Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Загальна характеристика адміністративного права Великобританії



На формування та розвиток адміністративного права Великобританії суттєво вплинула специфіка та консервативність англосаксонської правової системи. Слід зазначити, що досить тривалий час англійські правознавці вкрай негативно ставилися до регламентації організаційних та структурних питань апарату управління. Це було обумовлене тим, що адміністративно-правова нормотворчість у сім'ї загального права (common law)' від самого початку була зосереджена навколо вироблення процесуальних гарантій захисту прав приватних осіб від свавільних дій з боку державних органів. Разом із цим, до завдань адміністративного права має відноситись регулювання взаємовідносин приватних осіб та державних органів, У Великобританії, таке регулювання, в свою чергу, здійснювалось нормами загального права. Однак із розширенням меж втручання держави в різні сфери суспільного життя активізувалося публічне адміністрування цими сферами та відбулося зміцнення апарату публічної адміністрації, організація та структура якого потребували відповідної правової регламентації. Відповідно, це спричинило появу в правових нормах положень щодо правової регламентації організаційних та структурних питань публічного адміністрування, а у юридичній науці вони почали розглядатись саме як частина адміністративного права. Приблизно у середині XX ст. британськими правниками було сформульовано поняття адміністративного права.

Адміністративне право Великобританії є сукупністю правил, більшість з яких є правовими нормами, що регулюють загальний порядок управління державою в широких межах принципів, які встановлені політикою. Таке нормативне регулювання спрямоване на роботу відомств центрального та місцевого підпорядкування, на відносини між цими відомствами, суспільством та окремими громадянами, на охорону інтересів останніх від посягань з боку органів управління. В сучасних джерелах адміністративне право Сполученого Королівства, з формальної точки зору, інтерпретується як галузь публічного права, що регулює організацію, процедури, права та обов'язки, відповідальність різних органів управління, які беруть участь у здійсненні публічної політики. Враховуючи наведені визначення, до головного завдання адміністративного права Великобританії можливо віднести дотримання балансу в системі розподілу влади. Такий баланс відіграє суттєву роль, з одного боку, при забезпеченні діяльності ефективної публічної адміністрації, з іншого - при забезпеченні захисту громадян та суспільства від можливих зловживань (maladministration) цією владою. Тому питання про межі повноважень публічної адміністрації та дотримання нею доктрини intra vires (діяльності в межах повноважень) виступають першочерговим пріоритетом англійського адміністративного права.



Це має значення не лише для адміністративного права, а й для інших галузей права, що обумовило особливості ключових критеріїв, які характеризують адміністративне право Великобританії: предмет, методи, принципи тощо. Крім того, у Великобританії існує три різних правових системи - це: англійське право (застосовується в Англії та Уельсі), право Північної Ірландії та право Шотландії. Перші дві системи засновані на загальному праві, остання - поєднує у собі загальне та цивільне право. Такий стан речей відповідним чином здійснив свій вплив на систему публічної адміністрації Великобританії.

Розуміння особливостей адміністративного права Великобританії неможливе без розкриття специфіки його джерел. Так, вплив на формування джерел адміністративного права Великобританії має факт відсутності писаної конституції як єдиного документа, що визначає загальні засади публічного адміністрування для країни в цілому. До "неписаної конституції", згідно з традиціями відносять прийняті Парламентом статути, які є одним із джерел адміністративного права у Великобританії. їх, як правило, називають також "конституційними законами" - це акти британського Парламенту, що регламентують профільні питання. Одними з найбільш важливих серед них можна назвати: Хабеас корпус акт (1679 р.), Білль про права (1689 р.), Закон про Парламент (1911 та 1949 рр.), Акт про перів (1963 р.), Акт про Палату громад (1978 р.), Акти про народне представництво (1949, 1969, 1974, 1983 рр.) та ін. Разом зі статутами у Великобританії існують закони, що не є конституційними (так звані звичайні закони у консолідованій формі). Вони регулюють широке коло адміністративних правовідносин та, залежно від того, яку сферу суспільних відносин вони регулюють, часто містять положення адміністративно-правового змісту, зокрема: Закон про місцеве управління (1972 та 1985 рр.) визначає систему місцевого самоуправління та уніфікує її; Закон про акти делегованого законодавства (1946 р.) встановлює порядок прийняття та публікації адміністративних нормативних актів, що видаються за погодженням Парламенту; Закон про трибунали та розслідування (1971 р.) регулює організацію та діяльність британської адміністративної юстиції - адміністративних трибуналів та міністерських розслідувань; Закон про позови до корони (1947 р.), який є узагальненням судової практики про відповідальність адміністрації.



