Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Зображення духовної та інтелектуальної спустошеності



сучасного суспільства у п'єсі «Носороги»


Вагомий внесок у розвиток «театру абсурду» зробив румунський драматург Е. Йонеско.

«Він завжди залишається поетом, тому що його самотність облягають трагічні образи. Його те­атр наповнений символами, але образ завжди пере­дував значенню».

Французький письменник Ж.-Ж. Готьє називав його «не поетом, не письменником, не-драма-тургом, а пустуном, містифікатором, базікалом і брехуном».

Болгарський літератор А. Натев пояснював успіх Йонеско винахідливістю і саморекламою.

Г. Бояджієв писав, що мета Е. Йонеско «цинічно поглузувати з людини... вирвати її з сучасності.... вбити у ній суспільне начало, затягти у морок....

воити у ній суспільне начало, затягти у морок.... 1 залишити сам на сам із тваринним інстинктом».

Французький драматург Ежен Йонеско народився 26 листопада 1909 року у м. Слатині, неподалік від Бухареста. Батько його був румуном, мати — францужен­кою. У 1913 році сім'я переїхала до Парижа, з яким Е. Йонеско-старший пов'язував надію на успішну юридичну кар'єру. Через 2 роки, залишивши дружину з двома ді­тьми, він повернувся у Румунію, де почав займатися адвокатською практикою, а через деякий час у нього з'явилася нова сім'я. Турбота про першу родину лягла на плечі матері, змушеної братися за будь-яку роботу, щоб прогодувати дітей. Мати стала для Йонеско прообразом людської самотності.

Але незважаючи на труднощі, дитинство залишило в його пам'яті враження без­перервного свята — «свята без причини». «Це, згадував пізніше Йонеско, час чудес або чудесного; начебто з тьми зринув сяючий, новенький і зовсім дивний світ. Дитинство закінчується в той момент, коли речі перестають бути дивними. Як тільки світ починає здаватися вам знайомим, як тільки ви звикаєте до власного існування, ви стали дорослими». Заповідним «райським куточком» була для Ежена ферма «Млин» у місцевості Ла Шапель-Антенез, де він провів два роки, з 1917 по 1919. Насолоджуючись «абсолютною» повнотою життя, відчував себе центром сві­тобудови, незмінним і вічним. Сюди, бажаючи хоч якось повернути «втрачений рай», він навідається й у дорослому житті. Одна з таких поїздок була пов'язана зі зйомками фільму за автобіографічним романом «Самотній», де автор зіграв роль головного героя.



«Свято дитинства» закінчилося у 1922 році, коли Ежен разом із сестрою пере­їхав у Бухарест. Життя у столиці Румунії було затьмарене постійними конфліктами з батьком — егоїстичною і деспотичною людиною, який постійно втручався у справи сина. Однак тринадцяти рокам, проведеним на румунській землі, письмен­ник був зобов'язаний і всім своїм творінням, і залученням до іншої культурної тра­диції, і першими кроками на літературному поприщі.

Відвідування бухарестського ліцею вимагало серйозно зайнятися вивченням румунської мови, якої до того часу він практично не знав. У міру ж занурення у стихію нової мови, Ежен все більше відсторонився від рідної, так що до кінця пере-


бування у Румунії розучився писати літературною мовою. Ще однією перевагою навчання у бухарестському ліцеї було знайомство майбутнього драматурга з іншою політико-виховною системою, що забезпечила йому стійкий імунітет проти будь-якої ідеології. Письменник іронізував: «У дитинстві я пережив велике потрясіння. У Франції, у сільській школі мене навчали, що французька, яка була моєю рідною мовою, найкраща мова у світі, а французи найхоробріші, вони завжди перемага­ли своїх ворогів. У Бухаресті я дізнався, що моя мова румунська, що румуни зав­жди перемагали своїх ворогів. І тому виявилося, що не французи, а румуни найкра­щі. Велике щастя, що я не опинився через рік у Японії».



