Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)


 

 

 

 



Лексико-семантична система мови 8 часть



Зіставний метод

Будь-який лінгвістичний опис, пов'язаний із вихо­дом за межі однієї мови, передбачає встановлення їх подібностей і відмінностей. Для цього використовують зіставний метод.

Зіставний метод (контрастивний, типологічний) сукупність при­йомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки.

Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених.

Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предме-

Методологія мовознавства

том є дослідження структури мови в її подібностях і від­мінностях. Ілюстрацією до використання зіставного ме­тоду служать такі теми: «Граматичні категорії дієслова в українській і англійській мовах», «Специфіка частин мови в українській та російській мовах» тощо.

Зіставний метод спрямований передусім на вияв­лення відмінностей між зістав люваними мовами, він ніби є зворотним боком порівняльно-історичного: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлю­вати відповідності, то зіставний насамперед шукає від­мінності, на що звернув увагу О. О. Реформатський: «Хоч у самій техніці застосування вони [порівняльно-історичний і зіставний методи — М. К.] можуть збіга­тися, «виходи» порівняльного і зіставного аналізу різ­ні: перший зорієнтований на виявлення подібного, дру­гий — на виявлення різного» [Реформатский 1962: 23—24].

Зіставний метод установлює між порівнюваними мовами відношення контрасту на всіх мовних рівнях: діафонію (фонологічні розходження), діаморфію (гра­матичні розходження), діасемію (семантичні розхо­дження) і діалексію (лексичні розходження). Вважаєть­ся, що він ефективний у вивченні споріднених і, особливо, близькоспоріднених мов, оскільки їх контрастні ознаки чітко виявляються на тлі подібних ознак.

Хоч перші спроби зіставного вивчення мов робили­ся ще у XVIII ст. і зіставний метод повністю сформу­вався в ЗО—40-х роках XX ст., але й до цього часу не розв'язана проблема мови-еталону (тла) зіставлення. Очевидно, жодна реальна мова не може бути вибрана за основу, бо в разі такого підходу матимемо образ дру­гої мови в дзеркалі першої (такий підхід доцільний лише в лінгводидактиці, тобто для практичних потреб навчання іноземної мови). Основою, еталоном зістав­лення (в ролі Іегіїшп сотрагаіїопіз) повинна стати іде­альна мовна система, спеціально сконструйована лінг­вістом таким чином, щоб у ній були представлені уні­версальні властивості всіх мов. Вона повинна також бути зручною для зіставлення з усіма мовами. Порів­няння живих мов із єдиною мовою-еталоном (посеред­ником) позитивно вплинуло б на результати досліджен­ня: дало б змогу отримати найбільш однорідні резуль­тати, які б легко піддавалися зіставному порівнянню. У цьому випадку набір відмінностей від мови-еталону ста­новив би специфічну характеристику досліджуваної

Методи дослідження мови

мови. На жаль, до цього часу така мова не сконстру­йована, хоча пошуки розв'язання цієї проблеми три­вають. Так, скажімо, для зіставних досліджень лек­сичної семантики на роль незалежної третьої системи пропонують інтернаціональну за своїм характером когнітивно-семантичну систему вселюдської мови — сукупність знань про дійсність [Манакин 1994: 153]. Для реалізації цієї ідеї потрібно створити універсаль­ний семантичний словник. Очевидно, це не буде зроб­лено в недалекому майбутньому, бо для цього необхідно мати семантичні словники якщо не всіх, то переваж­ної більшості мов світу. Ця робота тільки започатко­вується.

Зіставний метод пов'язаний з проблематикою мов­ної типології та універсалій (ці мовознавчі категорії є результатом застосування зіставного методу).

Мовна типологія — порівняльне вивчення структурних і функціо­нальних особливостей мов незалежно від їх генетичної природи.

Типологія, предметом якої є вивчення типів мови за їх внутрішньою організацією, структурою, назива­ється структурною, а типологія, яка вивчає мови че­рез призму виконуваних функцій, називається функціо­нальною.

