Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Іронічний ґатунок центрального конфлікту в романі «Ім'я троянди» У. Еко




У. Еко — надзвичайно обдарована, різнопланова і, якою мірою, навіть непередбачувана особистість. Він надзвичайний книгоман (стверджують, що його особиста бібліотека нараховує близько 30000 томів, серед них багато давніх книг і книжкових рарите­тів), має пристрасть до малювання і гри на флейті, дуже любить жарти і містифікації. Так, у 1995 році він поділився із журналістами «таємницею» свого прізвища, яке, як стверджував письменник, є абре­віатурою Ех Саеііз ОЬІаіш, що в перекладі означає «божий дар». У числі його головних захоплень — середньовічна філософія, масова культура, сучасне мистецтво. Вже в 50-ті роки У. Еко був відомий як спеціаліст з культурології. Він з усією серйозністю детально аналізував складові елементи шоу-бізнесу,

зокрема стриптиз, і поведінку телеведучих.

На початку 60-х років Еко прославився як пародист. Популярними стали дві збі­рки його пародій і жартів «Мінімум-щоденник» (1963) і «Другий мінімум-


щоденник» (1992). З кінця 60-х років У. Еко веде курс візуальної комунікації на фа­культеті архітектури у Флорентійському університеті, а в 1969—1971 роках він обіймав посаду професора семіотики на архітектурному факультеті Міланського політехнічного інституту. З середини 70-х років Еко очолює кафедру семіотики в Болонському університеті, обіймає посаду генерального секретаря Міжнародної асоціації з семіотичних досліджень, систематично читає леції в Гарвардському, Ко­лумбійському, Йєнському університетах.

Починаючи з 60-х років, У. Еко активно виступає як теоретик постмодернізму. Одна з ключових ідей його постмодерністської естетики — це інтертекстуальність, що виявляє себе у формі діалогічного цитування, пародіювання, інтерпретації відо­мих літературних сюжетів.

Роман «Ім'я троянди»(1980) став першою і надзвичайно вдалою спробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і понині. Роману було присуджено кілька премій, у тому числі й престижну — літературну премію «Стрега». Лише до зими 1982 року було продано понад чотириста тисяч примірників. До 1985 року роман було перекладено 19-ма мовами світу, а через рік було знято франко-американо-німецький фільм «Ім'я троянди», який також користується надзвичай­ною популярністю у глядача.



Книга У. Еко, на перший погляд, містить у собі усі ознаки детективного твору. Передусім це детективна зав'язка твору. В його основу фактично покладена історія розслідування серії загадкових вбивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з італійських монастирів (шість вбивст за сім днів, впродовж яких розгортається дія роману). Завдання розслідування злочинів покладено на колишнього інквізитора, а радше філософа та інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Баскервіль-ського, якого супроводжує його малолітній учень Адсон, що одночасно виступає у творі і як оповідач, очима якого читач бачить усе зображене у романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати у творі кримінальний клубок, і це їм майже вдається.

Історичне тло роману становить опис політичних інтриг між папою римсь­ким і імператором Людовіком Баварським. У своєму протистоянні папі Людовік намагається прилучитися підтримкою францисканського ордену, який також пе­ребуває в опозиції до папи. Між Людовіком і францисканцями була досягнута політична угода, до якої пристали відомі у Європі філософи Вільям Оккам і Ма-рсілій Падуанський. Вони почали збирати навколо себе у Мюнхені групу ідей­них однодумців, так званих «імперських богословів», до яких приєднався і го­ловний герой роману У. Еко Вільгельм Баскервільський. У монастир він прибуває з метою виявити політичні симпатії ченців і, по можливості, схилити їх на свій бік. Але його плани виявляються порушеними низкою вбивств, скоє­них у монастирі. Загинув чернець: чи сам плигнув із вікна, чи його викинули; незабаром знайшли другого ченця, якого втопили у боцчі з кров'ю поросяти; потім двох ченців отруїли; ще одному розтрощили голову глобусом. Наставник монастиря зразу ж, коли знайшли труп, просить Вільгельма взятися за розсліду­вання. Тим паче, що цього вимагають і зовнішні обставини: скоро до монастиря приїдуть почесні делегації, щоб вести переговори про примирення папи і імпе­ратора. Доручене слідство Вільгельм проводить енергійно, кваліфіковано та уміло. Врешті-решт він все виясняє. Викриває він і винного у злочинах: це слі­пий і старий старець Хорхе із Бургоса. Встановлено і причину — єдиний примі­рник, який зберігся на землі, другої книги «Поетики» Аристотеля, що роками приховували у монастирській бібліотеці.




4. Художній світ і простір, символіка і художня сила образів в романі «Останній світ» К. Рансмайра


 
 

К. Рансмайр — австрійський письменник, за осві­тою філософ, багато років працював у журналістиці, а з 1982 року упевнено ввійшов у літературу. Автор книг «Осяйний захід» (1982), «Жахи криги й піть­ми» (1984), «У глухому куті» (1985), «Останній світ» (1988).

