Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Особливості естетизму письменника



1) перебільшує творчу грань мистецтва, заперечує відбиття мистецтва у дійсності;

2) підкреслює, що мистецтво не залежне від життя і вище за нього; бачить за­
вдання мистецтва не в копіюванні дійсності, а в створенні для нього ідеальних
зв'язків;

3) відводить найвище місце красі;

4) був переконаний, що мистецтво байдуже до морального і аморального: вихо­
вання добра не є його завданням;

5) заперечував будь-які соціальні та моральні цінності, що лежали в основі тео­
рії мистецтва;

6) митець — творець прекрасного;

7) митець не прагне нічого доводити) Довести можна навіть безпечні істини;

8) митець не має етичних уподобань) Етичні уподобання митця призводять до
непрощенної манірності стилю;


9) найвищим критерієм для твору мистецтва є досконалість його форм. Ті, що в
прекрасному вбачають бридке, — люди зіпсовані) Це вада;

10) ті, що в прекрасному здатні побачити прекрасне, — люди культурні) На них
є надія. Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне — Красу.

Оскар Уайльд дуже любив своїх дітей і часто читав їм свої казки. А потім пере­робив їх і доповнив філософськими відступами. Вийшло дві збірки казок «Щасли­вий принц» і «Гранатовий будинок». Ці казки написані не для дітей, а для дорос­лих, які «не втратили здатності радіти і дивуватися». У них багато моралі і моральних проблем.

Вони мають свої особливості:

• мали літературне підґрунтя (Андерсен, Флобер, Керрол);

• змальовували співіснування двох світів: чарівного, незвичайного та земного,
реального. Свої казки він називав «чарівними оповіданнями». Цим він підкреслю­
вав, що його казки не позбавлені новелістичної традиції;

• піднімали головну тему — тему кохання;

• закінчувалися здебільшого нещасливим кінцем;

• наповнювалися певними екзотичними описами;

• вирішували питання співвідношення категорії краси та моралі: зовнішня краса
і внутрішня потворність — зовнішня потворність, внутрішня краса;

• розглядали життя крізь призму властивих філософських ідей та думок.

У казці «Щасливий принц»живий принц не знає сліз. Його палац Безтурбот­ності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний сад від міста. А після смерті принц зміг пізнати жаль та смуток людей, навчився співчу­вати їм, сльози котилися із сапфірових очей його позолоченої статуї, що стояла на високій колоні над містом. Ластівки знімали з неї шматочки позолоти і відносила їх бідним, але статую забрали із сільської площі: «У неї вже немає краси, а від­так, немає і користі!», промовляв в університеті професор Естетики. Проте з цим не могло погодитися жодне читацьке серце. Так Уайльд прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально су­перечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувалася саме в його бажанні бути корисним людям.



У казці «Соловей і троянда» Уайльд розповів про Солов'я, котрий, співчува­ючи сльозам закоханого, примусив розцвісти трояндовий кущ: притиснувшись грудьми до трояндової колючки, стікаючи кров'ю, він усю ніч співав пісні. Своїм мистецтвом і життям заплатив Соловей за здійснення дива. Але його без­корисливість не поцінували, не принесла вона щастя і закоханому. Через примху красуні троянду, здобуту ціною життя Солов'я, викинули на шлях, і колесо воза розчавило її. «Яке безглуздя це Кохання, розмірковував Студент, повер­таючись додому. У ньому й наполовину немає тієї користі, яку містить Ло­гіка. Воно нічого не доводить, завжди обіцяє нездійсненне і примушує вірити у неможливе. Воно напрочуд непрактичне, а оскільки наш вік вік практичний, то повернусь я краще до філософії і вивчатиму Метафізику». Роздуми про співвідношення добра, користі й краси червоною ниткою пройшли через усі твори Уайльда.



