Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Основні риси, тематика та проблематика роману-антиутопії 2 часть



[ ють в однакових кімнатах величезних багатоповерхових будинків. Ці кімнати у бу-


динках із прозорими стінами нагадують клітки-камери, за мешканцями яких ве­деться постійний нагляд.

Підстав для заздрощів один до одного у них немає. Можна припустити, що всі задоволені життям і щасливі. Проте деякі ситуації та аспекти дозволяють нам у правдоподібності удаваного щастя засумніватися.

Герой звик не відокремлювати себе від інших: «Я пишу, что думаю, точнее, что мьі думаєм», — говорить він, уявляючи себе гвинтиком державної машини. Мораль держави наступна: «Да здравствует Единое Государство, да здравствуют номера, да здравствует Благодетель!».

Діти — «нумери» виховуються у жорстоких умовах. Щойно народжених немов­лят забирають у матерів, і вони більше ніколи не бачитимуть своїх батьків, а ті своїх дітей: «Каждое утро с шестиколесной точностью в один и тот же час, в одну и ту же минуту миллионьї людей встают, как один, и начинают работу. И, сливаясь в единое тело, в одну и ту же секунду подносят ложки ко рту, вьіходят на прогулку и идут в зал Тзйлоровских зкзерсисов, отходят ко сну». Наука і техніка використо­вуються в Єдиній Державі для виховання в «номерів» так званого «единомьіслия». «Я ульїбаюсь, — я не могу не ульїбаться: из головьі вьітащили какую-то занозу, в ! голове легко и пусто», — записує в щоденнику Д-5ОЗ.

Проте несподівано спалахує кохання, що призводить його до бунту. Саме ко­хання, а не просто захоплення, що регламентується законом сексуальних відно­син («Ье8 зехиаііз»), відповідно до якого «всякий из Нумеров имеет право — как на сексуальний продукт — на любой номер». Відображаючи людські стосунки на рівні математичної фіксації та статистики, автор до граничної точки знижує поняття духовної близькості, що має бути покладене беззастережно в основу подібних взаємин.

Є. Замятін навмисне вживає слово «нумер» замість «номер», ніби підкреслю­ючи неросійське походження цього слова. Цим самим пояснюється його надзви­чайна увага до звучання слова, його фонової оболонки, до кожного окремо взято­го звуку, впізнаючи у цьому натяк на можливі асоціації та смислові можливості. Ю. Анненков пригадує, що під час однієї з лекцій, прочитаної Є. Замятіним саме протягом роботи над романом, письменник розмірковував на тему: про що гово­рять звуки?



«...Д и Т — о чем-то душном, тяжком, о тумане, о тьме, о затхлом... С А — свя-зьівается широта, даль, океан, марево, размах. С О — вьісокое, глубокое, море, ло­но. С И — близкое, низкое, стискивающее и т. д.».

Чи можна прийняти точку зору, що це випадкове тлумачення? Припустити мо­жна, проте ігнорувати подібні твердження не варто, тим паче, що більшість із цих звуків вибрана ним в якості імен для персонажів роману.

Перша супутниця героя — О-90. У даному випадку графічна закругленість, що ; повторюється і в літері, й у номері, створює відчуття жіночності. Принаймні ця за­конослухняна героїня, не надто розумна («скорость язьїка» у неї завжди перевищує «скорость мьісли»), теж порушить наказ «Ьез зехиаііз», втілюючи в життя омріяну думку про дитину.

У Єдиній Державі право на материнство та батьківство надавалося тільки «но­мерам» із певними фізичними даними. О-90 до їх числа не відноситься, і її мрія — своєрідний бунт проти пригнічення в людині справжнього її єства.

Ім'я іншої героїні — І-ЗЗО. Перше враження: «тонкая, резкая, упрямо-гибкая, как хльїст...». Як батіг, і графічне накреслення літери в її імені — латинське І, яке одночасно читається і як цифра І, — знак особистості, індивідуальності у світі, де 1




панує «ми». Зустріч із нею розбудила у героя дещо дійсно недозволене і тому для нього страшне — у ньому прокинулася душа.