Крістоф Рансмайр народився 1954 року у Велсі (Верхня Австрія), біля озера Траун у родині сільсь­кого вчителя. В дитинстві пізнав смак джерельної води, полюбив сувору красу стрімких скель, відчув меланхолійність далеких альпійських хребтів та на­солоду тишею. «Мої гори завжди зі мною. їх ви знайдете і в "Останньому світі"», — скаже він згодом. До школи ходив у Ройтгамі та Гмундені, в містечку Ламбах закінчив Бенедиктинську гімназію,



у Відні вивчав філософію. Особливо зацікавила Франкфуртська школа, роботи Т. Адорно та М. Горкгаймера, глибокий слід залишила філософсько-естетична тео­рія трансцендентального мислення: «Мистецтво це відблиск того, що недосяж­не смерті, туга за чимось зовсім іншим». В університетські роки навчився сумніва­тися в ідеологічних і догматичних рецептах, почав роботу над дисертацією про політичні утопії та відношення індивідуальної свободи до суспільної. Наукову ро­боту не завершив, привабила письменницька діяльність. Про свої переконання К. Рансмайр говорить, що вони завжди були «ліві», що перевагу він надавав «гума­ністичному розумінню анархізму», а на виборах голосував за «зелених».

Тривалий час К. Рансмайр працював журналістом, що до певної міри дало йому змогу вирішувати матеріальні проблеми, але, головне, відкриває неоцінен­ні можливості спілкуватися та спостерігати, пізнавати життя безпосередньо. Ро­бота над репортажами та есе шліфує його стиль, привчає лаконічно, виразно ви­словлювати думки.

Історія «Останнього часу» досить незвичайна. Відомий німецький письменник, засновник і видавець серії «Інша бібліотека» Ганс Магнус Енценсбергер звернувся до молодого автора з пропозицією підготувати для видавництва «Грено» прозовий переклад славетних «Метаморфоз» Овідія. К. Рансмайр, працюючи над твором ан­тичного поета, інтерпретуючи його, відчуває, що виходить за межі просторово-часової структури «Метаморфоз», що вічні образи і теми живуть у сучасності. Так з'являється оригінальний задум, своєрідна міфологізація дійсності. В опублікова­ному згодом «Задумі роману» К. Рансмайр дає лаконічну характеристику змісту свого твору. «Тема зникнення іреконструювання літератури, поезії; матеріал — «Метаморфози» Публія Овідія Назона».

Образи роману можна поділити на історичні та міфологічні. Коли до перших належить поет Публій Овідій Назон, імператор Октавіан Август та молодий римля­нин Котта, то постаті, що складають суспільність Томів, запозичені з Овідієвих «Метаморфоз». К. Рансмайр додає до свого твору своєрідний довідничок — «Ові-діїв репертуар», де коротко характеризує персонажів «Останнього світу» та їхніх прототипів у давньому світі. У формі енциклопедично стислого викладу австрійсь­кий письменник створює невеликий подвійний ескіз до кожного персонажу роману,


проводячи паралель між міфологічними та історичними постатями, цитуючи прові­дні місця з Овідієвих «Метаморфоз» чи інших літературних та історичних джерел. Письменник дає інтерпретацію персонажів, пояснює їхнє місце в сюжеті та в обра­зній системі, роль у розвитку авторської думки.

Давньогрецький поет стає центральною постаттю твору. Дія, в якій беруть участь усі персонажі, постійно розвивається навколо особистості Овідія, хоча про­тягом усього роману він не з'являється жодного разу. Справа не лише в дії. Анти­чний поет — безпосередній натхненник «Останнього світу».

Принципат Августа був чи не першим в історії прикладом режиму політичного лицемірства. Овідій здобув славу як автор «Любовних елегій» та «Мистецтва кохан­ня», які мовби розвінчували політику громадянської моралі Октавіана. Крім того, по­ет «забагато знав» про внутрішні справи сім'ї імператора та деякі політичні інтриги. Проте кару — суворе вигнання — було призначено не за провину: очікували прови­ну, щоб призначити кару. Можливо, фатальну роль у житті античного поета відіграв і його головний твір — епічна поема «Метаморфози», в якій він змалював історію Ри­му, а разом з тим і цивілізації загалом. За допомогою міфічних сюжетів Овідій пере­дав ідею мінливості, плинності, непостійності реально існуючого.

Вирок було винесено без суду і слідства. Поет, досягнувши вершин слави, мусив до ранку попрощатися з усім, що йому було рідне і близьке, і вирушити в зимове плавання морем до Томів — невеликої напівварварської грецької колонії у Фракії.

Точка відліку сюжетної лінії «Останнього світу» перебуває також на історично­му полотні. Звістка про вигнання доводить до відчаю Овідія, і він кидає у вогонь майже закінчені «Метаморфози», зарікається писати. Але вже під час плавання грудневим Середземним морем у його голові народжуються нові рими «Скорбот­них елегій».

