Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






БІБЛІОГРАФІЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ



У складних, несприятливих умовах розвивалась бібліографія на західноукраїнських землях.

Після того, як в 1772 р. Галичина була загарбана Австрією, становище західноукраїнських трудящих ще більше погіршилося. До жорстокого соціального і національного гніту польського панства, яке володіло великими землями в Галичині, приєдналось деспотичне насадження арійською монархією чужих народові порядків.

Прагнучи денаціоналізувати український народ, австрійська влада робила все можливе, щоб перешкодити розвику його культури. Проводилась політика насильницького онімечення населення. Українці були позбавлені можливості навчатися рідною мовою. В 1788 р. уряд ліквідував Львівське Ставропігійське братство, заснувавши замість нього Ставропігійський інститут, якому було доручено здійснювати нагляд над церквою і бурсою при ній.

Колишня братська друкарня, яка зберігалася при інституті, в останній чверті ХVІІІ ст. майже не друкувала книг. Згідно даних І. О. Левицького, з 1801р. по 1820 р. в Галичині було випущено всього 20 українських видань. В той же час там вийшло до 385 книг німецькою, польською, французькою і латинською мовами. Видання такого роду активно розповсюджувались. Про це свідчать, зокрема, раніше згадані книготоргові списки урядової друкарні антона Піллера, які публікувались в 1776 р. в «Gazette de Leopol».

Австрійська влада жорстоко викорінювала у західних українців віковічні мрії про возз’єднання з основною масою українського народу, яка жила у Росії, і братні симпатії до російського народу. Було заборонено ввозити російські книги в Галичину (1822 р. ). Західноукраїнським діячам не дозволялось користуватися при друкуванні своїх творів російським гражданським шрифтом.

Побоюючись зростання національно-визвольного руху, австрійський уряд установив суворий цензурний нагляд за продукцією галицьких друкарень.

З діяльністю цензури пов'язаний початок поточної бібліографічної реєстрації місцевих видань на західноукраїнських землях.

У Науковій бібліотеці Львівського університету збереглись приблизно з 1815 р. рукописні списки книг і журналів, випущених в Галичині і почасти на Буковині ( до 1870 р. ) Jahres fur die K. Koniqliche. Lemberqer Universitats – Bibliothen einqeqanqenen Pflicht Exemplar.

Як відомо, університецька бібліотека у Львові вважалась крайовою бібліотекою Галичини із 1807 р. одержала обов’язків окремий примірник. Доставкою і описом літератури займалися органи цензури. Бібліографічні списки, які складалися ними, незважаючи на примітивність, були, за влучним висловом Ф. П. Максименка, «своєрідним сурегатом місцевого «Літопису книг»».



Перший невеличкий перелік книг, випущених в Галичині «руською» і церковно-слов’янською мовами, подав 1821 р. в своєму листі у Львівське губернське правління канонік Іван Могильнтцький. Він наводив приклади видань Ставропігійської друкарні, розглянутих австрійськими цензурними органами: «Практическую философию» Баумейстера, «Историю церкви» Даппенмавра, молитовники, а також єпіскопські послання Белянського, Скородинського, Рила та Ангеловича.

З 1821 р. починають виходити « Каталоги славяно-руських книг типографи Ставропигийського института». Вони призначалися для розпродажу книг, що залежалися в друкарні, включали чимало видань ХVІІІ ст. Протягом тривалого часу ці каталоги залишалися єдиними друкованими бібліографічними працями на Західній Україні.

Ні невеликий список І. Могильницького, ні книготоргові каталоги Ставропігійської друкарні не мали відношення до розвитку нової української бібліографії. Основне місце в них посідали церковно-релігійні видання, книги, надруковані архаїчною кирилицею. Вперше російський гражданський шрифт в Галичині був заснований лише наприкінці 30-х рр. Проте боротьба за введення цього шрифту тривала і в 50-і рр. Вона ускладнювалась впертим намаганням реакціонера латинізувати гражданський алфавіт.

Західноукраїнські землі значно відставали від культурного розвитку основної території України, яка входила до складу Російської держави. Якщо на Східній Україні завдяки творчості І. П. Котляревського, П.П. Гулака-Артемовського, Ф. Г. Квітки-Основ’яненка, Є. П. Гребінки та ін. ішов швидкий процес зростання і збагачення нової української літератури, то в другій частині він ще не починався. В місцевій художній літературі процвітали панегірики на честь тих чи інших «знаменитостей» або на славу релігійних свят; вона не відображала народного життя, для своїх творів письменники використовували церковнослов’янську мову і так зване «язичіє» - суміш церковнослов’янської, російської, української та польської мов.