З одного боку, 1-330 виконує покладене на неї завдання, пов'язане із пробу­дженням у Д-5ОЗ так званого «важкого» кохання. Проте, чи закохана вона? Це пи­тання суперечливе. Появу І-ЗЗО Ю. Тинянов, дослідник творчості Є. Замятіна, про-| коментував наступним чином: «В утопию влился «роман» — с ревностью, ' истерикой и героиней». Д-5ОЗ відчайдушно ревнує кохану і до Охоронця — 8, і до і поета — К. А ревнощі — почуття недозволене у Єдиній Державі. Та й сам герой раніше вважав його властивим тільки дикунам, які колись дуже давно проживали на цій території.

Тим відразливіше пролунає для героя правда, що він почує її на допиті з вуст Благодійника, який вимагав назвати імена бунтівників: «Им вн нужньї бьіли только і как строитель «Интеграла»...». Однак тоді Д-5ОЗ ще не виказав нікого, не зміг пе­реступити через так нещодавно набуту душу. Все виявиться простим і зрозумілим | незабаром — після виконаної над ним операції по видаленню Фантазії. Тоді він пе­релічіть всіх, тоді ж побачить смерть тієї, яку кохав, тоді ж зможе знову отримати насолоду від неминучої перемоги та всезагального щастя: «Я уверен — мьі побе-дим. Потому что разум должен победить».

Посуті, у романі чітко простежуються три сюжетні лінії:

— історія любовного трикутника Д-5ОЗ, О-90, І-ЗЗО.

— Боротьба підпільної організації «Мефі» проти Єдиної Держави (закінчується
трагічно для першої, що свідчить про неможливість будь-якого інакомислення в
умовах насильства);

— психологічна лінія — показ духовних змін у свідомості головного героя
Д-5ОЗ.

Трагічною іронією звучить у фіналі роману така обіцянка перемоги та щастя, але це формально. Д-5ОЗ відкрито виступає проти вождя. За його допомогою члени «Мефі» викрали космічний апарат ІНТЕГРАЛ, щоб вирватися за межі Єдиної Держави. Проте ця спроба завершилася трагічно. І-ЗЗО помирає під Га-[ зовим Дзвоном. У Д-5ОЗ «вирізають душу», а інші однодумці теж гинуть. Фак­тична перемога залишається на боці героїв, котрі не хотіли жити за законами зла і насильства..



Відчувається, що позиція автора різко відрізняється від точки зору Д-5ОЗ, і чим більше той захоплюється образом життя «нумерів», тим страшнішого вигляду на­бувають змальовувані ним картини.

Надзвичайно показовою у плані жорстокості «нумерів» у відношенні один до одного є історія так званої Великої Операції. Це найвищий щабель насилля над лю­диною, до якого вдавалася Єдина Держава з метою вивільнення та повного зни­щення тієї частини мозку, у якій народжувалася фантазія.

Однак, жахливе знищення людської плоті — це знищення людського духу, уме-

і ртвіння душі. Цій операції були піддані примусово всі «номери» після того, як було

придушено повстання членів «Мефі», які виступали проти тоталітарного режиму.

Таким чином, Єдина Держава надійно застрахувала себе від повторення революцій

І та інших небезпечних проявів вільної волі громадян.

Читач стає свідком втручання держави у потаємний світ особистості, до її най-

; ТОНШИХ ДуШеВНИХ сфер.

У щоденнику Д-503 розповідає і про своє кохання до революціонерки І-ЗЗО і

про раптову хворобу — виникнення у нього душі. Під впливом І-ЗЗО багато що

і змінилося у його світовідчутті. Розпочинається процес пробудження душі.


Це був для нього єдиний шанс стати людиною, тобто відчути всі муки і радощі І людського буття.

Проте після операції Д-503 втрачає свої благородні риси та особистісні упо- І добання. Він перетворюється із людини мислячої на людину, якою легко керу- І ють, тобто таку, що відповідає усім вимогам «достойного» громадянина Єдиної І Держави.

Такому пекельному світові протистоїть в романі світ за Стіною. Там мешкають І нащадки тих небагатьох, хто пішов після Великої Двохсотрічної війни у ліси, проте І їхнє суспільство знаходиться на примітивній стадії розвитку.

Є.Замятін вважав, що лише на первісно-суспільній стадії, коли державної влади І ще не було, можна було знайти суспільство, члени якого користувалися майже ціл- І ковитою свободою. Він звернувся до «давно минулої» історичної епохи, а не фан- І тазував про те, якою вона буде у далекому майбутньому.

У романі Є. Замятін також стверджує, що не може бути щасливим суспільство, І яке не враховує запитів та схильності своїх громадян.

