Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Розгортання державотворчих процесів і формування національної економіки



Час становлення України як самостійної держави ознаменував собою нову віху в історії українського народу, визначальними рисами якої є зміцнення реального суверенітету, демократизація суспільного життя, перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, забезпечення міжнаціонального і соціального миру в суспільстві.

Процес переходу до принципово нового політичного і суспільно-економічного стану в Україні супроводжувався творенням законів, спрямованих на відновлення основних структур держави та її атрибутів. Утвердженню незалежного статусу України сприяла постанова «Про військові формування на Україні» (прийнята 24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії українського парламенту), згідно з якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді. Водночас постанова передбачала створення Міністерства оборони України (очолив генерал-майор авіації К. Морозов), формування Збройних сил України. У жовтні 1991 р. вищим законодавчим органом республіки було схвалено концепцію оборони та будівництва Збройних сил України. Відповідно до неї Україна мала намір одержати у майбутньому статус нейтральної, без'ядерної та позаблокової держави. Черговим кроком на шляху військового будівництва в незалежній Україні стало прийняття 6 грудня 1991 р. Закону «Про Збройні сили України», який заклав правову базу для реформування армії.

Серед нормативних актів, покликаних забезпечити суверенне існування України, важливе місце посідав Указ Президента України Л. Кравчука від 12 грудня 1991 р. «Про утворення державного митного комітету України», основні зусилля якого були зосереджені на забезпеченні економічної безпеки республіки. Дещо раніше (4 листопада 1991 р.) Верховною Радою було ухвалено Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканність кордонів, регламентував їх режим, порядок охорони, перетину. Водночас було прийнято Закон «Про прикордонні війська України».

Неодмінним атрибутом незалежної держави є її громадянство. 8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон України «Про громадянство України», згідно з яким упроваджувався так званий нульовий варіант: громадянства України набували всі, хто жив на території республіки, не був громадянином іншої держави і не заперечував бути громадянином України.



Упродовж січня — лютого 1992 року молода Українська держава набула всіх основних атрибутів державності, в тому числі і символіки: 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради затвердила музичну редакцію Державного гімну «Ще не вмерла Україна», 28 січня відповідною постановою Верховної Ради був затверджений Державний прапор, 19 лютого — тризуб як малий Державний герб.

Розбудова суверенної України, заборона Комуністичної партії спричинили перегрупування партійно-політичних сил, появу нових партій у республіці. У жовтні 1991 р. частина членів забороненої компартії заснували Соціалістичну партію України на чолі з колишнім лідером парламентської більшості О. Морозом. У січні 1992 р. в Херсоні відбувся установчий з'їзд Селянської партії, що представляла інтереси колгоспно-радгоспної верхівки. Головою СелПУ обрали С. Довганя. У березні 1992 р. в Україні відновила свою діяльність ОУН (бандерівці), яка в жовтні того ж року трансформувалася у Конгрес українських націоналістів (на чолі з С. Стецьком). Здобуття Україною незалежності, усунення компартії від влади зумовили розпад демократичного блоку, очолюваного Народною радою в парламенті. У ряді партій стався розкол. У травні 1992 р. від Української республіканської партії відкололося радикальне крило на чолі з С. Хмарою, яке незабаром утворило Українську консервативну республіканську партію. Загострились суперечки всередині Руху. У грудні 1992 р. внаслідок розколу в деяких регіональних організаціях НРУ утворився альтернативний Всенародний рух України під проводом Л. Скорик. Скориставшись Законом України «Про об'єднання громадян» (червень 1992 р.), у 1993 р. відновила свою діяльність Комуністична партія України, що ставила за мету «збереження соціалістичного напряму розвитку суспільства» (першим секретарем ЦК КПУ обрано колишнього секретаря ЦК ЛКСМУ П. Симоненка). Загалом на 2002 р. зареєстровано понад 100 політичних партій, проте їх вплив на політичні процеси в державі є надто обмеженим.



З розпадом Союзу РСР Україна отримала у спадок тяжку економічну спадщину. На території республіки було зосереджено 35% військово-промислового комплексу, застарілість та зношеність устаткування на початок 1990-х років становила 50%. Окрім того, слабкими сторонами національної економіки була міжкомплексна, міжгалузева, міжвиробнича незбалансованість матеріально-технічної бази й виробничого потенціалу, непропорційність базових та споживчих галузей, переважання матеріало- та енергоємних виробничих об'єктів.

