Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Виникнення пролетарського руху



 

Робочий рух виник під час промислової революції, яка почалася у Великобританії близько 1750 року. Запровадження машин на фабриках призводило до до зростання продуктивності праці та вивільнення зайвих ткачів, прядильників і в'язальників. Це призвело до виникнення стихійного руху руйнування машин, відомого як Луддизм, який вважається одним із найперших робітничих рухів.

В 1799 році у Великобританії був прийнятий закон, що заборонив всі об'єднання, тому що в цьому уряд вбачав загрозу вільній конкуренції. Але, незважаючи на закон було створено кілька невеликих спілок, які, однак, працювали в підпіллі. У 18 і на початку 19 століття були покарані і вислані до колоній нелегальні групи, наприклад такі, як «Толпуддлські мученики» з Дорсету. Спілки почали працювати відкрито тільки в 1824 році, коли заборона на профспілки, була скасована.

 

 

Були сформовані кілька нових груп, в основному в гірничій та текстильній промисловості. В 1834 році з ініціативи промислового власника Роберта Оуена була створена Велика національна консолідована профспілка. Оуен втілював на текстильній фабриці в Нью-Ланарці свої власні ідеї про соціальні права працівників, які він відстоював у своїх працях та листах.

В середині 18-го століття в Англії з груп ремісників і робітників виникають політичні товариства, що боролися за загальне і рівне виборче право (рух чартистів).

Ранній робітничий рух мав різні форми організації та протесту. Вони варіюювалися від професійних спілок для взаємної допомоги до пролетарських асоціацій за виборче право, і коливалися між клопотаннями, депутаціями та страйками, бойкотами, масовими заворушеннями.

Основними вимогами раннього робітничого руху було: загальне виборче право (наприклад боротьба чартистів в Англії), свободу утворення асоціацій і зборів, свободу асоціацій і право на страйк. Однією із перших вимог (англійського) робітничого руху була також: «справедлива робота для справедливої заробітної плати». Для досягнення спільної мети гідного існування були виставлені вимоги встановлення мінімальної заробітної плати в колективному договорі або державним регулюванням, «вісім годин на день», пізніше «п'ять днів на тиждень», безпека праці, захисту від звільнення та захисту під час хвороби і безробіття.



60. . Соціально-економічне становище західноукраїнських земель у другій половині XIX cm. Незважаючи на промисловий переворот, що розпочався в Австрійській імперії ще в 30-х - 40-х pp., у останній третинні XIX ст. Австро-Угорщина залишалася однією з відсталих країн Європи з численними феодальними пережитками.

 

Розвиток промисловості й ринкових відносин у різних областях Австро-Угорщини проходив нерівномірно. Найбільшого промислового розвитку досягли Чехія й Австрія, а Галичина, Буковина, Закарпаття, а також Словаччина, Боснія і Герцеговина та деякі інші області відчутно відставали у своєму соціально-економічному розвитку.

 

Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття зберігали аграрний характер економіки, більшість населення була зайнята в сільському господарстві. Розвиток економіки на західноукраїнських землях дедалі більше визначався інтересами великої фабричної промисловості західних і центральних провінцій імперії.

 

Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини в останній третинні XIX ст. майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-х - 80-х pp. XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтовидобувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної, лісопереробної галузей. На цих підприємствах стали широко застосовуватися парові двигуни.



 

Але в економічній структурі Австро-Угорщини західноукраїнським землям відводилася роль ринку збуту готових товарів і джерела надходження сировини та робочої сили до індустріально розвинутих провінцій. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих товарів і почала занепадати. Імперський уряд фактично не вживав заходів для розвитку промисловості в Західній Україні. Західноукраїнським підприємцям не надавалися податкові пільги, якими користувалися у західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги для вивезення з краю сировини і напівфабрикатів.

