Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Динаміка культурно-історичних процесів у Європі



У структурі сучасної світової культури особливе місце посідає європейський регіон. Європейська культура — одна з найвагоміших складових всесвітнього культурного процесу — має п 'ять періодів свого розвитку: Середньовіччя, Відродження, Реформація, Просвітництво та XIX—XX століття. Динаміка історичних процесів у Європі дає змогу в умовах кінця XX століття пов'язувати європейський культурний регіон, з географічної точки зору, з Європою — частиною світу, яка займає площу близько 10 млн км2 і створює разом із Азією материк Євразія. В демографічному плані Європа — це приблизно 700 млн жителів. Щодо державних структур, то на території Європи розташовані більш як сорок країн.

Спираючись на римсько-еллінську традицію, європейська культура сформувалась як самобутнє явище, яке до останнього часу визначає обличчя сучасної цивілізації. Аналіз європейського культурного регіону потребує передусім з'ясування того підґрунтя, базуючись на якому склалася культура Європи. Цим підґрунтям виступає досить тривалий і строкатий історичний період (від кінця V — до початку XVI ст., а на півночі Європи — до середини XVII ст.), який в історичній науці має назву "середні віки". Традиційно наука оперує й детальнішою хронологією, виділяючи поняття "раннє Середньовіччя" •— V—XI століття, "зріле Середньовіччя" — XI—XIII століття та "пізнє Середньовіччя" — XIV—XVI століття.

Важливу роль в умовах Середньовіччя починає відігравати церква, яка не лише поширювала й зміцнювала релігійну ідеологію, а й виступала могутньою політичною та економічною силою. Зазначимо, що становленню Середньовіччя передував розкол римського світу після заснування імператором Константаном у 324 році Константинополя — так званого Нового Рима. А в 330 році Константинополь стає резиденцією імператора, й відтоді Захід і Схід (Візантія) пішли у своєму розвитку різними шляхами. Приблизно в цей же час починається характерне для середніх віків змішання народів, яке, на думку дослідників, надало культурі Середньовіччя особливого колориту.



Саме в цей складний період формується уявлення про творчий потенціал нової релігії — християнства, про консолідуючу силу нового бога — Христа. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду середньовічної Європи.

Другим періодом у розвитку європейської культури було Відродження (від франц. Кепаіззапсе — відродження). Залежно від історичних умов конкретної європейської країни

*Номіналізм (від лат. потеп — ім'я) - напрям у середньовічній філософії, представники якого (Росцеллін, Дуне Скот) вважали загальні поняття лише "ім'ям" одиничного предмета. Номіналісти стверджували, Що реально існують лише окремі речі з властивими їм індивідуальним якостями.

**Реалізм — напрям у середньовічній схоластиці, представники

якого (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) вважали, що

загальні поняття (універсали) реально існують і передують існуванню

поодиноких предметів.

відбувалися певні відмінності у виявленні ренесансних процесів. Тому загальний період датується від останньої третини XIII століття до кінця XVI століття. В окремих країнах Відродження триває до початку XVII століття (Англія).

Найпослідовніше еволюція Відродження відбувалася в Італії де чітко вирізняються чотири її етапи: 1) Проторенесанс (остання третина ХНІ — початок XIV ст.); 2) Раннє Відродження (XIV — 90-ті роки XV ст.); 3) Високе Відродження (90-ті роки XV — початок XVI ст.); 4) Пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.).



З Відродження починається епоха становлення сучасної науки, передусім розвиток природничого знання. Своєрідними джерелами наукового процесу епохи Відродження були, по-перше, антична культура, філософія, ідеї античних матеріалістів — натурфілософів, а по-друге, східна, зокрема арабська, філософія, наука, яка у XII—XVIII століттях збагатила Західну Європу знаннями в природничій сфері.

Культура Відродження — це культура ранньобуржуазного суспільства, на формування якої значний вплив справила практика послідовного розвитку економіки середньовічних міст-держав, завдяки чому вже у XII—XV століттях відбувся перехід від середньовічних форм торгівлі й ремесел до ранньокапіталістичних форм організації життя.

Безперечно, Відродження слід розглядати як духовне оновлення, як орієнтацію на світську культуру, як поступове звільнення від догматичної релігійної ідеології Середньовіччя. Водночас слід враховувати, що в умовах Відродження досить чітко простежується "розведення" церкви та християнства. Культура Відродження, намагаючись утвердити антицерковну позицію, залишалася культурою християнською. Більш того, вона шукала шляхи поєднання християнства з дохристиянськими типами культури, поєднання релігійних і світських її аспектів, духовно-піднесених та земних чуттєво-тілесних прагнень людини.

