Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА. Г. Г. МАРКЕС



1. Г. Г. Маркес теоретик «магічного реалізму».

2. Загальний огляд творчої спадщини письменника.

3. Проблеми духовності і моралі у новелі «Стариган з крилами».
Приреченість героїв у романі «Сто років самотності».

1.Г. Г. Маркес— теоретик «магічного реалізму»


«Магічний реалізм» у широкому значенні — це на­прям, у якому органічно поєднуються елементи дій­сного та уявного, реального і фантастичного, побу­тового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Подібне визначення подає і літературознавчий словник-довідник.

«Магічний реалізм»— це також умовна назва модерністської течії в літературі Латинської Амери­ки другої половини XX століття.

У широкому значенні «магічний реалізм» вияв­ляється на різних етапах розвитку літератури (Ф. Рабле, П. Кальдерон, Й. Гете, Е. Т. А. Гофман, Е. А. По, Ф. Кафка, М. Гоголь, М. Булгаков).

У вузькому значенні найбільше цей напрям роз­винувся у латиноамериканській літературі XX сто-

ліття (А. Карпентьєр, Ж. Амаду, Г. Г. Маркес, М. Варгас, М. Астуріас та інші). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою тво­ру. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, свідомі, куль­турні та інші), прагне до універсальності своїх образів і створення загальної мо­делі буття. Класичним зразком такого методу є роман Г. Г. Маркеса «Сто років самотності», де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.

Термін «магічний реалізм» уперше застосував німецький мистецтвознавець Франц Рот у 1925 році стосовно німецького експресіонізму, якому він присвятив монографію «Постекспресіонізм. Магічний реалізм. Проблема нового європейсько­го живопису». За Ф. Ротом, «магічний реалізм» — це така концепція, що протисто­їть футуризму і, не відмовляючись від мімезісу, тобто відтворення дійсності, вияв­ляє внутрішньо притаманний буденності «магічний зміст».

У 30-ті роки XX століття італійський письменник Массімо Бонтемпеллі вжив цей термін стосовно літератури сюрреалізму. «Магічний реалізм», за Бонтемпел­лі, — це знищення межі між реальним і фантастичним, поєднання галюцинації з ре­алістичною концепцією деталі, зміщення закономірностей дійсності. На основі бу­денних фактів письменник створює фантастичну реальність, прагне створити ілюзію звільнення від дійсності силою творчої уяви.



Термін активно використовували європейські критики в 30-ті роки XX століття для характеристики явищ модернізму, але пізніше він зник з наукового обігу.


У 1948 році в Латинській Америці венесуельський письменник і критик А. Улас-П'єтрі відродив його з метою характеристики своєрідності креольської літератури. Найбільшого поширення термін «магічний реалізм» набув у 60—70-ті роки стосов­но літературних реалій латиноамериканського континенту.

Засновником «магічного реалізму» в латиноамериканській літературі став лау­реат Нобелівської премії в галузі літератури гватемальський письменник, романіст, новеліст, поет, драматург Мігель Анхель Астуріас. Письменник вважав, що голо­вним завданням його творів є знайомство читачів інших країн з особливим світо­сприйняттям індіанців, з їхньою психологією, з могутнім природним даром уяви. І Тому витоки магічного реалізму слід шукати в світогляді, соціально-історичній | дійсності індіанців.

Отже, «магічний реалізм» Астуріаса — це естетичне освоєння дійсності за до­помогою засобів індіанської міфології та фольклору.



Незалежно від Астуріаса цієї думки дійшов видатний кубинський письменник, мистецтвознавець, теоретик літератури, один із творців нового латиноамерикансь­кого роману Алехо Карпентьєр.