Загострення економічної кризи вимагало від нового керівництва України рішучих кроків у проведенні економічних реформ, спрямованих на перехід від адміністративно-командних до ринкових методів господарювання. Невідкладні антикризові дії в Україні почали здійснюватися з 1992 р. Злам неефективної планово-розподільчої системи господарювання було розпочато з роздержавлення економіки. Основи приватного сектору економіки були закладені у прийнятих Верховною Радою законах «Про приватизацію майна державних підприємств» (4 березня 1992 р.) та «Про приватизацію невеликих державних підприємств» (малу приватизацію), «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 p., що передбачали акціонування підприємств, викуп майна зданих в оренду державних підприємств за рахунок доходів орендарів, продаж підприємств за конкурсом або на аукціоні окремим громадянам та іноземному капіталу. Однак упродовж трьох років незалежності процес роздержавлення відбувався вкрай повільними темпами. Проведенню реальної приватизації заважала комуністична більшість у Верховній Раді.



Реформування економічного потенціалу України на ринкових засадах ускладнилося внаслідок лібералізації цін у Росії з 2 січня 1992 р. (зростання цін коливалося в межах від 3 до 50 разів). Обвал цін у Росії негативно позначився й на українському ринку. «Прозорі» кордони, відсутність передоплати продукції спричинили масове вивезення товарів і багатомільярдну заборгованість російських підприємств партнерам в Україні.

З метою контролю та впливу на економічні процеси уряд першого Прем'єр-міністра незалежної України В. Фокіна (листопад 1990 р. — жовтень 1992 р.) у січні 1992 р. запроваджує купони багаторазового використання. Купони розглядалися як розрахункові знаки і як попередники національної валюти — гривні. Перехід на купони було здійснено за півроку, і в середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони. Проте вжиті заходи лише незначною мірою пом'якшили ситуацію. Підвищення заробітної плати, стипендій, пенсій ніяк не поліпшило добробут населення. Національний дохід 1991 р. знизився на 10%, а в 1992 р. — на 14%. Восени інфляція вийшла на рівень гіперінфляції. Наприкінці 1992 р. темпи розвитку кризових явищ в Україні були найбільшими порівняно з усіма посткомуністичними країнами.

Протистояння на рівні політиків і влади, напружені стосунки між Президентом України Л. Кравчуком і парламентом не могли не позначитися негативним чином на реформаторських зусиллях уряду та на економічному становищі молодої держави.

1 жовтня 1992 р. Верховна Рада зініціювала відставку уряду, очолюваного В. Фокіним. Наступного дня Указом Президента України виконання обов'язків Прем'єр-міністра було покладено на першого віце-прем'єр-міністра В. Симоненка. Серед нормативних актів, затверджених Кабінетом Міністрів на чолі з В. Симоненком за короткий термін існування, важливе місце посідають постанови, присвячені питанням пенсійного забезпечення громадян, розвитку медичної, ветеринарної та мікробіологічної промисловості.

13 жовтня 1992 р. черговий уряд очолив генеральний директор виробничого об'єднання «Південмаш» Л. Кучма (жовтень 1992 р. — вересень 1993 p.). Доповідь нового Прем'єр-міністра про катастрофічний стан економіки на сесії Верховної Ради 18 листопада 1992 р. спонукала народних депутатів дати згоду на додаткові повноваження Кабінету Міністрів для здійснення економічних реформ — право протягом шести місяців видавати декрети з економічних питань.

«Декретне» управління давало можливість Л. Кучмі заповнювати законодавчий вакуум і навіть змінювати в певних межах чинні закони. У грудні 1992 р. побачили світ декрети Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок», «Про оплату праці», «Про акцизний збір», «Про податок на прибуток підприємств і організацій». Хоча ефективність декретів була мінімальною, проте уряд Л. Кучми започаткував зміну старої системи управління, наважився на непопулярні, але необхідні кроки, пов'язані з лібералізацією цін, здійснив чималі зусилля щодо впорядкування податкової системи України.