Серйозною перешкодою на шляху культурного піднесення Західної України поряд з політикою денаціоналізації українського населення, яку здійснювали австрійські чиновники разом з польськими (в Галичині), румунськими ( на Буковині) та угорськими ( на Закарпатті) поміщиками, була уніатська церква.

Найбільш ранні ознаки перемін в культурному житті західноукраїнських земель позначились лише в 30 – 40-і рр. ХІХ ст., коли в цьому краї почалось національне відродження і з’явились первістки нової української літератури. Цьому процессу сприяли класова боротьба українського народу, яка підривала феодально-кріпосницьку систему Австрійської монархії ( антикріпосницькі повстання селян в Галичині 1819 р., 1824 р. Та 1832 р., селянський рух на буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці в 40-х рр. ), та зростання капіталістичних відносин, польський національно-визвольний рух, а також революція 1848 р. в Західній Європі, яка потягнула за собою скасування кріпацтва в Галичині. Величезною підтримкою нових віянь служив розвиток української літератури в Росії.

Початок культурного пробудження на Західній Україні звязаний з діяльністю «Руської трійці» - гуртка передової української молоді, до якої входили М. С. Шашкевич, І. М. Вагилевич та Я. Ф. Головацький. Натхненні бажанням працювати для народу, учасники гуртка збирають фольклорні матеріали, вивчають історію України, жадібно читають книги українських і російських письменників, які не без труднощів доходили до них з РОсії, цікавляться чеською, сербською та польською літературами, пишуть власні літературні твори.

В 1837 р. М. С. Шашкевич, І. М. Вагилевич і Я. Ф. Головацький випустили в Будапешті альманах «Русалка Дністровая», який явився першою ластівкою нового літературного руху в Галичині. Збірник було надруковано російським гражданським шрифтом. Автори вживали українську народну мову, фонетичний правопис, рішуче поривали з церковною традицією і щодо вибору об’єктів зображення.

Своїм виданням «Руська трійця» проголошувала право українського народу на рідну мову, літературу і культуру, виступала за зв’язок літературного розвитку Західної України з літературою українського народу, возз’єднаного з Росією, за засвоєнням передового досвіду російської та інших слов’янських літератур. За висловом І. Я. Франка: « « Русалка Дністровая» булла свого часу явищем наскрізь революційним». Австрійські власті заборонили розповсюджувати книги і більшу частину її тиражу конфіскували.

Значний слід залишали «Русалка Дністровая» і в розвитку бібліографічної справи на західноукраїнських землях. На сторінках альманаха з’явився один з перших бібліографічних списків нової української літератури. Він народився у підрядковій примітці до передмови, яку для «Русалки Дністрової» написав М. С. Шашкевич.

У списку перелічувалися три петербурзькі видання «Енеїди» І. П. Котляревського, « Опит собрания старинних малороссийских песен» М. А. Цертелєва, дві збірки М. О. Максимовича « Малороссийские песни» (1827) та «Украинские народние песни», «Запорожская старина» І. І. Срезневського, «Малороссийские повести» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка , « Малороссийские приказки» Є.П. Гребінки, «Малороссийские пословици» В. М. Смирницького та « Малороссийський словар» Войцеховича, вміщений в Трудах

 

 

В «Русальці Дністровій» вміщена ще одна цікава бібліографічна праця – «Коротка ведомость о рукописах Славянских и Руских находящих ся в книжнице Монастиря св. Василия Вел. у Львове» Я. Ф. Головацького. Складач описав 23 старовинні слов’яно-російські рукописні книги із зібрання однієї з львівських монастирських бібліотек: наводяться дані про формат, про кількість аркушів і статей, про цікаві обкладинки і ілюстрації, про час переписування, про переклад, про наявність дефектів у примірниках, про мову і особливості письма та ін. Бібліограф намагається датувати рукописи, з’ясувати їх авторство, інколи уточнює заголовки, робить виписки з книг, розкриває зміс збірників – перелічує статті, точно вказує аркуші, на яких вони вміщені. В працю потрапили деякі помилки і неточності, які пізніше було виправлено складачем.