Прикладом поєднання міфологічних уявлень і реальності є повість «Царство зе­мне» (1949). У вступі до неї автор висунув концепцію «чудесної реальності». Вона пов'язана з міфотворчістю таїтянських негрів та індіанців. Карпентьєр вважав, що письменник може будувати свою оповідь таким чином, щоб «чудесне», тобто наро­джене народною уявою, могло переплітатися з дійсністю. Таким чином, терміни «магічний реалізм» та «чудесна реальність» мають багато спільних рис:

• існування двох реальностей;

• анімістичні, пантеїстичні уявлення про світ;

• перехід уявного образу в реально пережитий.

На думку А. Карпентьєра, специфіку латиноамериканського «магічного реаліз- і му» зумовлює прихильність письменників до барокових форм, які дозволяють І створити дивовижний і яскравий світ, «де поєднались усі раси її культури і зустрі- І лись усі епохи».

В українській літературі явище, споріднене з «магічним реалізмом», отримало назву «химерний роман» (О. Ільченко, В. Земляк, В. Шевчук та інші).

Автори намагаються осмислити історичний досвід людства у широкому міфоло­гічному і культурному контексті, не зосереджуючись на окремих фактах чи подіях, І а висвітлюючи загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.

Представники «магічного реалізму» у своїй творчості використовують такі мі­фологічні елементи:

• Своєрідне вільне поводження латиноамериканців із часом і простором, яким
не властиві послідовність і хронологія, розміреність і лінійність;

• До життя і смерті вони ставляться як до природних явищ; смерть для латино- І
американців — це лише перехід до іншого світу.

Для існування «магічного реалізму» обов'язковою умовою є специфічна транс­формація об'єктивної реальності в художньому творі.



Риси «магічного реалізму» латиноамериканської літератури

• Звернення до національних джерел, традицій;

• Використання потенціалу усної народної творчості;

• Широке використання міфа (міфологізм і міфотворчість);

• Синтез побутового і чарівного, сучасності та історії, дійсного і уявного;

• Філософська спрямованість творів;

• Узагальненість, універсалізм образів та ситуацій;


Прийом очуднення (полягає в тому, щоб «вивернути дійсність навиворіт, щоб
розглянути, яка вона зі зворотного боку»);

• Осмислення історичного, культурного, соціального досвіду людства в конкре­
тних художніх образах;

• Використання традиційних сюжетів та мотивів (одіссея, робінзонада, міф про
Сізіфа тощо);

• Атмосфера чарівного, фантастичного, містичного, що супроводжує буденне,
звичне тощо;

• Активне включення до своїх творів образів тотемних тварин, рослин, аніміс­
тичні уявлення тощо;

• Яскраве використання символіки чисел, кольору;

• Особлива образна система, героями творів «магічного реалізму» є корінне на­
селення Латинської Америки, яке відрізняються від європейців іншим типом мис­
лення, світосприйняття; вони — виразники латиноамериканської самобутності; в
героях особистісне начало приглушене; вони виступають носіями колективної мі­
фологічної свідомості, яка і є об'єктом змалювання;

• Дійсність висвітлюється крізь призму міфологічної свідомості;

• Поетичне сприйняття навколишнього, що базується на особливому ставленні
до часу і простору, якому не притаманні послідовність і хронологія;

• Характерна манера письма, що грунтується на народній образності (грі слів,
паралелізмі, алітерації, ритміці, метафорах).