Відмова у пролонгації додаткових повноважень Кабінету Міністрів, схиляння уряду з боку різних політичних сил до впровадження антиринкових рішень, зокрема щодо фіксованого курсу карбованця, привели до відставки Прем'єр-міністра Л. Кучми 21 вересня 1993 р.

Виконання обов'язків Прем'єр-міністра Президент України Л. Кравчук поклав на першого віце-прем'єр-міністра Юхима Звягільського. Під час перебування на чолі уряду з вересня 1993 до червня 1994 р. Ю. Звягільському вдалося дещо зменшити темпи гіперінфляції в країні.

16 червня 1994 p., після позачергових виборів до Верховної Ради тринадцятого скликання, було призначено нового керівника уряду. Цю посаду вдруге посів В. Масол. Оновлений склад Кабінету Міністрів прагнув утілити свої задуми, які передбачали призупинення спаду виробництва, гальмування інфляції, перешкоджання розростанню «тіньової» економіки. У часи прем'єрства В. Масола з країни остаточно було вивезено ядерну зброю і підписано Будапештську декларацію про гарантії безпеки для України, набув чинності Закон «Про оподаткування прибутку підприємств».

Невдоволення широких верств населення діяльністю Президента та Верховної Ради досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків 17 червня Верховна Рада прийняла постанову «Про проведення всеукраїнського референдуму щодо довір'я (недовір'я) Президенту, Верховній Раді України». Таке рішення лише посилило протистояння партій, поглибило розкол між Президентом та Верховною Радою. Навесні 1994 р. у зв'язку із загостренням внутрішньополітичної ситуації в країні були проведені дострокові вибори до Верховної Ради України. Найбільшого успіху домоглися ліві сили (КПУ, СПУ, СелПУ), які обрали Головою Верховної Ради лідера Соціалістичної партії О. Мороза.

У червні — липні 1994 р. проходили президентські вибори, на яких переміг Л. Кучма. Наростання негативних тенденцій в економіці, форсоване розшарування суспільства, загальна загроза витіснення України на периферію світового розвитку змусила нового Президента у жовтні 1994 р. проголосити нову соціально-економічну стратегію. Програма антикризових дій, трансформації української економіки полягала у запровадженні ліберально-монетаристської моделі господарювання, прискоренні приватизації, створенні ринкової інфраструктури.

Реалізація нового соціально-економічного курсу Президента стала одним із пріоритетних завдань уряду В. Масола, а згодом і Кабінету Міністрів Є. Марчука (березень 1995 р. — травень 1996 p.). Уряд Є. Марчука разом із Верховною Радою активізували зусилля щодо створення необхідних умов для одержання зарубіжних фінансових ресурсів у вигляді державних кредитів, а також прямих інвестицій приватного зарубіжного капіталу передусім у промисловість.

Із червня 1995 р. Кабінет Міністрів України почав керуватися пунктами Конституційного договору (визначав функції й повноваження головних гілок влади — законодавчої та виконавчої), підписаного між Президентом України Л. Кучмою та Головою Верховної Ради України О. Морозом. Згідно з Конституційним договором Президент України є главою держави й головою виконавчої влади, а Кабінет Міністрів України — центральним колегіальним органом державної виконавчої влади, підпорядкованим Президентові України і відповідальним перед ним. На Прем'єр-міністра покладалися функції щодо організації та координації роботи Кабінету Міністрів України у межах, визначених Президентом. Прерогативою Президента було призначення Прем'єр-міністра та формування нового складу уряду України. Разом з тим Кабінет Міністрів перебував і під контролем Верховної Ради, яка могла висловити йому недовіру у двох випадках: у разі незгоди з програмою діяльності уряду, що подається на розгляд Верховної Ради, та в разі несвоєчасного подання проекту державного бюджету. Поява Конституційного договору стала стримуючим фактором політичного протистояння владних структур, запобіжником соціального хаосу та розвалу економіки.

Позитивні зрушення спостерігались і у зовнішній політиці України. У листопаді 1995 р. Є. Марчук на чолі урядової делегації взяв участь в урочистостях із нагоди вступу України до Ради Європи. На початку 1996 р. уряду Є. Марчука вдалося приборкати гіперінфляцію і створити сприятливі умови для запровадження гривні. Піклуючись про енергетичну безпеку країни, уряд доклав чимало зусиль для початку будівництва нафтопроводу «Одеса — Броди».

