Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Як можливі чинники стилю лідерства



Зважаючи на те, що вчені визначили особливі лідерські якості, можна припустити можливість існування певних особистісних властивостей, притаманних лідерам.

Особливості психіки людини вважаються одним з каузальних факторів формування звичок, установок, умінь і т. д. Маккрей і Коста вважають, що вони є не узагальненими описами поведінки, а скоріш диспозиціями, про наявність яких свідчать стійкі закономірності мислення, переживань та дій і які дозволяють прогнозувати та пояснювати поведінку. Риси розуміють як непрямі причини поведінки. Більшість вчених впевнені в каузальній первинності рис, і вважається, що риси формують і структурують (а значить, і передбачають) поведінку безпосередньо чи опосередковано, а також мають фундаментальний характер (тобто мають біологічну основу та стабільні в часі). Передбачається існування чіткої межі між видами поведінки, отож, типологічну особливість можна розглядати як високу ймовірність того, що в певній ситуації людина продемонструє поведінку певного типу [57]. А. Фернхем зазначає, що в причинно-наслідковому зв’язку особистісні риси є причинами, а поведінка – наслідком.

Типологічні властивості людини жодним чином не характеризують її світогляд, переконання, погляди й інтереси. Окрім цього, вони не є показниками її цінності як особистості. Вперше індивідуально-типологічні особливості дослідив Б. М. Тєплов. Ці властивості, на його думку, не визначають ніяких форм поведінки, але утворюють фундамент, на якому легше формуються одні форми поведінки, складніше – інші. Школою Тєплова-Нєбиліцина було сформульовано конструктивний підхід, згідно якого кожен з полюсів будь-якої з властивостей особистості являє собою синтез позитивних і негативних сторін [56].

Індивідуально-типологічні особливості особистості – це ті психічні властивості, які є найбільш стійкими та постійно проявляються, забезпечують певний рівень поведінки та діяльності, типовий для неї. У вузькому розумінні, за Т. В. Лєдовською, – це особливості психічних процесів, станів і властивостей, за якими люди відрізняються один від одного [23]. Вони накладають свій відбиток на професійну діяльність у будь-якій галузі, хоча різні професії висувають свої певні вимоги до різних властивостей. Психічні властивості частіше називають властивостями особистості, характерними ознаками яких є їх індивідуальна стійкість і міжіндивідуальна мінливість. Індивідуально-типологічні особливості мало змінюються протягом професійного шляху та належать до найбільш стабільних властивостей.



Одна й та ж типологічна властивість може мати як позитивні, так і негативні (з точки зору професійної успішності) прояви: слабкість нервових процесів визначає низький рівень працездатності й водночас високу чутливість; інертність нервових процесів проявляється в низьких показниках швидкості нервової діяльності та в міцності зв’язків і т. д. Б. М. Тєплов та В. Д. Нєбиліцин зазначали, що кожна властивість нервової системи і будь-яке поєднання властивостей не є абсолютно адаптивними або абсолютно дезадаптивними та можуть набувати позитивного чи негативного значення залежно від вимог оточуючого середовища. Це означає, що типологічні властивості особистості є рівноцінними з точки зору їх соціальної значимості: немає таких властивостей нервової системи, які перешкоджали б високим досягненням у всіх видах діяльності, і немає таких властивостей нервової системи, які автоматично зумовлювали б високу успішність будь-якої діяльності [56]. Таким чином, природна недостатність у межах однієї функції компенсується перевагою в межах іншої, не менш важливої. А різні типи вищої нервової діяльності, як зазначав Б. М. Тєплов, необхідно розглядати не як різні ступені досконалості нервової діяльності, а як різні способи врівноважування організму з середовищем. Саме тому люди з протилежними типологічними властивостями можуть досягати однакового професійного успіху.



Вивчаючи типологічні властивості, слід зважати на цілісність та унікальність особистості, що передбачає визначення її структури. Більшість вітчизняних психологів включає в поняття особистості комплекс природних властивостей, психологічна багатозначність яких визначається системою суспільних відносин, в яку включена людина. Існує велика кількість теорій і типологій особистісних рис. Найпоширенішою у вітчизняній психології є структура особистості, запропонована А. Г. Ковальовим [61].

Особистість в працях вченого виступає як інтегральне утворення психічних процесів, психічних станів і психологічних властивостей. Психологічні процеси становлять фундамент психічного життя людини. Психічні процеси формують психічні стани, які характеризують функціональний рівень психічної діяльності. За певних умов один зі станів може закріпитися і визначити деякі особливості характеру. Психічні властивості утворюються з психічних процесів, що функціонують на тлі психічних станів. Психічні властивості характеризують стійкий, відносно постійний рівень активності, характерний для даної людини. У свою чергу рівень активності визначає ту чи іншу соціальну цінність особистості та складає внутрішні суб’єктивні умови розвитку людини. В процесі розвитку психічні властивості певним чином поєднуються одна з одною, утворюючи складні структури.

