Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Життєвий і творчий шлях Джека Лондона




Серед американських письменників не було попу­лярнішого письменника ніж Джек Лондон. У своїх творах він виражав думки та настрої сучасного йому покоління.

За півроку до народження Джека Лондона газети Сан-Францисько схвилювали жителів міста жахли­вою історією про жінку, яка намагалася заподіяти собі смерть. Причиною того став чоловік, який ви­гнав її з дому, не дозволяючи їй народити дитину. «Героями» цієї скандальної хроніки були Флора Уїлман та Уільям Чані. Дитиною, чия поява на світ була небажаною — Джон Гріффін Лондон, який на­родився 12 січня 1876 р. в Сан-Фпанциско.

Мати Джека вийшла із заможної родини торгівця пшеницею в штаті Огайо, мала гарну освіту і вихо-

вання. Вона рано залишила батьківський дім, щоб ніколи вже не повертатися до нього, мандрувала Америкою разом із кузиною-актрисою, заробляла на життя будь-як: навчала музики, танцювала, шила. Захопилася астрологією, і саме це захоплення і зблизило її з «професором» Уільямом Чані.

Звання професора Чані присвоїв собі сам, вчитися йому не довелося. Його дитинство і юність минали в злиднях і поневіряннях. Він був здібною людиною. Захоплювався мовами, математикою, історією. Флора Уїлман не була дружиною «професора», а лише його черговою подругою, дитини він справді не хотів і своє батьківство заперечував. Галас, зчинений навколо скандальної історії, пов'язаної з народженням дитини, примусив «професора» поспіхом виїхати з Сан-Франциско, залишивши жінку саму, без будь-якого забезпечення. Мати Джека знайшла притулок у родині негритянки Дженні і заробляла на життя шиттям. Тоді ж вона познайомилась з удівцем Джоном Лондоном. Через 8 міся­ців вони побралися. Вітчим Джека був людиною працьовитою, доброю і поряд­ною. Після одруження батьки Джека часто переїздили з місця на місце. У родині Лондонів було троє дітей — дві дівчинки Лондона від першої дружини і Джек. Старша з двох сестер Еліза доглядала хлопчика і назавжди залишалася його до­брим другом. Через постійні переїзди родини хлопчик був позбавлений друзів, якихось сталих інтересів. Вже з дитинства він полюбив читання і це стало голо­вним у його житті. Згодом він говорив, що не може пригадати, коли навчився читати, і взагалі не пам'ятає, щоб коли-небудь не вмів читати. До школи він пі­шов разом з Елізою, бо його ні на кого було залишити дома. Вчитель ставив ма­ленькому хлопчику ослінчика, давав книжку з малюнками, яку той роздивлявся довго і уважно.



Після численних переїздів родина оселилася нарешті в Окленді — невелико­му містечку неподалік Сан-Франциско. Тут Джек потрапив до бібліотеки. Йому було 10 років, коли він зустрів людину, по-справжньому освічену, закохану в лі-


тературу і поезію — поета Айну Кулбріт, яка завідувала місцевою бібліотекою і яка розвинула у Джека інтерес до читання.

Обставини життя склалися нещасливо. У 1886 році родина остаточно зубожі- І ла, вітчим втратив роботу. Тепер сім'ю повинен утримувати десятирічний Джек, який влаштувався розносити газети. Потрібно було встати затемна, в будь-яку по- і году, ще до школи рознести ранкові газети. Вечірня партія газет доставлялася пі­сля школи, за дванадцять доларів у місяць. Крім того, ще приробляв, де міг: роз­носив лід, прислужував у кегельбані. І навіть за умов такого напруженого режиму не покидав читати. Гарне життя і люди приваблювали Джека, і, зібравши певну суму, він нарешті купив старий вітрильник і вперше вийшов у море. Але у 1891 р. вітчим потрапляє під поїзд, і відтоді вже не міг працювати. Матеріальні нестатки змусили Джека працювати на консервній фабриці. Протягом року в нього виста- | чало сил лише на те, щоб після роботи дійти до ліжка. І хоча хлопець був фізично здоровим, терплячим, проте таке «механічне» життя йому не під силу (11 год. ро­бочий день). Він прагнув залишити роботу. Джек позичив у «мами Джеми» гроші, і купив старий човен, сам полагодив його і пристав до «устричних піратів». Неза­конна ловля устриць у каліфорнійській затоці була дуже прибутковим «промис- | лом», проте досить небезпечним. І Джек у 19 років не тільки стверджує свою рів­ність серед дорослих, але й дістає прізвисько «короля піратів». Одна ніч «піратського промислу» давала прибутку набагато більше, ніж місяць важкої пра­ці на фабриці. Гроші він віддавав матері, платив борг, а решту прогулював у по­ртових шинках. Але в 1892 році йому пропонують служити в рибальському пат- І рулі, і він погоджується. Саме тоді він упритул зіткнувся із «дном» життя І суспільства. Джек починає розуміти, що хоче бути моряком. І в 1893 році він на­ймається матросом на шхуну «Софі Сазерленд», яка вирушила до далеких берегів за котиками. Повернувшись додому, застає там убогість і безробіття. Майже все, що він заробив під час плавання за рік, пішло на сплату матеріальних боргів. 1 У 1893 р. Джек вперше пробує сили в літературі: вирішує взяти участь у конкурсі на краще оповідання автора-початківця, оголошеного сан-франциською газетою і «Колл». За дві ночі оповідання «Тайфун біля берегів Японії» (1893) було готове. Юнак описав у ньому те, що сам бачив і пережив. «Перша премія дісталася ме­ніписав Джек Лондон. Другу і третю одержали студенти Стенфордського і Берклейського університетів».



1894 рік — один з років масового голоду в Америці: застій у промисловості, ма­сове безробіття, голод, відчай, безвихідь, смерть. Д. Лондон поповнює лаву безро­бітних Америки і приєднується до тих, хто пішов походом на Вашингтон, щоб до­могтися справедливості, наполягати на прийнятті конгресом таких законів, які б давали змогу нормально працювати і чесно заробляти гроші. Джека заарештували за бродяжництво. Місяць він провів у в'язниці.



Повернувшись до Орлеана, заробляв на прожиття чим трапиться: мив вікна, під­стригав газони, топив печі. Джек вирішив вчитися і в 19 років вступив до середньої школи. Він зовсім незручно почувався серед підлітків. Значно краще він почувався серед дорослих людей. Так він став постійним учасником, членом Дискусійного то­вариства Генрі Клея. У цьому місці збиралася інтелігентна молодь, що обговорюва- ! ла проблеми суспільного життя, науки, культури. Тут зародилося кохання до дівчи- і ни з інтелігентної сім'ї Мейбл Епплгарт, котра згодом стане прототипом Руф Морз у романі «Мартін Іден».

Залишивши школу, Джек позичає гроші в сестри Елізи і за кілька тижнів прохо- | дить дворічний курс підготовки до університету. В 1896 р. — зарахований на І курс


Каліфорнійського університету. Але незабаром змушений залишити навчання через матеріальну скруту.

Коли в США поширилися чутки про те, що на Алясці є золото, Джек Лондон зі­брався на Північ. 26 липня 1897 року він відпливає на Аляску. Сестра, заставивши свій будинок, позичила Джекові 1500 дол. Насамперед його вабила можливість швидко розбагатіти і нарешті одружитися з Мейбл Епплгарт і писати. До цього ж долучалося прагнення нових пригод, нових вражень. Клондайська епопея була ду­же важкою. Лондон виявив себе людиною відважною і витривалою. Золота він не знайшов, а от захворів на цингу і в 1898 році змушений був повернутися на батькі­вщину. На цей час вітчим помер і відповідальність за родину лягає на плечі Джека. Почав займатися літературною діяльністю, вивчав теорію сюжетоскладання і ком­позиції, граматику і стилістику. Наполегливість дала позитивні наслідки. У 1899 році журнал «Оверленд манслі» прийняв до друку оповідання «За того, хто в дорозі». Через місяць цей же журнал друкує «Білу тишу». Окремі оповідання з'являються і в інших американських часописах.

