Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






IT. ОСНОВНІ ФОРМИ ПСИХІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 7 часть




сприймання простору, сприймання, часу і сприйманая руху.

Залежно від тою. який аналізатор відіграє провідну роль у сприйманні, виділяють такі його види: зорове, слухове, дотикове, кінестетичне, нюхове і смакове.

Процес сприймання здійснюється звичайно рядом взаємодіючих між собою аналізаторів. Як приклад можна назвати дотикове сприймання, в якому беруть участь тактильний і кінестетичний аналізатори. Навіть процес зорового сприймання потребує, крім зорового аналізатора, що є провідним, участі рухового аналізатора, без якого неможливі рухи очей. Те ж саме треба сказати про слухове сприймання, в якому, крім слухового аналізатора, що є основним, великого значення набуває кінестетичний аналізатор. Останній бере участь і в мовленні, що проникає наше сприймання.

Різні види сприймання рідко спостерігаються в чистому вигляді, здебільшого вони комбінуються один з одним. Так, сприймання учня під час уроку має і зоровий, і слуховий, і руховий характер: перед ним лежить розкрита книжка, за текстом якої він стежить, тобто про себе читає, він слухає читання одного з своїх товаришів і пояснення вчителя. Сприймання кінофільму має зоровий і слуховий характер, бо глядач сприймає кадри, що проходять перед його очима на екрані, і розмовну мову, музику, з яких складається звукова частина картини. Включається в цей процес і руховий аналізатор, що бере участь у сприйманні мови і музики. Перевага того чи іншого аналізатора в сприйманні визначається звичайно характером самого об'єкта. Вона може залежати і від стану аналізаторів тієї чи іншої людини.

У взаємодії людини з навколишнім середовищем простору* сприймання простору має велике значення. Воно є обов'язковою умовою її орієнтування в цьому середовищі.

Простір є одна з основних форм існування матерії. Предмети і явища, що нас оточують, характеризуються протяжністю, тобто мають певну величину, форму, знаходяться від нас і один від одного на певній віддалі. Сприймання простору яеляс собою відображення об'єктивно існуючого простору, тобто відображення відстані, розміру, форми, рельєфу оточуючих нас об'єктів, що діють на наші аналізатори.

Сприймання простору є складний процес, що здійснюється за допомогою різних аналізаторів, які взаємодіють між собою.

За допомогою шкірного аналізатора ми почасти сприймаємо відстань, розміри, форму діючого подразника. Якщо доторкнутися до поверхні шкіри в двох місцях па деякій віддалі, то піддослідний без значної помилки сприйме відстань між двома дотиками.



Можливості шкірного аналізатора сприймати простір значно поширюються, коли в цей процес разом з ним включається кіне-


 




стетичний аналізатор, зокрема рука. Сприймання відстані між деякими предметами, їх розміру, форми і рельефу здійснюсться з великою точністю при взаємодії тактильного і рухового аналізаторів. Це виявляється в різних актах практичної діяльності людини. Сеченов розповідає про сліпого від народження сільського хлопчика, який зробив своїми руками без сторонньої допомоги скрипку так досконало, що її не можна було відрізнити від інших подібного роду інструментів.

Однак основну роль у сприйманні простору відіграє зоровий аналізатор у взаємодії з кінестетичними. За висловом Сеченова, око є вимірником простору. Кришталик ока змінює свою кривизну в залежності від відстані предмета, що діє на нього. При близькій відстані він стає випуклішим, при далекій — плоскішим. Акомодація очей з важливим руховим механізмом зорового аналізатора, що допомагає сприймати відстань. При порушеннях акомодації знижується точність зорового сприймання відстані.

Важливе значення для сприймання відстані мають рухи очей, зокрема їх конвергенція. При переводі очей з дальшого об'єкта на ближчий має місце їх конвергенція і тим більша, чим ближчий є об'єкт. Скорочення і розслаблення очних м'язів, що мають місце при цьому і відчуваються людиною, відіграють важливу роль у сприйманні віддалі. Конвергенція очей спостерігається в умовах бінокулярного зору (бачення двома очима). Сприймання відстані одним оком характеризується недостатньою точністю.

