Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Стаття 123. Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані силь­ного душевного хвилювання



Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого,-

карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обме­женням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

1. Об'єктомзлочину є здоров'я особи.

2. Потерпілимвід цього злочину може бути лише особа, яка своїми діями (проти­законним насильством чи тяжкою образою) викликала у винного стан сильного душев­ного хвилювання. Умисне заподіяння за зазначених у ст. 123 обставин тяжких тілесних ушкоджень іншим особам не може кваліфікуватися за цією статтею і підлягає правовій оцінці на загальних підставах, а специфічний емоційний стан винного може бути ви­знано обставиною, що пом'якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66).

3. Об'єктивна стороназлочину характеризується: 1) діями (шляхом бездіяльності у зазначеному у ст. 123 стані його вчинити неможливо); 2) наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; 3) причинним зв'язком між зазначеними діями та наслідком, а також 4) часом і певною обстановкою вчинення злочину.

Кваліфікація умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 123 можлива лише за умови, що: 1) воно заподіяне у стані сильного душевного хвилювання; 2) такий стан виник раптово; 3) це сталося внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Таким чином, привілейований склад умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, який передбачено цією статтею, обумовлений двома моментами:

а) відповідною віктимною (неправомірною, аморальною) поведінкою потерпілого і

б) викликаним нею певним емоційним станом винного.

Про поняття тяжких тілесних ушкоджень див. ст. 121 та коментар до неї, стану сильного душевного хвилювання- коментар до статей 66 та 116.



ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


Розділ І!


Таким, що виник раптово, визнається стан сильного душевного хвилювання, про­цес виникнення і протікання якого характеризується неочікуваністю, миттєвістю, бурх­ливістю, швидкоплинністю. Такий стан може бути обумовлений як одним із вказаних у ст. 124 факторів, так і обома одразу (протизаконним насильством та тяжкою образою). Причому вони можуть стосуватися не лише винного, а й інших близьких осіб (пере­важно близьких родичів). Про поняття протизаконного насильства і тяжкої образи див. коментар до ст. 116.



Виникнення стану сильного душевного хвилювання внаслідок застосування до осо­би насильства на законних підставах (наприклад, при затриманні її працівниками мі­ліції у разі вчинення нею злочину чи іншого правопорушення) або ж не в результаті тяжкої образи виключає відповідальність особи, яка в такому стані умисно заподіяла тяжкі тілесні ушкодження, за ст. 123. Кримінальна відповідальність за заподіяння шко­ди здоров'ю іншої особи (не лише тяжких, а й іншої тяжкості тілесних ушкоджень) у таких випадках настає на загальних підставах.

Якщо умисне тяжке тілесне ушкодження заподіяно після того, коли стан сильного душевного хвилювання пройшов, дії винного слід кваліфікувати за ст. 121. Протиправ­на поведінка потерпілого в такому разі може бути визнана обставиною, яка пом'якшує покарання.

Ст. 123 передбачає відповідальність лише за умисне заподіяння у стані сильного душевного хвилювання тяжкого тілесного ушкодження. Умисне заподіяння за таких обставин середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження злочином не визнається. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, утворює склад злочину, передбаченого ст. 116. Особливістю умисного вбивства за зазначених обста­вин є те, що закон як окрему причину виникнення стану сильного душевного хвилю­вання винного передбачає систематичне знущання над ним. Таке діяння не виділяється окремо у складі злочину, передбаченого ст. 123, однак, якщо воно супроводжувалось протизаконним насильством або завдало винному чи іншій особі тяжкої образи, його також слід визнавати причиною виникнення стану сильного душевного хвилювання і при заподіянні умисного тяжкого тілесного ушкодження.

Якщо особа умисно заподіяла тяжкі тілесні ушкодження, перебуваючи при цьому у стані сильного душевного хвилювання, що виникло внаслідок зазначених у ст. 123 об­ставин, і одночасно діючи в стані необхідної оборони, перевищуючи її межі, вчинене слід кваліфікувати за ст. 124, оскільки ця стаття передбачає більш м'яке покарання, ніж ст. 123.



Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочину є часйого вчинення. Цей зло­чин може бути вчинений лише в той час, коли винний перебуває у стані сильного ду­шевного хвилювання. Найчастіше такий стан є короткочасним і триває всього декілька хвилин. Крім того, характерною ознакою об'єктивної сторони цього злочину є обста­новкайого вчинення - умисному тяжкому тілесному ушкодженню має передувати протизаконне насильство або тяжка образа з боку потерпілого.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

4. Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого.

5. Суб'єктивна сторонахарактеризується прямим або непрямим умислом. Пси­хічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують дві особливості: 1) умисел завжди є таким, що раптово виник, і афектованим; 2) емоційний стан винної особи характеризується сильним душевним хвилюванням, що певною мірою знижує її здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти .життя та здоров 'я особи» (п. 23).


Стаття 124


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА



Стаття 124. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі переви­щення заходів, необхідних для затримання злочинця

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі переви­щення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця,-

карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об'єктомзлочину виступає здоров'я особи.

2. Об'єктивна стороназлочину характеризується: 1) діями; 2) наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; 3) причинним зв'язком між зазначеними діями та наслід­ками, а також 4) певною обстановкою.

