Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Та обивательсько-затишної моделей існування



у драмі М. Фріша «Санта Круз»


У драматургії XIX ст. стають популярними екзис-тенціалістські ідеї, дуже близькі за духом М. Фрішу, бо він зображує дійсність через призму песимізму. Але якщо Ж. П. Сартр і А. Камю став­лять героя у межову ситуацію і таким чином під­водять його до усвідомлення необхідності вибору, Фріш досліджує наслідки вибору у житті героїв. І Безвихідь, постійне передчуття краху, відмежова­ність від реального світу — ці риси були характер­ні героям М. Фріша. Та й сам драматург жив і тво­рив у атмосфері цілковитих сумнівів. Тому епіграфом до біографії драматурга можна постави- І ти слова Г. Ібсена: «Я тут, щоб запитувати, а не відповідати». По суті, ця настанова визначила й творче кредо швейцарського драматурга: «Як ав-

тор п 'єс я вважав би своє завдання виконаним, якби у моїй п 'єсі вдалося так по­ставити запитання, щоб глядачі з цього часу уже не могли б жити без відповіді, яку вони можуть дати лише своїм життям...».

Творча спадщина, особистість і доля Макса Фріша (1911—1991)— людини з неабиякою вдачею — викликає сьогодні жвавий інтерес. Його творчість ма­нить новизною і сміливістю, гостротою почуттів. Життя — мужністю і си­лою духу.

Народився Макс Фріш 15 травня 1911 року в сім'ї відомого архітектора в Цюриху. Мати до заміжжя працювала гувернанткою в одного поміщика під Одесою. Навчався в реальній гімназії, до якої вступив в 1924 р. У цей час майбутній письменник особливої схильності до читання художніх творів не виявляв, значно більше його приваблював футбол. Та все змінилося того вечо­ра, коли Фріш, потрапивши до театру, був глибоко вражений драмою Ф. Шил-лера «Розбійники». Саме ці враження і надихнули 16-літнього юнака на пер­ші драматичні спроби, які, як того й слід було чекати, виявилися невдалими.


Звичайні для хлопця інтереси і заняття відтіснила тяжка фінансова скрута в родині.

У 1930 р. М. Фріш вступає на факультет германістики Цюрихського універ­ситету. Однак дуже швидко розчаровується, бо не знаходить нічого путнього в



і лекціях професорів. Звідси самотність і невдоволеність від даремно втрачено­го часу.

1932 року раптова смерть батька змусила Фріша покинути навчання і само­му заробляти собі на життя. Працює репортером: брався за звіти про події по­літичного і світського життя, про спортивні змагання і погоду. Сміливо ламав письменник звичні норми життя. У 1933 р. Фріш їде знайомитись із зовніш-

I нім світом — Прага, Угорщина, Сербія, Боснія, Греція. Творча уява збуджува­ла у письменнику нестримну жагу пізнання світу. Протягом життя Фріш побу­вав у країнах Західної Європи, США, арабських державах, Китаї, Польщі, СРСР.

У 1934 році Фріш написав свій перший роман «Юрг Рейнгарг». Та раптом

І все: і рукописи, і творчі задуми, і внутрішня потреба у творчості, все було по­ставлене під сумнів. Одного дощового дня всі рукописи були спалені — у такий

■ спосіб драматург вирішив позбутися спокуси літературної творчості. Але без паперу й пера Фріш більше двох років прожити не міг. У 1939 р. він знову взяв­ся за перо, коли був мобілізований для охорони кордонів Швейцарії. Того ж ро­ку, перебуваючи у відпустці, він захистив диплом архітектора (освоювати архі-

I тектуру М. Фріш взявся у 25 років, трохи ніяковіючи перед молодшими за нього однокурсниками).

Відтоді наступні 15 років творчого життя — роки успіху на царині архітектури і

І літератури. Фрішу-архітектору було чим пишатися: будівництво будинку для брата за першим власним проектом, перемога у престижному конкурсі проектів басейну для п'яти тисяч чоловік, відкриття власного бюро. А паралельно з кресленнями пи-



і салися твори, що полонили публіку свіжими темами: п'єси, романи, щоденники, публіцистичні статті.

Фрішу-письменнику була чужою роль проповідника. У художніх творах він уникав однозначних і усталених оцінок, тому замість традиційних розв'язок сцені-

[ чної дії — відкриті фінали. Він був митцем, котрий усе піддавав сумніву. Під зна­ком сумніву відбувалося і творче становлення письменника.

