Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






IT. ОСНОВНІ ФОРМИ ПСИХІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 21 часть



ЗОЇ


Слова ие є просто .-знаками предметі», зовні з ними зв'язаними. Таким] знаками слова здаються нам тільки тому, що загубилась тривала історія її формування. На підміну слова під простого умовного знака вказував Сеченов, відрізняючи «кличку», довільно і випадково дану певному предмету чі явищу за його довільно вибраною ознакою, і слово, що несе в собі поняття, Це останнє відрізняється тим, що воно відображає, загальні й істотні риси, властиві реальним предметам, тоді як перше g умовною етикеткою для схо-н;пх у якому-пебудь підношенні предметів, яка ніякого зміст}' в собі не несе, не має внутрішнього смислового зв'язку з предметом і може бути завжди замінена іншою.

В слоні зливається функція знака і значення. Значення слів історично розпинались. І/ри цьому вони розширювались або звужувались, узагальнювались, переносились на нові об'єкти і т. п. В багатьох словах первісне значения залишилось поруч з утвореними пізніше більш широкими чи вужчими значеннями. Внаслідок цього виникла багатозначність слів, що є продуктом історичного розвитку кожної мови.

Сукупність слів у кожній окремій мові становить собою словниковий склад даної мови, її словник. Словниковий склад імовн характеризує стан розвитку мови: чим багатший і різноманітніший словниковий її склад, тим багатша і розвиненіша мова. В практиці користування мовою розрізняють активний словник, тобто ті слова, якими людина користується для вираження своїх думок у своему спілкуванні з іншими людьми, і словник пасив-ний, тобто ті слова, які вона розуміє, коли їх чус або мита с певний текст, але які вона сама мало використовує. Пасивний словник звичайно більший лід активного. Об'єм і характер активного і пасивного словника людини залежить від її освіти, професії, ступеня володіння даною мовою. Тому різко визначених, постійних меж між тим і другим немає, співвідношення між ними відносне, рухливе.

Словниковий склад, взятий сам по собі, не являє ще мови. Для того щоб мати можливість за допомогою слів обмінюватися думками, потрібна граматика, яка визпачас правила зміни слів, їх сполучення в речення.

Отже, другим: основним елементом мови є її граматична Судова. Слова, що мають певне значення, виражають думку, об'єднуються у речення. Так, слова «праця», «людина», «створила», об'єднуючись у речення «праця створила людину», виражають думку про роль праці в становленні людніш. Щоб висловити думку, ми повинні не тільки розуміти значення слів, але й знати, в які зв'язки, між собою вступають вони в процесі вираження думки. Саме це й дає змогу зробити граматика. Визначаючи правила зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис), вона дас змогу за допомогою слів виражати поняття, судження про предмети і явища, їх найрізноманітніші властивості, зв'язки і відношення.



Граматична будова кожної мови виробилася в процесі її і сторичного розвитку. Результатом цього розвитку є граматичні 304


категорії, наприклад, категорії роду, числа, виду і т. д. Вони утворились у зв'язку з потребами людеіі відобразити і виявити в мові поділ предметів і явиш, па груші, класи за їх ознаками, станами, діями, якостями, кількісними відношеннями тощо.

Використання людиною мови в їх спілкуванні з іншими людьми вимагає оволодіння нею не тільки словниковим складом мови, а й її граматичною будовою. Лише дотримуючись граматичних і інших норм певної мови, людина може правильно оформляти свої думки, передавати їх іншим людям і домагатися взаєморозуміння з ними.

Мова Названі вище основні елементи мови становлять

і мовлення. а специфіку як засобу спілкування, засобу обміну думками в людському суспільстві. Люди використовують цей засіб у своїй діяльності, говорячи один до одного, обмінюючись думками. Зрозуміло, що мова як система засобів спілкування! процес її застосування тією чи іншою людиною с не одне й те ж, як не одне й те ж всякий засіб і процес його використання.