У квітні 1900 р. виходить збірка з дев'ти оповідань «Син вовка», у 1901 — ще одна збірка «Бог його батьків», 1902 — «Діти морозу» і роман «Дочка снігів». Цим твором фактично завершується І період письменницької діяльності Джека Лондона, період, який приніс йому популярність, успіх, перші солідні гонорари, змогу спо­кійно жити і писати.

Ставши членом соціалістичної партії, Джек Лондон познайомився а Анною Струнською, дочкою російських емігрантів, в будинку яких збиралися соціалісти. І вона, і її чоловік У. Уоллінг були також членами партії. Анна познайомилася з Джеком Лондоном наприкінці 1899 року 3 цією жінкою письменник приятелював, був зачарований нею як жінкою і ще більше як людиною незвичайної чистоти і етичної цілісності. Дружба, духовне спілкування з Анною знайшли вихід не тільки у відвертих розмовах, листуванні, що тривало кілька років, а й у спільній творчості. Струнська і Лондон пишуть і видають філософсько-літературний діалог про взає­мини чоловіка і жінки в суспільстві — «Листи Кемтона і Уейса».

У 1902 році Асоціація американської преси запропонувала Лондону поїхати ко­респондентом на англо-бурську війну. Джек погодився, однак, доки дібрався до Англії, війна закінчилася. Лондон залишився в англійській столиці подивитися ко­ронацію короля Едуарда. Та не коронацію описує Лондон у своїх нарисах про жит­тя британської столиці. Вони називалися «На дні прірви» (1903), і темою їх стало життя лондонського дна, ізгоїв, серед яких було чимало людей і сильних і талано­витих, і які все таки опинилися на задвірках цивілізації.

Другий період життя Д. Лондона пов'язаний із скандалом, що виник через роз­лучення письменника. Одружившись у 1900 році з Бетті Мадден, яку він не любив і яка, виходячи за Джека заміж, теж його не любила. Джек Лондон вчинив так, як це роблять люди, коли одружуються, керуючись лише міркуваннями здорового глуз­ду: Бетті була розумною, лагідною, здоровою дівчиною. Бетті була нареченою його товариша. Вона втратила коханого, який помер на Філіппінах. Почуваючи себе одинокими, Джек і Бетті починають частіше зустрічатись, шукаючи підтримки і співчуття одне в одного. Між ними виникає дружба, яка дає їм привід вважати, що вони можуть вступити в шлюб. За 2 роки у них народилося дві доньки. Але Джек Лондон захоплюється іншою жінкою — Чарміан Кіттредж. Чарміан Кіттредж була жінкою енергійною і сильною, яка до самої смерті письменника залишалася його вірним супутником. Через цю скандальну ситуацію Джек Лондон у 1904 році ви­рушив на російсько-японську війну військовим кореспондентом. Поїздка була не-


вдалою. Спочатку Джек захворів, потім японці всіма засобами заважали кореспон- І дентам, не допускаючи їх на фронт. Джек без дозволу влади з ризиком для життя відправився на фронт, через що потрапив до японської в'язниці, ледве вибрався звідти і знову тяжко захворів. Повернувшись додому, займається господарством. У цей час Лондон починає втілювати в життя свою давню мрію — будує вітрильник, щоб обійти на ньому весь світ, побувати в диких, незайманих куточках землі. На будівництво корабля пішло багато грошей і часу. Нарешті 2 квітня 1907 року недо- І будований, але вже ремонтований вітрильник був спущений на воду, і Джек з Чар-міан вирушили в мандрівку. Здійснилися давні мрії Джека. Він побачив Гавані, Ма-ркізькі острови — найпрекрасніші місця, гостинний прийом жителів островів, прогулянки верхи, рибалка, спостереження за жителями Тубільці справили на Лон­дона незабутнє враження. У тогочасній пресі з'являються нариси Лондона, опові­дання «Тайпі», «Колонія прокажених», «Незрозуміле і страхітливе». Митець почав замислюватися над життям, про що свідчили його твори: повість «До Адама» І (1907)— роздуми про еволюцію життя; збірка оповідань «Дорога» (1907) — центром якої стають дорожні пригоди і роздуми над ними письменника; збірка оповідань «Любов до життя» (1907).

1907—1909 роки. Робота над романом «Мартін Іден». Але тропічне сонце у надмірних дозах виявилося шкідливим організму письменника. Лондону довелося перервати плавання на «Сларку» і надовго лягти в лікарню в Сіднеї. Хвороба була невідомою медицині. Він дуже страждав — розпухли ноги і руки, не можна було не І тільки писати, але й рухатися. 5 тижнів, що провів він у сіднейській лікарні, нічого не дали. Стан здоров'я не покращився і протягом 6-місячного перебування у Сіднеї. І Тільки тоді, коли Джек повернувся до Каліфорнії, з'ясувалося, що в нього рідкісне І захворювання шкіри, зумовлене незвичним для нього кліматом. Рідна земля і клі- І мат вилікували письменника. Він купив ділянку землі і заснував «Ранчо краси».

В останні роки письменника виходять такі твори:

— розважальний роман «Пригода» (1911);

— повість «Багряна чума» (1915);

— панегірик «Бунт на Ельсінорі» (1914);

— «Маленька господиня великого будинку» (1916);

— «Серця трьох» (1920);

— збірник «Казки південних морів» (1911),

Коли Джек Лондон дізнався, що Чарміан чекає дитину, вирішив розпочати буді­вництво «Вовчого дому» — створити маєток, родове гніздо який став би засновни­ком династії. Він чекав сина — Чарміан народила дочку. Дитина прожила лише не­повних 3 дні. Було, нарешті, закінчено будівництво дому, на який пішло коштів І значно більше, ніж передбачалося. Пишно умебльований, унікально споруджений будинок чекав на ранок в'їзду свого господаря. Проте вночі будинок було підпале- і но. Припускають, що це було зроблено людиною з близького оточення Джека Лон- ] дона. Це був удар для Джека Лондона. Зламало його не лише те, що фінансові зби­тки були непоправними, а й те, що його життєва програма, його життєва віра виявилася неспроможною. І 22 листопада 1916 р. Джек Лондон помер. Як заповідав письменник, його було поховано серед прекрасної каліфорнійської природи, серед величезних секвой у Місячній долині. На уламку кам'яної брили, під якою закопа­но урну з останками, викарбувано лише «Джек Лондон».

Кожен, хто пише про Лондона з певністю твердить, що письменник покінчив з | собою. І кожен дослідник знає, що це факт недоведений. Твердження, що на нічно­му столику Лондона на ранок після смерті було знайдено обчислені смертельні до-


зи отрути, ніхто не спростував, проте ніхто і не довів. Ніяких ознак того, що Д. Лондон збирається піти з життя, напередодні загибелі не було. Увечері він гово­рив про плани на майбутнє і не залишив ніяких прощальних листів і заповітів. Вно­чі у нього був напад хвороби. Невзмозі перенести біль, він прийняв смертельну до­зу наркотику. Можливо, він прийняв її свідомо, бажаючи тим самим припинити свої страждання і своє життя. Тепер не можна довести жодну із версій. Але є під­стави твердити, що письменник сам вбивав себе не тільки в останню ніч, а й протя­гом останніх років життя. Постійне насильство над собою призвело до повного нер­вового виснаження. Звичка і потреба в алкоголі руйнували організм.

Проживши всього 40 років, Джек Лондон написав 19 романів, 18 збірок опові­дань і статей, 3 п'єси, 8 автобіографічних творів, понад 30 віршів.

Особливості творчого методу

• Звернення до методів: натуралізму, романтизму, реалізму.

• Головна домінанта, що проходить крізь усю творчість Д. Лондона — людина.

• Людина — герой виступає у протиставленні природи, як її органічна складова
частина, продовження і розвиток всього живого.

• Одна з рис творчості — оптимізм.

• Своєрідний письменницький стиль: зображення життя в його руках, контрас­
тах, формах, реаліях, діалоги гранично стислі і лаконічні, мова творів позначена
колоритністю та різноманітністю стилів.