Розвиток типології був підготовлений ученими XVIII ст. (праці з філософії мови Р. Декарта, Г.-В. Лейб-ніца, Й.-Г. Гердера, універсальна граматика Пор-Роя-ля). Справжнє типологічне дослідження мов виникло в 1809 р., коли Ф. Шлегель поділив мови на дві групи — мови з афіксами і мови з флексіями. Пізніше А. Шле­гель виділив аморфний тип, а флективні мови поділив на два підтипи — синтетичний і аналітичний. В. фон Гумбольдт, крім названих, виділив як окремий тип інкорпоруючі (полісинтетичні) мови американських індіанців. Ця класифікація, в основу якої покладено способи вираження граматичних значень і за якою всі мови поділяються на чотири типи — кореневі (аморф­ні, ізолюючі), аглютинативні, полісинтетичні (інкор­поруючі) і флективні, стала найбільш відомою і тради­ційною.

Пізніше з'являються інші типології, в основу яких покладені різні ознаки (наявність чи відсутність тонів, система голосних, порядок слів у реченні тощо). За та­ким підходом, що одержав назву характерологічного, одна й та сама мова залежно від основи класифікації

Методологія мовознавства

потрапляє в різні типи. Так, Е. Сепір в 1921 р. запро­понував типологію мов, в основу якої покладено спосо­би вираження в мові різних типів значень; техніку по­єднання морфем; наявність чергування звуків; рівень складності граматичних форм, ступінь синтезу слова. За цією класифікацією існує 21 тип мов.

Учені Празької лінгвістичної школи опрацювали типологію різних мовних рівнів, серед яких найвідо-мішою стала фонологічна типологія М. С. Трубецько-го. Г.А. Климов запропонував контенсивну типоло­гію (на основі способів вираження суб'єктно-об'єктних відношень у реченні). Відома синтаксична типологія І. І.Мєщанинова, за якою мови поділяються на номіна­тивні й ергативні. Варто згадати квантитативну ти­пологію Дж. Грінберга, котрий запропонував 10 індек­сів, за якими можна дати кількісну характеристику сту­пеня синтетичності, дериваційних потенцій мови тощо. Так, скажімо, за індексом синтетичності, в основі якого лежить відношення числа морфем (М) до числа слів (IV), який вираховується за формулою

М

V/ ' санскритська мова переважає в'єтнамську більше ніж у 2 рази (санскрит — 2.59, в'єтнамська — 1.06). Це означає, що санскрит є великою мірою синтетична мова, тоді як в'єтнамська мова — аналітичною, до того ж зі значним показником аналітичності: на 100 слів припа­дає лише 108 морфем (чим більше в мові багатомор-фемних слів, тим вищий індекс синтетичності, і навпа­ки). За індексом деривації (відношенням числа слово­твірних морфем до числа слів) ці мови протиставляються ще різкіше: санскрит — 0.62, в'єтнамська — 0 (у в'єт­намській мові зовсім немає словотвірних суфіксів). По­зитивним у квантитативній типології Дж. Грінберга є те, що в ній кожна з мов займає в класифікації певне місце відповідно до статистичного показника ознаки, за якою класифікуються мови.

Мовні універсали (від лат. ипмегзаііз «загальний») — суттєві влас­тивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшос­ті з них.

Мовні універсали визначають на основі трьох пара­метрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин; 2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові; 3) спільність

Методи дослідження мови

властивостей самих мовних структур. Прикладом мов­ної універсали першого типу може бути така: на люд­ській мові можна легко породжувати й сприймати нову інформацію; а другого — в усіх мовах виражені відно­шення між суб'єктом і предикатом, категорії посесив-ності, оцінки, множинності. Найбільша кількість уні-версалій належить до третього типу: вмові не може існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо в мові є троїна, то обов'язковою є й двоїна; якщо є протистав­лення приголосних за твердістю — м'якістю, то немає політонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одноморфемні і в мові наявний музикальний наго­лос; якщо є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо суб'єкт і об'єкт стоять перед дієсловом, то в мові є від­мінки; якщо є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розміщується після імен­ника в називному відмінку; якщо є категорія відмінка, то є й категорія числа.