Само з цього виникає потреба розрізняти мову (рос. язык) і процес її використання, мовний процес, або мовлення (рос. р є ч ь). Нетотожність мови і мовлення виступає передусім у тому, що, говорячи однією мовою, різні люди часто по-різному володіють нею. Залежно від віку людніш, її освіти, професії і середовища, мовлення набуває своїх особливостей, що виявляються передусім у тому, як людина користується словниковим запасом мови та її граматикою. Мовлення однієї людини, наприклад, може бути багатим, образним, яскравим, виразним, а другої, навпаки — бідним, сухим, малозрозумілим тощо. Відмінності в тому, як говорять різні люди, хоч вони користуються однією і тією ж мовою, виявляються і її артикуляції звуків, І в інтонації, і у вимові. Отже, до певної міри, кожна людина говорить по-своєму, хоч і користується єдиною для даного суспільства мовою. Нетотожність мови і мовлення виявляється також і у випадках, коли деякі люди теоретично знають певну (іноземну) мову, але не володіють нею практично, не можуть вільно, точно і виразно говорити цією мовою.



Розрізняючи мову і мовлення, слід проте пам'ятати про їх єдність, їх нерозривний зв'язок. Мовлення це с оволодіння і застосування особистістю певної мови в процесі її спілкування з іншими людьми. Воно завжди здійснюється на певній мові з усіма особливостями її словникового складу і граматичної будови, підкоряється її законам і правилам. Дотримання законів і правил мовн скеровує і упорядковує мовлення, мовну діяльність людини. Якщо людина порушує ці закони, і правила, її мовлення стає неповноцінним засобом спілку ванті. Отже, мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. З другого боку, сама мова існує як жива мова в мовній діяльності людей, в мовному процесі їх спілкування, обміну думками. Мова і розвивається в процесі мовного спілкування. Закони мови (граматичні,


лексичні, фонетичні, стилістичні) виводяться з мовної практики людей. Мовлення є, таким чином, формою актуального існування

КОЖНОЇ MORH.

Тому, характеризуючи мову і мовлення людини, не можна їх протиставляти одне одному. Охарактеризувати мовлення можна, тільки вказуючи, якою мовою людина говорить і як вона додержується її законів і правил. Водночас у цьому процесі G свої особливості, вивчення яких потребус компетенції психології, фізіології та педагогіки.

В зарубіжній літературі поширені концепції, автори яких
надто розділяють мову і мовлення, протиставлять їх одне одно
му {Фердінанд де-Сосюр та ін.). Мовлення розглядається ними
як індивідуальне, а мова — як соціальне явище. Таке протистав
лення, що почасти знайшло свій відбиток і в нашій літературі,
хзокрема психологічній і фізіологічній, є помилковим. Хоч мовний
процес кожної окремої людини мас свої індивідуальні риси, про
те він завжди підлягає законам і правилам мови, на якій він
здійснюсться. В індивідуальних мовних актах не все індивідуаль
не, а, навпаки, певні сторони їх {лексика, граматична будова
тощо) с соціальними. Розгляд мовлення як суто індивідуального
явища веде до неправильного пояснення його змісту, форм, фі
зіологічних механізмів і характерних особливостей, в якому пов
ністю ігнорується його суспільна обумовленість. Неправильними
є і спроби заперечувати потребу розрізняти мову і мовлення.
Анатомо-фізіо- Говорячи про анатомо-фізіологічну основу мов-
логічна основа лення, треба відрізняти його периферичний апа-
мов-чеїшя. рат і центральні, коркові фізіологічні механізми.

Периферичний, або голосовий, апарат мовлення складається з трьох частин: 1) легенів, бронхів І трахеї, 2) гортані, 3) глотки, носоглотки, носової порожнини, язичка, піднебіння, язика, зубів, губ. Кожний з цих органів відіграє свою роль в утворенні звуків мови.

Легені і бронхи є джерелом і провідними шляхами повітряного потоку, необхідного для утворення звуку. Повітря, яке видихається легенями, потрапляє із бронхів в дихальне горло, звідти в гортань, з гортаиі в порожнину глотки і зіва, звідси — в ротову і носову порожнину. Проте можна вдихати і видихати повітря, але не відтворювати звуків мови. Для їх утворення необхідна робота інших частин мовного апарата.

Головну роль в утворенні звуків відіграє гортань, що являє собою закінчення дихального горла.

Всередині гортані знаходяться голосові зв'язки. Вони являють собою дві невеликі горизонтально розміщені пластинки, прикріплені до хрящів гортані. Голосові зв'язки відіграють таку роль, як вібруючі язички в музикальній трубі. Воші можуть зсуватись і розсуватись, вібрувати, натягуватись і послаблюватись. Сходячись чи розходячись, вони утворюють голосову щілину різних розмірів. Для утворення звуку потрібно, щоб голосові зв'язки були зімкиуті, але не настільки, щоб затримати зовсім струм повітря. При такому положенні голосові зв'язки вібрують, в результаті чого виникає потрібний звук.

