Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Бібліографія рукописних книг та стародруків. Перша спроба в галузі загальної ретроспективної бібліографії української літератури



Говорячи про зародження на Україні бібліографії рукописних книг та стародруків, слід згадати ім’я Є. О. Болховітінова (1767−1837) – відомого церковного діяча і вченого, автора багатьох праць з церковної і російської гражданської історії, археології і археографії, а також бібліографа, складача словника духовних і світських письменників. Є. О. Болховітінов був одним з активних учасників «Рум’янцевського гуртка», який уславився збиранням, виданням і дослідженням пам’яток стародавнього російського письменства. З діяльністю цього гуртка пов’язане виникнення в Росії слов’яно-російської бібліографії.

Призначений у 1822 р. київським митрополитом, Є. О. Болховітінов з захопленням вивчає місцеву старовину: відвідує архіви Софійського собору, Михайлівського монастиря і Києво-Печерської лаври, складає описи стародавніх пам’ятників Києва і т. д. Незабаромз’явилися дві його великі праці «Описание Киево-Софийского собора» (1825) і «Описание Киево-Печерской лавры» (1826, вид. 2-е у 1831 р.), які містили цікаві бібліографічні відомості про українські стародруки та рукописи.

До найбільш ранніх спроб в галузі бібліографії стародавніх пам’ятників письменності і книгодрукування належать також бібліографічні вказівки, які є в працях західноукраїнських вчених Й. П. Левицького («Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien», 1834) і Д. І. Зубрицького («Historyczne badania o drukarniach rusko-slowianskich w Galicji», 1836).

Велике значення для розвитку української бібліографії рукописних книг і стародруків мало пробудження національного життя на Україні у 30−40-і рр. Вцей час виникає великий інтерес до усної народної творчості українського народу, до історії України. Робота в галузі фольклористики та історії викликає потребу в ознайомленні з джерелами української культури, сприяє збиранню і вивченню пам'яток стародавнього письменства і літератури. Набуває своєрідної актуальності і бібліографія рукописних книг і стародруків. Вона потрапляє на сторінки літературно-художніх альманахів. Так, у першому випуску харківського альманаху «Молодик» на 1844 р. Було надруковано каталог «Библиотека государей в XVII столетии», в якому перелічувались книги, названі у доповіді государям Івану Олексійовичу і Петру I з посольського приказу. В кінці списку вказувалося, що Петро I наказав відмічені книги переглянути і переписати і, крім того, подібні книги, надруковані на Україні, також переписати і взяти їх до посольського приказу.



У тому ж випуску анонімна стаття «Основание Харьковского коллегиума, нынешней Харьковской духовной семинарии» містила цінні бібліографічні вказівки про книжкові придбання бібліотеки Харківського колегіуму, зокрема про її колекцію рідкісних видань.

Бібліографуванню рукописних книг і стародруків віддавали данину і окремі передові діячі української культури.

Відомо, що в 1845−1847 рр. під час служби в Київській археографічній комісії брав деяку участь в роботі по дослідженню і опису стародруків та рукописів Т. Г. Шевченко. В одному з доручень від Археографічної комісії йому наказувалося: «Постараться достать от частных лиц и доставить в Комиссию для списания и напечатания некоторые письменне памятники, относящиеся ко временам древного быта Малороссии, казацких войн, переписки замечательных лиц и проч., и, наконец, если представится случай, приобрести на счет Комиссии древние акты, рукописи, древние вещи и старопечатные книги».

Збереглись так званы «Археологические заметки» Т. Г. Шевченка, які містять описи рукописних книг та стародруків, виявлених поетом в церквах та монастирях Переяслава і Чернігова. У Переяславі він описав чотири старовинні книги: «Евангелие писаное чернилом и киноварью красивыми славянскими буквами вроде почаевских», «удивительное по работе Евангелие… московской печати 1698 г. c надписью на оправе славянскими буквами» та «два Евангелия, писанные на пергамени изящными буквами, чернилом и киноварью с прекрасными разноцветными рисунками по золоту». Говорячи про останню з цих книг, выдоме Пересопницьке Евангелыэ, яке «изящнее и роскошнее первого», «писано малороссийским наречием», поет зазначав, що докладны выдомосты про нього подав О. М. Бодянський в «Журнале Министерства народного просвещения» (1838, №5).



