Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






IT. ОСНОВНІ ФОРМИ ПСИХІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 4 часть



Рис. ЗО. Волоско-вий естезіометр (Фрея).

В уточненні просторової локалізації дії тактильних подразників необхідну роль відіграє диференціго-вальне гальмування. Якщо підкріплювати безумовним подразником (наприклад, їжею) тактильний вплив на певне місце лапи собаки і не підкріплювати дію подразника на інші місця, навіть розміщені по сусідству, то умовний рефлекс (виділення слини) буде викликатись першою дією і не викликатися другою. Це явище спостерігається навіть тоді, коли віддаль між зазначе-

ЩщЩлА^І..... іій... liiiiiAiiAiiiifciiiiiih

З

Рис. 31. Циркульний естезіометр (Спірмена).

ними місцями шкірних покривів вимірюється декількома сантиметрами. У людини просторова диференціація лежить в межах від 1 мм (на кінчику язика) до 68 мм (на спині).



Життєва роль тактильних відчуттів особливо зростає у людей,
позбавлених зору. Користуючись дотиком, який має для них дуже
велике значення і знаходить усі можливості свого вдосконалення,
вони навчаються читати руками (за допомогою спеціального
шрифту Брайля), розпізнавати розміри, форми предметів тощо.
Температурні, або термічні, відчуття — це від-
Температуріи чуття холоду і тепла. Вони відіграють велику
вщчутт . роль у взаємодії організму з середовищем. Си-

гналізуючи про зміни температури середовища, про небезпеку охолодження організму чи його перегрівання, вони допомагають організму регулювати тепловий обмін між ним і середовищем. Температурні відчуття дають людині перші відомості про термічні властивості навколишніх предметів і явищ.

Як уже зазначалось, характер температурних відчуттів залежить від природи діючого подразника. Температура, нижча від температури шкіри, викликає відчуття холоду, вища — відчуття тепла. Є деяка спеціалізація периферичних органів термічної чутливості. Відчуття холоду і тепла спричиняються дією об'єктивного подразника на кінцеві утворення, що називаються температурними колбами. їх налічується в шкірі біля 300 000. Висока температурна чутливість спостерігається в тих місцях шкіри, де цих кінцевих утворень багато, наприклад в шкірі спини, для якої властива висока чутливість до холоду, в шкірі обличчя, дуже чутливої до тепла. Чутливість до холоду і тепла різних відділів шкіри виробилася біологічно в процесі пристосування організму до певних температурних умов.

Пристосовне значення температурних відчуттів з'ясовується тими рефлекторними змінами, які викликають температурні подразники. Так, під впливом тепла розширюються кровоносні судини, мускулатура і все тіло приходить в стан спокою, а це все не допускає дальшого підвищення температури. Навпаки, подразник холоду спричиняє звужування судин, що зменшує втрату тепла кров'ю, ритмічні скорочення мускулатури, які в умовах дуже низької температури переходять в дрижанпя. Це призводить до утворення деякої кількості тепла, яке в свою чергу не допускає падіння температури крові і внутрішніх органів.



Температурні відчуття, як і тактильні, мають локальний характер. Відчуваючи холод або тепло певного подразника, ми відносимо їх до певної ділянки шкіри, на яку діє цей подразник. Однак локалізація термічних відчуттів не має чіткого характеру, є більш дифузною, ніж локалізація доторку і тиску. Пояснюється це як характером термічних подразників, так і явищем іррадіації процесу збудження, під впливом якої межі дії подразника розпливаються і втрачають свою чіткість.

_ . . До шкірних відчуттів належать і больові від-

Больові відчуття, 5 ,

J чуття. їх зв язок з шкірним аналізатором пояснюється тим, що зовнішні покриви тіла зазнають в першу чергу впливу всяких шкідливих подразників, що створюють


загрозу для життєдіяльності організму. Внутрішні органи (деякі з них не позбавлені больової чутливості) добре захищені, тому не зазнають в такій мірі всяких шкідливих впливів, що створюють перешкоди для їх нормальної діяльності.