іннервація мускулів гортані забезпечується нервами, які містять в собі аферентні й еферентні волокна і зв'язують цей орган з нижчими відділами головного мозку, а через них — з його великими півкулями. Гортань являє собою важливу частину периферичного кінця мовно-рухового аналізатора. 306


Рухи голосового апарата досліджуються електроміографічпим способом (рис. 48).

Голосовий апарат людини відтворює звуки різної висоти. Варіювання звуків голосу за висотою тону досягається зміною напруження голосових зв'язок, довжини вібруючої їх частини і сили тиску видихуваного повітря. Так створюється можливість різноманітних модуляцій голосу як у звичайній мові, так і в співах. Шкала частот, відтворюваних людськими голосами, характеризується діапазоном від 80 ^о Ю25 генд.

Порожнина рота (зуби, губи, язичок), а також порожнина но
са відіграє роль резонуючої камери. Крім того, порожнина рота
бс ре участь в арти
куляції звуків
своїми
частинами (піднебіння,
язик, передні зуби, гу
би, язичок). Завдяки
ньому звуки, відтворю
вані гортанню, набу
вають різних особли
востей, якими харак
теризуються голосні і
приголосні мовні звуки.
Голосні є тональ
ними звуками з не
значною домішкою шу
мів. Відтворюваний го- рис_ ^8. Електроміографічне дослідження арти-
лосовими зв'язками ко- куляційшіх рухів.

жен такий звук, який,

крім основного тону, має певну кількість обертонів, зазнає далі змін залежно від величини І форми ротової резонаторної порожнини. Загальними умовами утворення голосного звука є відсутність значних перешкод для вільного виходу з порожнини рота повітряного струму, слабкість останнього і певна напруженість мовних органів. Основну роль у диференціації голосних звуків відіграє положення язика, губ і піднебіння, які обумовлюють певну форму резонатора. Останній посилює ті чи інші обертони і надає звукові певної якості або характерного для нього тону, який називається формантою і різнить один голосний звук від іншого. Приголосні є шумовими звуками. Вони виникають при значних перешкодах для вільного виходу повітряного струму з порожнини рота, які утворюються положенням язика, зубів і губ. Людський голосовий і артикуляційний апарат може продукувати незліченну кількість різноманітних за своїми якостями звуків. Але в кожній мові використовується невелика кіль-кі сть зву кі в, які виробилися в процесі і сторичного розвитку даної мови.

В писемному мовному процесі, крім артикуляційного апарата, бере участь рука і пальці. Крім того, в мовний процес, особ-


ливо коли він набувас значної емоціональної виразності, вкл чаються в певній мірі мускули обличчя та інших органів. Мімі і жести g допоміжними засобами усного мовлення.

Діяльність периферичного мовного апарата підпорядкован корі великих півкуль головного мозку, функцією якої є мовленн Ця функція властива тільки корі людського мозку. Вона вини ла в процесі трудового спілкування людей і явила собою «на звичайну добавку» (Павлов) до нершосигнальної вищої нервово діяльності, спільної у людини з тваринами. Мовлення с рефлек торний за своєю природою процес, здійснюваний з участю друго сигнальної системи в її взаємодії з першою сигнальною системою Слово, завдяки всьому попередньому життю дорослої люди ни, зв'язане з усіма зовнішніми і внутрішніми подразненнями що надходять у великі півкулі, всі їх сигналізує, всі їх заміню і тому може викликати всі ті реакції, дії, які ними зумовлю ються. Це стає можливим завдяки утворенню в процесі житт людини відповідних систем тимчасових нерпових зв'язків.

В утворенні цих зв'язків бере участь кілька аналізаторів слуховий, руховий і зоровий. Друга сигнальна система складає ться з слідів трьох видів: звукових — від почутих слів, зоро впх — від писемних слів, кінестетичних — від подразнень пери феричної частини мовнорухового аналізатора (Павлов). Взасмот дія слухового і зорового аналізаторів забезпечує вироблення артикуляційної бази, необхідноїдля володіння тією чи іншою любою. Основою її є сукупність звуковимовних навичок, характер-; них для мовного процесу певного мовного колективу. Кожен члея цього колективу засвоює рухи артикуляційного апарата. Внаслідок тривалого навчання вони стають звичними, автоматизуються.

