Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






У підручниках другого покоління значно покращився методичний апарат. · Автори почали вносити перед текстом параграфа або на поле запитання з актуалізації опорних знань



· Автори почали вносити перед текстом параграфа або на поле запитання з актуалізації опорних знань.

· Деякі автори почали впроваджувати диференційований підхід до складання завдань. Так, Я.М. Бердичевський, С.О. Осмоловський, Т.В. Ладиченко поєднують питання у три групи:

ü для самоперевірки – розраховані на репродуктивну діяльність;

ü для систематизації знань – орієнтовані на продуктивний рівень пізнавальної діяльності;

ü для обговорення в групі.

О.Г. Бандровський, В.А. Смолій, В.С. Степанков групують питання за рівнем складності:

ü коли, хто, як називається, покажіть по карті;

ü чому, чи сприяли, до чого призвели;

ü доведіть, опишіть, поясніть.

· До підручників повертають інструкції з виконання певного виду робут, поширені в методиці радянських часів (так звані пам’ятки або алгоритми). Наприклад, пам’ятки для характеристики історичної особи, алгоритм роботи з фрагментом наукової статті.

· У методичному апараті підручника з’являються поради з організації певного виду діяльності учнів, передусім, закріплення й повторення навчального матеріалу за допомогою гри.

· У нових виданнях Л.М. Жарової, І.А. Мішиної, А.А. Міхеєва простежується діалоговий підхід у рубриках «Наш діалог», коли питання й завдання розраховані на вдумливого читача через спонукання учнів повсякчас звертатися до тексту, шукати в ньому відповіді на різноманітні запитання.

· За добором ілюстрацій українські підручники другого покоління майже досягли рівня кращих радянських видань.

· Підручники все ще демонструють обмежені можливості для розвитку особистості учнів (творчих здібностей). Найбільш спрямований на розвиток пізнавальних можливостей учнів за кількістю та за різноманітністю завдань є підручник з історії стародавнього світу О.Г. Бандровського. Йому поступається підручник з нової історії Л.М. Жарової, І.А. Мішиної, А.А. Міхеєва.

Підводячи підсумки вітчизняного підручникотворення другої половини 90-х років ХХ століття можна визначити дві тенденції:

ü доведення підручників до достатньо високого рівня вимог, спрямованих на краще засвоєння учнями навчального матеріалу (доступний і системний виклад, наявність ілюстративної та джерельної бази тощо);

ü пошук шляхів розвивального творчого спрямування підручників.

Разом з тим опитування 236 вчителів з різних регіонів України проведене в 2003 році свідчить про низку недоліків у підручниках:



· перевантаженість змісту;

· недосконалий дизайн;

· академічний стиль викладання матеріалу;

· недосконале методичне забезпечення;

· однобічне висвітлення і відсутність синхронності подій національної та світової історії;

· недостатність джерельної бази;

· складність і однотипність завдань;

· захопленість політичною історією;

· недостатність уваги до проблем людини в історії (антропологічний підхід).

Підручники третього покоління (2001 – до наших днів)

19-21 листопада 2007 року відбулася Робоча нарада з моніторингу підручників історії України для середніх шкіл, за матеріалами якої випущено і розіслано у школи брошуру «Шкільна історія очима істориків-науковців». У роботі наради взяла участь група з 11 осіб на чолі з професором Н. Яковенко. Нараду відкрив І. Юхновський, слушно зазначивши, що новий підручник має сприяти «розвиткові у дітей і юнацтва національної гордості, національної самосвідомості й патріотизму». Н. Яковенко висловила гостре незадоволення шкільними підручниками з історії України, зазначивши, що вони «не відповідають ні Державному стандартові, ні сучасному станові історичної науки, ні потребам суспільства».

Учасники наради висловили «суттєві недоліки» сучасних підручників з історії:

1. підручники міфологізують походження українського народу…представляючи буття нації як безперервний з прадавніх епох… процес»;

2. у підручниках домінує політична та міліарна історія;

3. підручники тиражують «песимістичне уявлення» про Україну як простір з безперервним – від ХІІІ до ХХ століть – «колоніальним статусом», прищеплюючи комплекс меншовартості…»;

4. підручникам притаманна апологетизація народних повстань, а по суті – схвалення анархічної, асоціальної поведінки;

5. підручники педалюють на етноцентричному баченні історії;



6. наголошується або прямо говориться про залежність авторів підручників «від радянської історіографії».

Висловленні вади сучасних підручників викликали чимало дискусій. Мабуть, найгострішу з-поміж них спричинило твердження про нав’язування українцям їхньої меншовартості. Зокрема, український історик Ігор Гирич наголошує, що українські підручники з історії України концентрують свою увагу на негативі, який накопичувався століттями. Позитивний образ складається лише по відношенню до України-Русі чи Київської Русі. Оскільки це час існування незалежної української держави доби середньовіччя, коли процвітала культура і мистецтво, ніби золотий час нашого історичного життя.

Наталя Яковенко вважає, що підручники з історії України забагато розповідають про поразки і страждання нашого народу. «Уявлення про себе як про націю-жертву, яка завжди зазнавала поразок і бувала гноблена кожним, хто тільки хотів її гнобити (від Батия до 1991 року), звичайно ж, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати би – приреченості на неуспіх. Особливо коли це раз у раз повторюється, транслюється, дублюється і в шкільних підручниках, і в ЗМІ, і в документальних фільмах на екранах телебачення, і в художній літературі.

На противагу цьому є факти, люди, події, які заперечують таке твердження. За прикладами далеко не ходити. Порахуймо, яку величезну масу іншоетнічної людності «українізував» степовий південь України. Або пригадаймо, що основи імперської ідеології Російської імперії сформулювали вихованці Києво-Могилянської академії (той-таки Феофан Прокопович та десятки інших). Чи візьмімо до уваги, що саме Україні судилося бути батьківщиною тих митців-авангардистів і модерністів, які у першій третині ХХ століття визначали обличчя європейського мистецтва (хіба акцент на цьому не сприятиме підвищенню уявлень про престиж власної нації?). А скільки українців досягло кар'єрних успіхів у Радянському Союзі! Хіба можна розглядати УРСР лише як жертву радянського режиму, якщо величезна частина вищого партійного та військового апарату рекрутувалася з України (я вже не згадую перших секретарів – Хрущова чи Брежнєва). Уявлення про Україну-жертву спирається на принцип, що існує магістральна лінія, яку сповідують «правильні наші», а всі решта – не «наші», бо «неправильні». Але так не буває: серед «наших», на жаль, бували (і до сьогодні є) всякі – байдуже, чи вони нам подобаються, чи ні. Отже, йдеться про те, що люди однієї і тієї самої нації можуть обирати різні шляхи, бо керуються різними спонуками, проте досягнутий ними успіх свідчить на користь креативності та життєздатності народу в цілому.

Не погоджується із опонентами Юрій Мицик, який зауважує, що не можна сприймати звинувачень у тиражуванні «песимістичного уявлення» про Україну, яке начебто прищеплює учням комплекс меншовартості, у тому, що автори зосереджують увагу «довкола оплакування наших історичних кривд і невдач», що у підручниках брак «позитивних прикладів та інтерпретацій». Він наголошує, що автори подали чимало матеріалу про могутність Київської та Галицько-Волинської держав, багатство вітчизняної культури, видатних митців, перемоги української зброї, демократичні традиції України тощо. По-друге, на відміну від багатьох європейських народів, українці протягом тривалого часу насправді не мали власної держави і це породило чимало драм та трагедій для народу загалом і для кожного жителя України зокрема. Як можна не говорити про голодомор, про репресії? Як малозначущий епізод, здатний породити меншовартість? Євреї чи вірмени постійно нагадують світові про свої трагедії і аж ніяк не вважають, що це породжує комплекси.

