Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Своєрідність художнього бачення Ф. Кафки



— шокуюче поєднання у творчості жахливої фантасмагорії із тверезою буденністю;

— песимістичний характер творчості, в основі якої лежить фантастична подія,
що носить реальний характер;

— показ безнадійності людського існування, відчуження особистості у хащах
сучасного світу через призму свого бачення;

— віддзеркалення процесу неминучої бюрократизації державної влади;

— соціальний і водночас глибоко особистісний характер конфліктів у творах;

— автор не намагається заглядати в душу учасників дивних подій;

— головне — це подія, неможливість і небажання заглянути в душу учасників
дивних подій;

— герої приречені на самотність і страждання.

Нове:ніхто із численних песимістів світової літератури не опускав людину до такого жалюгідного стану (перетворення у комаху), як це зробив Ф. Кафка.

Запитання для самоконтролю

1. Чому особливе місце в естетиці та світосприйнятті Рільке відведено речам?

2. Що пов'язує Рільке, як людину і як поета, з Україною?

3. У чому полягають особливості творчості П. Целана?

4. Визначте провідні мотиви вірша «Фуга смерті», простежте за їх розвитком
і взаємодією.

5. Які чинники вплинули на формування свідомості та творчого методу Кафки?

6. Які автобіографічні моменти наявні у новелі Кафки «Перевтілення»?


ЛЕКЦІЯ 8

АНГЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

1. Драматургія Б. Шоуновий етап у розвитку англійської лі­
тератури XX століття.

2. Оскар Уайльд славетний письменник і теоретик англійсь­
кого естетизму.

3. Метод «потоку свідомості» у творчості Дж. Джойса.


1. Драматургія Б. Шоу — новий етап у розвитку англійської літератури XX століття

У 70-х роках XIX століття Англія була провідною капіталістичною країною, яка завойовувала важли­ві морські шляхи і колонії. Держава була всесвіт­нім банкіром, світовим купцем і світовою фабри­кою. Найсильніша держава світу могла б шукати союзів, перебуваючи у «блискучій ізоляції». Анг­лійська верхівка спритно приборкала робітничі спілки. Але відносне процвітання Англії як буржу­азної країни продовжувалося недовго. Призупини­вся ріст великої індустрії, і США та Німеччина ви­переджали Англію за обсягом виробництва та експорту. Англія відмовилася від «блискучої ізо­ляції» і пішла на зближення з колишніми ворога­ми — Францією та Росією. Ці основні риси і про­тиріччя у суспільстві викликали економічну кризу,



воєнний ажіотаж і загострення класової боротьби.

Починається інтенсивний розвиток промисловості, і тому із сільської місцевості відбувається приплив нової робочої сили. А це викликало у 80-ті роки новий під­йом робітничого руху, страйки. У зв'язку із цим у 1983 році виникає незалежна ро­бітнича партія, а в 1900 — лейбористська. Усі ці складні суспільні явища знайшли відображення у філософії та літературі.

В англійській літературі кін. XIX століття розвиваються напрямки, які відобра­жають кризу буржуазної культури (натуралізм, декаданс) і напрямки реалістичні, пов'язані з наростанням робітничого руху і загальною демократичною опозицією.

Тенденції натуралізму проявилися у творчості деяких англійських письменни­ків — Джорджа Гіссінга, Арнольда Беннета, Джорджа Мура та інших.

Англійський декаданс набув специфічної форми естетизму і отримав своє вира­ження у теоретичних думках У. Пейтера, А. Саймонса, О. Уейльда. Естетизм з їх­нім культом краси групувався у 90-х роках навколо журналу «Жовта книга», який очолив художник О. Бердслі.

Паралельно з декадансом в Англії розвивався неоромантизм, ворожий бур­жуазній дійсності напрямок. Протестуючи проти буржуазної дійсності, неоро­мантики (Р.Стівенсон, Джозеф Конрад, Райдер Хаччард, Артур Конан Дойль) оспівують небезпеки і пригоди, переносять своїх героїв у минуле або незвичайні умови далеких країн, в атмосферу, яка вимагає виключної мужності. Неороман­тикам подобаються сюжети із заплутаною інтригою, але більшу увагу приділя- і




ють психологічному аналізу. Вони продовжують розвивати жанр історичного роману, проте без глибокого історизму.