Роман К. Рансмайра — не тільки один із спроб оригінальної інтерпретації анти­чності. Це твір про вічність і плинність, самотню долю й неприкаяність таланту не лише у вигнанні, а й у власній вітчизні, у суспільстві несхожих на нього, про всю гаму людських почуттів, що реагують на найменші дисонанси. Австрійський пись­менник підступає до найкритичнішого моменту в Овідієвому житті, водночас від­даляючись від нього. Загадка вигнання породжує нові загадки. Створюючи власну інтерпретацію Овідієвої долі, К. Рансмайр свідомо відходить від історичної дійсно­сті. Це виявляється уже в тому, що ймовірною причиною звинувачення поета в ав­торовій версії стають не «Метаморфози», а «Мистецтво кохання». Назон, як нази­ває поета австрійський письменник, справді спалює єдиний примірник поеми перетворень, і цей факт стає стрижневим, навколо якого розвивається дія. Основна увага сконцентровується на протистоянні поета абсолютистському режимові.

Самого Октавіана Августа змальовано лаконічно і однозначно: це типовий дес­пот, що втішається усвідомленням нової влади, годинами споглядаючи її уособлен­ня — носорога.

Поєднувальною ланкою між історичним та міфологічним світом є образ Піфаго-ра. Старогрецький філософ стає в Овідієвій поемі виразником впевненості антично­го поета в тому, що все змінюється. В «Останньому світі» це — гротескна постать старого, переконаного в реальності попередніх інкарнацій людської душі. В розпачі та стражданнях поета він упізнає свою власну долю і знаходить гармонію між свої­ми та Назоновими думками. Саме він намагається увічнити поета, поставивши пам'ятник на честь кожного його слова.

Завершальна сцена роману — початок апокаліпсису. Міняється клімат, усе під­владне скам'янінню, спустошенню. На руїнах буяє природа. Зникає і твір Овідія,


література перетворюється на окремі елементи— слова, написані на клаптиках тканини, які перебирає напівбожевільний Котта.

Особливості творчого стилю К. Рансмайра:

• сплав минулого, сучасного й майбутнього в єдине ціле набуває позачасо­
вих рис;

• манера письма стримана, безстороння, автор зберігає певну дистанцію;

• тон розповіді — жорсткий і лірично гнучкий водночас;

• простежується тенденція до сюрреалізму (деталі в описах розкішної рослин­
ності зниклого світу, гіпнотичне змалювання процесу вмирання у подиву гідній
своєю витонченістю сцені);

• зображуючи глибинні підсвідомі процеси, письменник часто вдається до нату­
ралізму;

• на художні погляди письменника вплинула філософсько-естетична теорія
трансцендентного мислення.

Запитання для самоперевірки

1. Дайте визначення поняття «постмодернізм». Хто у зарубіжній літературі
представляє цей напрям?

2. Який внесок зробив П. Зюскінд у розвиток світової літератури?

3. Поясніть назву твору П. Зюскінда «Запахи. Історія одного вбивці».

4. Як поєднує сучасний та міфологічний світ у романі «Останній світ» К. Ран-
смайр?


*Ра$фи З

ПРАКТИЧНИЙ КУРС

3.1.Практичні заняття

ЗАНЯТТЯ № 1

ЖАНРОВА СВОЄРІДНІСТЬ КАЗКИ-ПРИТЧІ АНТУАНА ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ «МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ»

План

1. Присвята казки-притчі, її своєрідність.

2. Малюнки юного художника і поради дорослим. Думки Екзюпері про до­
рослих.

3. Перша зустріч з Маленьким принцом. Причини, з яких він залишає свою пла­
нету.

4. Характеристика планет, які відвідав Маленький принц. Відкриття істини.

5. Роль постаті льотчика у казці.

Завдання для підготовчого періоду

1. Дайте тлумачення слів «планета», «притча».

2. Подумайте, чому Маленький принц після подорожі по Землі відчуває себе
дуже нещасним?

3. Чому автор вдається до зображення нереального світу?

4. Намалюйте карту подорожі Маленького принца.

Література

1. История французской литературн. — Т. 4. — М., 1963.

2. Скоцик Л. Подорож у Всесвіті. Життєві уроки маленького принца за твором А. де
Сент-Екзюпері «Маленький принц» // «ЗЛ». — 2006. — № 12 (460). — С. 12—13.

3. Циганок С. Життя і творчість Екзюпері. Історія створення казки «Маленький при­
нц» // «ЗЛ». — № 10 (410). — С. 15—16.

4. Маяковська Л. «Маленький принц» А. Екзюпері // «ЗЛ».— №10 (410).—
С. 19—21.

5. Городенко Л. М. Система уроків за казкою-притчею А. де Сент-Екзюпері «Маленький
принц» // Зарубіжна література. — 2004. — № 3. — С. 34—36.

6. Берко І. Цінності дитинства // «ЗЛ». — 2004.—№ 17. — С. 10—11.

7. Айрих Л. Філософська казка А. де Сент-Екзюпері «Маленький принц». 8 клас //
«ЗЛ». —2005.—№ 10(410). — С. 17—18.


Інструктивно-методичні матеріали

«Маленький принц» — це остання книга А. де Сент Екзюпері, написана в 1942 році в Нью-Йорку. Він присвятив її другові — Леонові Верту, який свого часу ховався від нацистів у Франції. Сам автор говорив, що написав цю казку для дорос­лих — вона про людину, її місце у світі й про шанс подолати відчуженість між лю­дьми. Образ маленького принца виник не випадково. В Екзюпері був брат Франсуа, який помер дитиною. Брати дружили між собою. А потім один з них став дорослим, обрав професію льотчика, а інший полетів на невідому далеку планету і назавжди залишився дитиною.