Структура особистості за А. Г. Ковальовим включає такі компоненти (індивідуально-типологічні властивості особистості):

 

1. темперамент;

2. характер;

3. здібності;

4. спрямованість;

5. самосвідомість.

 

1.4.1. Темперамент – характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що складають цю діяльність психічних процесів і станів [6].

В. Д. Нєбиліцин виділяє три головних, ведучих компоненти темпераменту, що відносяться до сфер загальної активності індивіда, його моторики та його емоційності. Кожен з цих компонентів, у свою чергу, має досить складну багатомірну будову та різні форми психологічних проявів.

· Найбільш широке значення в структурі темпераменту має той його компонент, що позначається як загальна психічна активність індивіда. Сутність цього компонента полягає головним чином в тенденції особистості до самовираження, ефективного освоєння та перетворення зовнішньої дійсності; зрозуміло, при цьому напрямок, якість і рівень реалізації цих тенденцій визначаються іншими («змістовними») особливостями особистості: її інтелектуальними і характерологічними особливостями, комплексом її відносин і мотивів. Ступені активності розподіляються від млявості, інертності і пасивного споглядання, на одному полюсі, до вищих ступенів енергії, потужної стрімкості дій і постійного підйому – на іншому.

· До групи якостей, що складають перший компонент темпераменту, упритул примикає (або навіть, можливо, входить в неї як складова частина) група якостей, що складають другий – руховий, або моторний, – його компонент, провідну роль в якому грають якості, пов’язані з функцією рухового апарату. Серед динамічних якостей рухового компонента варто виділити такі, як швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда і ряд інших ознак м’язового руху (частина з них характеризує мовну моторику). Сукупність особливостей м’язової та мовної моторики складає ту грань темпераменту, що легше інших піддається спостереженню й оцінці і тому часто є основою для судження про темперамент їх носія.

· Третім основним компонентом темпераменту є "емоційність", що представляє собою великий комплекс властивостей і якостей, що характеризують особливості виникнення, протікання і припинення різноманітних почуттів, афектів і настроїв. У порівнянні з іншими складовими частинами темпераменту цей компонент найбільш складний і володіє розгалуженою власною структурою. В якості основних характеристик «емоційності» виділяють вразливість, імпульсивність і емоційну стабільність. Вразливість виражає афективну сприйнятливість суб’єкта, чуйність його до емоціогенних впливів, здатність його знайти ґрунт для емоційної реакції там, де для інших такого ґрунту не існує. Терміном «імпульсивність» позначається швидкість, з якою емоція стає спонукальною силою вчинків і дій без їхнього попереднього обмірковування і свідомого рішення виконати їх. Під емоційною лабільністю звичайно розуміється швидкість, з якою припиняється даний емоційний стан або відбувається зміна одного переживання іншим [34].

Темперамент, на думку С. Ю. Головіна, характеризує особистість з точки зору її динамічної своєрідності та накладає відбиток на протікання всіх сторін психічного життя. Найбільше проявляється в емоційному житті, руховій сфері, діяльності, поведінці, спілкуванні в цілому. На результатах діяльності темперамент може не позначатися. Впливає на формування багатьох здібностей, але на змістову сторону особистості темперамент не впливає. Мало піддається впливу середовища та вихованню, проте спостерігаються зміни проявів в онтогенезі.

Основні компоненти темпераменту та своєрідна єдність спонукання, дії і переживання дозволяють говорити про цілісність проявів темпераменту і дає можливість відносно чітко обмежити темперамент від інших психічних утворень особистості – її спрямованості, характеру, здібностей та ін.

Найчастіше в психологічній літературі виділяють такі типи темпераменту:

1. Холерик характеризується як швидкий, поривчастий, різкий, стрімкий, з силою і швидким темпом рухів, з високим рівнем психічної активності, енергійністю дій, здатного віддаватися справі з пристрасністю, але неврівноваженого, схильного до бурхливих емоційних спалахів і різких змін настрою. Він схильний до емоційних зривів, запальний, нетерплячий, іноді буває агресивним.

2. Сангвінік характеризується як живий, рухливий, швидко відгукуються на навколишні події, порівняно легко і швидко переживає невдачі і неприємності. Він відзначений високою психічною активністю, енергійністю, працездатністю, швидкістю і жвавістю рухів, різноманітністю і багатством міміки, швидким темпом мови. Прагне до частої зміни вражень, легко і швидко відгукується на зовнішні події, товариський. Емоції – переважно позитивні – швидко виникають і швидко змінюються.