Універсали показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмежен­ня, які накладаються на мову, і демонструють спіль­ність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універ­сали зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсали) й існу­ванням єдиних для всього людства способів осмислен­ня дійсності.

Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділя­ють діахронічні універсали. Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; спочатку виникають вка­зівні, особові й питальні займенники, а потім зворотні, присвійні, неозначені й заперечні. Діахронічний харак­тер мають переважно лексико-семантичні універсали: в усіх мовах слова із значенням «тяжкий» (вага) набува­ють значення «трудний», слова із значенням «гіркий» (смак) — «сумний, болісний, печальний», слова із зна­ченням «солодкий» (смак) — «приємний» тощо.

Мовні універсали поділяють на дедуктивні (вста­новлюються шляхом припущення, обов'язкові для всіх мов) та індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і статистичні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх назива­ють фреквенталіями); прості (елементарні), які ствер­джують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні(імплікаційні)у які стверджують певну

Методологія мовознавства

залежність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є й У).

Знання універсалій необхідне мовознавцям, які працюють у галузі ареальної лінгвістики, типології та історичної реконструкції. Говорити про ареальне збли­ження, генетичну близькість чи запозичення мовного явища можна лише тоді, коли доведено, що це не є універсалією.

Отже, зіставний метод має велике практичне зна­чення. За його допомогою виявляють збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для теорії та практики перекладу й методики навчання іноземних мов, розкривають конкретні специфічні особливості мови, які важко, а то й неможливо помітити при її «внутрішньому» вивченні, встановлюють спільні зако­номірності, властиві всім мовам, що дає змогу глибше збагнути будову людської мови загалом. На основі зі-ставного методу створені зіставні граматики різних мов і перекладні словники. Проблемам зіставного мовознав­ства присвячений спеціальний журнал «Стьпоставител-но езикознание», що виходить у Софії (Болгарія).

Структурний метод

Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод.

Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.

Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене. Основні ідеї теорії структуралізму можна звести до та­ких положень: 1) реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова як система; сис­тема не є сумою, що складається з елементів, вона ви­значає ці елементи; 2) відношення домінують над еле­ментами; основними є опозиційні відношення; 3) оскіль­ки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.

Мета структурного методу — вивчення мови як ці­лісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов'язані строгою системою лінг-вальних відношень.

Методи дослідження мови

Структурний підхід до вивчення мови не тільки до­цільний, а й необхідний, оскільки спрямований на вив­чення внутрішньої організації самого механізму мови. Тільки загальним напрямком філософських і взагалі наукових ідей XIX ст. пояснюється те, що мовознавст­во спочатку вивчало розвиток мови, а не її структуру. Девіз структурного методу — несуперечливий, об'єк­тивний і економний опис мовних фактів.

Структурний метод реалізується в таких чотирьох методиках: дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

Дистрибутивний аналіз

Основні принципи дистрибутивної методики розро­бив у 20-х роках XX ст. Л. Блумфільд, а в ЗО—50-х роках їх розвинув 3. Харріс, якого вважають творцем цієї методики.

Дистрибуція (від лат. дізігіЬиііо «розподіл») — сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших елементів.

Дистрибутивний аналіз методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.