«Маленький принц» — казка-притча, розповідь не про конкретних людей, а про людство і душу людини взагалі.

Філософська казка виявилася найбільш поетичним виразником ідей письменни­ка. В кожній її історії відображається філософський погляд на життя людини, на її призначення. Екзюпері використовує форму притчі, яку потрібно глибоко осмисли­ти, хоча зовні мова йде про звичайні життєві події і поведінку персонажів. Це свого роду «Євангеліє» — вчення про те, як треба жити людям, щоб пізнати щастя, мир, почуття гідності. Автор переконаний, що найголовніше знаходиться всередині нас, в нашому ставленні до моральних і матеріальних цінностей. Маленький принц для Екзюпері — ангел, що зійшов на землю. Він втілює в собі вічну живу частинку ду­ші, є образом, що дозволяє оцінити в людині людяне.

В казці піднімаються проблеми життя: влади; честолюбства; пияцтва; ділової людини; почуття відповідальності; ефемерності; черствої душі.


Головний герой — дитина — це душа світу. її бачення — природніше, людяні­ше, правильніше, ніж у дорослих. Дитині у творі протистоять дорослі.

ЖАНРОВІ ОЗНАКИ ТВОРУ


Але дорослі — дивні істоти, вони не помічають безглуздя, всяким дурницям на­дають великої ваги, а головного — краси природи і людських стосунків, правдиво­сті, доброзичливості, щирості — не бачать і не визначають. Бо погляд у них спо­творений, він втратив чистоту й безпосередність, притаманні дитині. Певна річ, у житті могли бути інші стосунки, коли б люди намагалися «приручити» одне одно­го, налагоджувати між собою зв'язки, коли б вони сприймали світ не очима, а сер­цем. Добре бачить тільки серце, найголовнішого очам не видно.

ЖИТТЄВІ ЦІННОСТІ

Маленький принц уособлює в казці людські якості, які надають зміст людському життю. У нього добре серце, розумний погляд на світ. Малюк працелюбний, стійкий у своїх симпатіях. У нього немає агресивних чи жадібних устремлінь. Він ще не зі­псований світом ділків та честолюбців. Ми — ідеал, романтична мрія, яка ще не за­гинула в світі. І світ багатий саме завдяки їй. Час від часу мрія оволодіває людьми. І тоді знову з'являється на нашій планеті Маленький принц. У фіналі казки з'являється мотив смерті. До цієї теми Екзюпері підійшов зі своєї точки зору. «Смерть неминуча, — розмірковує Маленький принц. — Та чи можна вважати, що смерть позбавляє життя змісту?» Маленький принц так не думає. Він змушує людину примиритися з неминучістю смерті і запевняє, що інакше йому не повернутися на свою планету. Казка закінчується сумно, проте вона лишає не тільки сум, а прагнен­ня до світлого, красивого, щоб у «дорослих» людей, у буденній метушні, дріб'я­зкових клопотах не відмирали щедрість і щирість душі, не згасло чисте бачення сві­ту, не притуплялося почуття відповідальності за тих, кого ми «приручаємо».

Маленький принц відвідав 6 планет:


До пізнання істини Маленький принц зробив декілька кроків:

1 крок— прощання з астероїдом В-612 (символи: Астероїд — символ дому, ву­
лкани — те, за що ти відповідаєш, троянда — символ краси, духовності, жіночнос­
ті, баобаби — зло, погані звички);

2 крок— зустріч зі змією на Землі (символ: змія — символ долі, земної мудрос­
ті; диявольська спокуса, зла фатальність, яка несе смерть («торкнувшись когось, я
поверну його землі»)).

3 крок— зустріч Маленького принца з квіткою з трьома пелюстками (квітка —
символ духовності);

4 крок— Маленький принц на високій горі (символи: гора — високий ідеал,
якого прагне досягти людина, луна — самотність, механічне відтворення);

5 крок— сад з трояндами — перевага добра;

6 крок— зустріч з Лисом (символ Лис — мудрості (кожна людина повинна ма­
ти духовний притулок, бути відповідальною за того, кого приручила), відповідаль­
ності);

7 крок— зустріч зі стрілочниками (потяг — символ людської долі, життєвих
шляхів, що рухаються у усіх напрямках);

8 крок— зустріч з торгівцем пішолями від спраги (пішолі — символ прагнення
людства забути свої проблеми; духовна наснага; розрив із природою);

9 крок— зустріч із пілотом (пілот — друг);

 

10 крок— криниця (символ — духовний зміст буття);

11 крок— до зірок, що вміють сміятися (символ щастя, краси);

12 крок— повернення до землі, до людей, до природи, до своєї душі.
Центральний конфлікт казки— зіткнення двох систем цінностей, справжніх і

фальшивих, духовних і химерних. Принцип побудови — мандрівки та діалоги Ма­ленького принца, які є діалогами душі людини і самим собою.

