Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






РОЗДІЛ 2.Основні напрями зовнішньої політики Ірану



Зміни на світовій політичній арені відбиваються і на зовнішній політиці Ісламської Республіки Іран. При цьому важливу роль на формування зовнішньої політики ІРІ надає геополітична складова, а саме те, що Іран грає одну з домінуючих ролей в найважливішому регіоні планети - Західній Азії, куди входить Близький і Середній Схід, Кавказ, зона Каспійського моря, Центральна Азія. Іран займає найважливіше військово-стратегічне положення, будучи одночасно і средневосточной, і кавказької, і центрально-азіатській, і каспійської країною, країною, що омивається водами Перської та Оманської заток Індійського океану.

Також на формування зовнішньої політики впливає і внутрішньополітична обстановка і боротьба між такими політичними течіями як реформаторська і консервативна. Необхідно відзначити і те, що позиції президента М. Ахмадінежада по таких гострих питань як ядерна програма, військові операції НАТО в Іраку і Афганістані, відкрите заперечення Ізраїлю як держави, сприяло загостренню зовнішньополітичної обстановки навколо ІРІ.

Після ІІ світової війни іранські лідери розглядали свою країну як лояльного союзника Заходу, активно культивували відносини з США для протистояння радянському тиску. Зовнішня політика Ірану кардинально змінилася після Революції 1979 р., яка супроводжувалася антиамериканською риторикою. Вона привела до влади нових лідерів, переконаних в прошахських настроях Вашингтона. Побоювання, що тимчасовий уряд піде на переговори з США, призвели до захоплення радикалами американського посольства у листопаді 1979 р. Криза з заручниками була тим кроком, який невідворотно погіршував стосунки Тегерану з Вашингтоном. Багато хто з керівництва Ірану розглядав це як передумову для імплементації революційної зовнішньополітичної ідеології. Нова ідеологія базувалася на двох концепціях: “експорту революції” та незалежності від Заходу і Сходу. До часу розв’язання кризи з заручниками в січні 1981 р. ці ідеї були інкорпоровані в політику правлячої еліти.

На зміну паніранській геополітиці з етнічним забарвленням прийшла концепція “експорту революції”, яка виходить з світоглядного твердження, що мусульмани та немусульмани будь-якої країни можуть з її допомогою позбутися тиранів міжнародного імперіалізму. І США, і СРСР розцінювалися як дві імперіалістичні сили, які експлуатували держави “третього світу”. Це справжня геополітика під прапором ісламу. Політична еліта не мала розходжень щодо стратегії, однак існували тактичні розбіжності. Ліберали вважали, що пропаганда є достатнім засобом, який не потребує підкріплення матеріальною допомогою. Вони вказували на те, що Іран не отримував зовнішньої допомоги, а успіх революції грунтувався на відданості ідеям ісламу. Крім того, цитували Хомейні, що Іран не має наміру втручатися у внутрішні справи інших країн. Ці погляди є прийнятними з точки зору підтримання нормальних дипломатичних відносин.



Радикали розглядали Іран як провідника світової революції для звільнення “третього світу” загалом і мусульманських країн зокрема від імперіалістичного іга. Вони вважали, що пропаганда має підкріплюватися фінансовою та військовою допомогою. Прихильники цих ідей також часто цитують слова Хомейні про необхідність поширення ісламської революції. З 1979 р. обидва полярні підходи були присутні у зовнішній політиці. Прихильники поміркованості займали ключові пости в МЗС, а радикали, не маючи міністерських портфелів, впливали на політику щодо Лівану та країн Перської затоки.



В якості основних напрямків зовнішньої політики Ірану можна виділити наступні:

Іран та США. Протягом революції Хомейні та його прихильники рівною мірою звинувачували США і СРСР у згубному міжнародному впливі. Найбільшу загрозу для Революції становили Сполучені Штати, названі через підтримку шахського режиму “Великим сатаною”, і ця назва закріпилася за ними до 1987 р.