Далі Юрій Мицик продовжує. Наскільки аргументованими можна вважати ряд зауважень критиків, наприклад, Костянтина Баханова, який закинув авторам Борису Шалагінову та Олександрі Шалагіновій, що вони в «похмурих тонах» змалювали історію Русі-України після нашестя монголо-татар. Але той факт, що ординське нашестя справді відіграло дуже негативну роль у нашій історії, загальмувало розвиток земель Русі-України – загальновизнаний. То аякже авторам подати нашестя Батия? Як велике щастя для Русі-України чи приклад позитивних контактів Сходу й Заходу?

Дискусійною була й теза про домінування політичної та міліарної історії. Так, Наталя Яковенко наголошує, що сьогоднішній підручник спирається на засаду, що держава/влада – це головне, а людина є лише таким собі коліщатком при ній, другорядним та принагідним сюжетом оповіді. Натомість, в основі нової концепції створення підручника повинна бути ідея антропологізації («олюднення») шкільної історії. Це рішуче змінює каркас викладу, бо замість держави/влади основним «героєм історії» стає людина чи, точніше, групи людей, які творять і суспільство, і державу – їхні інтереси, мотиви дій, переконання, конфлікти, і т.д. Відповідно до цієї засади було усталено й послідовність викладу тем, а саме: 1) людина і простір (географічне довкілля, чисельність населення, етнічні співвідношення в ньому тощо); 2) людина в суспільстві (увесь спектр контактів людини в її соціальному бутті – громадському, суспільному, політичному чи економічному); 3) людина і влада (особливості владної системи, в якій людина живе); 4) людина і світ уявлень та ідей відповідного часу; 5) нарешті, людина в культурі (тут поняття «культура» передбачає широке тлумачення, обіймаючи не лише освіту, науку чи мистецтво, а й побут, звичаї, розваги, одяг та ін.).

Юрій Мицик зауважує, що домінація політичної та військової історії типова не тільки для українських підручників, а й для підручників закордонних держав, у тому числі членів ЄС, наприклад, Польщі. В українських підручниках приблизно такі ж пропорції як і в європейських, також багато уваги приділяється культурі і церкві. Гірше з економічною історіє, можливо тому, що вона складніша для сприйняття учнів. Справді, мало в нас, порівняно із західноєвропейськими країнами, історії повсякдення, але ж автори підручників враховували, що цю прогалину значною мірою заповнював курс українознавства.

Теперішні підручники подають лінеарну історію за хронологічним принципом. Наголошується на механічному уявленні про історію: у датах, фактах, прізвищах. Необхідно вирівняти становище введенням проблемно-тематичних блоків, які роз’яснювали б історію, події, вчинки людей. Нашим завданням є не переобтяження учня фактажем, а надання учневі розуміння історії, її відчуття. Історія має бути олюдненою (антропологічний підхід).

Учитель-методист Ігор Щупак указує також, що підручник історії має яскраве когнітивне спрямування, неймовірно перевантажений переліком фактів та подій, які не в змозі запам’ятати не тільки вчитель, а й навіть сам автор підручника. По-перше, це певною мірою відбиває в учня інтерес до предмета, який неможливо досконало вивчити. А по-друге, такий підручник не сприяє в достатній мірі розвитку аналітичного мислення учнів, переходу від знань фактів до розуміння історії.

Чинним підручникам закидається, серед іншого, й те, що вони спираються на директивну (глибоко застарілу) модель навчання, яка нав'язує «єдино правильні» оцінки та погляди. Натомість пропонується подолати цю ваду тим шляхом, який уже давно апробовано західною школою. Ідеться про таке оформлення підручника, де кожну тему подають на розвороті або двома колонками: з одного боку – лаконічний оповідний текст, а з другого – супровідні джерела (у тому числі з різними поглядами на описуване) та візуальні матеріали – картосхеми, репродукції, фотографії, плакати, карикатури і т.д. Ця частина підручника має виступати як рівноцінна авторській оповіді, а її мета – не тільки «оживити» минуле, але й підштовхнути учня до самостійного мислення та власних оцінок.

Наталя Яковенко наголошує, що має бути зовсім новий шкільний підручник з усього циклу – від п'ятого по одинадцятий клас. Програми підручників передбачають величезне зміщення акцентів на людину – і в оповіді про політику чи економіку, і в представленні уявлень про навколишній світ та нормативні для певної доби вартості, і в сюжетах повсякденного життя. Для прикладу, спеціальна увага приділяється не тільки здоров'ю, одягові, розвагам чи побутовим умовам мешкання, а й тим цивілізаційним змінам, які робили життя комфортнішим, скажімо, з появою залізниць, телефону, автомобіля, електрики та ін. Окремо обговорено появу масової культури, кіно, радіо, газет і телебачення – адже все це потягнуло за собою цілу революцію у свідомості.

Сучасний підручник демонстративно україноцентричний (а необхідно застосовувати мультикультурний підхід), він ігнорує історично складену багатоетнічність та поліконфесійність України, яка завжди (як, зрештою, і простір усієї Центрально-Східної Європи) була етнічно строкатою територією. Нові програми пропонують в основу оповіді покласти територіальний принцип, за яким усі етноси, що жили колись чи й тепер живуть на українській території, вважаються частиною минулого України. Підручник, який це замовчуватиме, по-перше, сприйматиметься як неправда, а по-друге, не стане «своїм» для всіх мешканців України. Бог дав нам цю територію на перехресті багатьох етносів і навіть цивілізацій, та й сам український народ, зрештою, є продуктом мішанини різних етнічних груп. Наприклад, не лише православні за козацької доби були українцями, а й уніати та католики.

Олена Пометун та Нестор Гапон відзначають, що автори нових підручників розраховують значною мірою на чуттєве сприйняття минулого своїми юними читачами, оскільки саме почуття формують ціннісні орієнтації та щирі особистісні переконання.

Санітарні вимоги до українських підручників – формат використання кольорів, кількість знаків у рядку тощо, не відповідають європейським. На відміну від інших, підручник історії повинен мати не тільки сучасний науково-методичний зміст тексту та різноманітних завдань, а й допоміжні матеріали: атласи з картографічними даними, хрестоматії, книги для читання, тестові завдання різних рівнів, мультимедійні програми-реконструкції подій, пам’яток мистецтва та культури. Нові підручники повинні ґрунтуватися на цивілізаційному, антропологічному, діалоговому, україноцентричному в поєднанні з мультикультурним підходах.

Інноваційним насьогодні є підручник для 5 класу історії України (вступ до історії) 2013 року видання під редакцією Олени Пометун, Ірини Костюк, Юлії Малієнко. Нова навчальна програма прагне зацікавити школярів у вивченні історії України, а не навантажити їх складною інформацією. Цей курс складається з трьох тематичних блоків. Перший пояснює, як історики дізнаються про минуле. Другий дітям розказує про найбільш яскраві події, київських князів, козаків, революції, про життя і побут українців. Третій розділ доповідає про пам'ятники історії – замки, палаци, храми, ікони.