1929 року Ежен вступив до Бухарестського університету, де всупереч волі бать­ка, який хотів, щоб син став інженером, вивчав французьку словесність. Студентом почав публікуватися. Збірник елегій, виданий 1931 року і написаний румунською мовою, був першим і останнім обнародуванням віршованих досвідів. В універси­тетську пору Е. Йонеско виступив і як літературний критик. Серед робіт того часу виділилися два есе, в одному з яких автор відстоював значущість румунської літе­ратури, а в іншому навпаки — дорікав їй за другорядність. Підсумком діяльності молодого критика стала книга статей, що вийшла у 1934 році під заголовком «Ні».

Знайшовши можливість писати у Парижі докторську дисертацію на тему «Гріх і смерть у французькій літературі після Бодлера», Ежен поспішно покинув Бухарест. Однак десяток років він провів у скитаннях між двома батьківщинами.

«75-річний драматург, писав австрійський письменник Герхардт Рот, жив у швейцарському містечку Санкт-Галлен. Одного разу він призначив мені по­бачення у місцевій друкарні, де протягом десяти років час від часу малював карти­ни. Друкарня розділене перегородками приміщення, вимощене вапном і освітлене неоном. На стінах яскраві картини Йонеско, що нагадували веселі дитячі малю­нки. Сам драматург у синьому заплямованому халаті сидів перед скляночками з фарбами. Він казав, що любить працювати у друкарні під ритмічний гуркіт ма­шини поряд з робітниками, бо не терпить самотності. І додав, що дуже любить І життя, любить людей, але своєю творчістю наблизився до межі Мовчання».

Всі твори Е. Йонеско — складні і незрозумілі, насичені філософською пробле- І матикою.



Поява «Голомозої співачки» стала новим періодом життя, заповненим профе- І сійною літературною працею. Слідом за нею вийшли твори, які уславили естетику І «театру абсурду»: «Урок» (1950), «Стільці» (1951), «Жертви боргу» (1952), «Етюд для чотирьох» (поч.50-х), «Безкорисливий убивця» (1957), «Носороги» (1959), «По- І вітряний пішохід» (1962), «Король умирає» (1962) та інші.

П'єса «Голомоза співачка» — гостра пародія на штучну мову, якою писали по- І сібники для тих, хто вивчав іноземні мови, спричинила 1950 року шок серед пари- І зької публіки. Е. Йонеско ж одразу уславився як найбільший експонент «театру аб- І сурду». Діалоги у «Голомозій співачці»— це обмін банальностями, фразами, І позбавленими змісту. Те, що було приховане під поверхнею життя— спустоше­ність буденного існування, ізольованість, відчуженість людини у повсякденності, де існування перетворюється на механічне, автоматизоване, неосмислене, — нібито виводилося на поверхню самою абсурдністю мови, структури п'єси.

Наступна п'єса «Урок» (1951) — це сатира, кульмінаційний акт брутальності.

«Стільці» (1952) — трагічний фарс про пару людей похилого віку, яка чекала на І візитерів, котрі ніколи не прийдуть. Тут зосередженням головної уваги на предме- І тах акцентувалася увага на процесі дегуманізації сучасного життя. Драматург, за І його словами, зобразив ситуацію умирання, коли світ зникає. Пусті стільці — сце- І


нічна метафора. Вона поєднувала класичне екзистенційне Ніщо з відомим екзисте-нційним станом душі. Крім того, оскільки пусті стільці ніби заповнюються бажа­ними відвідувачами — це ще і метафора ілюзій, якими людина заповнювала пусто­ту буття, метафора життєвої пихи.

У творі «Повітряний пішохід» головний герой — творець п'єс Беранже — вдень негадано злетів над землею. Гама відчуттів, що виникла під час цієї «повіт­ряної» прогулянки, воскресила згадки про його власні «польоти». Це символічний момент, бо політ Беранже — символ того духовного підйому, в момент якого пе­реродився світ, ставши ласкавим і світлим, а людина — вільною від нудоти життя і страху смерті. Політ відродив у Беранже дитину, відкривши у ньому єдність по­вноти і легкості.

У п'єсі «Жертви боргу» якийсь Шуберт здійснив незвичайну прогулянку — він проклав шлях і до вершини, і до безодн. Але і на дні провалля герой знайшов «чу­до» — вогнеквітковий палац, оточений казковими квітами і каскадами потоків, які переливалися.

