяти зміцненню законності; вказати на уроки судового розгляду справи; закликати присутніх до рішучої боротьби зі злочинністю. Заключна частина не повинна бути штучною, необхід­но пов'язати її з матеріалами справи.

Репліка – не обов'язкова частина судових дебатів. Вирішити, чи слід її брати, прокурор може лише після виступу всіх учасників судових дебатів. Державний обвинувач, як правило, виступає з реплікою, коли учас­никами судових дебатів:


— висловлені помилкові твердження;

— неправильно тлумачаться норми права;

— перекручені фактичні обставини справи, які мають суттєве значення;

— допущена груба поведінка щодо учасників судово­го розгляду.

 

Захисна промова

 

Виконуючи покладену законом функцію за­хисту, адвокат, як і прокурор, повинен домагатися того, щоб у результаті дослідження доказів у суді була встановлена істина. Беручи участь у судовому розгляді кримінальної справи, захисник сприяє підсудному в здійсненні його прав і в захисті законних інтересів.

Захисник висловлює свою думку про значення пере­вірених доказів у справі, про наявність обставин, які виправдовують підсудного чи пом'якшують його відпо­відальність, а також свої міркування з приводу застосу­вання кримінального закону та міри покарання. На відміну від прокурора, відмова захисника в судовому засіданні від захисту підсудного не допускається. Захис­ник не заміняє підсудного, а діє поряд з ним. Водночас він є самостійним учасником кримінального процесу і, як правило, не залежить від підсудного у визначенні тактики захисту, своєї позиції у справі. Навіть якщо підзахисний визнає себе винним, захисник вправі за наявності для цього підстав відстоювати перед судом його невинність або меншу винність.

Захисна промова – це промова в судових дебатах, у якій з погляду захисту підсудного дається аналіз доказів, викладаються міркування по суті обвинувачення, кваліфікації злочину, пропозиції про міру покарання, інші питання, які мають значення для правильного вирішення справи.

Побудова захисної промови подібна до промови про­курора. Схематично промова теж поділяється на частини: вступна; аналіз фактичних обставин справи: обґрунту­вання кваліфікації злочину: характеристика особи підсуд­ного; міркування про цивільний позов, міру покарання.

Захищати підсудного важче, ніж обвинувачувати. Піс­ля ґрунтовного виступу прокурора, з яким погодилася аудиторія, встає адвокат і пропонує глянути на справу з іншого боку, а часом і протилежного. Інколи це зробити дуже важко, але треба. Слід примусити, щоб тебе слухали і не лише з допомогою головуючого, який зобов'язаний навести порядок у залі суду.


Виходячи із конкретних обставин справи, захисник може:

— заперечувати обвинувачення в цілому, доказуючи невинність підсудного за відсутністю в його діях складу злочину, самої події злочину або недове­деності участі підсудного у вчиненні злочину;

— заперечувати обвинувачення щодо окремих його частин;

— заперечувати правильність кваліфікації, доказуючи необхідність зміни пред'явленого обвинувачення на стат­тю КК України, яка передбачає легше покарання;

— обґрунтовувати менший ступінь вини і відповідальності підсудного;

— доказувати неосудність підсудного.

Як правило, з перших фраз адвоката можна більш–менш точно визначити, який з нього захисник, який судовий оратор. Вступна частина, як увертюра до опери, налаштовує публіку, учасників судового розгля­ду, готує до сприйняття промови.

Чим менше шаблону, тим краще сприймається судова промова. Словесна "полова" недопустима взагалі в захис­ній промові, надто ж у вступній частині. Засоби вступної частини можуть бути різними, її можна розпочати:

— з оцінки суспільно–політичного значення справи, яка розглядається;

— вказівкою на специфічні особливості кримінальної справи;

— з викладу програми промови;

— відсилкою до окремих положень промови проку­рора;

— характеристикою особи підсудного тощо.

Виступаючи із захисною промовою в суді, адвокат передусім повинен висвітлити передбачені кри­мінально–процесуальним законом обставини, установ­лення яких необхідно для вирішення кримінальної справи, а також для прийняття процесуальних профі­лактичних заходів у справі.

