Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Філософська казка-притча «Маленький принц» Антуана Сент-Екзюпері



«Маленький принц» — філософська казка — притча.

Поява маленького принца в пустелі, його зустріч з льотчиком, який зазнав аварії,— це символічне нагадування дорослому про його «внутрішню батьківщину» — дитинство, яке завжди з ним. А зникнення принца — трагедія дорослого, в душі якого гине дитина.

Казка сповнена здивуванням світлої істоти перед потворністю життя дорослих. Мешканці планеток, що їх відвідує герой казки, демонструють йому людські вади в їх оголеній, доведеній до абсурду гротесковій формі. Адже, відповідно до казкової традиції, фігури ці виступають як певні символи. Маленький принц багато чого не розуміє в дорослих людях, а головне — їхньої байдужості до життя та інших людей.

Сент-Екзюпері знову повстає проти втрати людьми людськості: «Мені сумно за моє покоління, яке повністю позбавлене людської суті». Чи не тому і сама поетична казка Сент-Екзюпері звучить як сповнений відчаю крик самотньої людини в пустелі життя?..

Казка Сент-Екзюпері повертає людей до одвічних цінностей. Людина не може жити самотньо. Маленький принц мандрує, щоб знайти друга. Обряд його посвя-чення в таїну людських стосунків починається на Землі. Перша істота, яку він зустрічає,— гадюка. Героїня багатьох легенд і казок, гадюка (змія) стереже джерела мудрості або безсмертя, уособлює чарівні сили. У Сент-Екзюпері вона символізує чудодійну силу, гіркоту набутих людиною знань, мудрість і жорстокість.

Інший важливий символічний образ — Лис. Він з'являється перед хлопчиком як один із «ста тисяч інших лисів». І відкриває йому великий секрет людських стосунків: приручений, він стає для маленького принца єдиним із багатьох. Епізод з Лисом — ключовий у казці, у словах Лиса — символ віри письменника: пізнати щось можна лише полюбивши.

«Узнати можна тільки ті речі, що приручиш,— мовив Лис. — Людям усе бракує часу щось пізнати. Вони купують готові речі в крамницях. Та ж немає таких крамниць, де б торгували друзями, і тим-то люди вже не мають друзів».

«Приручення» полягає в «створенні уз»; людина, приручена нами, має потребу в нас, так само, як ми маємо потребу в ній. Адже ми несемо відповідальність за тих, кого «приручили». Лис навчає маленького принца: «Ти для мене всього лиш маленький хлопчик, достоту такий, як сто тисяч інших хлопчиків. І ти мені не потрібний. І я тобі теж не потрібний... Та як ти мене приручиш, ми станемо потрібні один одному». Любов не тільки пов'язує нас з іншими істотами, а й допомагає нам краще розуміти навколишній світ, збагачує наше життя: «Лише серце бачить. Найголовнішого очима не побачиш».



Третя важлива символічна фігура в казці — Троянда, яку маленький принц вирощував на своїй планеті. Глибоке розуміння психології кохання, якого за допо-могою Лиса досягає маленький принц, посилює його бажання повернутися додому, бо він ще гостріше відчув свою відповідальність і за долю Троянди, і за долю своєї планети.

 

39.Проспер Меріме - майстер французької новели XIX століття (на матеріалі новел «Кармен», «Матео Фальконе»).

Творчість Проспера Меріме - одного з видатних письменників французької літератури - визначне явище духовного життя Франції ХІХ ст., яскрава сторінка світової літератури. Творчість Проспера Меріме - Одне з найпомітніших явищем в роз В витку французької літератури критичного реалізму ХІХ ст.

Проспер Меріме народився 28 вересня 1803 р. у Парижі. Його батько був художником. Мистецьки обдарованою була і мати письменника. У 1823 році закінчив правознавчий факультет, але юриспруденція цікавила його мало. За світоглядом близький ідеям Просвітництва. Протягом усього життя Меріме був аналітиком. Байдуже сприймав усі революції у Франції, свідком яких був, суспільні проблеми майже не відбилися в його творчості. Замість цього він сконцентрував свою увагу на вивченні мистецтва, духовної культури, історії та літератури. Протягом 40 — 50 років написав низку праць з історії Стародавнього Риму, Росії та України (зокрема, трактати про історію запорізького козацтва та про Богдана Хмельницького), статті про іспанську та російську літератури, перекладав Пушкіна і Гоголя. У 1844 році його було обрано членом Французької академії, а потім академії написів і літератури

Становлення Меріме - письменника відбувалося під час жорстокої боротьби між літературною молоддю, яка намагалася оновити французьку літературу, і письменниками старшого покоління, які надавали перевагу класицизму. Меріме, підтримуючи дружні стосунки із Стендалем і Гюго, став на їхню сторону у боротьбі з класицизмом. Але він по-новому поглянув на деякі ключові теми романтичного світогляду. Наприклад, письменник у своїх творах критично поставився до романтичного культу історичного минулого та "місцевого колориту", іронізував з романтичного культу містики. Переконаним доказом цього могли бути вже перші художні твори письменника - збірка п'єс "Театр Клари Гаусель" (1825 р.), роман "Хроніка за часів Карла IX" (1829 р.).