Взаємодія зорового і кінестетичного аналізаторів забезпечує адекватне сприймання розміру, форми, рельєфу предметів і їх віддалі від нас. Сеченов відзначає, що, сприймаючи предмети різного розміру і форми, ми обводимо їх рухами очей, немовби «щупалами». Між рухами очей і відбитком предмета на їх сітчатці встановлюється зв'язок, що дає нам змогу краще сприймати розміри і форми предметів.



В основі сприймання розміру предмета лежить комбінація двох подразників: величини відбитка на сітчатці і напруження зовнішніх і внутрішніх м'язів ока. Ця комбінація є сигналом певного розміру, певної величини предмета. Утворюваний умовний рефлекс підкріплюсться дотиковим досвідом (Павлов).

Сприймання величини предметів тісно пов'язане з сприйманням їх віддалі. Ми легко визначаємо величину предмета, знаючи, па якій віддалі від нас він знаходиться і, навпаки, знаючи величину видимого об'єкта, легко сприймаємо його віддаленість. При значній віддалі предметів сприймання її грунтується на ряді таких додаткових ознак, як: перспективне зменшення видимої величини різновіддалених об'єктів, заповненість простору предметами, що виступають один за одним, зміна кольору об'єктів на віддалі, зміщення предметів один відносно одного при переміщенні голови тощо. На цих ознаках грунтується монокулярне сприймання віддалі.


Здатність людини сприймати і оцінювати зором віддаль і величину предметів називається окоміром. Вона потрібна для цілого ряду видів діяльності людини. У цій діяльності окомір і розвивається. Добре розвинений окомір властивий землемірам, креслярам, інженерам-проектувальникам, шліфувальникам та ін. Досвідчені шліфувальники навчаються на око розрізняти просвіт в 0,0005 мм, тоді як звичайно людина розрізняє просвіт тільки до 0,01 мм.

Сприймання віддалей А Е-------- D

F С Рис. 37. Ілюзія величини діагоналей паралелограма.

і величин об'єктів залежить від звичних умов, в яких воно вироблюється. Так, гірські люди, що добре визначають віддалі в звичних для них умовах, стикаються із значними труднота ми щодо

цього, коли потрапляють у степову місцевість і павпаки. Сприймання величини об'єкта виявляється залежним від сприймання цілого, в яке він входить складовою частиною, і суміжних з ним об'єктів. Так, однакові за своєю довжиною діагоналі більшого і меншого паралелограмів сприймаються як різні: діагональ більшого паралелограма сприймається як довша (рис. 37). В суміжності з більшим предметом малий предмет сприймається ще меншим, ніж він є насправді, і навпаки (рис. 38).

о о
°Р° о.о.О
о о
Рис. 38. Ілюзія величніш середніх кружків.

Складним процесом є і сприймання форми. Виникаючи рефлекторним шляхом, воно забезпечується звичайно зоровим, дотиковим і кінестетичним аналізаторами. В основі сприймання форми лежить умовний рефлекс на відбиток об'єктивної форми предмета на сітчатці і кінестетичні подразники, що йдуть від м'язів очей при його розгляданні. Ці враження підкріплюються дотиковим сприйманням предмета.

У зоровому сприйманні форми важливе значення має чітке розрізнення контурів об'єкта на певному фоні, яке залежить від його розмірів, віддалі, на якій ми його бачимо, освітлення, а також від гостроти зору суб'єкта, попереднього знайомства з даною формою тощо.

Гострота зору характеризується мінімальною віддаллю, при якій ми бачимо дві точки як роздільні. За нормальну гостроту зору приймають таку, при якій око розрізняє дві точки, видимі під кутом в 1\ Люди з добре натренованим зором можуть бачити дві точки як роздільні і під кутом у 30—20".


 




Сприймання форми, як і інші Його види, залежить від попереднього досвіду людини. Чим краще людина обізнана з даною формою, тим легше вона виділяс її серед інших форм навіть за несприятливих умов (на значній віддалі, при недостатньому освітленні тощо). Досвідчені льотчики, наприклад, легко розрізняють форми літаків на великій віддалі від них.

