Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Свідомість як суб'єктивна реальність, її генезис і соціальна сутність



Свідомість структурно організовано, представляє систему елементів, що знаходяться між собою в закономірних відносинах. У структурі свідомості найвиразніше виділяються такі елементи як усвідомлення речей, а також переживання, тобто відношення до змісту того що відображається. Розвиток свідомості припускає перш за все збагачення його новими знаннями. Пізнання речей має різні рівні проникнення і ступінь ясності розуміння. Звідси буденне, філософське, наукове, и.т.д. усвідомлення миру а також плотський і раціональний рівень свідомості. Відчуття, поняття, сприйняття, мислення утворюють ядро свідомості. Але вони не вичерпують всієї структурної повноти свідомості: воно включає і акт уваги як свій необхідний компонент. Саме завдяки зосередженості уваги певний круг об'єктів знаходиться у фокусі свідомості.

Впливаючі на нас предмети, події викликають у нас не тільки пізнавальні образи, але і емоції. Багатюща сфера емоційного життя людини включає власне відчуття, настрій, або емоційне самопочуття і афекти (лють, жах и.т.д.). Відчуття, емоції суть компонент свідомості.

Свідомість не обмежується пізнавальними процесами, спрямованістю на об'єкт, емоційною сферою. Наші наміри втілюються в життя завдяки зусиллям волі. Проте свідомість - це не сума безлічі складових його елементів, а їх інтегральне сложно-структуированное ціле.

----------------------------------------------------------------------

Свідомість – найвища, відповідна лише людини форма відображення об’єктивної дійсності, спосіб її відношення до себе, опосередкований загальнимим формами суспільно історичної діяльності людей.

Сукупність характеристик свідомості, ш,о є спільними для певної соціальної групи або для суспільства в цілому, називають суспільною свідомістю (духовним життям су­спільства). Як духовне життя взагалі, так і духовне життя су­спільства зокрема не зводиться до усвідомленої частини його, але термінологічні традиції тут настільки міцні, що ми вжива­тимемо термін «суспільна свідомість» у широкому значенні як синонім суспільного духовного життя в цілому.

Духовне життя окремої людини містить в собі елементи сві­домості того суспільства і тих соціальних груп, членом яких вона є, і неповторні індивідуальні риси. Суспільна свідомість, постаючи чимось спільним у відношеннні до індивідів, водночас щодо інших типів суспільної свідомості е унікальною: напри­клад, національна свідомість певного типу культури, певної епохи.



Суспільна свідомість відрізняється від індивідуальної за своїми носіями (це свідомість групи і суспільства), роллю (ві­дображає світ з позиції групи і суспільства) і способом, існування (суспільна свідомість немовби «дводомна»—наслідки діяльності її поза індивідуальною свідомістю: у бібліотеках, музеях тощо, а ключ до розуміння захований у свідомості окре­мих людей).

Суспільна свідомість щодо духовного життя індивіда постає як щось об'єктивне, зберігаючи водночас свою духовну приро­ду.В традиціях світової філософії співвідношення їх фіксується у поняттях «дух» (духовне, що виступає у своєму об'єктивному аспекті) і «душа» (духовне в межах суб'єктивної реальності).

Суспільна свідо­мість постає у житті суспільства у чотирьох основних аспектах:

1) як відображення об’єктивної реальності; 2) як керування діяльністю суспільства; З) як створення програм, що спроможні керувати діяльністю суспільства; 4) як самоцінне духовне жит­тя. Відповідно суспільна свідомість постає, по-перше, як резуль­тат об'єктивного процесу розвитку суспільства; по-друге, як про­грама, що керує діяльністю суспільства; по-третє, як основа ду­ховного виробництва; по-четверте, як духовне життя суспіль­ства.

Зрозуміло, що і співвідношення суспільної свідомості і су­спільного буття у всіх чотирьох випадках має бути різним.

У першому випадку суспільне буття визначає зміст суспіль­ної свідомості. У другому видадку, навпаки, програма суспільної свідомості визначає хід суспіль­ного буття: роль політичної стратегії, наукових відкриттів, фі­лософських систем, світових релігій тощо. У третьому випадку ми бачимо взаємодію того й іншого: без адекватного відобра­ження, що його детермінує об'єктивна реальність, нема й ефек­тивних програм; без об'єктивних умов неможливе успішне впровадження цих програм (детермінація з боку буття); але без творчості, без духовної активності найдосконаліші знання та найкращі умови реалізації їх залишаються невикористаними (детермінація з боку свідомості). І, нарешті, у четвертому ви­падку свідомість сама стає часткою буття, бо людське буття (не функціонування речі!) передбачає єдність об'єктивної та суб'єк­тивної реальності, зовнішніх умов і внутрішнього життя.