Ст. 124 містить склад привілейованого умисного заподіяння тяжких тілесних ушко­джень (про їх поняття див. ст. 121 та коментар до неї) - умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі переви­щення заходів, необхідних для затримання злочинця, відповідальність за яке настає лише за умови, що здійснений винним захист явно не відповідав небезпечності пося­гання чи обстановці, яка склалася. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під­лягає кваліфікації за цією статтею у трьох випадках, а саме, у разі його вчинення при перевищенні:

1) меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується заподіянням шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень тому, хто посягає, при захисті від суспіль­но небезпечного посягання, але з перевищенням меж необхідної оборони, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці захис­ту. Про умови правомірності необхідної оборони та поняття перевищення такої обо­рони див. ст. 36 та коментар до неї;

2) меж захисту в обстановці уявної оборони.Тяжкі тілесні ушкодження заподію­ються за обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання з боку потерпіло­го не було і винна особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково при­пускала наявність такого посягання. Про умови правомірності уявної оборони та по­няття перевищення такої оборони див. ст. 37 та коментар до неї, а також коментар до ст. 118;

3) заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає у заподіянні тяж­кої шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень особі, яка вчинила злочин, при її за­триманні, але з перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці затри­мання злочинця. Про умови правомірності затримання особи, яка вчинила злочин, та поняття перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, див. ст. 38та коментар до неї.

Обов'язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного ушко­дження за ст. 124 є відповідна обстановкавчинення злочину - перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинця. Якщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 121.

Якщо при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затри­мання злочинця, потерпілому умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, від якого настала смерть, за відсутності умислу на позбавлення життя дії винного слід кваліфіку­вати за ст. 124.

Злочин вважається закінченим змоменту заподіяння потерпілому тяжкого тілесно­го ушкодження.



ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


Розділ II


3. Ознаки, що стосуються потерпілого,а також суб'єктаі суб'єктивної стороницього злочину, повністю збігаються з аналогічними ознаками злочину, передбаченого ст. 118.

4. Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної, уявної оборони або перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, через необереж­ність не є злочином, а тому воно не може бути кваліфіковано ні за ст. 124, ні за ст. 128.

За заподіяння (умисно або через необережність) середньої тяжкості чи легкого тілес­ного ушкодження, викликаного неправомірною поведінкою потерпілого, або в разі перевищення меж необхідної оборони чи перевищення заходів, необхідних для затри­мання злочинця, кримінальної відповідальності чинним КК не встановлено.

//останова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти .життя та здоров 'я особи» (пункти 24. 25).

Стаття 125. Умисне легке тілесне ушкодження

1. Умисне легке тілесне ушкодження -

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправ­ними роботами на строк до одного року.

2. Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний роз­
лад здоров'я або незначну втрату працездатності,-

карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до одного року, або ареш­том на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об'єктомзлочину є здоров'я особи.

2. З об'єктивної сторонизлочин характеризується вчиненням тілесних ушкоджень двох видів:

 

1) легкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 125);

2) легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125).

У першому випадку йдеться про легке тілесне ушкодження, що не спричинило та­ких наслідків, як короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності. Таким тілесним ушкодженням є ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець, подряпина тощо).

Легке тілесне ушкодження другого виду характеризується тим, що при його заподі­янні потерпілому спричиняються короткочасний розлад здоров'я або незначна стійка втрата працездатності. Короткочасним слід вважати розлад здоров'я тривалістю понад шість днів, але не більш як три тижні (21 день). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10%.

Якщо умисне легке тілесне ушкодження КК передбачено як ознаку іншого злочину, його заподіяння слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398).

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння фізичної шкоди у вигляді на­слідків, зазначених у частинах 1або 2 ст. 125.

3. Суб'єктомзлочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

4. Суб'єктивна стороназлочину характеризується прямим або непрямим умислом. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а в результаті його дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене слід кваліфікувати за спрямованістю умислу - за відповідними частинами статей 15 і 121 або 122.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер­джені наказом МОЗ № б від 17 січня 1995 р.


Стаття 126__________________ ОСОБЛИВА ЧАСТИНА___________________________ 277_

Стаття 126. Побої і мордування

1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій,
які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень,-

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправ­ними роботами на строк до одного року.

2. Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або
з метою залякування потерпілого чи його близьких,-

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням во­лі на той самий строк.

1. Основним безпосереднім об'єктомзлочину є здоров'я особи. Додатковим факуль­
тативним його об'єктом можуть виступати воля, честь і гідність особи, її психічна
недоторканність.

2. Об'єктивна стороназлочину полягає у:
І)завданні удару, побоїв або

2) вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий різкий вплив на тіло людини за допомогою певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що завдає фізичного болю.

Побої - це багаторазове (два і більше) завдання ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень.

Інші насильницькі дії- це інші, крім удару та побоїв, насильницькі дії, які можуть полягати, зокрема, у: щипанні, викручуванні кінцівок, защемленні тієї чи іншої частини тіла за допомогою будь-яких пристроїв, здушуванні шиї, вириванні волосся, дії на тіло термічними факторами тощо.

Завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій утворюють склад зло­чину, передбаченого ст. 126, за двох умов, а саме тоді, коли вони: а) завдали потерпі­лому фізичного болю; б) не спричинили тілесних ушкоджень.