Робота другої сигнальної системи відбувається за тими ж законами, що й першої сигнальної системи. Не підлягає сумніву, що основні закони, встановлені в роботі першої сигнальної системи, повинні також керувати і другого, тому що це є робота тієї ж самої нервової тканини (Павлов). Разом з тим ці закони знаходять тут свое специфічне виявлення, яке полягає в розвитку процесів абстрагування і узагальнення як перших сигналів дійсності, так і самих слів, цих «сигналів перших сигналів». Кора великих півкуль двобічно (еферентними і аферентними шляхами) зв'язана з різними частинами периферичного мовного-апарата. Кінестетичні імпульси, що йдуть до кори, мають важливе значення у виробленні мовних навичок, у засвоєнні вимови, в активізації слідів минулих вражень. Ці імпульси мають місце, хоч і в слабгаііі формі, і тоді, коли людина думає про себе, користуючись внутрішнім мовленням. Спираючись на кінестетичний аналізатор, глухонімих успішно навчають говорити, хоч вони і позбавлені можливості контролювати слухом своє мовлення.

Мовлення зв'язане з роботою всієї кори великих півкуль. Проте є окремі ділянки кори, що відіграють у ньому свою специфічну роль, зв'язану з ло-308


калізацісю в них мозкових кінців тих чи ішішх аналізаторів. Так, центральний кінець мовно-рухового аналізатора (рис. 20) локалізуються в задній частині третьої лобної закрутки (так званий центр Брока) лівої півкулі. Пошкодження цієї ділянки корн приводить до так званої моторної афазії, тобто до втрати здатності довільно висловлювати думки. Руховий апарат мови залишаються не пошкодженим, проте хворий не може вживати його для мовлення. В слуховому сприйманні мови бере участь верхня вискова закрутка лівої півкулі, зокрема задній її відділ (центр Берпіке). При пошкодженні цім ділянки у людини впппкап так звана сенсорна афазія, яка полягає is порушенні здатності розуміти мову інших людей: чуючи звуки мови, хвора людина не може пов'язати їх з певним значенням.

Ці й інші ділянки кори, що ближче пов'язані з окремими сторонами мовної функції, являють собою не самостійні центри, де локалізований мовний процес в його різних сторонах, а лише окремі лапки складного нервового механізму мовної діяльності. Мовлення здійснюється не окремими, ізольованими і точно локалізованими «осередками», а являє собою координовані/ діяльність всібї кори великих півкуль.

Крім розладів мовного процесу, зв'язаних з ураженнями кор
кових частий аналізаторів, які беруть участь у його здійсненні,
трапляються і функціональні його розлади. Одним із них с заї
кання,
яке викликається судорогами мовних м'язів, до яких (за
законом іррадіації) приєднуються судороги інших м'язів (облич
чя, руки тощо). Заїкання звичайно виникає в ранньому віці, коли
мовлення тільки формується, і породжується такими причинами,
ик психічна травма (переляк), ушиб, інфекція тощо. Під впли
вом цих причин порушується нормальна взаємодія збудження і
гальмування, яка лежить в основі регуляції роботи мовного апа
рата. Іноді причиною заїкання є наслідування. Якщо не вжива
ється своєчасних лікувальних заходів, заїкання дитини може
фіксуватися і посилюватися в шкільному віці. Школяр, що заї
кається, починає гостро переживати сіїш недолік, боятися іт-
с.іоіілення перед класом, що викликає ще більшу судорожність
його мовлення. Заїкання можна усунути вчасно і правильпо за
стосованими логопедичними і лікувальними заходами.
т. Мовлення буває усним і писемним. Воно буває

Нидп мовлення. ...

також зовнішнім і внутрішнім.

Ці види і форми мовлення мають єдину, спільну для них основу, якою с система даної мови, і здійснюються відповідно до її загальних законів. В тоії же час вони мають і ряд своїх особливостей.

Мовні акти можуть виникати мимовільно, Знпчаино вони с до
вільними актами,
скеровуваними свідомо поставленою метою ска
зати щось іншим людям, підготуватися до обміну думками тощо.
v Основним видом мовлення є усне мовлення. Це —

J сне мовлення. .. ■' ^

звучне мовлення, що сприймається іншими з допомогою слуху. Звуки — це не тільки особливі елементи мови, а н спосіб існування усного мовлення. Воно може здійснюватися голосно І пошепки.

