Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Лексико-семантична система мови 6 часть



Мова та історія (розвиток мови)

Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й кон­вергентний розвиток мов, утворення допоміжних спіль­них мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих пе­ретворень криються не в структурі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного роз­витку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатич­ності, заповзятості (див. про це: [Аврорин 1975: 152; Мартіне 1972: 81—82]).

Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними від­мінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.

Серйозні контактно зумовлені зрушення починають­ся з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середови­щі. У двомовних групах людей дві мовні системи всту­пають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією. Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, чис­ла, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мов­на, а значить і етнічна, асиміляція (див. про це: [Марти­не 1972: 86]).

Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвер­гентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку де­кількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто «особливі типи ареально-історичної спільності мов, які ха­рактеризуються певною кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок три­валого й інтенсивного контактування і конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору» [Лин-гвистический знциклопедический словарь 1990: 617].



Теорія мови

Термін мовний союз уведений у науковий обіг М. С. Трубецьким у 1923 р. (стаття «Вавілонська вежа і змішування мов»). За Трубецьким, до мовного союзу належать ті мови, які суттєво подібні у морфології та синтаксисі, рідше — у фонетиці і мають спільний фонд культурних слів, але не пов'язані системою звукових відповідників і корінною (споконвічною) елементар­ною лексикою. Таким чином, мовні союзи характери­зуються певною спільною для мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю структурно-типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз — це рух мов до інтеграції, який зупинився на півдорозі [Георгиев 1972: 40], це, образно кажучи, набу­та спорідненість.

Як приклад звичайно наводять балканський мов­ний союз. До нього належать грецька, албанська, ру­мунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови. Ці мови характеризуються, як правило, такими спільними ознаками: а) збігом форм родового та давального відмінків; б) наявністю постпозитивного артикля; в) відсутністю інфінітивної форми дієслова; г) описовим утворенням форми май­бутнього часу (за допомогою дієслова зі значенням «хо­тіти»); ґ) утворенням числівників від одинадцяти до дев'ятнадцяти за зразком «один + на + десять»; д) на­явністю зредукованого голосного. Крім цього, названі мови помітно прямують від синтетичної до аналітичної будови і мають багато спільного в лексиці.



З інших мовних союзів можна назвати західноєвро­пейський, гімалайський, поволзький (волго-камський) і кавказький.

Тривале й інтенсивне контактування мов може призвести до асиміляції однієї з мов, тобто до її втрати, але втрачена мова не зникає безслідно. Сліди витісне­ної мови отримали в мовознавстві назви субстрат і су-перстрат.

Субстрат (термін Дж. Асколі) — мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів у мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови.

Наприклад, кельтський (галльський) субстрат для французької мови, фракійський субстрат для румунської мови, іберійський субстрат для іспанської мови, дравід-

Мова та історія (розвиток мови)

ський субстрат для індійських мов, фінський субстрат для російських говірок півночі європейської частини Росії.

Суперстрат (термін В. Вартбурга) мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців у мові-переможниці корінних жителів.

Так, скажімо, латинська мова стала суперстратом для мов Західної Європи, німецька для чеської, мова норманських завойовників для англійської, германська мова франків для французької, тюркська мова волзько-камських болгар для слов'янської болгарської та ін.

Близьким до перелічених є термін адстрат.

Адстрат (термін М. Вартолі) — сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.



На відміну від субстрату і суперстрату цей тип мов­ної взаємодії є нейтральним: при ньому не відбуваєть­ся асиміляції етносу і розчинення однієї мови в іншій; це своєрідний прошарок між двома мовами. Як прик­лад можна навести білорусько-литовський, словенсь­ко-італійський та інші адстрати.

Сучасний стан будь-якої мови — це результат її дов­говічної історії, де різноманітні мовні впливи відбили­ся в ній у вигляді субстратних, суперстратних та адстратних нашарувань. Так, скажімо, в англійській мові можна виявити сліди неіндоєвропейської іберій­ської мови перших поселенців на Британських остро­вах, кельтської мови бритів і гаелів, латинської мови поселенців перших століть нашої ери, західногерман-ської мови англів, саксів, фризів, ютів, які завоювали Британію в V—VI ст., північногерманської мови скан­динавських вікінгів, які владарювали в Англії в X ст., французької мови норманських феодалів, які підкори­ли Британію в XI ст.