Сприймання форми, як і величини предметів, залишаються в певних межах константним. Так, монету ми сприймаймо як круглу незалежно від її положення по відношенню до ока. Тарілку, що стоїть на столі, ми сприймаємо як круглий предмет незалежно від кута зору, під яким ми її бачимо, навіть тоді, коли вона, знаходячись па деякій віддалі від нас, да с па сітчатці відбиток еліпса. Ми сприймаємо відомий нам предмет на різні її віддалі як однаковий за величиною, незважаючи на те, що кожен раз він дас на сітчатці відбиток різних розмірів. Таким чином, константність сприймання форми і величини полягає в тому, що ми сприймаємо їх такими, якими вони справді є.

У зарубіжній Ідеалістичній психології є спроби пояснити де явище константності «несвідомими умовисновками» людини про форму і розмі ри предмета (Гельмгольц). Справжнє свое пояснення воно знаходить в закономірностях вищої нервової діяльності людини. В основі константності сприймання форми і величини лежить умовний рефлекс на комплексний подразник, а саме — відбитки на сітчатці і кінестетичні подразнення, що йдуть від м'язів ока, підкріплювані бататоразово в минулому дотиковими враженнями. Комбінація подразнень, що йдуть із сітчатки І з м'язів ока, збігаючись з дотиковими подразненнями від предмета певної величини і форми, є сигналом справжньої його величини і форми (Павлов).

Взаємодія зорового, рухового і дотикового аналізаторів має також місце у сприйманні, рельефу предметів, тобто їх глибини, або третього виміру.

Необхідним компонентом сприймання предмета в трьох вимірах є наявність своєрідного його відбитка на сітчатці очей, що відрізняється від відбитка площини. Коли ми сприймаємо бінокулярно рельєфний об'єкт, зображення його падають на не цілком відповідні, або так звані диспаратні, точки сітчаток. Диспаратними називаються точки сітчатки, що лежать по одни бік, але на неоднаковій віддалі від центральних ямок. Внаслідок цього на сітчатках утворюються не зовсім однакові відбитки: права сітчатка відображає весь предмет і переважно одну його частину, ліва — увесь предмет і переважно другу його частину. При великі й диспаратності видимий предмет двоїться, при незначній — виникає враження глибини об'єкта.

Разом з цим сприймання рельефа супроводжується певними рухами очеіі, що посилають кінестетичні подразнення до великих півкуль головного мозку. В основі сприймання третього виміру лежить умовний рефлекс на комбінацію зорових і кінестетичних


подразників, що підкріплюється дотиковими, в генетичному відношенні більш ранніми впливами. При сприйманні рельєфу на малюнку в ролі умовних сигналів виступають світлотіні.

У сприйманні простору деяке значення має і слуховий аналізатор. Він виступає в цьому процесі у взаємодії з іншими, зокрема з кінестетичним і зоровим. Ми сприймаємо відстань від тіла, що звучить, за силою звуку. В основі сприймання відстані в даному випадку лежить рефлекс на звуковий подразник, підкріплений кінестетичним і зоровим подразниками, що є первинними в її сприйманні.

Ми визначаємо також напрямок тіла, що звучить, локалізуємо його в просторі. Локалізація звуку в просторі грунтується на тому, що в залежності від положення звучащого тіла по відношенню до голови повітряні хвилі діють на одне і другевухо неоднаково: до ближчого вуха звук доходить раніше і з дещо більшою силою (бінауральний ефект). Локалізація звуку уточ-

>---------------- <

Рис. 39. Ілюзія перспективи. Рис. 40. Ілюзія довжини ліпій.

нясться, коли спостерігач повертає голову в його бік, злегка повертає її ліворуч і праворуч. Натренована людина з нормальним слухом може визначити напрям джерела звуку з точністю до 3°. Зрозуміло, що ця орієнтація здійснюється не просто рецепторами, а слуховими аналізаторами в цілому, в їх зв'язку з іншими аналізаторами. В локалізації звуку велику роль відіграє парність великих півкуль головного мозку і, значить, послідовність збудження відповідних ділянок правої і лівої півкуль в залежності від розміщення джерела звуку {Ананьев і ін.), а також певна функціональна асиметрія парного рецептора, що складається з дитинства (Тамуріді).