Це своєрідний дешифрувальний підхід за принци­пом сентенції «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти» (назвіть мені оточення елемента, і я скажу, про який елемент ідеться). Можливість використання дистрибутивної методики при аналізі мовних явищ ви­ходить із розуміння, що кожна мовна одиниця має своє особливе оточення, тобто в дистрибутивних властивос­тях мовної одиниці реалізуються її внутрішні власти­вості, які відображають її функціональну роль. Немає двох одиниць, оточення яких би повністю збігалося. Деякі одиниці мови мають навіть одиничну дистрибу­цію, як, скажімо, укр. гайнувати поєднується лише зі словом час, англ. ат вживається тільки з /, нім. Ьіп — з ісН, а Ьізі — з йи. Навіть коли дві одиниці абсолютно однаково звучать, наприклад, укр. мати (іменник) і мати (дієслово), англ. іюо [їй:] «два» і іоо [іи:] «та­кож», то вони мають різне сусідство: іменник мати поєднується з прикметниками та присвійними займен­никами (добра старенька мати, моя, наша мати), діє­словами (мати прийшла), а дієслово мати з іменником У знахідному відмінку (мати успіх); після англ. іюо

Методологія мовознавства

[іи:] можуть іти іменники (/ Наие іию [їй:] зопз «Я маю двох синів»), тоді як частка іоо стоїть, як правило, в кінці фрази і не може мати ад'юнктів (/ ат іоо [їй:] «Я також», / НаVе іоо [їй:] «Я маю також»).

На основі аналізу дистрибуції мовних елементів ви­діляють дистрибутивні класи. Існує таке дистрибутивне правило: якщо два елементи перебувають в одному й тому самому оточенні, то вони належать до одного класу.

Перед лінгвістом у дистрибутивному аналізі стоять такі завдання (їх можна інтерпретувати і як послідов­ні етапи аналізу): 1) сегментація тексту (мовленнєвого потоку) на одиниці певного рівня (звуки, морфи, слова тощо); 2) ідентифікація виділених одиниць, тобто об'єднання їх у певні класи (фонеми, морфеми, лексе­ми тощо); 3) виявлення відношень між виділеними класами. Для ідентифікації мовних одиниць викорис­товують прийом субституції (в межах того самого ото­чення підставляють різні елементи):

Я купив п'ять книг

Я купив п'ять олівців

Я купив п'ять яблук

Я купив п'ять картин

Я купив п'ять жоржин тощо.

В одному і тому самому оточенні взаємозамінні еле­менти належать до одного дистрибутивного класу. У наведеному прикладі це клас обчислюваних іменників (див. неможливість фрази *Я купив п'ять молок, вод тощо).

При визначенні класів іноді виникають такі труд­нощі:

1) два елементи в одному оточенні взаємозаміню-ються, а в іншому — ні. Наприклад: Я написав листа, *Я написав борщ; Я зварив борщ9 *Я зварив листа; Це гарний лист. Це гарний борщ. У цьому випадку елементи належать до одного класу;

2) один елемент може замінятися двома чи більше послідовними елементами. Наприклад: Я писатиму лист, Я буду писати лист. У цьому разі елементи належать до одного класу, але різних підкласів (тут дієслова майбутнього часу, але перше становить синте­тичну форму, а друге — аналітичну);

3) та сама форма трапляється в різних позиціях, як було показано вище на прикладі англ. [іи:]. У такому разі ця форма представляє різні класи елементів.

Методи дослідження мови

Розрізняють три типи дистрибуції: доповняльну, контрастну та вільного варіювання. Це розрізнення ду­же важливе-для ідентифікації досліджуваних мовних одиниць.

Мовні одиниці знаходяться у відношенні допов­няльної дистрибуції, коли кожна з них трапляється в такій сукупності контекстів, у якій не трапляється жодна з інших, тобто коли мовні одиниці не трапля­ються в однакових оточеннях. Так, звуки [и] та [і] знаходяться у доповняльній дистрибуції, оскільки [и] на відміну від [і] не може стояти на початку слова і після м'яких приголосних. Якщо ж мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях і при цьому роз­різняють їх значення, то вони знаходяться в контрас­тній дистрибуції. Наприклад, звуки [и], [а], [у], [є] (бик бак бук бек). Коли ж певні мовні одиниці трапляються у тому самому оточенні і при цьому не розрізняють форм слів або значень, то вони знахо­дяться у стані вільного варіювання. Наприклад, пост­фікси -ти і -ть в інфінітиві (любити любить), за­кінчення -ові(-еві), -у(-ю) в давальному і місцевому відмінках іменників другої відміни (батькові батьку, кобзареві кобзарю).