Внутрішні причини мовних змін

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі:

1) антиномія позначу вального і позначуваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позна-

Теорія мови

чуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги (див. асиметричний дуалізм мовного знака С. О. Карцевського в темі «Знакова природа мови»), що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одно­го боку, і синонімії — з іншого;

2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма. Наприк­лад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за продуктивними словотвірними моделями, трапляють­ся такі оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що приведені у відповідність до їх твірних основ малюва­ти, випрати, догнати. Норма таких форм не допус­кає, як не допускає змінювання запозичених слів ти­пу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому, що заборо­нена форма стає нормативною. Ще недавно в україн­ській мові, як тепер у російській, слово пальто нале­жало до невідмінюваних іменників, однак у мовленні пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині відмі­нювання іменника пальто є кодифікованою нормою. У сучасній російській мові норма не дозволяє утво­рення дієприкметників майбутнього часу від дієслів доконаного виду (*напишущий, *построящий)у діє­прикметників умовного способу (^написавший би, *построивший бьі) та дієприслівників від окремих дієслів (*тря, *могя, *жня, *берегя, *пекя), хоч деякі з таких форм трапляються не тільки в усному мовлен­ні, а навіть у художній літературі. Так, у М. Гоголя є такі фрази, як «человек, не предт>явящий паспорт», «казак, желавший би...» та ін.;

3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й над­лишкової інформації. Внаслідок такої антиномії зміню­ється форма слів, їх категоріальне значення (спаси бо(і)г —> спасибі, автомобіль —> авто, телевізор —> те-лик, метрополітен —> метро) та синтаксичні конструк­ції. У мовознавстві навіть існує думка, що одні мови, наприклад, французька, орієнтовані на слухача, а інші (зокрема, німецька) — на мовця [Балли 1955: 60];

4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з'явля­ються внаслідок суперечності між стандартним і експре­сивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, на-

Мова та історія (розвиток мови)

приклад, слово автомобіль з часом звузило своє вжи­вання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка (Сідай у мою тачку, підвезу). Див. ще: моряки кора­бель називають посудиною, студенти гуртожиток обща-гою, англійці метро іменують поряд з ипйег&гоипд, «під­земка» ще й експресивнішим іиЬе «труба». Російські жартівливі оказіоналізми типу мало людев, сколько звез-дей, сказамши; все пропато, поломато, и тропинка за-топтата також є наслідком прагнення експресивні­ше передати інформацію. Таким чином у мові розви­ваються різноманітні синонімічні засоби. Слід мати на увазі, що всі метафори та метонімії також виникають як експресивні індивідуальні новотвори. З індивіду­ально-експресивних явищ мовлення бере свій початок і фразеологія;

5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обся­гу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам'ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують мовні виражальні засоби. З одного боку, описові номінації замінюються однослівними (електричний поїзд електричка, Літературна газе­та Літературка, рос. зачетная книжка зачет-ка), а з іншого — однослівні назви одержують розгор­нуті синонімічні перифрази (продавець працівник прилавка, лікарі люди в білих халатах, нафта чорне золото, рос. Япония страна восходящего солн-ца). Як приклад скорочення коду можна назвати усу­нення з української літературної мови багатьох термі­нів спорідненості і свояцтва та заміна їх описовими зворотами (вуй дядько по матері, стрий дядько по батькові, зовиця чоловікова сестра тощо).

Усі названі антиномії є конкретним виявом загаль­ного закону розвитку — суперечності між потребами спілкування і мовними можливостями. Отже, мова — це вічно живий конфлікт.