Опмс слов’яно-руських книг, здійснений Я. Ф. Головацьким, відображав інтерес зачинателів нової української літератури до історії рідного народу, до джерел його культури.

Бібліографічні матеріали в «Русальці Дністровій» поклали початок розвитку на західноукраїнських землях нової української бібліографії.

В 30-40-і рр. прилучається до бібліографічної роботи також галицькі культурні діячі старшого покоління, у тому числі противники нової української літератури. З 1833 р. серед складачів книготоргових каталогів Ставропігійської друкарні зустрічається прізвище Д. І. Зубрицького (1777 – 1862 ), який працював Ставропігійському інституті. У 1836 р. У Львові виходить окремим виданням польською мовою його дослідження про книговидавничу діяльність українських друкарень Галичини. У цій праці, написаній на основі архівних матеріалів, містяться багаті бібліографіні відомості про книжкову продукцію Галичини, починаючи від Івана Федорова і закінчуючи слов’яно-руською друкарнею богослужбових книг, заснованою у 1829 р. єпіскопом І. Снігурським. В додатку зубрицький публікує інвентарні книжкові описи Свято-Онуфрійської та Успенської церков у Львові (за 1579) і бібліотеки Львівського братства (за 1601 р. ). Це дослідження, яке не є власне бібліографією, стало одним із джерел для подаль………….

 

Сторінки 102-106.

ших праць в галузі бібліографії галицьких стародруків .
Великий інтерес до бібліографії виявив письменник і філолог автор граматики української мови і ряду шкільних посібників Йосип Левицький (1801– 1860). Він був знайомий з «Опытомроссийскойбиблиографии»
В.С. Сопікова та з бібліографічними словниками Євгенія Болховітінова, використовував їх у своїй роботі. На перший том покажчика Сопікова,який включає книги кирилівського друку,він посилається у своїй «Граматиці» («GrammatikderruthenischenoderklenrussischenSpracheinGalizien». Перемишль ,1834). Вміщуючи в ній перелік старовинних церковнослов`янських книг “до сего дня употребляемых в церкви»271, Левицький писав: «Хто бажає познайомитися з ними докладніше , нехай читає I том « Опытароссийскойбиблиографий» Сопікова»272.І Франко, вивчаючи літературну спадщину Й. Левицького, виявив у його архіві, що зберігався у бібліотеці «Народного дома» у Львові зошит з виписками з II-го тома бібліографії Сопікова, присвяченого книгам гражданського друку, та із «Словаряисторического о бывших в России списателях духовного чина» Євгенія Болховітінова273.
У 1643 р. Й. Левицький виступив на сторінках варшавського журналу «Денница» з статтею «Доля галицко-русскогоязыка и литературы»274, в якій дав бібліографічний огляд західноукраїнського друкарства за 70 років австрійського панування. До 1815 р. він врахував всього три книги, видані церковнослов`янською мовою. Ширше подана друкована продукція за наступні роки. В огляді згадувалися також видання, які мали вийти з друку, але на той час ще не з`явились. Старанно бібліографувалисьтвори І. Могильницького та Й. Левицького. Увійшла сюди й література культурного відродження: «Русалка Дністровая», твори М. Л. Устияновича, А. Л. Могильницького та ін. Дістала відображення продукція не лише галицьких друкарень , але й друкарень Відня, Будапешта, Перемишля.
Автор намалював переконливу картину тяжкого становища українського книговидавництва в Галичині з часу приєднання останньої до Австрії, але не зумів дати об`єктивну оцінку фактам. Відсутність українських видань в Галичині протягом ряду десятиріч і,навпаки, їх появу в інші періоди він пояснював виключно зміною окремих осіб, які відали справами культури. На огляді позначився консервативний світогляд автора. Як філолог Й. Левицький визнавав самостійність української мови. Але він не бачив істотної різниці між нею і церковнослов`янською мовою, він відстоював «язичіє» і заперечував народну основу літературної мови. З цих архаїчних позицій Левицький різко критикував в огляді « Русалку Дністровую»
Незважаючи на консерватизм автора і далеко не повне охоплення західноукраїнських видань, огляд Й. Левицького в цілому був прогресивним явищем він привернув увагу літературної і наукової громадськості до нелегкого становища українського друкарства в Галичині,викликав інтерес у західних українців до бібліографічного обліку своєї літературної спадщини.
У 40-і рр. активізувались бібліографічні заняття одного із діячів «Руської трійці» І. М. Вагилевича (1811– 1866).
Хоча на відміну від М. С. Шашкевича та Я. Ф. Головацького І.М.Вагилевич не брав безпосередньої участі в розробці бібліографічних матеріалів для «Русалки Дністрової», але для нього бібліографія не була зовсім чужою. Відомо, що в своєму першому листі до М. П. Погодіна, опублікованому в «Московскомнаблюдателе» (1836, № 7), Вагилевич дав перелік праць західноукраїнських мовознавців та істориків Йосипа Левицького, М. Лучкая та Д. Зубрицького супроводив його короткими і влучними характеристиками. З цього листа російські читачі дізналися також про « Русалку Дністровую», яка готувалася до видання.
На початку 40-х рр. І. М. Вагилевич займався складанням двох бібліографічних праць про стару книжкову продукцію українців, які писали польською і латинською мовами. Одна з них, датована 1843 р.,називалась «PisarzepolscyRusini» тобто «Письменники-українці, які писали по-польськи»,інша – «Dodatek. PisarzylacinscyRusini тобто «Доповнення. Письменники-українці, які писали по-латинськи». Обидва покажчики не були завершені і залишились в рукописах .
У першій роботі найбільш докладно описані твори М. Смотрицького. Складач включив також книги К. Саковича, Л. Барановича, І. Галятовського та Г. Кониського. З деяких видань були зроблені виписки. Що ж до латинських творів, то вони в основному були зафіксовані, але не розглянуті. Під час підготовки покажчиків І. Вагилевич користувався книжковими і рукописними фондами бібліотеки Оссолінських. Цінні бібліографічні відомості він знайшов в «Историикраковскихтипографий» ( Historjadrukarrkrakowskich») Є. С. Бандтке та в « Словареисторического о бывших в Россииписателях духовного чина» Є. О. Болховітінова. До речі останній посібник він запитував у М.П.Погодіна в листі від 27 травня 1843 р.275. М.С. Возняк, який вперше описав і дослідив праці І.Вагилевича з бібліографії української книги старого друку польською і латинською мовами276, прийшов до висновку, що вони мають «вид широко закроєної бібліографії» ,але далеко не повні. Вказуючи на їх зв'язок з науковими заняттями І.Вагилевича, М.Возняк підкреслював, що вони свідчать передусім про широчінь його наукових інтересів. Наведені твердження цілком справедливі, але недостатні.