На початку 30-х років основним жанром Меріме стала новела, оскільки він чудовий стиліст і майстер психологічної замальовки. У 1833 р. письменник опублікував книгу "Мозаїка", яка містила короткі енергійні новели, що відрізнялися великим розмаїттям тем і форм:

o реалістичні ("Матео Фальконе", "Взяття редуту");

o фантастичні ("Видіння Карла XI", "Федеріго");

o психологічні ("Етруська ваза") та ін.

Найбільш відомі і досконалі новели письменника були створені у період з 1834-1845 рр. ("Подвійна помилка", "Душі чистилища", "Ільська Венера", "Кармен"). Це період розквіту реалістичної новели Меріме. Проблема людини стає однією з центральних. За сюжетом новели прозаїка - це яскраві оповіді, в яких зображені сильні характери, "цілеспрямовані люди". Серед них були новели, в яких змальована сучасна автору Франція, але здебільшого дія відбувалася в екзотичних країнах (Корсика, Іспанія, Алжир, Литва). Автор використовував барвисті старовинні легенди і містичні історії. Отже, новели Меріме на перший погляд - романтичні. Однак письменник підривав цей романтизм стриманим, точним, іронічним і навіть сухим стилем оповіді. Ще один улюблений прийом автора - введення оповідача, який був своєрідним "Я" новеліста. Об'єктивна і дещо іронічна розповідь оповідача була водночас коментарем, що ставив під сумнів вірогідність незвичайних подій.

Герой новел Меріме виступав нерідко людиною двозначною. Багато критиків, спостерігаючи цю особливість як в самому Меріме, так і в його героях, звинувачували письменника в цинізмі і холодності, але в дійсності ні того, ні іншого у нього не було. Один французький критик (Анрі Ліон) сказав про Меріме, що цей письменник завжди ніби боявся "бути спійманим на місці злочину почуття". Тут вдало розкрита одна із яскравих особливостей творчості Меріме. Усі його герої афішували свою холодність, намагалися стати циніками, але за цим нерідко ховалося зовсім інше - "незаймана хвороба" бути ображеним у своїх особистих почуттях. Щоб не виявити цього, вони намагалися замаскувати свої почуття насмішкою, іронією, часто навіть цинізмом. Істинний пафос творчості Меріме містив у віднаходженні високої цінності великого почуття. Але саме тому, що в буржуазному суспільстві не було місця для великого почуття, герой Меріме і ставав нерідко "двійником".

Уже цим самим новеліст виніс вирок буржуазному суспільству. Якщо людина змушена приховувати свої почуття, обдурювати оточуючих, то відповідальність за це падала на суспільство, яке її до цього підштовхувало. Зображуючи своїх героїв, Меріме завжди підкреслював цю подвійність у їх поведінці. Вони поставали абсолютно різними перед очима суспільства і у своєму особистому житті. Яскравим прикладом стала новела "Етруська ваза" (1830). Суспільство змусило людину брехати, лицемірити, завуальовувати свої почуття, приховувати їх від оточуючих, глибоко ховати в собі.

Новели прозаїка зазвичай дуже драматичні. Із будь-якого його твору можна зробити драму. Подія, яка поставлена автором у центрі новели, найчастіше мали характер катастрофи - це вбивство, самогубство, кровна помста, смерть героя, зміна всього його життя. Сен-Клер (герой "Етруської вази") убитий на дуелі, Кармен (героїня "Кармен") убита доном Хосе. У новелі "Локіс" здійснено вбивство графом своєї молодої дружини. У новелі "Матео Фальконе" відбувається кровне вбивство - сина батьком.

Творчість

Творчість Меріме збігається з періодом взаємодії в літературі романтизму та реалізму. З одного боку, письменник залишається в колі ідей, тем та образів романтизму, з іншого — дивиться на них з відстані та підриває романтичний світогляд зсередини.