У своїх описах Т. Г. Шевченко звертав увагу на характер письма (якщо це рукописна книга), на ілюстрації, папір, палітурку, наводив написи, зазначав, коли, ким, якою мовою і на чиї кошти видано або переписано книгу; ким і коли вона булла подарована церкві чи монастирю та ін. «Природно, виконання таких завдань,−писав П. М. Попов,− вимагало від Шевченка наукових знань в галузі археографії і палеографії».

До бібліографії рукописів і стародруків виявляли інтерес також зачинателі нової літератури на західноукраїнських землях Я. Ф. Головацький та І. М. Вагилевич.

Наприкінці цього періоду почала публікуватися зведена праця з історії і бібліографії старого друкарства всієї України «Книжная старина южнорусская» М. О. Максимовича. Це булла перша спроба в галузі загальної ретроспективної бібліографії української літератури. Виникнення нації і культурним відродженням українського народу. В умовах першої половини XIX ст., коли випускалася мізерна кількість книг українською мовою (102 видання за 1798−1850 рр., у середньому по дві назви щорічно) українська бібліографія могла розвиватися лише в ретроспективному плані і головним чином по лінії охоплення стародруків.

Розглянемо історію створення і зміст «Книжной старины южнорусской». Але спочатку скажемо декілька слів про автора, якого справедливо вважають одним із родоначальників національної бібліографії на Україні.

М. О. Максимович (1804−1873) належить до видатних діячів прогресивної вітчизняної культури XIX ст. Російський та український вчений-просвітитель, він зробив багато для розвитку і популяризації природничих і гуманітарних наук. Загальне визнання дістали його праці з ботаніки, зоології, фізіології, фізики, хімії. Він був продовжувачем матеріалістичних традицій М. В. Ломоносова в природознавстві і одним із попередників еволюційного вчення Дарвіна. Велика його заслуга як історика, археолога, археографа і етнографа. Як фольклориста, літературознавця та бібліолога. Він вів активну журналістську і педагогічну роботу, брав участь у видавничих справах, виступав не без успіху як літературний критик і навіть писав вірші.

Максимович користувався великою повагою і любов’ю серед передових діячів свого часу. У нього були дружні або товариські відносини з багатьма декабристами, Пушкіним, Гоголем, революційними демократами Бєлінським, Герценом, Шевченком. До нього звертались за порадами члени Кирило-Мефодіївського братства. Він був пристрасним поборником дружби російського і українського народів, з глибокою симпатією ставився до трудящої людини, був переконливим прихильником визволення селянства від кріпацького рабства, співчував визвольній боротьбі українського народу. Вся його діяльність відзначена палким прагненням до широкого розповсюдження освіти серед народних мас.

Проте демократизм Максимовича був обмежений, поміркований. В своїх громадсько-політичних поглядах вчений ніколи не підіймався до визнання необхідності революційної перебудови суспільства. Єдиною силою, здатною змінити важке становище народу, він вважав просвіту. Це була позиція буржуазно-ліберального просвітительства.

М. О. Максимович народився на Україні, в колишній Полтавській губернії, на хуторі Тимківщина, поблизу м. Золотоноша. Його батько – службовець із маломаєтних дворян, механік Шосткінського порохового заводу, мати – із культурної сім’ї Тимківських.

77 – 81

Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії М. О. Максимович навчається в Московському університеті – спочатку на словесному відділенні, потім на фізико-математичному факультеті. В 1827 р. він блискуче захистив магістерську дисертацію, а в 1833 р. був затверджений професором Московського університету і зайняв посаду завідуючого кафедри ботаніки.

З 1834 по 1845 рр. Максимович працював у щойно створеному Київському університеті. Він був його першим ректором, професором російської словесності і деканом філософського факультету. Але стан здоров’я примусив його залишити університет і оселитися в невеликій садибі «Михайлова гора» біля Дніпра поблизу с. Прохорівка, що на Черкащині. Тут він провів майже тридцять років свого життя. Це було, по влучному визначенню П. М. Попова, «свого роду добровільне заслання, в якому вчений страждав (як він говорив) від трьох бід: безлюддя, безкнижжя, безгошів’я»197. Його неодноразові намагання повернутися на службу зустріли протидію з боку царської влади.