• Джек Лондон — майстер оповідання — 8погі зіогу — національного амери­
канського оповідного жанру. У його розвиток письменник зробив певний внесок:
наповнив оповідання певним психологізмом; у центрі сюжету — не ускладнені ко­
лізії, а зіткнення характерів, виражених через дію.

«Північні оповідання» були першими творами Дж. Лондона. Вони з'явилися на сторінках періодичних видань в кінці XIX ст., а потім були зібрані в збірку «Сни Вовка» (1900). Потім вийшли збірки: «Бог його батьків» та інші оповідання (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» та інші оповідання (1904), «Жага до життя» та інші оповідання (1906), «Смок Беллю» (1912).

Провідні теми «Північних оповідань»

• Романтичне протиставлення природи і буржуазної цивілізації.

• Негативний вплив на людську психіку.

• Протиставлення корисності капіталістичного суспільства і «північної моралі»,
яка заснована на товарисській довірі і чесності.

• Засудження офіційної релігії.

• Тема аморального впливу цивілізації на побут і світогляд північної моралі.
«Біла тиша»— розповідь про драматичний момент з життя трьох людей —

Мейсона, його дружини індіанки Руфі та чесного, мудрого, справедливого Мелмю-та Кіда. Серед Білої Тиші подорожують ці троє, без запасів їжі, озброєні лише вла­сною мужністю. У таких умовах собаки перетворюються на диких хижаків, лише сильні люди зберігають свої людські риси. Дерево падає на Мейсона, калічить його, немає жодної надії на порятунок. І тоді Мейсон просить друга застрелити його, аби врятувати дружину і сина, якого вона носить під серцем.

«Людиз сорокової милі»— це оповідання можна було б назвати побутовою сценою, якби у ньому не ставилася проблема життя і смерті. Проте на Півночі ця


проблема теж побутова. її успішно розв'язує Мелмют Кід, який завдяки своїй хит­рості зумів примирити двох приятелів, здатних убити одного.

«Північна одіссея»— розповідь про любов, вірність, мужність чоловіка з інді­анського племені, який усе життя, ціною невимовних злигоднів, втрат ішов до за­повітної мрії — повернути собі кохану, яку колись у нього вкрав білий чоловік.

«За того, хто в дорозі»— сцена з життя золотошукачів. Довга північна ніч, дру­зі, які зібралися в маленькій хатині на краю землі й згадують різні епізоди свого життя. Вони з великим співчуттям приймають випадкового подорожнього-муж-нього, сильного, благородного. Виявляється, він завинив перед законом: вкрав 40 тисяч. Тільки це — половина правди, яка полягала у тому, що він узяв грошей лише стільки, скільки було вкрадено в нього самого — отже, він не злодій. І йому, тому хто знову вирушає в дорогу, всі золотошукачі бажають, щоб вистачило їжі, щоб не стомилися собаки, щоб сірники були сухими.

Проблема митця і мистецтва у романі «Мартін Іден»

У 1907 р., під час подорожі на «Снарку» письменник почав писати один з кра­щих своїх творів — роман «Мартін Іден».Це найбільш зрілий і довершений ро­ман. Зрілий за своєю думкою, довершений за його художнім втіленням. Він розпо­відає про долю хлопця з робітничої сім'ї, який став відомим і визначним письменником, і, розчарувавшись у житті, до якого прагнув, покінчив життя само­губством. Певною мірою — це роман автобіографічний. У ньому знаходимо ряд важливих ознак самого письменника— портрет героя, історія першого кохання, окремі деталі. Однак провідною рисою автобіографізму — спільність долі, пошуків і прагнень Дж. Лондона й його героя. Головна тема — роздуми про місце митця в суспільстві. Трагічна історія Мартіна їдена перетворюється на розповідь про заги­бель таланту в американському суспільстві. Образ Мартіна їдена подано у розвит­ку. Спочатку це незграбний, грубуватий, погано вдягнений молодий чоловік. Але витривалість і працездатність змінюють героя: він за короткий час опановує стіль­ки, що йому не соромно показатися в товаристві друзів та оточенні Рут.

У чому трагедія Мартіна їдена?

• Неприйняття героя сучасним йому суспільством.

• Мета написання творів — здобуття слави і отримання грошей, щоб забезпечи­
ти своє майбутнє. Це зумовило його поразку у двобої з суспільством, яке примушу­
вало талановиту людину жити за виробленими ним законами.

• Він не знайшов себе в жодному з полярних світів роману: буржуазне суспільс­
тво позбавило його віри в людей, розтоптало його почуття і мрії, повернутися до
рідного звичного середовища не може.

Сюжет роману «Мартін Іден» побудовано навколо головного героя, і будь-які другорядні сюжетні лінії відсутні. Інші персонажі додатково розкривають і відті­нюють центральний образ.

Композиційну будову твору характеризує лаконізм. Роман не має експозиції, а починається з дії.

«Мартін Іден» — це роман виховання, радше — роман кар'єри. Це ніби подвій­на історія — звичайного хлопця, що досягає багатства і слави завдяки власній пра­ці, з одного боку, і визрівання митця, пошуки ним свого місця в житті — з другого. Обидві історії нанизано на стрижень любовної лінії. І попередній життєвий досвід, і новітні філософські вчення формують Мартіна-індивідуаліста, який вірить лише у силу власних рук, м'язів і переконань.


Послідовно Лондон розкриває перед читачем процес становлення Мартіна-письменника. На початку твору — це людина з багатою уявою й динамічним обра­зним мисленням, але недорікуватість, відсутність культури і знань роблять його скутим і незгарбним у рухах і мові. Та укінці роману його мова, не втрачаючи вира­зності і барв, набуває логічності, яскравості, гнучкості. І все це викликало кохання до дівчини Рут Морз, яка надихає Мартіна на осягнення культурних здобутків, на очищення, на реалізацію найсокровеннішого ядра власного «я». Проте побачена Мартіном як уособлення американської мрії, як символ багатства, перетвореного на красу, Рут насправді виявилася не такою.

Вже з першої появи на сторінках роману Мартін виділяється з буденного потоку життя. Роман, у свою чергу, «обрамлено» океаном. Океанський простір, в якому втілено безмежну волю, виступає як романтичний символ, такий характерний для Америки. Океан з'являється і у фіналі, в ньому зникає навіки Мартін — море слу­жить немовби масштабом, знаком вищого життя для героя. І в такій іпостасі, з цієї височини, Мартін врешті-решт почав розуміти, що його «золотава квітка» — прос­то пересічна жінка, неспроможна розуміти прекрасне.

Крім океану, через увесь роман невидимо проходить образ Свінберна. У фіналі саме поезії Свінберна підказують героєві трагічний вихід з життя: адже справжнє мистецтво абсолютно непотрібне в тому суспільстві, яке вдає із себе інтелектуаль­не. Так само йому годі знайти аудиторію серед народу. Митець зависає у безповіт­ряному просторі. Мартін Іден зазнає запланованої автором поразки, але, переможе­ний, він залишається чи не протягом сторіччя улюбленцем читачів, бо письменник змалював його образ живим, переконливим, чистим, сильним. У листах до друзів автор наголошував, що його біографія не збігається з життєвим шляхом їдена, кот­рого він змусив покінчити життя самогубством, покаравши таким чином за індиві­дуалізм.

3. Новаторство прози Е. Хемінгуея:

лаконізм, «ефект айсбергу», відвертість сповіді від першої особи, лейтмотив («Прощавай, зброє!», «По кому подзвін»)


Кожну неповторну постать приводить у її пантеон власний неповторний шлях: одні стають відомими одразу, ще за життя, інші заживають слави повільно й складно; одні рухаються, сказати б, по прямій, ін­ші — химерними зигзагами. Свій шлях був і в Е. Хемінгуея. «Протягом останніх двадцяти п 'яти років, писав у 1952 році американський критик Філіп Янг, вплив Хемінгуея на новітню прозу був таким великим, що його навряд чи можна виміря­ти». «Перед своїм кінцем, вторував йому інший американський критик, Джон Томпсон, Е. Хемінгу-ей був одним з найвідоміших і найпопулярніших письменників у світі».