Усне мовлення може відбуваттгея в діалогічній і монологічній фор.мі. Діалогічним називають таке мовлення, яке відбувається в формі розмови між двома або кількома співбесідниками, які то

30Э


слухають, коли інші говорять, то самі говорять. Монологічною є така форма мовлення, при якій говорить одна особа (наприклад, учитель, доповідач), а решта людей тільки сприймають його мову {наприклад, учні, присутні на зборах).

Діалогічна форма усного мовлення є найбільш поширеною і провідною його формою. Вона завжди здійснюється як певна діяльність двох осіб: тієї, що говорить, і тієї, що слухає. Та, що говорить у даний момент,— це активна, та, що слухає,— пасивна сторона. Кожна особа, що веде розмову, виступає то як активна сторона (говорящий), то як пасивна (слухач).

Проте цей поділ сторін на «активну» і «пасивну» мас дуже відносне значення. Той, хто говорить, є активнішою стороною, бо він виражає в формі мови свої думки, передав їх слухачеві і впливає на нього. Слухач є, звичайно, пасивною стороною, тобто такою, що сприймає. Але в процесі мовного спілкування співбесідники постійно міняються ролями: один говорить, другий слухає, потім другий говорить, перший слухає, а в процесі пожвавленої розмови ксжпий з них майже одночасно і слухає, і говорить. Крім того, слухання, сприймання мови іншого є не пасивним процесом, а таким, що вимагає від слухача значної активності. Вона полягає в складному процесі аналізу п синтезу різноманітних, структурно оформлених комплексів мовних звуків та їх ознак. Щоб здійснити цей аналіз І синтез, необхідно схопити точне значення слова в складі висловленої в реченні думки (М. І. Жинкіп).

Той, хто говорить, виходить із мети розмови і змісту тих думок, які вій вважає за потрібне повідомити іншому. Відповідно до цього він підбирає слова, сполучає їх у речення за правилами граматики тієї мови, якою він в даному випадку користується, приводить у рух свої мовні органи. Процес цей не можна розуміти так, що спочатку у людини складаються в готовому, закінченому вигляді думки, а потім вона підбирає до них відповідні слова. Слово не є зовнішньою формою думки, яка могла б формуватись без слова. Воно, як було показано раніш, внутрішньо пов'язане з думкою. Тому процес формулювання думки в словах, процес підбору слів і сполучення їх у речення являє собою водночас і процес формування самої думки. Знаходячи потрібні слова і речення, людина разом з тим усвідомлює для себе свою думку. Думки мають таку ж потребу в відповідних їм словах, як і слова в відповідних їм думках.

Мовлення являє собою 'складну свідому діяльність, спрямовану на досягнення певних цілей спілкування людини з інтими людьми. Ціль, яку ставить людина перед собою, визначає напрям ходу її думок і розгортапня словесного їх оформлення, яке здійснюється через підбір слів, зв'язування їх у речення за правилами даної мови. В тих випадках, коли зміст, про який ми збираємось говорити, нам добре відомий, ясний для нас, процес його розчленування і оформлення в словах відбувається відразу


і легко. Ми зразу знаходимо потрібні слова і звороти мови, якими передаємо наші думки іншим людям. Якщо ж нам треба повідомити іншим складніший, повий для нас зміст, процес його словесного оформлення утруднюється. Він потребує спеціального добору слів, зворотів, зв'язаних з усвідомленням, розчленуванням і об'єднанням самих думок.

При цьому дуже важливу роль відіграє знання мови, її лексичних багатств, її граматики, фразеології, наявність у людини практики користування нею. При цін умові ми говоримо, не зосереджуючись спеціально на кожному слові, побудові фрази, граматичному узгодженні вживаних слів і т. ін. Мовний процес проходить вільно, без утруднень. Вся увага переноситься на смислову, семантичну його сторону. Тільки в окремих, важких моментах формулювання думки ми замислюємося над добором елі в чи побудовою фрази.

