Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Економічна думка стародавнього Сходу



Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економі­чну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насампе­ред правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріор­ність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неод­норазово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатко­вані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз госпо­дарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвит­ку в античному періоді (І тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).

Одні з перших відомих нам пам'яток економічної думки нале­жать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображен­ня численні питання організації та управління державним господар­ством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновни­ків (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різ­ні адміністративно-господарські та юридичні документи.

У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, скла­далися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) госпо­дарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та зем­леробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєги-псгському суспільстві.

Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчан­ням -- творам дидактичного характеру, в яких розглядаються пи­тання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях.

Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньо­єгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабі­льних доходів чиновників державного апарату.



Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месо­потамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у дер­жавах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна влас­ність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою зако­нодавства регулювати економічну діяльність населення та регла­ментувати приватноправові відносини.

Відомою пам'яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погля­ду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме ма­сового ма­сового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних слу­жбовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони ца­ря Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.

Економічна думка Стародавньої Індії, якправило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджу­валися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Пи­семними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно ре­лігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони да­ють уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економіч­них категорій, зокрема власності, майна.



Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не за­перечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жи­ти буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної ви­годи та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманіт­ні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

Економічна думка Стародавнього Китаювиникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Про­тягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо еко­номічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручан­ня держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економіч­ний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфу-ція (Кун-цзи) (бл. 551 - 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Луньюй» («Бесіди й міркування»), за­писаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, віч­ний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правите­лями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відно­син як запоруку стабільності державного ладу.

Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримува­тися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багат­ство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бід­ності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.

Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи (372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу ки­тайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що та­кий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнава­лися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує.

Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відмі­ну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володі­ти мистецтвом усіх ремесел. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов'язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов'язків у дер­жаві має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи нале­жно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито.

Як бачимо, учення Конфуція, розвинене його численними послідовниками, еволюціонувало та модернізувалося, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечен­ня її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюро­кратичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асо­ціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт під час жнив, дбати про поліпшен­ня народного добробуту, зменшувати податки та ін.

Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі роз­глядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на доскона­лому законодавстві.

Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Тра­ктат визнае закономірнють змін у природі и суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і неврожайних років. Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систе­му державного регулювання економікдержавного регулювання економжи. Автори «Гуань-цзи» виходять з того, що могутнють держави зростае завдяки наполегливш праці.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!