Відносна незалежність свідомості від буття в суспільному житті полягає не в тому, що залежність свідомості від буття є абсолютною, а в тому, що свідомість і буття є абсолютно залежними або незалежними одне від одного в одних об'єктивних інтервалах (умови взаємодії) і відносно залежні або незалежні в інших. Буття не залежить від свідомості абсолютно, оскільки воно існувало до свідомості й існує в певних межах поза дією свідомості. Буття не залежить від свідомості відносно, бо сама дія свідомості можлива лише відповідно до об'єктивних законів буття (неможливість порушення законів визначає незалежність, а можливість дії у їх межах—залежність). Свідомість, не-зале­жить від буття абсолютно в межах власної самоцінності (люди­на, яка дотримується певних моральних норм, може вмерти, але моральний ідеал, виникнувши, стає цінністю безумовною, тобто абсолютною). Свідомість не залежить і залежить від буття від­носно меж можливого вибору (наявність меж визначає залеж­ність, а «проміжок» у цих межах—незалежність). Свідомість абсолютно залежить від буття в тому значенні, що зміст справжнього відображення дійсності цілком визначається її від­повідністю до буття. Буття абсолютно залежить від свідомості у тих межах, в яких реалізація будь-чого підпорядковується задумові, коли мета як закон визначає спосіб і характер дій.

Суспільна свідомість (так само, як і індивідуальна) містять у своїй компонентній структурі знання (відображення об'єктив­ної суспільної діяльності), які створюють когнитивну сферу, або аксіологічний аспект; норми (синтез знань і цінностей), що створюють нормативну сферу, або прексеологічний аспект. Кож­ний з цих компонентів є результатом певних умов суспільного буття, елементом програми, що керує діяльністю суспільства, підсумком духовного виробництва (стосовно пізнавальної, цін­нісно-орієнтованої та проектованої діяльності) і частиною ці­лісного духовного життя.

Виділяються два рівні суспільної свідомості: стихійний та усвідомлений. Стихійний рівень - це суспільна підсвідомість, ті цінності, повсякденні уявлення, норми, які помітно впливають на наше життя, але не виявляються у виразній формі, тим біль­ше не зазнають рефлексії.

 

^^Рівні Компоненти ^^   Стихійний   Усвідомлений  
Цінності   Суспільна психологія   Ідеологія  
Знання   Повсякденні   Наукові  
Норми   Такі, що формуються стихійно на грунті суспільної психології та повсякденних знань   Ідеологічні і науково-обгрунтовані  

 

Крім компонентів і рівнів суспільна свідомість містить у со­бі форми, тобто окремі види її, кожний з яких характерний пев­ним співвідношенням цінностей, знань та норм, що існують як на стихійному, так і на усвідомленому рівні. Система суспіль­ної свідомості відповідає системі надбудовних суспільних відносин. Форми суспільної свідомості народжуються як відображен­ня суспільних відносин і живуть власним внутрішнім життям.

Визначають такі форми суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська. Як правило, політика і право (і як відносини, і як система поглядів, форми свідомості) у буденній свідомості ототожнювалися з їх­німи історичними формами, які притаманні суспільствам, що побудовані на класових антагонізмах. Внаслідок цього в центр політики ставили владу одного класу над іншим, а право розу­міли як волю панівного класу, зведену до закону. Отже, пошуки різних форм співробітництва і взаємопорозуміння про­диктовані потребою виживання людства, вирішення його гло­бальних проблем. Це може бути здійснене лише зусиллями всієї світової спільноти.

Ці зміни знайшли своє відбиття в тезі щодо примату загаль­нолюдських цінностей над класовимив умовах правової держа­ви, де мають гарантуватися рівні права та відповідальність пе­ред законом усіх членів суспільства. Соціальна структура на­шого суспільства далека від класичної класової структури і має тенденцію до формування суспільства безкласового. Незва­жаючи на це, питання щодо формування правових відносин і правової культури залишається досить актуальним.