 

Проголошена у 1848 p. селянська реформа, головним положенням якої було скасування кріпацтва, була здійснена в 50-х pp. Уряд зробив все, щоб втрати поміщиків були мінімальними і щоб вони отримали все необхідне для пристосування до нових умов господарювання.

 

Після реформи Західна Україна залишалася краєм поміщицьких латифундій. Великим землевласникам, які мали 5 і більше тис. гектарів, належало понад 40% усіх земель. Незважаючи на великі залишки кріпацтва, сільське господарство Західної України у другій половині XIX ст. поступово розвивалося по-ринковому: у поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників. Усе ширше застосовувалася сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.



Москвофіли і народовці в Галичині

Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії настав період «бахівської реакції», названої так за ім’ям її провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником «бахівської» політики в Галичині був намісник краю польський граф Агенор-Голуховський. Його правління підготувало ґрунт для домінування польської еліти в політичному житті Галичини.

Верховенство поляків у Галичині після запровадження галицької автономії 1867 р. призвело до розколу в українському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч із сильнішим польським супротивником. У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнули довести, що мають такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. Із цією метою одна частина (старорусини) покладалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов’янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в національно-політичній орієнтації на Російську імперію.

Москвофіли не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Уралу», виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою з боку населення не користувалися.

Народовці представляли національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю — засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси.

У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган — Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширився на Буковину і Закарпаття.

У середині 1870-х рр. у Галичині з’явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність як народовців, так і москвофілів і прагнула надати українському руху більш радикального характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські діячі звернулися до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна, течія, її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти соціалістів 1878 р., де серед звинувачених були Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

Попри свою нечисленність галицько-українські радикали відіграли значну роль у зміні ідеологічних засад та організаційних форм національного руху Галичини. Вони вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.

У 1890-х рр. змін зазнав і народовський рух. До нього приєдналася нова група молодих діячів — Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак. Велике значення для подальшого розвитку українського руху мав приїзд до Львова 1894 р. молодого історика Михайла Грушевського. За рекомендацією свого вчителя В. Антоновича він очолив новостворену українську кафедру історії у Львівському університеті й став головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, створеного 1897 р.

З огляду на можливу війну Німеччини та Австрії з Росією, бажаючи забезпечити собі міцний тил на випадок воєнних дій, австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. 1890 р. старше покоління народовців погодилося на компроміс з польськими депутатами в галицькому сеймі, розпочавши тим самим так звану нову еру у польсько-українських відносинах. За умовами угоди польська сторона зобов’язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, запровадження двомовності в учительських гімназіях тощо. «Новоерівська» політика не знайшла достатньої підтримки в українському політичному таборі.

Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у 1898 р. у Львові 100-річчя української літератури (від часу появи «Енеїди» Івана Котляревського) та 25-річчя літературної діяльності І. Франка. До такого своєрідного 100-річного ювілею національного відродження М. Грушевський підготував і видав перший том своєї праці «Історія України-Руси», яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення. Під впливом цих заходів українофільська орієнтація остаточно перемогла в національному русі в Галичині, а термін «русин» поступився терміну «українець». 

61. Політизація українського національного руху на початку ХХ ст. Створення українських політичних партій

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч.. XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легальне, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру.

 

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріевського, М.Русова, Л.Маціевича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Ру-півці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

 

У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) - організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала

 

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності.

 

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократмч-ну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату». Напередодні революції 1905 р, в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єфремов. Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «конституційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).

 

В умовах революції 1905-1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ, Наприкінці 1905 р.у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність

62. Розподіл території України на Східну та Західну між Російською й Австрійською імперіями.

 

Після Андрусівського договору між Річчю Посполитою та Московією територія України до кінця XVIII ст. залишалася розділеною по Дніпру на Лівобережжя з Києвом (під владою Російської імперії) і Правобережжя (у складі Речі Посполитої). Проте польсько-литовська держава протягом XVIII ст. перетворилася на арену боротьби за владу різних магнатсько-шляхетських угруповань.