Дослідники епохи Відродження (Л. М. Батан, Л. М. Брагіна, Е. Ґарен та інші) підкреслюють суперечливий характер Ренесансу. Ця риса особливо яскраво виявилася в оцінці минулого, ставленні до нього. Адже представники принаймні Раннього Відродження повинні були опанувати поняття "нова доба", усвідомити, що народжується епоха, цілком відмінна у своїх основних ознаках від минулої.Становлення нового суспільства водночас утверджувало найважливішу рису ренесансної культури — увагу до людини, її реального земного життя. Відродження поступово формує свій ідеал — яскрава, сильна, непересічна особистість, що прагне досконалості, щастя через саморозвиток, самовдосконалення, реалізацію творчих можливостей. Людина нової доби — натура активна, навіть титанічна за своїм інтелектуальним та емоційним потенціалом. В умовах Відродження досить складною виявилася соціально-політична ситуація, адже велася жорстока боротьба молодої буржуазії, що тільки-но народжувалася, з економічною й політичною системою феодалізму. Буржуазія вимагала теоретичного обґрунтування права на владу, спростування ідеології Середньовіччя. Відродження — це період активного розвитку соціально-політичної думки (Ф. Гвіч-чардіні, Ж. Баден, Н. Макіавеллі), поява ґрунтовних праць, на сторінках яких аргументувалася необхідність створення сильних національних монархій, утвердження абсолютизму. Особливої уваги при розгляді культурно-історичних процесів доби Відродження заслуговує позиція церкви, роль і значення якої порівняно із Середньовіччям зменшилися, а сфера впливу почала поступово звужуватися. Гуманістична ідеологія Відродження руйнувала в Європі монополію католицької церкви й стимулювала появу єресі — складного феномена духовного життя Західної Європи в XI—XV століттях.

Єресь (від грец. аірєаі£ — особливе віровчення) — точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є виявом "вільного розуму" щодо визначення й тлумачення релігійних настанов. у XI—XIII століттях поширилися так звані "бюргерські" єресі, ідеологія яких була відображенням соціального протесту нових, антифеодальних сил. "Бюргерські" єресі - альбігойці, катари, патарени — були поширені в містах північної Італії та південної Франції.

Єресі як світською, так і церковною владою розглядалися передусім як політичні виступи проти панівного порядку й переслідувалися з надзвичайною жорстокістю. Для боротьби з єресями об'єднуються світська й церковна влада і створюють інквізицію — Конгрегацію святої служби.

З діяльністю інквізиції, яка проіснувала від XIII до XVIII століття, пов'язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресі поступово вилилася в переслідування вчених, у заборону наукової діяльності. У 1327 році був спалений Чекко д'Асколі, у 1600 — Джордано Бруно, у 1619 - Джуліо-Чезаре Ваніні, у 1689 - К. Ліщинський, жорстоко переслідувалися Ґалілео Ґалілей, Томмазо Кампанелла, Мітель Сервантес.

Діяльність інквізиції, яка обмежувала свободу науково-технічної творчості, викликала почуття страху й приреченості, що починають панувати в багатьох країнах Європи, передусім у Іспанії, Італії. Економічний і політичний занепад італійських міст, зміна напрямку торговельних шляхів призводять до занепаду культури Відродження й початку нового — третього періоду європейської культури — Реформації (від лат. reformato — перетворення, виправлення). Реформація — назва широкого суспільно-політичного руху, який на початку XVI століття охопив майже всю Європу, відіграв велику роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.

Наступним — четвертим — періодом у культурно-історичному розвитку Європи було Просвітництво. Слід зазначити, що культура епохи європейського Просвітництва вивчається досить ґрунтовно, спираючись на загальнотеоретичні розробки специфіки життя Європи другої половини XVII—XVIII століть. Адже цей період пов'язаний з могутніми духовними шуканнями, які були революційними за своєю внутрішньою сутністю, антифеодальними за соціальною спрямованістю й антиабсолютистськими за політичною програмою.

У другій половині XVII століття виникають надзвичайно складні явища в усіх сферах існування європейського суспільства: буржуазія починає займати панівне становище в економіці, проте політична влада, як і раніше, перебуває в руках феодалів, панує абсолютистська монархія. Водночас капіталістичні виробничі відносини, які складаються ще в надрах феодального устрою, породжують свою надбудову, котра найповніший вияв знаходить у культурі, "в буденній свідомості мас, чиє життя вже багато в чому визначається капіталістичними виробничими відносинами, у психології й ідеології буржуазії, в деяких зрушеннях у типі мислення частини панівного класу. Так народжується фунт для виникнення принципово нових течій у суспільній думці, у філософії, у наукових пошуках, у різних сферах художньої культури"1.