Сюжет у драмі «Король умирає», за словами драматурга, зітканий з його влас­ного досвіду, став «практичним курсом смерті». На початку твору король Беранже Перший, поставлений до відома про те, що у кінці п'єси він помре, боязко гово­рить: «Яумру, когда захочу. Я король и решаю я». А в останній картині він, як зраз­ковий учень, віддався смерті. У його житті було дві жінки: Марія і Маргарита. Ко­хана Марія підтримувала у королі затихаючий вогонь життя. Маргарита, навпаки, з байдужістю акушерки «перерізала пуповину», яка зв'язувала Беранже зі світом. У боротьбі двох дружин за душу Беранже простежувався фрейдистський поєдинок глибинних початків особистості — Ероса і Танатоса, без свідомого прагнення до кохання і до смерті.

В інших п'єсах Е. Йонеско висміювалися цінності подружнього життя, конфлік­ти, що виникали між батьками й дітьми.

На батьківщині та закордоном зріс попит на драми Йонеско. Автор отримав чи­сленні премії, у 1971 році його обрали членом Французької академії.

Крім трьох десятків п'єс, літературна спадщина Йонеско включила прозу (збірка оповідань «Фотографія полковника» (1962), роман «Самотній»), щоденникові замі­тки «Весна 1939 року», есе, статті, виступи. Але все таки центральне місце у твор­чості Ионеско, по праву, належить драматургії. Смерть художника 1994 року пев­ною^ мірою стала підсумковою межею цілої епохи у розвитку світового театру.

Його п'єси істотно відрізнялися від творів інших представників «театру абсурду».

Індивідуально-стильові домінанти творчості Е. Ионеско:

• трагіфарсовість;

• фантасмагоричність;

• одночасність і перехресність двох і більше діалогів з об'єднанням їх у певних
місцях в один метадіалог;

• його мистецтво гранично холодне і байдуже до людини;

• драматург стимулював активність глядачів лише на розгадування своїх голо-
I воломок, загадок, туманної метафоричності системи, яка передбачала множинність

тлумачень;

• абсурдні ситуації як спосіб організації художнього матеріалу;

• відсутність персонажів із правдоподібною психологією поведінки;

• невизначеність, безликість місця дії творів, порушення часової послідовності;

• використання прийому одночасного розгортання двох, трьох, а іноді й більше
І діалогів, абсолютно далеких за темою розмови, що збігалися у певних місцях;


важливі проблеми — кохання, смерть, здивованість, марення;

• прагнув повністю позбавити своїх «героїв» будь-якого натяку на власну пси­
хологію, зробити їх взаємозамінними, персонажами без характерів, маріонетками,
моделями, «архітипами дрібної буржуазії»;

• герої— це конформісти, що існували за всіх умов, у будь-які часи, за будь-
якої влади. Вони рухалися, мислили і відчували гуртом.

Домінуюче місце у творчості Е. Йонеско належить п'єсі «Носороги».

У суспільстві XX століття розроблені цілі механізми впливу на людську сві­домість з метою керувати людством, маніпулювати ним, перетворювати людей на слухняних ляльок. Саме тому в цей час виникла потреба у захисті людської інди­відуальності, у попередженні про ті загрози, які чекають на людину. Дух колекти­візму незмінно діяв в одному напрямку: він розчиняв особистість у стихії безосо­бового, убивав індивідуальність, а, значить, і людину. Саме так — у тісному зв'язку із втратою людського вигляду — зображений феномен масового знеособ­лення суспільства у п'єсі «Носороги». П'єса пройнята критикою деіндивідуаліза­ції, автоматизму, конформізму, міщанства і водночас глибоким болем за людину та її внутрішній світ.