М. О. Максимович зацікавився бібліографією ще в «московський» період свого життя. Відомо, що після закінчення Московського університету молодий вчений протягом року (з липня 1823 р.) займався складанням систематичного каталога для університетської бібліотеки під керівництвом бібліотекаря професора Ф. Ф. Рейса198. Очевидно, звідси він виніс поважне ставлення до бібліотечно-бібліографічної роботи.

В 1825-1833 рр. він активно співробітничав у критико-бібліографічних відділах деяких періодичних видань: в «Московском телеграфе», «Литературной газете», «Телескопе» та ін.

Інтерес до бібліографії стародруків та рукописів виник у Максимовича незабаром після переїзду до Києва, під час розроблення курсу лекцій з історії стародавньої російської літератури. Неабияку роль в цьому відіграли його зустрічі і бесіди з Є. О. Болховітіновим. Пізніше він з вдячністю згадував про них: «В каком бы памятнике не представлялась надобность для моих лекций: я находил у него немедленное готовое пособие»199.

В 1837 р. Максимович приступає до вивчення історії Києва і всієї української старовини. Початок його роботі поклала «Речь об участии и значении Киева в общей жизни Росии», проголошена 2 жовтня 1837 р. на урочистих зборах Київського університету. В 1839 р. у нього зародилась думка про видання альманаха «Киевлянин». Тоді ж, скориставшись закриттям університету, він протягом кількох місяців (в березні-серпні) старанно обстежує архіви Михайлівського і Видубецького монастирів у Києві, з захопленням займається дослідженням і збиранням пам’яток стародавньої української писемності і літератури.

Наприкінці 30-х на початку 40-х рр. Максимович встановлює зв’язок з культурними діячами Галичини – запрошує їх до співробітництва в «Киевлянине», надсилає до Львова першу книгу «Киевлянина», свою «Историю древней словесности», «описание Киево-Софийского собора» Є. Болховітінова, «Летопись Нестерову», видану в 1824 р. у Москві Тимковським, та деякі інші видання. Він звертається до історика Д. І. Зубрицького з проханням зробити копії герба Івана Федорова і його післямови до львівського «Апостола», а також подати докладні дані про переклад біблії з XVI ст., згаданий Я. Ф. Головацьким у «Русалці Дністровій»200, сподівається на його допомогу у придбанні стародруків, виданих у Львові, Києві та інших українських містах: «Я разумею не церковные книги, но книги содержания ученого, исторического и даже самые маленькие брошюрки, хотя бы из 4 страниц состояли»201. Як видно з листа, його особливо цікавила література, яка стосувалася унії. Він вважав, що деякі з таких видань слід передрукувати «чтоб не пропали для потомства»202.

Дальшому розвитку книгознавчої діяльності М. О. Максимовича сприяло створення у 1843 р. Київської археографічної комісії. Як член комісії вчений восени 1845 р. обійшов переяславські церкви, зібрав не лише багатий історичний матеріал, але й цінні відомості «…о многих книгах, печатанных в южнорусских типографиях, но неизвестных библиографии нашей»203 [Підкреслено Максимовичем. – І. К.]. після мандрування він запитував О. М. Бодянського: «О чем бы из етих двух предметов написать для Чтений?»204. Саме в цю пору, мабуть, у нього визріло рішення підготувати «Книжную старину южнорусскую». Перебуваючи у 1847 р. у Києві, Максимович працював у бібліотеці Софійського собору та Михайлівському монастирі, де, за свідченням С. І. Пономарьова, «запасался материалами для своей «Книжной старины южнорусской»»205.

До кінця 1848 р. він встиг обробити значну частину зібраного матеріалу і в 1849 р. у «Временнике имп. Московского общества истории и древностей российских» почалося друкування його «Книжной старины южнорусской». Опубліковані розділи присвячені виникненню книгодрукуванні на Україні, діяльності друкарень на Волині і в Галичині206. Перш, ніж перейти до огляду київського, чернігівського і новгорол-сіверського книгодрукування, вчений вирішив розповісти про деякі бібліографічні рідкості бібліотеки українського поміщика І. Я. Лукашевича в с. Кононовці Пирятинського повіту, яку він відвідав в червні 1849 р. 207.