Новела була улюбленою формою творчості Меріме. У 1833 р. Меріме опублікував книгу «Мозаїка». Найвідоміші новели були створені в період з 1834 по 1845 роки. Всесвітня слава новели «Кармен» (написаної 1845 р.) почалася в 1875 році, коли Ж. Бізе поставив однойменну оперу, яка з тріумфом продовжує своє життя на всіх оперних сценах світу. Задум новели виник під час подорожі Меріме до Іспанії в 1830 році. Там він зустрів прототип жіночого образу — циганку Карменсіту. Перш ніж розпочати твір, письменник здійснив велику дослідницьку роботу. Він вивчав наукові праці про циган, мову цього народу. Усі ці зусилля мали на меті забезпечити правдивість «місцевого колориту» та іспанського характеру, який зображений у новелі. У цьому виявляється подвійне ставлення Меріме до романтичних тем — він не відмовляється від них, але критично їх перевіряє.

Художні особливості новел Проспера Меріме:

-центр уваги письменника - внутрішній світ людини, показ її внутрішньої боротьби;

-подія визначала внутрішній конфлікт героя;

-поєднання психологізму і прийому замовчування;

-динамізм, драматичність і напруженість дії;

-"скупість" описів природи;

-використання художньої деталі;

-герой із сильним характером;

-образи розкривали через власні вчинки, події, без авторської оцінки; -характер і психологія людини постали як результат певних умов існування; -еліпсна (двоцентрова) композиція новели - оповідання в оповіданні; -тяжіння до екзотичних описів;

-введення оповідача, який був другим "я" самого автора; -мотиви вбивства, дуелі, катування, спокус, ревнощів.

Кармен — новела написана Проспером Меріме у 1845. Всесвітня слава цього твору почалася в 1875, коли Ж. Бізе поставив однойменну оперу, яка з тріумфом продовжує своє життя на всіх оперних сценах світу.

Історія створення

У 1830 Проспер Меріме здійснив подорож до Іспанії, де зустрів циганку Карменсіту, яка стала прототипом героїні новели. Для того, щоб точно передати характер героїні Меріме детально вивчив наукові праці про циган, їх мову.

Сюжет

Мандрівник-француз, фахівець з давньої історії зустрів колишнього солдата, а тепер розбійника Хосе Маріго, який розповів йому про свою пристрасть і ревнощі до циганки Кармен.

Хосе, який був тоді єфрейтором і мав намір стати офіцером, уперше побачив вродливу циганку серед робітниць тютюнової фабрики і закохався у неї. Коли йому наказали відвести Кармен до в'язниці, бо вона поранила ножем під час бійки іншу робітницю, то вона, використовуючи його пристрасть до неї, утекла. В результаті до в'язниці потрапив Хосе. Він став простим солдатом. Його дальше життя стало невіддільне від Кармен. Він йшов за нею, незважаючи на те, що вона ним гралася, і страждав від ревнощів. Через неї він побився з поручиком свого полку, що поклало край військовій кар'єрі. Заради неї він став контрабандистом, але вона весь час давала підстави для ревнощів. Усе завершилося трагічно. Коли у Кармен з'явився новий коханець — пікадор Лукас, то Хосе, зрозумівши, що вона ніколи не буде йому вірною, не зміг стримати себе і вбив її ножем та віддав себе в руки правосуддя.

Особливості новели

Новела за своєю структурою — це оповідь в оповіді, що дає змогу письменнику показати людину в цілому, а не тільки її характер.

У новелі звичаї та і опис циганського народу подано детально, часто вживаються слова іспанського та циганського походження, які Меріме подає так, що вони зрозумілі читачеві.

Герої новели належали до народів з різною культурою, що дуже відрізняло їх одне від одного. Хосе — баск; а Кармен — циганка. Тут зіткнулися дві народності, відповідно, два погляди на світ.

Кармен і Хосе по-різному ставилися до кохання, що поєднувало їх обох. Для Хосе кохання — це щось постійне, незмінне, на все життя. Заради кохання він роби все, щоб бути завжди бути поряд з нею. Для Кармен кохання було імпульсивним, не тривалим і могло також раптово зникнути, як і виникло, воно не могло б заволодіти її серцем назавжди. Для неї найважливішим було право бути вільною, чинити так, як самій подобалося.

Проспер Меріме неодноразово говорив, що запорука успіху письменника полягала в умінні обирати з усієї сукупності явищ буття якесь одне, неординарне. Новела "Матео Фальконе"- перша з опублікованих новел, яка була відтворенням такої неординарної "знахідки".