Певне місце у творі займає образ льотчика. Він не визнав системи цінностей до­рослого світу. Він вибрав небезпечну, ризиковану професію, повну пригод, у нього у кишені дитячі малюнки. Льотчик дуже самотній у житті. Хоча він вже почав при­стосовуватися до смаків та вимог дорослих: говорити про краватки, гольф і бридж. Співрозмовники були задоволені, що познайомилися з «розсудливою» людиною. Льотчику це загрожує тим, що він може втратити себе як особистість. Ще у дитинс­тві під моральним тиском дорослих він припинив малювати, а можливо, це було його покликанням, замкнувся у собі, перестав мріяти, зневірився у своїх силах. Іно­ді він поводиться як дорослий. Ремонтуючи мотор, на запитання маленького прин­ца про баранчика, льотчик роздратовано кричить: «Я зайнятий серйозніш ділом!» Зустріч маленького принца і льотчика не випадкова. Обоє в пустелі самотні, обоє сумують без друга, шукають його, хоча вже майже втратили надію знайти. Але до­ля нагородила їх за терпіння і наполегливість у пошуках дружби: їхня зустріч — і справжнє диво, і закономірність, і вища справедливість.

Маленький принц допоміг льотчику повернутися до себе, повірити у свої сили: льотчик знову став малювати, він перестав почуватися самотнім — друг подарував йому все небо з зірками, що сміються.

Дружба у розумінні героїв казки тлумачиться так:

1. розуміння, співчуття;

2. допомога, підтримка, розрада, самопожертва;

3. щастя, сонце, музика;

4. терпіння, духовна праця;

5. біль розлучення, вірність.


Казка-притча наповнена безліччю мудрих висловів:

• Зірко бачить лише око.

• Людина відповідає за тих, кого вона приручила.

• Усі дороги ведуть до людей.

• Немає в світі досконалості.

• Одні тільки діти знають, що шукають.

• Вода буває потрібна і серцю.

• Є таке правило: прибрався сам уранці — ретельно прибери і свою планету.

ЗАНЯТТЯ № 2

ПРОБЛЕМА ВИБОРУ І ЇЇ ГУМАНІСТИЧНЕ ВИРІШЕННЯ, ТЕМА ПЕРЕСТОРОГИ В РОМАНІ АЛЬБЕРА КАМЮ «ЧУМА»

План

1. Історія створення роману, тематика та проблематика твору.

2. Жанр, фабула, символічність назви.

3. Система образів у романі:

а) лікар Ріє;

б) Жан Тарру;

в) Раймон Рамбер;

г) Жозеф Гран;

д) отець Панлю.

4. Антигуманна та аморальна позиція Коттара та старого астматика.

5. Місце роману «Чума» у світовій літературі, його ідейна спорідненість з тво­
рами української літератури, з іншими видами мистецтва.

Завдання дляпідготовчого періоду

1. Повторити поняття «есе», «хроніка», «притча», «натуралістична» та «симво­
лічна» деталі.

2. Визначити, прокоментувати деталі з символічним навантаженням.

3. Скласти цитатну таблицю для характеристики образів:
ГЕРОЇ // ХАРАКТЕРНІ РИСИ // СТАВЛЕННЯ ДО ЧУМИ

4. Добрати заголовки до кожної частини роману, так щоб вони відтворювали
обидва плани — реалістичний і символічний.

Література

1. Камю А. (Матеріали до вивчення творчості) // Всесвітня література. — 1999. —
№3. —С.21.

2. Камю А. II Всесвітня література. — 2004. — № 4. — С. 52—55.

3. Волощук Є. Духовні й художні здобутки літератури екзистенціалізму. // Зарубіжна лі­
тература. — 2000. — № 20 (180). — с.

4. Горідько Ю. Вивчення творчості А. Камю // Зарубіжна література. — 2005. — № З
(403) —С. 5—16.

5. Лобода О. 77. «Єдине, що важливо, — це бути людиною» Урок за романом А. Камю
«Чума». 11 кл. // Зарубіжна література. — 2000. — № 1. — С. 13—18.


6. Марченко Ж. «Абсурд життя — це зовсім не кінець, а лише початок» (Ж.-П. Сартр)
(за романом А. Камю «Чума») // Зарубіжна література. — 2005. — № 3 (403). — С. 17—20.

7. Нагорна А. Ю. Осягаючи творчу манеру письменника крізь призму його філософсь­
ких ідей. На матеріалі роману «Чума» А. Камю // Всесвітня література. — 2005. — № 6. —
С. 61—64.

8. Попович М. Бунтівливий Камю // Зарубіжна література. — 1998. — № 20 (84). — с.

9. Токмань Г. А. Камю: діалог письменника і філософа з іншими та із самим собою // За­
рубіжна література. — 2001. — № 5 — С. 51—54.

Інструктивно-методичні матеріали

Найбільш визначним з художніх творів, написаних Камю, вважається його ро­ман «Чума». Твір писався під час Другої світової війни і був опублікований вже пі­сля її закінчення, в 1947 році. Окремі фабульні мотиви і відгуки творчого задуму роману зустрічаються й у інших творах Камю, зокрема у збірці новел «Літо», у драмі «Калігула» та «Стан облоги». Помітну роль у формуванні творчого задуму роману відіграли й ті побутові деталі та спостереження, які запали в уяву Камю під час його перебування в Орані. Одним із таких яскравих вражень, зокрема, став об­раз «котячого дідка», який неодноразово згадується в романі і який має реальну життєву основу: чудернацького старигана, який підманював котів, а потім плював їм на голови, Камю справді бачив на одній з вулиць Орану. Перший варіант назви твору появився в 1941 році: «Чума, або Пригода (роман)». Тоді ж Камю почав інте­нсивно вивчати літературу, тематично пов'язану із характером творчого задуму. Камю працював над романом дуже ретельно, поступово розширюючи коло персо­нажів, задіяних у сюжеті. Від одного варіанта рукопису до іншого змінювались і плани письменника щодо композиційної побудови твору, деяких його фабульних мотивів і жанрової форми твору.