Деякі критики закидають великий мінус підручнику, що у ньому окрім Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка зникли також Михайло Грушевський, Іван Франко і Леся Українка. Проте, директор Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України Олександр Удод пояснює це тим, що починаючи з 6 до 11 класів у підручниках з історії України з’являться всі історичні постаті і школярі зможуть про них дізнатися більше.

У підручнику умовними позначками показано завдання:

ü що треба виконати на початку уроку,

ü що треба виконати під час або після прочитання пункту параграфа,

ü що треба виконати самостійно або з однокласниками (у парі чи в групі),

ü домашнє завдання.

У рубриці «Перевірте себе» подаються завдання двох типів: на повторення змісту параграфа та на розуміння матеріалу уроку. Представлена також рубрика «Історична мозаїка» для допитливих. Автори пояснюють як саме потрібно працювати в парах та малих групах, як взяти участь в обговоренні питання всім класом. Програмою передбачено проведення п’яти практичних занять. Підручник загалом направлений на розвиток пізнавальних здібностей учнів та на зацікавлення у вивченні історії.

 

 

Окресліть етапи атестаційного періоду вчителя історії. Розкрийте загальні вимоги до кваліфікаційних категорій та педагогічних звань.

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України № 930 від 06.10.10 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14.12.2010 року, затверджено «Типове положення про атестацію педагогічних працівників» із змінами, внесеними згідно з наказами Міністерства освіти і науки, молоді та спорту № 1473 від 20.12.2011 року, № 1135 від 08.08.2013 року, визначено основні положення атестаційної процедури педагогічних працівників різних рівнів, а саме:

· загальні положення;

· порядок створення та повноваження атестаційних комісій;

· організацію та строки проведення атестації;

· умови та порядок присвоєння кваліфікаційних категорій;

· умови та порядок присвоєння педагогічних звань;

· рішення атестаційних комісій та порядок їх оскарження.

Загальні положення. Атестація педагогічних працівників – це система заходів, спрямована на всебічне комплексне оцінювання їх педагогічної діяльності, за якою визначаються відповідність педагогічного працівника займаній посаді, рівень його кваліфікації, присвоюється кваліфікаційна категорія, педагогічне звання.

Метою атестації є стимулювання цілеспрямованого безперервного підвищення рівня професійної компетентності педагогічних працівників, росту їх професійної майстерності, розвитку творчої ініціативи, підвищення престижу й авторитету, забезпечення ефективності навчально-виховного процесу.

Основними принципами атестації є відкритість та колегіальність, гуманне та доброзичливе ставлення до педагогічного працівника, повнота, об’єктивність та системність оцінювання його педагогічної діяльності.

Атестація педагогічних працівників навчальних та інших закладів є обов’язковою, може бути черговою або позачерговоюта розпочинається із заяви працівника. Чергова атестація здійснюється один раз на п’ять років. Умовою чергової атестації педагогічних працівників є обов’язкове проходження не рідше одного разу на п’ять років підвищення кваліфікації на засадах вільного вибору форм навчання, програм і навчальних закладів. Ця вимога не розповсюджується на педагогічних працівників, які працюють перші п’ять років після закінчення вищого навчального закладу.

Позачергова атестація проводиться за заявою працівника з метою підвищення кваліфікаційної категорії (тарифного розряду) або за поданням керівника, педагогічної ради навчального закладу чи відповідного органу управління освітою з метою присвоєння працівнику кваліфікаційної категорії, педагогічного звання та у разі зниження ним рівня професійної діяльності. Позачергова атестація з метою підвищення кваліфікаційної категорії може проводитися не раніш як через два роки після присвоєння попередньої.

Порядок створення та повноваження атестаційних комісій. Для організації та проведення атестації педагогічних працівників у навчальних та інших закладах, органах управління освітою щороку до 20 вересня створюються атестаційні комісії І, ІІ і ІІІ рівнів.

Атестаційні комісії І рівня створюються у дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних, професійно-технічних, вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації незалежно від підпорядкування, типів і форм власності, навчально-методичних (науково-методичних) установах, закладах післядипломної педагогічної освіти, спеціальних установах для дітей, а також закладах охорони здоров’я, культури, соціального захисту та інших закладах і установах, у штаті яких є педагогічні працівники.

Атестаційні комісії ІІ рівня створюються у відділах освіти районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, інших підрозділах місцевих органів виконавчої влади та виконавчих органів рад, у підпорядкуванні яких перебувають навчальні та інші заклади.

Атестаційні комісії III рівня створюються в Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим, органах управління освітою обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, інших відповідних структурних підрозділах місцевих органів виконавчої влади.

Атестаційні комісії усіх рівнів створюються у складі: голови, заступника голови, секретаря, членів атестаційної комісії. Головою атестаційної комісії є керівник (заступник керівника) навчального закладу або відповідного органу управління освітою. Про створення атестаційної комісії та затвердження її складу видається наказ.

Кількість членів атестаційної комісії не може бути меншою п’яти осіб.

Атестаційні комісії усіх рівнів створюються на один рік до формування нового складу атестаційної комісії. Персональний склад атестаційних комісій протягом року може змінюватися.

Педагогічні працівники, які входять до складу атестаційної комісії, атестуються на загальних підставах та не беруть участі у голосуванні щодо себе.

Атестаційні комісії I рівня мають право:

1) атестувати педагогічних працівників на відповідність займаній посаді;

2) присвоювати кваліфікаційні категорії "спеціаліст", "спеціаліст другої категорії", "спеціаліст першої категорії" (атестувати на відповідність раніше присвоєним кваліфікаційним категоріям);

3) порушувати клопотання перед атестаційними комісіями II, III рівнів, атестаційними комісіями центральних органів виконавчої влади, яким підпорядковані навчальні заклади, про присвоєння педагогічним працівникам кваліфікаційної категорії "спеціаліст вищої категорії" (про відповідність раніше присвоєній кваліфікаційній категорії "спеціаліст вищої категорії") та про присвоєння педагогічних звань (про відповідність раніше присвоєним педагогічним званням).

Атестаційні комісії II рівня мають право:

1) атестувати на відповідність займаній посаді керівних кадрів навчальних та інших закладів;

2) присвоювати кваліфікаційні категорії "спеціаліст", "спеціаліст другої категорії", "спеціаліст першої категорії" (атестувати на відповідність раніше присвоєним цим кваліфікаційним категоріям) працівникам районних (міських) кабінетів (центрів);

3) присвоювати кваліфікаційні категорії, педагогічні звання (атестувати на відповідність раніше присвоєним цим кваліфікаційним категоріям) педагогічним працівникам навчальних закладів і установ у яких не створено атестаційні комісії;

4) присвоювати кваліфікаційну категорію "спеціаліст вищої категорії" (атестувати на відповідність раніше присвоєній кваліфікаційній категорії "спеціаліст вищої категорії"), присвоювати педагогічні звання за клопотанням атестаційних комісій I рівня;

5) порушувати клопотання перед атестаційними комісіями III рівня про присвоєння педагогічним працівникам районних (міських) кабінетів (центрів) кваліфікаційної категорії "спеціаліст вищої категорії" та педагогічного звання "практичний психолог-методист" (для практичних психологів цих кабінетів (центрів)) або про відповідність раніше присвоєній кваліфікаційній категорії, педагогічному званню;

6) розглядати апеляції на рішення атестаційних комісій I рівня.