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк, на Середньому

Заході США. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ернестіни Холл. Ернест виріс у досить заможній родині, а життя в Оук-Парку було таке, що довкола він за дитячих та юнацьких років не


бачив злиднів. Це містечко США населяли середні та дрібні буржуа, досить за­можні, щоб побудувати собі житла якомога далі від гомінкого і розбещено­го міста.

Сім'я письменника була своєрідною. Дід по лінії матері, Ернест Міллер Холл, був добрим, обізнаним у різних галузях англійським джентельменом, який займався виготовленням і продажем товару у фірмі «Рендол, Холл і компанія». Бабуся Каро-ліна була маленькою бадьорою жінкою з сильним характером і твердою волею, яка скеровувала життя чоловіка та двох дітей.

Дід зі сторони батька, Ансон Тайлер Хемінгуей, безпечний власник нерухомого майна, надавав перевагу життю на чистому повітрі. Бабуся Аделаїда, вольова, ціле­спрямована жінка, владно керувала сім'єю, не знаючи спокою і відпочинку.

Батько майбутнього письменника після занять у школі вивчав фотографію, за­хоплювався футболом, але головним його захопленням була природа. Одного разу він провів три місяці з індіанцями племені сіу в Південній Дакоті, осягаючи науку природи та захоплюючись життям індіанців. Іншим літом, на студентських каніку­лах, він побував у топографічній експедиції в Аппалачських горах. Батько любив життя на природі, але головною його справою залишалася медицина.

Мати письменника, яка замолоду мріяла про оперну сцену, згодом усі свої му­зичні здібності віддала виключно родині. Вона змушувала своїх дітей, незалежно від їхніх особистих уподобань, навчатися музиці і виступати на родинних прийо­мах. Так і Ернеста навчили грати на віолончелі, і йому довелося згаяти чимало часу на немилу науку, перш ніж мати переконалася у марності цього навчання.

Дитинство письменника не було ні важким, ні безрадісним. Велику роль у його вихованні відігравав батько, який був не лише прекрасним хірургом, а й захоплю­вався природою, був чудовим мисливцем і рибалкою. Любити природу, берегти і користуватися її дарами він привчив дітей з ранніх років. Кожного літа Ернест жив у літньому батьківському котеджі на березі озера Валлун, тоді ще не заселе­ному і просторому. Тут виявилося захоплення мами романами Вальтера Скотта, і володіння назвали Уіндермір. Найкращим місцем в Уіндермірі був берег озера. Тут хлопець навчився рибалити і стріляти, пізнав природу, звичаї і минуле рідно­го краю. Разом з батьком він ходив не лише на полювання і рибалку, а й відвіду­вав індійські селища, де Кларенс Хемінгуей безкоштовно лікував поселян. Своєму стоїцизму Ернест навчився саме тут. Тільки-но дитина підросла настільки, щоб тримати граблі та мітлу, вона одержувала на день певне завдання. Пляж потрібно було кожного ранку розрівнювати, іншим місцем роботи був спуск від котеджу до берега. Ернесту доручали приносити молоко з сусідньої ферми та носити туди по­рожні бідони. Хоча в ті роки, коли Ернест навчався у школі, фінансове становище родини Хемінгуеїв було досить міцним, щодо кишенькових грошей дітей обме­жували. Батько був вихований у дусі розумної економії, він вважав, що шлях до пекла вимощено легкими грішми, тому давав гроші своїм дітям тільки за вико­нання певних робіт, до того ж за дуже низькими розцінками. На фермі батько до­мовлявся з Ернестом про всі види робіт, не обмежуючи його певним часом і не вимагаючи, щоб Ернест занадто напружувався. Саме спогади про дитячі роки та відвідини індіанського селища лягли в основу одного з перших оповідань пись­менника «В індійському селищі».

Любов до рідного краю прищеплював хлопцеві і дід по батьковій лінії, який був учасником громадянської війни Півночі з Півднем. Коли Ернестові виповнилося 12 років, дід подарував хлопчикові перший у його житті «дорослий» подарунок — рушницю. І відтоді і на все життя мисливство, як і рибалка, стало одним з найулю-


бленіших занять Хемінгуея. Єдиний учбовий заклад, що його закінчив Е. Хемін-гуей, була школа в Оук-Парку. Чотири роки навчання у цій школі дорівнювали двом рокам навчання у коледжі. її випускники легко і просто вступали до кращих університетів країни.

Здоровий, міцний, тренований хлопчик, Хемінгуей у шкільні роки серйозно за­хоплювався спортом, був кращим спортсменом школи: грав у футбол, у водне поло, займався боксом і плаванням. Поряд із цим захоплювався і літературою.

Європа і події в ній завжди привертали увагу Хемінгуея. У 1917 році, щойно хлопець закінчив школу, Америка вступила у Першу світову війну. Юний Ернест домагається для себе брати участь у цій боротьбі. Через поганий зір (одне око було ушкоджене під час занять боксом) його не взяли до армії. Але один із спів­робітників газети «Стар» — Тед Брамбек — допоміг Ернестові вступити до амери­канського Червоного Хреста і одержати призначення у Європу. Наприкінці травня 1918 року друзі відпливли з Америки і прибули до Парижа. Столицю Франції об­стрілювали німці. Е. Хемінгуей кинувся шукати найрізноманітніших пригод. Прибувши до Парижа, він одразу знайшов таксі і вмовив водія об'їхати найнебез-печніші місця, щоб зібрати матеріал і написати репортаж для «Стар» безпосеред­ньо з війни.

Е. Хемінгуей не міг довго лишатися у Парижі. Йому хотілося бути ближче до фронту, і тому домагається призначення в Італію. Спочатку письменник був далеко від передової, але згодом отримав переведння на фронт. Він ходив окопами, розмо­вляв з солдатами, роздавав сигари, шоколад. Під час однієї такої експедиції на річці П'яве 18-річний юнак потрапив під мінометний обстріл. Двох солдатів, що були поруч, убило відразу, третього тяжко поранило. Було легко поранено та контужено і Хемінгуея. Незважаючи на це, він узяв на плечі непритомного італійця і поніс до медпункту. Дорогою його обстріляли з кулемета і поранили. Та він не залишив сво­єї ноші, а прибувши на медичний пункт, сам знепритомнів. Кілька днів Хемінгуей пролежав у польовому лазареті, потім його перевезли до міланського госпіталю. Він був поранений в обидві ноги. Зробивши одна за одною кілька операцій, лікарі вийняли з ніг 28 осколків. За мужність і відвагу, виявлені під Фоссальтою, пись­менника удостоєно італійських військових нагород: військового хреста і срібної медалі. Післялікування він на пароплаві «Джузеппе Верді» 21 січня 1919 року при­був до Нью-Йорка. Спочатку перебування вдома було безхмарним, але батьки ви­магали, щоб він обрав собі шлях у житті (літературну діяльність при цьому до ува­ги не брали). Непорозуміння з сім'єю скоро призвели до розриву з нею. Ернестові забороняють жити у Уіндермері і приїздити туди без запрошення.

Взимку 1919 року Е. Хемінгуей працював і друкував свої твори в Торонто — у «Віклі стар» і «Дейлі стар». Це забезпечувало йому хоч якийсь прожитковий міні­мум. Восени 1920 року він разом з приятелем Біллом Смітом наймав кімнату у Чи­каго, писав для газети в Торонто, працював у тижневику «Кооперейтів команвелс». У той же час серйозно задумувався над письменницькою працею, віддавав їй увесь вільний час.

