Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Загальна характеристика життя і творчості С. Беккета



Великим метром модернізму, співцем розпаду й занепаду, прихильником огульного заперечення, який знищуючи в собі останні рештки людяності, захо­дився блюзнірським сміхом, став Семюель Беккет. У галузі літератури абсурду цей ірландський драматург посідає чи не одне із перших місць. Доказом цього є те, що С. Беккет назавжди увінчаний славою, Нобелівська премія 1969 року — кращий тому доказ.

Пояснити термін «абсурд» стосовно літератури досить складно. Його розуміння в житейському смислі не відповідає художньому. Мистецтво абсурду є більш скла­днішим, а тому вимагає великої інтелектуальної напруги. У творчості С. Беккета знаходимо мистецтво абсурду у чистому вигляді. Розглянемо шляхи, якими йшов автор до своєї мети та вибору головної теми творчості.

С. Беккет узяв до уваги ті зони буття, якими митці споконвіку гидували, вважа­ючи їх за щось несумісне з високим мистецтвом: безсилля, апатія, духовне і фізич­не убозтво.

Про відлюдкуватість самого С. Беккета ходять легенди. Він народився в Дубліні 13 квітня 1906 року в заможній протестантській родині, дитинство провів щасливо, хоча, за його власним виразом, «ніколи не мав таланту до щастя». Його пращури,


французькі гугеноти, ще в XVII столітті прибули до Ірландії з надією на краще життя і відносну свободу та спокій. Хоча сам С. Беккет був далеким від ідеалів пращурів, він не приймав родинні релігійні нахили і тим самим порушив цілком свідомо родинні звичаї: «Моїм батькам віра нічого не дала. У скрутні і тяжкі хви­лини вона коштує не більше, ніж звичайна шкільна форма». Цей протест стає помі­тним і в ньому криється своєрідність таланту драматурга.

Після навчання у престижній школі чотирнадцятирічний Семюел вступив до престижного єзуїтського Трініті-коледжу, де у свій час навчалися Джонатан Свіфт і Оскар Уайльд. Отримавши диплом, два роки займався викладацькою діяльністю у Белфасті, а у 1928 році поїхав до Парижа. Повернувшись згодом на батьківщину, Беккет викладав французьку мову і розпочав літературні вправи. Перші його твори були наслідком захоплення талантом Джойса, з яким Беккет заприятелював, коли перебував у Парижі, де оселився напередодні Другої світової війни. Саме Джойс допоміг йому знайти свій моральний і художній ідеал: «Він допоміг мені зрозуміти справжнє призначення художника».



Драматурга майже все життя переповнювало почуття самотності, і тоді він ховав­ся від спліну або у робочому кабінеті, або у подорожах. Література завжди посідала перше місце у житті Беккета. Писав вірші, поеми, есе про Пруста і Джойса, опубліку­вав збірку оповідань, проте вони не мали тоді великого успіху у критиків і читачів. У 1938 році С. Беккет написав роман «Мерфі», який відхилило 42 видавництва. Після цього письменник прийняв рішення покинути Ірландію і оселився у Парижі.

У роки Другої світової війни брав активну участь у русі Опору, за що одержав кілька бойових орденів. Після звільнення Парижа письменник знову повернувся до літературних занять. Настав найплодовитіший період у його творчості: «Усі мої ре­чі я написав за досить короткий строк, між: 1946 і 1950 роками. Після того, по-моєму, нічого цінного не було», — згадував драматург.

Звертаючись до його творів, не складно помітити, що Беккет не з тих, хто квапився будь-що догодити читачам. Говорячи про «варті уваги речі», Беккет мав на увазі нове­ли «Вигнанець», «Перша любов», романи «Мерсьє і Кам'є», «Мерфі» і звичайно драму «Чекаючи на Годо», яка і принесла авторові славу. Драма стала сходинкою на вершину Олімпу театрального мистецтва, де на Беккета чекала Нобелівська премія.



Світ, що створив автор у п'єсі «Чекаючи на Годо», не вважався адекватним ві­дображенням реальності, але він і не є фантастичним, повністю вигаданим, адже деталі ледве не натуралістично копіювали світ, у якому ми живемо. її магічний вплив складно спіймати одразу, для цього слід перевести кожну дію і слово на мову символів, і тільки тоді стане трохи яснішою думка автора. Проте і після цього за­лишається великий простір для якогось певного тлумачення. Не випадково сам Бе­ккет категорично відмовився пояснювати прихований зміст свого твору.