Больові відчуття викликаються дією різноманітних своєю природою подразників (механічних, термічних, хімічних, електричних тощо), які спричиняються до пошкодження, руйнування тканини організму. Вони є складовим моментом захисних рефлексів на подразники, що загрожують життю і діяльності організму. Тим самим вони мають велике пристосовне значення. Сигналізуючи про небезпеку для організму, вони спонукають його до захисних рухів.



Больові відчуття визначаються властивостями діючого об'єктивного подразника. Останній викликає збудягення периферичних закінчень нервових волокон, збудження передається через спинний мозок до головного мозку, внаслідок чого ми відчуваємо біль.

Больовий подразник впливає головним чином на так звані вільні нервові закінчення, специфічні в цьому відношенні. Встановлено, що там, де ці закінчення відсутні, відсутня і больова чутливість, наприклад в головному мозку, в деяких внутрішніх органах. Через відсутність больової чутливості головного мозку його оперують звичайно без наркозу (Орбелі).

Больові відчуття відображають шкідливу дію подразника на певне місце периферичного кінця аналізатора. Тому ми відчуваємо біль в цьому місці шкіри. Однак просторова локалізація больового відчуття має не досить точний характер. Добре відомими є випадки неправильної локалізації хворим осередку болю; хворий скаржиться на біль в одному місці, хоч у дійсності больовий осередок знаходиться в зовсім іншому. Пояснюється це іррадіацією процесу збудження, яка дуже розширює межі рецептивного поля.

Больові відчуття завжди пов'язані з більш-менш вираженим, залежно від сили болю, почуттям неприємного, фізичного страждання. Тому в щоденному яситті їх часто називають почуттями.

Відносна самостійність різних видів шкірних відчуттів яскраво виступає в досліді Хеда, який увійшов в психологічну літературу як один з класичних експериментів. Вчений перерізав у себе одне з розгалужешь нерву, внаслідок чого у нього зникала шкірна чутливість тїпї частини шкіри передпліччя, яку інервує це розгалуження. Через деякий час він зшивав кінці перерізаного нервового розгалуження. Шкірна чутливість відновлювалась. Спочатку виникала тільки груба больова чутливість у відповідь на будь-яке доторкування до згаданого вище відділу шкіри. Температурні, тактильні відчуття були відсутні. Потім больові відчуття ввійшли в норму, виникла чутливість до торкання та температури. Цей дослід говорить про те, що больові відчуття можуть існувати при відсутності тактильних та температурних.

Бувають випадки, коли в певних умовах деякі люди відчувають за допомогою шкіри подразники, специфічні для зорового рецептора (колір). Можливо, що кольорові подразники діють при цьому своїми температурними

Ш


властивостями. Однак таке з'ясування не можпа визнати достатнім. О. М. Лвонтьев домігся утворення в лабораторних дослідах умовного рефлексу на світловий подразник, що впливає на шкірні покрови руки. При цьому теплову його дію було повністю виключено за допомогою спеціальних фільтрів. Піддослідні після ряду вправ навчилися відрізняти світло шкірою руки, але їм важко було виразити своє відчуття певними словами. Ці явища потребують дальшого вивчення.

Органічними відчуттями називають відчуття,
Органічні пов'язані з діяльністю внутрішніх органів. До
відчуття. J ' '

J них належать відчуття голоду, спраги, ситості,

нудоти, змін у діяльності серця, легенів тощо. Вони сигналізують про стан наших внутрішніх органів, про зміни у внутрішньому середовищі, про хід задоволення наших органічних потреб.

Всі внутрішні органи мають свої рецептори і провідні шляхи, що зв'язують їх з великими півкулями головного мозку. Органічні відчуття є складовим моментом інтероцептивних безумовних і умовних рефлексів. Наявність останніх доведена, як зазначалось, дослідами Викова. Якщо багато разів поєднувати, наприклад, електричне подразнення лапи тварини з вливанням води в шлунок, то після декількох дослідів досить буде одного вливання води в шлунок, щоб у собаки з'явилась рухова реакція лапи. Якщо введення досить значної кількості рідини, що викликає підвищення сечовиділення, поєднувати з запалюванням електричної лампочки, то після серії дослідів підвищення його буде викликатися одним світловим подразником.