У Чикаго Хемінгуей жив серед молоді. На його квартирі вечорами точилися розмови про мистецтво і літературу. Тут він познайомився з уже відомим на той час письменником Шервудом Андерсоном. Під його впливом у Хемінгуея виникла ду­мка, що писати треба вчитися. І у зв'язку з цим він хоче їхати у Європу. Саме тоді Ернест зустрівся з піаністкою Хедлі Річардсон, яка згодом стала його дружиною. Разом з нею у 1921 році, діставши від торонської газети вигідну для себе пропози­цію бути її європейським кореспондентом і надсилати матеріал на свій розсуд,


письменник поїхав до Європи і на кілька років оселився у Парижі. У Європі став політичним журналістом, був у центрі всіх політичних подій, зустрічався і брав ін­терв'ю у відомих державних діячів. Е.Хемінгуей одним із перших зумів побачити основну небезпеку, яка насувалася на Європу — фашизм. Як кореспондент газети, він поїхав до Малої Азії, де в 1922 році розгорнулися воєнні події між Грецією і Туреччиною. Знову намагався потрапити у центр воєнних дій. Під впливом воєнних подій і розходжень у поглядах з редакторами торонської газети у 1923 році відбув­ся розрив Ернеста з журналістською справою. І у грудні 1923 року Хемінгуей пове­рнувся у Париж вільним художником. У 1924—1925 роках, доки до нього не при­йшла письменницька слава разом з гонорарами, його життя було сутужним. Через багато років він згадуватиме, що тієї паризької зими, коли нічим було платити за дрова і їжу, часто доводилося працювати цілий день за чашку кави. Хоча все-таки паризький період був для Хемінгуея плідним і насиченим, він познайомився з та­кими письменниками, як Форд Медокс Форд, Езра Паунд, Томас Еліот, Гертруда Стайн, зустрічався з Джеймсом Джойсом. Рекомендаційний лист Шервуда Андер-сона відчинив юнакові двері не лише паризьких літературних салонів американсь­кої колонії, а й надав можливість користуватися бібліотекою Сільвії Біч (бібліотека, де була представлена світова класика). Ернест читав твори В. Шекспіра, Ф. Стенда-ля, О. де Бальзака та інших письменників. Особливо велике враження справило на нього знайомство з творчістю І. Тургенєва, А. Чехова, Л. Толстого, Ф. Достоєв-ського.

У 1923 році паризьке видавництво тиражем у 300 примірників випустило мале­ньку книжечку письменника «Троє оповідань і десять віршів». У 1924 році зовсім маленьким тиражем у Парижі виходить наступна книжечка — «У наш час», де були зібрані 24 мініатюри на близькі письменникові теми: репортаж про бій биків, зама­льовки військового кореспондента. 1925 року побачила світ невелика книжечка «Весняні потоки», а у 1926 — у Нью-Йорку роман «І сходить сонце», що засвідчив появу в американській літературі зрілого письменника.

На початку 1927 року Хемінгуей розлучився з Хедлі Річардсон і одружився з іншою американкою — Поліною Пфайфер. У той час він був уже визнаним пись­менником: його оповідання друкувалися одне за одним. А у жовтні 1927 ці твори вийшли у Нью-Йорку окремою збіркою «Чоловіки без жінок». Свої міркування про війну і про те, що пережило за тієї війни його покоління, він вкладав у свій наступ­ний роман — «Прощавай, зброє!». Роман вийшов великим тиражем в Америці, був перекладений німецькою мовою, а в 1931 його було екранізовано. Такий успіх при­ніс письменникові не лише славу, а й матеріальну стабільність. Разом з Поліною, заможною жінкою, вони купили будинок в рибальському селищі Кі-Вест, перебу­дували його і оселилися там. У селищі Ернест займався боксом, полюванням, риба­льством. Зовсім поряд протікав Гольфстрім, і Хемінгуей полював на велику риби­ну. З цією метою він замовив і обладнав власну яхту «Пілар» і на ній виходив — іноді з друзями, іноді сам — на рибалку. Його захоплення марліном (велика риба, що водиться коло берегів Куби) було таке серйозне, що в 1937 він створив офіційну групу по реєстрації рекордних уловів, що стала зародком «Міжнародної риболовної асоціації». В експедиції Хемінгуей запрошував з собою фахівців іхтіологів з Філа­дельфійської Академії Наук для вивчення звичок марліна у Гольфстрімі. Узимку та навесні письменник їздив у північно-західні штати Айдахо, Вайомінг і там полював на оленів, лосів, перепелів.

У 1934 році разом з дружиною вирушив у своє перше сафарі — полювати на ве­ликого звіра в Африку. Вони купили дозвіл практично на всі види полювання. Ра-


зом із мисливцем-провідником письменник пройшов шлях від Найробі до плато Серенгеті. У них були багаті трофеї — три убитих леви, один буйвол і двадцять сім інших тварин. І Ернестові, — хоч протягом всієї мандрівки він хворів, — ця подо­рож принесла насолоду. Повернувшись з Африки, мріяв заробити достатньо гро­шей і вирушити туди знову.

Після роману «Прощавай, зброє!» Е. Хемінгуей публікував оповідання, що ши­роко друкувалися в американських журналах, а потім вийшли окремою книжкою під назвою «Переможець не одержує нічого» (1933).

У цей період він майже не зустрічався з письменниками, бо вважав, що ті не ро­зуміють його, оскільки не були на війні,.

У 1935 році вийшла книга нарисів «Зелені горби Африки» — це спостереження ліричного героя за племенами, що населяють Африку, за її тваринним світом. А го­ловне — роздуми письменника про мистецтво, про письменницьку працю, про сут­ність життя і смерті. До питання письменницької майстерності автор звертався й у нарисі «Маестро ставить запитання (лист із бурхливого моря)» (1935); роздуми про долю і обов'язок письменника з'явилися в оповіданні «Сніги Кіліманджаро» (1936) та у романі «Маєш і не маєш» (1937).

У січні 1937 року Хемінгуей підписав угоду з генеральним директором Півні­чноамериканського газетного відомства і, як військовий кореспондент 60 провідних газет Америки, готувався до поїздки в Іспанію. У лютому 1937 року він відплив у Париж, а звідти полетів до Барселони. За два роки (1937—1938) Хе­мінгуей чотири рази відвідав Іспанію. Фактично письменник виїздив з Іспанії до Штатів не для відпочинку, а для того, щоб оформити своє перебування в країні надалі чи одвезти готову роботу і зібрати кошти для допомоги Республіці. При­їхавши до США, він намагався домогтися від уряду допомоги Іспанії. Цього ж лі­та познайомився з Мартою Гелхорн — журналісткою, яка приїздила брати ін­терв'ю в письменника. Цього ж літа сталася ще одна незвична для нього подія: виступ з політичною промовою на Другому конгресі американських письменни­ків. Він був єдиним американським письменником, який брав участь в іспанських боях за свободу і демократію.

У серпні Е. Хемінгуей повернувся до Іспанії. Він об'їздив фронти і місяцями жив у обстріляному Мадриді. Працюючи над романом «По кому б'є дзвін», митець жив у Гавані, куди до нього приїздила Марта Гелхорн. Він розлучився з Поліною Пфайфер, і, одружившись з Мартою, оселився біля Гавани, у старій сторожовій са­дибі Фінка Віджія, де й прожив до кінця життя.

Коли розпочалася Друга світова війна, він разом з Мартою поїхав у подорож на Далекий Схід, у Китай. І вже у 1941 році письменник заходився укладати збірку кращих творів про війну і сам написав до неї передмову.

1944 року воєнним кореспондентом Ернест прибув у Англію, звідки на літа­ках королівського повітряного флоту разом з льотчиками літав над Німеччиною, Францією. І навіть тоді, коли потрапив у автомобільну катастрофу, і багато га­зетних агенств помилково вмістили про нього некролог, сам потерпілий, повніс­тю не одужавши, з незагоєною раною на голові вже літав на винищувачі-бомбардувальнику. Готуючись до висадки на Нормандському узбережжі, Хемін­гуей приєднався до частин Червоної піхотної дивізії, з якою дійшов до закін­чення війни.

Під час війни сталися події, які визначили його подальше особисте життя. У Лондоні зустрівся письменник з військовою кореспонденткою журналу «Тайме» Мері Уелш. Ще з 30-х років, працюючи в «Чикаго трібюн» разом з молодшим бра-


том письменника, вона цікавилась Ернестом, глибоко шануючи його талант, нама- і галася дізнатися якнайбільше про нього самого. Зустрівшись у Лондоні, вони спо­добались один одному. У березні 1945 року Е. Хемінгуей повернувся в Америку, розлучився з Мартою, і разом з Мері оселився біля Гавани, у своїй садибі Фінка Віджія. У цей час його твори великими тиражами видаються за кордоном. Зібравши достатньо грошей, Ернест з Мері виїздить у Європу. Він мріяв побувати там, де минула його молодість. Сім'я поїхала до Італії. Але тут їх спіткала невдача. На по­люванні у венеціанських болотах пиж потрапив в око Ернестові, почалося дуже не­безпечне зараження, внаслідок якого письменник на деякий час втратив зір.