Однією з основних проблем, порушених у творі, є пошуки людиною щастя. І Саме вони призводять людство до тієї форми існування, яка зображена в романі. І Однак, і така форма всезагального щастя виявляється недосконалою, оскільки ща- І стя це виражене інкубаторним шляхом, всупереч законам органічного розвитку. І Світ, вигаданий автором, здавалось би, мав бути досконалим і абсолютно влашто-вувати усіх людей, які в ньому проживають. Але це світ технократії, у якому лю- І дина — гвинтик величезного механізму. Все життя людини у цьому світі підкоре- І не математичним законам і розкладу за годинами, про це вже зазначалося вище. І Щастя втратило у такому житті свою основну значущість — на нього не чекають, його не шукають, воно навіть не сприймається як щось дане — такої категорії як І носія певної абстракції у житті «номерів» немає і за таких умов життя необхід- і ність у ній навряд чи виникне.

Наступну проблему роману «Ми» можна окреслити як проблему влади. Показо­вим у даному аспекті вважаємо епізод, пов'язаний зі специфікою проведення щорі-чного Дня Єдиної Згоди та із вибором Благодійника. Найцікавіше, і однак найстра- І шніше, те, що люди навіть не намагаються поміркувати про те, щоб на посаду! Благодійника обрати когось іншого, окрім самого Благодійника. їм здається сміш-ним те, що у давніх людей результати виборів не були відомими передчасно. Для них Благодійник — це не тільки втілення якоїсь божественної, вищої влади, це самі Бог, який зійшов на землю. Благодійник — єдина істота, якій дозволено мислити, І Для нього поняття любові та жорстокості невіддільні. Він суворий, несправедливий і користується безмежною довірою мешканців Єдиної Держави.

Не менш важливою проблемою є проблема співвідношення влади та релігії, і Для громадян Єдиної Держави їхній правитель — Благодійник — і є втіленням бо­жественної влади, Богом. Така точка зору притаманна для більшості тоталітарних держав. Теократія у видозміненій формі була наявна і в Радянському Союзі, і у фа­шистській Німеччині: мала місце заміна релігії офіційною ідеологією та догмати­кою. Злиття влади та релігії вважалося необхідною умовою міцності держави, про­те воно ж виключало будь-яку можливість присутності свободи у суспільстві.

Кульмінацією роману стає розмова головного героя Д-503 із Благодійником, ко­трий повідомив йому формулу щастя: «Истинная алгебраическая любовь к челове* І ку — непременно бесчеловечна, и непременньш признак истиньї — ее жестокость».

Щоб остаточно вирішити поставлене завдання, автор вводить до сюжету роману революційну ситуацію. Знаходиться частина робітників, яка не може і не бажає ми- |


ритися зі своїм рабським становищем. Ці люди в таких «машинних» не перетвори­лися на гвинтики, не втратили людської подоби та готові боротися із Благодійни­ком, щоб вивільнити людей від влади технократії. Вони вирішують захопити кос­мічний корабель, використовуючи можливості Д-5ОЗ, будівничого «Інтегралу». Саме з цією метою 1-330 спокушає його, Д-5ОЗ закохується і, дізнавшись про їхні наміри, спочатку лякається, а потім погоджується допомагати їм. Після відвідин Давнього Будинку та спілкування з живою природою у героя з'являється душа, на­явність якої прирівнюється до важкої хвороби. В результаті вибухає Зелена стіна, і звідти «все ринулось и захлестнуло наш очищенньїй от низшего мира город».

У розв'язці роману гине кохана жінка головного героя у газовому Колоколі, а він після операції з видалення фантазії набуває втраченої рівноваги та щастя.

Як результат святкує перемогу ідея механізованого, позбавленого якої б то не було поезії, світу: «С закрьітьши глазами, самозабвенно кружились шарм регулято-ров; мотьіли, сверкая, сгибались вправо и влево; гордо покачивал плечами балан­сир; в такт несльїшной музьіке приседало долото долбежного станка. Я вдруг уви-дел всю красоту зтого грандиозного машинного балета...». Це спостереження за одноманітною, рівномірною роботою машини — своєрідний апофеоз несвободи, закладеної в основу Єдиної Держави, яка перетворює окреме «я» на безлике «ми».

Фінал роману повертає нас до його назви, що має особливий, покладений в її основу зміст.