Представником «магічного реалізму» у латиноамериканській літературі є Габрі-ель Гарсіа Маркес. Колумбійський письменник Габріель Хосе Гарсіа Маркес (Га-бо — так звали Маркеса у дитинстві) народився у 1928 році в провінційному місте­чку Аракатаці на березі Карибського моря. Він був старшим із 16-ти дітей телеграфіста Еліхіо Гарсіа, одруженого з Луїзою Сантьяго Маркес. В Аракатаці пі­сля тривалої боротьби лібералів з консерваторами, що спустошила і виснажила Ко­лумбію, оселився дід майбутнього письменника Ніколас Маркес, що впродовж вій­ни, виступаючи на боці лібералів, дослужився до полковника. Невдовзі до тихого патріархального містечка дотяглася всесильна американська фруктова кампанія, принісши з собою «бананову лихоманку»: вирощування і продаж тропічних фрук­тів обіцяли казкові прибутки, і до містечка злетілися шукачі легких заробітків. Се­ред них був і телеграфіст Габріель Гарсіа, котрий закохався у дочку полковника Маркеса. Історія кохання матері і батька Габо була романтичною. Луїза закохалася у колишнього студента-медика з першого погляду. Але її батьки, особливо батько, були проти шлюбу з «недостойним» молодим чоловіком, який ще й до того мав ре­путацію волоцюги. Але незважаючи на ворожість родичів, Ехіліо кожного вечора приходив під вікна кімнати коханої і на повен голос співав серенади. Розгніваний дон Ніколас стріляв у порожнечу ночі. Його дружина скликала всіх духів, щоб ті провчили нареченого дочки. А сусіди, яким серенади заважали відпочивати, вмов­ляли полковника видати дочку заміж, щоб нарешті настали бажані тиша і спокій. Кохання перемогло, батько погодився, і молоде подружжя переїхало до іншого міс­та, а маленький онук залишився в родовому гнізді, де й провів перші вісім років свого життя.

За ці роки «бананова лихоманка» занепала, занепали плантації, містечко вигля­дало спустошеним. Мешканці жили спогадами про громадянську війну і примарний розквіт. Осередком цієї напівлегендарної атмосфери був величезний будинок Мар-кесів, населений чудовими людьми і привидами минувшини. Хлопчика виховувала бабуся Транкіліна, на якій тримався весь дім. Завжди в роботі і турботі, ця малень-


ка жіночка була бездоганним джерелом казок, легенд, різноманітних фантастичних історій.

Проте найголовнішою людиною для хлопчика був дід, скептик і життєлюб вод­ночас, старший товариш і найбільший авторитет. Від нього майбутній письменник дізнався про події громадянської війни.

Після смерті діда (1936 рік) Гарсіа Маркес певний час навчався в єзуїтській школі в Барранкільї, а набувши трохи знань, відвідував школу в місті Зіпакіра, де й здобув ступінь, який приблизно відповідає диплому випускника коледжу в Сполучених Штатах. До Колумбійського університету на юридичний факультет він вступив у 1947 році. Під час навчання читає твори В. Шекспіра, Ф. Рабле, М. Сервантеса, Д. Дефо, грецьких трагіків, Ф. Достоєвського, Л. Толстого та інших. Тоді ж у газеті «Спостерігач» була опублікована його перша повість «Третя відмова».

У 1948 році зчинився черговий заколот, який переріс у тривалу громадянську війну, що охопила на той час багато латиноамериканських країн. Університет було закрито. Маркес переїхав до Картахена, де продовжив свою юридичну освіту і че­рез два роки став репортером у «Геральді». На цей час він уже був автором кількох оповідань, а у 1951 році розпочав роботу над повістю «Опале листя», дія якої від­бувається в Макондо, що, здається, просто таки списано з рідної Аракатаки. Один з критиків, рецензуючи цю повість на прохання видавництва, написав, що автор по­збавлений літературного хисту, і порадив йому знайти собі іншу справу.

У 1954 році Маркес переїздить до Боготи, де працював репортером «Спостері­гача», друкував статті з морського життя. Ці матеріали, де він викривав факти пе­ревезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями, були досить скан­дальними. Газету заборонили друкувати, а письменник залишився без засобів для існування. 1955 року побачили світ кілька оповідань, нарешті було опубліковано повість «Опале листя». Помітного успіху ці твори авторові не принесли, проте при­вернули увагу критиків і читачів. Як кореспондента газети, Маркеса було відря­джено до Європи. Там, у Парижі, він зостався на тривалий час.

У 1958 році він одружився з Мерседес Барча, онукою єгипетського емігранта, у яку був закоханий ще юнаком, і яка також чекала його довгі роки. Як виявилося, чекала не даремно, бо у подружжя почалося щасливе і безтурботне подружнє жит­тя. З дружиною він мав двох дітей — синів Годріго і Гонсаліса.