Повсякденна діяльність публічної адміністрації Великобританії регулює значний масив нормативних актів, що належать до делегованого законодавства. Делеговане законодавство має місце у країнах з парламентською формою правління, в яких визнаним є принцип парламентського верховенства у законодавчій сфері. Це такі акти, як накази Корони у Раді; накази, інструкції, циркуляри міністрів та голів публічних корпорацій; постанови англіканської церкви з питань управління: акти місцевої адміністрації та ін. Відповідно найбільшу та найсуттєвішу частину делегованого законодавства складають акти Уряду.

До джерел адміністративного права у Великобританії також належать звичаї. Низку повноважень виконавча влада реалізовує виходячи не із законів, а з прерогативи корони - влади, що належить їй за звичаєм. У юридичній науці їх ше називають конституційною угодою, або конституційним звичаєм. Наприклад, до таких конституційних звичаїв належить неписане пол іти ко-правове правило про те, що пост голови Уряду Великобританії обіймає лідер партії, яка перемогла на виборах до Палати громад. Серед таких звичаїв можна виділити звичай щодо прерогативи Корони у регулюванні питань цивільної служби. Так само на звичаї, який бере початок ще з часів Середньовіччя, у Великобританії було сформоване правило, що суди вирішують остаточно усі спірні питання права.

Безліч норм адміністративного права сформульовані судами під час розгляду та прийняття рішень ними у справах за скаргами приватних осіб на неправомірні дії публічної адміністрації. Рішення у конкретних справах стають часто зразками (судовими прецедентами) для розгляду в подальшому аналогічних справ. Встановлюючи норми такого прецедентного права, суди, передусім, окреслили свої власні повноваження щодо контролю над публічною адміністрацією. Так, вони встановили: випадки, у яких приватні особи мають право звертатись до суду; форми та порядок подання такого звернення; межі та ступінь перевірки судами дій публічної адміністрації тощо. Судова практика знаходить своє підтвердження в законах і піл закон них актах. У сучасний період значна роль прецедентного тлумачення, тобто тлумачення судами статутів, що містять адміністративно-правові норми. Проте судові прецеденти все ж таки починають поступатися місцем статутному праву.

Японія є острівною країною, розташованою на східному узбережжі Азії, у північно-західній частині Тихого океану.

Площа Японії складає 377 929,99 км. Японія є другою за величиною економічною державою світу. Вона посідає 6-те місце за обсягами імпорту та експорту товарів і є членом "Великої вісімки".

Столиця - Токіо. Державний устрій - унітарна демократична національна держава з парламентською конституційною монархією. Японія складається з 47 адміністративних одиниць - префектур. Префектура є найбільшою адміністративною одиницею країни. Органи влади у префектурі представлені виборними радою префектури та префектом (губернатором). За поділом влади ці органи належать до виконавчої гілки, однак за характером діяльності рала може бути віднесена до законодавчого органу. Судова влада представлена префектуральним судом. Задля зручності префектури часто групують у регіони. Ці регіони склалися історично, вони не мають адміністративного апарату і не є адміністративними одиницями.

Глава держави - Імператор, але виконавча влада в країні зосереджена у руках Прем'єр-міністра.

Публічна влада Японії поділяється на три гілки - законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча гілка представлена Парламентом, виконавча - Кабінетом міністрів Японії і місцевими органами виконавчої влади, судова - Верховним і регіональними судами. Місцеві громади різних рівнів мають широкі права самоврядування. Основний закон передбачає відмову Японії від війни як засобу вирішення міжнародних проблем та відсутність інституту збройних сил.

Найвищим органом державної влади є двопалатний Парламент, найстаріший в Азії (складається з нижньої Палати представників і верхньої Палати радників. Перша формується з 480 депутатів, які обираються на 4 роки; друга - з 242 депутатів, які обираються на 6 років. Він обирає Прем'єр-міністра, надає уряду вотум довіри і позбавляє його довіри, звільняє некомпетентних суддів).

Найвищий виконавчий орган - Кабінет міністрів Японії.

Державна мова: японська мова.

Основними релігіями в Японії є синто, буддизм, християнство. Також присутня велика кількість неорелігійних сект. Історично поряд з синто та буддизмом в Японії були поширені даосизм та конфуціанство.

Етнічний склад: Японія - мононаціональна країна. Близько 90% населення складають етнічні японці. Окрім них, у державі мешкають корінні меншини - айни та ркжюсці. Основні групи іноземців - корейці (36%), китайці (21%), бразильці (15%), філіппінці (9%), перуанці (3%) і громадяни США (3%). Кількість українців в Японії станом на 2005 р. складала близько 907 осіб.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2018 год. Все права принадлежат их авторам!