Умовнорефлекторні зв'язки, що лежать в основі просторових сприймань, дають нам змогу пояснити і ряд оптичних просторових ілюзій, з якими ми досить часто зустрічаємося в житті. Ці ілюзії є хорошою ілюстрацією тих об'єктивних закономірностей, яким підлягають просторові сприймання.

Дивлячись на неперспективне зображення ряду стовпів (рис. 39), ми сприймаємо їх у перспективі. Чому? В умовах перспективного сприймання ми постійно бачимо, що паралельні лінії збігаються. На даному малюнкові ці лінії накреслено як такі,

Ж


що збігаються. Порядком умовного рефлексу на цей подразник (збіжні лінії) у нас і виникає сприймання перспективи.

Дві лінії однакової довжини (рис. 40) сприймаються нами як різні лінії: та лінія, на кінцях якої накреслено кути, обернені відкритою стороною до неї, здасться коротшою. В попередньому нашому досвіді лінія, обмежена кутами, оберненими від неї, сприймалася нами як довша внаслідок деякої іррадіації. Тепер ілюзорне сприймання цієї лінії виникає як умовний рефлекс на кути, звернені відкритою стороною в протилежний бік.

Цим же пояснюсться наведений раніше приклад ілюзорного сприймання двох однакової довжини діагоналей в паралелограмах різної площини (рис. 41). Ми звикли бачити в більшому паралелограмі більшу діагональ, тому навіть в тих випадках, коли діагоналі в паралелограмах різної величини g рівними, діагональ в більшому паралелограмі сприймається як довша. Ілюзорне сприймання діагоналей і в цьому випадку виступає як умовнорефлекторне явище.

Розглядаючи ряд паралельних ліній, пересі
чених відрізками під кутом, ми сприймаємо їх
як лінії, що збігаються в тому напрямку, в якому,
накреслені гострі кути (рис. 41). По контрасту,
фізіологічною основою якого є негативна індук
ція, гострі кути поряд з тупими здаються мен
шими, тупі кути поряд з гострими здаються біль
шими. Звідси паралельні лінії, що утворюють
Рис. 41. Ілюзія непара- сторони тупих і гострих кутів, сприймаються як
лельності ліній. збіжні в одному напрямку і розбіжні в іншому.

Простір сприймається і тваринами. Однак у тварин просторові сприймання не виходять за межі першої сигнальної системи. У людини ж у сприймання простору включається і друга сигнальна система ді йсяості. В просторових сприйманнях людини значне місце посідають просторові поняття, зафіксовані в словах.

Сприймання Час, як і простір, с формою існування об'єктив-
часу. ної дійсності. В протилежність ідеалізму мате-

ріалізм стверджус об'єктивний характер простору і часу. «Буття поза часом с таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором»1. Натне сприймання часу є відображення об'єктивно існуючого часу.

Явища об'єктивної дійсності характеризуються певною тривалістю і послідовністю. Сприймання часу і є відображенням тривалості і послідовності явищ об'єктивного буття, що діють на наші аналізатори.

Сприймання часу за своїм походженням має рефлекторний характер. Важливу роль у його виникненні відіграє утворення умовних рефлексів. Експериментально доведено, що тривалість явищ об'єктивної дійсності, порядок їх проходження може бути

> Ф. Енгельс, Анти-Дюрінг, К-, Держполітвидав УРСР, 19оЗ, стор. Ш.


умовним подразником так само, як світло, колір, звук, запах, дотик і т. д. Якщо годувати, наприклад, собаку кожні півгодини, то після ряду дослідів собака виділяє слину через кожні ЗО хвилин без будь-якого підкріплення їжею («рефлекс на час»).

Для сприймання часу немає спеціальних аналізаторів. Воно здійснюється шляхом взаємодії аналізаторів, якими ми відображаємо інші сторони явищ об'єктивної дійсності.

Серед них велике значення у сприйманні часу належить кінестетичному аналізаторові. Сеченов зробив припущення про органічний зв'язок часових сприймань з рухами. Сучасні наукові дані підтверджують цю думку. Ритмічний характер рухів, їх роздрібненість, безпосередній зв'язок їх з періодичною зміною збудження і гальмування — все це пояснює важливу роль кінестетичного аналізатора у сприйманні часу. При пошкодженнях рухової сфери кінестетичне сприймання часу втрачав свою точність і зазнає ряду істотних змін (Елькін).