Атестаційні комісії III рівня мають право:

1) атестувати на відповідність займаній посаді керівних кадрів навчальних та інших закладів;

2) атестувати осіб, які призначаються на посади керівників загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів;

3) атестувати на відповідність займаній посаді педагогічних працівників навчально-методичних (науково-методичних) центрів (кабінетів) психологічної служби системи освіти, професійно-технічної освіти, навчальних закладів культури і мистецтв присвоювати їм кваліфікаційні категорії (атестувати на відповідність раніше присвоєним цим кваліфікаційним категоріям), педагогічне звання "практичний психолог-методист";

4) присвоювати кваліфікаційну категорію "спеціаліст вищої категорії" педагогічним працівникам районних (міських) кабінетів (центрів) (атестувати на відповідність раніше присвоєній кваліфікаційній категорії "спеціаліст вищої категорії"), присвоювати практичним психологам педагогічне звання "практичний психолог-методист" (атестувати на відповідність раніше присвоєному педагогічному званню "практичний психолог-методист") за поданням атестаційних комісій II рівня;

5) присвоювати кваліфікаційну категорію "спеціаліст вищої категорії" (атестувати на відповідність раніше присвоєній кваліфікаційній категорії "спеціаліст вищої категорії"), присвоювати педагогічні звання (атестувати на відповідність раніше присвоєним педагогічним званням) педагогічним працівникам навчальних закладів, що перебувають у сфері управління Міністерства освіти і науки, молоді та спорту;

6) розглядати апеляції на рішення атестаційних комісій I та II рівнів.

Організація та строки проведення атестації.Щороку до 10 жовтня керівники навчальних та інших закладів, працівники яких атестуються, подають до відповідних атестаційних комісій списки педагогічних працівників, які підлягають черговій атестації, із зазначенням строків проходження підвищення кваліфікації. У цей самий строк до атестаційних комісій подаються заяви педагогічних працівників про позачергову атестацію, про перенесення строку атестації, подання керівника або педагогічної ради закладу про присвоєння працівнику кваліфікаційної категорії, педагогічного звання та у разі зниження ним рівня професійної діяльності.

До 20 жовтня атестаційна комісія затверджує списки педагогічних працівників, які атестуються, графік роботи атестаційної комісії, приймає рішення щодо перенесення строку чергової атестації. Працівники, що атестуються, ознайомлюються з графіком проведення атестації під підпис.

Атестаційна комісія відповідно до затвердженого графіка роботи до 15 березня вивчає педагогічну діяльність осіб, які атестуються, шляхом відвідування уроків (навчальних занять), позаурочних (позанавчальних) заходів, вивчення рівня навчальних досягнень учнів, студентів, курсантів, слухачів, вихованців (далі - учні) з предмета (дисципліни), що викладає педагогічний працівник, ознайомлення з навчальною документацією щодо виконання педагогічним працівником своїх посадових обов’язків, його участі у роботі методичних об’єднань, фахових конкурсах та інших заходах, пов’язаних з організацією навчально-виховної роботи, тощо.

Керівник навчального та іншого закладу до 1 березня подає до атестаційної комісії характеристику діяльності педагогічного працівника у міжатестаційний період.

Характеристика повинна містити оцінку виконання педагогічним працівником посадових обов'язків, відомості про його професійну підготовку, творчі та організаторські здібності, ініціативність, компетентність, організованість, морально-психологічні якості, дані про участь у роботі методичних об’єднань, інформацію про виконання рекомендацій, наданих попередньою атестаційною комісією, тощо.

Педагогічний працівник не пізніш як за десять днів до проведення атестації ознайомлюється з характеристикою під підпис.

Атестація педагогічних працівників здійснюється атестаційними комісіями у такі строки: комісіями І рівня – до 1 квітня, ІІ рівня – до 10 квітня, ІІІ рівня – до 25 квітня.

Засідання атестаційної комісії проводиться у присутності працівника, який атестується. Під час засідання атестаційної комісії педагогічний працівник має право давати усні та письмові пояснення, подавати додаткові матеріали щодо своєї професійної діяльності.

За рішенням атестаційної комісії атестація може бути проведена за відсутності працівника, якщо він не з’явився на засідання атестаційної комісії з об’єктивних причин (службове відрядження, територіальна віддаленість, тривала хвороба та інші причини, що перешкоджають присутності на засіданні) і дав на це письмову згоду, за винятком випадків атестації працівників, стосовно яких порушено питання про невідповідність займаній посаді.

Засідання атестаційної комісії оформлюється протоколом, який підписується всіма присутніми на засіданні членами атестаційної комісії. Члени атестаційної комісії можуть у письмовій формі викласти окрему думку щодо рішення атестаційної комісії, яка додається до протоколу.

Засідання атестаційної комісії є правомочним, якщо на ньому присутні не менш як 2/3 її членів. Рішення атестаційної комісії приймаються простою більшістю голосів присутніх на засіданні членів атестаційної комісії. У разі однакової кіль­кості голосів “за” і “проти” приймається рішення на користь працівника, який атестується.

За результатами атестації атестаційні комісії приймають такі рішення:

1) педагогічний працівник відповідає займаній посаді;

2) присвоїти педагогічному працівнику кваліфікаційну категорію («спеціаліст», «спеціаліст другої категорії», «спеціаліст першої категорії», «спеціаліст вищої категорії»);

3) педагогічний працівник відповідає (не відповідає) раніше присвоєній кваліфікаційній категорії («спеціаліст», «спеціаліст другої категорії», «спеціаліст першої категорії», «спеціаліст вищої категорії»);

4) присвоїти педагогічному працівнику педагогічне звання («викладач-методист», «учитель-методист», «вихователь-методист», «педагог-організатор-методист», «практичний психолог-методист», «керівник гуртка-методист», «старший викладач», «старший учитель», «старший вихователь», «майстер виробничого навчання І категорії», «майстер виробничого навчання ІІ категорії»);

5) порушити клопотання перед атестаційною комісією ІІ, ІІІ рівнів або атестаційною комісією центрального органу виконавчої влади (залежно від підпорядкування навчального та іншого закладу, в якому створено атестаційну комісію І рівня) про присвоєння педагогічному працівнику кваліфікаційної категорії «спеціаліст вищої категорії» та/або педагогічного звання або про відповідність працівника раніше присвоєній кваліфікаційній категорії «спеціаліст вищої категорії», та/або відповідність працівника раніше присвоєному педагогічному званню;

6) педагогічний працівник відповідає (не відповідає) раніше присвоєному педагогічному званню;

7) педагогічний працівник відповідає займаній посаді за умови виконання ним заходів, визначених атестаційною комісією;

8) педагогічний працівник не відповідає займаній посаді.

Рішення атестаційної комісії повідомляється педагогічному працівнику одразу після її засідання під підпис.

На кожного педагогічного працівника, який атестується, оформлюється атестаційний лист у двох примірниках за формою згідно з додатком, один з яких зберігається в особовій справі педагогічного працівника, а другий не пізніше трьох днів після атестації видається йому під підпис.

Педагогічний працівник визнається таким, що відповідає займаній посаді, якщо:

1) має освіту, що відповідає вимогам, визначеним нормативно-правовими актами у галузі освіти;

2) виконує посадові обов’язки у повному обсязі;

3) пройшов підвищення кваліфікації.

Особи, прийняті на посади педагогічних працівників після закінчення вищих навчальних закладів, атестуються не раніш як після двох років роботи на займаній посаді.