І.Вагилевич перший в історії української бібліографії зайнявся обліком українських стародруків польською і латинськими мовами. Він не обмежувався охопленням лише місцевої галицької друкованої продукції, а прагнув використати всі книги, які належала українцям, незалежно від місця видання. До певної міри він є одним з попередників М.О.Максимовича, складача «книжной старины южнорусской».

Численні бібліографічні вказівки містять «Замітки о руській літературі»277 І.М. Вагилевича, опубліковані в 1848 р. у газеті «Дневник руський» («Dnewnykruskij», №№ 5, 6, 9). Газета відома окремими прогресивними виступами: крім «Заміток о руській літературі» тут побачили світ анонімна стаття «Слово о Русі і її становищі політичеськім», в якій розповідається про народних кобзарів, Запорізьку Січ, Шевченка та ін.. та вірш Г.Яблонського на честь Кирило-Мефодіївського братства «Мученикам вольності з р. 1847».

Деякі дореволюційні буржуазні історики української літератури (О. Огоновський278) намагались зобразити «Замітки» як слабкий, незадовільний літературно-бібліографічний огляд. Іншої думки про «Замітки» був І.Франко, який писав, що вони «з многих поглядів цінні»279. М.С. Возняк знаходив у них значно краще «розуміння нової української літератури в Росії і одиноких її творів»280, ніж в лекціях Я.Ф.Головацького281. Розвиваючи точку зору І.Франка та М.Возняка, радянські літературознавці відкинули однобічну і необ`єктивну оцінку «Заміток», зроблену О.Огоновським. П.К. Волинський справедливо підкреслює: «Не можна сказати про ці замітки, що вони були лише бібліографічно-літературним оглядом і «не можуть зватися вдоволяючими», як її охарактеризував О.Огоновський»282.