3. Флегматик характеризується як повільний, незворушний, з низьким рівнем психічної активності, зі стійкими прагненнями і більш-менш постійним настроєм, із слабким зовнішнім виразом душевних станів (невиразністю міміки). Він важко переключається з одного виду діяльності на інший і пристосовується до нової обстановки. Переважає спокійний, рівний настрій. Почуття звичайно постійні. За несприятливих умов у флегматика може розвинутися млявість, блідість емоцій, схильність до виконання одноманітних звичних дій.

4. Меланхолік характеризується як вразливий, схильний глибоко переживати навіть незначні невдачі, але зовні мляво реагує на навколишнє. Характерний низький рівень психічної активності, сповільненість рухів, стриманість моторики й мови, швидка стомлюваність. Меланхоліків відрізняють висока емоційна сенситивність, глибина і стійкість емоцій при слабкому зовнішньому вираженні, причому переважають негативні емоції. При несприятливих умовах у них може розвинутися підвищена емоційна вразливість, замкнутість, відчуженість [6].

 

1.4.2. Характер – комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці, діяльності та ставленні до суспільства, колективу, самого себе [44].

Формування характеру індивіда тісно пов’язано з волею. Як зазначає Н.Д.Левітов, вольові процеси лежать в основі формування спрямованості характеру і, особливо, – вольових якостей характеру, а також зумовлюють міру вираженості та інших якостей характеру (інтелектуальних, моральних). Оскільки, за В. І. Абраменком, Н. Д. Левітовим, С. Л. Рубінштейном, характер індивіда проявляється в його вчинках, то без докладання вольового зусилля здійснення жодного вчинку неможливе. Тому в роботах радянських психологів волю часто називають "стрижнем", "хребтом" характеру, а у випадку слабкого розвитку волі говорять про слабкохарактерність людини в цілому. Таким чином, можна зробити висновок про те, що воля є важливою детермінантою формування характеру в цілому і його окремих компонентів, проте зведення характеру тільки до вольового компонента є неправомірним. На думку з Г. М. Горбач,"... оскільки зовнішньою, чуттєвою стороною рис характеру є дії і вчинки, то як немає характеру без волі, так і немає волі без характеру. Але, крім вольових рис, в структурі характеру наявні також моральні, емоційні та інтелектуальні якості" [8].

Кожен тип характеру – це не випадковий конгломерат властивостей: у їх поєднаннях просупає певна закономірність і логіка. Згідно з Е. Фроммом, типи характерів – це в загальному репрезентативні для різних груп розряди, категорії людей, поєднані спільністю внутрішніх і зовнішніх рис.

Як вважає А. Е. Лічко, акцентуація характеру (акцентуйована риса характеру) – «це крайні варіанти норми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, через виявляється вибіркова вразливість відносно певного роду психогенних впливів при хорошій і навіть підвищеній стійкості до інших». Тому акцентуація завжди передбачає посилення ступеня вираженості певної риси характеру суб’єктів незалежно на тлі інших особливостей, властивостей його характеру; ця риса і стає акцентуйованою.

Найчастіше в психологічній літературі виділяють такі типи акцентуацій характеру, запропоновані К. Леонгардом [25]:

1. Гіпертимний тип. Його характеризує надзвичайна контактність, переважання піднесеного настрою, балакучість, виразність жестів, міміки, пантоміміки. Людина часто спонтанно відхиляється від початкової теми розмови. Виникають епізодичні конфлікти з оточуючими людьми через недостатньо серйозне ставлення до своїх службових та сімейних обов’язків. Люди такого типу нерідко самі бувають ініціаторами конфліктів, але засмучуються, якщо оточуючі роблять їм зауваження з цього приводу. З позитивних рис, привабливих для партнерів по спілкуванню, людей даного типу характеризують енергійність, прагнення дій, оптимізм, ініціативність. Разом з тим вони володіють і деякими негативними рисами: легковажністю, схильністю до аморальних вчинків, підвищеною дратівливістю, недостатньо серйозним ставленням до своїх обов’язків. Вони важко переносять умови жорсткої дисципліни, монотонну діяльність, вимушену самотність, легко відволікаються.

2. Дистимічний тип. Його характеризує низька контактність, небагатослівність, домінуючий песимістичний настрій, зосередженість на темному боці життя. Такі люди є зазвичай домосідами, обтяжуються галасливим товариством, рідко вступають у конфлікти з оточуючими, ведуть замкнений спосіб життя. Вони високо цінують тих, хто з ними товаришує, і готові їм коритися. Мають наступні риси особистості, привабливі для партнерів по спілкуванню: серйозність, сумлінність, старанність, загострене почуття справедливості. Негативні риси: пасивність, сповільненість мислення, неквапливість, індивідуалізм.