Під фізичним болем розуміється такий психічний стан особи, який характеризуєть­ся стражданнями, спричиненими фізичним впливом на його тіло.

Удари, побої та інші насильницькі дії не становлять особливого виду ушкоджень, тому неспричинення тілесних ушкоджень є другою умовою їх кваліфікації за ст. 126. Якщо ж після них на тілі потерпілого залишились ушкодження, зафіксовані в установ­леному законом порядку, їх слід оцінювати за ступенем тяжкості, виходячи із звичай­них ознак, і залежно від ступеня тяжкості кваліфікувати, відповідно, за статтями 121, 122, 125. Додатково кваліфікувати завдання удару, побоїв чи вчинення інших насиль­ницьких дій за ст. 126 не потрібно.

Якщо удар, побої або інші насильницькі дії не завдали потерпілому фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, вони не визнаються злочином.

У разі, коли побої або інші насильницькі дії є ознакою об'єктивної сторони іншого злочину, їх вчинення слід кваліфікувати за статтею (частиною статті), яка передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, частиною другою статей 345, 346, 350, 377. 405, ч. 1 ст. 406).

Закінченим злочин вважається з моменту завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій.

3. Суб'єкт злочину загальний.

4. Суб'єктивна сторонахарактеризується умислом. При завданні удару, побоїв
або вчиненні інших насильницьких дій, що мають характер мордування або вчиня­
ються з метою залякування потерпілого чи його близьких, умисел може бути лише
прямим.



ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


Розділ П


Мотив і мета не мають значення для кваліфікації вчиненого за ч. 1 ст. 126. Однак у разі завдання удару, побоїв тощо, які завдали фізичного болю, з метою спонукати потер­пілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їхній волі, за наявності інших необ­хідних ознак вчинене утворює склад катування і потребує кваліфікації за ст. 127. Нане­сення побоїв працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам з помсти за його службову діяльність слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 345.

5. Кваліфікованими видамизлочину (ч. 2 ст. 126) є вчинення описаних у ч. 1 цієї статті діянь: 1) що мають характер мордування; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого чи його близьких.

Характеру мордування удари, побої або інші насильницькі дії набувають тоді, коли вони полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні болю (щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючи-ми предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії). Вирішення питання про те, чи мали зазначені дії характер мордування, входить до компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, оскільки це стосується з'ясування змісту певної ознаки об'єктивної сторони злочину - встановлення відповідного способу вчинення злочину. Судово-медичний експерт повинен у таких випадках встановити наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різночасність їх утво­рення, особливості ушкоджуючих предметів, механізм їхньої дії. Висновки судово-медичних експертиз містять лише медичну оцінку наслідків злочинного діяння і саме в такому розумінні вони повинні оцінюватися зазначеними вище компетентними ор­ганами.

Про поняття групи осіб див. ст. 28 та коментар до неї. Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого та се­редньої тяжкості тілесного ушкодження, передбаченого частиною другою статей 121 і 122 (про його поняття див. коментар до цих статей). Єдиною його особливістю у ч. 2 ст. 126 є те, що, крім потерпілого, воно спрямовується проти його близьких, тоді як у складі зазначених злочинів залякування, крім потерпілого, спрямовується проти інших осіб (ч. 2 ст. 121) та його близьких родичів (ч. 2 ст. 122).

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер­джені наказом К403 № 6 від 17 січня 1995 р.

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти .життя та здоров 'я особи» (п. 26).

Стаття 127. Катування

1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фі­
зичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або
інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчи­
нити дії, що суперечать їх волі,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб,-
караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

1. Основним безпосереднім об'єктомкатування єздоров'я, а додатковим
обов'язковим - воля, честь і гідність особи.

2. З об'єктивної стороницей злочин характеризується: 1) діями- нанесенням по­
боїв, мученням або іншими насильницькими діями; 2) наслідками у вигляді заподіяння
сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання; 3) причинним
зв'язком між вказаними діями і наслідками.

Про поняття побої дуа. коментар до ст. 126. Мучення (або заподіяння мук) - це дії, пов'язані з тривалим позбавленням людини їжі, пиття чи тепла, утриманням її в шкідливих


Стаття 127_____________________ ОСОБЛИВА ЧАСТИНА______________________________ 279_

для здоров'я умовах (наприклад, в умовах, які позбавляють людину будь-якого із її природних почуттів - зору, слуху, просторової або часової орієнтації) тощо.

До інших насильницьких дій можуть бути віднесені різні посягання на статеву не­доторканність особи, дії, характерні для мордування (про поняття мордування див. ко­ментар до ст. 126), а також інші подібні дії, серед яких найбільш поширеними є підві­шування тіла, придушування, тривала ізоляція, вплив на людину постійним та голос­ним звуком тощо. Усі подібні дії супроводжуються стресом, почуттям жаху чи неспокою і здатні принизити особу, зламати її морально.

Якщо вказані дії були поєднані з позбавленням людини волі, зґвалтуванням, на­сильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, то вчинене підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених статтями 127 і, відповід­но, 146, 152, 153. Завдання побоїв і мордування під час катування повністю охоплю­ється ст. 127.

Визначення наявності ознак мучення, мордування, катування є компетенцією суду.

3. Суб'єкт катування загальний. Насильницькі дії, вчинені службовими особами з метою спонукання потерпілого до дій, що суперечать його волі, можуть бути кваліфі­ковані, зокрема, за статтями 365 (424) або 373.