Восени 1849 р. Максимович поїхав до Москви для зустрічі з давніми друзями і там залишився до червня 1850 р. Затримався він тому, що в погодінському «древлехранилище» виявив багато цікавих матеріалів, які не зустрічалися йому раніше («Вьршь на жалосный погреб зацного рыцера Перта Конашевича Сагайдачного…» Касіяна Саковича, 1622; киево-печерська «Имонологія», 1630 та ін..), а також мав намір випустити в Москві третю книгу «Киевлянина». «Авторская и охотническая кров Максимовича заговорила, - писав згодом С. І. Пономарьов, и он, вместо прогулок по Москве, принялся за работу…»208.

В 1850 р. «Киевлянин» вийшов у світ, в нього було опубліковано продовження «Книжной старины южнорусской», що містило характеристику книгодрукування в Києві, Чернігові і Новгород-Сіверському209. Цю публікацію Максимович не вважав останньою. Закінчуючи розгляд чернігівських і новгород-сіверських латино-польських видань, він писав: «Но оставим на время латинопольскую музу наших малороссийських пиитов и риторов, и возвратимся к славяноруским изданиям, выходившим из Киево-печерской типографии с 1633 по 1717 г. включительно»210. Але ця обіцянка не була виконана.

В 50-ті рр.. Максимович продовжував розробляти бібліографію чернігівських та новгород-сіверських видань старого друку, не доведену до кінця в «Киевлянине». Матеріали цих бібліографічних розробок він наприкінці 50-х рр. послав на перегляд В. М. Ундольському, але останній затримав відповідь. Максимович просив О. М. Бодянського: «Поклонитесь от меня В. М. Ундольскому; я прошу его поскорее выслать мне мой листок о книгах черниговской печати с его премечании. Тогда бы я изготовил вам в Чтения статью из книжной старины: о типографиях черниговской и новгород-северской. До последней много есть много, не видимого доселе »211. В іншому листі він пояснював Бодянському: «Мне бы хотелось дописать свою книжную старину»212. [Підкреслено Максимовичем – І. К.].

З невідомих причин статтю про книги чернігівської і новгород-сіверської друкарень Максимович так і не підготував. Не дописав він і «Книжную старину южнорусскою». В наступні роки Максимович, певно, облишив думку про продовження і затвердження «Книжной старины .жнорусской», але не припинив своїх книгознавчо-бібліографічних занять.

В 50-70-і рр. вчений не раз виступав в пресі зі статтями на книгознавчі теми («О первом издании «Дідаскаліи» – Сильвестра Коссова», 1850; «О старописменной книге «Благопрохладный Вертоград здравия»», 1860; «Известия о книге «Благоутробие Марка Аврелия», 1871; «Библиографическое обьяснение г. Гильдебрандту», 1871; «О начале книгопечатания в Киеве мнимом и действительном», 1872 та ін.).

Незважаючи на свою незавершеність, «Книжная старина южнорусская» посіла почесне місце в історії українського книгознавства та бібліографії ХІХ ст. В цій праці вперше подано цілісну картину розвитку давнього українського друкарства. Разом з тим вона є первістком національної бібліографії на Україні.

Автор дотримувався територіально-хронологічного розподілу матеріалу: він об’єднував матеріал за краями (Волинь, Галичина та ін.), всередині цих територіальних комплексів відокремлював певні міста (наприклад, на Волині – Острог, Луцьк, Почаєв та ін. ), а в останніх – друкарні (наприклад, Івана Федорова, Братська, М. Сльозки та ін. у Львові); видання кожної друкарні розподілялися в хронологічній послідовності. Радянський книгознавець С. І. Маслов213 вважав план Максимовича вдалим, пропонував застосувати його в бібліографічному репертуарі українських стародруків, який в 20-і рр. передбачалося скласти.