Внутрішні причини мовних змін виявляються в та­ких тенденціях мовного розвитку:

1) тенденція до економи мовних засобів і зусиль мовців. Вона простежується на всіх рівнях мови. Із

Теорія мови

обмеженої кількості фонем будується необмежена кіль­кість слів, максимально використовуються мовні форми (багатозначність слів, багатозначність відмінкових форм тощо). Так, у східнослов'янських мовах відбулась уні­фікація закінчень давального, орудного і місцевого від­мінків множини. Різні відміни іменників мали різні відмінкові закінчення:

Д. столомть полемь син-ьм-ь

О. столи поли синами

М. СШ0Л^Х7> П0ЛиХ7> СЬІН7>Х7>

Нині всі іменники незалежно від відміни, до якої вони належать, у цих відмінках мають відповідно за­кінчення -ам, -ами, -ах (укр.: столам, столами, столах; полям, полями, полях; синам, синами, синах).

Очевидно, сюди потрібно віднести і всі випадки так званого вирівнювання за аналогією. Так, в давньорусь­кій мові була група атематичних дієслів, куди входили бити, дати, Ьсти, ві>дї>ти і имі>ти> з особливими дієвід­мінюваними формами: имамь, имаши, имать, имамт>, имате, ймуть. Оскільки ця група була невеликою, то деякі з цих дієслів за аналогією до всіх інших стали набувати форм типу маю, маєш, має, маємо, маєте, ма­ють. Роль явища аналогії на семантичному рівні де­тально описана українським мовознавцем О. О. Тара-ненком [Тараненко 1980]. У мові знаходить свій вияв і тенденція до економії зусиль мовців (у мовознавстві існує навіть теорія мінімального зусилля). «Постійну суперечність між потребами спілкування людини та її прагненням звести до мінімуму свої розумові та фізич­ні зусилля можна розглядати як рушійну силу мовних змін. Тут, як і в інших випадках, поведінка людини підпорядкована законові найменшого зусилля, відпо­відно до якого людина витрачає свої зусилля лише ті­єю мірою, якою це необхідно для досягнення певної мети» [Мартине 1963: 532—533]. Ілюстрацією цієї тен­денції є фонетичні процеси асиміляції, дисиміляції, діерези, протези, епентези, гаплології, сингармонізму, скорочення довжини слів у деяких мовах тощо. Однак економія у чомусь одному нерідко спричинює появу нових засобів вираження в чомусь іншому. Економія зусиль може виявлятися тією мірою, якою зберігаєть­ся комунікативна придатність мови;

Мова та історія (розвиток мови)

2) тенденція до вираження різних значень різни-ми формами. Ця тенденція є протилежною поперед­ній — економії мовних засобів. Яскравим прикладом вияву її є відштовхування від омонімії. Так, в україн­ській мові є омонімічна пара лічити «називати числа в послідовному порядку» і лічити «вживати заходи для припинення якогось захворювання». Нині помітна тен­денція до формального розмежування цих значень: у другому випадку стала вживатися форма лікувати. Подібні факти, яких виявлено багато, описані Л. А. Бу-лаховським у статті «Із життя омонімів» [Булаховсь-кий 1978: 330—342];

3) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює оперативній пам'яті (7+2 склади). У мовах довжина слів, як правило, не перевищує 9 складів, а морфемна структура — 9 морфем;

4) тенденція до абстрагування мовних елемен­тів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними: на основі конкретних значень розвиваються абстрактні значення в лексиці, на основі повнозначних слів — абстрактніші службові, на основі семантико-граматич-них іменних класів — формалізована (абстрактна) ка­тегорія роду тощо.

Вчені називають і менш важливі тенденції. Усі во­ни спрямовані на вдосконалення мовного механізму і збереження мови в стані комунікативної придатності. Дехто змовознавців уважає, що всі або більшість із перелічених тут тенденцій не можна вважати внутріш-ньомовними. Б. М. Головін не визнає інтрамовного ха­рактеру тенденцій мінімальних зусиль і складності мовних одиниць. «Якщо механізм мови змушений весь час пристосовуватися до фізіологічних особливостей людського організму, а людський організм, безумовно, щось зовнішнє щодо мови як знакової системи спілку­вання, — це означає, що перед нами не внутрішні, а зовнішні причини мовного розвитку, дуже подібні до різних спеціальних впливів на мову за своєю первин­ністю щодо неї. «Необхідність поліпшення мовного ме­ханізму» і «необхідність збереження мови у стані ко­мунікативної придатності» не можуть, очевидно, бути в самій мові — вони виникають у суспільстві і ним підтримуються, а це означає, що й вони не можуть розглядатися як «внутрішні причини» мовного розвит­ку; достатньо нагадати добре відомий факт припинен-

Теорія мови

ня мовного розвитку в тих випадках, коли мова пере­стає вживатися і зникають дві згадані вище необхіднос­ті» [Березин, Головин 1979: 247]. По суті, взагалі запе­речуються внутрішньомовні чинники лінгвальних змін.