Це призвело колись могутню країну до розорення й занепаду і, зрештою, до політичної катастрофи. Зміцнілі сусіди — Росія, Пруссія, Австрія — у 1772, 1793 та 1795 pp. поділили територію Речі Посполитої. Унаслідок цих поділів землі Правобережної України були розділені між Російською та Австрійською імперіями.Під час першого поділу Австрія приєднала Галичину. До того ж у 1774 р. до її складу ввійшла Буковина як винагорода за дипломатичну підтримку ослабленої Османської імперії проти Росії. Закарпаття ж потрапило під владу Габсбургів ще наприкінці XVII ст. Наслідком другого поділу Речі Посполитої стало приєднання значної частини території Правобережної України (Подільського, до річки Збруч, Брацлавського, Київського та східної частини Волинського воєводств) до Російської імперії. Під час третього поділу Речі Посполитої Романовим дісталася й західна частина Волинського воєводства.

Австрійська імперія зосередила у своїх руках Західну Україну, яка становила 20 % українських територій, де проживало 3,5 млн мешканців. Російська імперія заволоділа 80 % території і 8,2 млн мешканців.

Унаслідок цих подій українці Правобережжя не отримали жаданої свободи. До старих соціальних і національних гнобителів долучилися ще й нові.

Україна в умовах загальноєвропейської кризи аграрно-ремісничої цивілізації.

 

Обидві частини України ввійшли до складу країн Європи, які протягом XIX ст., особливо першої його половини, переживали кризу. До скасування панщини у 1848 р. на заході та селянської реформи 1861 р. на сході в Україні панувала феодально-кріпосницька система. Вона базувалася на натуральному веденні господарства, власності поміщиків на землю та особистій залежності селян.

Ці основні риси феодально-кріпосницької системи стали вирішальними причинами кризи. Адже така система не сприяла виникненню в селянина — основного виробника — будь-якої зацікавленості результатами своєї праці, оскільки він працював не з власної ініціативи, а лише з примусу. Ця система спричинила також деградацію поміщицької верстви. Велике земельне володіння та використання дармової праці кріпаків аж ніяк не спонукало їх бути ініціативними та освіченими організаторами сільськогосподарського виробництва.

Порівняно з європейськими країнами, де не було масового кріпацтва, експлуатація українських селян була надзвичайно жорстокою. Це зумовлювалося тим, що феодальними експлуататорами тут дуже часто були поміщики — представники інших народів і релігійних конфесій. Особливо відчутно це проявлялося в Західній Україні та на Правобережжі, де землевласники були за походженням угорцями, австрійцями, поляками католицького віросповідання, а селянство — українським (православним чи уніатським). Тому криза феодально-кріпосницьких відносин супроводжувалася перманентною соціальною боротьбою селянства з поміщиками.

Переважання натурального виробництва перешкоджало розвитку ремесла, яке не мало змоги вийти за межі дрібнотоварного виробництва. Ремісники не могли продавати свою продукцію тим, хто не мав достатньої суми грошей і задовольняв більшість своїх побутових і господарських потреб виробами власних чи кріпацьких рук. Через це ринок ремісничої продукції був надто вузьким.

Розвитку ремесла не сприяли поміщицькі мануфактури. Використовуючи дармову працю кріпаків у виробництві ремісничої продукції, поміщики продавали її дешевше, що призводило до розорення ремісників.