Виклад фактичних обставин не повинен повторювати фабулу справи в тому вигляді, у якому вона викладена в обвинувальному висновку. У такому вигляді виклад фактичних обставин справи лише стомить суддів і всіх присутніх у залі судового засідання і викличе у них байдужість.

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів складає, як правило, основну частину захисної промови. Аналізуючи й оцінюючи процесуальні докази, захисник обґрунтовує ними свої міркування про те, чому ті чи інші докази він вважає достовірними, а інші – ні, чому ті чи інші докази є сумнівними, суперечливими.

Обсяг цієї центральної частини визначається конкрет­ними обставинами справи і тією позицією, яку займають підсудний та його захисник щодо пред'явленого обвину­вачення. Спрямованість і методика аналізу доказів зале­жить від того, заперечує чи ні пред'явлене обвинува­чення підсудний. Вимагаючи винесення виправдувально­го вироку, захисник спрямовує всі свої зусилля на спростування доказів обвинувачення.

Адвокатська практика рекомендує аналіз доказів да­вати судові в такій послідовності:

1. Аналіз й оцінка доказів, поданих обвинуваченням, які підтверджують наявність події злочину.

2. Аналіз доказів, які свідчать про наявність чи від­сутність у діях підсудного складу злочину.

3. Подання і аналіз доказів які встановлюють об­ставини, що виключають можливість порушення кри­мінальної справи.

4. Аналіз характеру вини (крайня необхідність, наяв­ність необережності, необхідна оборона...).

5. Аналіз мотивів, якими керувався підсудний.

6. Аналіз ступеня і характеру відповідальності.

7. Аналіз причинового зв'язку між діянням, у якому обвинувачуються підсудні і наслідками.

8. Аналіз причин і умов, які сприяли вчиненню злочи­ну.

Як засвідчує практика, темою захисної промови найчас­тіше за все буває доказування обставин, що пом'якшу­ють відповідальність підсудного.

Правильна кваліфікація злочину є однією з гарантій здійснення правосуддя, оскільки кримінальній відпові­дальності і покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні передбаченого кримінальним законом суспіль­не небезпечного діяння. Помилка у кваліфікації може потягнути безпідставне засудження особи, діяння якої не є протиправним; конфіскацію майна; застосування амністії, судимість тощо.

Кваліфікувати – означає віднести те чи інше явище за його якісними ознаками до певного розряду, виду чи категорії. У праві це означає підібрати ту правову норму, яка передбачає дане діяння; підвести це діяння під правову норму; дати цьому діянню юри­дичну оцінку; указати конкретну статтю особливої ча­стини Кримінального кодексу України.

Тому судовому ритору слід серйозно поставитися до цієї частини промови. Від захисника вимагається:

— абсолютна точність і чіткість юридичних формулю­вань і посилань на закон;

— ретельна підготовка до обґрунтування кваліфікації злочину (переглянути постанови Пленуму Верховного Суду України, теоретичні статті, судову практику; пора­дитися з колегами).

Питання про кваліфікацію злочину ставиться захис­ником, коли обвинувачення повністю або частково виз­нається, а кваліфікація злочину, запропонована слідчим, заперечується. Правові міркування адвоката мають бути аргументовані, а висновки – обґрунтовані перевіреними доказами.

Ситуації, найпоширеніші в судовій практиці:

— захисник не заперечує фактичної сторони діяння, але стверджує, що воно передбачено не тим криміналь­ним законом, яким його кваліфікує обвинувачення;

— захисник заперечує окремі елементи діяння, на­приклад розмір викраденого, мотив убивства і на підста­ві цього пропонує іншу кваліфікацію.

Якщо захисник стверджує, що запропонована обвину­ваченням кваліфікація неправильна, що діяння не відпо­відає складу злочину, то він повинен дати фактичну і юридичну характеристику діяння підсудного, а також розкрити зміст закону, застосування якого заперечу­ється. Захисник повинен довести, що якраз запропонова­на кваліфікація відповідає тій злочинній події, яка визнається доказаною. На вирішення цієї задачі й повинен бути спрямований аналіз елементів складу злочину.