3. Циклотимічний (афективно-лабільний) тип. Йому властиві досить часті періодичні зміни настрою, у результаті чого так само часто змінюється їх манера спілкування з оточуючими людьми. В періоди піднесеного настрою вони комунікабельні, а період пригніченого – замкнені. У час душевного піднесення вони поводяться як люди з гіпертимною акцентуацією характеру, а в період спаду – з дистимною.

4. Неврівноважений (збудливий) тип. Даному типу притаманна низька контактність у спілкуванні, сповільненість усіх психічних процесів, вербальних і невербальних реакцій, недостатня керованість, імпульсивність, алкоголізація. Нерідко вони нудні та похмурі, схильні до хамства та лайки, до конфліктів, у яких самі є активною, провокуючою стороною. Вони недружелюбні в колективі, владні в сім’ї. В емоційно спокійному стані люди даного типу часто сумлінні, охайні, люблять тварин і маленьких дітей. Проте в стані емоційного збудження вони бувають дратівливими, запальними, погано контролюють свою поведінку.

5. Застрягаючий тип. Його характеризують патологічна стійкість афекту, помірна комунікабельність, наполегливість, занудство, злопам’ятність, схильність до повчань, небалакучість. У конфліктах зазвичай виступає ініціатором, активною стороною. Прагне досягти високих показників у будь-якій справі, до якої береться, висуває підвищені вимоги до себе. Особливо чутливий до соціальної справедливості, разом з цим вразливий, підозрілий, мстивий, довго пам’ятає образи. Іноді надмірно самонадійний, ревнивий, висуває занадто високі вимоги до близьких та підлеглих на роботі.

6. Педантичний тип. Характеризується ригідністю нервових процесів. У конфлікти вступає рідко, виступаючи в них скоріше пасивною, ніж активною стороною. На службі поводиться як бюрократ, висуваючи до оточуючих багато формальних вимог. Разом з тим охоче поступається лідерством іншим людям. Іноді виводить домашніх надмірними вимогами охайності. Його позитивні риси: сумлінність, охайність, серйозність, обов’язковість, надійність у справах, а негативні, які сприяють виникненню конфліктів, – формалізм, занудство.

7. Тривожний (боязкий) тип. Людям даного типу властиві низька контактність, сором’язливість, невпевненість у собі, приниженість, миролюбивий настрій. Вони рідко вступають у конфлікти з оточуючими, граючи в них у основному пасивну роль, у конфліктних ситуаціях шукають підтримки й опори. Нерідко мають наступні позитивні риси: дружелюбність, самокритичність, працьовитість. Внаслідок своєї беззахисності також нерідко слугують „цапами-відбивайлами”, мішенями для жартів.

8. Емотивний тип. Ці люди надають перевагу спілкуванню у вузькому колі обраних, з якими встановлюються гарні контакти, яких вони розуміють „з півслова”. Рідко самі вступають у конфлікти, граючи в них пасивну роль. Образи носять у собі, намагаються не показувати їх оточуючим, не випускають їх назовні. Позитивні риси: доброта, співчутливість, загострене почуття обов’язку, працьовитість. Негативні риси: надмірна чутливість, сльозливість.

9. Демонстративний тип. Цей тип людей характеризується легкістю встановлення контактів, прагненням до лідерства, бажанням влади та похвали. Він демонструє високий рівень пристосування до людей і разом з тим схильність до інтриг (при зовнішній м’якості манери спілкування). Такі люди дратують оточуючих самовпевненістю та високим рівнем домагань. Систематично самі провокують конфлікти, але при цьому активно захищаються. Мають наступні риси, привабливі для партнерів по спілкуванню: артистичність, здатність зацікавити інших, неординарність мислення та вчинків. Їх негативні риси: егоїзм, блюзнірство, хвалькуватість, уникання роботи.

10. Екзальтований (афективно-екзальтований) тип. Йому властиві висока контактність, балакучість, влюбливість. Такі люди часто сперечаються, але не доводять справу до відкритих конфліктів. У конфліктних ситуаціях вони бувають як активною, так і пасивною стороною. Разом з тим прив’язані й уважні до друзів і близьких. Вони альтруїстичні, здатні до співчуття, мають гарний смак, виявляють яскравість і щирість почуттів. Негативні риси: схильність піддаватися тимчасовим настроям і паніці.

Визначивши вид акцентуації, можна усвідомити, які труднощі соціальної адаптації відчуває людина, які спонукання у мотиваційній сфері є у неї провідними, а також прогнозувати її поведінку, особливо в соціально неблагополучних, ускладнених ситуаціях. Людина, що знає «загострені риси» свого характеру, може при бажанні контролювати свою поведінку, вчасно стримуючи ті чи інші небажані для себе і оточуючих форми реагування.

 

1.4.3. Здібності – індивідуально-психологічні властивості індивіда, які зумовлюють успішне виконання певних видів діяльності (засвоєння знань, навичок, вмінь і їх використання під час трудової діяльності) [44].

