Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






IT. ОСНОВНІ ФОРМИ ПСИХІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 3 часть



Для ока характерною є велика рухливість, яка забезпечується трьома парами мускулів, що рухають його в різних напрямах. Рухи очей, а також повороти голови значно збільшують можливості зорового аналізатора схоплювати велику кількість об'ск-тивних подразників, що звідусіль діють на нього.

Око за допомогою рухів моделює подразник, ніби знімаючи з нього зліпок. На це вперше звернув увагу І. М. Сеченов, який порівнює в цьому відношенні око зі щупалами, що охоплюють предмет з усіх боків. Рухи очей бувають різні (рухи стеження, стрибкоподібні та ін.).

До зорових відчуттів ми відносимо відчуття

Особливості світла і кольору. Все, що ми бачимо, винромі-

ЗОРОБИХ - . г . . .

відчуттів. нюс ао° відоиває ту чи іншу кількість світлових хвиль або електромагнітних коливань певної довжини. Тіла зовсім прозорі не відбивають світлових променів і тому є певидимі для нас.

Сонячне світло, падаючи на оточуючі нас предмети, частково вбирається, частково відбивається ними (в залежності від їх властивостей). Відчуття різних кольорів викликаються у нас електромагнітними коливаннями від 400 до 800 більйонів у секунду (довжиною хвилі від 0,00076 до 0,00039 мм). Найдовші хвилі викликають відчуття червоного кольору, найкоротші — відчуття фіолетового кольору. Таким чином, прилад ока розкладає світлові промені на коливання різної довжини, і ми розрізняємо червоний, синій та інші кольори, які різняться між собою довжиною хвилі (Павлов).

Хвилі, що є поза межами видимої нами частини спектра, не викликають відчуттів кольору. Так, інфрачервоні промені викликають відчуття тепла, ультрафіолетові, рентгенівські і радіопро-мені не викликають ніяких відчуттів, але порушують життєдіяльність живої тканини при тривалій їх дії.

Відчуття кольору характеризується тоном, яскравістю, або світлістю, і насиченістю. Під кольоровим тоном розуміють особливість відчуття, що зумовлюється довжиною діючої хвилі, а саме: червоний, зелений, оранжевий, жовтий і всякий інший колір. Кольорові тони розрізняються за їх відтінками. Всі такі кольори називаються хроматичними (барвистими).


Відчуття білого кольору є наслідком однакового збудження зорового аналізатора всіма хвилями спектра. Воно зв'язане рядом поступових переходів з відчуттям чорного через відчуття сірого кольору. Всі відтінки білого, сірого і чорного кольору називаються ахроматичними (безбарвними) кольорами.

Відчуття кольорів спектра визначаються довжиною відповідної хвилі або частотою коливань на секунду. На зоровий аналізатор завжди одночасно діють хвилі різної довжини. В-иаслідок їх змішування виникають відчуття інших кольорових відтінків, що їх немає в спектрі.



Шляхом експериментальних досліджень, початок яким поклав Ньютон, відкриті закони змішування кольорів. Основними з них є такі:

Чврб. Зел. Фіолет.

Черв. Жобтоеар. Жоваї. Зел. Голуб. Син. Фіолет.

Рис. 25. Схема трикомпонентної теорії кольоро-відчування.

1. Для кожного хроматичного кольору є такий колір спектра, при змішуванні з яким утворюється ахроматичний колір. Такі пари кольорів називаються додатковими (наприклад, червоний і зелений, синій і жовтий і т. д.).

2. Змішуючи два недодаткових кольори, можна одержати псі кольори спектра, які лежать між ними, наприклад при змішуванні оранжевого і зеленого одержуємо жовтий, зеленого і синього — голубий і т. д.

3. Відчуття кольору, що одержується внаслідок змішування, не відрізняється від відчуття простого кольору.

Таким чином, шляхом змішування трьох спектральних кольорів, в яких додатковий лежить між двома іншими, що йдуть за ним, можна одержати всі хроматичні кольори та їх відтінки. Таких відтінків людське око розрізняє до 500.