Ще чіткіше ця думка звучить у такій цитаті: «Мо­ва, взята сама по собі, поза її зв'язком із соціальними і психофізичними умовами її буття і розвитку, очевидно, не має жодних внутрішніх стимулів розвитку» [Бере­зин, Головин 1979: 248]. Власне мовною Головін ува­жає тільки внутрішню структурну зумовленість усіх змін у мові: форма змін завжди зумовлена наявним у мові матеріалом і закономірностями його функціону­вання.

Більшість учених визнають існування зовнішніх і внутрішніх причин мовного розвитку. Більше того, в мовознавстві не раз виникала дискусія, які причини — внутрішні чи зовнішні — є визначальними в розвитку мови. Як правильно зазначає Н. Б. Мечковська, «[...] було б безнадійною витівкою вирішувати, що сильніше змінює мову — внутрішні чи зовнішні сили. В історії мови не буває лабораторно «чистих» зрушень, зумов­лених єдиною причиною, то зовнішньою, то внутріш­ньою. Було б необачно також пов'язувати внутрішні чинники зі змінами мовної структури, а зовнішні — з подіями зовнішнього боку мови (тобто зі змінами у вза­ємовідношеннях мови і суспільства), — саме тому, що в реальному житті мови різні спонукальні сили взає­мопов'язані і діють одночасно» [Общее язьїкознание 1983: 359]. Незаперечна істинність висловленої тут думки підтверджується й тим, що поділ причин мов­них змін на зовнішні і внутрішні є умовним, оскільки мова, суспільство і пізнавальна діяльність людей взає­мопов'язані, і мав рацію А. Соммерфельт, коли ствер­джував, що всі зміни в кінцевому підсумку мають со­ціальний характер.

Український мовознавець С. В. Семчинський за­пропонував іншу класифікацію причин мовних змін. Графічно вона має такий вигляд:

Чинники мовного розвитку

т

позамовні

зовнішні

внутрішні

Мова та історія (розвиток мови)

За цією класифікацією чинники мовних змін поді­ляються на позамовні, до яких належать розвиток люд­ського суспільства, його матеріальної і духовної куль­тури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо, і мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і внутрішні. До зовнішньомовних причин автор відно­сить контактування мов, яке може посилити вже наяв­ні в мові тенденції або породити нові. До внутрішньо-мовних чинників відносять прагнення мови до само­вдосконалення.

Темпи мовних змін

Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й не вся лек­сика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводеш, найнеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов'язко­ві для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків [Сводеш 19606: 23—52; Сводеш 1960а: 53—87].

Темпи змін залежать від багатьох причин. Фоне­тичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швид­ше за сприятливих умов. Так, наприклад, у XII ст. зни­кають у давньоруській мові зредуковані голосні [ь] і [ь] за умови, коли вони знаходилися у слабкій позиції (в кінці слова, перед складом із голосним повного тво­рення та перед складом із [т>], [ь] у сильній позиції). Звуки, які знаходилися у сильній позиції (під наголо­сом, перед складом із слабкими |/ь], [ь]), перейшли в голосні повного творення [о], [є] (сьнь сон, ст>на сна, дьнь день, дьнкх дня). Процес занепаду зреду­кованих не проходив одночасно на всій території по­ширення давньоруської мови. Він ніби пересувався з півдня на північ. Доведено, що в XIII ст. на новгород­ських землях ці зредуковані голосні ще зберігалися.

Отже, в різних говірках темп змін звуків неоднако­вий. Про це свідчить також історія звука [£]. У смо­ленських говірках він був утрачений у XIII ст., тоді як у Москві він вимовлявся до початку XVIII ст.