На час перебування у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (якщо дитина потребує домашнього догляду – до досягнення дитиною шестирічного віку) за педагогічними працівниками зберігаються кваліфікаційні категорії (тарифні розряди), педагогічні звання. Час перебування у таких відпустках не враховується при визначенні строку чергової атестації.

Атестація педагогічного працівника, який підлягає черговій атестації, може бути перенесена на один рік у випадку тривалої тимчасової непрацездатності або при переході працівника у рік проведення чергової атестації на роботу до іншого навчального закладу та з інших поважних причин. За такими працівниками до наступної чергової атестації зберігаються встановлені попередньою атестацією кваліфікаційні категорії (тарифні розряди), педагогічні звання.

Чергова атестація педагогічних працівників, які поєднують роботу з навчанням у вищих навчальних закладах за напрямами (спеціальностями) педагогічного профілю, за їх згодою може бути відстрочена до закінчення навчання. Присвоєні їм попередньою атестацією кваліфікаційні категорії (тарифні розряди) та педагогічні звання зберігаються до чергової атестації.

За працівниками, які перервали роботу на педагогічній посаді (незалежно від тривалості перерви у роботі), зберігаються присвоєні за результатами останньої атестації кваліфікаційні категорії та педагогічні звання.

Атестація таких працівників здійснюється не пізніше ніж через два роки після прийняття їх на роботу.

Вчителі та викладачі, які мають педагогічне навантаження з кількох предметів, атестуються з того предмета, який викладають за спеціальністю. У цьому випадку присвоєна кваліфікаційна категорія поширюється на все педагогічне навантаження. Необхідною умовою при цьому є підвищення кваліфікації з предметів інваріантної складової змісту загальної середньої освіти.

Педагогічні працівники, яким у міжатестаційний період присуджено наукові ступені або присвоєно вчені звання, атестуються без попереднього проходження підвищення кваліфікації, якщо їх діяльність за профілем збігається з присудженим науковим ступенем або присвоєним вченим званням.

Кваліфікаційна категорія та педагогічне звання, присвоєні педагогічному працівнику за результатами атестації, можуть змінюватися лише за рішенням атестаційної комісії.

Умови та порядок присвоєння кваліфікаційних категорій.Атестація на відповідність займаній посаді з присвоєнням кваліфікаційних категорій проводиться щодо вчителів та викладачів усіх спеціальностей, які мають вищу педагогічну або іншу вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра (далі – повна вища освіта), зокрема вчителі – повну вищу педагогічну освіту з предметів, які викладають, викладачі професійно-технічних навчальних закладів, вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації – повну вищу педагогічну освіту або іншу повну вищу освіту та пройшли спеціальну педагогічну підготовку та інші.

За результатами атестації педагогічним працівникам присвоюються кваліфікаційні категорії: «спеціаліст», «спеціаліст другої категорії», «спеціаліст першої категорії», «спеціаліст вищої категорії».

Кваліфікаційна категорія «спеціаліст» присвоюється педагогічним працівникам з повною вищою освітою, діяльність яких характеризується: здатністю забезпечувати засвоєння учнями навчальних програм; знанням основ педагогіки, психології, дитячої та вікової фізіології; знанням теоретичних основ та сучасних досягнень науки з предмета, який вони викладають; використанням інформаційно-комунікаційних технологій, цифрових освітніх ресурсів у навчально-виховному процесі; вмінням вирішувати педагогічні проблеми; вмінням установлювати контакт з учнями (вихованцями), батьками, колегами по роботі; додержанням педагогічної етики, моралі.

Випускникам вищих навчальних закладів, які отримали повну вищу освіту, при прийомі на роботу встановлюється кваліфікаційна категорія «спеціаліст».

Кваліфікаційна категорія «спеціаліст другої категорії» присвоюється педагогічним працівникам, які відповідають вимогам, встановленим до працівників з кваліфікаційною категорією «спеціаліст», та які постійно вдосконалюють свій професійний рівень; використовують диференційований та індивідуальний підхід до учнів; володіють сучасними освітніми технологіями, методичними прийомами, педагогічними засобами, різними формами позаурочної (позанавчальної) роботи та їх якісним застосуванням; застосовують інноваційні технології у навчально-виховному процесі; знають основні нормативно-правові акти у галузі освіти; користуються авторитетом серед колег, учнів та їх батьків.

Кваліфікаційна категорія «спеціаліст першої категорії» присвоюється педагогічним працівникам, які відповідають вимогам, встановленим до працівників з кваліфікаційною категорією «спеціаліст другої категорії», та які використовують методи компетентнісно-орієнтованого підходу до організації навчального процесу; володіють технологіями творчої педагогічної діяльності з урахуванням особливостей навчального матеріалу і здібностей учнів; впроваджують передовий педагогічний досвід; формують навички самостійно здобувати знання й застосовувати їх на практиці; уміють лаконічно, образно і виразно подати матеріал; вміють аргументувати свою позицію та володіють ораторським мистецтвом.

Кваліфікаційна категорія «спеціаліст вищої категорії» присвоюється працівникам, які відповідають вимогам, встановленим до працівників з кваліфікаційною категорією «спеціаліст першої категорії», та які володіють інноваційними освітніми методиками й технологіями, активно їх використовують та поширюють у професійному середовищі; володіють широким спектром стратегій навчання; вміють продукувати оригінальні, інноваційні ідеї; застосовують нестандартні форми проведення уроку (навчальних занять); активно впроваджують форми та методи організації навчально-виховного процесу, що забезпечують максимальну самостійність навчання учнів; вносять пропозиції щодо вдосконалення навчально-виховного процесу в навчальному закладі.

Відповідно тарифної сітки, яка постійно зазнає змін відповідно до коливань мінімального прожиткового рівня змінюється й оплата категорій. Наприклад, станом на 2013 рік «спеціаліст вищої категорії» при наявності ставки (18 годин на тиждень) отримує нарахування 1980 грн. заробітної плати (без додаткових надбавок за вислугу років, тощо).

Педагогічні працівники, які в міжатестаційний період підготували переможців ІІІ етапу всеукраїнських або міжнародних учнівських та студентських олімпіад з базових навчальних предметів; переможців ІІІ етапу всеукраїнських або міжнародних спортивних змагань; переможців всеукраїнських конкурсів фахової майстерності серед учнів професійно-технічних навчальних закладів, переможців всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук, а також педагогічні працівники, які стали переможцями або лауреатами конкурсів фахової майстерності, що проводяться центральними органами виконавчої влади, мають наукові ступені, вчені або почесні звання, якщо їх діяльність за профілем збігається з наявним науковим ступенем, ученим (почесним) званням, атестуються без додержання послідовності в присвоєнні кваліфікаційних категорій та строку проведення позачергової атестації.

Педагогічні працівники, які не мають повної вищої освіти й працюють на посадах педагогічних працівників, після отримання відповідної повної вищої освіти атестуються на присвоєння кваліфікаційної категорії «спеціаліст другої категорії» за наявності стажу роботи на педагогічній посаді не менше двох років; «спеціаліст першої категорії» – не менше п’яти років; «спеціаліст вищої категорії» – не менше восьми років.

За педагогічними працівниками, які отримали другу повну вищу педагогічну освіту й перейшли на посаду за отриманою спеціальністю, зберігаються присвоєні попередньою атестацією кваліфікаційні категорії. Атестація таких працівників здійснюється не пізніше ніж через два роки після переходу на іншу посаду.