1952 року Е. Хемінгуей видав повість «Старий і море», за яку одержав першу в | житті і найвищу літературну нагороду США — премію Пулітцера. У цьому ж році Іспанію дозволили відвідувати туристам, і Ернест з дружиною знову їдуть туди. І Із Іспанії Ернест поїхав у Францію, а звідти в Африку.

У 1954 році Хемінгуей нарешті отримав всесвітнє офіційне визнання своїх письменницьких заслуг, йому присуджено Нобелівську премію. Одержував її аме­риканський посол, бо сам письменник за станом здоров'я не міг вирушати у далекі подорожі.

1960 року в нього з'явилися ознаки шизофренії і манії переслідування. Довгий час лікуючись і нарешті виписавшись з клініки, Ернест Хемінгуей закінчив життя самогубством 2 липня 1961 року.

Доля не обділила Хемінгуея увагою жінок та до жінок. Він був переконаний, що почуття кохання допомагає залишитися на злеті творчих сил, працювати окрилено, талановито.

Перше кохання прийшло до нього, коли виповнилося 15 років і йому дозволили носити довгі штани. Ернест записався у танцювальний клас і познайомився з Доро-ті Девіс, що стала його першим серйозним захопленням.

Агнес фон Куровські була наступним захопленням Ернеста. Перебуваючи у гос- І піталі Червоного хреста у Мілані, поранений Хемінгуей вподобав медсестру, яка | доглядала за ним. І хоча у дівчини особливих почуттів не було, юнак, молодший за неї на кілька років, палав справжнім коханням.

1920 року, через рік після повернення з війни, він познайомився з Елізабет Хедлі Річардсон, яка через півроку стала його дружиною. Хедлі була старшою від Хемін­гуея на вісім років. Струнка, висока, симпатична, з золотим волоссям, з посмішкою, готовою зірватися з вуст. Молодята поїхали до Парижа, де на них чекало хоч і не завждисите, однак інтенсивне та цікаве життя. Ернест працював тоді європейським кореспондентом двох канадських газет, у службових справах йому доводилося зна­йомитися з багатьма видатними людьми свого часу. Разом з Хедлі Ернест виїздив до Німеччини, Іспанії, деякий час вони жили у Канаді. У них народився син, якого назвали Джон Хедлі Никанор Хемінгуей — друге ім'я дали на честь матері, а тре­тє — на честь відомого іспанського матадора, мужністю якого захоплювалися Ер­нест і Хедлі.

У 1925 року Ернест познайомився з Полін Пфайфер, яка через два роки стала його офіційною дружиною. Разом з Полін Ернест відвідав Швейцарію, Париж, Іс­панію. Поліна народила письменникові двох синів. Але в 1940 році він пішов від неї до іншої жінки, відомої журналістки і красуні Марти Геллхорн, з якою побував в Іспанії, відвідав Мадридський фронт. В цей час письменник багато писав, він го­ворив, що «найкраще пишеться, коли закоханий». 1941 року письменник остаточно розірвав стосунки з Поліною і одружився з Мартою. Проте їхнє подружнє життя не витримало випробування часом — через два роки шлюб розпався. Марта була во-


льовою натурою, активною журналісткою, вона «витягувала» Ернеста на різні вій­ськові об'єкти, вважаючи, що ніхто краще за нього не зможе висвітлити події. Од­ного разу, виїхавши за домовленістю з Мартою на чергове репортерське завдання, Ернест познайомився у Лондоні з американською журналісткою Мері Уелш і захо­пився нею. їхній шлюб тривав найдовше — 15 років. Незважаючи на складний ха­рактер чоловіка, Мері зуміла, завдяки властивим їй рисам характеру: терплячості, делікатності, тактовності налагодити гарні родинні стосунки і стати вірною супут­ницею Е. Хемінгуея до кінця його днів.

Останнім захопленням письменника була Адріана Іванчич. Зустріч із нею нади­хнула його на створення повісті «Старий і море». Знайомство відбулося 1948 року, коли Е. Хемінгуей відвідував Італію. Його приймав барон Нануккі Франчетті, спортсмен, аристократ, який запросив знаменитого письменника порибалити на бе­резі ріки Тальяменте. Єдиною жінкою серед мисливців була красива 18-річна іта­лійка Адріана. Ця високоосвічена дівчина, аристократка, писала вірші, малювала. Між нею і Хемінгуеєм склалися романтичні дружні стосунки, які протягом п'яти років їхніх зустрічей не виходили за межі платонічних. Письменник відразу став називати її донькою (Адріана рано втратила батька), він ніби намагався замінити їй батька, до того ж сам мріяв про дочку (у письменника були лише сини).

Існує декілька версій самогубства Е. Хемінгуея:

• письменник часто повторював, що коли він вичерпає себе як чоловік — за­
стрелиться;

• лікарі оголосили, що він захворів на рак. Хемінгуей застрелився, але рак у
нього не виявили;

• третя версія дуже популярна — він покінчив з життям у нападі білої гарячки;

• це спадкове, його батько Кларенс Едмунд Хемінгуей, лікар, застрелився у віці
40 років. Лестер, рідний брат, застрелився у віці 67 років, онучка Е. Хемінгуея Мар-
го покінчила життя самогубством за допомогою снодійного.

Ернеста Хемінгуея можна назвати людиною ризику і відваги. Його життя було сповнене різних подій, навіть катастроф. Професія журналіста, яка дуже добре відповідала активній вдачі письменника, кидала його в різні куточки світу. Пере­гони на велосипедах, бої биків, іспанські фієсти, африканські сафарі, п'ять воєн, на яких довелося побувати Е. Хемінгуеєві, — усе це не тільки дало багатий мате­ріал для репортажів і літературних творів, а й змусило постійно перебувати на ві­стрі небезпеки.

Небезпечні пригоди почалися у нього з дитинства, і першу свою травму Ернест отримав ще в шкільні роки. Хлопцеві доручили щоранку приносити молоко з сусі­дньої ферми і відносити туди порожні бідони. Під час однієї такої подорожі хло­пець ледь не загинув, спіткнувшись на березі річки. Палиця, яку він тримав у руці, проштрикнула йому горло, ушкодивши обидві мигдалини. Горлом пішла кров, і він втратив її досить багато, доки дістався до свого котеджу. На щастя, батько-лікар був удома і зумів зупинити кров і врятувати синові життя.

З дитячих років батьки виховували у хлопця повагу до праці, він був захоп­лений колекціонуванням, знався на вогнепальній зброї, від батька і діда успад­кував потяг до мисливства, у зрілому віці міг похвалитися неабиякою колекцією вогнепальної зброї.

Після закінчення школи Ернест, незважаючи на протести батьків, вирішив стати журналістом і переїхав до свого дядька в Канзас-Сіті. Тут він майже рік працював репортером газети «Канзас-Сіті» і вів репортажі з «гарячих точок» міста: поліцей­ського відділку, головної лікарні, вокзалу. Працюючи водієм санітарної машини,


вперше потрапив на фронт під обстріл. Друзі називали його генералом Неспокоєм. Через два місяці перебування на фронті поряд з його машиною розірвалася міна.

1930 року Ернест потрапив в автокатастрофу, була зламана права рука, постра­ждав зір. На деякий час письменник втратив можливість працювати, але воля до життя допомогла йому одужати.

Наприкінці 1933 — початку 1934 років Ернеста уже можна було побачити на африканському сафарі — полювання на екзотичних звірів. Сафарі обійшлося майже без пригод, якщо не брати до уваги захворювання на амебну дизентерію, але повер­нувшись додому, письменник отримав травму: під час полювання на акул поранив обидві ноги.