Аналізувати залежно від конкретних обставин справи, слід:

а) об'єкт злочину і його об'єктивну сторону (дія чи бездіяльність, їх наслідки, причинний зв'язок між сус­пільне небезпечним діянням і суспільне небезпечним наслідком, спосіб здійснення злочину, обстановка, при якій здійснено злочин...);

б) суб'єкт злочину і його суб'єктивну сторону (умисел, необережність, мотив, ціль або мету злочину).

Неможливо уявити собі кримінальну справу, у якій адвокату в захисній промові не довелося б говорити про особу підсудного. Завдання захисника — розкрити внутрішній світ під­судного, його світогляд і світосприймання, зрозуміти його психологію, переживання і пояснити їх суддям. І коли захисник зможе це зробити, його промова стане яскравою, переконливою, а отже, вплине на всіх учасни­ків судового розгляду.

Захисник зобов'язаний зібрати і доповісти суду все, що свідчить на користь підзахисного, що здатне полег­шити його участь і дозволить виявити обставини, сприятливі для підсудного.

Якщо захисник не оспорює кваліфікацію злочину, а звертається до суду з проханням, то він може говорити:

а) про відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину. Підсудний після вчинення злочи­ну, бажаючи уникнути тих наслідків, які цей злочин може спричинити, вчинює певні дії щодо їх недопу­щення, і це призводить до того, що такі наслідки не наступають. Наприклад, заволодівши майном у резуль­таті розбою, винний зразу ж повертає це майно потер­пілому або спричинивши тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, подає по­терпілому допомогу і тим самим відвертає смерть останнього;

б) про вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин. Це поєднання істот­них для підсудного факторів фізичного, матеріального чи морального характеру, що негативно впливають на його особисте або сімейне життя. Наприклад, значні матері­альні труднощі, тяжка хвороба підсудного або членів його сім'ї, несприятливі побутові чи житлові умови, жорстоке поводження батьків з дітьми, чоловіка з дру­жиною;

в) про вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або через матеріальну чи іншу залежність. Погроза пов'язувалась із заподіянням фізичної, матері­альної чи моральної шкоди шляхом вчинення незакон­них дій як щодо самого підсудного, так і щодо близьких йому осіб; у діях підсудного відсутні ознаки крайньої необхідності; винний вчинив злочин, прагнучи відверну­ти несприятливі для себе чи для своїх близьких наслід­ки, з якими пов'язувалась погроза. Під примусом слід розуміти всі інші, крім погрози, форми примушування винного вчинити злочин (фізичне насильство, позбавлен­ня волі, їжі, води). Матеріальна залежність підсудного означає повне або часткове перебування винного на утриманні, залежність боржника від кредитора, спад­коємця від спадкодавця тощо;

г) про вчинення злочину під впливом великого душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого. Вчинення підсудним злочину в стані фізіологічного афекту, коли здатність винного усвідом­лювати характер і значення своїх дій або керувати ними хоча й зберігається, але значною мірою зменшується. Захиснику слід довести: що стан великого душевного хвилювання у підсудного мав місце під час вчинення ним злочину; такий стан був викликаний неправомірни­ми діями іншої особи чи злочин вчинено щодо саме тієї особи, неправомірні дії якої викликали в підсудного стан великого душевного хвилювання;

д) про вчинення злочину при захисті від суспільно небезпечного посягання, хоч і з перевищенням меж необхідної оборони. Для наявності цієї обставини необ­хідно встановити, що особа перебувала в стані необхідної оборони, але при цьому перевищила її межі. Убивство і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищен­ні меж необхідної оборони є привілейованими видами злочинів, відповідальності за які передбачені статтями КК України. Для кожного конкретного випадку існують свої межі необхідної оборони, які випливають з конкретних обставин справи і завдання захисника дове­сти їх до суддів;

е) про вчинення злочину неповнолітнім. Під непов­нолітнім розуміється особа, якій на момент вчинення злочину не виповнилося вісімнадцять років. Закон у даному випадку враховує наступне:

—формування неповнолітнього як особистості ще не скінчилося;

—емоційно–вольова сфера його психіки ще не набула стійкості;

—підсудний не має належного життєвого досвіду, сталих орієнтирів і вчинення злочину, як правило, тією чи іншою мірою зумовлено даними факторами;