При встановленні тарифного розряду враховуються освітній рівень працівника, професійна компетентність, педагогічний досвід, результативність та якість роботи, інші дані, які характеризують його професійну діяльність.

Умови та порядок присвоєння педагогічних звань.За результатами атестації педагогічним працівникам, які досягли високих показників у роботі, присвоюються педагогічні звання: «викладач-методист», «учитель-методист», «вихователь-методист», «педагог-організатор-методист», «практичний психолог-методист», «керівник гуртка-методист», «старший викладач», «старший учитель», «старший вихователь», «майстер виробничого навчання І категорії», «майстер виробничого навчання ІІ категорії».

Ці педагогічні звання можуть присвоюватися педагогічним працівникам, які мають кваліфікаційну категорію «спеціаліст вищої категорії, здійснюють науково-методичну і науково-дослідну діяльність, мають власні методичні розробки, які пройшли апробацію та схвалені науково-методичними установами або професійними об'єднаннями викладачів професійно-технічних та вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, закладів післядипломної освіти.

Педагогічні звання «старший викладач», «старший учитель», «старший вихователь» можуть присвоюватися педагогічним працівникам, які мають кваліфікаційні категорії «спеціаліст вищої категорії» або «спеціаліст першої категорії» та досягли високого професіоналізму в роботі, систематично використовують передовий педагогічний досвід, беруть активну участь у його поширенні, надають практичну допомогу іншим педагогічним працівникам.

Надбавки про педагогічні звання визначаються Законом України «Про освіту» та іншими нормативними документами: 15% - «вчителю-методисту» та 10% - «старшому-вчителю»).

Рішення атестаційних комісій та порядок їх оскарження.У разі прийняття атестаційною комісією позитивного рішення керівник закладу або органу управління освітою протягом п’яти днів після засідання атестаційної комісії видає відповідний наказ про присвоєння кваліфікаційних категорій (встановлення тарифних розрядів), педагогічних звань.

Наказ у триденний строк доводиться до відома педагогічного працівника під підпис та подається в бухгалтерію для нарахування заробітної плати (з дня прийняття відповідного рішення атестаційною комісією).

У разі прийняття атестаційною комісією рішення про невідповідність педагогічного працівника займаній посаді керівником навчального чи іншого закладу або органу управління освітою може бути прийнято рішення про розірвання трудового договору з додержанням вимог законодавства про працю.

Розірвання трудового договору за таких підстав допускається у разі, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу, яка відповідає його кваліфікації, у тому самому закладі (установі).

Наказ про звільнення або переведення працівника за його згодою на іншу роботу за результатами атестації може бути видано лише після розгляду його апеляцій (у разі їх подання) атестаційними комісіями вищого рівня з дотриманням законодавства про працю.

Педагогічні працівники у десятиденний строк з дня вручення атестаційного листа мають право подати апеляцію на рішення атестаційної комісії до атестаційної комісії вищого рівня.

Рішення атестаційних комісій можуть бути оскаржені до суду.

 

 

Охарактеризувати значення методичних об’єднань як осередку методичної роботи у школі: планування, зміст, форми.

Усією методичною роботою у школі опікується методична рада, яка створюється наказом на початку навчального року. Головою методичної ради є заступник директора з навчальної роботи. До її складу входять директор, заступники директора, керівники методичних об’єднань, відомі вчителі.

Методичною радою школи планується і затверджується:

· склад ради,

· програми розвитку школи,

· проведення педагогічних заходів,

· категорії, педагогічні звання, стаж роботи,

· керівництво методичними об’єднаннями вчителів-предметників і класних керівників,

· аналіз роботи методичних об’єднань вчителів-предметників за минулий рік,

· теми, над якими працюють методичні об’єднання,

· результативність роботи вчителів (МАН, конкурси),

· тематика засідань (не менше 4-х, включаються теоретичні питання і обов’язково практична частина: відвідування уроків, позакласні заходи тощо),

· структуру методичної роботи у школі,

· звіти викладачів, що атестуються,

· нові надходження по науково-методичним темам,

· протоколи засідань,

· тематика самоосвітньої роботи вчителів тощо.

На рівні районів загалом формується науково-методична проблема, виходячи з якої створюється шкільна науково-методична тема. Вона розрахована на 5 років. Робота педагогічного колективу над єдиною науково-методичною темою (проблемою) – колективна форма пошукової роботи щодо розв’язання актуальної психолого-педагогічної проблеми з метою удосконалення навчально-виховного процесу та підвищення професійно-кваліфікаційного рівня учителів. Шкільна науково-методична проблема затверджується на засіданні педагогічної ради. Наслідком її реалізації у школі є науково-педагогічна або практична конференція.

Планування системи методичної роботи з педагогами для реалізації проекту школи обов’язково повинно містити такі форми роботи, які взаємодіють і доповнюють одна одну.

Індивідуальні форми: стажування молодих учителів, наставництво; самоосвіта педагогів; індивідуальні консультації; перепідготовка й атестація; взаємовідвідування уроків; робота вчителів над індивідуальною темою.

Групові форми: робота методичної ради; методичні об’єднання вчителів-предметників, класних керівників; школа молодого вчителя.

Загальношкільні форми: робота педагогічної ради; психолого-педагогічні семінари; педагогічні читання; теоретичні семінари; «круглі столи»; методичні, районні, обласні, всеукраїнські, міжнародні виставки тощо.

Районний (міський) методичний кабінет має забезпечувати науково-методичне інформування педагогів під час проведення різноманітних загальношкільних методичних заходів. На базі методичного кабінету проходять стажування молодих спеціалістів, організовано роботу шкільної атестаційної комісії, ради методичного кабінету.

Форми методичної роботи:

ü Проведення засідань МО.

ü Виконання нормативних документів, реалізація рішень і рекомендацій МО.

ü Знайомство з передовим досвідом і впровадження його в діяльність учителів МО.

ü Самоосвітня робота вчителів (план роботи вчителя на 5 років).

ü Кейс опрацьованої літератури по проблемі.

ü Курси КТ (комп’ютерної компетентності) вчителя.

ü Проходження педагогічних курсів по підвищенню професійної компетентності (очні, очно-заочні, дистанційні).

ü Підготовка та проведення предметних тижнів.

ü Підготовка та проведення конференцій, семінарів, круглих столів і т. ін.

ü Підготовка та проведення інтелектуальних марафонів, олімпіад тощо.

ü Підготовка та проведення позакласних заходів з предметів МО.

ü Відвідування навчальних, факультативних і гурткових занять з предметів МО.

Шкільне методичне об’єднання – одна з головних ланок у системі підвищення кваліфікації вчителів, робота якого спрямована на постійне покращення навчально-виховного процесу з предмета, на визначення єдиного підходу до учнів, на розвиток педагогічної творчості та культури праці колективу викладачів певного предмета.

Утворюються методичні об’єднання вчителів–предметників або циклові методичні комісії вчителів згідно положення про методичні об’єднання в школі, склад яких та напрямки роботи затверджуються на методичній раді. Вони працюють над своїми методичними проблемами, які тісно пов’язані з методичними завданнями школи. Методичні об’єднання створюються, якщо є не менше 3-х фахівців одного предмета, але можуть об’єднуватися по напрямкам, наприклад, гуманітарного, природничого, філологічного циклів. За умови відсутності 3-х чоловік створюється динамічна група (2 чоловіка).