Навпаки, якщо ми недостатньо володіємо певною мовою (наприклад, при розмові на іноземній, малознайомій нам мові), мовний процес утруднюється, уповільнюється. Для свого здійснення він вимагає довільного підбору слів, уваги до їх узгодження, побудови речень, вимови кожного слова тощо. Це свідчить про те, що тут у нас немає вироблених, автоматизованих систем тимчасових нервових зв'язків, які мають місце, наприклад, в розмові рідною мовою і полегшують нам цей процес. При цьому нам доводиться спиратись на ту мову, якою ми добре володіємо (наприклад, рідну мову). В таких випадках ми спочатку формулюємо думку па рідній мові, а потім перекладаємо її на іноземну мову. Вільне володіння мовою, вміння формулювати, виражати і сповіщати нею іншим різноманітні думки, що відображають складні явища об'єктивної дійсності, досягається тільки в результаті тривалої і наполегливої роботи над засвоєнням її словника, граматики, всієї системи, в результаті практики її застосування.

Мовлення людини набуває своїх особливостей залежно від тих конкретних цілей, на досягнення яких воно спрямоване, і тих мотивів, якими воно спонукається. Конкретні цілі і мотиви мовного спілкування бувають дуже різноманітні. Ще М. В. Ломоносов указував на те, що люди говорять для того, щоб повідомити щось іншим, порадити, засвідчити щось, пообіцяти, погрозити, похвалити, посміятись над кимсь, потішити, побажати, висловити співчуття, наказати, заборонити, попросити вибачення, висловити підозру, попрощатися з кимсь тощо. Тому в мовному процесі виявляється і ставлення людини до того, про що і кому вона говорить. Людина не залишається байдужою до змісту свого мовлення. За об'єктивним змістом слів і речень в ньому виступає і суб'єктивний, особистий його аспект. Він може збігатися з об'єктивним змістом сказаного, але може і розходитись залежно від мети і мотивів особи, яка говорить, її відношення до змісту мовлення.


Ставлення людини до її співбесідника і змісту того, про що іїона говорить, виявляється в доборі ною слів і виразів, в побудові речень, повторенні певних їх частин, а також у жвавості, темпі, голосності розмови, в паузах, Інтонаціях, жестах, міміці та інших допоміжних засобах виразності. За допомогою мови ми не тільки формулюємо і виражаємо наші думки, обмінюємося ними з і цілими людьми, але іі виявляємо наші почуття, наше ставлення до дійсності. Вся складність і різноманітність людських почуттів (любові, ненависті, радості, горя, захоплення, здивування, смішного, величного тощо) може бути виражена в мові і через мову стає доступною іншим людям, так само як їх почуття стають відомі нам. Для цього мова дає людині багато засобів. Ми можемо словесно описати почуття, що нас охоплюють, виразити їх в окликах, запитаннях, в особливих зворотах, в самій побудові мовного виразу думки, в ритмі мови, її інтонації, в жестах, міміці, що супроводять мовний цроцес.

За допомогою мови ми впливаємо на почуття, бажання, прагнення, переконання людей, на їх волю. Ми намагаємось викликати у нашого співбесідника бажані нам почуття, розсмішити, звеселити його, переконати його в чомусь, умовити його змінити свою поведінку. Для цього мова також дає багато спеціальних лексичних, граматичних та інтонаційних засобів. Наказ, вимога, прохання, докір, заборона, пропозиція, попередження, порада для свого вираження мають в мові різні засоби свого виразу.

Важливу роль у мовленні відіграє інтонація. Одне и те ж речення, вимовлене з різною інтонацією, виявляє різне (ніжне, приязне, вороже, погрозливе, обурене тощо) ставлення людини до того, кому і про що вона говорить, різну його моральну, естетичну чи яку-небудь іншу оцінку. Експресія мовлення підпорядкована його змісту, вона породжується цим змістом і ставленням до нього особистості. Разом з тим вона надає йому нових якостей. Емоціональність розмови робить більш дохідливими і переконливими для слухачів думки, які в ній передаються. Проте вона моше робити і негативний вплив на перебіг мовлення. Будучи дуже емоціонально збудженим від змісту того, що він хоче передати співрозмовникові, той, хто говорить, іноді не знаходить потрібних слів, викладає свої думки непослідовно, збивається, не може правильно передати змісту того, про що йде мова. Велика кількість допоміжних виразних засобів (ілюстративних жестів тощо) може знижувати ефективність мовлення. В усному мовленні дуже велику роль відіграє наявність у співрозмовника знання того, прощо йде мова, розуміння цілей і мотивів, якими керується той, хто говорить. Чим більше спільного між співрозмовниками, чим більліе у них прагнення зрозуміти один одного, чим краще вони уявляють те, про що йде мова, тим легше досягається розуміння, навіть тоді, коли зміст його повністю не висловлюється. В багатьох таких випадках співрозмовники розуміють один одного, як кажуть, «з півслова».