Судячи з листів І.Вагилевича, він в 40-х рр.. у зв’язку з вивченням питань української мови і літератури готував «обозріннє словесності»283, або як видно з його іншого висловлювання, «начертаннє історії словесноті»284. Наслідком цих занять і з`явилась його «Замітки», які були по визначенню І.І.Пільгука, « по суті першим нарисом історії української літератури, написанимв західних землях України»285.

І.Вагилевич намагався простежити і викласти стисло процес розвитку української літератури за весь час її існування. Свій виклад він пов`язував з історією української мови. Особливо цікаве його ставлення до розвитку нової української літератури, про виникнення якої він писав так: «… з половиці 18 віку… видимо появляється стремленієрозвитія руської літератури, одвітної потребам і духові народному. Се стремленіє сталося конечністю»286.

«Замітки о руській літературі» вперше широко ознайомили західноукраїнського читача з новою українською літературою в Росії і, що особливо цінно, з творами Т.Г.Шевченка.

І.Вагилевич включив усі віршовані збірки і поеми Шевченка, як до того часу вийшли з друку: два видання «Кобзаря» (1840 та 1844 рр.), «в котрих повно ревного чутя», видання «Гайдамаків» 1841 та 1844 рр.; «Тризну» (1844) та «Гамалію» (1844), «де ся отбиває великий талант драматичеський». З окремих творів поета він особливо виділяє «Івана Підкову», «Тарасову ніч», «Катерину», «На вічну пам`ять Котляревському», «Причинну» та відомий йому по рукопису «Кавказ», про який він говорить, що це «превосходнаяєго поема». У зв’язку з революційними подіями в Австрії і, зокрема на західноукраїнських землях бібліографічна популяризація (по суті рекомендація) революційно-демократичної поезії Т.Г.Шевченка і, передусім таких його творів, як «Кавказ», «Гайдамаки», набула особливу актуальність і прогресивність.

І.Вагилевич високо оцінив творчість І.П.Котляревського, особливо його «Енеїду», звернув увагу не лише на її велику художність, але на сатиричні моменти в ній. Крім чотирьох видань «Енеїди», він відзначив також випущені окремими книгами твори «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник», розробив персоналії Г.Ф.Квітки-Основяненка, Є.П.Гребінки, М.І .Костомарова та А.Л.Метлинського. Автор не лише зазначав і коротко характеризував видання творів, але й кожного разу прагнув виділити в них краще, гідне уваги. Вибірково розписав він два літературно-художніх альманахи – «Ластівку» Є.Грибінки та «Сніп» О.Корсуна. Сучасні йому письменники Галичини представлені лише іменами І.Могильницького та Й.Левицького.

І.Вагилевич з помітною стриманістю поставився до слабкої п’єси К.Тополі «Чари», якою захоплювалося багато критиків. Разом з тим він доволі часто перебільшував значення творчості окремих авторів, наприклад, Падури, Корсуна, Метлинського та ін.. Незважаючи на цей недолік його думки про українських письменників-сучасників були за справедливим зауваженням П.К.Волинського, «значно вірніші, ніж думки Головацького, Ф.Євецького…»287.

Перелічуючи твори стародавнього часу і їх видання І.Вагилевич вказує, чому присвячена та інша книга, про що в ній мовиться. Рідше він дає їм оцінки. Із книг XVII ст.. його хвальний відзив дістали «Лексіконславеноросскій» П.Беринди, «Апокрисис» Х.Філалета та ін.. З великою теплотою писав І.Вагилевич про літературу Київської Русі: про твори Володимира Мономаха, про «Слово о полку Игореве», яке за його висловом посідає перше місце в літературі своєї пори і відзначається «рідкої красоти описами» та ін..

Хоч автору не вдалося уникнути істотних пропусків (наприклад в огляд не потрапили твори І.Вишенського та Г.Сковороди), бібліографічних неточностей і помилок (при опису прізвищ письменників, їх книг, позначені вихідних даних)288, його огляд відіграв помітну роль в ознайомленні західноукраїнського читача з усією літературною спадщиною України, як тогочасною, так і минулою.