Основним напрямком зовнішньої політики стало усунення будь-якої політичної, економічної чи культурної залежності від західного капіталізму і східного соціалізму, зберігаючи вірність тільки ісламу. Найдраматичнішим символом революційного утвердження незалежності від Заходу і Сходу стала криза із заручниками. Захоплення американського посольства в Тегерані неурядовими угрупуваннями набуло міжнародного резонансу через post factum підтримку цієї акції Хомейні та Революційною радою. Криза тривала 444 дні і призвела до значного охолодження стосунків між Вашингтоном та Тегераном. Після 1980 р. у міжнародних питаннях Іран займав цілком протилежну до Сполучених Штатів позицію. Незважаючи на проведення секретних переговорів між Вашингтоном і Тегераном, відносини між країнами нормалізувалися лише наприкінці 1987 р.

Національна енергетична політика США у період адміністрації Дж. Буша була спрямована на недопущення домінування Ірану в регіоні Близького та Середнього Сходу. Засобом реалізації цієї мети було введення жорстких економічних санкцій проти Ірану. Зара президент США Барак Обама намагається розробити більш гнучку політику щодо Ірану,хоча США з 1979р. не підтримує дипломатичних зв'язків з Іраном. [7]Президент США Барак Обама ухвалив рішення продовження терміну дії санкцій проти Ірану, яке він пояснив тим, що "відносини США з Іраном все ще не нормалізовані", а досягнуті в 1981 році домовленості з Тегераном досі залишаються не виконаними.



Глава Білого дому повідомив Конгрес, що згідно із законом він продовжив дію відповідного указу від 14 листопада 1979 року, яким і були введені санкції проти Ірану. Санкції включають: заборону американським громадянам і компаніям вести бізнес у цій країні, в тому числі мати справи з іранськими компаніями в нафтогазовій галузі. Також санкції поширюються на треті країни - вони не можуть продавати зброю в Іран, а міжнародним кредитним організаціям заборонено видавати країні будь-які кредити.У відповідь на західні санкції Іран заборонив експорт своєї нафти в США і Євросоюз.

США та їх союзники підозрюють, що Іран працює над виготовленням ядерної зброї. Ісламська республіка твердить, що її розробки в галузі ядерної енергетики мають мирний характер. Світові лідери «об’єднані» щодо пошуків рішення у питанні ядерної програми Ірану і досягнення домовленостей до кінця встановленого терміну(24 листопада). Про це заявив держсекретар США Джон Керрі у четвер, 20 листопада, у Парижі перед від’їздом до Відня для участі у ядерних переговорах. «Ми хочемо домовленостей, але не будь-яких домовленостей. Ми маємо єдність у «групі 5+1», – зазначив Керрі.Метою ядерних переговорів є обмеження ядерної програми Ірану і зняття побоювань Заходу, що Тегеран створює ядерну зброю.Але згоди та і не було досягнуто і переговори продовжили до 1 липня 2015р. , хоч і Дж. Керрі заявляв, що “ переговори не можуть тривати вічно без будь-якого прогресу”, все ж погодився на продовження. [14]

Іран та ЄС. Частиною “конструктивного діалогу” з Європейським Союзом може стати діалог з питань безпеки з ОБСЄ, зокрема, переговори з питань колективної безпеки та охорони навколишнього середовища в Каспії. “Дипломатія шарму” президента Хатамі, що здійснюється у європейських столицях з 1997 р., включно з візитом в Мадрид в жовтні 2002р., зумовила підписання низки договорів з питань енергетики, інвестування та туризму і розтопила лід у відносинах з ЄС. У березні 1999 р. Президент Хатамі відвідав Італію, де досягнуто угоди про кредит обсягом 2 млрд.$. У жовтні 1999 р. аналогічний візит відбувся до Франції. З Великобританією врегульовано питання про сплату іранського боргу в розмірі 21,3 млн. фунтів стерлінгів. Відносини з Німеччиною для Ірану є стрижневими у європейській політиці, незважаючи на спад, зумовлений справою Міконоса. Після візиту Хатамі в березні 2000 р. стосунки між обома країнами покращились. Історичними можна назвати контакти на вищому рівні і з Грецією, що відновилися у 2004 р. через 2500 років після персько-грецьких війн. Європейський Союз є основним торгівельним партнером Ірану (80% імпорту припадає на країни ЄС), отже можливо, що ЄС надалі ігноруватиме політику Вашингтона щодо Ірану.