Наприкінці XIX століття передові люди Англії гостро відчували необхідність докорінної зміни усієї соціальної і культурної надбудови. Однією із найяскравіших фігур серед них став ірландець Джордж Бернард Шоу (1856—1950).

«Бернард Шоу один із найблискучишіх талантів сміху в історії людського мистецтва», зазначав А. Луначарський.. Дослідник творчості драматурга пи­сав так: «Зрозуміти Бернарда Шоу це означає, багато в чому зрозуміти XX сто­ліття».

Джордж Бернард Шоу — видатний англійський драматург, теоретик «раціона­льного» театру кінця XIX— початку XX століття, лауреат Нобелівської премії (1925 р.), майстер парадоксу.

Він був відомим гумористом.

1. Одного разу Шоу зустрівся з надзвичайно повним чоловіком. Поглянувши на
драматурга, який вирізнявся надзвичайною тендітністю, чоловік сказав:

Ви так виглядаєте, що можна подумати, ніби Англія голодує.

А дивлячись на вас, відповів Шоу, можна подумати, що ви причина цьо­
го нещастя.

2. Одна герцогиня запитала Шоу, як стати такою розумною, як він.

Можу вам порадити: для цього треба лише приховувати свої дурні думки.

3. Чому Бог створив раніше чоловіка, а потім жінку, запитала одна дама
у Шоу.

Тому, що він не хотів, щоб під час творіння чоловіка жінка давала йому свої
поради.



4. Одна настирна дама запитала Шоу, як краще писати, щоб бути відомим
письменником.

Зліва направо, відповів Шоу.

У 1925 році Шоу була присуджена Нобелівська премія з літератури. Він отримав сотні листів з проханням про матеріальну допомогу, тому відмовився від премії. Це ще один парадокс драматурга. Шоу завжди відмовлявся від титу­лів і нагород, неодноразово наголошуючи на тому, що саме його твори будуть кращим пам'ятником для нього. «Мій титул моє ім 'я: Бернард Шоу» гово­рив він.

Народився драматург 26 липня 1856 року в м. Дубліні (Ірландія була колонією Англії) в сім'ї торгового службовця. Велику сім'ю Шоу в Дубліні всі знали, серед них були священики і торговці, був один баронет. Всі вони пишалися своїм дворян­ським походженням. їхній предок-шотландець, капітан Вільгельм Оранський пере­селився в Ірландію у кінці XVII століття і став володарем невеликого маєтку. У сім'ї поширена була легенда про її походження від шотландського пана Макду-фа — Шоу пізніше дуже цінував цю легенду, яка зближувала його зі світом шекспі-рівських героїв. Дублінські Шоу вважали себе ірландцями і, в сутності, були ними, провівши в Ірландії близько 200 років. Сам Шоу широко вживав поняття «ірлан­дець».

Батько — Джордж Карро Шоу — молодший син небагатих батьків. Він перебу­вав на службі, невміло займався торгівлею хлібом і дуже пив. Через схильність ба­тька до пияцтва мати і троє дітей, у тому числі і юний Бернард, дуже страждали: «Якби у нас, дітей, не було б нашої уяви, схильності до ідеалізації, захоплення му­зикою і нашої природної доброти, важко сказати, до якого б цинічного варварства ми могли б дійти», — згадував пізніше драматург.


Мати Шоу — Люсінда Елізабет Герлі, вийшовши заміж у 20 років, отримала, за словами сина, бідність, трьох дітей і п'яницю-чоловіка, якому було вже за сорок. Під час весільної поїздки в Англію жінка знайшла безліч порожніх пляшок. Вона втекла з дому, вирішивши найнятися на корабель куховаркою і назавжди залишити батьківщину. Справа була в Ліверпулі. У гавані до неї причепилися п'яні моряки і вона повернулася, але дім став для неї в'язницею. У подальшому на її долю випали бідність і самотність. Відомі і багаті родичі спочатку нормально прийняли у своє коло молоду розумну жінку, але містер Шоу напивався і влаштовував скандали на їхніх званих обідах, і тоді вони вирішили зачинити двері перед бідними родичами.