Драма «Саломея»створена у 1891 році. Це одноактний твір, основу сюжету якого склали біблійні розповіді про загибель Іоанна Хрестителя. Твір був написа­ний французькою мовою. Вважається, що сталося це під впливом творів Г. Флобера «Саламбо», «Іродіади», «Спокуси святого Антонія», а також «Іродіа-ди» С. Малларме та картини французького живописця Гюстава Моро «Танок Са-


ломеї». «Саломея» тяжіла до символістичної драми і поезії. 1893 року твір був надрукований у Парижі та Лондоні, проте сценічна доля її склалася нелегко. На початку 1892 року йшли репетиції «Саломеї» в одному з лондонських театрів. Головну роль готувалася виконати Сара Бернар. Але п'єсу заборонили на тій під­ставі, що в ній виведені біблійні персонажі. О. Уайльд назвав дії цензури лицемі­рними. Вперше глядачі побачили «Саломею» 1896 року у Парижі, сам драматург у цей час перебував у тюрмі. Ще через 5 років відомий режисер Макс Рейнгардт здійснив постановку твору у Німеччині. 1901 року поставила п'єсу й Сара Бернар у Парижі. Існувала думка, що «Саломея» писалася як драма для читання, тому тривалий час її вважали несценічною. Однак саме цей твір Уайльд а дав поштовх розвиткові суміжних мистецтв. Композитор Ріхард Штраус написав оперу за мо­тивами Уайльдівської драми «Саломея».

«Саломея» була одним із перших творів О. Уайльда, який переклали українсь­кою, але останнім часом її у перекладі не перевидавали.

Сюжет: Ніч. На небі зійшов повний місяць. У палаці правителя Іудеї тетрарха Ірода ще й досі триває бенкет, на якому присутні його дружина Іродіада, падчерка Саломея, гості з Риму, а також фарисеї, саддукеї, назаретяни. Усі події відбува­ються на терасі палацу, тому з одного боку чути те, що відбувається у бенкетній залі, а з другого — голос пророка Іоканаана, якого утримують у колодязі біля па­лацу. Спочатку на сцені вартові солдати, паж Іродіади та молодий сирієць, палко закоханий у красуню-царівну Саломею. Паж радить молодому сирійцю не диви­тися на Саломею, бо станеться лихо. Появляється Саломея. Вона чує голос Іока­наана і хоче його побачити. Вартові і паж Іродіади застерігають Саломею: ніхто не має права ні говорити, ні бачити пророка, тетрарх заборонив розмовляти з ним навіть первосвященику. Але Саломея не звикла чути відмови, вона хоче дізнати­ся, як виглядає той чоловік, котрого боїться навіть тетрарх, котрий наважується говорити правду Іроду та її матері Іродіаді. Молодому сирійцю несила відмовити царівні, і він наважується привести Іоканаана. Пророк говорить про спасіння ду­ші, та юна красуня ніби не чує цих слів, її захоплює жагуча пристрасть, вона бла­гає дозволити їй поцілувати Іоканаанові уста. Почувши слова царівни, молодий сирієць вбиває себе і падає між Саломеєю та Іоканааном. Але царівна навіть не звертає на це уваги: вона жадає лише припасти до уст Іоканаана. Проклинаючи Саломею та весь її рід, Іоканаан спускається у колодязь-в'язницю. На терасу ви­ходять тетрарх з Іродіадою. З колодязя лунають прокльони. Іродіада просить чо­ловіка йти відпочити, не слухати пророка, який кричить про її гріхи та гріхи роду Іродового. Тетрарх залишається на терасі, але не тому, що слухає пророка: він хо­че милуватися Саломеєю. Ірод просить падчерку затанцювати для нього. Саломея погордливо відмовляється. Іродіада схвалює таку відповідь. Відмова Саломеї ли­ше розпалює Ірода, він обіцяє падчерці за танок половину царства і виконання її найпалкішого бажання. Царівна тричі перепитує Ірода, чи згодиться він виконати будь-яке її бажання, коли вона затанцює, і Ірод тричі підтверджує своє слово. Са­ломея танцює танок семи покривал. Скинувши останнє покривало, вона зупиня­ється і вимагає за танок голову Іоканаана. Саломея нагадує про дане Іродом сло­во. Тетрарх наказує вбити пророка. Кат спускається у колодязь і повертається звідти з головою Іоканаана. Відчуваючи, що сталося щось страшне і незбагненне, Ірод ховає своє обличчя у мантії. Іродіада усміхається. Саломея бере відрубану голову і цілує мертві вуста. Іроду страшно, йому здається, ніби зорі та місяць із жахом дивляться на те, що відбувається на землі, він хоче сховатися у палаці від поглядів неба. Саломея розмовляє з головою Іоканаана. Ірод піднімається схода-