У 1944 року в житті мало кому тоді відомого швейцарського прозаїка і ар­хітектора Макса Фріша сталася подія, яка докорінно змінила його подальшу літературну долю. Коли його роман «Важкі люди» (1943) потрапив до рук за­відувача літературною частиною відомого в Швейцарії цюрихського драмати-

і чного театру Курта Гіршфельда, той запропонував Фрішу написати для його театру якусь п'єсу. Драма була написана дуже швидко і мала назву «Санта-Крус». П'єсу тоді не поставили (прем'єра її відбулася тільки 1946-го року), проте, головне інше: молодий автор врешті віднайшов «власну» тему, «влас­ну» поетику.

За п'єсою «Санта Крус» з'явилися ще — «Знову вони співають» (1945), «Китай­ська стіна» (1946), «Граф Едерленд» (1951), «Дон Жуан, або любов до геометрії» (1953), але драматургія починає видаватися Фрішеві недостатньою для того, щоб повністю осмислити катастрофу, котра спіткала людину й людство. Драма, за Фрі-

| шем, є моделлю буття, вона багато що приховує. Звідси — пошук інших форм, які б могли доповнити п'єси— «моделі», дати можливість висвітлити свідомість сучас­ника зсередини. Одним із проміжних результатів такого пошуку стала повість «Він,


або подорож до Пекіна» (1945), яка схожа на перелицьований прозою «Санта-Крус». Повість авторові не дуже вдалася, бо Фріш в ній лише наближається до про­заїчної форми, але ще не знаходить її.



Продавши 1955 року архітектурне бюро і діставши можливість повністю відда­тися літературній діяльності, Фріш швидко стає «живим класиком». У цей період він дедалі глибше занурюється у прозу, чудовими зразками якої стали романи «Ге­мо Фабер», «Назву себе Гантенбайн», повість «Людина з'являється за епохи голо- і цена» (1979) та ін. А 1975 р., коли вийде друком автобіографічна повість «Монток», літературні кола і читачі дізнаються, що Фріш розчарувався в літературі. «Мене... лякає відкриття: я замовчав власне життя, напише він. Я обслуговував істо­ріями якусь громадськість. В цих історіях я знаю я оголювався до невпізнан-ня... Неправильно навіть те, що я завше описував лише самого себе. Я себе тільки \ зраджував».

Доля була щедрою на визнання літературного обдаровання М. Фріша. Його тво- І ри відзначені численними літературними преміями. Його обрано почесним докто-ром кількох університетів Європи і США. За життя письменника було засновано | його архів у Вищій технічній школі Цюриха. Про М. Фріша знімали фільми, його твори широко перекладалися багатьма мовами і видавалися.

Його життя — це постійні спроби втекти від стабільності; спроби одружень і вільних любовних взаємин, зокрема з відомою австрійською письменницею Інгеборг Бахман; спроби влаштувати своє життя так, щоб воно обов'язково вдалося.

4 квітня 1991 року Макса Фріша не стало. Він пішов із життя як вишуканий жи­вописець приватного людського життя. «Людська особистість, стверджував драматург, найвища цінність, кожна людина є неповторною і самобутньою, не схожою на будь-кого іншого, а тому людина часто не здатна розуміти іншу люди­ну. Набагато легше поставити себе на місце іншої людини, пройнятися її пробле-мами, її болем».

Проблема людини, яка втратила себе, або ж поривається стати іншою, виглядати інакше, жити по-іншому, є центральною в п'єсах драматурга. В епіграфі до однієї з І них він писав: «Я часто думаю: що якби розпочати життя заново, до того ж сві- І домо? Тоді кожен із нас, я думаю, намагався б перш за все не повторювати самого І себе...». Ця думка сповна реалізується уже в першому серйозному творі Фріша для І театру — п'єсі «Санта Крус».

У примітках автор зазначав: «Санта Крус» це назва чужого, ймовірно, іспашщ ського порту, проте не варто шукати його на карті, якщо взагалі можливо його відшукати...». Санта Крус — недосяжний рай, романтична мрія героїв п'єси, яких І реальні дива — Мадагаскар, Ява, Куба, Гавані — не хвилюють так, як могли б хви­лювати вченого-географа. Недосяжні фізично, вони доступні їхньому внутрішньо­му зору — будь-де і будь-коли.