Інтероцептивні умовні рефлекси мають ряд особливостей: 1) їм властива інертність {вони появляються з труднощами, але, виникнувши, тримаються довго, важко гальмуються), 2) вони мають дифузний характер, особливо спочатку, 3) на початку свого утворення вони гальмуються екстерецептивними рефлексами, а потім, після кількаразового підкріплення, навпаки, гальмують екстероцептивні рефлекси.

Органічні відчуття викликаються імпульсами, що йдуть від внутрішніх органів. Це стосується відчуттів голоду, ситості, спраги, пов'язаних з задоволенням потреби в їжі і питві. ЦІ відчуття спричиняються не лише змінами в хімізмі крові, яка «омиває нервові центри». Механічне подразнення їжею слизової оболонки шлунка і викликана ним секреція, збігаючись багато разів у часі з прийманням їжі, стають подразниками, що стимулюють умовно-рефлекторним шляхом відчуття ситості. Відсутність цього подразника і пов'язані з цим «голодні рухи» шлунка стають умовним збудником відчуття голоду (Биков), Подібне можна сказати і про відчуття спраги. Умовний подразник, збігаючись в часі з прийомом недостатньої кількості води або ЇЇ відсутністю, стає імпульсом спраги, яка має велике біологічне значення. Так, висихання слизової оболонки порожнини рота може бути імпульсом, який відбивається у відчутті спраги.

Органічні відчуття характеризуються недостатньою ясністю, нечіткістю, непевною локалізацією. Тому Сеченов називав їх


«темними чуттями». Розглядаючи їх як відображення неспецифічних подразників, що Йдуть від усіх внутрішніх органів, він нерідно називав їх «системними чуттями». В нормальному етані, коли ми цілком здорові, ми не відчуваємо наших внутрішніх органів, нашого серця, легенів, нирок тощо. Але досить, щоб який-небудь з внутрішніх органів почав працювати з відхиленням від норми,— від нього зразу ж надходять сигнали в міру, внаслідок яких у нас виникає відповідний позив, що має пристосовне значення. Сеченов зазначав, що «системне чуття- завжди має характер позиву.

Характерною рисою органічних відчуттів завжди є їх позитивне чя негативне емоціональне забарвлення. Тому їх теж нерідко називають почуттями. Часто всі органічні відчуття злипаються в одне загальне відчуття, яке називають самопочуттям людини. У здорової людини, казав Сеченов, це — «валове почуття загального доброго стану», а у хворої — «почуття загального нездужання». Це — так звана сенестезія (загальне відчуття), що відображає загальний етап організму на основі сигналів, які поступають в мозок з різних органів тіла.

Кінестетичними, або руховими, відчуттями низи-Кінестетичні вають (від грецького «кІнезіс» — рух і «айсте-

відчуття. ■ \ -з ■

зіс» — відчуття) відчуття рухів і положення частин власного тіла. Вони мають важливе значення в підтриманні м'язового тонусу, координації рухів, в утворенні рухових навичок і пізнанні різних предметів зовнішнього світу.

На велике значення кінестетичних відчуттів указував Сеченов, ставлячи їх поряд з зоровими і слуховими. На його думку, кінестетичні відчуття — це сигнали з м'язово-суглобового апарата, які служать «ближчим імпульсом рухів», необхідною передумовою диференціації різних положень окремих частин тіла, зокрема кінцівок. Людина з закритими очима ясно розрізняє, наскільки її рука піднята або опущена в плечі, наскільки нона зігнута в лікті, наскільки розведені пальці кисті руки, відбувається згинання або розгинання ноги в коліні швидко чи повільно, нахиляється голова прямо вперед чи вбік і т. д.

Дані клінічних спостережень над хворими свідчать про те, що внаслідок розладу кінестетичної чутливості вони бувають іноді позбавлені відчування опори і не спроможні зробити жодного кроку з закритими очима (Сеченов).

Сигнали з м'язового апарата відіграють важливу роль в погодженні рухів, у визначенні положення окремих частин тіла в просторі. Вони є необхідною умовою вироблення чіткості, спритності рухів, потрібних у різних видах діяльності, зокрема трудової.