Мовлення кожного з них може бути скорочене настільки, що одного слова досить, щоб зрозуміти, що хоче сказати інший. Навпаки, відсутність внутрішнього контакту між співрозмовниками, недостатнє усвідомлення того, про що йде мова, різне ставлення їх до предмета мовлення можуть створювати труднощі порозуміння І тоді, коли думки викладаються досить повно і розгорнуто.

В діалогічній формі мовлення слухачі не тільки сприймають, слухають мову того, хто говорить, а й самі безпосередньо реагують на неї своєю мовою і тим підтримують мовлення. Тому ця форма мовлення відбувається легше, ніж монологічна. Остання ставить більші вимоги до того, хто говорить. Типовими її прикладами є виклад учителем змісту уроку, лекція, доповідь, промова па зборах, монолог артиста і т. п. Спільним для всіх них є те, що тут мовлення того, хто говорить, не знаходить безпосередньої відповіді з боку тих, до кого воно звернене.

Проте і в монологічному мовленні зберігається зв'язок того, хто говорить, з його слухачами. Чим тісніший цей зв'язок, тим у більшій мірі мовлення досягає своєї мети. Промовець повинен стежити не тільки за змістом своїх думок, послідовністю їх розгортання, а й за увагою своєї аудиторії, активністю сприймання нею змісту його мови, виразами облич слухачів, які свідчать про розуміння ними сприйнятого і певне ставлення до нього. Якщо він втрічає контакт з своїми слухачами, його слова можуть майже не доходити до їх свідомості.

Монологічне мовлення в своїх розвинених формах потребує підготовки, яка полягає в попередньому продумуванні його змісту, чіткому його плануванні і відповідному словесному оформленні. Готуючись до викладу тих чи іпшйх думок певній аудиторії, ми звичайно користуємося при цьому і письмовою мовою. Важливе значення для успішного монологічного викладу Думок мас вміння їх викладати, яке набувається на практиці.

Письмове мовлення являє собою особливий вид
Письмове мовного процесу, який дає можливість спілку-

вання з відсутніми співрозмовниками і не тільки сучасниками того, хто пише, а й тими, що житимуть через десятки, сотні й тисячі років після нього. В цьому процесі слова, які ми вимовляємо, зображаються у вигляді письмових значків (букв і їх сполучень) і стають видимими. Письмове мовлення передбачає того, хто пише, і того, хто читатиме написане або надруковане. Воно здійснюється у вигляді писання і читання написаного (вголос або про себе). Головну роль у письмовому мовленні відіграють зоро-рухові (при письмі) і зоро-слухо-ру-хові (при читанні) тимчасові нервові зв'язки. Вони вироблюються на основі усного мовлення.

Письмове мовлення історично виникло значно пізніше від усного мовлення і на його основі. Спочатку письмо являло собою зображення тих чи інших предметів, про які людина хотіла повідомити Інших людей, або


так зване піктографічне письмо (від латинського pictum — намальований і грецького (.графе» — письмо). Наприклад, малюнок — вершник на коні з палицею в руці, п'ять човнів з десятьма рисочками всередині кожного, черепаха і три круги — означав, що п'ятдесят чоловік з вождем переправились на п'яти човнах за три дні через озеро. З цього письма розвинулось ідеографічне письмо (від грецького «ідеа» — мисль, думка, ідея), тобто таке, в якому наочно у вигляді умовних, часто символічних малюнків передаються певні уявлення, думки, які в усному мовленні означаються тими чи іншими словами. В ході дальшого розвитку виникло звукове письмо цілими словами, складами, і нарешті, буквене письмо. Виникнення (в X столітті до нашої ери) звукового письма, яке орієнтується на назви тих об'єктів думки, про які люди хочуть сповістити іншим, і абстрагує ці назви від означуваних ними об'єктів, свідчило про вищий ступінь розвитку мислення і мови людей. Звукове буквене письмо є найрозвиненішою формою письмового мовлення.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!