Фантастично-абсурдний сюжет повального перетворення людей у носорогів, однак, мав цілком реальний корінь у політичному житті Європи 30-х років. У пе­редмові до драми Е. Йонеско відзначив, що поштовх до її написання дали враження французького письменника Дені де Ружмона, які той виніс із демонстрації нацистів на чолі з Гітлером у Нюрнберзі 1936 року. «Дені де Ружмон, — розповідав драма­тург — бачив цю юрбу, яку поступово захоплювала якась істерія. Здалеку люди у юрбі як божевільні викрикували ім'я цієї страшної людини. Гітлер наближався, і з його наближенням наростала хвиля цієї істерії, що захоплювала все нових людей». Ця розповідь очевидця дійсно містила у собі зародок змісту «Носорогів». У ній розпізнавали дві головні тематико-сюжетні лінії п'єси — розвиток колективної іс­терії (у драмі — епідемії «оносороження») і ірраціональний опір одинака масовому психозу (у драмі він втілився в образі Беранже).

Однак, крім розповіді очевидця, поштовхом до написання драми «Носороги» став епізод із життя самого автора. Він був свідком масової істерії на міському ста­діоні під час виступу Гітлера і ледве сам не піддався їй. Побачене викликало у дра­матурга глибокі роздуми. Звичайно, на стадіоні були ті, передусім нацисти, для яких все, що говорив Гітлер, було їхнім переконанням, фанатичною вірою. Але бі­льшість, звичайно, — це тимчасово засліплені люди, яких просто використали, «ґвалтуючи» їхню свідомість.

Таким чином, драма «Носороги» — твір, передусім, антифашистський, антина-цистський. За зізнанням самого Йонеско, він, як свідок зародження фашизму у Ру­мунії в 30-х роках, справді прагнув описати процес пацифікації країни.

«Меня, делился своими сомнениями драматург, поражаєш успех зтой пье-сьі. А понимают ли ее люди так, как следует? Распознают ли в неп тот чудовищ-ньій феномен омассовления, о котором я веду речь? А главное, все ли они являются личностями, обладающими душой, единственной и неповторной?»

Свою п'єсу «Носороги» Е. Йонеско іменує трагіфарсом. Саме за допомогою фа- І рсових засобів і прийомів драматург підкреслив трагічний сенс існування. Основ-ний засіб — трагікомічний гротеск, що водночас підкреслив сенс страшного явища І й оголив комічно абсурдну рису (перетворення людей на носорогів).

П'єса складається з трьох дій. У першій дії події у творі відбувалися в Європі, у провінційному французькому місті, в якому «навіть немає зоопарку». Одного разу І


тут почали відбуватися незрозумілі жахливі метаморфози: люди перетворилися на носорогів, товстошкурих, байдужих, самовпевнених, агресивних. Спочатку помітна стурбованість декого з жителів. Як завжди, першими занепокоїлися журналісти. Люди, ховаючись від неприємностей, не думали над тим, як запобігти лиху, а вели дискусії щодо виду носорога — африканський він чи азіатський.

У другій дії ситуація ускладнилася: з'явилася загроза масового оносороження, носорогами стали деякі із співробітників Беранже, а потім докладно, майже «реалі­стично», було змальовано перетворення друга Жана.

У третій абсурдна ситуація набула апогею: всі, хто оточував Беранже, стали но­сорогами, рев носорогів звучить по радіо, їхні зображення з'явилися на картинах. І ось кульмінація і водночас фінал твору: абсурд став нормою, норма — абсурдом. Всі стали носорогами, і лише одна людина залишилася такою, якою була. І вона не мала наміру змінювати своїх поглядів, зраджувати саму себе. І саме цей її вибір вніс у хаос певний порядок: абсурд залишився абсурдом, норма — нормою. Беран­же зберіг свою людську сутність, отже, ствердив здатність людини протистояти злу, в даному разі — омасовленню. Нехай він навіть залишився один, але світовий порядок збережено.

У творі крізь видимий абсурд просвічуються приховані філософські проблеми:

• сенсу буття (зберегти у собі людину, не зрадити людяності та власну індивіду­
альність);

• здатності людини протистояти злу (в даному разі омасовленню);

• причини оносороження людей (за власним переконанням, «заразився», втяг­
нули силоміць);

• людської схильності ховатися від неприємних очевидностей (носороги — це
«міф», «містифікація», «ілюзія»).