Дитинство Бернарда і двох сестер було нещасливим. Мати, яка володіла гарним голосом, в основному на прожиття заробляла сама. Вихованням дітей мати майже не займалася, невдоволеність шлюбом відбилася на дітях. Згадуючи дитинство, Б. Шоу писав: «Вона не знала, що материнство це почуття, що воно повинно поширюватися і на запитання, що їдять і п 'ють діти. Вона повністю віддала нас слугам, котрі одержували малу платню і не вміли ні читати, ні писати».

Діти їли на кухні напівсиру картоплю і пили чай. Слуги часто змінювалися у бу­динку, оскільки умови проживання у родині Б. Шоу були тяжкими. Слуги мало ці­кавилися дітьми, але маленький Бернард був їх улюбленцем. Він рано навчився пи­сати і писав для них листи. Коли він був іще маленький, няня брала його із собою у дублінські трущоби до своїх друзів і рідних, хлопець проводив там цілі години. Вважалося, що вона у цей час гуляє з хлопчиком у парку.

У той же час батьки Шоу були передовими людьми. Вони не вірили в Бога і не ходили до церкви, не пускали туди й дітей. Це було рідкістю у той час. Дядько по матері, моряк, постійно висміював релігію. У той же час, дядько по лінії батька, був священиком, який намагався навіяти хлопцю зовсім інші погляди. Бернард надав перевагу веселому атеїзму дядька Уолтера. В їх будинку збиралися артисти, друзі матері, йшли цікаві суперечки про музику, театр, політику. Багато розмовляли про рідну Ірландію. Батьки Шоу і їх друзі мріяли про незалежність Ірландії, про її сво­боду від англійського панування. У таких умовах почав формуватися світогляд майбутнього письменника.

Мати знайшла вихід зі своєї сімейної драми в музиці. Талановитий музикант Джон Ванделер Лі зробив із неї першокласну співачку. Зблизившись із родиною Шоу, містер Лі навіть оселився разом з ними. Це викликало різні плітки про місіс Шоу і посилило вороже ставлення суспільства до неї. Проте після появи в домі Ва-нделера Лі життя маленького Шоу стало змістовнішим. У домі постійно звучала музика, влаштовувалися музичні вечори. Містер Лі приділяв неабияку увагу вихо­ванню дітей.

У 40—50 роках Ірландія стала жертвою голоду і ареною тяжких народних біду­вань. Цілі сім'ї вмирали від тифу і цинги, їли траву і мох, мишей і собак. Померло більше 1 млн людей за 5 років, багато емігрувало до Америки. Бернарду тоді було 11 років. За рік до повстання у Дубліні містер Лі зняв разом з батьками Шоу замі­ський будинок на морському березі і вивіз дітей з Дубліна. Чудові картини ірланд- і ської природи, краса морського узбережжя захопили хлопчика, він почував себе безмежно щасливим.

У 1869 році Бернарда віддають у Дублінську центральну взірцеву католицьку школу. Вона була створена патріотично настроєною інтелігенцією для ірландського народу, мала демократичний склад учнів, тому батьки і віддали хлопця у цю школу, щоб із нього виріс патріот. У цій школі, як і в інших навчальних закладах, були поширені тілесні покарання, проте здібному і дисциплінованому хлопцю вони не І


загрожували. У школі гостро відчувалися патріотичні настрої. В офіційних програ­мах і підручниках принижувалась Ірландія, а прославлялась Англія. Шоу під час відповідей на уроках, заперечував ці погляди, захищав і прославляв Ірландію. Учи­телі дуже любили такого учня.

За 4 роки Шоу змінив 4 школи, які залишили у нього тяжкі спогади: «У школі я не вивчив нічого і багато забув. Класи були занадто великі. Нам ні слова не говори­ли про користь математики, про зв 'язок алгебри з життям. Тут був лише один, схоластичний метод навчання».