Можна припустити, що руховою «мірою» тривалості є тривалість рухів, які характеризуються яскраво виявленою ритмічною розміреністю, наприклад тривалістю кроку. Сеченов вважав, що ходьба — це шаблон, з якого могла розвинутися «міра часу».

Зв'язок сприймання часу з рухами виступає з усією чіткістю в сприйманні ритму. Під ритмом розуміють ряд подразників, що послідовно змінюють один одного і носять періодичний характер. Відомо, що сприймання ритму супроводиться цілим рядом рухів, а саме: рухів голови, кінцівок, тулуба, мовних рухів і т. д. Рухи ці спостерігаються павіть тоді, коли досліджувані намагаються їх загальмувати. В таких випадках рухи, що гальмуються, заміщуються моторними моментами іншого характеру, малопомітними з першого погляду. Спроби загальмувати рухи призводять до значного збільшення помилок при відтворенні ритмічної послідовності сприйнятих подразників (досліди Елькіна).

Позитивне значення у сприйманні ритмічної послідовності подразників мають моторні уявлення, які в певній мірі замінюють руховий акомпанемент. Ці уявлення збільшують точність сприймання ритму.

Характерну особливість моторного акомпанементи сприймання ритму становить наявність у ньому акцентованого руху, що відповідає акценту у сприйманій послідовності подразників. Акцентований рух виявляється в збільшенні або зменшенні тривалості одного з рухів, паузи між рухами. Акцентований рух допомагає у сприйманні ритму.

Моторний акомпанемент, фіксуючи ритм, що сприймається, є важливою умовою його правильного відображення. Це спостерігається особливо в тих випадках, коли він, як показали дослідження, виявляється в мовних рухах, наприклад в лічбі.

У сприйманні часу бере участь шкірний аналізатор, який набуває особливо великого значення в оцінюванні тривалості


 



(і*



при відсутності інших оргапів чуття (наприклад, у сліпих). Ми сприймаємо тривалість подразників, що діють на шкіру, їх послідовність. Шкірне сприймання часу менш точне, ніж кінестетичне.

Особливо велика роль у сприйманні часу слухового аналізатора. Це відзначав Сеченов, називаючи вухо «аналізатором часу». Експериментальні дані показують, що слухове сприймання тривалості, швидкості і послідовності характеризується найбільшою точністю: воно дає значно меншу помилку, ніж кінестетичне, шкірне і навіть зорове сприймання. Так, ми чуємо як роздільні два сигнали при інтервалі в 0,002 сек., бачимо ж два сигнали як окремі при інтервалі в 0,004 сек., сприймаємо їх шкірним аналізатором при інтервалі в 0,025 сёк.

У собаки виробляють умовний рефлекс на 100 ударів метронома за 1 хв., підкріплюючи цю кількість ударів їжею і не підкріплюючи всякий інший темп ударів метронома. Умовне слиновиділення відбувається у нього на 100 ударів метронома за хвилину і ее відбувається на 104 удари. Отже, собака диференціює темпи в 100 і 104 удари за 1 хв., хоч вони мало відрізняються між собою.

Слуховий аналізатор відіграє велику роль в людському сприйманні часу, особливо в обдарованих у слуховому відношенні людей, наприклад у видатних музикантів, які з великою точністю відтворюють на музичному інструменті певну тривалість звуків і їх темп. Слуховий аналізатор набуває особливо великого значення в оцінюванні невеликих проміжків часу.

У сприйманні часу беруть участь і органічні аналізатори. Орієнтування в часі спостерігається і у тварин. Досліди над умовними рефлексами на час (Кржишковський, Денисов, Фролов, Вацуро та ін.) показали наявність у тварин орієнтування в часі, що має для них велике пристосувальне значення. Час відіграє велику роль у взаємодії тварини з навколишнім середовищем, оскільки задоволення біологічних потреб тварини мас періодичний характер.

В основі орієнтування тварин у часі лежить періодичний характер явищ фізичного оточення, ритміка вісцеральних процесів, зміни збудження та гальмування в нервовій системі. Деякі вчені називають ритм внутрішніх процесів «вісцеральним годинником», що мас важливе значення в задоволенні біологічних потреб тварин (Б'юнінг).