, Теорія мови

У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Так, зане­пад зредукованих призвів до інтенсивної перебудови всієї фонологічної системи давньоруської мови: пе­рестав діяти закон відкритого складу і закон складо­вого сингармонізму; набули широкого розповсюджен­ня односкладові слова, з'явилися нові чергування го­лосних (чергування [о], [є] з нулем звука, а згодом в українській мові чергування етимологічних [о], [є] з [і], що стало специфічною рисою української фонети­ки); почали діяти процеси асиміляції, дисиміляції, спрощення голосних; оформляється співвідносність приголосних за дзвінкістю — глухістю і за твердістю — м'якістю.

Як бачимо, період XII—XIII ст. відзначався бурхли­вими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ть], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.

Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше. Для всіх східнослов'янських мов такими були XIII—XIV ст. Са­ме в той час замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта. У той же приблизно період з коротких активних дієприкмет­ників теперішнього й минулого часу виникли дієприс­лівники, відбувся перерозподіл й уніфікація типів від­мін іменників, занепад двоїни, розвиток категорії істот тощо.

Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не зміню­ється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціо­нування мови як засобу спілкування.

Темпи мовних змін залежать також від соціаль­них умов функціонування мови, від мовних контак­тів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не врахо-

Мова та історія (розвиток мови)

вувати й типологічні властивості мови. Аглютина­тивні мови, скажімо, змінюються повільніше від флек­тивних.

Питання про прогрес у розвитку мов

Поняття прогресу в мові в різні періоди трактува­лося неоднаково. Ученими античності, середніх віків та епохи Відродження ця проблема взагалі не порушу­валася, оскільки тоді питання історичного підходу до вивчення мови не було відомим. Уперше зробили спро­бу пояснити розвиток мови представники порівняльно-історичного мовознавства, оскільки вони вважали, що історичний розвиток мови — це спосіб її існування. Ідея про походження всіх індоєвропейських мов із однієї прамови і еволюційна теорія Ч. Дарвіна породи­ли натуралістичний напрям у мовознавстві. Його представники — А. Шлейхер, Ф.-М. Мюллер та інші — твердили, що мова як живий організм у своєму розвит­ку переживає два періоди: період розвитку, який на­лежить до доісторичних часів, і період розкладу, дегра­дації (історичний період). Причина цього — відкриті ними факти багатства форм давньоіндійської мови (санскриту) і бідності форм (порівняно із санскритом) у сучасних індоєвропейських мовах. Однак уже Р. Раск зауважив, що простота мовної структури має деякі пере­ваги порівняно із складною мовною структурою.

Пізніше лінгвісти простежили в деяких мовах тен­денції, які засвідчують прогрес у їх розвитку. Так, зокре­ма, В. Гумбольдт стверджував, що для мови характерне постійне вдосконалення, яке пов'язане з прогресивним рухом суспільства, з духовним удосконаленням наро­ду. На його думку, три типи мов — кореневі, аглютина­тивні і флективні — засвідчують поступальний рух людського духа від примітивних форм розвитку до більш досконалих.

Прогрес у мовних змінах вбачали І. О. Бодуен де Куртене та О. Єсперсен. На підтвердження своєї дум­ки Бодуен де Куртене наводив такі факти: 1) пересу­нення вперед більш задніх артикуляцій, що робить мовлення членороздільнішим, чіткішим; 2) скорочен­ня довжини слів, як це сталося в більшості мов, особ­ливо англійській; 3) спрощення граматичних систем. Єсперсен, як і Гумбольдт, пов'язував прогрес із морфо­логічними типами мов. Найдосконалішими вважали

Теорія мови

аналітичні мови. Переваги аналітичних мов вбачали в тому, що форми стали коротшими (їх легше вимовля­ти), їх стало менше (їх легше запам'ятати), утворення форм стало регулярнішим (не потрібно запам'ятову­вати аномалії, винятки), аналітичний спосіб виражен­ня граматичних значень є зручнішим від синтетич­ного (легше виражати значення), відсутність узго­дження полегшило користування мовою (не стало повторень у вираженні того самого граматичного зна­чення).

Ідеї Єсперсена свого часу були підтримані В. М. Жир-мунським, який твердив, що аналітична система відпо­відає вищій стадії в розвитку мислення.