Для розуміння багатогранності проблем, поставлених у п'єсі, у якості літератур­но-художнього джерела Е. Йонеско назвав «Перевтілення» Ф. Кафки.

Процес «оносороження», перетворення людей у п'єсі проходить декілька етапів:

• поява одного носорога як реакція на нього жителів міста;

• реакція жителів міста на кількох носорогів як на незаперечну реальність, від
якої нікуди дітися;

• епідемія «оносороження» більшості представників містечка, спотворення всіх
норм моралі, світоглядних позицій.

Аналізуючи персонажів, драматург акцентував увагу на внутрішньому світі осо­бистості. Зобразивши перетворення одного з центральних героїв, Жана, драматург за допомогою «оносорожених» гасел відтворив динаміку росту внутрішнього чудо­виська і його наступного торжества над цивілізованою й гуманною частиною осо­бистості. Перетворений Жан проголосив сумнозвісні істини — культ первісної ене­ргії, красу сили, необхідність змести моральні бар'єри і відновити замість них «закони джунглів».

Образи у творі носять певне смислове навантаження. Кан — сноб, який беззас­тережно схилявся перед модою, манерами, смаками, перед усім, що було прийнято в аристократичному середовищі.

Ботар — людина, яка все заперечувала, скептик, який ні у що не вірив. Але та­кий скептицизм — це не наслідок переконань, а зручна життєва позиція: особливо не втручаючись, не задумуючись над життєвими явищами. Зіткнувшись з негатив­ним явищем, усвідомивши небезпеку, такі люди намагалися у всьому звинуватити інших. Дудар — антагоніст Ботара. Він, навпаки, намагався зрозуміти логіку явищ, теоретизувати їх. Пані Беф — прояв сліпої віри у того, кого люблять. Логік — де-


магог у первісному, оголеному вигляді. Його вислів «Усі коти смертні. Сократ сме­ртний» — є формулою будь-якої демагогії. Дезі — приклад людини, яка не в змозі встояти перед силою, натиском, якоюсь мірою і привабливістю явища, яке стало масовим. Маючи здорові моральні задатки, Дезі все ж занадто практична, переоці­нює роль сили. Дезі образила пана Папільйона, спричинила пригнічений стан таєм­но закоханого у неї Дудара, прискоривши їх перетворення у носорогів.

Тим самим Е. Йонеско підкреслив, що ті чи інші враження на побутовому рівні, наприклад, нерозділене кохання, також дуже часто впливають на рішення людини щось змінити у своєму житті.

Отже, лише один з героїв не піддався «оносороженню». Це Беранже, котрий мав стійкі моральні принципи, які для нього безсумнівні, яким вірить, нехай навіть ін­туїтивно, керуючись не теорією, а життєвою практикою. Беранже мав ясний розум, не захаращений схоластикою, відірваною від реальності. Він не боявся міркувати і висловлювати думки, які не збігалися з думками пересічних людей, тобто мав віль­не і незалежне мислення. Все це зробило його індивідуальністю, хоча і давалося ге­роєві дуже нелегко.

Е. Йонеско попереджав: « "Носороги" антифашистська п 'єса, але це ще й п'єса, спрямована проти тих епідемій, що "вдягаються в одяг" різних ідей, не стаючи при цьому менш небезпечними епідемічними захворюваннями». Але як кож­ний визначний твір, п'єса «Носороги» спонукає до більш глибокого і широкого тлумачення її змісту, вона — водночас і узагальнення, дослідження процесу про­грамування, бомбування будь-якої нації певною ідеологічною теорією. Е. Йонеско розкрив всі етапи цього процесу від його появи до завершення. Отже, твір спрямо­вано проти всіх видів істерії, проти спроб омасовлення, оносороження людини, хо­ча у реальному житті буває дуже нелегко відрізнити правду від демагогії. За тона­льністю п'єси відчувалося, що автор сприймав це явище не лише як ганьбу нації, а й як її біду, трагедію. Та Е. Йонеско прагнув проникнути ще глибше, до рівня зви­чайної, пересічної людини і відшукати причини її нездатності чинити опір спробам вплинути на її свідомість.


Просмотров 1045

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!