Без кінестетичних відчуттів неможливі заняття фізичною культурою і спортом, музикою. З допомогою кінестетичних відчуттів здійснюється контроль над діяльністю цілого ряду аналізаторів, зокрема зорового, особливо в тих випадках, коли рухи

о 26ІІ


очей стають звичними. Без кінестетичних відчуттів неможлива усна мова, яка потребує постійного контролю рухів голосового апарата. Те саме стосується і письмової мови, складовим моментом якої є кінестетичний контроль за рухами руки. Кінестетичні відчуття необхідні також у різних актах виробничої діяльності. Кінестетичні відчуття викликаються скороченням і розслабленням м'язів, розтягуванням зв'язок, тертям суглобів. Таким чином, подразнення тут має механічний характер. Периферична частина кінестетичного, або рухового, аналізатора являє собою ряд вільних нервових закінчень, кінцевих утворень, розміщених в суглобово-м'язовому апараті. За сучасними даними, половина нервових волокон, що з'єднують мускульний апарат з мозком, є аферентною. Мозковий кінець кінестетичного аналізатора в своїй ядерній частині знаходиться в передній центральній закрутці кори великих півкуль головного мозку. Павлов розглядає передню центральну закрутку як чутливий центр, на відміну від традиційного погляду, представники якого вважають її руховим центром.

Кінестетичні відчуття, як і органічні, характеризуються деякою неясністю (Сеченов). Однак в поєднанні з іншими відчуттями вони набувають певної визначеності і диференційованості. Поєднуючись з зоровими відчуттями, вони набувають важливого значення у пізнанні людиною просторових властивостей речей.

Кінестетичні відчуття поєднуються з тактильними. Це їх поєднання має назву дотику. Відоме його значення в пізнанні об'єктивної дійсності. Рука, яку Сєчепов називав «щупа л ом», є надзвичайно важливим органом пізнання предметного світу. З допомогою руки людина, особливо на перших порах її індивідуального розвитку, знайомиться з багатьма особливостями навколишніх предметів і явищ. Долонна поверхня руки, як зазначає Сеченов, дає нам відомості про форму предметів, нагадуючи в цьому відношепні сітківку ока. Рукою ми пізнаємо об'єм предметів, їх вагу, товщину, силу їх механічного впливу, їх рух, певну віддаленість, розміщення тощо.

Рука корегує діяльпість інших органів чуття, наприклад зору, а в сліпих заміняє його. Вона являє собою один з найбільш тренованих органів людського тіла. Шляхом тренування можна досягти дуже тонкої диференціації ваги та інших властивостей предметів з допомогою руки (наприклад, розрізняння таких тягарів, як 800 і 804 г).

Великої досконалості досягає дотик, що здійснюється двома руками (бімануальний дотик). Він має асиметричний характер, функції правої та лівої руки не співпадають, а різняться в залежності від характеру об'єкта, цілевої спрямованості сенсорної дії. У прав-шів в більшості випадків переважає права рука (Б. Г. Ананьев).

Розрізняють дотик пасивний і активний. Перший дає відображення властивостей подразника, що рухається по шкірі. Тут


роль кінестетичних відчуттів дуже мала. Активний дотик є відображенням властивостей предмета в процесі рухів руки по ньому. Кінестетичні відчуття тут посідають значне місце. Активний дотик має більші пізнавальні можливості (Ананьєв, Шифман, Веккер). З другого боку, говорять про безпосередній і інстру-ментовиіі дотики. Б першому рука торкається об'єкта безпосередньо, в другому між ними існує той чи інший предмет — інструмент (наприклад, молоток, пила, рубанок тощо). Інструментальний дотик виробляється в процесі трудової діяльності і має специфічно людський характер. Обидві форми дотику беруть велику участь у праці, але їх відношення змінюється в різних трудових операціях (Ананьев, Ломов, Ярмоленко).

Певною різновидністю дотиково-рухових відчуттів є вібраційні відчуття, що виникають під впливом переривчастих дій певних об'єктів на шкіру, кістковий або мускульний апарат. Якщо, наприклад, покласти руку на поверхню працюючого двигуна, вібраційні відчуття набувають дуже виразного характеру.