Жанр роману визначається як притча — це повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаторській частині твору, це інакомислення. У притчах зосереджена певна моралізаторська ідея. Це — своєрідний авторсь­кий монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам. За жан­ром — роман-попередження, роман-пересторога. Хроніка датована досить точ­но — 194... рік. Це Друга світова війна. У цей час слово «чума» можна було почути де завгодно. «Коричнева чума» — так говорили про фашизм, та й зараз говорять. Крізь записи хроніки вимальовується образ «історичної чуми». В ро­мані чума ототожнюється з війною.

«В мире всегда била чума, всегда била война. И однако ж, и чума, и воша, как правило, заставали людей врасплох». Отже, Чума — Війна — Зло — Абсурд.

«Чума» — це книга про тих, хто не підкоряється, а не про тих, хто здався, книга про смисл існування, яке відшукується серед безглуздого існуючого.


Образ Чуми ставить перед героями такі запитання:

1. Що таке життя?

2. Що значить зберегти гідність перед наступом стихії зла?

3. Що значить людське щастя?

4. Що значить релігія?

Експозиція твору— хроніка тяжкого року в Орані. Пройшовши крізь міські ворота слідом за очевидцем того, як одного дня тут раптом вилізли з підвалів тисячі пацюків і спалахнула епідемія чуми, читач потрапляє в сумні квартали, випалені сонцем.

Зав'язка— суперечка доктора Ріє з колегами і чиновниками, які не бажають глянути правді в обличчя і визнати, що вони мають справу з чумою.

Розвиток дії— створення санітарних дружин, спроби Рамбера втекти з Орана, досягнення чумою своєї вищої точки.

Кульмінація— винахід вакцини і врятування перших хворих.

Розв'язка— зняття санітарних кордонів, прихід до Орана першого потягу, смерть дружини лікаря, Ріє біля помираючого Тарру.

Фіналроману відкритий. Мабуть, через те, що знищити чуму неможливо, оскі­льки за певних умов вона знову повернеться

Фабульну основу роману складає розповідь про відчайдушну боротьбу мешкан­ців алжирського містечка Оран з епідемією чуми, яка раптово вторгнулася у розмі­рене і спокійне життя міста, зруйнувала його звичний ритм і вселила у серця ще донедавна впевнених у собі оранців відчуття повної незахищеності, непевності, са­мотності і страху смерті. Композиція роману побудована у формі чіткого хроніка­льного викладу подій, які подаються в їх послідовному часовому перебігу, при цьому навіть розподіл частин твору приведений у відповідність до природного роз­поділу відрізків часу. А саме: усі події, викладені у романі, розгортаються протягом одного року. П'ять частин, з яких складається роман, майже точно розподілені за порами року і послідовно фіксують усі етапи наростання, загострення і спаду чум­ної епідемії. Навесні, в першій частині роману, чума вперше виявляє свої страшні знаки у місті. Літо, події якого охоплюють друга і третя частини роману, — це пе­ріод невпинного наростання і катастрофічного загострення масштабів епідемії. Во­сени — в четвертій частині роману — показано, як поступово епідемія стабілізу­ється, не зменшуючи, але й не збільшуючи кількості своїх щоденних жертв. Нарешті на кінець грудня епідемія повністю зійшла нанівець.

Розповідь у романі побудована у формі своєрідної хроніки, яка ведеться від особи оповідача і достатньо скрупульозно і послідовно фіксує усі етапи розгор­тання епідемії чуми і перипетії опору, який намагалися вчинити цьому страш­ному лихові мешканці містечка. На перших сторінках роману цей оповідач не розкриває свого імені, але далі ми дізнаємося, що це один з головних героїв тво­ру — лікар Бернар Ріє.

Лікар Бернар Ріє

Образ лікаря є одним із центральних у творі. В романі він виступає як один з «літописців» — розповідачів, очима якого ми бачимо змальовані у творі події. Він походить з родини робітників, що у нього смертельно хвора дружина, дбай­ливо ставиться до виконання своїх лікарських обов'язків. Моральну позицію Ріє визначає абсолютно безкомпромісне ставлення до лиха, перед лікарем, не стоїть питання: боротися чи ні з чумою. Ріє прекрасно розуміє власну обмеженість і


всю безперспективність боротьби з чумою і незважаючи на це без будь-яких ва­гань включається у цю боротьбу і бореться до кінця. Він здатний і на самопоже­ртву, але у виконанні своїх обов'язків не бачить нічого героїчного.