4. З суб'єктивної сторонизлочин характеризується прямим умислом до діяння і до наслідків. Метоюнасильницьких дій при катуванні є намагання примусити потерпілого або іншу особу до дій, що суперечать їхній волі, наприклад, надати певні відомості чи зробити визнання, вчинити самоскалічення тощо. Якщо такі дії вчинені з метою отри­мати чуже майно чи право на майно, вони кваліфікуються за ст. 189, з метою протидії законній господарській діяльності - за ст. 206, а з метою примушування потерпілого до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань - за ст. 355. Саме за метою цей злочин слід відмежовувати від мордування (ч. 2 ст. 126). Катування, вчинене з ме­тою доведення особи до самогубства, треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, пе­редбачених статтями 120 і 127.

5. Кваліфікуючими ознакамицього злочину є вчинення його повторно або за по­передньою змовою групою осіб. Про поняття повторності і попередньої змови групи осіб див. коментар до статей 32 і 28.

Конституція України (ст. 28).

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p. (cm. 5).

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (статті 7 /' 10). Ратифікований СРСР 18 вересня 1973 р.

Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1950 р. Ратифікована Україною 17 липня 1997p. (cm. 3).

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що прини­жують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. Ратифікована УРСР 26 січня 1987р.

Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що прини­жує гідність, поводженню чи покаранню від 28 листопада 1987 р. Ратифікована Україною 24 січня 1997 р.

Принципи медичної етики, що відносяться до ролі працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, у захисті ув'язнених або затриманих осіб від тортур та інших .жорстоких, не­людських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 18 грудня 1982 р.

Правіша судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Затвер­джені наказом МОЗ № б від 17 січня 1995 р. (п. 3).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя та здоров 'я особи» (п. 27).


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


Розділ Л


Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження - І

карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот І

сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обме- !

женням волі на строк до двох років.

1. Об'єктомзлочину є здоров'я особи.

2. Об'єктивна стороназлочину характеризується: 1) діями або бездіяльністю;
2) наслідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) при­
чинним зв'язком між зазначеними діянням і наслідками.

Про поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень див., відповід­но, статті 121 і 122 та коментар до них.

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслід­ком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних обов'язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно є ознакою відповід­ного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідаль­ність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, частина­ми 1 і 2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 не потрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого ста­лася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків -тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

3. Суб'єкт злочину загальний.

4. Суб'єктивна стороназлочину є основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за статтями 121 і 122: вона характеризується необережністю у вигляді зло­чинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення цього діяння з непрямим умислом (коли винна особа пе­редбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б його відвернути), а заподіяння тілес­них ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного заподіяння шкоди (ко­ли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).

Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя та здоров 'я особи» (п. 26).

Стаття 129. Погроза вбивством

1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснен­
ня цієї погрози,-

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи,-
карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

1. Об'єктомзлочину є особиста безпека особи.

2. З об'єктивної сторонизлочин виявляється у залякуванні потерпілого позбавленням його життя. Таке залякування може бути виражене у будь-якій формі: усно, письмово, шляхом демонстрації зброї тощо.


Стаття 130__________________ ОСОБЛИВА ЧАСТИНА___________________________ 28]_

Про поняття вбивства див. ст. 115і коментар до неї. Погроза вбивством має бути конкретною і реальною. Реальність погрози визначається достатністю підстав побоюва­тися її виконання, які у кожному випадку є різними. При визначенні реальності погрози значення має з'ясування форми, характеру, місця, часу, обстановки її висловлення, ха­рактеру попередніх взаємовідносин між винним і потерпілим тощо. Особливе значення при цьому має сприйняття погрози самим потерпілим, а також і присутніми при цьому іншими особами.

Злочин вважається закінченим з моменту сприйняття погрози потерпілим.

3. Суб'єктзлочину загальний.

4. Суб'єктивна стороназлочину характеризується прямим умислом: винний усві­домлює, що погрожує вбивством, що ця погроза здатна викликати у потерпілого побо­ювання за своє життя, і бажає цього. При вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 129, той факт, що погроза вбивством висловлюється членом організованої групи, має усві­домлюватися як винним, так і потерпілим.

5. Кваліфікуючою ознакоюзлочину є вчинення його членом організованої групи (ч. 2 ст. 129). Про поняття організованої групи див. ст. 28 і коментар до неї.

Стаття 130. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої неви­ліковної інфекційної хвороби

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом іму­
нодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небез­
печною для життя людини,-

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невилі­
ковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього
вірусу,-

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи
більше осіб або неповнолітнього,-

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини,-

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

1. Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) - це особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через від­сутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів ліку­вання призводить до смерті.

2. Об'єктомзлочину виступають життя та здоров'я особи.

3. Об'єктивна стороназлочину виражається у:

 

1) поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліков­ної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130);

2) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130);

3) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. З ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини, належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на СНІД. ВІЛ вражає імунну систему людини, покликану захищати її від інфекційних та інших хвороб. В організмі особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції,



ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


Розділ II


відбуваються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від різнома­нітних хвороб, у т. ч. тих, які в звичайних умовах не становлять небезпеки для житгя.

Взагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров'я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, ге­льмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоро­вим і схильні до масового поширення. Законодавство про охорону здоров'я не вживає поняття невиліковної інфекційноїхвороби. Однак виділяють особливо небезпечні ін­фекційні хвороби, тобто хвороби, які характеризуються важкими та (або) стійкими роз­ладами здоров'я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким по­ширенням цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це чума, холера, хвороба Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Лайма, гострий респіраторний синдром (атипова пневмонія) тощо. Висновок про визнання тієї чи іншої особливо не­безпечної інфекційної хвороби невиліковною слід робити у кожному конкретному ви­падку з урахуванням висновку судово-медичної експертизи. При цьому слід враховува­ти те, що у ст. 130 йдеться лише про ті інфекційні хвороби, які передаються від зараже­них людей здоровим вірусами, а не іншими живими збудниками.

Свідоме поставлення іншоїособи унебезпеку зараження ВІЛможе полягати, зо­крема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих контактів незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості, наданні донором - ВІЛ-інфікованою особою своєї крові або тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання не сте­рилізованих шприців для ін'єкцій наркотичних засобів).

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі обов'язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропоно­ваних закладами охорони здоров'я; б) до виявлення факту інфікованості повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, про можливість їх зараження; в) відмовити­ся від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тка­нин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і визнається за­кінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для житгя людини. Для притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджу­вався він на вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом не­виліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за ч. 2 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Даний злочин вважається закінче­ним з моменту фактичного зараження ВГЛ-інфекцією або іншим вірусом. Для визнання злочину закінченим не має значення те, було потерпілого лише ВІЛ-інфіковано або він фактично захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хво­роби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок зґвалтування потер­пілої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним спосо­бом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 4 ст. 153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом сталося в результаті вчинення інших злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканності, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, статтями 155 або 156.

4. Суб'єктзлочину - осудна особа, якій виповнилось 16 років, що хворіє на невилі­
ковну інфекційну хворобу (у т. ч. ВІЛ-інфікований) і знає про це.

5. Суб'єктивна стороназлочину, передбаченого ч. 1 ст. 130, характеризується
прямим або непрямим умислом.


Стаття 131


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА



Для суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, можуть бути харак­терні як умисел, так і необережність.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130, характеризується прямим або непрямим умислом. У разі, коли встановлено прямий умисел на позбавлення життя потерпілого, дії винного треба додатково кваліфікувати за ст. 115.

7. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження: 1) двох або більше осіб; 2) неповнолітнього (ч. З ст. 130). Про поняття цих ознак див. коментар до ст. 133.

Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СПІД) та соціальний захист населення» в редакції від 3 березня 1998 р.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. (ст. 28).

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від б квітня 2000 р.

Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 р.

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВШ-інфікованих і хворих на СПІД та медичного нагляду за ними. Затверджені постановою KM № 2026 від 18 грудня 1998 р.

Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності. Затверджена наказом МОЗ № 66 від 14 квітня 1995 р.

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб. Затверджений наказом МОЗ № 133 від 19 липня 1995 р.

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання пока­рань. Затвердоісений наказом ДДПВП та МОЗ№ 3/6 від 18 січня 2000 р.

Стаття 131. Неналежне виконання професійних обов'язків, що спри­чинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

1. Неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником
своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення
до них, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи ін­
шої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини,-

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило зараження двох чи більше осіб,-
карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з по­
збавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.

1. Об'єктом злочину є здоров'я та життя особи.

2. З об'єктивної сторони злочин характеризується сукупністю трьох ознак: 1) діян­ня - неналежне виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них; 2) су­спільно небезпечні наслідки у вигляді зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; 3) причинний зв'язок між зазначеним діянням і наслідками.

Про поняття неналежного виконання медичним або фармацевтичним працівни­ком своїх професійних обов'язків див. коментар до ст. 140, а про поняття вірусу Ічуно-дефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини- коментар до ст. 130.

 



ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


РозділІІ


За ст. 131 можуть бути кваліфіковані, зокрема, такі діяння: використання несте-рильних, належним чином непродезинфікованих медичних інструментів і шприців; переливання потерпілому крові (її компонентів) ВІЛ-інфікованого без проведення лабораторної діагностики на наявність ВІЛ-інфекції; використання інших біологіч­них рідин, клітин, органів і тканин без їх лабораторного дослідження на ВІЛ-інфекцію; незабезпечення керівництвом закладу охорони здоров'я персоналу цього закладу необхідними засобами захисту згідно із встановленими KM переліком та нормативами; невжиття заходів до тимчасової ізоляції хворого; ненадання невід­кладної медичної допомоги чи негоспіталізація хворого; непроведения дезінфекцій­них заходів.

У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю людини та єдиним за­собом врятування хворого є термінове переливання крові, а належним чином перевіре­ної донорської крові немає, за згодою хворого або його законного представника допус­кається переливання неперевіреної на ВІЛ-інфекцію крові. Якщо усвідомлену згоду хворого отримати неможливо, рішення про переливання такої крові приймається кон­силіумом лікарів, а при неможливості скликання консиліуму — лікарем, який надає до­помогу. Зараження на ВІЛ-інфекцію за вказаних обставин не утворює складу розгляду­ваного злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту фактичного зараження потерпілої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є не­безпечною для життя людини.

3. Суб'єктзлочину спеціальний. Це медичні, фармацевтичні та інші працівники.