«Замітки» відобразили зростання української національної самосвідомості в Галичині в бурхливі роки революції 1848–1849 рр. Водночас вони свідчили про дальше поширення і зміцнення культурних зв’язків західних українців з українцями в Росії. Багато зробив для підтримки цих зв’язків І.Вагилевич. Він листувався з М.О.Максимовичем та І.І.Срезневським. За допомогою їх та інших осіб він одержував українські та російські книги. Ці контакти перешкоджали йому дістати місце священика. Незважаючи на тиск уніатського духовенства, він не припинив свого пильного спілкування. На це зокрема вказують його «Замітки».

107-111 Олексів

Все дальше життя письменника минуло у пошуках роботи і в постійній боротьбі з матеріальною нуждою. Влаштувавшись в 1851 р. в бібліотеці Оссолінських, він через дев'ять місяців був звільнений звідти за обвинува­чення в нестійкості релігійних переконань. Йому дово­дилося друкуватись в польських та чеських виданнях. В цих виданнях він опублікував свої статті про бібліотеку Оссолінських та Варшавську бібліотеку. В решті решт Вагилевич відійшов від української літератури.

Деякий слід в розвитку бібліографії на західноукраїн­ських землях першої половини XIX ст. залишили галицькі періодичні видання, які виникли у революційні роки.

Революція 1848—1849 рр.. змусила австрійський уряд трохи послабити cвою політику в галузі національної культури. З метою залучення на свій бік української буржуазії було дозволено викладання «руською» мовою в школах і на окремих кафедрах Львівського універси­тету. Створюється організація українського духовенства і буржуазії «Головна руська рада». Починає культурно-освітню діяльність ліберально-буржуазне товариство «Галицько-руська матица». Виходять періодичні видан­ня — перша газета «руською» мовою «Зоря Галицька» (1848—1857), «Галицько-руський вісник» (1849—1850), «Новини» (1849) та «Пчола» (1849). До цього часу гали­чани не мали своєї періодики, друкувалися в польських і німецьких журналах та газетах. Там же з'являлися відзиви на їх твори.

Із щойно організованих галицьких періодичних видань активніше інших публікувала бібліографічні матеріали «Зоря Галицька». Вона інформувала читачів про новини літератури, вміщувала невеликі замітки та рецензії, іноді огляди та дані статистики друку, прагнула налагодити на своїх сторінках поточну бібліографічну інформацію про західноукраїнську книжкову продукцію. Але спеці­ального бібліографічного відділу в газеті не було, пові­домлення про книги вміщувались не в кожному номері, часто являли собою звичайну торгову рекламу.

«Зоря Галицька», так само, як і інші органи галицької преси тієї доби, славила австрійський уряд, закликала галичан бути вірними і відданими владі. Виступаючи проти полонізації українського населення, за розвиток національної «руської» культури, газета друкувалась церковнослов'янським шрифтом (лише з весни 1850 р. вона поступово починає впроваджувати російський граж­данський шрифт) і не підтримувала зв'язків з українською літературою в Росії. «Зоря Галицька» виявляла інтерес до просвіти народу, інколи вміщувала літератур­но-художні твори демократичного напрямку (з неопублікованої спадщини М. Шашкевича, кращі вірші М. Устияновича), але більш всього піклувалася про «народну тверезість» і розповсюдження релігії.

Загальна консервативна і- ліберально-угодовська по­зиція «Зорі Галицької» знайшла свій вияв і в бібліогра­фічних матеріалах, які вміщувались на її сторінках.

Редакція посилено рекламувала церковно-релігійну літературу. Занепокоєна тим, що «до недавних пор не много видал кто, дабы по церквам русским многонадежное юношество наше, держа в ручках молитвословец, изливало смиренньїе и уповающие свои прошения и благодарения у престола Всевышнего» 289, вона енергійно просуває «Молитовник для юнацтва», систематично спо­віщає про вихід в світ й інших церковних книг. її увагою користуються не лише видання місцевих українських бо­гословів, а й німецьких. Так, в одному з номерів під руб­рикою «Известие о важной книжце» газета повідомила читачів про надходження у продаж брошури фрейбургського священика А. Вайскопфа: «Сия книжка прекрасно пишет о достоинствах и повинностях священника» 290.