Як же наше око розрізняє кольори об'єктів? Ще в середині XVIII ст. великий російський учений М. В. Ломоносов висловив догадку про фізіологічні і фізичні механізми відчування хроматичних кольорів. Згодом вона була розвинена англійським ученим Юнгом і німецьким ученим Гельмгольцем. Згідно з їх припущенням, в колбочках сітківки є три види кольорочутливих речовин, які розкладаються внаслідок впливу хвиль певної довжини. Збудженпя, що виникає від розкладання першої речовини,


 




приводить до виникнення відчуття червоного кольору, другої — зеленого, третьої — фіолетового кольору. Відчуття інших кольорів спектра є результатом подразнення цих кольорочутлипих елементів у різній пропорції (рис. 25). Відчуття кольору, якого немас в спектрі, виникає внаслідок змішування спектральних кольорів (наприклад, пурпурний колір є результатом змішування фіолетового і червоного, коричневий — жовтого і чорного). При рівномірному розкладанні всіх трьох кольорочутли-вих речовин виникає відчуття білого кольору.



Ця теорія грунтується на результатах змішування кольорів, які говорять про те, що справді з трьох кольорів (червоного, зеленого і фіолетового) можна дістати всі інші кольори.

Під яскравістю, або світлістю, кольору розуміють ступінь його наближення до білого кольору. Чим колір ближчий до білого, тим він яскравіший і світліший. Яскравість, або світлість кольору, визначається кількістю світла, що відбивається тим чи іншим предметом, забарвленим у цей колір.

Яскравість ного залежить від навколишніх умов, зокрема від освітлення. При денному світлі найяскравішим кольором н спектрі с жовтий, за ним іде фіолетовий, зелений і червоний, найтемніїпим є синій. В умовах присмерку максимум яскравості пересувається від жовтого кольору до зеленого, яскравість червоного кольору зменшується, яскравість синього його перевищує (феномен Пуркіньє). Червоний і голубий папір однакової світлості в умовах денного світла з настанням темряви перестають відчуватися як однаково світлі: голубий здається світлим, а червоний — темним. Вночі, коли зникають майже всі кольорові відчуття, небо може ще здаватися голубим.

Світлість визначається кількістю відбитого світла. Чим більше світла відбивається об'єктом, чим більший коефіцієнт відбиття, тим більша його світлість. Так, білий писальний папір відбиває світла до 80%. Чорний папір, яким користуються в фотографії, відбиває світла 0,04 °о, чорний оксамит — 0,003%.

Насиченість кольору характеризується ступенем його наближення до спектрального кольору. Спектральні кольори є найбільш насиченими. В міру додавання до них ахроматичного кольору їх насиченість зменшується.

Слухові відчуття також мають дуже велике

Слухові від- значення в житті людини. Відображаючи велику

ї^виншсшпінн. різноманітність властивостей звучних предметів

і явищ, вони допомагають людині правильно

орієнтуватись в навколишньому середовищі і регулювати свої

дії. Важливість слухових відчуттів у житті й діяльності людини

особливо зростас завдяки їх безпосередньому зв'язку з мовою

та музикальною діяльністю.

Слухові відчуття викликаються звучащими об'єктами, які діють на слуховий аналізатор на віддалі через коливання


Рис. 26. Будова вуха:

1 — вушна раковина; 2 — зовнішній слуховий прохід; 3 — барабанна перетинка; 4 — стремено; 5 — кісткова частина євста-хійової труби; б — хрящова її частина; 7 — нрнсінок; * — пів-колові канали; 9 — мис; W — кругле віконце; п — барабанна порожнина; 12 — завитковий канал; із — драбина присінка; 14 — барабанна драбина; 15 — вершина завиткового каналу; 16 — завитковий водопровід; П — ендолімфатичний міхурець; IS— місце приушної залози.

Рис. 27. Поперечний розріз ходу завитки.


 


11G


 


повітря або звукові хвилі. Досягаючи органу слуху, вони його збуджують, внаслідок чого виникають слухові відчуття.

Повітряпа хвиля, що викликає слухові відчуття, мас форму синусоїди і характеризується довжиною і амплітудою, або розмахом. Від довжини хвилі залежить частота коливань: чим довша хвиля, тим менша частота коливань.