Здібності не є вродженими можливостями індивіда, це – соціальне надбання. Вродженими можуть бути лише анатомо-фізіологічні особливості, тобто задатки, що лежать в основі розвитку здібностей, самі ж здібності, як стверджує Б. М. Теплов, завжди є результатом розвитку [56]. Здібності – це реалізовані в тому чи іншому напрямі і в тій чи іншій мірі задатки людини. В ході індивідуального розвитку людини її задатки стають конкретними здібностями до тих чи інших видів діяльності.

Як наголошує Г. С. Костюк, здібності належать до основних властивостей, що характеризують людину як суспільну істоту, громадянина своєї країни, як особистість. Це – істотні психічні властивості людської особистості, що виявляються в її цілеспрямованій діяльності та зумовлюють її успіх. Сферою вияву здібностей людей є всі галузі їхньої різноманітної практичної, наукової і мистецької діяльності. Анатомо-фізіологічною основою здібностей академік вважав будову і функціональні властивості людського мозку та його органів.

Разом з тим у спільних здібностях людей розрізняють типологічні та індивідуальні відмінності. Життєві факти свідчать про те. що у здібностях людей, як і в інших рисах, "має місце єдність загального, типологічного й індивідуального".

Здібності – складні, синтетичні властивості особистості, здійснювати структурний аналіз яких можна тільки виходячи з діяльності, в якій вони актуально існують. Кожна діяльність, спрямована на розв’язання пізнавальних чи практичних задач, включає певні знання, дії, операції та пов’язані з ними психічні властивості, потрібні для успішного її виконання. Відповідно до цього можна визначити й основні компоненти здібностей до даного виду діяльності. У своєму розвиненому вигляді вони включають певні знання. Між знаннями та здібностями є подвійний зв’язок: набування знань залежить від здібностей, внаслідок їх нагромадження розвиваються самі здібності. До складу здібностей входять не всі, а тільки узагальнені, систематизовані знання. Здібності є результатом пізнання людиною об’єктивної дійсності, водночас вони виступають у її житті як засіб орієнтування в нових ситуаціях, розуміння нових об’єктів, їх групування, класифікації і розумного діяння [67].

До складу кожної здібності, що робить людину придатною до виконання певної діяльності, завжди входять деякі операції або способи дії, за допомогою яких ця діяльність здійснюється. Жодна здібність не є актуальною, реальною здатністю, поки вона органічно не увібрала в себе систему відповідних суспільно вироблених операцій: але ядро здібності – це не засвоєна, не автоматизована операція, а ті психічні процеси, з яких ці операції, їх функціонування регулюються, якість цих процесів [50].

Теплов Б. М. виділяє три ознаки, які містить в собі поняття «здібність»:

· По-перше, під здібностями розуміються індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої, ніхто не стане говорити про здібності там, де справа йде про властивості, у відношенні яких усі люди рівні.

· По-друге, здібностями називають не будь-які індивідуальні особливості, а лише такі, які мають відношення до успішності виконання якої-небудь діяльності або багатьох діяльностей. Такі властивості, як, наприклад, запальність, млявість, повільність, які, безсумнівно, є індивідуальними особливостями деяких людей, звичайно не називаються здібностями, тому що не розглядаються як умови успішності виконання будь-яких діяльностей.

· По-третє, поняття "здібність" не зводиться до тих знань, навичок чи умінь, що уже вироблені в даної людини. Однакові знання та вміння в області, наприклад, математики для досвідченого вчителя можуть у різних учнів позначати зовсім різне: в одного при блискучих здібностях до математики вони вказують на зовсім недостатню роботу, у іншого вони можуть свідчити про великі досягнення [56].

Розрізняють такі види здібностей:

1. загальні здібності проявляються в усіх видах діяльності (пам’ять, увага);

2. спеціальні – в конкретних (музичні, фізичні, творча уява, сенсомоторика).

Г. С. Костюк наголошував на їх тісному зв'язку, який проявляється в тому, що чим вище рівень загальних здібностей людини, тим успішніше розвиваються й спеціальні її здібності [67].

 

1.4.4. Спрямованість – сукупність сталих мотивів, які орієнтують діяльність особистості та є порівняно незалежними від наявної ситуації [44].

Це система мотивів, які визначають самосвідомість, формуються та виявляються в діяльності людини [27]. Спрямованість виступає як системоутворююча властивість особистості, що визначає її психологічний склад. Саме в цій властивості виражаються цілі, в ім’я яких діє особистість, її мотиви, її суб’єктивні ставлення до різних сторін дійсності: вся система її характеристик. Б. Ф. Ломов вважає, що у глобальному плані спрямованість можна оцінити як відношення того, що особистість отримує і бере від суспільства (маються на увазі і матеріальні, і духовні цінності), до того, що вона йому дає, вносить в його розвиток.