Певне місце в поточній бібліографічній інформації «Зорі Галицької» займала місцева світська література: букварі, календарі, деякі літературно-художні твори (особливо поема А. Л. Могильницького «Скит Манявсь- кий»). Усвідомлюючи, що нові твори західноукраїнських авторів «не так уже важньї, не могут високого места занимать в храме нынешнего просвещения», редакція все ж була переконана в тому, що «в ньшєшнее время они полезны, служат порукой светлого будущего» 291.

В газеті майже не згадувалося про твори письмен­ників Східної України і Росії. Удостоїлись популяризації лише повість Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Маруся» та «Тарас Бульба» М. В. Гоголя. Обидва твори були надру­ковані у Львові. Рекомендуючи повість Квітки-Основ'я­ненка, «Зоря Галицька» звеличувала консервативні і сентиментальні моменти, які містилися в них. Ось як курйозно повідомлялося про твір великого російського письменника Гоголя: «Наконец при хорошей погоде вылезла и «Бульба» на верх. Бульба ж бо то бульба, смачмейшая над всякий; досыть вже бульбов различного рода і насенья кушалисьмо, но такоей в истину нет. Таковая бульба могла только под италійским небом Украпим выйти на свет и блаженни мьі, которьіх плодоносная, жизненная землица таковы бульбы воспытует. Про тоє, кто лишь хочет смак свой исправить, най скоро а скоро посылает гонцев в Львов по бульбу, бо доброе насенье борзо розхапують! Гоголь показал сим произведением своє преизьяшное дарование» 292.

З бібліографічними матеріалами в «Зорі Галицькій» зв'язаний розвиток в західноукраїнській бібліографії консервативно-буржуазного напряму. Цей напрям ви­ступав проти демократичних тенденцій в бібліографії Галичини, які зародились в «Русалці Дністровій» і які були продовжені в «Замітках о руській літературі» І. Вагилевича, надрукованих в «Дневнику руськім».

 

Висновки

У першій половині XIX ст. на Україні з'явилися нові галузі бібліографії: бібліографія місцевих видань, біобібліографія місцевих діячів і уродженців, бібліогра­фія краєзнавчої літератури, сільськогосподарська і літе­ратурна галузеві бібліографії та ін.

Головні ж результати розвитку бібліографії на Укра­їні в цей період полягали в остаточному утвердженні в ній книги гражданського друку, а також в зародженні на­ціональної бібліографії.

Звільнення української бібліографії від церковної залежності проходило по-різному в обох частинах Укра­їни, роз'єднаних кордоном. Якщо на Східній Україні вже з початку XIX ст. ніщо не перешкоджало цьому процесу, грунт для нього був підготовлений давно (завдяки майже віковому існуванню гражданського книгодрукування в Росії і нової російської бібліографії), то на західно­українських землях цей процес всіляко здержувався умо­вами іноземного панування, а також прихильністю місце­вої інтелігенції до церковщини.

Щодо виникнення на Україні національної бібліогра­фії, то воно припадає лише на кінець 30-х та 40-і рр. XIX ст.,—тоді були створені перші бібліографічні списки і огляди нової української літератури і почала розробля­тися загальна ретроспективна бібліографія української книги.

Протягом першої половини XIX ст. українська бібліо­графія не зробила визначних успіхів у своєму розвитку. Вона становила собою невелику кількість праць, бідних щодо форм і видів, малих обсягом, часто незавершених. Рекомендаційні бібліографічні покажчики спеціально не складалися. Єдиним винятком з цього правила був факт переростання торгово-бібліотечної бібліографії в реко­мендаційну в каталозі П. П. Должикова «Аптека для души». Шлях української бібліографії в той час ще недостатньо визначився.

Незважаючи на свою нерозвиненість, українська бібліографія відігравала певну роль у суспільному і культурному житті України — сприяла поширенню декабристських видань і зразків революційно-демократич­ної поезії Т. Г. Шевченка, популяризувала українську літературу серед слов'янських народів, використовува­лася у взаємоконтактах українських літературних дія­чів з Наддніпрянщини і Галичини і т. д. Великою допо­могою для неї були досягнення передової російської бібліографії, яка постійно звертала увагу на друковану продукцію України. Певне значення мали також зв'язки з польськими і чеськими бібліографами.

Українська бібліографія не була єдиною в ідейно-по­літичному відношенні — в ній найшли відображення різні позиції авторів і складачів — ліберальні, демократичні і консервативні.

 

 

 


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!