Створення та діяльність українських політичних партій у підросійській Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

 

Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні партії, і власне, поява таких організацій у Галичині надихали східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася студентська молодь. У середовищі харківських студентів, членів місцевої громади, визріла думка про створення політичної партії. Як уже йшлося вище, вони втілили цю ідею у життя, створивши у 1897 р. Загальну Українську безпартійну організацію — ЗУБО, а також Революційну українську партію — РУП (1900). Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Її автор, колишній тарасівець, стверджував факт існування боротьби між нацією «грабованою» (пограбованою, пригнобленою) й нацією-гнобителем. Він доводив, що незалежна Українська держава була загарбана Росією після Переяславської ради 1654 р. і внаслідок зламання її урядом гарантій прав та вільностей Гетьманщини. Міхновський так визначив мету РУП: «...повернення нам прав», які були визначені в російсько-українському договорі 1654 p., з розширенням його впливу «на цілу територію українського народу в Росії». Головними гаслами були: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», тобто в межах етнічних земель разом з Перемищиною та Кубанською Чорноморією; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам'ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу». Отже, книжка Міхновського вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідею політичної самостійності України.

 

На початку XX ст. РУП набирала силу, ставала уособленням процесу політизації національного руху. Вже протягом перших трьох років існування цієї партії було створено мережу місцевих організацій, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Діяльністю партії керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Рупівці діяли методами пропаганди й агітації. Виконуючи рішення першої конференції, керівництво РУП від кінця 1901 р. вживало організаційних заходів для підготовки видання періодичного органу партії. Ним стала газета «Гасло», перший номер якої побачив світ 1 березня 1902 р. Згодом РУП видавала газети «Селянин» (1903—1905), «Добра новина» (1904), «Праця» (1904—1905). Протягом свого існування партія опублікувала й поширила в Україні велику кількість відозв та близько 40 брошур загальним накладом понад 50 тис. примірників. Основним об'єктом пропаганди було селянство. Лівобережжя перетворювалося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалась і на Поділля та Волинь.

 

Як уже наголошувалося, в тодішньому українському національно-політичному русі крім самостійницької течії існувала й автономістська, і це не могло не відбитися на діяльності партії. Після гострих дискусій більшість членів РУП віддали перевагу ідеї здобуття автономії України у складі Російської імперії як першому кроку на шляху до повної самостійності України. Головний же ідеолог партії Міхновський справедливо вважав, що гасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати в жодному разі, оскільки це затуманить національну свідомість українців, дезорієнтує маси, які все активніше включалися в політичну діяльність. Розходження у цьому найважливішому для українського народу питанні, переросли в розкол.

 

Міхновський був змушений вийти з партії й створити нову політичну організацію — Українську народну партію (1902). На основі своєї брошури «Самостійна Україна» він сформулював стислу програму нової партії: «10 заповідей для УНП»: 1. Одна єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна — Республіка робочих людей; 2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи й мадяри це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і гноблять нас; 3. Україна для українців; 4. Усюди і завжди вживай української мови; 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі; 6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів. Далі йдеться про заборону вживання мови окупантів, про неможливість справжньому українцеві чи українці одружитись з чужинцем через загрозу асиміляції і т. ін.

 

Не встигли охолонути пристрасті навколо однієї проблеми, як вибухнули нові дискусії. В той час внаслідок глибоких соціально-економічних перетворень та вражаючих успіхів соціалістичних та соціал-демократичних партій у Німеччині, Австро-Угорщині, Франції та ін. набирав силу аналогічний рух і в Російській імперії, де у 1898 р. виникла Російська соціал-демократична революційна партія — РСДРП. Постало це питання на порядку денному і в Україні. На жаль, РУП не змогла гармонійно пов'язати між собою національні та соціальні програми. Це мало тяжкі наслідки для неї і для всього українського політичного руху. У 1903 р. стався другий розкол РУП, від якої відмежувалася група Богдана Ярошевського, яка створила Українську соціалістичну партію. Під час спроби провести свій другий з'їзд (грудень 1904) РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського на початку 1905 р. утворила Український соціал-демократичний союз — «Спілку», яка пішла невірним у принципі шляхом, влившись до загальноросійської РСДРП(м). Інша, до керівного ядра якої належали Микола Порш, Симон Петлюра й Володимир Винниченко, у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

 

У 1904 р. на базі ЗУБО утворилася Українська демократична партія (УДП). Серед її членів були видатні письменники й критики (Борис Грінченко, Сергій Єфремов), меценат Євген Чикаленко. Нова політична організація мала домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з письменником Борисом Грінченком і літературознавцем Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію. Одначе її самостійне існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об'єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

 

Все помітнішу роль у суспільно-політичному житті відіграє Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, який ще в 1899 р. став одним із засновників Української національно-демократичної партії.