«Допускать, что у «я» могут бьіть какие-то «права» по отношению к Государст-ву, и допускать, что грамм может уравновесить тонну, — зто совершенно одно и то же. Отсюда — распределение: тонне — права, грамму — обязанности; и естествен-ньш путь от ничтожества к величию: забьіть, что тьі — грамм, и почувствовать себя миллионной долей тонньї...». Ці роздуми героя майже повністю співвідносяться із висновками самого автора: тоталітарна держава спирається не на суму окремих «я», а на мільйонні долі величезного й монолітного цілого, що називається «ми». Ідея солідарності, рівності, братерства, виголошена свого часу більшовиками, у Є. Замя-тіна набуває характеру антиутопії, що визначає жанрову своєрідність твору. Це дій­сно антиутопія, що відображає пагубні та непередбачені наслідки сліпого насліду­вання соціального ідеалу як догми, що претендує на абсолютну істину.

У зв'язку з особливостями письменницького методу варто звернути увагу на стиль Є. Замятіна. Перш за все це іронічне, а подекуди й сатиричне забарвлення монологів головного героя, що дозволяє простежити авторське ставлення до них. Наводимо розмірковування Д-5ОЗ про «відсталих» предків: «Не смешно ли: знать садоводство, куроводство, риболовство (у нас єсть точньїе данньїе, что они знали все зто) и не суметь дойти до последней ступени зтой логической лестницьі: де-товодства». До цього варто додати особливу динаміку оповіді: в романі багато су­то кінематографічних прийомів зображення (достатньо згадати вже зазначену сцену «машинного балету»). Динамізм стилю відповідає прогресу модернізації, індустріалізації, яким була охоплена вся країна, що переживала соціальну рево­люцію. Такий стиль дозволяє увиразнити життя у його русі, розвитку, дає можли­вість зобразити картини майбутнього у напруженій динаміці буденностей Єдиної Держави.

Своєрідність «замятінської» стилістики наклала відбиток і на відбір мовленнє­вих засобів оповіді. Привертає увагу надмірна кількість науково-технічних термі­нів: «касательная асимптота», фонолектор, нумератор, поршневий шток тощо. Все це дозволяє глибше, змістовніше, а головне, переконливіше, передати атмосферу, що панує у технократичному суспільстві, позбавленому істинних уявлень про пре-


красне. Згадаємо роздуми Д-5ОЗ у 12-тому записі: «Я думал: как могло случиться, что древним не бросалась в глаза нелепость их литературьі и поззии. Огромнейшая великолепная сила художественного слова тратилась совершенно зря. Просто сме-шно: всякий писал, о чем ему вздумается. Так же смешно и нелепо, както, что море у древних кругльїе сутки билось о берег, и заключенньїе в волнах миллионн килог-раммометров уходили только на подогревание чувств у влюбленньїх». Герой-оповідач постійно щось доводить, обґрунтовує, пояснює самому собі, будучи абсо­лютно впевненим у найвищій гармонії нового часу. Звідси — багатство риторичних емоціональних конструкцій, які роблять монологи живими та сповненими полеміч­ності. Тому, незважаючи на хибність багатьох роздумів головного героя, весь час відчуваєш його живою людиною, нещасливою у своїй сліпій вірі в дива тоталітар­ного прогресу («Сердце во мне билось — огромное, и с кажднм ударом оно вьіхле-стьівало такую буйную, горячую, такую радостную волну»). Поетичне начало, що прокинулось у безіменному «номері», створює різкий контраст із непорушним сві­том техніки: «Я — один. Вечер. Легкий туман. Небо задернуто молочно-золотистой тканью, если бьі знать, что там — вьіше?». Таким чином, мова і стиль роману тісно пов'язані з його проблематикою та образною системою.

Спостереження над текстом роману — антиутопії приводять до висновку і про високі художні переваги твору. Крім того, мова і власне проблематика роману сприймаються сьогодні не менш гостро, ніж у двадцяті роки. На жаль, більшість із здогадів та фантазій Замятіна стали в нашій історії суворою реальністю: це і культ особистості, і надокучливі «свободньїе вьіборьі», і всемогутній і водночас виклика­ючий страх Архіпелаг ГУЛАГ тощо. Суперечки, пов'язані із долею посткомуністи­чних, зокрема пострадянських, країн тривають і до сьогодні. Піддані сумніву різ­номанітні шляхи реформування, потрібність або непотрібність так званої «залізної руки» в управлінні державою. У цьому плані роман Є. Замятіна був і залишається книгою — попередженням, слушним аргументом сучасної боротьби ідей. Ті, хто мав можливість ознайомитися із романом «Ми», розуміють, як важливо вміти роз­гледіти за голосними лозунгами та гарними посулами сутність того, що відбуваєть­ся у суспільстві. Важливо завжди і скрізь залишатися особистістю, не наслідувати сумнівних «віянь часу», залишати за собою право на сумнів.