Лікар розуміє, що чуму не здолати, як не здолати і абсурдності світу, але сенс власного буття і буття кожної людини він вбачає у тому, щоб не зламатися перед тиском безглуздя, не скоритись йому, спільними зусиллями протистояти йому і хо­ча б у цій ідеї людської солідарності віднайти сенс, який виправдає особисте існу­вання кожного.

Жан Тарру— це також один з провідних персонажів роману і також герой-ідеолог і літописець чуми. Для нього чума — це не просто епідемія, локальне лихо, а символ людського буття взагалі. Ще до епідемії, визнавши людське життя зачум-леним, він намагався з цим боротися, протистояти усьому, що вносить в життя лю­дини страждання і смерть. Він стає на боротьбу з чумою, організовуючи в місті са­нітарні дружини. Впродовж майже всього роману постать Тарру залишається дещо загадковою і непевною, хоча саме він ініціює рішучі заходи, спрямовані на бороть­бу з чумою. І лише, практично, в самому кінці роману розповідає історію свого життя, яка пояснює його поведінку і характеризує його світогляд. Дитинство і юна­цькі роки Тарру склалися цілком безхмарно. Його батько був помічником прокуро­ра і пристойно забезпечував власну родину. Але одного разу йому довелося бути присутнім на засіданні суду, де його батько вимагав смертного вироку для молодої людини. Тарру побачив переляк підсудного, відчув крижаний подих смерті, і світ відразу змінився в його очах.

З того часу Тарру зненавидів світ, в якому люди вбивають один одного, безглуз­дий світ жорстокості і насильства, який від того часу асоціюється для нього з чу­мою, а стан людини, що визнає правомірність і зверхність над собою такого стану речей — зачумленим.

Раймон Рамбер — паризький журналіст. Він приїхав до Орана, щоб написати репортаж про санітарний стан м^ста і, можна сказати, випадково потрапив до кара­нтину, викликаного епідемією. Його першою думкою була мрія про втечу з ізольо­ваного міста. В Парижі на нього очікувала кохана жінка, і заради щастя з нею він готовий був знехтувати тією спільною справою боротьби проти чуми, до якої за­кликав Ріє. Рамбера не можна назвати боягузом. З його слів дізнаємося, що він у складі інтернаціональних бригад брав участь у війні з фашистами в Іспанії. Думки про втечу появляються у нього не від страху. До втечі його спонукає кохання, яке він вважає найбільшою цінністю у житті. Але незважаючи на те що Оран чуже для нього місто, Рамбер приходить до усвідомлення того, що не можна залишитися байдужим до страждань ближнього.

Моральна позиція Рамбера також виявляється співзвучною поглядам Ріє та Тарру, але, на відміну від них, він приходить до розуміння необхідності співчуття і солідарності не відразу, а в процесі важких моральних коливань і роздумів.

Жозеф Гран уособлює світ «маленьких людей», посягання і думки яких не сяга­ють далеких філософських узагальнень. З роману дізнаємося, що через відсутність коштів не отримав диплома, який би засвідчував його освіту. Коли йому запропо­нували роботу дрібного службовця в мерії з низькою платнею, погодився. З тих пір упродовж 22 років у його житті майже нічого не змінилося. Він — людина безбарв­на і навіть дивакувата. Через бідність його залишила дружина, але він сподівається її повернути і пише роман. Гран, для якого недосконалість світу асоціюється ви­ключно з невпорядкованістю власної долі, включається у боротьбу проти чуми без


пафосних декларативних заяв, розглядає її як закономірне продовження своєї по­всякденної, рутинної роботи.

Отець Панлю — герой-ідеолог — посідає в романі особливе місце. Теза про аб­сурдність світу для нього принципово неприйнятна. Тому чуму, як джерело безлад­дя, священик у перших своїх проповідях співвідносить з карою Божою, що її наси­лає небо на грішників.

Не всі герої твору виступають як ідейні однодумці. Контрабандист Коттар поді­ляє тезу про абсурдність світу, але, на відміну від інших, наслідки цього, активізо­ваного чумою, суспільного хаосу його цілком влаштовують, оскільки виправдову­ють його діяльність і практично і теоретично. Перебуваючи у постійному конфлікті із законом, відчуваючи себе відчуженим у суспільстві, яке спирається на будь-який, хоча б елементарний порядок і встановлені ним моральні обмеження, Коттар ще до епідемії чуми спізнав цей стан зачумленості і тепер радів, що загальний стан зачу-мленості, який охопив місто, немовби вирівняв його з іншими мешканцями Орана. Саме з цих причин чума для нього — не загроза, а швидше — моральна союзниця, яка виправдовує його дії і вносить сенс в його існування. Тому він не зацікавлений у боротьбі з нею. Словом, чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас зну­дженого своєю самотністю вона обертає на спільника. Бо він явний спільник, спі­льник, задоволений своїм становищем. Герой — співучасник усього, що підмічає: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ. Коттар розуміє, що повага і зацікавленість, яку виявляють до його особи Ріє, Тарру, Рамбер або інші мешканці Орана, яких він забезпечує контрабандними товарами, тимчасо­ва і зумовлена лише станом їхньої спільної зачумленості.

З цих причин (персональної зачумленості у світі, який прагне позбавитися чу­ми) намагається позбавити себе життя на початку роману і з відчаю відкриває во­гонь по перехожих, які в кінці роману радіють позбавленню міста від чуми.