Отже, процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні відбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзі розпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість була пов'язана швидше з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися, аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, в якій Україна мала б права національно-територіальної автономії. Про державну самостійність майже не йшлося. З-поміж причин відданості федералістським ідеям дослідники називають насамперед малоросійську свідомість більшості тогочасних діячів підросійської України. Політик із таким світоглядом почував себе українцем, а водночас — представником великого російського народу. Пануванню федералістських ідей сприяло й те, що за умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспектив для українського руху. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій «згорнути прапор самостійної України», були їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Однак такі сподівання виявилися марними. Лише беззастережна відданість національній ідеї здатна була наснажити політичний рух для подальшого поступу.

63. Якщо у XIX ст. відбулося становлення української національної культури та її входження у світовий культурний процес, то на поч. XX ст. українська культура утверджується як культура світового рівня. Культурний процес в українських землях в цей період стимулювався соціально-економічною модернізацією, активізацією суспільно-політичного життя і національно-визвольного руху, все глибшим проникненням національних ідей в народні маси і утвердженням національної самосвідомості українців. Великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався початок XX ст, позначилися на культурному житті, обумовивши його особливості, збагативши духовне життя чималим досвідом.

 

Освіта

 

Під тиском революційних подій 1905–1907 рр. царизм змушений був скасувати укази 1863, 1876, 1881 рр. щодо української мови.

 

Кількість початкових шкіл в Україні зросла з приблизно 17 тис. у 1897 р. до 18,7 тис. у 1911 р.; 1912 року було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ, але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914–1915 рр. діяли 452 середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7 тис. студентів).

 

У Західній Україні освітянський рівень був ще нижчим, оскільки його гальмувала австро-угорська влада. Понад 980 галицьких сіл (із 6240) взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині діяла лише одна українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

 

Напередодні революції 1917 р. становище освіти дещо поліпшилося.

 

У Києві, Харкові, Одесі діяли Вищі жіночі курси. Було відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в Києві,

 

технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії.

 

У Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький університети, а також політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини у Львові.

 

В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. студентів). Проте не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

 

Освітянську і культурну діяльність продовжувало товариство «Просвіта», яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2 880 читалень, 430 народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо.

 

У 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед війною діяльність «Просвіти» та видання книг українською мовою було заборонено. У 1913 р. з 5 283 книг, опублікованих в Україні, лише 176 вийшли українською мовою.

 

Наука. Видатні вчені

 

Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так,

 

видатний біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Одеському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та медицини — імунології (лат. immunis — вільний, грец. logos — вчення) — науки про захисні властивості організму.

 

Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб,відкритий в Одесі у 1908 р. Його вихованці М. Єфимов і С. Уточкін брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, де встановлювали рекорди швидкості,

 

висоти і тривалості польоту.

 

Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки

 

були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков.

 

Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Іконников та ін. Завершений

 

О. Єфименко наприкінці 90-х років рукопис «Історія українського народу» було видано російською мовою в Петербурзі під час революції 1905–1907 рр. Там же вийшов її двотомний збірник праць «Південна Русь». Єфименко була першою в імперії жінкою, яка 1910 р. здобула вчений ступінь почесного доктора історичних наук. Демократичний підхід щодо висвітлення питань соціально-економічної історії Лівобережної України XVII–XVIII ст. простежується у працях В. Барвінського («Селяни в Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст.») та ін. Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого історика Д. Багалія, автора фундаментальних праць з історії Харкова, української культури на Слобожанщині.