Людське вухо сприймає повітряні хвилі в межах від 16 до
20 000 коливань на секунду. Коливання з частотами, що лежать
поза цими межами, людина не чує. Так, ми не чусмо коливань
з частотами, нижчими за 16 коливань на секунду, відомих під
назвою іпфразвуків, і з частотами, вищими за 20 000 на секунду,
що називаються ультразвуками.
2 Периферичною частиною слухо-

вого аналізатора є вухо. Воно складається з трьох частин: зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха (рис. 26).

До складу зовнішнього вуха входять
вушна раковина, яка вловлює повітряні
хвилі, і слуховий прохід, по якому останні
проходять далі до глибше розміщених ча
стин рецептора. Середнє вухо складається
з барабанної перетинки, з'єднаної з слухо
вими кісточками (молоточком, ковадлом
і стременом), які передають коливання
,, .-.с ґі ■■ V внутрішнє вухо. Внутрішнє вухо має

Рис. 28. Схема основної пере- 'скш^бутву,"в иьом* „вміщена власне
тинки. рецепторна частина вуха (завитка), що

і - ™Рма волГна1 "7™»гі ™<> 2,5 закрутки, вздовж яких тягнеться
волокна. перетинка різної ширини. До складу п

входить кортіїв орган (рис. 27), який з'єднується із слуховим нервом, закінчення якого лежать в основній перетинці. Основна перетинка складається з 15 000—20 000 волокон (рис. 28).

Повітряна хвиля, що уловлюється вушною раковиною, приводить в етап коливання барабанну перетинку, яка передає коливання через молоточок, ковадло і стремено у внутрішнє вухо. У внутрішньому вусі приходить в рух рідина (лімфа), внаслідок коливання якої подразнюються волокна основної перетинки. Виникле збудження передається до великих півкуль головного мозку.

Мозковий кінець слухового аналізатора в своїй ядерній частині знаходиться у вискових долях великих півкуль. Клітини розсіяної частини розкидані в різних місцях кори. Периферичний і мозковий кінці слухового аналізатора з'єднуються за допомогою провідного шляху, слухового нерва, що утворює в слуховому рецепторі ряд розгалужень, одне з яких, відоме під назвою завиткового перва, з'єднується з основною перетинкою. Слуховий провідний шлях перехрещується: той, що йде з правого вуха, закінчується и лівій півкулі, з лівого — в правій.

Слуховий чутливий шлях проходить через довгастий мозок, нижчі відділи чотиригорбикового тіла. Зв'язок слухового рецептора з чотиригорбико-вмм тілом забезпечує ряд рухових рефлексів, що відіграють важливу роль у відчутті звуку: поворот голови в бік звучащого об'єкта, здрпгування від дії сильного подразпика тощо. Глухота, що буває у деяких людей, виникає внаслідок пошкодження тих чи інших частин слухового аналізатора.

.118


До слухових відчуттів палежать відчуття шумів Особливості j тон(в а5о музикальних звуків.

слухових -г>. . J

відчуттів. Відчуття шумів викликається неперіодичними повітряними коливаннями. Відчуття музикальних звуків, навпаки, зумовлюється періодичними повітряними хвилями.

В слуховому відчутті ми розрізняємо три поєднані між собою сторони, а саме: а) відчуття висоти звуку, б) його голосності, в) тембру.

Відчуття висоти звуку визначається довжиною повітряної хвилі або кількістю коливань на секунду. Чим довша хвиля, тим нижчий звук і навпаки. Найнижчий звук викликається 16 коливаннями, найвищий — 20 000 коливаннями на одну секунду. Висота звуку вимірюється герцами, тобто кількістю повітряних коливань на секунду.

Весь діапазон музикальних звуків, які сприймає слуховий аналізатор людини, складається приблизно з 12 октав, 3 них у музиці вживається 7 октав.

Слуховий аналізатор людини характеризується дуже високою чутливістю до впсоти звуку. Найбільша чутливість у людини спостерігається в межах І000— 4000 герців, Це ті висоти звуків, які найчастіше використбвуї^тТйі тї~мЙГ. З віком чутливість до висоти звуку знижується. Так, у 60 років верхня її межа іноді знижується до 5000 герців. Спостерігаються також індивідуальні особливості звуковисотної чутливості у людей.