Старий астматик. Це одна з найбільш колоритних і незвичайних постатей у ро­мані. Хворий дідок, старий ядушник, як його називає у романі оповідач, відносить­ся до числа постійних пацієнтів доктора Ріє, крім того, він його сусід. Дідок цей на­справді дивний настільки, що його можна було б сприйняти й за божевільного, але виявляється, що свої безглузді і комічні вчинки він кожного разу аргументує своє­рідною життєвою філософією. Як вірити жінці, він ще замолоду мав свої химери. Його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні музика, ні жінки, ні прогу­лянки. Він і з міста жодного разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжира, зійшов на найближчій від Орана станції— далі подорожувати йому було не до снаги — і першим же поїздом повернувся додому. Старий розтлумачив Тарру, враженому таким замкнутим способом життя, що за релігією перша половина людського життя — це сходження, а друга — спуск; коли починається цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини віді­брати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити.

Фактично своєю поведінкою старий ядушник декларує позицію відстороненості від життя, відмови брати участь у вирішенні злободенних проблем, що постають пе­ред суспільством. Філософія ядушника — це доведена до логічного кінця концепція «стороннього», абсурдизована позиція людини, що не визнає сенсу життя через його абсурдність, і зрештою доводить власне існування до стану повної безглуздості.

Відголоски роману «Чума» можна зустріти і в українській літературі, де під по­няттям «чума» зображено насильницьку колективізацію та голодомор 1933 року, пекельні кола, влаштовані радянською системою. Це такі твори, як «Марія» У ласа Самчука, «Жовтий князь» В. Барки, «Сад Гетсиманський» І. Багряного.


ЗАНЯТТЯ № З

«ВТРАЧЕНОГО ПОКОЛІННЯУ РОМАНІ» Е.-М. РЕМАРКА «ТРИ ТОВАРИШІ»

План

1. Сповідальна проза Ремарка. Тема «втраченого покоління» в романі.

2. Роман «Три товариші» — життєвий біль Ремарка.

3. Система образів у романі. Життя «маленької людини».

4. Тема кохання.

5. Наслідки анархії у країні.

Завдання для підготовчого періоду

1. Подумайте, з якими творами тематично можна порівняти роман «Три то­
вариші»?

2. Доведіть, чому головних героїв відносять до «втраченого покоління»?

3. Порівняйте роман «Три товариші» із романом «На західному фронті без
змін». У чому їх спорідненість?

Література

1. Боровсьт Є. М. Чи справді покоління втрачене? (Матеріали до уроку за романом Ре­
марка «Три товариші». 11 клас) // Всесвітня література. — 1999. — № 4. — С. 38—39.

2. Хом 'як Т. В. Світові війни очима Е. М. Ремарка // Всесвітня література та культура. —
2005.—№6.—С. 29—31.

3. Богословский В. И. История зарубежной литературьі XX века. 1917 — 1945. —

С. 110—117.

4. Ворончук Л. Е. — М. Ремарк. Відображення життя рідного народу першої половини

XX ст. // Все для вчителя. — 2004. — № 4—5. — СЮ.

Інструктивно-методичні матеріали

Війна — це протиприродний стан людини. Знецінюючи найбільшу цінність на землі — людське життя, вона є трагедією як для переможних, так і для переможців. Перша імперіалістична війна 1914—18 рр. була жахливою, хоча тим, хто має уяву про Другу світову, перша здавалася не такою страшною. Та як вважають дослідни­ки, щодо деяких своїх соціально-психологічних наслідків Перша світова не посту­пається наступній, а у чомусь її навіть перевершила. Одним із таких наслідків було явище, яке отримало назву «втраченого покоління» («втраченої генерації»).

Річ у тім, що багатьом війна 1914 р. спочатку уявлялася «священною бит­вою» — чи то за «німецьку культуру», чи то за «європейську демократію», тому вона мала штучний героїзований, романтизований ореол. А згодом виявилося, що це цинічна гризня можновладців за переділ світу, ринки збуту, сфери впливу. «Ура-патріотичні» настрої розбилися об скелю насильства й смерті. Натомість з'явилися зневіра, безнадія, спустошеність, марнота сподівань. Наслідком цього і була поява нової генерації — «втраченого» покоління, а згодом і літератури про нього.


Письменники, які започаткували цю літературу, самі належали до «втраченого покоління»: вони, як і персонажі їх творів, брали участь у тій війні й постраждали від неї. Усі вони не займалися дослідженням характеру війни, причин, з'ясуванням фактів — їх цікавила людина, її муки, її обпалена душа.

їх часто звинувачували у надмірному натуралізмі, бо, змальовуючи фронтові будні, письменники-солдати не прикрашали війну, а писали жорстоку правду, яку бачили на власні очі. Таким чином, без гучних закликів та пафосу, говорячи тільки правду про війну, показуючи те, як вона руйнує тіла й душі людей, їхні долі, відбирає у них майбутнє, письменники перетворюють свої романи на ро-мани-протести.

Спочатку Хемінгуей, а потім Ремарк відкривають жанр — роман-сповідь.


Просмотров 1174

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!