Незважаючи на всю різноманітність історичних форм суспільних відносин, у них зберігаються спільні інваріантні моделі, які зумовлені тим, що за будь-яких обставин люди (суб'єкти) мають справу або з об'єктами будь-якої природи—від якоїсь каменюки до інформаційних систем (суб'єктно-об'єктні відносини), або з іншими суб'єктами — окремими людьми, групами, спільнотами (суб'єкт­но-суб'єктні відносини). Політичні і правові відносини, як і моральні, є суб’єктно-суб'єктними відносинами. Однак ці відно­сини — відносини різних рівнів, і як такі вони орієнтовані на різні цінності. Ці відмінності, мабуть, мають загальний характер.

Політичні відносини виникають тоді, коли суб'єкти змушені керувати один одним, а правові—коли виникає нагальна потреба відрегулювати політичні відносини на основі законних прав суб'єктів відносин. Такі відносини, і це очевидно, виника­ють лише за умов істотно різкої спрямованості інтересів суб'єк­тів, коли ці інтереси суперечать один одному. Мрія про часи, коли такі ситуації абсолютно зникнуть з життя людей, це, ма­буть, мрія про рай. У суспільствах різного типу суперечності вирішуються або шляхом придушення інтересів одних суб'єктів іншими в політиці і закріпленням цього придушення у праві (антагоністичні суспільства), або шляхом керування узгоджен-ням цих інтересів на грунті права, що виходить з максимально досяжної єдності інтересів окремих суб'єктів і суспільства за­галом. У другому випадку регулювання відносин теж має полі­тичний і правовий, а не моральний характер, оскільки джерелом регулювання є зовнішня примусова необ­хідність: люди підкоряються владі та праву не тому, що це кожного разу відповідає їхнім інтересам. Вони добровільно роб­лять поступки іншим суб'єктам, цілком усвідомлюючи, що у протилежному випадку суспільство зруйнується.

Політика і право підтри­муються ззовні, допускають ставлення до людини як до об'єкта. Мораль підтримується ззовні силою громадської думки, та основний компонент її знаходиться в середині особистості — це голос совісті. Не міркування щодо вигоди, не страх, навіть не звичка до дисципліни, а саме совість визначає моральність рі­шення.

Совість як внутрішній механізм прийняття моральних рішень уособлює концентрований вираз раціонального і чуттєво-емоцій­ного досвіду моральних взаємин людей; голос її має примусову силу, бо вимагає здійснити одні вчинки і забороняє інші.

Слід зазначити, що термін «мораль» має два аспекти, які відбивають різні регуляції людської поведінки. Спільним у них є те, що на обох рівнях інтереси інших суб'єктів враховуються добровільно, незважаючи на можливу кару або нагороду. На суспільному рівні моралі людей об'єднує спільний вищий інтерес, мета, впевненість, віра, відданість політичній, науковій ідеї. Найвищою цінністю суспільної сторони моралі є обов'язок перед спільною справою. На особовому рівні моралі людина зазирає у внутріш­ній світ іншої людини, добровільно приймає цінності і цілі ін­ших суб'єктів як самоцінність, доброзичливо ставиться до них заради них самих. Тут уже діє і об'єднує не лише обов'язок пе­ред спільним, а й співпереживання з унікальним. Ключовою цінністю особового рівня моралі є добро як міра добровільної єдності суб'єктів на грунті взаємного співпереживання і при­йняття цінностей.

Моральна свідомість існує у вигляді цінностей (що виража­ють уявлення про обов'язок, добро, честь, гідність та ін.), норм (що виражені у моральних кодексах, заповідях, прислів'ях, при­казках тощо) і знань (що розкривають та обгрунтовують мо­ральні цінності та норми). Проте врешті-решт рівень морально­го життя суспільства визначається нашими вчинками, тобто діями на основі вибору між моральними і аморальними цінніс­ними орієнтаціями (добром і злом, обов'язком і його відсутніс­тю тощо). Основою морального вибору є наявність набору об'­єктивних можливостей, наявність внутрішньої можливості впли­вати на реалізацію тих чи інших зовнішніх можливостей, якщо мати необхідні знання і докласти потрібних зусиль. Тією мірою, якою людина володіє цими знаннями і може докласти зусиль (міг, але не схотів), вона вільна, а тому несе моральну відпові­дальність.