Макс Фріш назвав свою п'єсу «романсом» — ніби лише історією про кохання, І але якщо вдуматися, то «Санта-Крус» — це комедія про двох диваків і в той же час сумна оповідь про самотність людини, про її внутрішній розлад, про недосяжність І щастя. Тема осмислення героєм власної біографії стає центральною в п'єсі. Драма­тург детально змальовує картину внутрішньої душевної втоми героїв, які давно відмовилися від повноцінного життя й поховалися у своїх закутках — в «замку» і в «піратстві».

П'єса складається з 5 актів. В центрі — любовний трикутник, сюжет якого роз­гортається одночасно у теперішньому і минулому. Колись, 17 років тому, морський


пірат Пелегрін викрав чужу наречену Ельвіру, в яку був закоханий. Він натішився дівчиною однієї безлюдної ночі, а потім покинув, бо більше, ніж кохана, його при­ваблювала морська широчінь та казковий острів Санта Крус; він поривається до Куби, де хоче вирощувати каву на власній плантації. Ельвіра також закохалася в Пелегріна, і через це кохання розірвала заручини з Ротмістром. Ельвіра, дівчина з порядної родини, не в захваті від мандрівного життя, а мріє про тихий родинний за­тишок. Тому і повертається до Ротмістра, котрий хотів разом з Пелегріном тікати від своїх прикрощів у морські мандри. Та будучи аристократом по крові і духу, він залишився з Ельвірою і взяв на себе відповідальність за неї — жінку, яку любив си­льніше за море.

За 17 років, що минули відтоді, Ротмістр й Ельвіра влаштувалися цілком респек­табельно, оточили одне одного ніжною турботою. В їхньому замку панують поря­док і затишок, але обидва втратили повноту життя: Ротмістр безнадійно мріє стати Пелегріном і плисти на судні до острова Санта Крус, а Ельвірі кожної ночі сниться Пелегрін, що зваблює її, молоду дівчину, і вона не може встояти. Пелегрін теж не­щасливий. Не випадково через довгі 17 років він приїжджає до замку Ельвіри та Ротмістра, приречений хворобою на смерть, він мріє торкнутися того, що стало для нього недосяжним внаслідок власного вибору: мирного сімейного життя.

Картини минулого заново проживаються і переживаються. Два чоловіки і жі­нка знову вибирають той самий шлях, який ними був вибраний ще 17 років на-[ зад. «Бо ніхто не здатен жити іншим життям, ніж те, яким він живе...». Справді, яка б невідступна туга не гнітила Ротмістра, але він любить звите ним кубельце, ще й як, він дбає про Ельвіру. Жодного сумніву в тому, що Ельвіра кохає Ротмістра, хоча їй бракує й Пелегріна. Так, Пелегрін марить про інше : життя, в якому мав би змогу читати книжки і виховувати доньку, але ні на що не проміняв би вибраний ним шлях.

Кожен із героїв упізнав власну долю. Пелегрін — свою, що символічно окресле­на у п'єсі морем, Ротмістр впізнає власну долю, символом якої є замок, тобто життя і біля сімейного вогнища. Вони переконуються у правоті зробленого колись вибору. І «Я не проклинаю нічого, що пережив і не хотів би, аби щось із того, що я пережив, повернулося, « — говорить Пелегрін.

Укінці п'єси кожен усвідомлює й приймає власну долю як хрест, «святий хрест» І (саме так перекладається назва порту Санта-Крус, а отже, й п'єси) дивного людсь­кого життя.

Отже, п'єса побудована на двох психологічних типах: «аристократа» і «пірата». Ця пара втілює ідею одвічного чоловічого вибору: чи чоловіча мрія, що стоїть над жінкою, чи жінка, яка стоїть над чоловічою мрією; чи море, чи замок.

Ротмістр і Пелегрін — розкидані по різних полюсах світу половинки цілісно­го буття. Ротмістр — інтелектуал, аристократ, одержимий ідеєю порядку в усьому. Пелегрін, взутий у старі, стоптані черевики й одягнений у стару куртку, І здатний закохатися і звабити жінку за мить єдиної зустрічі, йому властиві страх І перед шлюбом і потреба служити речам піднесенішим, ніж жінка. Він — само-I бутній філософ, обдарований могутньою і всеосяжною творчою уявою. Ротмістр І також воліє жити як справжній філософ: лише заради того, щоб милуватися віч-I ною і досконалою красою Всесвіту. Він, усупереч своїм мріям про мандри, бага-I тьма видимими й невидимими ланцюгами прикутий до замкових стін, а от Пеле-I грін— вільна пташка, власник особливого екзотичного замку: «На Кубі є ... спалена висока ферма, яка чекає на мене, щоб давати плід: ананаси, персики, сливи, виноград».