Вібраційні відчуття викликаються дією коливань невеликої частоти, від 16 до 1600 на секунду. Вони мають значення в деяких видах професійної діяльності (наприклад, шофера, моториста, пілота). Вони розвиваються у німих, сліпих, компенсуючи в певній мірі відсутні у них види чутливості. В житті цих людей особливо зростає значення кінестетичної та вібраційної чутливості. Спираючись на її вдосконалення, сліпоглухонімі в результаті вміло побудованого їх навчання оволодівають усною і письмовою мовою, засвоюють цілий ряд виробничих умінь і досягають високого ступеня розумового розвитку (Ольга Скороходова). Кінестетичні відчуття зв'язані з статичними, від-

Статичні чуттями. Під останніми розуміють відчуття ста-

відчу я. тики тіла, його рівноваги, положення тіла в про-

сторі. Ці відчуття мають життєво важливе значення для організму. Задоволення його найнеобхідніших потреб стає неможливим, якщо порушується нормальне положения в просторі. Тому сигнали, що йдуть з статичного рецептора до великих півкуль головного мозку, спричиняють реакції нервової системи, які забезпечують збереження рівноваги організму.

Периферичним кінцем статичного ана
лізатора є отолітовий прилад і півколові
канали, розміщені у внутрішньому вусі. с

Рис. 32. Лабіривт: Отолітовий прилад складається з мішечка а _аш]ула півколового кя-і маточки. В них знаходяться вапнякові кристали налу; б — півколові канали; (отоліти) розміром від 0,001 ДО 0,015 мм, які при « — завитка; г — кругле ві-зміні положення голови переміщуються і под- конце; 3 - овальне віконце. разнюють через чутливі волоски закінчення одного з розгалужень слухового нерва. Півколові канали (їх у людини три) розміщені в трьох взаимно перпендикулярних площинах (рис. 32). Вони заповнені рідиною (ендолімфою). При зміні положення голови

5* 131


епдолімфа в півколових каналах переливається І подразнює закінчевпя розгалужень слухового нерва. Завдяки тому, що півколових каналів три і що вопи взаємно перпендикулярні, найменша зміна в положенні голови викликає рух ендолімфи, який сигналізує в великі півкулі і викликає відповідну рухову реакцію.

Рівновага організму регулюється рефлекторно. Водночас ми відчуваємо зміни в положенні нашого організму. Статичні відчуття беруть певну участь у пізнанні людиною просторових підношень. Вони виступають тут в єдності з зоровими, руховими та іншими відчуттями. Недостача статичної чутливості позначається на підтриманні нею рівноваги тіла, хоч може компенсуватися іншими аналізаторами.

Загальні Розглянувши окремі види відчуттів, ми можемо

властивості тепер схарактеризувати їх загальні властивості,
відчуттів. притаманні всім відчуттям незалежно від того,

якими подразниками вони зумовлюються і при участі яких аналізаторів вони виникають. Такими властивостями с якість, інтенсивність і тривалість.

Якість і це основна властивість відчуття, що відрізняє його від інших відчуттів. «Найпершим і найпервіснішим є відчуття, а в ньому неминучою і є якість...»1. Якісно відрізняються відчуття одного виду рід іншого, а також різні відчуття в межах одного І того ж виду. Прикладами якостей відчуттів є різні кольорові тони і відтінки, звуки різної висоти, різні запахи, смаки і т. д. Як було показано раніше, якість кожного відчуття визначається якістю, властивістю того об'єкта, який його викликає. Водночас відчуття залежить і від суб'єкта, що відчуває, від його мозку, його аналізаторів.

У зв'язку з цим давно постало питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у відчуттях людини. Розв'язання цього питання має важливе значення не тільки для психології, а й для філософії.