Епоха європейського Просвітництва пов'язана з діяльністю таких видатних філософів, як Джон Локк (1632— 1704 рр.) в Англії, Вольтер (1694-1778 рр.), Дені Дідро(1713-1784 рр.) та Жан~Жак Руссо (1712-1778 рр.) у Франції. Щодо надбань художньої культури, то епоха Просвітництва дала світові твори Шефстбері й Хатчесона, Мольєра и ьаха, Фрагонара й Фальконе, Генделя й Гайдна, Глюка и Мо-царта. Перелік можна продовжити, та справа полягає не так У кількості названих імен, як у розумінні, що просвітницькі ідеї не лише вплинули на мистецтво в цілому, а й самі ідеологи Просвітництва активно втручалися в його розвиток. Можна стверджувати, що надзвичайно високий творчий рівень розвитку європейського мистецтва цього періоду багато в чому завдячує тісним контактам з філософією, представники якої у свою чергу виступають і як теоретики, і як практики мистецтва.

Для європейського Просвітництва характерний інтерес до різних видів мистецтва, намагання повнокровно розвинути кожний із них. Вражає й працездатність видатних митців цього періоду. Сприймаючи свою епоху як своєрідний "ковток свободи", вони цілком віддають себе творчості. Мистецтво значно змінюється в першій половині XVIII століття. Передусім розширюється коло замовників мистецьких творів. Якщо раніше, скажімо, митці Франції мали одного офіційного замовника — короля, то XVIII століття — це період появи приватних колекцій, салонів, які збирають образотворчі роботи, значно зростає кількість театральних колективів, стає традицією їхнє гастролювання в провінції. Слід звернути увагу й на таке важливе явище, як поступова заміна релігійного мистецтва світським.

Традиційно доба Просвітництва асоціюється з розквітом філософії й мистецтва.

Соціально-політичний розвиток Європи XIX століття відбувався під знаком французьких революцій, зокрема 1848 року. Революційна хвиля з Франції прокотилася Німеччиною, Угорщиною, Італією.

Аналіз соціально-політичної та економічної ситуації в Європі у першій половині XIX століття переконливо показує: якщо в ранніх революціях буржуазія боролася проти феодального ладу разом із народом, виступала як революційний клас, то в 1848—1849 роках вона вже не є прогресивною й революційною силою. Досвід цих революцій, через який пройшла більшість країн Європи, був трагічним, але водночас він мав велике значення для формування національної самосвідомості, прискорення темпів соціального й економічного розвитку Європи.

Культурний і соціально-політичний розвиток Європи в другій половині XIX століття вкрай строкатий і суперечливий. Ознаками цього періоду може бути й національно-визвольна боротьба в Італії, народ якої піднявся проти австрійського гноблення; і франко-прусська війна, внаслідок якої у Франції зазнала краху Друга імперія, а після поразки піц Седаном (1—2 вересня 1870 р.) у Франції було проголошено Третю республіку, що проіснувала до 1940 року; і проголошення 18 березня 1871 року Паризької Комуни, яка зламала буржуазний державний апарат і створила державу нового типу — першу в історії форму диктатури пролетаріату.

Європейська культура другої половини XIX століття інтегрується завдяки процесові зближення та взаємодії світоглядних наук і художньої практики. Ця тенденція чітко простежується, наприклад, у взаємозв'язку філософських шкіл (позитивізм, психоаналіз, інтуїтивізм) зі становленням і розвитком художніх напрямів (натуралізм, експресіонізм, сюрреалізм, "новий" роман тощо).

Інтегративність європейської культури своєрідно виявилася наприкінці XIX століття у зв'язку з появою кінематографа (1895—1896 рр.) — специфічної форми інтеграції науки й техніки, внаслідок якої була вироблена система фотографічної фіксації реальності в русі й подальша її проекція на великий екран. Уже XX століття інтегрувало науково-технічний винахід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва. Кінець XIX — початок XX століття позначені широким теоретичним інтересом до проблем культури, спробами створити наукові моделі руху певних її типів, поступовим становленням сучасної культурної самосвідомості. Серед тих першопрохідців слід виділити французького соціолога Еміля Дюркгейма (1858—1917 рр.), німецьких соціологів Георга Зіммеля (1858—1918 рр.), Макса Вебера (1864—1920 рр.).

 


Просмотров 251

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!