Про поняття медичного і фармацевтичного працівника див. коментар до ста­тей 139 і 140. До інших працівників слід відносити, наприклад: працівників станцій з переливання крові; працівників підприємств, на яких виготовляються тест-системи для діагностики ВІЛ-інфекції; службовців дипломатичних представництв та консульських установ України, які видають іноземцям та особам без громадянства візу на в'їзд в Україну без пред'явлення документів про відсутність у них ВІЛ-інфекції; працівників місць позбавлення волі, які мають забезпечити недопущення контактів ВІЛ-інфікова-них з іншими засудженими; осіб, які провадять лабораторні дослідження на наявність ВІЛ-інфекції у крові та її компонентах.

4. Суб'єктивна стороназлочину характеризується необережністю.

5. Кваліфікуючою ознакоюзлочину (ч. 2 ст. 131) є зараження двох або більше осіб. Про поняття цієї ознаки див. коментар до ст. 133.

Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СН1Д) та соціальний захист населення» в редакції від 3 березня 1998 р.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 p. (cm. 28).

Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від б квітня 2000 p. (cm. 38).

Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 р.

Перелік і нормативи застосування засобів індивідуального захисту працівників закладів охорони здоров 'я, що проводять діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, надають медичну допомогу ВІЛ-інфікованим і хворим на СН1Д, а також контактують з кров 'ю та іншими біоло­гічними матеріалами від ВІЛ-інфікованих осіб. Затверджені постановою KM № 2026 від 18 грудня 1998 р.

Наказ МОЗ «Про забезпечення безпеки та якості донорської крові, її компонентів та виго­товлених з них препаратів» № 353 від 10 грудня 1998 р.

Ліцензійні умови здійснення підприємницької діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів. Затверджені наказом Держпідприсмництва і МОЗ№ 38/63 від 16 лютого 2001 р.


Стаття 132__________________ ОСОБЛИВА ЧАСТИНА___________________________ 285_

Стаття 132. Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби

Розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівни­ком відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зара­ження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хво­роби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків,-

карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно прожива­ють або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на: 1) медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту лю­дини; 2) одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції. Медич­ний огляд провадиться добровільно і, за бажанням особи,- анонімно. Облік, реєстра­ція ВТЛ-інфікованих і хворих на СНІД громадян та медичний нагляд за ними повинні здійснюватись з дотриманням принципів конфіденційності та поваги до особистих прав і свобод людини, визначених законами та міжнародними договорами України.

2. Об'єктом злочину є встановлений порядок надання інформації про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, права і свободи громадян.

3. Об'єктивна стороназлочину полягає у розголошенні відомостей про: 1) прове­дення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліков­ної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД); 2) його результати.

Медичний огляд з метою виявлення зараження ВІЛ-інфекцією проводиться анонім­но у кабінетах довіри чи за направленням медичного працівника, до якого звернулась особа.

Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таєм­ницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законом, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду. Порядок оформ­лення та збереження відповідної медичної документації встановлюється МОЗ. Облік ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД осіб ведеться обласними (міськими) санітарно-епідеміологічними станціями і обласними (міськими) центрами профілактики СНІДу.

Розголошення відомостей означає, що особа, яка зобов'язана зберігати відповідну інформацію в таємниці, незаконно ознайомлює з нею сторонніх осіб або своєю поведін­кою створює умови, які надають стороннім особам можливість ознайомитись з відпо­відними відомостями.

Способи розголошення відомостей можуть бути різними і на кваліфікацію вчинено­го за ст. 132 не впливають: повідомлення у розмовах, наукових статтях, виступах, лек­ціях, засобах масової інформації, надання сторонній особі документів, що містять від­повідні відомості, або недбале зберігання чи втрата таких документів тощо.

За наявності до цього підстав розголошення відомостей про сам факт проведення



ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


Розділ II


медичного огляду або про з'ясовану внаслідок його проведення відсутність невиліков­ної інфекційної хвороби може розглядатись як діяння, яке через малозначність не ста­новить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11).

Медичний працівник, який працює в слідчому ізоляторі або виправно-трудовій установі ДДПВП і згідно з наказом начальника по установі є відповідальним за прове­дення передтестового та післятестового консультування, медичного огляду та обсте­ження на ВІЛ, зобов'язаний, зокрема: додержуватись правил користування конфіден­ційною інформацією, порядку заповнення облікових карток ВІЛ-інфікованих та збері­гання їх; складати та надавати звіти щодо ВІЛ або СН1Д, при цьому у звітах забороняється персоніфікація ВІЛ-інфікованої особи або зазначення рис або інших ха­рактеристик, за якими її можна ідентифікувати; обліковими картками під час роботи користуватися так, аби унеможливити ознайомлення з ними інших осіб; при виході з кабінету облікові картки закривати у металевому сейфі. Порушення медичним праців­ником покладених на нього обов'язків, внаслідок чого відповідна інформація стала ві­домою сторонній особі, може утворювати розглядуваний склад злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли відповідні відомості стали відомі особі, яка не повинна була їх знати. Можливі негативні наслідки (самогубство потерпі­лого, вимушене звільнення його з роботи тощо) мають враховуватись при призначенні винному покарання. Втрата документів, які містять відповідні відомості, або тимчасо­вий вихід їх з-під контролю, що не мало своїм наслідком ознайомлення сторонніми особами з інформацією, ознак коментованого складу злочину не містить.