П'єса була поставлена в 1953 році на паризькій сцені театру «Бабілон». Вперше її опублікував у 1966 році журнал «Всесвіт». Понад сорок років вона інтригувала своїх глядачів. Дехто вбачав у ній реквієм по людству, інші — алегорію особистос­ті, яка жила в суботу після Страсної п'ятниці і ще не знала, чи справдиться її надія, чи відбудеться в неділю обіцяне воскресіння.

Зовні ж п'єсу можна охарактеризувати як інтермедію для двох клоунів, які запов­нюють паузу перед появою головного героя, який, проте, так і не з'явився. У своєму «Годо» Беккет, здається, насміявся з усіх непорушних театральних канонів:

• наявність конфлікту та його розв'язка;

• боротьба чітко окреслених характерів та ідей;

• розподіл на «добро» і «зло».


У творі можна знайти деякі аспекти «комедії дель арте» — як частини італійсь­кого ренесансного театру:

♦ віртуозна імпровізація та нехтування писаним текстом;

♦ у центрі уваги не стільки зміст, скільки жести та міміка;

♦ притаманний дух позачасовості;

♦ відсутність історизму;

♦ персонажі — фіксовані типи.

Фабула п'єси досить проста. Упродовж усього твору двоє безпритульних злида­рів — Естрагон і Владімір — чекають на загадкового пана Годо. Він ще вчора через свого посланця — боязкого хлопчика — пообіцяв їм прийти. Естрагон і Владімір — представники «всякого людства», що незважаючи на всі злидні, біди, невезіння, ще не втратили надію, проте є пасивними, бо не роблять нічого для того, щоб наблизи­ти зустріч з отим таємничим «Годо». Хто є насправді Годо — нам невідомо, не знають цього і герої твору. Можливо ім'я означає якесь божество (від англійсько­го): «Чекаючи на Годо чекаючи на Бога, на порятунок і спасіння». Замість Годо безпритульні зустрічаються з Пончо та його затурканим слугою Лакі, який несе ва­лізу з піском. Поццо за задумом раматурга, є представником можновладців, котрі тримають на мотузці Лакі-політиків. Саме такі люди за часів «холодної війни» лед­ве не штовхнули людство у прірву пекельної атомної бійні, а валіза з піском нага­дує оманливі обіцянки, якими користуються політики, запаморочуючи голови всі­лякими гаслами і сіючи національну ворожнечу.



Естрагон і Владімір у відчаї, вони розуміють, що світ належить «Поццо», для яких «Лакі» «...колись булиблазні, а тепертяглуї». Поццо зловтішно наголо­шує: «Краса благодать, істина благодать. Хіба я міг осягнути таке! От я і взяв собі тяглуя». Після таких слів, зрозумівши безвихідь свого становища, злидарі хочуть повіситися. Світ абсурдний, немов малюнки на воді, його неможливо конк­ретизувати і точно визначити координати. Виникає питання, чи є світ той взагалі, і нічого, окрім єдиного самотнього дерева, на якому збираються повіситися герої п'єси, у ньому немає. Проте автор вчасно зупиняє героїв.

Наступного дня вони знову бачать своїх учорашніх знайомих тільки в зовсім іншій подобі. Поццо з володаря-бандита перетворився на немічного та сліпого ка­ліку, а Лакі втратив мову. Коли ця пара зникла, знову з'явився хлопчик, щоб спові­стити: «Сьогодні пана Годо не буде, але він неодмінно прийде завтра». Герої хочуть піти геть, але так і не йдуть, так і не рухаються. Ремарка «Вони не рухаються» — ніби вирок людству, яке виправити неможливо. С. Беккет застерігає: втрата духов­них цінностей, втрата віри в можливості людини, у справедливість, атеїстичний ду­рман, байдужість — усе це може обернутися катастрофою, тотальною загибеллю.

Автор розраховує на читача неупередженого і відкритого, здатного сказати про себе: я — лише гумористичний персонаж, — лише після цього зробити другий крок і з повним правом ствердити: я — людина. Робить він його досить дотепно і оригі­нально, через ексцентрику і парадокси, очуднюючи й осміюючи найбуденніші явища. Беккет вільно й дуже вправно користується усіма комедійними засобами — від гіперболи і бездоганного пародіювання до архіреалістичної деталізації, маючи на меті — дослідження людини, яка опинилася у метафізичній пустелі сам на сам із небуттям та порожнечею. Закинувши своїх героїв у країну присмерку й непевності, автор не позбавляє їх свободи вибору. Персонажі С. Беккета потерпають не від «жахливих умов», не від рабства і безнадії, в які їх занурив автор, а від тягаря сво­боди. Беккету вдалося відтворити силове поле вибору, який можуть і мають зроби­ти його персонажі.