В історії людської думки було немало спроб довести, ніби якість відчуттів визначається не об'єктом, а суб'єктом. Одну з таких спроб в середині XIX ст. зробив німецький фізіолог Иоганнес Мюллер. Виходячи з фактів збудження органів чуття неадекватними їм подразниками (наприклад, ока— механічною, електричною дією на нього тощо), він прийшов до висновку, що якість відчуття зумовлюється внутрішніми властивостями органів чуття, їх «специфічною енергією», а не об'єктами, що діють на них. Тому відчуття ніби не дають нам відомостей про те, якими справді є ці об'єкти. Це положення Й. Мюллера дістало назву фізіологічного ідеалізму. В. І. Ленін піддав критиці цей неправильний висновок Мюллера. «Ідеалізм цього фізіолога,— пише вігі,— полягав у тому, що, досліджуючи значення механізму наших органів чуття в їх відношенні до відчуттів, указуючи,


наприклад, що відчуття світла виникає при різного роду діянні на око,— він схильний був виводити звідси заперечення того, що наші відчуття є образи об'єктивної реальності»1.

Мюллер неправильно витлумачив специфічність людських відчуттів і внаслідок цього прийшов до агностицизму. Справді ж специфічність органів чуття утворилася в процесі біологічної еволюції, внаслідок їх пристосування до відображення певних видів подразників з тими чи іншими їх якостями, властивостями. Так, око утворилося в процесі його пристосування до сприймання світлових подразників, вухо — звукових і т. д. Специфічність органів чуття є доказом того, що вони відображають дійсність такою, якою вона є. Якби відчуття, одержувані через них, не давали правильного відображення об'єктивної дійсності, то живі істоти не могли б до неї пристосовуватися й існувати.

Інтенсивність відчуттів — це їх кількісна характеристика. Відчуття однієї й тієї ж якості завжди бувають сильнішими чи слабшими. Інтенсивність відчуття визначається силою подразника. Проте залежність між силою подразника і інтенсивністю відчуття не проста, а складна. Тут є певні закономірні відношення, про які буде далі сказано.

Для кожного відчуття характерна також певна тривалість, що являє собою його часову характеристику. Тривалість відчуття залежить від тривалості дії подразника. Але й тут немає, як буде далі з'ясовано, цілковитого збігу. Залежність Не всякий подразник, діючи на аналізатор, ви-інтепсивиоеті клика с відчуття. Існують підпорогові подразни-

відчуття кн, які, діючи на органи чуття і великі півкулі

від сили головного мозку, не викликають відчуттів. Щоб

подразника. .

г викликати відчуття, подразник повинен досягти

певної сили або відповідного порога. Мінімальна сила подразника, яка, діючи на аналізатор, викликав ледве помітне відчуття, називається нижчим порогом чутливості.

Нижчий поріг характеризує гостроту чутливості аналізатора. Між чутливістю і величиною нижчого порога існує обернене відношення: чим нижчий поріг, тим чутливість вища і навпаки.

Наші аналізатори є дуже чутливими органами. Вони збуджуються дуже малою силою енергії відповідних їм подразників. Це стосується не тільки ока, вуха, а й інших аналізаторів, зокрема нюхового. Нюховий орган являє собою приклад дуже тонкої чутливості. Людина може відчувати ним наявність пахучих речовин при дуже малій їх концентрації, наприклад: запах мускусу — при кількості 2 ■ 10~5 мг, розового масла — 4 - 10^6 жг, запах метплмеркаптану — при 2 ■ 10~9 мг.

Досить високою є чутливість смакового аналізатора, хоч і різною щодо різних речовин. Так, найменша (порогова) кон-


 


1 В. І. Л є пі u, Твори, т. 38, стор. 303.


1 В. І. Лені н, Твори, т. 14, стор. 278—27У.


 



Ш


центрація, необхідна для того, щоб викликати нове помітне відчуття, дорівнює: для цукру — 0,5%, кух. солі — 0,25 %, соляної кислоти — 0,0065%, для хініну (на основі язика) — 0,00005%.

Дослідження нижчого абсолютного порога чутливості аналізаторів, зокрема зорового і слухового, має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Воно потрібне в умовах шкільної роботи, для навчання дітей, які погано бачать і погано чують, а тому потребують особливої до себе уваги.

Якщо весь час збільшувати силу подразника, ми досягнемо верхнього порога, після якого ми далі не відчуватимемо її зростання. Максимальна сила подразника, що її здатні ми відчути певним аналізатором, називається верхнім абсолютним порогом його чутливості.