Коли Бернарду виповнилося 15 років, мати з двома його сестрами покинула Дублін і переїхала в Лондон до друга сім'ї Джона Ванделера Лі (талановитого му­зиканта, який в минулому жив в їх будинку). Син залишався з батьком, оскільки у 1871 закінчував дублінську школу, де навчалися діти ремісників і торговців. Через матеріальні нестатки не зміг продовжити свою освіту, залишившись разом з хворим батьком, який зовсім опустився, Бернард згадував: «Я сумував без музики, яка за­лишила дім з від "іздом матері. Але її піаніно зосталося, я навчився грати й одразу взявся за Бетховена та Моцарта». П'ять років після школи працював клерком у земельній конторі, потім його призначили головним касиром. Однак він ненавидів свою службу, мріючи присвятити себе мистецтву.

У 1876 приїхав до Лондона, щоб попрощатися зі смертельно хворою сестрою Агнес. Проте більше в Дублін не повернувся.

У Лондоні починає писати прозаїчні твори, які не хотіло друкувати жодне вида­вництво. Перші твори були бездарні. Грошей на життя не вистачало, змушений приймати матеріальну допомогу від матері, яка заробляла уроками музики. «Я був іноземцем, я був ірландцем, тобто гірше за іноземця. Я не мав освіти. Але все, що я знав, не викладалось в англійському університеті, а того, що там вивчали, я не знав і не міг цьому вірити. Я був провінціалом і мав змінити спосіб мислення Лон­дона». Отже, своє велике пізнання Шоу набув самостійно. Йому так і не довелося навчатися в університеті.

Велике значення для нього в плані формування особистості мала Ірландія — її поетична природа, буденне життя, насичене різними протиріччями. В Ірландії спо­стерігався підйом національно-визвольного руху, а в 1858 році виникла ірландська революційна організація феніїв. У 1867 році спалахнуло збройне повстання, яке бу­ло жорстоко подавлено, вожаків було страчено. Ірландський народ відповів на страту демонстрацією скорботи. Шоу було в час цих подій 11—12 років. Він, як і вся його родина, співчував феніям.

У Лондоні Шоу виконував різну роботу: працював у телефонній компанії, пуб­ліцистом, музичним критиком, театральним оглядачем. Заробляючи невеликі гро­ші, погано харчувався, носив порване взуття. Головною метою його життя стала лі­тературна творчість. Він писав роман за романом і відсилав у видавництва (60 видавництв). Оскільки твори були безпорадні, то їх відмовлялися друкувати. Серед романів можна назвати такі «Кохання артистів», «Нерозумний шлюб» та ін­ші. Лише на шляху публіциста драматург досяг успіху.

У 80-ті роки Шоу захопився різними ідейними теоріями. Саме тому в 1884 р. стає членом Фабіанського товариства, учасники якого вважали, що «муніципа­льний соціалізм» можна побудувати не революційним шляхом, а ліберально-законодавчим. Шоу вірив, що людей, незалежно від їх класової належності, мо­жна переконати в необхідності перебудови світу. Прагнення змінити суспільст­во людей було тісно пов'язане з боротьбою Шоу за новий театр. У цей час анг­лійський театр переживав загальну кризу. На сцені йшли застарілі мелодрами, в


яких характери суперечили здоровому глузду, а ситуації і конфлікти були віді­рвані від реального життя.

У 1891 р. вийшла книга Шоу «Квінтесенція ібсенізму», в якій було викладено основні положення естетики драматурга, які знайдуть впровадження у його п'єсах. Драматург підкреслює парадоксальність трактувань явищ у Ібсена. Парадокс дум­ки, що суперечить усталеним поглядам, стане головним прийомом у п'єсах Шоу. Його парадокси — відображення аномального, алогічного життя, в якому кожне явище, кожне поняття містить протилежний зміст.