Будинок Матео Фальконе знаходився недалеко від маки (спалена частину лісу під поле). Він був заможною людиною, бо жив з прибутку від стад овець, які пастухи-кочівники переганяли з місця на місце. Йому було не більше 50 років. Він вправно володів зброєю, був гарним товаришем, небезпечним ворогом. Був одружений з жінкою Джузеппе, яка народила йому спочатку 3-х дочок і, нарешті, сина, якому він дав ім'я Фортунато, - надію сім'ї і продовжувача роду. Доньки вийшли вдало заміж, а синові виповнилося лише 10 років.

Одного дня вранці Матео з дружиною відправився подивитися на свої стада. Фортунато, який хотів піти з ними, залишили, щоб стеріг дім.

Хлопець лежав на сонці, коли почув постріли. Він побачив людину в лахміттях, з бородою, яка ледве рухалася, бо була поранена у стегно. Це був розбійник Джа-нетто Санпьєро. Він попросив Фортунато сховати його. Хлопець поцікавився, чи дасть той щось натомість? Бандит витягнув п'яти франкову монету. Фортунато сховав його у купі сіна. Через декілька хвилин з'явилося шестеро стрільців, яких очолював родич малюка - Теодоро Гамба. Він запитав хлопця, чи той не бачив Джанетто. Хлопець не говорив, що бачив, і це дратувало стрілків. Вони навіть обшукали будинок Матео, але нікого не знайшли. Тоді Гамба показав хлопцю срібний годинник і сказав, що якщо вкаже, де бандит, то подарує годинник. Хлопець почав вагатися, у нього загорілися очі, а тоді вказав на сіно. Стрільці почали розкопувати копну, а Фортунато отримав годинника. Бандита зв'язали, але тут на дорозі з'явився Матео з дружиною, вони поверталися додому. Гамба розповів їм про те, як вони затримали бандита, про те, що зробив син. Матео поглянув на бандита, який назвав його будинок "будинком зрадників".

Образ героя новели Матео Фальконе став початком тривалих роздумів письменника над природою людської особистості, яка поєднала в собі, здавалося б, несумісне. Небагатьма, але правдивими рисами змальований портрет і характер Матео - прямого, мужнього чоловіка, який не звик вагатися при виконанні того, що він вважав за свій обов'язок. Він утілив у собі певний корсиканський ідеал честі, де зрада - це найбільша смертельна образа: "Лише людина, приречена на смерть, могла зважитися назвати Матео зрадником. Він негайно помстився б за таку образу ударом кинджала, і удар той не довелося б повторювати". Саме те, що його син, "продовжувач роду," на якого Матео покладав усі свої надії, став першим у їхній родині зрадником, і привело до жахливого вчинку.

Матео не зміг простити зради. І тут Фальконе сильний і вірний собі. Вбивство єдиного сина відбулося не в стані афекту, а суворо, спокійно, переконано: "Фортунато зробив відчайдушне зусилля, щоб підвестися й припасти батькові до ніг, але не встиг. Матео вистрілив і Фортунато впав мертвий. Навіть не глянувши на тіло, Матео знову рушив стежкою до свого дому, "щоб узяти лопату". Цей величний спокій ще більше вразив читача. Меріме в новелі не виразив свого ставлення і тому часто йому дорікали у байдужості до описуваних подій, у свідомому прагненні відсторонитися від своїх героїв. Але насправді це не байдужість автора, це його позиція.

Особливості новели "Матео Фальконе":

o зосередження уваги на виняткових яскравих подіях;

o герої відрізняються сильним характером;

o використання художньої деталі;

o несподівана розв'язка, що надає нового ритму всій дії.

Образ Матео не завершив художніх шукань Меріме. Ці пошуки тривали і віднайшли свій вияв ще в одній неперевершеній новелі П. Меріме - "Федеріго". Сюжет дуже простий і цікавий. Жив колись молодий дворянин Федеріго, красивий, стрункий, він полюбляв гру, вино і жінок, особливо гру. Герой ніколи не сповідався. Одного разу Федеріго виграв у 12 юнаків із багатих родин, але швидко спустив свій виграш, і у нього залишився лише один замок за кавказькими схилами. Там він самотньо прожив 3 роки: вдень займався мисливством, а ввечері грав у азартні ігри.

Одного разу до нього на ніч попросився Ісус Христос з 12 апостолами. Федеріго прийняв їх, але вибачився, що не приховав їх належним чином. Він наказав орендатору зарізати останню козу і засмажити її.

Це фантастична новела, яка побудована на казковій фольклорній основі, і відбила прагнення Меріме шукати сенс буття поза буржуазною буденністю. Мальовнича, з характерною прискореністю дії, новела сприймалася як народно-казкова оповідь, як жива розмовна форма.

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!