Саме тому, на нашу думку, антиутопічна фантастика Є. Замятіна для нас була і ] залишається реальністю сьогочасного, багато в чому «пронумерованого світу».

Драматичною виглядає і доля мистецтва у тоталітарному суспільстві. Єдине йо­го призначення — оспівування Благодійника та мудрого влаштування життя під беззастережним спостереженням Охоронців. Мистецтво, таким чином, — це части­на бюрократичної машини, що керує Державою (Державне Бюро поетів).

Авторська позиція в романі визначена досить чітко — письменник підкреслює антигуманність такого суспільства; на його думку, антигуманність — синонім анти-моральності. Є. Замятін впевнений, що немає і не може існувати ідеального суспі­льства. Все наше життя — це лише прагнення до ідеалу.

Автор передбачив поетапний розвиток тоталітаризму в світі. «Ми» — роман-попередження про страшні наслідки відмови від власного «я», навіть заради пре­красних теорій. Є. Замятін відобразив, як трагічно та пагубно може обернутися життя людей в такій тоталітарній державі.

Отже, перед нами тоталітарна держава, на жаль, не така вже й віддалена від реа­льних прикладів, що мали місце у реальній практиці. Справа в тому, що Є. Замятін у своїх прогнозах не помилився: щось подібне було дійсно збудоване у Радянсько­му Союзі, для якого було характерним зверхнє ставлення держави до особистості,


примусовий колективізм та придушення легальної діяльності опозиції. Ще один приклад — фашистська Німеччина, у якій добровільна свідома діяльність людини зводилась до задоволення лише тваринних інстинктів.

Роман Євгена Замятіна «Ми» був попередженням для його сучасників та їхніх нащадків, що застерігав від небезпеки втручання держави у всі сфери життя грома­дянського суспільства, що може бути забезпеченим за рахунок жорсткої регламен­тації «математично досконалого життя», всезагальним високим рівнем так званої системи «стукачества» та досконалою технікою.

Таким чином, Євген Замятін у своєму романі відобразив майбутнє тоталітарної держави, що розпочала свій розвиток в Росії у двадцяті роки, таким, яким він його бачив крізь призму своїх власних думок щодо проблем, які хвилювали людство протягом тисячоліть, що робить даний твір актуальним і на сьогодні. На жаль, по­дальші події, що відбулися в Росії та у світі, показали, що занепокоєння письмен­ника були виправданими: радянські люди пережили і сталінські репресії, і епоху «холодної війни», і так званий «застій».... Залишається лише сподіватися, що жорс­токий урок минулого буде сприйнятий правильно, відповідним чином, і ситуація, описана Є. Замятіним в романі «Ми», не буде мати аналогів у подальшому.

Особливості композиції роману:

Роман побудовано у формі записок головного героя Д-503. Цей рукопис пере­творився на щоденник, в якому відбився процес пробудження людини, її прагнення до щастя і свободи.

Виділяється три сюжетні лінії:

• історія любовного трикутника Д-503 — О-90 — І-ЗЗО;

• боротьба підпільної організації МЕФІ проти Єдиної держави. Ця боротьба за­
кінчується для МЕФІ трагічно, що свідчить про неможливість будь-якого інакоми­
слення в умовах насильства;

• психологічна лінія (показ духовних змін у свідомості головного героя).

У творі Є. Замятін використовує синтезовану оповідь, яка поєднує особливості реалізму й модернізму. Ця оповідь називається «неореалізм».

Олдос Хакслі (Гакслі)(1894—1963) нащадок сла­внозвісної родини, есеїст, поет, журналіст, на час виходу у світ «Прекрасного нового світу» був вже автором кількох відомих романів: «Жовтий Кролі» (1921), «Хоровод блазнів» (1923), «Контрапункт» (1928). У 1932 році (під впливом роману «Ми») з'яв­ляється роман «Прекрасний новий світ».