1942 року Хемінгуей брав активну участь у таємних операціях, метою яких було запобігти проникненню нацистських агентів на Кубу. Він набрав команду з озброєних стрілковою зброєю відданих людей, і на власному катері «Пілар», за­маскованому під науково-дослідне судно, вийшов у море для спостереження за нацистськими субмаринами. Разом зі своїм іспанським товаришем Густа-во Дурано письменник організував «секретну службу» проти фашистського шпіонажу.

1944 року Ернест Хемінгуей виїхав у Лондон, звідки вів репортажі про відкрит­тя другого фронту. Тут він потрапив у автокатастрофу, наслідком якої був струс мозку, багато інших травм; лікарі наклали йому 60 швів.

Зиму 1949 року Хемінгуей проводив на курорті Кортина-д'Амеццо. Під час по­лювання він знову зазнав травм — пиж від кулі влучив йому в око. Хоча письмен­нику було надано кваліфіковану допомогу, його зорові деякий час загрожувала не­абияка небезпека. Переживання, пов'язані з цією травмою, описано в оповіданні «Потрібен собака-поводир».

У серпні 1953 року подружжя Хемінгуеїв виїхало на фієсту до Іспанії, а під кі­нець року здійснило африканське турне. Новий 1954 рік учасники сафарі вирішили відзначити повітряною прогулянкою, аби оглянути найцікавіші місця Африки — вулкани, озера, снігові вершини Кіліманджаро, — і потрапили в авіакатастрофу. Е. Хемінгуей та його дружина Мері отримали тяжкі травми. Потерпілих врятува­ли раніше, ніж прибув рятувальний літак, який не знайшов нікого з «загиблих». Дуже швидко поширилися чутки про загибель відомого письменника, і у пресі з'явилися некрологи на Е. Хемінгуея, котрі йому самому довелося читати. Здо­ров'я потерпілих поступово поліпшувалося, але в цей час у таборі Шимони, де вони перебували, трапилася пожежа. Письменник, ще не зовсім здоровий, негайно включився у рятувальні заходи і здобув серйозні опіки, що посилило його страж­дання від попередніх травм.

Численні травми та хвороби позначилися на загальному стані здоров'я Хемінгу­ея, поступово він втратив можливість активно жити і працювати. Усвідомлення власної непрацездатності викликало у письменника тяжку депресію. У квітні 1961 року Мері ледь встигла відібрати у чоловіка рушницю, з якої той хотів застрелитися, але 2 липня цього ж року Ернест під час зборів на полювання спустився у підвальне приміщення, де зберігалася колекція зброї, вибрав двоствольну рушницю і вистрі­лив собі в голову.

За своє життя Хемінгуей спостерігав безліч смертей, адже він побував на п'яти війнах. Його завжди цікавив психологічний стан тих, хто готується вбивати, і тих, хто готується вмирати. Мотив смерті — один з провідних у його творах. Умирають Кетрін Берклі («Прощавай, зброє!»), Френсіс Макомбер («Коротке життя Френсіса Макомбера»), письменник Гаррі («Сніги Кіліманджаро»), Роберт Джордан


(«По кому б'є дзвін») та багато інших героїв. На сторінках його творів не так вже багато тих, кому пощастило вижити.

Отже, письменник постійно наражав себе на небезпеку. Так живуть і його герої, що виявляють мужність, силу волі і стійкість як єдиний можливий варіант поведін­ки в екстремальних ситуаціях.

Е.Хемінгуей ввів у літературу поняття «втрачене покоління».

Поняття «втрачене покоління» ввійшло у літературу в XX столітті. Цей термін запровадив з подачі американки Гертруди Стайн Е. Хемінгуей. «Усі ви втрачене покоління «, — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремо­нтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом. Відтак його використовува­ли для характеристики всіх тих, хто був скалічений Першою світовою війною. Впе­рше у літературі його використав Е. Хемінгуей як епіграф до роману «Фієста» і дав тим самим ім'я цілому літературному напрямові.

«З 'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину порушеною», — так ще 1920 року в романі «По цей бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд.

«Втраченість»— це зневіра в прийдешньому, відсутність ідеалів, розчаруван­ня, духовна спустошеність тощо.

Тему «втраченого покоління» розкривали у своїх творах англієць Р. Олдінгтон «Смерть героя» (1929), Е. Хемінгуей «У наш час» (1925), «Фієста» (1926), «Проща­вай, зброє», Е. М. Ремарк «На західному фронті без змін» (1929), «Повернення» (1931), «Три товариші» (1938).

Такої масової і страхітливої війни, як у 1914—1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише у цьому. Перша світова війна на початку уявлялася ба­гатьом «священною битвою»— чи то за «німецьку культуру», чи то за «євро­пейську демократію», а виявилося, що це цинічна боротьба за поділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мок­нув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полу­да. Разом з вірою вони втратили і надію.

Передусім така зневіра стосувалася образу повоєнного світу. І через те, що юнаки навчилися бачити й розпізнавати істину, і через те, що змінився, де­градував сам світ. І ось що ще знаменне: настрої «втраченого покоління» не бу­ли пов'язані з приналежністю до переможців чи переможених. Американці Фіц­джеральд і Хемінгуей, французи Дюамель і Доржелес, англієць Олдін­гтон були не менш розчаровані, ніж німці Ремарк і фон дер Врінг, ніж австрієць Рот. Усі вони зазнали поразки — не від ворожої армії, а від життя як такого. Не­правдиво почали звучати слова «священний», «славний», «жертва». Те, що зда­валося стійким і незмінним — культура, гуманізм, розум, наука, індивідуаль­на свобода особистості — розвалилося, як картковий будинок, обернулося пустотою.

Е. М. Ремарк вустами свого героя Пауля Боймера так характеризував це поко­ління: «Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тіка­ємо від самих себе. Від свого життя. Нам було лише 18 років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у на­ше серце. Нас відрізало від справжньої діяльності, від прагнень, від процесу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну».

Письменники самі пережили страхіття війни і реально зобразили їх у своїх про­зових творах, які належать до творів про війну і мають певні особливості.


Характерні риси романів «втраченого покоління»:

• Письменники розмірковували не так про саму війну, її причини і перебіг по­
дій, а про те, що війна коїть з людиною.

• Проза письменників засвідчила, що людина, яка опинилася на фронті, призви­
чаюється до війни, як до щоденності. Людина на війні стає її часткою, «гарматним
м'ясом».

• Ті персонажі, які проходять через війну, стикаються з єдиною істиною смерті,
втрачають «звичні істини». Вони починають болісно реагувати на фальш, лицемір­
ство суспільства, прагнуть створити власні аксіоми життя.

• Чоловіча дружба, загартована війною, залишається для них тим найкращим,
найдосконалішим, справжнім, що може бути в людському житті у повоєнний час.

Таким чином, «втрачене покоління» — досить типове породження історичної доби XX століття. Йому властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої пози­ції — вболівання за ближнього.

Риси творчості письменника:

• Рушієм сюжетної лінії в нього частіше був не розвиток конфлікту, не зіткнен­
ня протиріч, а посилення незадоволеності, внутрішнього дискомфорту героя. Звід­
си — наростання емоційної напруги, гра висловленого і невисловленого. Ідейна,
проблемна сторона конфлікту виносилася автором за межі сюжету, про неї можна
лише здогадуватись, адже вона рідко формувалася явно і не стала основною у сю­
жеті;

• У більшості творів письменника відсутня чітка композиційна схема. Звичайно
ми нічого не знаємо ні про життя героя, ні про його уподобання та інтереси.
Зав'язка виходить ніби за межі сюжету. У багатьох творах такою зав'язкою була
війна, що визначала драму людського життя. Дія розпочиналася власне у момент
кульмінації— це апогей суму і тривоги. Розв'язка конфлікту також здебільшого
відсутня, оскільки для самого героя вирішення проблем було неможливим;

• Використання прийому контрасту. Життєві катастрофи, трагічні переживання
різко контрастували з побутовими діями, звичайними справами і розмовами людей.
На контрастах і були побудовані романи письменника;

• Передача роздумів героя не від першої, а від другої особи, що сприяло на­
пруженості внутрішнього монологу, непомітно втягувало в ситуацію і самого
читача;

• Лаконізм;

• Психологічна майстерність;

• Чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності;

• Його твори — приклад служіння митця ідеям справедливості і людяності, чес­
ності і мужності;

• Лексика творів досить проста, розмовна, герої Хемінгуея часто вживали і не
зовсім «джентельменські» слова, вони не приховували за респектабельною поведі­
нкою своїх справжніх почуттів;

• Письменник не тяжів до метафор, здебільшого використовував слова не в пе­
реносному, а у прямому їх значенні. Порівнянь небагато, і вони прості й конкретні,
тобто передавали внутрішній стан героя. Мова Хемінгуея відзначалася простотою,
виразністю і лаконізмом (так званий «телеграфний стиль»).