ми у свій палац. Озирнувшись, він бачить у місячному сяйві Саломею, яка тримає у руках відрубану голову Іоканаана. Ірод наказує: «Вбийте цю жінку». Солдати кидаються із своїми щитами і розчавлюють Саломею.

Парадоксом пристрасті назвали дослідники головний конфлікт драми «Саломея». Кохання, зображене Вайльдом, стає руйнівною, а не життєдайною силою.

«Кентервільський привид. Матеріально-ідеалістична історія»

Назва оповідання, місце дії, деякі пейзажні замальовки викликають певні асоціації з готичним романом. Американський посол Хайрам Б. Отіс із родиною оселяється у старовинному Кентервільському замку, де «мешкає» привид старо­го лорда Кентервіля. Але атрибути «роману жахів» автор використовує для ви­рішення власного творчого завдання. За законами готичної літератури живі лю­ди мають боятися привиду, але у «Кентервільському привиді» все не так: практицизм нових господарів замку викликає жах у привиду. Таким чином, па­радокс став принципом побудови характерів персонажів і сюжету. Дух і живі люди ніби помінялися ролями — своїми сюжетними функціями, і таке парадок­сальне вирішення окремих ситуацій і всього сюжетно-подієвого ланцюжка при­зводить до виникнення комічного ефекту, однією з функцій якого стає і розвін­чання романтичної легенди.

Проблемі складних зв'язків між мистецтвом і життям було присвячене опові­дання «Портрет містера XV. Н.»,що вперше вийшло друком 1889 року. Через деякий час О.Уайльд повернувся до цього твору і переробив його, збільшивши майже вдвічі. Рукопис нової редакції загадково зник у фатальному для письмен­ника 1895 році і знайшовся через чверть століття у США, де й був надрукований 1921 року. На батьківщині поета цей варіант вийшов друком лише 1958 року.

Сюжетні лінії оповідання згруповуються навколо одного з нерозв'язаних пи­тань шекспірології. Знавцям і шанувальникам поезії В.Шекспіра добре відомі іні­ціали «\У. Н.», адже перше, 1609 року, видання сонетів славетного англійця, здій­снене ще за його життя, було присвячене власнику цих ініціалів. Але хто той «^. Н.» і досі залишається загадкою. У своєму оповіданні Уайльд примушує ви­гаданих персонажів розмірковувати над новою гіпотезою, запрошуючи, безумов­но, до роздумів і читачів. Хоча критики не сприйняли серйозно теорію, яку об­стоював Уайльд у своєму оповіданні, все ж мусили визнати, що автор виявив неабияку обізнаність із творчістю Шекспіра. В оповіданні згадуються різні, які існували на той час, варіанти розгадки ініціалів «\¥. Н.», ґрунтовні трактати, при­свячені біографії та тлумаченню творів Шекспіра. Таким чином, загадка сонетів набуває якостей «головного персонажа», а ставлення до цієї загадки стає засобом розкриття характерів реальних дійових осіб оповідання. Перша частина оповідан­ня — «розповідь у розповіді»: у бесіді з оповідачем Х'юї Ерскін викладає гіпотезу Сіріла Грема на «загадку шекспірівських сонетів». З розповіді Ерскіна читач до­відується, що власником загадкових ініціалів «\¥. Н.» був хлопчик-актор на ім'я Віллі Хьюз, для якого Шекспір створив жіночі ролі Джульєтти, Розалінди, Дезде-мони, Клеопатри та ін. У другій частині оповідач «заступає місце» покійного Сі­ріла Грема і, продовжуючи його справу, вносить у гіпотезу деякі, хоча й не дуже істотні, доповнення й корективи.


Просмотров 448

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!