Письменницька доля О. Хакслі незвичайна. А втім, чи легко назвати письменника, чия доля бу­ла б зовсім звичайна? Незвичайність Хакслі розкри­вається у створенні ним не зовсім звичайного жанру у світовій літературі. Олдос Хакслі поряд з Євгеном Замятіним вважається класиком жанру «антиуто-пії», бо зумів заглянути в майбутнє, передбачити розвиток суспільства, у якому сам жив, відкрив людству таємні закутки духовної деградації і наси-


льства. Філософське та пророче бачення письменником реалій життя початку XX ст. було закладене у його високих інтелектуальних можливостях. Сам Бог велів йому і за походженням, і за освітою бути інтелектуалом.

Як і в Є. Замятіна, майбутній світ у романі О. Хакслі перенасичений технікою, яка полегшує життя людини, надаючи їй, здавалося б, безмежні можливості для розваг, відпочинку, задоволення матеріальних потреб. Цей факт подано, як щось буденне, на цьому не загострено авторської уваги. її зосереджено на іншому. Технократія вже на­стільки розвинута у змальованому суспільстві, що маніпулювання людиною відбува­ється на рівні не лише психотропії, а насамперед — хімії: людей вирощують, класифі­кують, відрегульовують у своєрідних інкубаторіях. Богом цієї цивілізації постає Форд. Книжок у цій цивілізації не знають, все природне давно заборонене, зокрема, й людські почуття, навіть природний процес народження людини. Всі навкруги енергійні, задо­волені, бо кожен має власне, чітко визначене місце.

Олдос Леонард Хакслі народився 26 липня 1894 р. в Годалмінгу (графство Суррей), в родині, яка належала до наукової і творчої еліти Великої Британії: його дід, Томас Гекслі — відомий англійський біолог, мати — сестра романіст­ки Хамфрі Уорд, племінниця поета Метью Арнольда і онука відомого педагога Томаса Арнольда.

Такий вражаючий родовід разом з прекрасним вихованням і освітою вже самі собою давали можливості Олдосу проявити всі свої здібності, що він блискуче і продемонстрував, навіть не зважачи на те, що в 14 років залишився без матері, а в 17 років ледве не став сліпим. Під час медичних дослідів він поранив дуже серйоз­но очі. Родина зробила все для того, аби хлопцеві повернути зір. Після дворічного лікування зір частково відновився, і Хакслі зміг навчатися в Оксфордському уні­верситеті. До своєї хвороби Олдос завжди ставився з гумором. Якось він навіть підмітив, що порушення зору, на щастя, «не дало йому перетворитися на типового англійського джентльмена, випускника приватної школи».

Після закінчення університету Хакслі деякий час працював на педагогічній ниві, пізніше став працювати в лондонському літературному журналі «Атенеум», В 1920 р. він здійснив навколосвітню подорож, вперше відвідав США.

В літературі Хакслі дебютував у 1919 р. збіркою віршів. Як зазначав відомий ан- І глійський критик У. Аллен: «Неможливо уявити 20-ті рр. без Хакслі. Він доклав усіх зусиль для створення духовної атмосфери тих років, це він же готував пере­лом, який настав у кінці десятиліття».

Справжньою літературною сенсацією стали перші романи молодого письменни­ка — «Жовтий Кром» (1921), «Жартівливий хоровод» (1923). Вже в перших книгах ав­тор висміює мораль лондонських багатіїв, їх живопис і поезію, англійську систему освіти того часу. Але справжній талант романіста проявився в наступному романі «Ко­нтрапункт» (1928), в якому представлена ще більш гостра критика «високолобого» се­редовища. Хоча письменник і говорить про наявність в Англії «іншої нації» (народу), ідейно він залишається зі своїми егоїстичними героями.

У 1937 р. Хакслі разом зі своєю родиною (дружина Марія і син)виїхав до Аме­рики, прийняв американське підданство. У США він став працювати сценаристом в Голлівуді. У його романах 30—40-х рр. сатира відходить на другий план, а концеп­ція людини зближається з модерністською, яка трактує людину як ницу і брудну тварину (роман «Мавпа і сутність» (1948)). Твори цих років стали серйознішими, навіть дещо з нахилом до містицизму.

З 1938 р. Олдос Хакслі підпадає під вплив індійського мислителя Крішнамурті, а тим самим починає захоплюватися східною філософією і містицизмом. Отже, світо-


І гляд письменника еволюціонував від раціоналізму до містики. Ідейна безвихідь призвела до тупика художнього.