Естетична свідомість регулює поведінку людини на такій же глибокій основі, як і моральна, але своїми особливими засобами. Можна зрозуміти політичне значення певного вчин­ку, юридичне обгрунтувати його, прийняти його совістю за умо­ви, якщо до цього він буде сприйматися як естетично прекрас­ний, як такий, що є гідним до естетичного почуття.

Естетична свідомість не зводиться до мистецтва (професій­ної форми її) так само, як наука не зводиться до людського піз­нання. Вона проймає людські відносини, побут, манери, упоряд­кування середовища, бо скрізь, людина «бу­дує» також і за законами краси.

Красу як ключову цінність естетичної свідомості можна ви­значити як символічне чуттєво-емоційне вираження відповідно­сті реальності ідеалу. Краса визначає цілісний настрій життя людини.

Естетична свідомість, виконує вельми важливу роль у бутті людини: надає її ставленню до життя чуттєво-емо­ційної (а не просто логічно побудованої) цілісності, боронить її особистість від «розщеплення» у складних і суперечливих си­туаціях.

Специфіка естетичного образу полягає в тому, що в ньому нерозривно поєднані основні компоненти свідомості: цінності, знання, норми. Повноцінний естетичний образ постає як єдність змісту (що хоче відобразити автор), форми (у звичайному він спромігся побачити щось нове, що у незвичайний спосіб діє на наші по­чуття) і того настрою до життя, який народжує цю злитість форми і змісту.

Естетичний настрій виражається в естетичному смаку, тобто в оцінці явищ дійсності з позицій прекрасного чи огидливого. Смак відіграє таку ж роль в естетичній поведінці, як совість — у моральній.

Тривалий час релігійна свідомість висвітлювалась вітчизняною літературою однобічно—«релігія—це опіум для народу», «духовна сивуха». Негативну роль відіграють і недо­сконала мораль, і хибна критика, і поганий естетичний смак. Проте ніхто (окрім анархістів) не заперечує саму ідею держави і соціально-правової свідомості, грунтуючись на страшному іс­торичному досвіді кривавих диктатур. Саме так, наявність інкві­зиції не є достатнім аргументом для заперечення релігійної сві­домості загалом. Релігійна свідомість, як і будь-які інші форми, може народжувати хибні висновки і закріплюватись у реакцій­них громадських інститутах. Виникає запитання: «А чи є в неї свої специфічні «раціональні зерна», своє особливе, нередуційоване до інших ставлення до світу?»

Буддизм дав людині змогу зрозуміти, що єдність душі кожного і глибинних основ — вища за всі кастові відмінності. Християнство вперше осмислило рівність людей незалежно від їх національності та соціальної належності і вперше усвідомило історію людства не як рух по колу, а як шлях до ідеалу. Релігія освітлювала і проповідувала людські норми моралі.

Чи випадкові ці внески до скарбниці культури? Ні, бо об­ґрунтовувались вони припущенням того, що людині крім задо­волення щохвилинних потреб («маю право на насолоду, радо­щі), відкрито щось таке, що поєднує світ, людство і душу кож­ної окремої людини. Можна це назвати Богом або духовним грунтом світу, але можна дати й зовсім іншу інтерпретацію, яка не потребує чудес і не суперечить науці: об'єктивні закони, структури, метрика; ритм, енергетично-інформаційні потоки, що задають цілісність світу, в поєднанні з гуманістичним осмисленням його розкривають гармонійну сутність буття. Саме святе і є ключовою цінністю релігійної свідомості, що взята в позитивному і нешвидкоплинному аспекті. Релігійна сві­домість не має специфічних знань: логічне доведення існування буття Бога (як спростування його буття такими аргументами, як «наші космонавти літали далеко, а Бога не бачили») — ціл­ковита схоластика. Єдине знання, що присутнє в ньому, це до­ведення його нередуційованості, неможливості звести його до ін­ших форм свідомості, людського ставлення до світу. Наукова логіка не замінить і не сформулює ані совість, ані естетичний смак. У релігійній свідомості нескінченність і вічність, які не можуть бути виражені через скінченні речі і явища, а тому не можуть бути зведені до понять і окремих зразків, безпосередньо відкриваються людському духові, заряджаючи його благодат­ною енергією.

Єдина норма, яка, на думку релігійної свідомості, визнає святість усього сущого,— це поводити себе у світі не тільки як у майстерні, а й як у Храмі, тобто бачити навколосебе, у са­мому собі не лише функціонально корисну скінченність, а й самоцінність, співпричетність до нескінченності та вічності природи, і історії, і своєї душі (не у розумінні безсмертя її, а співпри­четності до макрокосму). Людина має право обирати і пропагувати релігійну віру або невіру за умови, якщо ані перше, ані друге не призводять до асоціальних наслідків, не руйнують право і мораль.