Сприймання часу в людини якісно відрізняється від орієнтування тварин в часі. Як і в сприймання простору, в цей процес у людини включається її соціально обумовлений досвід, зафіксований в мові. У сприйманні часу людиною мають місце елементи узагальнення, певні поняття про часові відношення. Сприймаючи тривалість, темп, ритм, ми відносимо їх до певних груп Інтервалів, темпів, означених певними словами. Ми сприймаємо проміжок часу як секунду, хвилину, півгодини, годину і т. д. Ми сприймаємо швидкість і ритм як %, Ї4, 4/4 і т. д. Ці елементи


узагальнення виявляються в сприйманні часу тим виразніше, чим багатшим є досвід людини. Як показали дослідження, музикант сприймає кожну послідовність як певний такт, який йому неважко назвати.

Наявні у людини поняття часу і пов'язані з ними виміри надають великої точності сприйманню нею тривалості і послідовності подій. Завдяки другій сигнальній системі «наше ставлення до дійсності ми вклали в загальні форми часу», якими «прямо користуємось як готовими для орієнтування в навколишньому світі» (Павлов).

Роль другосигнальних зв'язків у сприйманні часу виступає в користуванні часовими орієнтирами. В тих випадках, коли оцінка тривалості, послідовності явища, його локалізація в минулому становлять деякі труднощі, користування ними стає актуальним. Часові орієнтири мають характер початкової точки відліку часу,, від якої ми відправляємося, кінцевої точки відліку, до якої проводимо лічбу часу.

Орієнтирами є визначні в громадсько-політичному відношенні події, явища, які точно локалізуються в минулому і зв'язані з особистим життям людини. У радянської людини орієнтирами с початок і кінець виконання плану тієї чи іншої діяльності, навчання, вступу до учбового закладу і закінчення його, одержання нагороди, великий успіх в тій чи іншій галузі і т. д. Особливо значна роль таких орієнтирів, як події історичного характеру, зафіксовані в календарі: дні Великої Жовтневої революції, Першого травня, Конституції, блискучі перемоги у Великій Вітчизняній війні, визначні дати в будівництві соціалізму {Елькін).

Спостереження показали, що в патологічних випадках користування часовими орієнтирами порушується. Порушення ці виявляються, з одного боку, в користуванні орієнтирами тоді, коли в цьому немає потреби, з другого боку, в їх цілковитій відсутності.

У сприйманні часу людиною великого значення набуває діяльність, в умовах якої вона відображає тривалість і послідовність об'єктивних явищ. Як показали дослідження, сприймання часу, включене в діяльність, виграє у своїй точності, особливо is тих випадках, коли ця діяльність має звичний характер {в умовах лекції, уроку у школяра, експозиції у фотографа тощо). Діяльність, її початок, кінець, окремі етапи допомагають в оцінці тривалості І послідовності. Експериментальні дослідження показали (Елькін), що чим ближче сприймання часу до змісту діяльності, в яку воно включається, чим більше життєве значення воно має для людини, тим воно точніше (наприклад, розрізнення тривалості, темпу у музикантів, фізкультурників тощо).

Сприймання часу залежить від ставлення людини до діяльності, якою вона зайнята, до тих подій, наступу яких вона сподівається. Загальновідомо, що нудні відрізки часу тривають для нас довго і навпаки. Не зайняте нічим чекання поїзда на вокзалі


 




суб'єктивно здовжує нам час. Нудний урок здасться учням безмежно довгим. Навпаки, урок, заповнений інтересною діяльністю, пролітає для них непомітно. Чекання бажаної, приємної події суб'єктивно для людини здовжує час. Якщо ж ми чекаємо на неприємну, але неминучу для нас подію, то нам здається, що час біжить з невблаганною швидкістю.

Сприймання простору та сприймання часу складають певну єдність, яка відображає єдність простору та часу в об'єктивній дійсності. Вона виражається в тому, що ми простір сприймаємо через час, через тривалість і навпаки.

Сприймання Наше сприймання руху є відображенням руху
руху. об' сктів, тобто змін їх положення в просторі

протягом того чи Іншого відрізка часу.