Інтерес до Ірану визначається необхідністю пошуків нових джерел енергопостачання. В цьому вимірі Європа намагається розвинути співпраці з Іраном, як однією з найбільш багатих на енергоресурси держав Каспійського регіону.

Формують політику такі фактори : 1) ЄС є найбільшим покупцем іранської нафти впродовж 2010-2013рр., частка ЄС в імпорті становить 30% . Деякі європейські країни – Франція, Велика Британія, Італія, Іспанія – через економічні та геополітичні фактори, все більше намагаються подолати санкції. Перш за все це спричинено зростаючим інтересом до освоєння енергетичних ресурсів Каспійського моря та шельфу Перської затоки. 2) ЄС зміцнює свою могутність в регіоні Перської затоки та Каспійського моря через реалізацію нових геостратегічних проектів (Транскаспійський) для підвищення своєї позиції у боротьбі за енергетичні ресурси регіону .

Нині позиція ЄС щодо іранського питання стала менш лояльнішою і передбачає розв’язання ситуації навколо ядерної програми Ірану з майбутнім зняттям санкцій, бо найбільший проект «Набукко» постачання газу до Європи неможливий без іранського газу. Реалізація зараз цього проекту стримується через відсутність достатньої кількості постачальників газу,а іранський газ наразі заблокований, запровадженими США санкціями. Певні політичні неузгодженості виникли у зв’язку з подвійною позицією Угорщини, яка розвиває співробітництво з «Газпромом» з використанням підземних сховищ газу на своїй території, які розглядались як важливий елемент проекту «Набукко». Укладання угоди між Росією і Болгарією у 2007р. щодо будівництва газопроводу «Південний потік» через Чорне море має потенціал уповільнити реалізацію проекту «Набукко». „Транскаспійський газопровід”, має стати частиною проекту „Набукко” з подальшим підключенням Ірану. Експерти зазначають, що даний проект постачання газу до Європи неможливий без іранського газу.

13 липня 2009 р. у м. Анкарі (Туреччина) було підписано Міжурядову угоду з реалізації проекту „Набукко” (Австрія, Болгарія, Румунія, Туреччина та Угорщина), ратифікація якої призведе до геополітичних зрушень у регіоні та дозволить змінювати маршрути постачання не лише для споживачів, а й для постачальників енергоресурсів - Азербайджанської Республіки та Республіки Туркменістан, а в перспективі – Ірану та Іраку, що сприятиме активізації торгівлі та зовнішньополітичних зв'язків.

19 червня 2014р. Відбулися переговорив в рамках “шістки” міжнародних посередників і Тегерана, де Верховний представник ЄС із зовнішньої політики Кетрін Ештон і глава МЗС Ірану Мохаммад Джавад Заріф обговорювали іранське ядерну програму. За словами іранського дипломата Зарифа, там було "вже узгодженно заголовок документа - Спільний всеосяжний план дій", але окремі учасники переговорів напередодні висловили стурбованість тим, наскільки успішно вони просуваються. Зокрема, глава французької делегації, політдиректор МЗС Франції Ніколя де Рінвьер заявив, що "на жаль, поки очевидного прогресу немає".[14]

В даний час у Відні проходить черговий раунд переговорів між Іраном і "шісткою" (Росія, США, Великобританія, Китай, Франція і Німеччина). Метою переговорів "шістки" міжнародних посередників і Тегерана є вироблення угоди, яка дасть світовій спільноті гарантії виключно мирного характеру іранської ядерної програми, в результаті чого мають бути зняті всі міжнародні санкції щодо Ірану.

Іран та Індія. Політика Індії щодо співробітництва у нафтогазовій сфері з країнами Середнього Сходу полягає не лише в експорті іранського газу по нафтопроводу «Іран-Пакистан-Індія» (ІПІ), але й в прямій участі у нафтогазових розробках.

У 2005 р. індійські нафтогазові компанії уклали договір з Іраном на експорт 5 млн. тонн іранського рідкого природного газу на рік. Зазначимо, що в індійській позиції є певні коливання, без сумніву пов’язані з американо-іранськими стосунками.