Метою Хемінгуея було не повне розкриття мотивів поведінки людей. Він на­
магався дати поштовх до розвитку уяви читача, викликати не просто цікавість до
долі героя, а й прилучити до співучасті у вирішенні його життєвих проблем. Автор
нічого не підказував, лише подавав скупі факти, надаючи читачеві можливість са­
мому дійти певних висновків;

• Герої письменника — «герої кодексу». Якими б не були теми і сюжети творів
Е. Хемінгуея, він завжди залишався у колі загальнолюдських морально-етичних ка­
тегорій: честь, мужність, людська самоповага, велич кохання. Письменник сповіду­
вав філософію своєрідного стоїцизму, витримку під ударами долі, стійкості у най-
небезпечніших ситуаціях. Це був хемінгуеївський моральний кодекс, і його
персонажі стали «героями кодексу», як їх згодом стали називати літературні крити­
ки. Е. Хемінгуей проповідував культ людини, яка не здається у боротьбі з життєви­
ми випробуваннями. Це і був хемінгуеївський тип героя. Герої письменника не на­
магалися формулювати якісь філософські, політичні, моральні висновки. Ці люди
не аналізували життєві обставин, а діяли в них. Вони уникали роздумів чи узагаль­
нень, не любили висловлювати свої аргументи навіть з тих питань, які їх хвилюють.
За маскою спокою, байдужості, часом жарту часто були приховані біль, тривога,
незадоволення, страждання. Саме така насиченість внутрішньої експресії визначала
тон хемінгуеївської оповіді. Герой твору, якого змальовував автор, це здебільшого
герой ліричний, автор тісно зв'язаний зі своїм героєм і через його сприйняття давав
оцінку подіям, людям та їхнім вчинкам.

• Введення у літературу «принципу айсберга», який на одну восьму височить
над водою, а сім восьмих його заховані під поверхнею. Письменник вважав, що са­
ме так має творити письменник: він не повинен говорити все, більша частина змісту
має бути закладена у підтексті. Поетика Е. Хемінгуея характеризується натяками та
недомовками. Письменник змальовував тільки факти, але за ними легко вгадували­
ся складні психологічні процеси, душевні драми героїв. Уникаючи деталізованих
описів, авторських пояснень, «саморозкриття» персонажів, він перетворював багато
оповідань на короткі драматичні сцени, ущільнював додаткові відомості до майже
драматургічних ремарок. Слова, байдужі й нейтральні, часто допомагали не вияви­
ти, а навпаки, приховати думки і переживання. Коли людині стає вкрай погано, ко­
ли її душить біль і туга, вона говорить про якісь дріб'язкові речі — про їжу, дорогу,
погоду, спорт. Внутрішня напруга відчувалася лише в інтонаціях, у розірванім син­
таксисі, у багатозначності пауз, у настійливому, ніби автоматичному повторі однієї
і тієї самої фрази. Тільки у моменти найвищого емоційного напруження приховане
виривалося зовні у якомусь слові чи жесті. Хемінгуей — майстер відбору і проду­
маної послідовності фактів. Він тяжів до виразності й лаконізму, зосереджуючи
увагу на деталях, які несли у собі велике емоційне навантаження. Добре володіючи
складним мистецтвом натяків, письменник досягав максимальної виразності худо­
жньої деталі. Символічна деталь давала змогу авторові не тільки відобразити пев­
ний факт чи явище, а й передати внутрішній пафос оповіді. Реалістична символіка
посилювала ліричне звучання творів Хемінгуея, надавала їм філософської багато­
значності.

• Війна і смерть стали предметом зображення у Хемінгуея не через хворобли­
вість авторського світосприйняття, а через те, що перед лицем цих випробувань з
людської поведінки спадали усі нашарування, оголювалася людська сутність, прав­
да, що її зображував письменник.

• Час, простір, коло героїв — все звужувалося так, щоб увійти в «магічне коло»
головного персонажа. Але водночас специфіка реалізму полягала у тому, щоб це


вузьке коло не замкнуло в собі читача, щоб герой виявився не тільки як певна люд­ська особистість, але й як продукт своєї епохи.

Роботу над романом «Прощавай, зброє!» письменник розпочав у березні 1928 року і повністю закінчив у США у червні 1929-го року. Під час роботи над цим твором, коли Хемінгуей був на вершині слави, і, здавалось, ніщо не віщувало нещастя, закінчив життя самогубством його батько. Ця подія ще раз нагадала Ерне-стові про трагізм людського життя і наклала трагічний відбиток на його власну до­лю. Вона відобразилась і на символіці назви нового роману: в англійській мові ви­раз «А іаге\уе11 іо агаі8» одночасно означав і «прощавай, зброє» і «прощавайте, руки» (руки тих, хто нас любив). Таким чином, з перших сторінок роману зазвучала тема втрат, які переслідували головних героїв.

Дія роману «Прощавай, зброє!» безпосередньо була пов'язана з війною. Сюжет твору заснований на реальному факті із життя автора — фронтового кохання між пораненим лейтенантом і сестрою милосердя. Ця історія залишила такий слід у ду­ші автора, що минуло декілька років, перш ніж він зміг про неї розповісти. Цей ро­ман — розповідь про війну і кохання. Відштовхнувшись від власних реальних пе­реживань під час Першої світової війни, митець використав їх не стільки як основу сюжету, скільки як джерело, що забезпечило художньо переконливу достовірність переживань героїв. Твір написано в тій самій манері і витримано в тому ж компо­зиційному ключі, що і «Фієста». Це роман з однією дійовою особою, одним героєм, розповідь про декілька місяців його життя.

Роман справедливо вважали одним із найбільш соціально значущих творів Е.Хемінгуея. Перша світова війна стала трагічним фоном книги, на якому відбулося становлення характеру героя. Але не війну зображував автор. Епоху пропущено че­рез свідомість її рядового учасника, через долю звичайної людини — «негероїчного героя». Е. Хемінгуей свідомо уникав епічності, описовості та філософської об'єктивності, натомість він свою ліричну розповідь доводив до трагічного звучан­ня. Такий тип оповіді не тільки збагатив антивоєнний пафос книги, а й поси­лив звучання стоїчного песимізму, що ним був на той час позначений світогляд Хемінгуея.

Війна і кохання, життя і смерть — усе органічно переплелося у цьому творі. Війна показана лише через призму сприйняття головного героя і тих, з ким йому доводилося безпосередньо зустрічатись: італійських солдатів, полкового свяще­ника, лікаря з госпіталю. «Хай їй чорт, цій проклятущій війні» — говорять водії санітарних машин. Головний герой роману у ставленні до війни пройшов кілька етапів. На початку твору досить іронічно розповідалося про війну і мету, задля якої вона відбувалася: «На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро припинили, і зрештою у війську від неї помер­ло всього сім тисяч чоловік». Головний герой Генрі знав, що війна — це стра­хіття, а проте треба воювати до кінця. Молодий і недосвідчений солдат, — він був впевнений у своїй недоторканості, у своєму особистому безсмерті. Та ось і його поранено. Діалог зі священиком дещо змінив погляди героя на війну. Італі-єць-священик побачив війну зсередини, вона понівечила його землю та народ. Американець Генрі, навіть поранений, побачив її збоку, лише споглядав її нас­лідки.


Просмотров 916

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!