Протягом навчального року засідання об’єднання відбуваються один раз на два місяці. До участі у засіданнях, окрім безпосередньо вчителів історії, правознавства, громадянської освіти, запрошуються представники адміністрації навчального закладу, працівники методичних служб області, методисти обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, історики шкіл району та міста, викладачі інших предметів, класні керівники, представники учнівського самоврядування та Шкільного наукового товариства.

У системі шкільних і міжшкільних предметних методичних об’єднань часто створюють творчі (проблемні) групи у складі 8-10 добре теоретично підготовлених учителів, які працюють над розв’язанням актуальних проблем навчально-виховного процесу (наприклад, формування світогляду учнів у процесі вивчення навчальної дисципліни, диференційованого навчання тощо).

В основних і середніх школах зі значною кількістю учнів створюють методичні кабінети для надання допомоги вчителям і вихователям методичної допомоги.

Об’єднання можуть бути не лише предметними (цикловими), але й профільними, наприклад, методичне об’єднання класних керівників, керівників гуртків за інтересами тощо. Окремо діє методичне об’єднання класних керівників, яке очолює заступник директора з виховної роботи, входять також найдосвідченіші фахівці.

Основні напрями та аспекти роботи методичного об’єднання:

1. Підвищення педагогічної майстерності вчителів.

2. Надання методичної допомоги молодим і малодосвідченим вчителям в оволодінні інноваційними технологіями навчання, передовим педагогічним досвідом

3. Розробка і впровадження інформаційно-комп’ютерного забезпечення освітнього процесу.

4. Впровадження в практику роботи школи нових технологій; інтенсифікація навчального процесу за рахунок використання комп’ютерних технологій.

5. Модернізація та удосконалення матеріально-технічної бази, поновлення кабінетів історії та правознавства навчальними посібниками, методичними розробками.

6. Активізація видавничої діяльності вчителів.

7. Вивчення, узагальнення та впровадження в навчально-виховний процес передового педагогічного досвіду колег.

8. Розробка перспективних методичних проблем для реалізації на уроках та в позакласній діяльності.

9. Організація навчання та консультацій з питань методики викладання історії та суспільних дисциплін для вчителів району, молодих спеціалістів.

10. Організація тимчасових творчих груп для розробки конкретних освітянських програм та методик.

11. Систематизація та пропаганда педагогічної та методичної літератури, навчальних посібників та іншої навчально-методичної літератури.

12. Проведення моніторингу якості історичної освіти вчителями суспільних дисциплін та якості знань учнів школи, відстеження пізнавальних інтересів та творчих здібностей учнів.

13. Формування ключових та предметних компетентностей учнів.

14. Поєднання історичного, культурологічного, цивілізаційного та загальнолюдського підходів у вивченні суспільних дисциплін.

15. Практична діяльність – взаємовідвідування уроків з подальшим аналізом та самоаналізом, обмін думками про запровадження елементів окремих технологій, використання доцільних форм та методів роботи на засіданнях методичних об’єднань і творчих груп.

16. Узагальнення одержаної інформації на основі власного досвіду з упровадження інноваційних технологій учителями школи – на засіданнях «круглого столу», педагогічних радах.

Система функцій шкільного методичного об’єднання:

1. Створює умови для самостійної, індивідуальної роботи педагогічних працівників шляхом забезпечення їх необхідною методичною, науково-методичною, загально педагогічною й професійною літературою.

2. Організовує консультації з питань психології, педагогіки, професійної підготовки, методики викладання предметів.

3. Займається організацією та проведенням виставок навчальної та методичної літератури, своєчасно інформує членів МО про нові педагогічні видання.

4. Бере участь в організації й проведенні заходів: педагогічних читань, виставок творчих звітів, науково-практичних семінарів, конференцій тощо.

5. Організовує наставництво, стажування молодих спеціалістів.

6. Спонукає педагогічних працівників до участі у науково-методичній і дослідницькій роботі, активно співпрацює з іншими шкільними МО, методичною радою школи, творчими групами учителів.

7. Сприяє впровадженню в практику роботи вчителів передового педагогічного досвіду, досягнень сучасної педагогічної науки й новітніх освітніх технологій.

8. Організовує оцінювання професійного рівня й компетентності вчителів школи.

9. Бере участь в атестації педагогічних працівників.

10. Здійснює співробітництво з районним методичним кабінетом, обласним ШПО.

11. Організовує дослідницьку діяльність учнів.

12. Забезпечує написання публікацій та методичних видань з досвіду роботи членів МО школи.

Наприкінці кожного навчального року (квітень-травень) голови методичних об’єднань готують звіт про виконану роботу в методичному об’єднанні за рік, у якому викладаються завдання, що стояли перед об’єднанням, методи і шляхи їхнього досягнення, отримані результати, проблеми, що виникли, й визначаються основні завдання й коротка програма діяльності на наступний рік.

План роботи методичного об’єднання складається з таких розділів:

· тема, над якою працює МО;

· мета й завдання МО на новий навчальний рік;

· міські, районні й загальношкільні заходи;

· навчально-виховна робота МО;

· методична робота в МО;

· удосконалення навчально-методичного забезпечення.

Орієнтовна тематика засідань методичного об’єднання:

І засідання (серпень)

  1. Аналіз роботи методичного об’єднання за минулий та обговорення і затвердження плану роботи на наступний рік.
  2. Вивчення нормативних документів, опрацювання інструктивно-методичних матеріалів, обговорення проблеми «вимоги стандарту освіти, програмне і навчально-методичне забезпечення курсів історії та правознавства».
  3. Обговорення змін у навчальних програмах і нових підручників.
  4. Вироблення рекомендацій щодо викладання предметів суспільно-гуманітарного циклу нового навчального року. Виявлення труднощів у практичній діяльності минулого навчального року та шляхів їх подолання.
  5. Готовність предметних кабінетів до роботи нового навчального року. Складання карти матеріально-технічного забезпечення кабінетів історії та права.
  6. Розподіл доручень між членами МО, завдання членам МО на новий рік.
  7. Діагностування членів МО з метою виявлення інтересів та зацікавлень учителів до певних форм і методів роботи, а також проблем і труднощів конкретного вчителя, прогалин у педагогічних вміннях і навичках.
  8. Корекція особистих планів роботи учителів історії на навчальний рік.
  9. Представлення нових колег, знайомство з ними.

ІІ засідання (листопад)

  1. Обговорення питань проведення моніторингу історичної освіти у класах та документів звітності.
  2. Організація проведення І туру олімпіад з історії та правознавства. Затвердження графіків їх проведення. Підготовка учнів до участі у районних предметних олімпіадах.
  3. Складання графіків проведення тижня історії та участі ліцеїстів у конкурсах, конференціях, турнірах та інших заходах.
  4. Огляд новинок педагогічної, історичної та методичної літератури.
  5. Участь членів МО у районному та обласному конкурсах «Учитель року». Надання методико-дидактичної допомоги конкурсанту.
  6. Позакласна робота: підготовка до проведення місячника правових знань. Складання плану місячника.