У житті драматурга відбулася значна переміна: він одружився. Йому було 42, а його супутниці Шарлотті Пейн-Тауншенд, ірландці і фабіанці, — 41 р. Це була ча­рівна, приємна жінка з розкішним білявим волоссям. Вони познайомилися на фабі­анських засіданнях, їхні погляди на життя збігаються. У 1898 році Шоу сильно тра­вмував ногу при падінні з велосипеда. Утворилася незаживаюча рана. Письменнику загрожувала втрата ноги і навіть смерть. Крім того, у нього був авітаміноз — наслі­док тривалого голодування. Крім того, Шоу був вегетаріанцем і ніколи не випивав. Він, починаючи з 20 років до кінці життя не з'їв ні шматочка м'яса, риби, не випив ні краплини вина. Огиду до напоїв викликав у нього батько — пияка. При цьому був впевнений, що проживе 100 років, і не помилився. Проте в даний період був сильно виснажений. Відвідуючи хворого Шоу, Шарлотта зі страхом спостерігала за його кімнатою, яка до самої стелі була заповнена книжками, до яких не дозволяло­ся торкатися. Вона відмовилась від поїздки до Італії і стала доглядальницею біля нього. Саме завдяки її зусиллям він одужав. Між ними було вже вирішено питання про одруження, однак його лякав посох нареченої, який він дуже збільшував, її Шоу називав зеленоокою мільйонеркою, якою вона, звісно, ніколи не була. Після отримання в Америці великого гонорару за п'єсу «Учень диявола», письменник став рівний за матеріальним становищем з нареченою. І влітку 1898 року весілля відбулося. Шоу з'явився у мерію на милицях і в старому костюмі. Працівники мерії прийняли його за жебрака і відмовилися впускати. Після закінчення весільної це­ремонії відмовився йти поряд з нареченою, кульгав у кінці веселої і нарядної про­цесії. Він прожив з дружиною 45 років. Разом з Шарлоттою в його життя увійшов порядок, затишок, вегетаріанська їжа. Дружина стежила за його здоров'ям. їхня мі­цна сімейна ідилія була порушена лише один раз, коли Шоу захопився красунею актрисою Патрік Кемпбелл. У розпалі цього роману Шоу вже було 57 років. Заціка­вленість драматурга Патрицією мала не лише романтичний характер. Спеціально для неї він вибрав роль Елізи у своїй найвідомішій п'єсі «Пігмаліон». Недовге, про­те бурхливе захоплення змінилося дружбою.

Шоу знайшов себе як літератор в жанрі драми. У драматургію Б. Шоу привів випадок. Одного разу відомий англійський критик А. Арчег зустрів у бібліотеці Британського музею дивного юнака, який одночасно вивчав дві вагомі праці, чита­ючи їх по черзі: партитури опер Верді і «Капітал» К. Маркса. Розговорилися. Дійш­ли думки, що в Англії мало хороших п'єс, і Шоу взявся «виправляти ситуацію». Саме драматургія визначила головний напрям його літературної діяльності.

Бернард Шоу був відомий широкому колу в Радянському Союзі, куди він декі­лька разів приїздив на запрошення уряду. Жовтневу революцію привітав з ентузіа- і змом як початок нової ери. Леніну надіслав свою драму «Назад до Мафусаїла». Ра­дянський Союз подобався йому, він його називав «ФОРГ» — Федеративне об'єднання розумних громадян.

Його творчість була відома і в Україні, про що свідчить той факт, що Павло Ти­чина присвятив йому зворушливу поезію.


Помер 2 листопада 1950 року. Упав з дерева і зламав стегно. Зробили операцію, проте через декілька днів здоров'я погіршилося, була зроблена ще одна операція, яка і прискорила його смерть

За його бажанням після смерті тіло було спалено без будь-якого обряду. Його прах був змішаний із прахом дружини (вона померла в 1944 році) і розвіяний у його улюбленому садочку. Пам'ятником великому Шоу стали його твори.

Громадський пафос завдань, які Шоу ставив перед мистецтвом, зумовив і його звернення до драми як особливого демократичного мистецтва, і сутність його ре­форматорської місії в театрі. Драматург створив театр «ідей». Він був переконаний, що саме внутрішній рух ідеї має стати найсуттєвішим фактором п'єси. Уникаючи зовнішньої цікавості, його твори стають серією дотепних діалогів між героями, в яких обговорюються питання сучасного життя.