Дистрибутивний аналіз набув широкого застосуван­ня в лінгвістиці. Він може бути використаний для ана­лізу мовних одиниць будь-якого рівня. За його допо­могою можна встановлювати систему фонем і морфем будь-якої мови, значення полісемічних слів, семантич­ну відстань між словами певної лексико-семантичної категорії тощо. Так, для встановлення системи фонем використовують три правила: 1) якщо два звуки ма­ють однакову дистрибуцію і не розрізняють смислу, то вони становлять варіанти однієї фонеми (рос. [г] і [у]; див.: [нлга] і [нлуа], [гьллва] і [уьллва]); 2) якщо два звуки мають однакову дистрибуцію і розрізняють смисл, то вони є різними фонемами (гад, вад, зад, лад, над, рад, сад, чад; кут, кат, кит); 3) якщо ж два звуки ніко­ли не трапляються в одному оточенні, то вони є предс­тавниками однієї фонеми (рос. [м] і [и]). Дистрибутив­ний аналіз для встановлення системи фонем українсь­кої мови використала В. С. Перебийніс [Перебийніс 1970].

Ефективне застосування знайшов дистрибутивний аналіз у лексикології. За його допомогою легко розме­жовують значення полісемічних слів. Так, скажімо, нас

Методологія мовознавства

цікавить, в одному чи в двох різних значеннях вжито дієслово грати в реченнях Учень грає на скрипці і Учень грає на нервах. Для того щоб відповісти на це запитання, необхідно поширити обидва речення з ура­хуванням усіх можливих оточень слова грати. Поши­рення за рахунок додатка в давальному відмінку Учень грає на скрипці учителю. Учень грає на нервах учите-лю не виявляє різниці. Однак це ще не всі дистрибу­тивні можливості дієслова грати. Перше речення мож­на поширити ще так: Учень грає на скрипці учителю романс. У другому реченні дієслово грати не може ма­ти поширення за рахунок прямого додатка (грати що). Отже, дієслово грати в наведених реченнях вжите в різних значеннях («виконувати що-небудь на музич­ному інструменті» і «дратувати кого-небудь»), оскіль­ки воно в цих реченнях має різну дистрибуцію. Дані, одержані за допомогою дистрибутивного аналізу, мо­жуть бути інтерпретовані мовою символів. Так, дист­рибутивною формулою дієслова грати в першому зна­ченні буде МпУзРгрІЧ^Ма, а в другому — МпУзРгрї^Ма, де N — іменник, V — дієслово, ргр — прийменник, п, 1, (і, а — відмінки (називний, місцевий, давальний, знахідний), 3 — третя особа. Як правило, багато­значні дієслова диференціюють свої значення уже на найбільш узагальненому синтаксичному рівні: різні значення реалізуються в різних (неоднакових) син­таксичних конструкціях. Пор.: Хлопець несе одеко­лон і Від хлопця несе одеколоном, де значення «до­ставляти щось кудись» дієслова нести реалізується у двоскладному реченні з підметом і прямим додатком (ЛпУ3;№а), а значення «поширюючись повітрям, става­ти відчутним» у безособовому реченні (ргрИ^УзМі). Пор. ще рос: взорваться от чего (от миньї) і взор-ваться чем (яростью), разойтись с кем і разойтись в чем (во взглядах), вспьіхнуть от чего (от огня) і вспьіхнуть как (зло), вертеть что (сигарету) і вер-теть чем (сигаретой).

Отже, дистрибутивний аналіз дає змогу точніше й об'єктивніше вивчати й описувати мовні явища. Оскіль­ки результати цього аналізу можна формалізувати, то во­ни можуть бути інтерпретовані мовою математики.