Пропрацювавши два роки в Європі позаштатним журналістом, Г. Маркес влаш­тувався на роботу в Кубинське урядове агентство новин, а в 1961 році переїхав до і Мехіко, де заробляв на прожиття сценаріями та журнальними статтями. У вільний час писав книжки: через рік після виходу повісті «Полковнику ніхто не пише» (1961) з'явилась збірка оповідань «Похорони Мама-Гранде».

У 1967 році комерційного успіху набув роман «Сто років самотності». Перше видання цього твору розкупили за тиждень. Як висловився перуанський письмен­ник Варгас Льоса, то був «літературний землетрус». У цьому творі вигадане селище Макондо символізує всю Латинську Америку, а її засновник Буендіа зі своїми на­щадками — історію світу.

Продовжуючи жити в Мехіко, Маркес часто відвідує Картахен, свою батьків­щину. Подейкують, що він приятель Фіделя Кастро, і це незважаючи на те, що не все в політиці Куби, де письменник буває, йому подобається. Марксистські переко­нання Маркеса, його зближення з кубинським комуністичним лідером стало однією з причин вигнання письменника із СІЛА. В'їзд у цю країну йому був дозволений лише після 1971 року.


У центрі наступного роману письменника «Осінь патріарха» (1975) — гіпербо­лізований образ вигаданого американського диктатора. У новаторському за фор­мою романі «Хроніка оголошеної смерті» (1981) розповідається про вбивство, що неоднаково сприймається різними і ненадійними свідками.

Починається період популярності письменника. Йому надають почесний ступінь Колумбійського університету у Нью-Йорку, французький Орден Почесного Легіо­ну, про його творчість пишуть монографії. А через рік Маркесу було присуджено Нобелівську премію з літератури «за романи та оповідання, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти усього континенту». Дізнавшись про присудження йому почесної нагороди, письменник зауважив: «Все писатели хотят получить Нобеля, но для меня зто стало би неудачей, так как я больше всего хочу оставить как можно больше пространства для моей частной жизни». Пізніше в інтерв'ю він сказав такі слова: «Иногда мьі с женой Мерседес вечерами остаємся дома одни, и нам хотелось бьі, чтобьі нас кто-нибудь пригласил ужинать или еще куда-нибудь. У нас маса друзей, но они не решаются запросто по-звонить, потому что думают, что в зтот вечер у нас двадцать праздничньїх встреч. И иногда оказьіваешься в настоящей изоляции, зто и єсть одиночество, которое приносит слава, и оно очень похоже на одиночество, которое приносит власть». Зу­пинившись у своїй Нобелівській лекції на умовах життя в Центральній та Південній Америці, Г. Маркес торкнувся теми експлуатації корінного південноамерикансько­го населення.

Останній з надрукованих творів Маркеса, роман «Кохання під час холери» (1990), мабуть, перший його твір, присвячений коханню. Працює також над книгою спогадів під назвою «Прожити і розповісти».

Останнім часом Г. Маркес з дружиною живуть у Колумбії, в одному із найпрес-тижніших районів Боготи. Вони займають просторі апартаменти на двох поверхах чотириповерхового будинку з видом на парк, а подорожують у власному седані з куленепробивними вікнами і дверима. Декілька агентів спецслужб слідують за ни­ми на іншій машині. Такі міри незайві у країні, де кожного місяця викрадають майже двісті чоловік і більше ніж дві тисячі вбивають.

З 1999 року поширилась інформація про те, що Г. Г. Маркес хворий на рак лімфи, а в червні 2000 року декілька видань повідомили навіть про смерть письменника. Виявилось, передчасно, бо в кінці 2000 року він живий з'явився на книжковій ярмарці в Гвадалахарі, де сказав: «Моя лимфа отступила, я снова полон сил».


Просмотров 624

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!