Іран та Японія. Однією з основних цілей енергетичної стратегії Японії є сприяння розширенню доступу національних компаній до великих родовищ Ірану.Передусім розглядається співробітництво з Іраном, як головного постачальника природного газу. При цьому велике значення мають технологічні розробки Японії в цій галузі, що дає перевагу таким компаніям, як «Імпекс», «Міцубісі», «Токіо інженірінг корпорейшн» та корпорації «Чійода». Іран зберігає провідне місце у п’ятірці найбільших країн-постачальників сирої нафти до Японії.

Іран та Росія. Відносини Ірану з Росією в 90-ті роки розвивалися порівняно добре. Іран і Росія підписали за останній час ряд угод, у тому числі про співробітництво у військово-технічної та ядерної областях. РФ здійснювала постачання в Іран сучасної зброї, включаючи МІГ і Су. Посол Ірану в Росії Мехді Сафарі в інтерв'ю газеті «Техран таймс» наприкінці вересня 1996 підкреслював, що Росія є потенційно вигідним і ємним ринком для іранських товарів, експорт яких може досягти 1 млрд. доларів на рік.

Росія висловилася проти наміру США ізолювати Іран від зовнішнього світу і веде з Іраном активний діалог, викликаючи невдоволення США. Іран зайняв дуже близькі з Росією позиції по ряду регіональних проблем (таджицька, карабахська, каспійська) і заявив про підтримку Москви в її протистоянні планам розширення НАТО на Схід.

Оцінюючи відносини Ірану з Росією в цілому, можна констатувати, що вони в даний час розвиваються успішно. Існуюче між ними раніше недовіру пішло в минуле. В Ірані з'явилось відносили до Росії термін «стратегічний союзник», хоча офіційні особи в Росії вважають, що про «стратегічне партнерство» можна говорити, лише маючи на увазі схильність двох держав підтримувати і розвивати довгострокові добросусідські відносини, не вкладаючи в нього іншого (військового) сенсу.

Іран став для Росії вигідним ринком збуту зброї та вимагав російської допомоги у розбудові свого військового потенціалу. Найбільшу увагу викликала співпрацяя в ядерній та балістичній сферах, така політика Ірану з точки зору Москви (наприклад, щодо азербайджансько-вірменського конфлікту абогромадянської війни у Таджикистані) все більше сприяла російському союзі з Ісламською Республікою. Для режимів аятол стосунки з Москвою були пріоритетними, саме тому вони визнали російське домінування у Центральній Азії та на Кавказі і співпрацювали у вирішенні регіональних конфліктів (тобто азербайджансько-вірменського, таджицького та афганського). Проте Іран не підтримав розвиток ісламських рухів на цих територіях, причиною цього стала релігійна відмінність та брак матеріальних можливостей, але Іран не чинив опору російській національній політиці та війнам на Північному Кавказі.[8]

Економічні інтереси Росії збігаються з інтересами Ірану та іншими країнами ОПЕК, насамперед з приводу підтримання високих світових цін на нафту. У газовій сфері Росії пріоритетним є налагодження співробітництва з Іраном у нафтогазовій сфері.

В останні роки стосунки Росії з Іраном погіршилися, особливо у політичній сфері. Москва не хотіла і не могла захистити Іран перед черговими санкціями ООН (2010 рік). Під впливом США Росія призупинила запуск електростанції „Бушер“ (введення в експлуатацію відбулося щойно у серпні 2010 року) і не виконала угоди про постачання найновіших оборонних систем (S-300),бо Росія наразі нездатна ні контролювати ядерну програму Ірану, ні „використовувати“ її для своїх цілей, особливо у відносин зі США. Росія не виключає американської чи ізраїльської інтервенції (бомбардувань) до Ірану, про що зазначає Стратегія Безпеки Російської Федерації до 2020 року. Ставлення Москви до розвитку „ядерного конфлікту“ надалі залишається відкритою проблемою. Малоймовірно, що Росія надасть військову або іншу допомогу на боці Ірану в разі відкритого конфлікту, але напевно вона намагатиметься відвернути таку акцію в рамках своїх політичних можливостей. Водночас, РФ розвинула дуже добрі економічні взаємини з Іраном,бо ізоляція Ірану з боку Заходу, недостатнє втручання Китаю та інших імперій створюють зручну ситуацію для Москви. Доки це питання не буде вирішено, доти Росія буде основним партнером цієї країни. Це дає їй величезні політичні та економічні вигоди та забезпечує основні зовнішні інтереси, особливо в регіоні Близького Сходу та Центральної Азії,але все частіше Іран схиляється до інших кооператорів.