Чорний гумор Беккета, безумовно, є свідченням безпорадності перед катастрофами XX століття та захисною реакцією проти страху смерті. «Школою» такого гумору бу­ли, зокрема, відомі ірландські поминки, з їх співами, танцями та грубими розвагами у присутності покійника. В основі як змісту, так і форми лежить парадокс. За Регелем, у справжньому мистецькому творі зміст і форма тотожні, зміст — це лише перехід зміс­ту у форму. С. Беккет творить з постійним усвідомленням цього руху. Значення похо­дить від самої форми, а оскільки парадокс є головною структуруючою одиницею в йо­го творах, ми можемо мати багато прочитань його тексту. їхня парадоксальна природа зумовлює відкритість, тож їх можна інтерпретувати на власний розсуд.

Сам же Беккет не дає інтерпретацій: «Якби я знав, що це означає, я б сказав це в п'єсі». Беккета цікавили тонкощі форми та механізм утворення значення в мові: «Про зміст немає мови, велика чіткість твору й намагання зберігати форму яко­мога щільнішою захоплюють самі по собі». Те, що тримає форму якомога щільні­шою, — це і є логіка парадоксу. Вона зумовлює всі структурні й семантичні одини­ці Беккетових творів, від мови до персонажів, які є теж суперечливими та такими, що доповнюють один одного.

Майже всі персонажі Беккета, який не тільки залишив Ірландію, а й покинув пи­сати англійською мовою, мають, проте, ірландські прізвища. «Сміх та сльози, говорив він, ось що для мене гельська культура». Незважаючи на клоунаду Бек­кета називають письменником для філософів, письменником песимістичного спря­мування. Думаємо, що драматург мусив бути песимістом в інтересах людини, бо наважився працювати виключно в негативній зоні людського досвіду.

Вироблений Беккетом стиль вражає простотою лексики та синтаксису, частими по­вторами, суворим, але потужним ритмом. Драматург невблаганно вилучив усе, що не було йому конче потрібним, з кожного слова відтискав максимум значення, а із кожної фрази — максимум інформації. Тому на перший погляд абсурдні думки і абсурдні сло­ва персонажів твору виявляються не такими вже й безглуздими. Деякі фрази можна на­віть назвати афористичними, наприклад: «Кричить на черевик, хоча винна його нога», «Чи не ліпше кожному з нас піти власним шляхом?», «Усі змінюються, усі, крім нас», «Думати то ще не найгірше зло», «Ми народжуємося на світ божевільними. Дехто такими і лишається», «Сліпі часу не відчувають», «Чи я спав, поки інші страждали».

С. Беккет — представник тих драматургів, які працюють над розв'язанням бо­лючих питань, пов'язаних із проблемою духовності та життєвих цінностей людст­ва. Деградація духовності суспільства є свідченням, за Беккетом, занепаду культу­ри, занепаду традицій, звичаїв, нехтування Божими заповідями, мораллю, порушенням етичних норм, а як наслідок — байдуже ставлення до тих, хто зазнав лиха, до злидарів, до слабких духом, як наслідок — влада золота, війни, ворожнеча, несправедливість. Театр абсурду С. Беккета не абсурдніший за наш світ, який часто і є театром війн, руйнації, голоду. Автор закликає людство схаменутися, зупинити­ся і чекати на прихід таємничого Годо.

Запитання для самоконтролю

1. У якій країні зародився «театр абсурду»? Хто був його засновниками?

2. Які особливості цього напрямку?

3. У чому новаторство твору Ф. Дюрренматта «Візит старої дами»?

4. Які образи-символи зустрічаються у творі?

5. Як відображена проблема масового знеособлення особистості у п'єсі Е. Йо-
неско «Носороги»?


ЛЕКЦІЯ 17

ЛІТЕРАТУРА ПОСТМОДЕРНІЗМУ

1. Філософсько-естетичні засади постмодернізму та їх вияв
у художній літературі.

2. Роман «Запахи. Історія одного вбивства» П. Зюскінда
зразок німецької постмодерністської прози.

3. Іронічний ґатунок центрального конфлікту в романі «Ім'я
троянди» У. Еко.

4. Художній світ і простір, символіка і художня сила образів в
романі «Останній світ» К. Рансмайра.


Просмотров 446

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!