У 50-ті рр. Хакслі захопився наркотиками, щоб «втекти від себе і не постражда­ти при цьому фізично». Свої наркотичні досліди письменник описав у книгах «Во-

: рота сприйняття» (1954), «Небеса і пекло» (1956), у романі «Острів» (1962). Пись­менник писав, що побачив речі у новому вимірі, вони відкрили своє початкове,

і глибинне, вічне існування. Для нього галюциногени стали засобом більш глибокого

І розуміння в релігійній і містичній сферах, свіжого сприйняття великих творів мис-

^ тецтва. Для Хакслі ці препарати стали «ключами» до медитації, ізоляції, йоги.

22 листопада 1963 р. письменника не стало, він покінчив життя самогубством у Каліфорнії. Його прах був похований у родинному склепі у Великій Британії.

Для більшості читачів ім'я Олдоса Хакслі асоціюється з романом «Чудовий Новий Світ»,написаного для «синів і дочок». Своєю появою він частково зо­бов'язаний роману Є Замятіна «Ми». Про те, що Хакслі використав художній до-

I свід антиутопії Замятіна, свідчить вже те, що в обох творах розповідається про бунт природного людського духу проти раціонального, механізованого, бездумного сві­ту, в обох дію перенесено на шістсот років уперед, «атмосфера обох книжок схожа, і змальовується, грубо кажучи, один і той самий тип суспільства...».

Назву роману письменник взяв із шекспірівської драми «Буря» де героїня Міра-

| нда, потрапивши на чарівний острів, викрикує «О, чудовий Новий Світ, в якому є

[ такі люди!». Проте, в цю обірвану фразу Хакслі вклав значну долю іронії, оскільки

[ змальований ним світ — який завгодно, тільки не чудовий.

Основна темароману— зображення загального механізму світової держави, чий девіз «Спільність. Ідентичність. Стабільність», зображення духовної деградації людини в умовах насильства.

Ідея — протест проти тиранії і механізованої «Фордовської Америки», викриття і засудження «комуністичного раю», з притаманними йому тенденціями зрівняння,

[ стирання індивідуальності, ідентичності думки.

Діявідбувається у майбутньому — у 632 р. Е. Ф. Ера Форда веде свій відлік з початку епохального виробництва Моделі Т автомашин Форда. У романі згадується і минуле, «дофордівський світ», тобто XX ст., коли у кожної людини були батьки, рідний дім, але це не приносило людям нічого, окрім страждань. «Світ переповнив-

I ся батьками, а отже й стражданнями, кишів матерями, що призвело до найрізнома-

I нітніших збочень — від садизму до непорочності; переповнився братами, сестрами, дядьками, тітками, сповнився збожеволілими й самогубцями. Почуття мало один вихід — моя любов, моя дитина...».

Сучасність Світової Держави є жахливою по відношенню до XX ст. Повністю контрольоване суспільство живе тільки сьогоднішнім, минулого не існує. Один із

і лозунгів: «Історія — повна нісенітниця». «Започаткували похід проти Минулого, позакривали музеї, попідривали історичні пам'ятники.... Були вилучені книжки, ви­дані до 150 р. Е. Ф.». Головний девіз сучасності: «Кожен належить всім іншим». Тому емоції, пристрасті, кохання — все, що може завадити людині жити щасли­во, — замінене стадним духом.

Головні подіїу романі відбуваються у вигаданій Світовій Державі, яка живе за законами і нормами супер'європейської цивілізації:

• Позаутробний розвиток ембріона.

• Неопавлівське виховання: нелюбов до природи, захоплення всіма видами за-
I міського спорту, еротична гра між дітьми, формування класової свідомості, читан-
; ня лише довідникової літератури.


Навчання — за принципом гіпнопедії (уві сні).

• Стабільність у суспільстві забезпечується вживанням легкого наркотику —
соми та переглядом стереоконтактних фільмів.

• Чистота, стерильність і комфортабельність — запорука фордності.

• Молодість зберігається до шістдесяти, а потім — кінець.

• Нерозбірливість і вседозволеність статевого життя, «кожен належить іншим».

• Відсутність самотності й індивідуальних розваг, всі живуть разом.

• Привчання до стадності і співдії.

• Кондиціювання проти страху смерті; смерть — природний процес.


Просмотров 621

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!