Чутливість до висоти звуку залежить від його сили. Високі і низькі звуки повинні досягати значної сили, щоб ми їх могли чути, звуки ж середньої висоти викликають відчуття, навіть не досягаючи великої сили.

Розрізняння звуків за висотою здійснюється слуховим аналізатором за допомогою основної перетинки, волокна якої на початку завитки мають 0,04 мм, а в кінці досягають 0,5 мм довжини. Функціонування їх пояснюють принципом резонансу (теорія Гельмгольца), а саме: поперечні волокна основної перетинки резонують на коливання різної частоти, внаслідок чого вухо і відчуває відповідні звуки.

Експериментальні дані, одержані в лабораторіях Павлова, підтверджують вірність цього припущення. У собак руйнували різні частини завитки — з короткими або з довгими волокнами основної перетинки. В першому випадку у тварин неможливо було утворити умовні рефлекси на високі звуки, в другому — на низькі (Андреев).

Голосність, тобто сила, або інтенсивність, звучання, визначається амплітудою повітряної хвилі. Чим більша амплітуда, тим голосніший звук. Від амплітуди повітряної хвилі залежить сила коливання основної перетинки І сила збудження, яке передається в кору великих півкуль головного мозку.

Голосність звуку впзпачасться в так званих децибелах, або


фонах. Так, голосність шепотіння дорівнює 10—15 децибелам. Голосність оркестру, що грає фортіссімо, може досягати 90 децибел. При 130—140 децибелах звук викликає вже біль у вухах.

Тембр звуку — це його відтінок, який залежить від джерела звуку. Звуки, відтворені різними музичними інструментами, як і різноманітні людські голоси, мають свій, властивий їм тембр.

Зву чаще тіло, яке передає коливання навколишньому повітряному середовищу (наприклад, струна роялю), коливається передусім всією своєю масою. Внаслідок цих коливань виникає основний тон. Проте зву чаще тіло коливається не тільки в цілому, а й своїми частинами. Окремі його частини мають свої само-

111. отїиш коливання, періоди яких дорівнюють-^-, -j' * т- Д- основного тону. Внаслідок цих коливань виникають часткові тони, або так звані обертони. Обертонами вони називаються тому, що вони завжди вищі від основного тону (вони викликаються хвилями меншої довжини). Тембр звуку і характеризується кількістю та висотою обертонів, що приєднуються до основного тону, зокрема — тим обертоном, який має найбільшу інтенсивність.

в джерела звуку, які характеризуються великою кількістю обертонів, а значить, і дуже яскравим тембром. До них належать такі музичні інструменти, як скрипка, віолончель, гобой, фортепіано та ін.

З другого боку, деякі музичні інструменти характеризуються невеликою кількістю обертонів, а значить, і бідним тембром. Найбільшу кількість обертонів має людський голос, який ми здебільшого впізнаємо за тембром. Деякі звуки позбавлені обертонів, їх називають чистими тонами. Такими є звуки камертона, у л кого відсутні часткові тони.

Обертони є важливою особливістю звукового подразника, що сти.мулює рефлекторну діяльність. Рефлекс на чистий тон, за даними Павлова, ніколи не досягає такої сили, як на «звичайний звуковий подразник», для якого характерні часткові тони. Пояснюється це тим, що чистий тон зв'язується в корі з меншою групою клітин. Звуковий подразник з певним тембром дає «сума-цііітшй ефект».

Отже, звуки, які ми сприймаємо, звичайно відзначаються складним характером, оскільки вони викликаються рядом коливань повітряної хвилі. Прислухаючись уважно до складних топів, ми виділяємо в них їх складові моменти. Допомагають це зробити спеціальні прилади, що називаються резонаторами.

Коли на наш слуховий аналізатор діє ряд звуків різної висоти, відбувається їх злиття, ступінь якого залежить від співвідношення між частотою коливань, що визначає їх висоту. Найбільший ступінь злиття дають звуки, частоти яких знаходяться у відношенні 1 : 2 (октава), 2 : 3 (квінта), 3 : 4 (кварта), 4 : 5 (велика терція). Найменшим злиттям відзначаються інтервали 8 : У (секунда), 8 : 15 (септима).