 

Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний словник «Словарь української мови», упорядкований Б. Грінченком, тритомна «Українська граматика» А. Кримського, упорядковані й науково прокоментовані В.Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні дослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття.

 

У 1908 р. в Петербурзі опубліковано українською мовою «Історію України-Русі» М.Аркаса.

 

Література. Українська преса та видавництва

 

М. Коцюбинський закликав письменників розробляти філософські, соціальні, психологічні, історичні та інші теми, не обмежуватися описом життя селянства, а звертати увагу на різні верстви суспільності, тобто інтеліґенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін. Це побажання значною мірою втілив у своїй творчості

 

В. Винниченко.

 

У його численних оповіданнях і повістях («Краса і сила», «Голота», «Талісман» та ін.), написаних під час революції 1905–1907 рр., відображено соціальні процеси на селі. Після поразки революції письменник у творах «Чесність

 

з собою», «Рівновага», «Щаблі життя», «Брехня», «Великий молох» показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтеліґенції, яка часто зневіряється

 

у власних ідеалах.

 

Пафосом боротьби за волю перейнята поезія Лесі Українки («Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» та ін.), де перед читачем оживають бурхливі колізії життя українського народу, його переживання і прагнення.

 

А. Тесленко змалював у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села. Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у творах «Осінній ескіз», «Чайка», «Мужицька арихметика» С. Васильченко.

 

Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 по 1905 рік він видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Близькими до творчості Стефаника були оповідання

 

М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривали процеси соціального розшарування на селі. До кращих творів світової літератури належить повість О. Кобилянської «Земля».

 

У роки революції 1905–1907 рр. чуттєво розширилися межі легальної політичної та культурної діяльності українців. Пожвавішала й українська преса.

 

У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються

 

перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Усього протягом 1905–1907 рр. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Панас Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об’єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали літературу українською мовою.

Здобутки майстрів мистецтва

У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр, де наступного року було відзначено 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької. Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка», започаткувавши тим історію українського художнього кінематографу.

На сцені театру Садовського, поряд із уже відомими операми «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, ставили «Чорноморців», «Утопленицю», «Різдвяну ніч», «Енеїду» М. Лисенка, «Катерину» М. Аркаса (його перша й остання опера, після написання якої він осліп), «Роксолану» Д. Січинського, «Продану наречену» Б. Сметани. Подібні постановки давали змогу колективу органічно поєднувати драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських народних пісень.

Західноукраїнський композитор С. Людкевич написав кантату «Кавказ» за словами поеми Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушем композитор організував видання «Артистичного вісника» — першого в Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

Духовні цінності українців. Церковне життя

На початку століття в Україні провідну роль відігравали дві християнські церкви: православна — на Сході України та греко-католицька — на Заході України. Існували й інші релігійні конфесії серед представників національних меншин: католицизм, іудаїзм, мусульманство, протестантство. Були також різні секти: штундистів, баптистів, євангелістів, єговістів та ін. Напередодні Першої світової війни в Україні було 4 млн сектантів. Православна церква в Україні була опорою самодержавства:

• русифікаторська політика проводилася й у церковному житті;

• серед духівництва українських губерній українців було менше 50 %;

• українська мова була заборонена під час виголошення проповідей і богослужіння.

У роки революції 1905–1907 рр. було зроблене деяке послаблення у використанні української мови: широко використовувалися церковні проповіді, в багатьох українських губерніях проводилися богослужіння українською мовою; був даний дозвіл на комплектацію семінарських бібліотек «малоросійськими книгами»; в 1906 р. за згодою Синоду були відкриті українознавчі курси з мови, літератури та історії в Подільській семінарії; почалося співробітництво церкви з «Просвітами»; в 1906–1911 рр. було

видано українською мовою Євангеліє.

Панівною в Галичині, Закарпатті (тут у багатьох випадках богослужіння велося угорською мовою) була греко-католицька церква.