ІІІ засідання (січень)

  1. Діагностика історичної підготовки учнів за результатами моніторингу якості знань та аналізу успішності учнів у І семестрі.
  2. Шляхи поліпшення роботи вчителів історії та суспільних дисциплін з питань підвищення ефективності в набутті учнями знань, вмінь, навичок.
  3. Підготовка учнів до участі у науково-практичних конференціях, конкурсах, інтелектуальних змаганнях, дебатах.
  4. Підсумки І та ІІ турів олімпіад з історії та правознавства, конкурсів-захистів МАН.
  5. Робота вчителів історії та правознавства з самоосвіти: проблеми і знахідки.
  6. Хід розв’язання методичної проблеми об’єднання за підсумками І семестру.
  7. Надання допомоги в оформленні конкурсних матеріалів учителю, який бере участь в обласному конкурсі «Учитель року».

IV засідання (березень)

  1. Організація повторення на уроках історії.
  2. Про підготовку до ЗНО та Державної підсумкової атестації у випускних класах.
  3. Наступність у викладанні історії у 5-6 класах.
  4. Підсумки участі в районних, обласних, міжнародних конкурсах.
  5. Огляд педагогіко-методичних новинок з питань компетентнісного підходу до викладання історії.
  6. Вивчення та узагальнення досвіду роботи вчителя з теми «Організація дослідницької діяльності як засіб формування ключових компетентностей учнів під час вивчення історії».
  7. Поповнення методичного банку МО електронними підручниками та атласами. Огляд новинок літератури.
  8. Підготовка до педради «Впровадження новітніх педагогічних технологій та методик у навчально-виховний процес».

V засідання (травень)

  1. Робота МО з вивчення та узагальнення передового досвіду вчителів історії та правознавства.
  2. Аналіз роботи над науково-методичною проблемою поточного року та вироблення перспективних завдань роботи МО на наступний рік.
  3. Аналіз виконання навчальних програм з історії та правознавства, програм факультативів та гуртків.
  4. Підготовка та оформлення матеріалів до районної та міської виставки педагогічного досвіду. Видання чергового «Методичного вісника».
  5. Обговорення ходу підготовки до ЗНО. Шляхи подолання проблем.
  6. Обговорення результатів моніторингу якості історичної освіти.
  7. Складання звіту про МО та результативність діяльності вчителів у навчальному році.
  8. Обговорення пропозицій з планування та корекції планів самоосвіти членів МО на наступний рік.

Орієнтовна тематика засідань творчої лабораторії вчителів історії:

1. «Компетентнісний підхід в освіті. Формування ключових (життєвих компетентностей засобами історичної освіти» (обговорення-діалог) (вересень).

2. «Нові підходи до сучасного уроку історії» («Методичний міст») (листопад).

3. «Варіанти конструювання уроків історії з використанням інноваційних форм і методів роботи» (педагогічний практикум) (грудень).

4. «Удосконалюємо навички здійснення самоаналізу уроку» («Методичні посиделки») (березень).

5. «Інтерактивні форми і методи навчання та їх впровадження у навчально-виховний процес» («Круглий стіл») (травень).

Поточна робота

1. Оформлення та оновлення стенду з методичної роботи об’єднання істориків.

2. Участь у засіданнях педагогічної та методичної рад школи, оперативних нарадах, роботі районного методичного об’єднання, та обласного ШКПО, нарадах, семінарах, конференціях.

3. Оформлення поточної документації з роботи методичного об’єднання: програми, плани, графіки, аналітичні матеріали тощо. Комплектування папки методоб’єднання необхідними документами та матеріалами.

4. Поточні консультації, бесіди, відвідування та взаємовідвідування уроків членами ШМО, надання необхідної допомоги колегам.

5. Уточнення надходження нової навчальної та методичної літератури, періодичних видань з предмета до бібліотеки школи. Систематичне оновлення та поповнення методико-дидактичного забезпечення кабінету історії згідно із сучасними вимогами.

6. Складання планів індивідуальної роботи з обдарованими дітьми з підготовки до олімпіад, конкурсів та інших інтелектуальних турнірів. Удосконалення структури роботи з обдарованими дітьми.

7. Індивідуальні консультації та співбесіди з учителями з роботи над методичною темою та вдосконалення форм і методів навчання.

8. Робота із впровадження інноваційних педагогічних технологій та методичних новинок.

9. Вивчення, обговорення та узагальнення досвіду роботи учителів – членів ШМО.

10. Оперативні наради членів об’єднання з поточних проблем.

11. Впровадження в практику досвіду роботи кращих вчителів області та колег по ШМО.

12. Надання методичної допомоги учителям, що атестуються, та конкурсантам, які братимуть участь у конкурсі «Учитель року».

13. Складання методичних рекомендацій, списків літератури, бібліографічної картотеки.

14. Участь в атестації педагогічних кадрів.

15. Робота з новоприбулими вчителями та молодими спеціалістами.

16. Проведення анкетування та діагностування, моніторингових досліджень.

17. Звіт про проходження курсової перепідготовки.

18. Проведення відкритих уроків та творчих звітів учителів тощо.

 

Визначити роль методичної роботи у професійному становленні вчителя історії.

Зміст самоосвіти педагога охоплює: систематичне вивчення політичної, психолого-педагогічної, наукової літератури, безпосередню участь у роботі шкільних, міжшкільних і районних методичних об’єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань; розроблення окремих проблем, пов’язаних із удосконаленням навчально-виховної роботи; проведення експериментальних досліджень; підготовку доповідей, виступів по радіо, телебаченню, огляд і реферування педагогічних і методичних журналів, збірок тощо.

Самоосвіта – це усвідомлена потреба постійного вдосконалення своєї професійної діяльності з акцентом на її соціалізацію, створення умов для розвитку особистісно та соціально значущих рис особистості учителя й особистості кожного учня. Це постійна діяльність учителя, спрямована на розширення та поглиблення знань, умінь, підвищення рівня предметної та методичної підготовки.

Самоосвітня діяльність вчителя передбачає:

· науково-дослідницьку роботу над реалізацією індивідуальної науково-методичної проблемної теми;

· вивчення наукової, методичної та навчальної літератури;

· теоретичну роботу та практичну апробацію особистих матеріалів;

· організацію роботи творчих груп учителів;

· індивідуальну роботу кожного учителя;

· обмін досвідом;

· педагогічні тренінги, ділові ігри.

Самоосвіту учителів у міжкурсовий період можна здійснювати як індивідуально, так і в МО, творчих групах учителів.

Індивідуалізація роботи з учителями відбувається за такими напрямами:

· планування процесу самоосвіти (за індивідуальним планом);

· підготовка до атестації (підготовка атестаційних матеріалів);

· створення атестаційної картотеки (портфоліо), до якої вчитель збирає свої творчі напрацювання, дидактичні матеріали;

· робота над удосконаленням свого професійного та методичного рівня;

· ознайомлення з досвідом колег;

· ознайомлення з нормативними документами;

· ознайомлення з новою методичною літературою;

· робота з експертною карткою діяльності учителя.

Організація самоосвіти передбачає зв’язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога, систематичність і послідовність самоосвіти, постійне ускладнення її змісту та форм, багатоплановий (комплексний) підхід до організації вивчення обраної теми із самоосвіти, індивідуальний характер самоосвіти як найбільш гнучкої форми набуття педагогом знань, гласність і наочність результатів самоосвіти в педагогічному колективі, створення в школі умов для звернення педагогів до нових досягнень науки та передового педагогічного досвіду, завершеність самоосвітньої роботи на кожному її етапі (доповіді, участь у семінарі, підготовка виступу, написання реферату, складання доповіді, участь у засіданні педагогічної ради, науково-практичній конференції тощо).

План самоосвіти слід складати за такими основними напрямами:


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!