Проблема спрямованості, за С. Л. Рубінштейном – це насамперед питання про динамічні тенденції, які в якості мотивів визначають людську діяльність, самі, в свою чергу, визначаючись її цілями і завданнями [51]. Спрямованість включає два тісно між собою пов’язані моменти:

· предметного змісту, оскільки спрямованість – це завжди спрямованість на щось, на якийсь більш-менш визначений предмет;

· напруги, яка при цьому виникає.

Спрямованість особистості виражається в різноманітних тенденціях, які розширюються та збагачуються і слугують джерелом багатоманітної та різнобічної діяльності. В процесі цієї діяльності мотиви, з яких вона виходить, змінюються, перебудовуються і збагачуються все новим змістом.

У цілому спрямованість особистості показує, чому людина діє та ставиться так чи інакше. На думку Б. Ф. Ломова, те, як саме конкретна особистість бере участь в тих чи інших соціальних процесах (сприяє їхньому розвитку, протидіє, гальмує або ухиляється від участі в них), залежить від її спрямованості, яка формується в процесі розвитку особистості в системі суспільних відносин [28]. Найсуттєвішим поняттям є мотив.

Мотив виступає як компонент складної системи – мотиваційної сфери особистості, під якою розуміють всю сукупність її мотивів, які формуються і розвиваються протягом її життя. В цілому ця сфера динамічна і змінюється в залежності від багатьох обставин. Однак, деякі мотиви є відносно стійкими і домінуючими, що утворюють як би «стрижень» всієї сфери (саме в них у першу чергу проявляється спрямованість особистості). Зміна цих мотивів відбувається тільки при істотних змінах умов життя особистості та її життєдіяльності в суспільстві (і більше того: самого суспільства). Нерідко вони виявляються настільки стійкими, міцними, що зберігаються протягом досить тривалого часу або навіть усього життя дорослої людини. Інші мотиви варіативні і епізодичні: вони пов’язані з конкретними ситуаціями і залежать від них. Звичайно, у різних людей співвідношення стійких і мінливих мотивів складається по-різному.

Кожен період життя людини, кожен його більш-менш значний «крок» в системі суспільних відносин призводить і до зміни його мотиваційної сфери. Однак розвиток мотиваційної сфери протікає не за принципом «нашарування» одних мотивів на інші. О. В. Лішин зазначає, що у процесі розвитку особистості відбувається їх диференціація та інтеграція, перетворення одних в інші, або придушення одних іншими; на базі одних мотивів формуються інші, виникають протиріччя між різними мотивами (боротьба мотивів), взаємне посилення або ослаблення; змінюється співвідношення домінуючих і підпорядкованих мотивів і т. д. Динамічним є також рівень усвідомлення різних потреб, що лежать в основі мотивів.

У психології прийнято розрізняти так звану «коротку» і «далеку» мотивацію (це розрізнення введено Тепловим). Короткі мотиви пов’язані лише з найближчим майбутнім особистості, далекі – з більш-менш пролонгованою перспективою її розвитку. Дальність мотивації суттєво впливає на ставлення людини до тієї діяльності, якою він займається (ведучим і непровідних); до людей, з якими він спілкується; до дійсності, в якій він живе, у цілому.

Оскільки індивід є членом суспільства, в аналізі потреб як основи мотивів треба виходити не з абстрактного уявлення про нього (індивід взагалі), а з того, як конкретний дійсний індивід включений у систему суспільних відносин і яким чином ця система відбивається в його індивідуальній свідомості.

Щоб зрозуміти мотиваційну сферу (її склад, будова, динаміку) і розвиток цієї сфери, необхідно розглядати зв’язки та відносини особистості з іншими людьми. Проте на мотиваційну ж сферу людини впливають не тільки її безпосередні контакти з людьми, а й опосередковані, а також ті сфери життя суспільства, які відносяться до суспільної свідомості. В процесі розвитку в суспільстві індивід як би виходить за межі безпосередніх зв’язків з іншими людьми, а його мотиваційна сфера починає формуватися під істотним впливом ідейної життя суспільства: ідеології, політики, етики, права, естетики і т. д.

У ході досліджень Л. І. Божович та її співробітниками було встановлено три види спрямованості особистості:

1. Колективістична (суспільна) – визначає поведінку людини, орієнтованої на інтереси та потреби суспільства, колективу, інших людей, з явним переважанням колективістичних мотивів.

2. Ділова – свідчить про переважання мотивів, породжених самою діяльністю, тобто безпосереднім захопленням її процесом, безкорисливим прагненням до істини, до результату діяльності або випливають з переконань людини щодо переваги інтересів справи.

3. Особиста – відрізняється переважанням мотивів власного благополуччя, прагненням до самоствердження, до особистих досягнень [27].