Основну роль у сприйманні предметів, що рухаються, відіграють зоровий і кінестетичний аналізатори, які тонко схоплюють основні сторони руху, а саме: його напрямок і швидкість. Фізичною причиною сприймання руху є зміна положения предмета, що рухається, по відношенню до інших предметі її. Фіксуючи предмет, що рухається, людина пересуває зорові осі по всьому шляху його переміщення. В залежності від відстані предмета від ока в кожній точці руху ці осі то подовжуються, то скорочуються. Сеченов уподібнює зорові осі в даному випадку довгим щупалам, що здатні витягатися і скорочуватися на багато сажнів в довжину. М'язи ока повторюють увесь шлях пересування предмета з різною швидкістю в залежності від швидкості його руху. Отже, будова очей дає змогу людині, не рухаючись з місця, наче бігати, рухатись разом з предметом.

Зоровий і кінестетичний аналізатори відображають, таким чином, напрямок і швидкість руху предмета. В основі сприймання руху часто лежить умовний рефлекс на зміни в рухах м'язів ока, на подовження або скорочення зорових осей з тією ж чи іншою швидкістю.

Умовним подразником у сприйманні руху може служити також переміщення зображення на сітчатці очей. Предмет, що рухається, викликає при цьому подразнення сітчатки в різних її місцях і з різною швидкістю. В основі сприймання руху, напрямку і швидкості може лежати, таким чином, рефлекс на напрямок та швидкість переміщення зображення на сітчатці очей.

Цим пояснюється ілюзія руху, що іноді трапляється в нас. Коли ми сидимо в вагоні поїзда, що рухається, нам іноді здається, що всі зустрічні предмети рухаються, хоч вони перебувають у нерухомому стані: дерева, кущі, телеграфні стовпи, які діють на сітчатку очей як подразники, зображення яких переміщується з одного їх місця до Іншого. Такої ілюзії руху не буває у людини, що знаходиться в автомашині, яка рухається., внаслідок сильних нропріоцептивиих подразників і викликаних ними відчуттів переміщення власного тіла. З другого боку, порядком умовного рефлексу може виникнути ілюзія руху власного тіла, якщо має місце таке переміщення зображення на сітчатці ока, яке звичайно спостерігається при дії інтенсивних пронріо-цептивних подразників.


Безпосереднє сприймання руху здійснюється при певній швидкості пересування предмета. Мінімальна швидкість переміщення одного предмета відносно іншого, при якій ми помічаємо рух, звичайно дорівнює 1", якщо в полі зору є нерухомі предмети. Якщо таких предметів немає, то ми помічаємо його рух при швидкості переміщення в 15—20".

У сприйманні руху бере участь і слуховий аналізатор в сполученні з кінестетичним. Відомо, що зміни в голосності звуку, що відбуваються з певною швидкістю, викликають враження наближення або віддалення з відповідною швидкістю його джерела. Цим широко користуються в театральних умовах для створення у глядачів і слухачів враження наближення або віддалення певної особи чи іншого об'єкта. В цьому випадку в основі сприймання руху лежить умовний рефлекс на зміни сили звуку.

Як видно з наведеного матеріалу, в основі сприймання руху лежить умовний рефлекс на кінестетичпий, зоровий, слуховий подразники. Адекватність відображення руху предмета перевіряється в умовах практичної діяльності людини.

У багатьох випадках досить буває лише багаторазового збігу руху предмета з іншим індиферентним подразником, щоб виникло, як рефлекс на цей подразник, сприймання руху. Ілюстрацією до цього може бути явище «уявного руху». Якщо розкриту долоню, яка знаходиться перед носом в кількох сантиметрах від нього, фіксувати двома очима, при цьому швидко закриваючи то одне, то друге око, утворюється враження руху долоні. Пояснюється це явище тим, що в умовах повсякденного життя ми звикли до того, що предмет, який рухається, фіксується спочатку одним оком, потім другим. Коли предмет рухається справа наліво, чергування фіксації йде від правого ока до лівого і навпаки. Ось чому досить одного чергування сприймання спочатку одним оком, потім другим, щоб умовнорефлекторним шляхом виникла ілюзія руху.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!