Подібні думки про різні морфологічні типи мов як послідовні стадії в їх розвитку пропагували М. Я. Марр та його послідовники. На їхню думку, розвиток мов пов'язаний з розвитком економічних формацій, вироб­ництва. Маррівська теорія єдиного глотогонічного про­цесу називає такі стадії в розвитку мов: аморфну, аморфно-синтетичну, аглютинативну, флективну. Ці стадії відповідають суспільно-економічним формаці­ям, а перехід від однієї до іншої має стрибкоподібний характер. Однак переважна більшість мовознавців, які досліджували цю проблему, вважають, що тип мо­ви абсолютно не впливає на її досконалість. І флексія, і аналітизм, і аглютинація можуть адекватно вирази­ти будь-яку, навіть найскладнішу, думку. Теорії Єспер­сена і Марра, як і Гумбольдта, створюють сприятли­вий ґрунт для неправильних уявлень про якусь ієрар­хію мов.

Крім того, історії відомий і зворотний розвиток мов — від аналітизму до синтетизму (наприклад, такі тенденції помічені в китайській і тибетській мовах).

Деякі лінгвісти не пов'язують прогрес у мові з ана-літизмом, але вважають, що мови в своєму розвитку тільки прогресують. П. Я. Черних розцінює як безсум­нівний прогрес те, що, наприклад, у російській мові зникли форма двоїни, кличний відмінок, три форми минулого часу, короткі відмінювані прикметники то­що. Тільки прогрес у мові визнає український мовозна­вець С. В. Семчинський, який, відштовхуючись від по­ложення О. О. Потебні, що «прогрес у мові є явище [...] безсумнівне», зазначає, що «мова весь час удосконалю­ється, хоч ніколи не досягає ідеальних форм», і прогрес у

Мова та історія (розвиток мови)

мові навіть зводиться до загальної її закономірності. Одним із доказів прогресу вчений вважає розвиток словникової системи (втрата застарілих і поява нових слів, розвиток абстрактних значень), спрощення грама­тичної системи, розвиток різних типів речень тощо [Семчинський 1996: 325—332].

Однак, як свідчать реальні факти, немає прямої висхідної лінії в розвитку мов. Поширена в мовознав­стві думка про те, що мова тільки прогресує, поясню­ється тим, що вчені не розмежовують такі поняття, як розвиток і зміна. Часто зміни яких-небудь оди­ниць мови, їх зв'язків та відношень тощо, які зовсім не сприяють удосконаленню мови, вони розглядають як її розвиток. Якщо б усі мовні зміни засвідчували вдосконалення мовної системи, то мова давно б досяг­ла ідеального стану. Але в процесі розвитку мови час­то діють процеси, які перекреслюють раніше досягнуті результати.

Нині у мовознавстві прийнято розрізняти абсолют­ний і відносний прогрес. У мові переважає відносний прогрес. Його передусім пов'язують із мовною техні­кою. Мають рацію ті вчені, які вважають, що поява аналітичної будови в різних мовах світу є вдоскона­ленням, однак це всього лише вдосконалення мовної техніки, що ні в якому разі не відображає вище абст­рактне мислення, як це стверджували Єсперсен, Жир-мунський та ін.

Абсолютний прогрес пов'язаний не зі змінами в техніці, а з розвитком можливостей виразити мовний зміст. Він виявляється передусім у розширенні слов­никового складу, у збільшенні значень слів, у вдоско­наленні стилістичних можливостей мови (стилістичній спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і чіткої системи засобів.

Отже, прогрес у мові не можна пов'язувати з типом граматичної будови. Немає єдиного напрямку типоло­гічного розвитку мов. Усі мови здатні однаковою мі­рою виконувати свої суспільні функції, однак різні можливості розвитку мов залежать від соціальних чинників. У мові одночасно діє відносний і абсолют­ний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи не досягає довершеності.

Від мовного розвитку треба відрізняти мовне функ­ціонування (реалізацію мови в мовленні). Функціону-

Теорія мови

вання мови і її розвиток взаємопов'язані: розвиваєть­ся тільки та мова, яка функціонує, а функціонує та, яка розвивається.

Запитання. Завдання


Просмотров 496

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!