4. Суб'єктзлочину спеціальний. Це: 1) службова особа лікувального закладу; 2) допоміжний працівник такого закладу, який самочинно здобув інформацію; 3) медич­ний працівник.

До лікувальних належать заклади, в яких особам надається лікувально-профілак­тична допомога,- поліклініки, лікарні, диспансери, клініки науково-дослідних інститу­тів, інші акредитовані заклади охорони здоров'я. Під службовими особами лікуваль­них закладів слід розуміти працівників вказаних закладів, які здійснюють функції організації та управління в сфері охорони здоров'я (директори, головні лікарі, їхні за­ступники, керівники структурних підрозділів - завідуючі відділеннями, начальники відділів тощо). Про поняття медичний працівник див. коментар до статей 139 і 140.

Суб'єктами цього злочину можуть бути, зокрема, працівники центрів профілактики СНІДу, санепідемстанцій та інших закладів охорони здоров'я, яким повідомляються відомості про позитивні результати медичних оглядів на ВІЛ-інфекцію, медичні пра­цівники, які працюють у слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Держав­ного департаменту з питань виконання покарань.

Якщо відомості про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби розголошені осо­бою, яка не зазначена в диспозиції ст. 132 (скажімо, суддею, працівником прокуратури тощо), вона за наявності підстав може бути притягнута до відповідальності за ст. 145.

6. Суб'єктивна стороназлочину характеризується умислом або необережністю.

Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СПІД) та соціальний захист населення» в редакції від З березня 1998 р.

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції] обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СПІД та медичного нагляду за ними. Затверджені постановою KM№ 2026 від 18 грудня 1998 р.

Інструкція щодо заповнення Звіту про ВІЛ-інфікованих і хворих на СН1Д (форма ЛЬ І-СНІД, квартальна). Затверджена наказом Мінстату України № 340 від 18 листопада 1996 р.

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання пока­рань. Порядок забезпечення конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованих. Затверджені наказом ДДПВП та МОЗ М> З/б від 18 січня 2000 р.


Стаття 133


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА



Стаття 133. Зараження венеричною хворобою

1.Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про
наявність у неї цієї хвороби,-

карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або по­збавленням волі на той самий строк.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше
судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження
двох чи більше осіб або неповнолітнього,-

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням во­лі на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони
спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

1. Суспільна небезпеказлочину полягає у заподіянні шкоди здоров'ю людини, не­гативному впливі на репродуктивне здоров'я нації та генофонд. Венеричні захворю­вання здатні викликати тяжкі наслідки, зокрема безпліддя та психічні розлади, а також патологічні зміни у розвитку дітей. Особи, які є їх носіями, підлягають обов'язковому медичному нагляду і лікуванню.

2. Об'єктзлочину - здоров'я особи.

3. Об'єктивна стороназлочину полягає у зараженні іншої особи венеричною хво­робою.

До венеричних хвороб належать інфекційні захворювання, які передаються переваж­но статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи. Це, зокрема, сифіліс (люес), гонорея (трипер), м'який шанкр, паховий лімфогранулематоз (четверта венерична хвороба), трихомоніаз, цитомегаловірус, токсоплазмоз, уреаплазмоз. Такі обставини, як вид венеричної хвороби, тяжкість розладу здоров'я, методи і тривалість лікування, можливість повного одужання, на кваліфікацію ст. 133 не впливають і вра­ховуються при призначенні покарання. Судово-медична експертиза із встановлення у особи венеричної хвороби проводиться за участю лікаря-дерматовенеролога.

Способи зараження іншої особи венеричною хворобою можуть бути різними і за­лежать від її виду: статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом, поцілунки, порушення правил гігієни у побуті, сім'ї чи на роботі (наприклад, спільне користування посудом, постільною білизною, шприцами для ін'єкцій ліків або наркотичних засобів) тощо. Згода потерпілої особи на зараження її венеричною хворо­бою не виключає відповідальності за ст. 133. Самозараження венеричною хворобою (скажімо, введення собі відповідної ін'єкції) може тягнути кримінальну відповідаль­ність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного злочину (наприклад, перед­баченого ст. 335).

Якщо в результаті венеричної хвороби для здоров'я потерпілого настали шкідливі наслідки, зазначені у статтях 121, 122 або 125, вчинене охоплюється коментованим складом злочину і додаткової кваліфікації за статтями КК про відповідальність за тілес­ні ушкодження не потребує. Зараження потерпілого вірусом невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, слід кваліфікувати за ст. 130.

Ухилення від обстеження осіб, щодо яких є достатні дані про те, що вони хворі на венеричну хворобу, або ухилення від лікування осіб, які були у контакті з хворими на венеричну хворобу і потребують профілактичного лікування, продовжуване після по­передження, зробленого їм органами охорони здоров'я, тягне адміністративну відпові­дальність (ст. 45 КАП).

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок насильницьких дій з боку винного (зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприрод-


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА


Розділ II


ним способом), діяння кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповід­ними частинами статей 133 і 152 (153). Але відповідальність за ст. 133 виключається у разі, коли зараження венеричною хворобою стало результатом вчинення вказаних на­сильницьких дій щодо особи, хворої на венеричну хворобу.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу. При цьому слід враховувати наявність у таких захворюваннях інкубаційного періоду (прихованої стадії) різної тривалості, а також те, що передача особі мікробів - носіїв венеричної хвороби в силу індивідуальних особливостей ор­ганізму конкретної людини може і не потягти за собою реального розладу її здо­ров'я.