Приводом для дискусії стає та чи інша ситуація, в яку потрапляють дійові особи. Проте будь-яка дискусія не претендує на вичерпність відповіді. Головне для драма­турга, щоб люди самі думали, шукали своє рішення. Автор уникає трагічних розв'язок. Героєм п'єс стає герой — реаліст.

Новаторство Шоу в царині театру «ідей»

— форма п'єси-дискусії, в якій широко використано парадокс як засіб відкриття
невідповідності між видимістю й сутністю суспільних та особистих стосунків; не­
має зіткнень абсолютного добра з чорним злом;

— розвиток драматичного конфлікту «відкритим фіналом», щоб у глядача не
виникло думки, що справу закінчено й проблеми вирішені за них драматургом;

— парадокс як головний художній прийом драми;

— втручання автора в дію (наявність великих ремарок, коментарів, передмов
і — післямов, не властивих для драматичних творів);

— відтворення людських почуттів;

— поділ персонажів на ідеалістів, які живуть фальшивими ідеалами, і реалістів,
які скептично споглядають на світ;

— пропонування нової структури п'єси: розв'язка— розвиток дії— дискусія
(тобто перебіг подій повинен готувати фінальну розмову — суперечку, упродовж
якої головна проблема (проблеми) п'єси не розв'язується, а навпаки, ще більше за­
гострюється);

— поєднання комедії і трагедії;

— намагався наблизити нову драму до сучасних проблем суспільного та інтеле­
ктуального життя.

Інтелектуальна драма Бернарда Шоу збагатила світовий реалістичний театр XX ст. глибиною соціально-філософської проблематики, гуманістичним пафосом.

Найвищу оцінку творчість Бернарда Шоу знайшла в пророчих словах Томаса Манна: «Шоу невтомно підносив блискучий меч свого слова й дотепності проти найстрашнішої сили, що загрожує існуванню людини проти дурості. Йому вда­лося підняти людство на вищий щабель соціальної зрілості. Він безжально вказу­вав на слабкі сторони й вади людини, але його гострі жарти не суперечили гумані­змові його загального бачення. Він був другом усього людства в цій ролі він житиме в серцях і пам 'яті людей».

Перші п'єси були поставлені у «Незалежному театрі». «Будинки вдівця» були прийняті як обурливий памфлет. Вистава зумовила скандал. Драматурга звинувачу­вали у повній необізнаності із законами сцени, у повній відсутності драматичного


хисту. Нарешті після кількох вистав п'єсу було знято з репертуару театру. Головна тема твору — тема трущоб, породжених самим життям. Молодий вчений Тренч за­кохується у примхливу, пихату Бланш, дочку володаря трущоб Сарторіаса. Він діз­нається, що багатство його майбутнього тестя складається з грошей жебраків, які населяють непридатні для життя трущоби. Нащадок аристократичного роду Тренч спочатку пропонує Бланш існувати на його власні гроші, «чисті прибутки», але швидко переконується, що вони мають теж саме джерело: трущоби Сарторіаса по­будовані на землях тітки героя, його земельна рента стягується з тих самих жебра­ків, мешканців трущоб. Герой відступає, одружується з Бланш і укладає з Сарторіа-сом угоду.

«Професія місіс Уоррен» — перша спроба Шоу створити позитивного героя у драмі. Молода дівчина Віві, яка щойно закінчила коледж, робить жахливе від­криття: її мати місіс Уоррен — господарка мережі публічних будинків. Оскільки це вигідна справа, то багато впливових людей вкладають у нього свої кошти. Місіс Уоррен стала повією через своє жебрацтво. її старша сестра працювала на ■ фабриці і отруїлася від свинцевого білила. Щоб уникнути такої долі, місіс Уор­рен обрала інший шлях. Автор хотів показати відсутність прав жінки в буржуаз­ному суспільстві. Вона не зможе проіснувати за умов, якщо знайде чоловіка, до­статньо забезпеченого, який буде турбуватися про неї чи утримувати її. Віві переконується, що мати ніколи не покине своєї справи. Вона відмовляється від брудних грошей, заробляє собі на життя у конторі, сидячи над розрахунковими книгами.