Обом героям М. Фріша не пощастило — вони не стали тими, ким уявляли себе, а тому переживають тяжку внутрішню драму роздвоєння особистості. У кожному з них мрією чи тугою живе його антагоніст: з тією самою заздрістю, з якою Пелегрін оглядає книги Барона, яких він ніколи не читав, Ротмістр говорить про те, що Пеле­грін живе його другим життям: «Хотілося б побачити, який вигляд мало б моє життя». Герой Фріша трагічно жалкує за втраченою назавжди можливістю жити інакше. Він ніби й щасливий — втішається родинним вогнищем, донькою, літом, ранками і надвечір'ями, він палко любить рідну країну, та як було б добре «ще раз отримати можливість жити, плакати, сміятися... Я хотів би знову відчути, що я живудоки нас не засипле назавжди сніг». «Так помирає в нас вічний інший,» — скаже у коментарі до п'єси Фріш.

Ротмістр і Пелегрін виглядають наївними близнюками, схожими між собою, як дві краплі води, тим, що кожного із них заполонила нав'язлива ідея. Вони постають! перед нами вразливими, чутливими й заклопотаними людьми, але заклопотаними тільки своїм внутрішнім існуванням.

Берегинею загальних моральних цінностей постає перед нами героїня п'єси, яка не може знайти «берега» любові, тяжіє до двох чоловіків одночасно і, зрештою, на­лежить їм обом. Ельвіра лише приборкала свої пристрасті та бажання, змирилася з І необхідністю якось жити. Нині Ельвіра— володарка замку, справжня королева. Хранителька замкового життя, новоявлена аристократка наполягає на тому, щоб її родинне та особисте життя за мурами замку залишалося недосяжним і невидимим для стороннього ока.

Ельвіра колись вибрала шлюб із Ротмістром, побувавши до того у постелі пі­рата. Кохає вона його і тепер, незважаючи на всю її подружню вірність чолові* ку: «Все це сниться знов і знов! Я добре знаю, згодом ти мене кинеш напризво- І ляще, поведешся як негідник. Усе це я знаю...». її справжнє життя— далеко звідси. Вона недаремно запевняє свого чоловіка в тому, ніби ні за чим не жал-1 кує. А насправді вона «плаче в подушку», бо «часом у сні він приходить знов-*! давній спокусник, зухвалий як тоді, молодий. їй сниться, що вона знову втрачає свою невинність!».

Реакція Ельвіри на появу в її долі Пелегріна — класичний прояв жіночої стійко­сті, відмова людини, котра змінила своє життя, повернутися у минуле. Вона нізащо не порушить вірності чоловікові, дому, замковому «ладу»!

Кохання для героїв п'єси — це шалена пристрасть, рушійна сила життя, причина особистих трагедій кожного із трьох дійових осіб. Від нього не захистило ані мате- і ріальне благополуччя й «правильно» влаштоване сімейне життя Ельвіри й Ротміст­ра, ані далекі мандри Пелегріна. «Коли ми побралися, я не знала, як міцно, як чесно зможу колись любити його... Ти мені снився сімнадцять років..., добре, що ти при­йшов». Але Пелегрін уже не чує цих її слів. «Всі ми могли любити один одного». Цими словами Ельвіра підкреслила, що у її серці вистачить місця для них обохі (Ротмістра й Пелегріна). Тим паче, вони неначе половинки одного цілого — благо­родного лицаря!

П'єса «Санта-Крус» — своєрідний зразок полеміки із сюжетно-моральними І засадами класицизму: основне гасло класицизму «Обов'язок — понад усе» замі­нено цілком протилежним, грубим і зневажливим щодо іншої людини: «Его­їзм — понад усе».

«Санта-Крус» закінчується торжеством хаотичних начал: в природі (сніг, що пе- і реростає у справжню катаклізму), і в людських почуттях — така сама безупинна ві­хола катаклізм, нездійсненних бажань.


Просмотров 508

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!