Співзвуччя з найбільшим ступенем злиття називаються консонансами, з найменшими — дисонансами. Консонанси і дисонанси викликають у нас різні емоційні реакції: перші — почуття приємного, другі — неприємного.

При одночасному звучанні двох тонів спостерігається явище інтерференції. Коли на слуховий аналізатор діють звуки однакової висоти, вони зливаються і звучання їх посилюється: внаслідок інтерференції збігаються амплітуди коливань. Якщо ж між висотами одночасно звучащих тонів є невелика різпиця, виникає явище биття, яке полягає в періодичному чергуванні підвищення і зниження голосності звуку. Биття спостерігається тоді, коли цих чергувань не більше ЗО на секунду. Коли їх частота перевищує цю кількість, ми починаємо чути так званий проміжний тон.

При одночасному звучанні тонів ми відчуваємо не тільки ці, а й так звані комбінаційні тони, які є наслідком інтерференції коливань. Так, якщо на слуховий аналізатор діють два звуки, то, крім цих звуків, ми відчуваємо третій, диференційний, нижчий тон, що утворюється різницею їх частот. Крім того, ми можемо відчувати сумаційний, вищий тон, який утворюється сумою їх коливань.

Слухові відчуття мають велике значення в усній мові. В процесі оволодіння мовою і користування нею у людини вироблюється фонематичний слух, тобто чутливість до звуків мови. Голосні звуки мови, що викликаються періодичними коливаннями голосового апарата, а потім повітряного середовища, належать до музикальних звуків, або тонів. Один і той же голосний звук може мати різну висоту і голосність, і це не характеризує його специфічності в порівнянні з іншими голосними звуками. Ці звуки різняться між собою властивими їм частковими тонами, які називаються формантами. Голосний звук має не менше двох формант, за якими його розрізняє слуховий аналізатор. Коли форманти, що властиві для голосних звуків, ослабляють свою силу, мова стає нерозбірливою. Приголосні звуки мають характер шумів, тому що спричиняються вони неперіодичними коливаннями.

Чутливість до звуків мови у людини виробляється з дитинства. В основі дуже тонкої диференціації звуків мови лежить утворення тимчасових зв'язків, умовних рефлексів, які, правильно відображаючи діючі акустичні подразники, одержують «ділове підкріплення» і таким чином набувають значної міцності. Відмінність між звуками різних мов дуже невелика, проте людина проявляє досить велику чутливість до їх особливостей, оволодіваючи ними з раннього віку. Так, наприклад, в російській і українській мовах приголосні звуки можуть вимовлятися твердо і м'яко, і від цього часто залежить значення слова. Для чужоземця, що не володіє цими мовами, таке диференціювання звуків становить великі труднощі.



Нюхові Рефлекси на нюховий подразник відіграють

відчуття. у тварИН важливу роль в їх взаємодії з середо-

вищем. Вони тісно пов'язані з задоволенням потреби в їжі, паруванні, самозбереженні. В поведінці, наприклад, собаки вони стоять за своїм розвитком і значенням на одному рівні із слуховими і зоровими. Добре відомо, що собака з суміші 15 яких-небудь запахів легко реагує на один з них. Собака-шукач за запахом слідів людини легко її відшукує, навіть коли сліди дещо стерті або покриті багатьма іншими.

У житті людини нюхові відчуття не мають такого значення, як зорові і слухові, їх роль полягає передусім у тому, що вони сигналізують людині про свіжість їжі, чистоту повітря. Однак у тих випадках, коли вони стимулюються умовами, професійною діяльністю людини і відповідно тренуються, вони досягають у неї значної досконалості (наприклад, у дегустаторів, пожежників, робітників парфюмерних фабрик і т. д.). Значного розвитку досягають вони у сліпих і сліпоглухонімих людей.

Нюхові відчуття викликаються пахучими речовинами. Діючи в газоподібному стані на нюховий аналізатор, ці речовини викликають відчуття запахів. Не всі об'єкти мають ці властивості, що залежить від їх хімічного складу.