 

1.4.5. Самосвідомість є усвідомленням людиною себе як індивідуальності, тобто є процесом усвідомлення особистісного змісту компонентів свідомості як вищих цінностей у контексті життєвого шляху [16]. Самосвідомість є тим утворенням у структурі особистості, яке конституює потребу й уміння індивіда критично оцінювати та контролювати свою поведінку, довільно скеровувати, перебудовувати власні дії та вчинки з урахуванням їх можливих наслідків для навколишніх і для себе особисто. Розвинена самосвідомість, за М. Боришевським, – базова умова виникнення в людини прагнення до саморегуляції у плані дотримання соціально цінних та особисто значущих норм, правил між людських взаємин [2].

Усвідомлюючи свою психіку, людина насамперед усвідомлює свої психічні процеси, тобто своє сприймання, свою пам’ять, свою увагу, свою мову, своє мислення тощо, бо вона щодня сприймає, пам’ятає, розмовляє, мислить, виявляє волю, увагу. Отже, психічні процеси є важливою стороною змісту самосвідомості людини. Усвідомлюючи свою психіку, людина далі усвідомлює ті особливості психіки, які звичайно називають психічними властивостями. Це ті особливості, які формуються у людини в процесі життя і відрізняють її від інших людей [63].

Важливою стороною, змістом самосвідомості є також так звані психічні стани, які пов’язані з підвищенням або зниженням життєдіяльності людини і які конкретно проявляються у підвищеній або зниженій життєздатності, бадьорості, пригніченості, млявості, збудженості, загальмованості, веселості, суму тощо. Проф. М. Д. Левітов переконливо показує, що таких різних станів у людини може бути сотні, і усвідомлюються вони нею часом з великими труднощами. Проте ці стани мають дуже важливе значення у житті, і усвідомлювати їх потрібно, оскільки вони пов’язані з основною життєдіяльністю людини. Отже, усвідомлення власних психічних станів є суттєвим моментом у змісті самосвідомості людини.

Крім усвідомлення свого організму і своєї психіки, людина як діяльна істота усвідомлює також свої вчинки і дії. Поступове усвідомлення цих дій і вчинків виявляється у тому, що людина спочатку навчається виконувати ці вчинки і дії. Потім вона навчається привласнювати їх собі, розуміти їх як свої дії, навчається нести за них відповідальність. Це усвідомлення своїх дій і вчинків не зводиться лише до розуміння їх кількісних результатів і способів виконання. Воно включає в себе думки й наміри, мотиви і труднощі, які приховуються за цими вчинками і діями, здібності, які в них виявляються. Усвідомлюючи свої дії та вчинки, їх мотиви й цілі, людина робить їх предметом своєї самосвідомості.

Психологічний аналіз дій і вчинків, на думку У. Кірєєвої, допомагає людині розібратися, чи задоволена вона своїми діями, чи ні, і робити для себе висновки на майбутнє. Не вміючи розібратися в цьому, людина щоразу припускає одні й ті ж помилки, і досвід її мало застерігає від повторення того, чого вона не хотіла б робити.

Епіцентром самосвідомості, за В. П. Зінченком, є процес усвідомлення власного Я як внутрішньої сутності людини. В. Джемс обґрунтував подвійний характер самосвідомості, яка охоплює такі елементи: пізнаване (об’єктне), тобто емпіричне Его (те, яке підлягає спогляданню), та пізнавальне (суб’єктне), або чисте Его. Останнє, на його думку, є незмінним, але мисленнєвим суб’єктом і таким, котре спонукає до дії. З погляду Б. Ф. Ломова, самосвідомість як складова свідомості характеризується внутрішнім знанням або переконанням, котре виявляється в розумінні й оцінці своїх власних станів, здатністю людини ніби створювати саму себе шляхом інтеріоризації спостережень та дій, до яких вдаються стосовно неї інші люди [16].

Самосвідомість треба розглядати як складне утворення в структурі особистості, завдяки якому відбувається процес урівноважування та конструктивної взаємодії зовнішніх обставин та внутрішніх умов [2].

 

Як показує робота Є. П. Ільїна та Нгуена Кі Тионга, схильність до того чи іншого стилю лідерства пов’язана з багатьма особистісними властивостями. Відносно кожного стилю можна виділити комплекси цих властивостей.

Схильність до авторитарно-демократичного стилю лідерства пов’язана з незалежністю (схильністю до самостійного прийняття рішень), з егоїзмом, з прийняттям боротьби й агресивністю, зі спрямованістю на результат діяльності, з наполегливістю.

Вибір демократичного стилю пов’язаний із залежністю, зі схильністю до уникнення боротьби, з альтруїзмом, спрямованістю на процес діяльності, з низьким рівнем психотизму, зі схильністю до компромісів, з не дуже високою самооцінкою.