Свідомість і самосвідомість

Інформаційне віддзеркалення виникає у живих організмів, здібних до самозбереження і самовідтворювання, психічне віддзеркалення – у тварин, які здатні здійснювати орієнтовну діяльність в зовнішньому світі і активно вирішувати виникаючі у зв'язку з цим задачі. Цей принциповий філософський - методологічний підхід до аналізу форм віддзеркалення розповсюджується і на людську свідомість, не дивлячись на його безперечну якісну відмінність від генетично попередніх йому форм віддзеркалення.

Стосовно свідомості цей підхід означає, що тією системою, усередині якої виникає і розвивається свідомість і на основі аналізу якої тільки і можна зрозуміти його виникнення, виступає специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодії з світом. У такий спосіб є практика, практически-преобразовательное відношення до дійсності – що оточує природі, соціальному середовищу, до самої людини, форм його життєдіяльності. Здійснюючи практически-преобразовательную діяльність, людина усвідомлює своє «неорганічне тіло», «другу природу», знаряддя і засоби виробництва, специфічно людське середовище незаселеного, будує форми спілкування і соціальної організації, коротше кажучи, творить культуру. Досвід цього творення і складає зміст тих характерних для суспільно розвиненої людини і що відрізняються від психіки тварини форм віддзеркалення, які утворюють людську свідомість.

Виникнення свідомості зв'язане, таким чином, перш за все з формуванням культури на основі практически-преобразовательной суспільної діяльності людей, з необхідністю закріплення, фіксації навиків, способів, норм цієї діяльності в особливих формах віддзеркалення.

Свідомість припускає виділення суб'єктом самого себе як носій певної активної позиції по відношенню до світу. Це виділення себе, відношення до себе, оцінка своїх можливостей, які є необхідним компонентом всякої свідомості, і утворюють різні форми тієї специфічної характеристики людини, яка іменується самосвідомість.

Самосвідомість існує не тільки в різних формах і на різних рівнях, але і різною мірою проявленности і развернутости. Коли людина сприймає яку – то групу предметів, то з цим, необхідно зв'язано свідомість «схеми тіла», місця, яке займає його тіло в системі інших предметів і їх просторових і тимчасових характеристик, усвідомлення відмінності свідомості цієї людини від сприйманих їм предметів. Проте всі ці факти свідомості знаходяться в даному випадку не в його «фокусі», а як би на його «периферії». Безпосередньо свідомість людини націлена на зовнішні предмети. Тіло людини, його свідомість, його пізнавальний процес не входять безпосередньо в круг предметів його свідомого досвіду. Самосвідомість в цьому випадку виражається як би неявним чином.

Явні форми самосвідомості, коли ті або інші феномени свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта, носять назву рефлексії. Важливо відзначити, що рефлексія – це завжди не просто усвідомлення того, що є в людині, а завжди і зміна самої людини, спроба виходу за межі того рівня розвитку особи, який був досягнутий. Сама рефлексія над станами свідомості, над особливостями тієї або іншої особи завжди виникає в контексті усвідомлюваного або неусвідомлюваного завдання перебудови системи свідомості і особи. Коли людина усвідомлює себе як «я» з такими – то особливостями, він перетворює на стійкий предмет деякі до того текучі і як би «розпорошені» моменти свого психічного життя. Людина рефлективно аналізує себе у світлі того або іншого ідеалу особи, виражаючого його тип відношення до інших людей. Коли людина аналізує себе, намагається дати звіт в своїх особливостях, роздумує над своїм відношенням до життя, прагне заглянути в тайники своєї власної свідомості, він тим самим хоче як би «обгрунтувати» себе, краще укоренити систему власних орієнтирів, від чого – то в собі назавжди відмовитися, в чому – то ще більш зміцнитися. У процесі і результаті рефлексії відбувається зміна і розвиток індивідуальної свідомості.

Отже, феномен свідомості, який здається чим – то дуже простим і самоочевидним, насправді виявляється дуже складним, багатообразним, таким, що знаходиться у вельми непростих відносинах з своїм носієм, що розвивається і змінюється в процесі включення людини в систему колективної практичної діяльності і міжлюдських відносин.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!