Дальше збільшення сили подразників, що діють на наші аналізатори, робить їх небезпечними для них, породжує больові відчуття. Отже, діапазон чутливості аналізаторів до сили подразників визначається нижчим і вищим абсолютними порогами.

Хоч ці пороги називаються абсолютними, величина їх змінюється залежно від різних умов. Такими умовами є стан органу, сила подразнення, тривалість подразника і екстенсивність його дії (Сеченов).

Поряд з абсолютними порогами чутливість аналізатора ха-ракте ризується також порогом розрізняння, або диференційним порогом. Таким порогом є мінімальна різниця в силі двох подразників, яка викликає ледве помітну різницю відчуттів.

Не кожна різниця між діючими об'єктивними подразниками помічається нами. Щоб ця різниця стала відчутною, вона повинна досягати певної величини. Так, якщо до ваги в 100 г, що діє на кисть нашої руки, не закріпленій на підставці, нам додадуть 1—3 г, то ми не відчуємо збільшення ваги, ми відчуємо його лише тоді, коли до початкової ваги нам додадуть біля 3, 4 г. Це і є поріг розрізняння.

Добавка до початкового подразника, яка визначає поріг розрізняння відчуттів, не залишається без змін при зміні величини початкового подразника: чим останній більший, тим більшою повинна бути І добавка. Так, якщо до ваги в 100 г, що лежить на кисті руки, треба добавити 3—4 г, щоб виникло відчуття ледве помітного розрізняння, то до ваги в 1000 г доводиться додавати вже приблизно 33,3 г.

У межах певної групи відчуттів відношення добавки до величини початкового подразника становить постійну величину. Якщо величину початкового подразника позначити через П, порівнюваного з ним другого, збільшеного — через Пі, то сформульоване положення можна виразити так:


Це значить, що поріг розрізняння характеризується відносною величиною, постійною для даного аналізатора.

Це положення було сформульовано французьким фізиком Бугером для зорових відчуттів та трохи пізніше німецьким фізіологом Вебером для дотикових відчуттів. Воно дістало назву закону Бугера — Вебера, який характеризує поріг розрізняння.

Положення це було висунуто німецьким фізіологом Е. Вебером і дістало назву закону його імені. Закон Вебера характеризує поріг розрізняння. Чим менша його відносна величина, тим поріг розрізняння нижчий, тим чутливість аналізатора до розрізняння сили подразників (тонкість чутливості) вища- Для

1 зорових відчуттів це відношення дорівнює приолизно j^, для

1 . І

СЛУХОВИХ — г^ , ДЛЯ ВІДЧУТТЯ ТИСКу — дтг .

Як же взагалі залежить зростання інтенсивності відчуття від зростання сили подразника? Експериментальні дані показали, що це зростання відбувається не прямо пропорціонально зростанню сили подразника, а повільніше. Математичне його формулювання спробував дати німецький фізик Г. Фехнер, який, узагальнюючи дані Вебера, показав, що в той час, як сила подразника зростає в геометричній прогресії, інтенсивність відчуття збільшується в арифметичній прогресії. Інакше це положення формулюється ще так: Інтенсивність відчуття пропорціональна логарифму сили подразника. Воно дістало назву закону Вебера — Фехнера.

Цей закон, що характеризує зв'язок між інтенсивністю відчуття і силою подразника, який його викликає, підтверджується для середньої інтенсивності зорових, слухових, тактильних, нюхових, смакових і кінестетичних відчуттів. При переході до подразників, які за своєю силою наближаються до нижнього і верхнього порогів, мають місце значні відхилення від цього закону. Залежність, сформульована в пьому, враховується на практиці (при розрахунках освітленості, акустичних особливостей великих приміщень, в фотометрії і т. д.).

В основі розрізняння діючих на аналізатор подразників лежить диференціювальне гальмування. Шляхом виховання можна досягати дуже тонкого і досконалого розрізняння мало чим відмінних один від одного подразників, які діють на аналізатор. Це успішно досягається в тих випадках, коли розрізняння с життєво необхідним. Цим пояснюється більш висока диференційна чутливість людей до тих об'єктів, з якими зв'язана, наприклад, їх професійна діяльність.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!