Перевага ліберально-демократичного стилю характерна для людей з особистісними властивостями, подібними до тих, які мають особи з демократичним стилем: уникнення боротьби, спрямованість на процес діяльності, схильність до компромісів, не дуже висока самооцінка. Однак існують і відмінності, причому не лише від «демократів», а й від «автократів»: більш виражена схильність до егоїзму, психотизму та конфліктності (при найменшій агресивності).

В. А. Толочек показав неоднорідність будь-якого з «класичних» стилів, що обумовлено відмінностями в особистісних властивостях [13]. Особистість являє собою синтез підструктур, які А. Г. Ковальов виділяє в структурі особистості: темпераменту, характеру, здібностей, спрямованості, самосвідомості. Незалежність, довільність поведінки та зрілість людської особистості забезпечується цим синтезом. Принциповою є думка С. Л. Рубінштейна про те, що людина як особистість відіграє серцевинну роль у системі різноманітних суспільних відносин, оскільки є реальним їх носієм. З цього погляду особистість – це передусім суспільна категорія [48]. Тому, виходячи з вищезазначеного, можна стверджувати про доцільність вивчення типологічних чинників стилю лідерства.

 

 

Висновки до розділу

 

Теоретичний аналіз літературних джерел дозволив з’ясувати наступні основні положення з проблеми дослідження:

1. Лідерство – це здатність окремої особистості спонукати інших діяти, «запалювати», надихати їх на певну активність і діяльність. Цей феномен як один з базових механізмів диференціації соціальної діяльності передбачає досягнення особливого положення відносно решти членів групи певною особою або певною частиною групи, які є лідерами.

Лідер – член групи, за яким решта членів групи визнає право приймати відповідальні рішення в значимих для них ситуаціях, – рішення, які стосуються їх інтересів і визначають напрямок і характер діяльності всієї групи. Він здійснює найбільший психологічний вплив на групу загалом і окремих її членів та є найавторитетнішою особистістю, яка реально відіграє центральну роль в організації спільної діяльності та регулюванні взаємовідносин в групі.

У психологічній літературі виділяють низку концепцій лідерства, основними з яких є теорія «рис лідера», поведінкова теорія та ситуаційний підхід. Жодна з них не розкриває повної картини цього феномену, а розглядає його лише під певним кутом зору, зосереджуючи увагу на певному визначальному факторі. Зокрема, у рамках поведінкового підходу, відповідно до якого вирішальним чинником є манера поведінки відносно підлеглих, виділено поняття стилів лідерства.

2. Стиль лідерства – типова для лідера система прийомів впливу на групу. Традиційною в психології вважається система класифікації, запропонована К. Левіном, яка включає наступні стилі лідерства: авторитарний, для якого характерні жорсткі способи управління, відхилення будь-чиєї ініціативи та обговорення рішень, які приймаються; демократичний, з притаманними йому колегіальністю та схваленням ініціативи; ліберальний стиль, що характеризується відмовою від управління, ухиленням від керівництва.

Науково-емпіричні дослідження лідерства та його стилів проводилися протягом усього ХХ століття та до теперішнього часу, проте досі не існує однозначного визначення поняття «лідерство», а також відрізняються й уявлення про природу та сутність цього феномену. Не було знайдено прямого зв’язку між стилем керівництва та ефективним лідерством, а також різняться висновки щодо впливу стилю лідерства на продуктивність діяльності та ступінь задоволеності нею. Неоднозначність результатів досліджень, проведених у галузі психології, підтверджує доцільність подальшого вивчення проблеми лідерства та його стилів.

Було виявлено, що схильність до того чи іншого стилю лідерства пов’язана з багатьма особистісними властивостями, що виступають диспозиціями, про наявність яких свідчать стійкі закономірності мислення, переживань та дій і які дозволяють прогнозувати та пояснювати поведінку, є непрямими її причинами. Такими особистісними особливостями є індивідуально-типологічні властивості.

3. Індивідуально-типологічні особливості особистості – це ті психічні властивості, які є найбільш стійкими та постійно проявляються, забезпечують певний рівень поведінки та діяльності, типовий для неї. Відповідно до структури особистості, запропонованої А. Г. Ковальовим, індивідуально-типологічні властивості представлені у темпераменту, характері, здібностях, спрямованості, самосвідомості. Названі особливості мало змінюються та належать до найбільш стабільних властивостей, а тому накладають свій відбиток на діяльність людини у будь-якій галузі.

4. У причинно-наслідковому зв’язку особистісні риси розглядаються як причина, а поведінка – наслідок, що свідчить про можливість зв’язку схильності до того чи іншого стилю лідерства з особистісними властивостями та припустити можливість визначення типологічних чинників стилів лідерства.


РОЗДІЛ ІІ


Просмотров 532

Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2020 год. Все права принадлежат их авторам!