є) про вчинення злочину жінкою в стані вагітності. Захиснику в своїй промові слід вказати, що стан вагітно­сті супроводжується рядом психічних та фізіологічних особливостей, які значною мірою знижують здатність жінки повністю контролювати свою поведінку. Термін вагітності на момент вчинення злочину, а також обізна­ність про такий стан самої жінки в даному разі значення не мають;

ж) про щире розкаяння, або явку з повинною, або сприяння розкриттю злочину. Захисник указує, що це конкретні прояви усвідомлення його підзахисним своєї вини у вчиненні злочину. Щире розкаяння має місце в тих випадках, коли особа повністю визнає свою ви­ну у вчиненні злочину, дає своїй поведінці належну оцінку і готова нести передбачену законом відпові­дальність. Явка з повинною передбачає, що особа до­бровільно приходить до правоохоронних органів, зізнається у вчиненому нею злочині і висловлює го­товність нести за нього передбачену законом відпові­дальність.

Репліка – це заперечення проти промови прокурора або її частини. Репліку не слід зводити до обговорення другорядних, дрібних і приватних питань. У ній повинні бути чітко виділені й сформульовані:

— суть розходжень, суперечностей між учасниками судових дебатів;

— висновки, які спростовують заперечення суперни­ка, і факти, які підкріплюють ці висновки;

— кінцеві висновки, які випливають із всієї системи аргументації захисника.

У репліці захисник, як правило, не повинен торкатися інших питань, не порушених прокурором; захис­ник може зупинитися не на всіх пунктах заперечень державному обвинувачу, а лише на основних, найважли­віших моментах; в окремих випадках, коли прокурор дає привід для додаткової аргументації, це повинно бути зроблено коротко, щоб репліка не перетво­рювалася у другу захисну промову .

Репліка, на відміну від промови, побудована на поле­міці із супротивником. Однак при цьому учасники полеміки мають дотримуватись певних етичних правил, насамперед таких, як ввічливість, ко­ректність.

Контрольні завдання

 

1. Поясніть, що таке судова промова.

2. Проаналізуйте, як збираються матеріали в процесі вивчення кримінальної справи.

3. Розкрийте, як проходить збирання матеріалів під час судового слідства.

4. Поясніть, як рекомендується групувати різні джерела доказів.

5. Визначте, що таке обвинувальна промова прокурора.

6. Обґрунтуйте, які питання покликаний висвітлити прокурор у своїй обвинувальній промові.

7. Поясніть, що таке хронологічний, систематичний і змішаний способи викладу фактичних об­ставин справи.

8. Поясніть, який зміст і правила проголошення репліки прокурора.

9. Визначте, що таке захисна промова.

10. Поясніть, чим визначається структура і зміст захисної промови.

11. Обґрунтуйте, яких основних етичних правил повинні дотримуватися

під час судових дебатів прокурор і адвокат.

 

Список рекомендованої літератури

Бабичев Н.Т., Боровский Я.М. Словарь латинских крылатых слов. – М.: Рус. язык, 1982. – 959 с.

Згурський О.Б. Підготовка композиції обвинувальної промови прокурора // Проблеми права на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної наукової конференції / Редкол. П.І.Гнатенко, Л.В.Багрій–Шахматов, Н.С.Юзікова та ін. – Д.: ІМА–прес,2001. – С.212–216.

Кони А.Ф. Избранное. – М.: Сов. Россия, 1989. – 496 с.

Молдован В.В. Риторика загальна та судова: Навч. посіб. – К.: Юрінком, 1999. – 320 с.

Молдован В.В.Судова риторика. – К.: Заповіт,1996. – 320 с.

Об ораторском искусстве / Авт.–сост. А.В.Толмачев.– М.:Политиздат,1973. – 367 с.

Сергеич П. (Пороховщиков П.С.) Искусство речи на суде. – М.: Юрид. литература, 1988. – 364 с.

Сопер П.Основы искусства речи. – М.:Изд–во Яхтсмен,1995. – 416 с.

Смолярчук В.И.Гиганты и чародеи слова. – М.: Юрид. литература,1984. – 272 с.

Судебные речи известных русских юристов. – М.: Юрид. литература, 1958. – 460 с.

 


Просмотров 532

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!