Важливо, що політика РФ щодо Ісламської Республіки Іран нецілісна. З одного боку, Іран – її головний політичний та військовий союзник на Близькому Сході та добрий партнер у Центральній Азії та на Близькому Сході, що повинно схиляти російських керівників до нормалізації союзу з Іраном. З іншого боку, досить часто стосунки з Іраном трактуються предметно, як аргумент у торгах по формуванню відносин зі Сполученими Штатами, європейськими країнами, а навіть з деякими країнами Близького Сходу. Відсутність послідовності знеохочує ісламський режим до співпраці, формує атмосферу підозрілості у спільних контактах. Основною проблемою є той факт, що Росія хотіла би, але немає можливості контролювати дії Ірану. Теократичний режим веде власну міжнародну політику, метою якої є досягнення статусу регіонального лідера. Прагнення Ірану до ядерної зброї – основна незалежна змінна у закордонній політиці Росії.

Іран та Китай. Китай застосовує в Ірані тактику, яка передбачає інвестиції не тільки в енергетичну галузь, а й у будівництво доріг, інфраструктуру, військово-технічне співробітництво. Нині зростає співробітництво Китаю з Іраном в енергетичній сфері протягом 2009р-2012рр.

Іранські ліберали занепокоєні допомогою, яку надає КНР , через доступ на ринок дешевої, субсидійованої китайської продукції. Іранських споживачів не влаштовує якість продукції, яка надходить із Піднебесної. Іранський електорат стурбований впливом Китаю, який небажає дотримуватися своїх інвестиційних обіцянок, виплачувати свої борги в іноземній валюті і збільшувати обсяги імпорту сирої нафти. Іран, можливо, і здобув незалежність від Заходу, але Китай нав'язує свою залежність, хоча в більш м'якій формі, тому багато-хто з іранських лідерів починає переглядати свої попередні очікування, одночасно вивчаючи шляхи досягнення компромісів із Заходом з приводу ядерної проблеми. Є надії на двосторонні переговори між Іраном і США,для обмеження збагачення урану і прозорість своєї атомної програми, в обмін на зняття санкцій, покращення дипломатичних і фінансових зв'язків та однозначне визнання його права на збагачення в мирних цілях, що передбачені в Договорі про нерозповсюдження (ДНЯЗ).

Іран та Ірак. Для формування сучасних ірано-іракських відносин ключове значення мали революція в Ірані 1979 р. і прихід до влади в Іраку Саддама Хусейна. Відносини між клерикально-революційним шиїтським Іраном та націоналістично-секулярним Іраком, де шиїтською більшістю правила сунітська меншість, не могли бути неускладненими. Події у постсаддамівському Іраку не тільки впливають на його зовнішню політику, але й визначають зовнішньополітичний курс щодо найважливішого у геополітичному сенсі сусіда – Ірану. Хоча Тегеран і Багдад домінували в архітектурі безпеки Перської затоки протягом 20 років, вони зовсім не приречені бути вічними суперниками. Незважаючи на напруженість відносин між обома країнами після закінчення ірано-іракської війни у 1988 р., вони продемонстрували прагнення до співпраці. Наріжним каменем у двосторонніх стосунках залишається свобода судноплавства по ріці Шатт-ель-Араб та належності її фарватера.