У Північній Буковині греко-католицька церква складала меншість, а перевагу

мала православна церква. Греко-католицька церква відігравала значну роль в національному відродженні краю, сприяла росту національної самосвідомості. Греко-католицьке духівництво було основною силою національного відродження на західноукраїнських землях.

У 1900 р. сталася важлива подія в житті галицьких українців: митрополитом

галицьким став Андрій Шептицький (1865–1944). З цього часу греко-католицька церква остаточно перейшла на національні позиції, стала дійсно українською церквою, взяла активну участь у національному русі, вела боротьбу за єдину соборну Україну.

За короткий час А. Шептицький пройшов усі ступені духовної кар’єри — від священика до єпископа, а пізніше — митрополита Галицької греко-католицької церкви. Він був не тільки релігійним, але й політичним діячем, брав участь у різних політичних акціях, захищаючи права простих галичан. Він виступав за участь греко-католицьких священиків у суспільному житті, за їх високу християнську моральність. Він об’єднав зусилля греко-католицького духівництва і світової інтеліґенції в боротьбі за національні права українців Галичини. А. Шептицький вів активну благодійницьку діяльність. На власні кошти він розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої школи, щорічно утримував 40 юнаків і дівчат, допомагаючи їм здобути вищу освіту, матеріально допомагав семінаристам, художникам, письменникам, громадським діячам.

64. 18 липня (1 серпня за н. ст.) 1914 р. почалася Перша світова війна.

До війни світ ішов поступово. В умовах модернізації економічний розвиток відбувався нерівномірно. У другій половині ХІХ ст. великі європейські держави, США і Японія зробили різкий ривок уперед. Нарощування економічного потенціалу супроводжувалося гонкою озброєнь, у ході

якої великі держави розробля ли і брали на озброєння нові зразки військової техніки, збільшували чисельність своїх армій. На початку ХХ ст. вони вже відчули себе достатньо сильними, щоб реалізувати свої воєнно-політичні проекти, які розроблялися десятиліттями. Назрівала війна за перерозподіл уже поділеного світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринки збуту. У цій війні зійшлися два воєнно-політичні блоки – Антанта (Росія, Франція, Велика Британія), з одного боку, і Центральні держави – Німеччина і Австро-Угорщина, у союзі з якими в різний час перебували Італія, Туреччина, Болгарія – з другого. На початку війни в союзі з Центральними державами перебувала Італія, тому це об’єднання називалося Троїстим союзом.

У ході війни Центральні держави і їхні союзники планували істотно потіснити держави Антанти в їхніх традиційних сферах впливу; Антанта, у свою чергу, прагнула розгрому Німеччини та її союзників і зміцнення свого становища в Європі та інших частинах світу.

 

Як складова Антанти Російська імперія сподівалася в результаті війни розширити свої кордони, істотнопослабивши або знищивши при цьому противників – Австро-Угорщину, Німеччину, Туреччину. У контексті цього завдання передбачалося реалізувати давні стратегічні цілі імперії – об’єднати під своєю владою всіх слов’ян (у першу чергу українців), захопити столицю Туреччини Стамбул і стратегічно важливі протоки Босфор і Дарданелли, що забезпечило б контроль у регіоні, зокрема над Балканами і Східним Середземномор’ям.

Характер війни ретельно приховувався. Усі воюючі сторони неодноразово оголошували, що війна ведеться заради визволення «малих народів», якими вважали й український. Крім того, Росія маскувала свої наміри посиланням на історичну місію, яку начебто їй належить виконати - визволити з-під мусульманського контролю християнські святині. Так, єпископ Харківський Антоній (Храповицький) проголошував: «На теперішню війну наш народ дивиться як на визволення християнства від навали єретиків і магометан, а кінцевою метою її бачить визволення Священного Царгорода з церквою Святої Софії та Єрусалимом з Господнім гробом».