Практичне застосування дистрибутивний аналіз знайшов не тільки в лінгвістичних дослідженнях, а й у машинному перекладі (перш ніж перекласти речення з багатозначним словом чи омонімами, машина на осно-

Методи дослідження мови

ві їх оточення повинна визначити значення цих неод­нозначних форм), а також у методиці викладання мов у вищій і середній школі. Наприклад, відомо, що значні труднощі викликає розрізнення російських прикметни­ків і прислівників у формі вищого ступеня порівняння. Єдиний засіб, який може використати вчитель, — посла­тися на оточення цих форм: якщо аналізована форма відноситься до іменника, то це буде прикметник, якщо до дієслова, то це прислівник (Истина дороже. Ку-пил дороже). Це ж стосується розрізнення омоні­мічних форм англійських іменника, дієприкметни­ка (ргезепі рагіісіріе) і герундія (ТНе геайіпш ізп'і іпіегезііпд, Не І8 геасііпд, І атп іопй о/ геасііпд, І соиШп'і Неір геайіпд), німецьких прикметників і прислівників (Ег ізі 8еНг £ІйскІіск. Ег ІеЬі зіискііск). Дуже важливим є врахування дистрибуції у процесі засвоєння слів іноземної мови, денотативний обсяг яких не збігається з їх перекладними відповідниками. Так, скажімо, значення «огрядний» передається різ­ними словами англійської мови залежно від того, кого стосується ця ознака — дитини, жінки чи чоловіка (зіоиі тап, злеріитр иютап), значення «високий» пе­редається словом Ні§Н, якщо йдеться про неістоту (Ні§Н ігее, кі£к тоипіаіп), і словом іаіі, коли це стосується істоти (іаіі §ігІ, іаіі уоиіН).

Методика безпосередніх складників

Дистрибутивний аналіз перебуває в тісному зв'язку з методикою безпосередніх складників.

Методика безпосередніх складників (БС) — прийом подання сло­вотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучен­ня та речення у вигляді ієрархи складових елементів.

Основні принципи методики БС, як і дистрибутивно­го аналізу, були сформульовані Л. Блумфільдом, а далі розроблені представниками дескриптивної лінгвістики К. Пайком, Ч. Хоккетом, Р. Уеллзом і С. Четменом.

В основу аналізу за БС покладено поступове члену­вання висловлення на бінарні складники, яке про­довжується доти, доки не залишаться неподільні еле­менти (кінцеві складники). Речення (коли йдеться про аналіз за БС на синтаксичному рівні) поступово згорта­ється до «ядерної» одиниці, тобто одиниці, яка лежить в основі його будови. У членуванні речення, як і сло-

Методологія мовознавства

восполучення, дотримуються принципу: один із БС по­винен бути ядром членованої конструкції, а інший — периферійним елементом. Так, скажімо, у словосполу­ченні моя книжка слово книжка — ядро, а моя — пе­риферійний (маргінальний) елемент, у словосполучен­ні написати листа дієслово написати — ядро, а лис­та — маргінал.

Аналіз за БС ґрунтується на таких строгих пра­вилах: 1) кожен раз дозволяється зробити тільки одне членування; 2) у процесі поділу не допускається перестановка складників; 3) у кожному членуванні береться до уваги тільки результат останнього чле­нування.

Процес аналізу за БС продемонструємо на реченні Маленька дівчинка їсть велике яблуко. Членування речення починається з виділення найтісніше пов'яза­них між собою складників, тобто з блоків, які ле­жать в основі структурної будови речення. Найтісні­шими блоками тут є маленька дівчинка (перший по­діл) і велике яблуко (другий поділ). Далі виділяємо групу присудка їсть велике яблуко9 тому що на цьо­му етапі членування (третій етап) цей блок є найтісні­шим, адже словосполучення велике яблуко в цілому підпорядковане присудкові — дієслову їсть. Нарешті (четвертий етап) групу підмета об'єднуємо з групою присудка. Результати аналізу за БС прийнято зобра­жати схематично під аналізованою структурою. Гра­фічно аналіз наведеного вище речення матиме такий вигляд:

Маленька дівчинка їсть велике яблуко

ч-1 и=ч

Окремо від аналізованого речення результат аналі­зу зображують у вигляді дерева:

Аналіз за БС перекладу цього речення англійською мовою матиме дещо інший вигляд через наявність тут артикля:

Методи дослідження мови

А ІШІе §ігІ еаі8 а Ьі§ арріе

Коли ж усувати складники у послідовності їх виді­лення і залишити останні два складники, то отримає­мо ядерну структуру дівчинка їсть (§ігІ еаіз).

Слід зазначити, що деякі засновки методики БС є надто жорсткими. Тому дотримуватися бінарного поді­лу не завжди можливо. У мові є слова і конструкції, які поділяються не на дві, а на три частини, наприклад: примор'-я, сад і город.

Таким чином, аналіз за БС є основним прийомом сегментації мовного матеріалу і виділення фундамен­тальних одиниць, які конструюють модель мови, а також визначення ієрархії складників у словах, сло­восполученнях і реченнях. Практичне застосування цей аналіз має в системах автоматичного перекладу для синтаксичного аналізу і синтезу речень (згортан­ня і розгортання за БС). Використовують його і в лінгводидактиці. До речі, він і зародився як негатив­на реакція на практикований у школах синтаксич­ний розбір речень. На думку основоположників ме­тодики БС та деяких їхніх послідовників, синтаксич­ний аналіз речення за його членами є недостатньо ефективним. Скажімо, в реченні Життя учителя в селі стало цікавим член в селі можна інтерпретува­ти як обставину, означення і навіть як додаток за­лежно від того, як буде поставлено запитання (життя де, життя яке чи життя в чому?). Саме тому предс­тавники дескриптивізму вважали за необхідне замі­нити традиційний розбір речення за його членами аналізом за БС, який, за їхнім переконанням, розкри­ває послідовність процесу породження речення чи сло­ва й показує внутрішню підпорядкованість їх склад­ників.

Методика аналізу за БС і до її теоретичного обґрун­тування мала стійкі традиції в європейських школах, тільки вона подавалась як структурні схеми складно­го речення і як членування слова на твірну і похідну основу. Так, речення типу Настала довгождана вес-

Методологія мовознавства

на, і зацвіли київські каштани, які давно стали сим­волом нашої столиці має таку структурну схему:

Вона читається так: підрядна частина які давно стали символом нашої столиці приєднується до головної за­цвіли київські каштани9 а уже цей цілий блок приєдну­ється сурядним зв'язком до частини настала довго­ждана весна.

Аналіз за БС дає змогу наочно показати послідовні ланки (й етапи) механізму творення слова. Так, слово спіднизу утворене не від с- + піднизу чи спідниз + -у, а з двох частин спід + низу, які в свою чергу також скла­даються з двох морфем:

с п і д н и з[у|

ч=*__ьн

Алгоритм творення російського слова учительство-вать графічно може бути зображений у такий спосіб:

Учительствовать

ч^-=4=!_І

Цю схему розшифровують так: від кореня уч- утво­рене слово учить, яке стало твірною основою для по­хідного учитель (учи + тель), від слова учитель за допомогою суфікса -ство утворений дериват учительс­тво, а від нього за допомогою суфікса -ова- та інфінітив­ного постфікса -ть утворене все наведене вище слово.

Незважаючи на ефективність, методика БС має один серйозний недолік: вона не може розв'язати проблеми інваріантності в лінгвістичних досліджен­нях, тобто визначити, які конструкції є тотожними, а які — ні. Так, речення Спів пташок, Вивчення мови і Запрошення кіноактора за методикою БС матимуть однакову структуру, яку формально можна передати, як ІУЛЛ^ (іменник у називному відмінку 4- іменник у


Просмотров 633

Эта страница нарушает авторские права



allrefrs.ru - 2023 год. Все права принадлежат их авторам!