В Англії довго забороняли постановку цієї п'єси, англійська трупа поставила її в Америці в 1903 році. Вистави були припинені, а артисти заарештовані.

Наступний цикл п'єс «Приємні п'єси», які одразу увійшли в репертуар театру: «Війна і людина», «Обранець долі», «Кандіда» та ін. Але назва циклу просякнута іронією, драматург продовжує критику суспільства. У 1897 р. написана п'єса «Учень диявола», у 1898 р. «Цезар і Клеопатра». У 1900 р. ці п'єси надруковані під заголовком «П'єси для пуритан».

Перше визнання прийшло до Шоу з-за кордону. Важливу роль у цьому зіграв відвенський журналіст Зігфрід Требітч, який переклав п'єси Шоу німецькою мо­вою. Завдяки у Відні була поставлена п'єса «Учень диявола», а в Берліні — «Зброя і людина». Після цього драматургія Б. Шоу набуває популярності на всьому євро­пейському континенті і в США.

Шоу привернув увагу публіки не лише як талановитий драматург, а й як неор­динарна особистість. Люди, що були з ним знайомі, стверджували, що спілкуватися з Шоу було просто і напрочуд легко. Його гострий розум і злегка іронічний тон ці­нували і друзі, і шанувальники, і прихильниці. У 1892 р. зав'язалося тривале листу­вання Шоу з відомою англійською актрисою Елен Террі. Після її смерті в 1928 р. листування було видане. У передмові до нього Шоу написав: «Елен Террі і я в 90-ті роки обмінялися близько 250 листами. Якась би старомодна гувернантка сказала б, що більшість із них представляють собою пристрасні любовні послання. Проте хоч ми жили зовсім поряд, ми ніколи навіть не зустрічалися особисто; єдиний раз я доторкнувся до неї після прем 'єри моєї п 'єси «Пригоди капітана Брасбаунда», коли я поцілував їй руку. На мою думку, залицяння на папері найприємніші з усіх видів залицянь, оскільки можуть тривати досить довго».

У 1913 р. написана п'єса «Пігмаліон», у якій за допомогою давньогрецького мі­фу про скульптора Пігмаліона і його статую Галатею, Б. Шоу показує можливість «духовного оживлення людини» засобами мистецтва слова та високої культури.


У період між двома Світовими війнами Б. Шоу створив цілу низку нових п'єс, серед яких визначними є: «Дім, де розбиваються серця» (1917), «Назад до Мафусаї-ла» (1929), «Свята Жанна» (1924), «Візок із яблуками» (1929), «На мілині» (1933), «У золоті дні доброго короля Карла» (1938). Письменник звертається не лише до жанру комедії, а й реалістичної драми та історичної трагедії. Він заглиблюється у проблеми людського світогляду, розвитку інтелекту, духовної культури. У 1925 р. шведська Академія присудила Бернарду Шоу Нобелівську премію з літератури. Проте Шоу не був би собою, якби не пожартував з цього, здавалося б, доволі серйо­зного приводу: «Припускаю, що премію мені присудили за вдячність, що я полегшив у 1925 році ситуацію всього світу, нічого не опублікувавши цього року». Він подя­кував за честь, яку йому надали, проте відмовився від грошей, пояснивши це тим, що гроші для нього — це «рятувальне коло, що кинули плавцю, який щасливо діс­тався берега».

В останні роки життя Б. Шоу написав «16 нарисів про себе», п'єси, ряд сцен під загальним заголовком «Хитроудрі байки» (1948) і лялькову п'єсу «Шекс проти Шо»(1949).

Завжди драматург дотримувався власних принципів у письменницькій справі і зізнавався: «Завжди потрібно перевершити вашу ідею так, щоб змусити людей прислухатися, а також налякати так, щоб вони почали діяти. Я завжди усвідом­лено поводжуся саме так».


Просмотров 948

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!