Початок війни між Іраном та Іраком викликав значну стурбованість арабських держав Перської затоки. Всі арабські країни, за винятком Сирії та Лівії, стали на бік Іраку. У 1981 р. створено Раду із співробітництва держав Перської затоки. Хоча організація заявляла про свою нейтральну позицію у ірано-іракській війні, Іран розглядав її як частину іракської групи підтримки. У свою чергу, РСАДПЗ підозрювала Іран у підтримці антиурядових груп на території всієї Перської затоки. У грудні 1983 р. низка бомбових нападів відбулася в Кувейті, включно з інцидентами в американському і французькому посольствах. Вони були здійснені членами іракського шиїтського руху “Ад Давах”, який базувався в Тегерані. У травні 1985р. самогубця здійснив невдалу спробу вбивства правителя Кувейту. Загалом Іран уникав стосунків з РСАДПЗ як спільнотою, ігноруючи її існування. Стосунки з кожною з шести учасниць об’єднання різнилися. Наприклад, Іран і ОАЕ підтримували доброзичливі відносини, іранська торгівельна місія в ОАЕ базувалася в Дубаї - транзитному центрі, де товари, призначені для іранського ринку, вантажилися в невеликі судна для перевезення в іранські рибальські містечка. В Бахрейні, де правляча династія сунітська, а більшість населення – шиїти, підозри щодо намірів Ірану не завадили уряду покращити дипломатичні відносини з Тегераном. Жодних інцидентів не було між Іраном іКатаром, тому їх відносини характеризувалися політкоректністю.

Тегеран готовий надати військову консультаційну та матеріально-технічну допомогу Іраку в боротьбі з угрупованням Аль-Каїда, заявив один з представників Генштабу Збройних сил Ірану Мухаммад Хіджазі. Іракській провінції Ель-Анбар, розташованій біля кордону із Сирією, вже кілька тижнів тривають запеклі зіткнення військових і екстремістів, захоплення бойовиками Аль-Каїди. 3 грудня армія і спецслужби Іраку знищили 62 бойовиків Аль-Каїди під час спецоперації у поселенні Хальден та місті Рамаді.

Іран і Афганістан.Якісно нова геополітична ситуація започаткувалася на двох основних іранських зовнішньополітичних сценах: у Перській затоці та у Центральній Азії й на Кавказі. В ході афганських подій Іран виступив на боці хазарейців-шиїтів проти талібів-суннітів, тому його позиція з афганського питання виявилась близькою до американської. Повалення режиму талібів, який становив небезпеку для Ірану та сусідніх центральноазіатських держав, і встановлення в Афганістані американського контролю вплинуло на перегрупування країн в Центральній Азії та перерозподіл Каспію. Іран підтримав уряд Карзая та пообіцяв виділити 560 млн.$ на відновлення Афганістану.

Президенти Ірану та Афганістану Хасан Рухані та Хамід Карзай підписали угоду про співпрацю Кабула й Тегерана. Це угода про співпрацю у сфері безпеки, а також у політичній, економічній, соціальній і культурній галузях.

Карзай провів зустріч із Рухані в Тегерані 8 грудня, під час бесіди президент Ірану вкотре підкреслив, що Тегеран виступає категорично проти іноземної військової присутності не тільки в Афганістані, але і в усьому центральноазіатському регіоні.

Але всупереч офіційним заявам Ірану про підтримку шиїтів американські військові перехопили партію іранської зброї, яка повинна була надійти ісламістському угрупованню Талібан в Афганістані, заявив голова об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Пітер Пейс."Невідомо, яка іранська організація до цього причетна, але захоплена зброя, яка направлялася в Афганістан для Талібану, була зроблена в Ірані", - стверджує генерал.

У лютому 2007 року американське військове командування в Іраку звинуватило Іран у постачаннях іракським бойовикам удосконалених вибухових пристроїв. За даними військових США, Тегеран поставляв екстремістам-шиїтам в Іраку могутні вибухові пристрої, здатні знищити танк. До такого висновку прийшли американські фахівці після аналізу технології, за допомогою якої були створені ці пристрої. Жертвами атак з застосуванням таких бомб із моменту початку війни в Іраку в 2003 році стали понад 170 військовослужбовців США.