В «Книжной старине южнорусской» описані книги, які випускалися в XVI-XVIII ст. друкарнями на Волині (в Острогу, Дермані, РОхманові, Четвертні, Луцьку, Кремінці і Почаєві), у Галичині (Львові, Стрятині, Крилосі, Угорцях та Уневі) та на Буковині (в Довгому полі), в Києві, Чернігові і Новгород-Сіверському.

Якщо хронологічне охоплення західноукраїнського друку доведене автором до кінця XVIII ст., то розгляд київського книгодрукування в наслідок незавершеності роботи припинився на 1633 р. (для книг, виданих латинською і польською мовами – на 1705 р.), а з продукції Чернігівської та Новгород-Сіверської друкарень було подано лише видання латино-польською мовою (по 1699 р. включно).

В «Книжной старине южнорусской» зареєстровано 272 видання. До того часу ця цифра була досить значна. З точки зору сучасного книгознавства і бібліографії «Книжная старина южнорусская» є дуже неповною. Максимович описав всього 40 почаєвських книг (замість 228), не враховував близько 100 видань Львівської братської друкарні, 25 книг друкарні М. Сльозки у Львові, понад 30 унівських видань. Бібліограф відчував неповноту своєї праці. Закінчуючи огляд діяльності Почаєвської друкарні, він попереджав читача: «Нет сомнений, что етот список почаевских книг прошлого столетия может пополнится значительно»214.

Поряд з опущеннями, без яких неможливо було обійтись в середині ХІХ ст., в «Книжнаой старине южнорусской» є чимало матеріалу, який і тепер не потребує будь-яких помітних доповнень або змін. Зокрема це відноситься до опису книжкової продукції друкарень в Дермані, Рохманові, Кремінці, Луцьку, Четверні та Києві. Цікаве судження Максимовича щодо авторства, місця і року видання «Апокрисиса». Особливо цінність становлять сторінки, присвячені київському книгодрукуванню. Вони виділяються своєю самостійністю, точністю і докладністю наведених відомостей. Варто відмітити, що Максимович в основному вірно виріши питання про початок книгодрукування в Києві. Тут же він уточнює місце перебування друкарні Спиридона Соболя в Києві, а також першим із книгознавців звернув увагу на існування двох різних видань «Лимонаря» Соболя 1628 р.

Велике значення для Максимовича мали загальноросійські бібліографічні праці, в яких були зареєстровані й українські стародруки (зокрема «Опыт российской библиографии» В. С, Сопікова). Критично використовуючи їх, вчений виправив помилки, допущені при опису українських видань В. С. Сопіковим, П. М. Строєвим та ін.

Частину видань Максимович вперше ввів в бібліографію. Так, наприклад, він називає шість бібліографічних рідкостей з бібліотеки І. Я. Лукашевича, «Вьршь на жалосный погреб зацного рыцера Перта Конашевича Сагайдачного…» з колекції М. П. Погодіна, панегірик

 

С. 82–86

…Олександра Бучинського на честь гетьмана запорізького Івана Самійловича з приводу перемоги над турками під Чигирином, виданий польською мовою у Новгород-Сіверському в 1678 р., із зібрання К. К. Свидзинського, та кременецькі видання.

Бібліографічні описи в «Книжной старине южнорусской» не відзначалися великою повнотою, але містили користні відомості: про наявність ілюстративного матеріалу, про існування різних примірників одного і того ж видання, про місцезнаходження окремих рідкісних примірників і т. д. Доповнювали бібліографію статистичні таблиці про кількість видань, випущених друкарнями на Волині і в Галичині.

Як книгознавчій праці, «Книжной старине южнорусской» властива певна фрагментарність викладу. На це вказував О. О. Котляревський: «Прекрасное библиографическое обозрение, впрочем – не хронологическое, а в виде отрывочных заметок».

Тепер у зв’язку з зростанням книгознавства і бібліографії стародруків «Книжная старина южнорусская» Максимовича в значній мірі втратила свою практичну цінність. До неї звертаються в основному для уточнення окремих суперечливих питань з історії українського друкарства. Значення її переважно історичне. Але й тепер вона залишається по суті єдиним прикладом бібліографічного репертуару українського книговидавництва XVI – XVIII ст.


Эта страница нарушает авторские права

allrefrs.ru - 2019 год. Все права принадлежат их авторам!