4. Суб'єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на венеричну
хворобу і знає про наявність у неї цієї хвороби. Про факт знання особи про своє за­
хворювання можуть свідчити різноманітні обставини - медичний висновок, застере­
ження лікувальної установи, власний досвід особи, звернення її до медичної літера­
тури тощо.

Особи, які не страждають на венеричні захворювання, однак заражають ними інших осіб, за наявності підстав можуть бути притягнуті до відповідальності за заподіяння тілесних ушкоджень певної тяжкості.

Зараження венеричною хворобою, яке стало результатом неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов'язків (наприклад, лікарем-гінекологом під час проведення медичних оглядів пацієнтів або внаслідок переливання потерпілому зараженої крові), слід кваліфікувати за ст. 140 або статтею КК про відповідальність за певне тілесне ушкодження.

5. Суб'єктивна стороназлочину характеризується прямим чи непрямим умислом
або злочинною самовпевненістю. Психічне ставлення винної особи до тяжких наслідків
(ч. З ст. 133) може характеризуватися тільки необережністю.

Зараження венеричною хворобою особою, яка не знала про наявність у неї такої хвороби, але у даній ситуації могла і повинна була передбачати настання відповідних суспільно небезпечних наслідків (злочинна недбалість), може бути кваліфіковане за ст. 128.

6. Кваліфікуючими ознакамизлочину є: 1) вчинення його особою, раніше суди­
мою за зараження іншої особи венеричною хворобою; 2) зараження двох або більше
осіб або неповнолітнього (ч. 2 ст. 133), а особливо кваліфікуючою ознакою- спричи­
нення цим злочином тяжких наслідків (ч. З ст. 133).

Про поняітя судимості див. ст. 88 та коментар до неї. Зараження двох або бііьше осіб може бути вчинене як одночасно, так і в різний час, одним або різними способами. Для інкримінування цієї кваліфікуючої ознаки необхідно, щоб стосовно попереднього випадку зараження венеричною хворобою не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності. Зараження венеричною хворобою однієї особи і наступ­не зараження іншої охоплюються ч. 2 ст. 133.

Неповнолітнім є особа, якій на момент вчинення злочину не виповнилось 18 років.

До тяжких наслідків слід відносити, зокрема, смерть людини, втрату будь-якого органа або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя.

Основи законодавства України про охорону здоров 'я від 19 листопада 1992 р. (статті 9-11, ЗО, 31, 53).

Закон України а Про захист населення від інфекційних хвороб» від б квітня 2000 р.

Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи^ Затверджені наказом МОЗ № 6 від 17 січня 1995 р.


Стаття 134


ОСОБЛИВА ЧАСТИНА



Стаття 134. Незаконне проведення аборту

1. Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти,-
карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обме­женням волі на строк до двох років.

2. Незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад
здоров'я, безплідність або смерть потерпілої,-

карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займати­ся певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Протиприродне переривання вагітності може бути патологічним (результатом певного захворювання жінки) або штучним. У свою чергу, штучний аборт поділяється на правомірний та незаконний, у т. ч. кримінально караний. Суспільна небезпеказло­чину, передбаченого ст. 134, визначається тим, що це діяння ставить у небезпеку життя і здоров'я вагітної жінки, може супроводжуватись різними ускладненнями - кровоте­чами, сепсисом, безпліддям, психічними аномаліями, смертю тощо.

2. Об'єктомзлочину є здоров'я вагітної жінки.

3. З об'єктивної сторонизлочин може мати такі форми:

 

1) проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1 ст. 134);

2) незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило: а) тривалий розлад здо­ров'я; б) безплідність; в) смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134). Між діянням у цій формі та вказаними наслідками має бути причинний зв'язок.

Проведення аборту - це протиправне штучне переривання вагітності жінки за на­явності її згоди на проведення операції. Відповідальність за ст. 134 настає і у разі, коли жінка погоджується на переривання вагітності під впливом погроз з боку інших осіб. Особи, які не лише примушують жінку до штучного переривання вагітності, а й сприя­ють незаконному проведенню аборту (наприклад, надають приміщення, інструменти або заздалегідь обіцяють приховати сліди злочину), мають притягуватись до відповіда­льності за ч. 5 ст. 27, ст. 134 як пособники. Для встановлення факту передчасного пере­ривання вагітності провадиться судово-медична експертиза, яка повинна відповісти на питання про те, був аборт мимовільним або викликаним штучно, проведеним самою жінкою або сторонньою особою, скільки часу минуло з моменту його проведення тощо.

Переривання вагітності без згоди потерпілої внаслідок застосованого до неї фізич­ного насильства (скажімо, врезультаті нанесення їй удару чи побоїв) залежно від фор­ми вини та інших обставин справи може бути кваліфіковане за статтями 121, 128 або 140. Інші способи штучного переривання вагітності можуть бути різними (механічний, операційний, токсичний, вакуум-аспіраторний тощо), на кваліфікацію за ст. 134 не впливають і враховуються при призначенні покарання.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!