Командувач силами НАТО в Афганістані генерал Стенлі Маккрістал заявив, що є "очевидні докази", того що ряд бойовиків екстремістського руху "Талібан" пройшли підготовку в Ірані.За його словами, зазвичай Іран, з яким Афганістан межує на заході, надавав підтримку Кабулу в боротьбі з антиурядовими формуваннями. Проте тепер є "ясні свідчення" про постачання талібам зброї з Ірану, а також підготовки бойовиків для "Талібану" в цій країні, стверджує С.Маккрістал.Раніше командуючий військами НАТО в Афганістані вже заявляв про підготовку бойовиків "Талібану" в Ірані, проте тоді він стверджував, що такі факти були рідкістю, і допомога талібам не надавалася з боку Тегерана на державному рівні. За словами С.Маккрістала, нині сили НАТО "працюють" над припиненням і навчання бойовиків, і постачань озброєнь.[14]

Іран та Ізраїль. До революції Іран та Ізраїль були фактичними союзниками на Близькому Сході. Одним з перших кроків тимчасового уряду став розрив стосунків з Ізраїлем та заміна ізраїльського представництва в Тегерані на представництво ОВП. Уся торгівля з Ізраїлем була заморожена, особливо продаж нафти. Іранські лідери вважали існування Ізраїлю нелегітимним, оскільки воно грунтувалося на знищенні Палестини. Арабські уряди, які закликали до компромісу з Ізраїлем, зокрема, Анвар Садат в Єгипті, трактувалися як зрадники. Загалом відносини Ірану з арабськими державами розглядалися під кутом їх позиції щодо Ізраїлю. Іран був вороже налаштований до тих держав, які підтримували існування Ізраїлю – Єгипту, Йорданії, Марокко та Тунісу. Приязні стосунки розвинулися з прихильниками іранської позиції з даного питання – Алжиром, Лівією та Сирією. Незважаючи на безкомпромісну позицію, Іран закуповував в Ізраїлі деякі види озброєнь. За Аріелем Шароном, Іран з Іраком та Сирією віднесений до “військової коаліції”, у той час, як до “коаліції миру” включені Єгипет, Саудівська Аравія, Йорданія та Марокко.

15 серпня 2004 - Іран заявив, що вся територія Ізраїлю тепер знаходиться в радіусі ураження нових іранських балістичних ракет «Шехаб-3». Були проведені демонстраційні випробування ракети «Шехаб-3» з радіусом ураження 1300 км , При цьому Іран заявив, що йому вдалося підвищити її точність.Відповіддю на це стали проведені Ізраїлем 28 липня 2004 випробування модифікованої системи ППО Arrow II, створеної за сприяння США і покликаної захистити країну від іранської загрози. 18 серпня - Іран заявив, що завдасть увідповідь удару по ядерному реактору в Дімоні на півдні Ізраїлю, якщо той посміє атакувати іранську АЕС в Бушері. Ці висловлювання є реакцією на неодноразові заяви Ізраїлю про те, що він не допустить, щоб Іран володів ядерною зброєю, і для запобігання цьому готовий на все, включаючи удари по іранських ядерних об'єктах. За розпорядженням прем'єр-міністра Аріеля Шарона в ізраїльській розвідці «Моссад» створений спеціальний відділ, який займається іранськими ядерними програмами.

Після виступів Шимона Переса й Ехуда Барака про можливу атаку Ізраїлю та інших країн на Іран, іранський президент Махмуд Ахмадінежад висловив всю критику про Ізраїль. ''Ізраїль є заклятим ворогом Ірану, заявив Ахмадінежад, і початок подібних дій буде пов'язаний із його крахом''.

Очевидно, що Ізраїль, Сполучені Штати та їхні союзники здатні провести переможну війну проти Ірану. Вони мають достатньо вогневої могутності для того, щоб знищити Іран. Тим не менш, вони повинні серйозно подумати про наслідки удару по ядерних об'єктах Ірану. Оскільки це може призвести до збільшення кількості ісламістами терористичних актів по всьому світу. Також Іран дуже ризикує. Адже у випадку, якщо його буде переможено, то навряд чи він буде здатен зберегти під своїм контролем азербайджанські і курдські території, котрі нині входять до складу іранської держави.

Іран, який прагне нав’язати свої власні правила близькосхідному регіону, готовий ризикнути усім задля своїх гіпертрофованих геополітичних амбіцій. Не враховуючи той фактор, що коли безпека ізраїльської держави буде поставлена на карту, то вибору у Америки просто не буде. Адже Барак Обама не захоче бути першим президентом США, який дозволив би цьому статися. Крім того, президент Барак Обама знає, що в питанні підтримки Ізраїлю він матиме підтримку обох партій в Конгресі США.

 

 


Просмотров 641

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!