Попри ці демагогічні заяви, війна з обох сторін мала несправедливий, грабіжницький, імперіалістичний характер.

У перший день Першої світової війни, 1 серпня 1914 року, лідери трьох найбільших галицьких партій утворили Головну Українську Раду (ГУР, голова – К. Левицький). Третього серпня ГУР видала маніфест до українського народу в Галичині, закликаючи до боротьби за визволення України. Однією з перших справ, якою зайнялась ГУР, було створення Української бойової управи (очолив К. Трильовський), а та, в свою чергу, спрямувала свою діяльність на організацію в австрійській армії окремого українського формування, що мало стати зародком української національної армії.

 

Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою "Українські січові стрільці" (УСС). Не будучи впевненим у його лояльності, уряд обмежив чисельність легіону УСС до 2,5 тис., хоча добровольцями записалось близько 28 тис. (для озброєння легіону австрійці передали 7 тис. важких однозарядних крісів, які ще в 1888 р. були зняті з озброєння). Для формування легіон на початку вересня перевели в Закарпаття, в район м. Мукачево. Тут було утворено три стрілецькі курені. Командиром легіону став директор Рогатинської приватної української гімназії М. Галущинський. Перший курінь очолив підстаршина Д. Вітовський, майбутній керівник збройного повстання 1 листопада 1918 р. у Львові. Ядро легіону становили члени довоєнного січового, сокольського і пластового руху.

 

В перші бої легіон УСС вступив в кінці вересня 1914 р. в районі Ужоцького перевалу. В кінці 1914 – на поч. 1915 р. стрільці охороняли карпатські перевали. "Усуси" проявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківка у травні 1915 р. (в жорстоких боях втратили 42 чол. вбитими); під Галичем у червні 1915 р. і над р. Стрипою влітку - восени 1916 р. (близько 1 тис. стрільців потрапило в полон, пізніше з них було сформовано полк Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем – полк, який брав активну участь в національно-демократичній революції 1917-1920 рр.).

 

Після великих втрат залишки полку УСС вивели в тил на доукомплектування, після чого в лютому 1917 він повернувся на фронт (очолив полк М. Тарнавський). У 1918 р. у складі австрійської армії полк УСС здійснив похід на Україну під командуванням сина австрійського ексгерцога Стефана-Вільгельма Габсбурга, якого, до речі, українці називали Василем Вишиваним (він знав українську мову і навіть писав українською мовою вірші). Пізніше Січові стрільці відіграли визначну роль в революційних подіях 1918 р. та творенні ЗУНР.

 

Отже, оцінюючи значення УСС, слід пам'ятати про те, що в силу своєї малочисельності вони, звичайно, не вирішували долю Першої світової війни, на фронтах якої вели активні бойові дії мільйонні армії, тому немає підстав, а врешті, й необхідності перебільшувати їх значення і роль у військових подіях 1914–1918 рр. Але це ні в якій мірі не применшує ролі і значення УСС, які в узагальненому вигляді полягали в наступному:

 

1. Це були перші військові формування українців після знищення українських козацьких полків Катериною II, вони стали зародком майбутньої армії.

 

2. УСС складалися з найкращих представників українського галицького суспільства – вчених, літераторів, журналістів, митців, студентської та гімназійної молоді тощо. Тому не дивно, що вони залишили після себе добре задокументовану історію легіону та багату літературно-пісенну спадщину.

 

3. Ідейна та культурно-мистецька спадщина УСС стала інтегральною частиною національної свідомості галицьких українців XX століття.

 

4. Велика пропагандистсько-виховна робота серед населення краю.

 

5. Їх героїзм та самопожертва служили прикладом наступним поколінням борців.

 

6. Діяльна конструктивна участь УСС у революційних подіях 1917–1920 рр. (до речі, на територіях, які були під контролем УСС, не зареєстровано жодного факту насильства щодо цивільного населення тощо).


Просмотров 695

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!