Периферичний кінець нюхового аналізатора являє собою частину верхніх відділів слизової оболонки носа, розміщеної біля носоглотки, по сусідству з дихальним і травним шляхами. Чутливі І опорні клітини її з'єднуються привідним шляхом з мозковим кінцем аналізатора. Останній знаходиться в корі великих півкуль. Його ядерна частина розміщена в самій древній частині головного мозку, яка досягає у хребетних тварин значних розмірів і називається амоновим рогом.

Нюховий аналізатор людини відчував велику кількість різноманітних запахів. Визначаються вони хімічною природою тих речовин, які є їх джерелом. Запахи називають відповідно до їх об'єкта: запах рози, чаю, запах бензину тощо.

Нюхові відчуття дуже часто поєднуються з іншими відчуттями — смаковими, тактильними, температурними і т. д. Вони пабувають тоді складного характеру. Зв'язок нюхового відчуття з іншими відчуттями може носити умовнорефлекторний характер. Так, вигляд троянди може посилювати в нас відчуття її запаху.

У нюхових відчуттях спостерігається і явище їх змішування. Пахучі речовини, змішані в певній пропорції, дають відчуття нового запаху. Ця властивість їх широко використовується в парфюмерній практиці.

Смакові Смакові відчуття дуже тісно пов'язані з нюхо-

відчуття. вими. їх з'єднує спільна роль у процесах харчування. Звідси і анатомічне сусідство їх органів: периферичні кінці смакового і нюхового апалізаторів знаходяться поруч і з'єднуються один з одним.

\12


Смакові відчуття викликаються хімічними подразниками в рідкому стані. Рідкі або розчинені в слині, яка виділяється слинними залозами в порожнині рота, речовини діють на смаковий аналізатор і викликають відчуття смаку. Відіграючи важливу роль в травленні (при відсутності смакових відчуттів останнє порушується), ці відчуття тим самим включаються в найважливіший процес життєдіяльності організму — обмін речовин. За допомогою смакових відчуттів ми розрізняємо властивості поживних речовин.

Периферичну частину смакового аналізатора становлять нервові закінчення в порожнині рота, головним чином, в слизовій оболонці язика. До складу так званих сосочків язика входять смакові бокали, які являють собою розміщені у вигляді овалу чутливі і опорні клітини. Смакових бокалів налічується в одних сосочках від 100 до 150, в інших — від 5 до 20. Смакові сосочки розміщені в різних частинах оболонки язика, за винятком середини, яка позбавлена чутливості до смаку.

Значну роль в процесі виникнення смакових відчуттів відіграють рухи язика, які полегшують доступ рідкого подразника до смакових сосочків.

Діючи на чутливі клітини, подразник викликає їх збудження, яке по провідному шляху передається до великих півкуль головного мозку. Ядерна частина мозкового кінця смакового аналізатора лежить по сусідству з ядром мозкового кінця нюхового аналізатора — в амоновому розі, в гіпокамповій борозні.

До смакових відчуттів належать відчуття солодкого, гіркого, солоного і кислого. Інші смаки становлять результат суміші цих основних смаків або включають в себе елементи нюхових, температурних, тактильних відчуттів (наприклад, смак м'яти, морозива, лимонаду і т. д.).

Характер смакового відчуття визначається в певній мірі хімічною структурою об'єктивного подразника. Так, відчуття кислого смаку викликають звичайно кислоти, солоного — солі і т. д.

Периферичний кінець смакового аналізатора неоднаково чутливий до всіх смакових подразників. У його функціонуванні спостерігається деяка спеціалізація: сосочки, розміщені на кінчику язика, чутливі здебільшого до солодкого смаку, у підніжжя — до гіркого, на вершині і по краях — до солоного, на бічних поверхнях — до кислого. Кожен вид цих сосочків, подразнюючись специфічною речовииою, дає відповідне відчуття. Середня частина слизової оболонки язика позбавлена смакової чутливості. Експериментальні дані підтверджують це. Так, дією кокаїну можна паралізувати тимчасово діяльність сосочків в тих чи інших частинах язика, викликати тимчасове зникнення чутливості до певного смаку.

Такти ' Тактильні відчуття випинають внаслідок дії ме-відчуття. х а ніч них подразників на поверхню шкіри. Вони належать до групи шкірних відчуттів. Необхідною умовою їх виникнення є контакт з об'єктивним подразником, тиснення на шкіру, яке викликає її деформацію.


Периферичною частиною тактильного аналізатора є нервові закінчення в шкірі з різного роду утвореннями (рис. 29). Останні з'єднуються з мозковою частиною аналізатора з допомогою провідного шляху, який проходить через спинний мозок, стовбур головного мозку, зоровий бугор в кору великого мозку. Мозковий кінець аналізатора в своїй ядерній частині локалізуються в задній центральній закрутці.

Гне. 29. Кінцеві рецепторні апарати шкіри: і — иачінійове тільце; 2 — меік-нерове тільце; з — нервове сплетення довкола ви.іосяної цибулини; 4 — колба Крау-ує; 5 — вільне нервове закінчення; п —нервове волокно.

Тактильні відчуття тісно пов'язані з іншими відчуттями, які ми одержуємо з поверхні нашої шкіри (термічними, больовими). Зв'язок цей зумовлюються природою самих об'єктивних подразників, їх властивостями. Діючи на поверхню шкіри, вони можуть викликати не тільки відчуття доторкування та натискання, а й відчуття тепла чи холоду, а при сильній дії — і болю. Хоч периферичні органи шкірної чутливості дещо диференційовані, проте вони і вв'язані спільним місценаходженням. Тому в звичайних умовах людина сприймає шкірні враження цільно (К. Биков). Проте це не виключає специфічності кожного виду шкірних відчуттів, яка зумовлюється властивістю подразника. Експериментальні дослідження показали, що реакція шкіри на різні об'єктивні подразники (наприклад, звужування і розширення судин під впливом тепла і холоду) визначається природою подразника, а не «точкою шкіри», на яку він діє, що в дію включається цри цьому не окрема точка шкіри, а «ціле рецептивне поле» (А. Пшоник). Тактильні відчуття — це відчуття доторку і тиску. У взаємодії людини з навколишнім середовищем вони відіграють велику роль, оскільки сигналізують про присутність того чи іншого подразника, який стикається з поверхнею тіла. Тактильні відчуття відображають важливі властивості предметів об'єктивного світу — рівність, шершавість, твердість, м'якість, сухість, вологість тощо. Істотною умовою відчування цих властивостей є рух дотикових органів і передусім руки. Він дає змогу найрізноманітнішими способами вступати в контакт з предметами і краще відображати їх властивості.

Тактильна чутливість неоднакова в різних частинах шкіри. Найбільшою вона є на слизовій оболонці язика, губ, кінчиках пальців. Чутливість руки свідчить про те, що тактильні відчуття, розвиваючись внаслідок взаємодії з середовищем, зазнають на собі впливу трудової діяльності людини. В процесі цієї діяльності


удосконалюється чутливість шкірних покровів руки, особливо
кінців пальців, до доторку і тиску. Тактильна чутливість дослі
джується з допомогою приладів, які називаються есте- __

зіометрами (рис. ЗО і 31).

Тактильні відчуття пов'язані з локалізацією по вразника в певному місці гикіри. Відчуваючи доторк і тиск, ми пов'язуємо його з певним місцем шкіри, на яке діє цей подразник. Просторова диференціація тактильних відчуттів з'ясовується різною локалізацією осередків збудження в мозковому кінці аналізатора під час дії подразника на різні місця шкіри.

г

Це підтверджується даними спостережень над такти-! ьними відчуттями хворих в перші хвилини після пластичної операції. Якщо у хворого зробити пересадження шкіри з одного місця на інше, то зразу ж після операції дія подразника на нове місце перенесеного кусочка шкіри локалізується на старому місці. В мозковому кінці аналізатора осередок збудження утворюється ще в старому відділі, який деякий час ще зберігає нервові зв'язки з старим місцем.

V

У просторовому розрізнянні тактильних відчуттів велику роль відіграють і інші аналізатори, зокрема зоровий. Ми бачимо місце доторку і тиску подразника на те чи інпіе місце шкіри, і це допомагає нам точніше його локалізувати. Однак просторова локалізація доторку спостерігається навіть тоді, коли ми місця його дії не бачимо.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!