28 травня 1996 р. на посаду Прем'єр-міністра було призначено П. Лазаренка (червень 1996 р. — червень 1997 p.). Діяльність нового уряду припала на час вирішальних дебатів у стінах Верховної Ради щодо основних положень Конституції. Нова Конституція України була ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996 року. В Основному законі наголошувалося, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, президентсько-парламентською республікою, а права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ухвалення Конституції дало змогу вийти на новий виток соціального поступу українського народу, закласти основи політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. У ній проголошувалося, що Кабінет Міністрів є вищим колегіальним органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді Україні. Завданнями Кабінету Міністрів є забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції й законів України, актів Президента України. Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів уживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, обороноздатності і національної безпеки країни, громадського порядку, боротьби зі злочинністю. До функцій Кабінету Міністрів належить розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку всіх форм власності, здійснення управління об'єктами державної власності. Кабінет Міністрів уповноважений забезпечувати проведення фінансової, цінової, інвестиційної, митної та податкової політики, зовнішньоекономічної діяльності України, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки й природокористування. До складу Кабінету Міністрів входять: Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

У зв'язку з прийняттям Конституції України Прем'єр-міністр і весь склад Кабінету Міністрів 5 липня 1996 р. склав повноваження, продовжуючи виконувати свої обов'язки до сформування нового складу уряду. Свій другий уряд П. Лазаренко очолив 11 липня 1996 року. За Кабінету Міністрів П. Лазаренка у вересні 1996 року в обіг було запроваджено гривню, унормовано законом сплату податку на додану вартість. У травні 1997 р. у Києві був укладений базовий «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією».

У листопаді 1994 р. Л. Кучма видав Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». У 1996 р. було фактично завершено перший етап земельної реформи, а саме роздержавлення землі та її передачу у власність юридичних осіб.

Під час другого терміну прем'єрства П. Лазаренка (на час його хвороби) Указом Президента України виконання обов'язків глави уряду покладалося на В. Дурдинця (з 19 червня 1997 p.). 2 липня 1997 р. Указом Президента України В. Дурдинця було призначено виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра у зв'язку з прийняттям відставки П. Лазаренка. 16 липня 1997 р. Прем'єр-міністром України було призначено В. Пустовойтенка (липень 1997 р. — грудень 1999 p.). Кабінет Міністрів В. Пустовойтенка опікувався реалізацією другого етапу земельної реформи, що передбачала створення реального власника на землі. Унаслідок роздержавлення землі й майна сільгосппідприємств понад 6 млн громадян одержали земельні паї, загальний обсяг яких становив майже половину земельних угідь України. Одночасно було завершено приватизацію присадибних ділянок, власниками яких стало близько 10 млн громадян. У 1997 р. вдалося досягти певних зрушень у реформуванні економічної сфери, домогтись уповільнення темпів падіння валового внутрішнього продукту, промислового й сільськогосподарського виробництва, а також пожвавлення зовнішньополітичних та економічних відносин з іншими країнами. У той час відбулися радикальні зміни у відносинах між Україною та США. Наприкінці 1997 р. здійснено перший політ українського космонавта Л. Каденюка у складі багатонаціонального екіпажу на борту американського корабля «Колумбія». Упродовж 1998—1999 pp. одним із головних завдань уряду В. Пустовойтенка було забезпечення фінансової стабільності в державі внаслідок суттєвої девальвації гривні під впливом російського дефолту.

У березні 1998 р. за змішаною мажоритарно-пропорційною системою відбулися чергові вибори до українського парламенту. Як і в 1994 p., значну кількість голосів виборців отримали ліві сили. Внаслідок затяжної «спікеріади» Головою Верховної Ради було обрано лідера Селянської партії О. Ткаченка. Розстановка політичних сил у парламенті змінилася після повторної перемоги Л. Кучми на президентських виборах у листопаді 1999 року. Ініціативи Л. Кучми внести поправки до чинної Конституції, які сприяли б утворенню парламентської більшості та конструктивному співробітництву Президента з Верховною Радою, знайшли схвалення у значного числа депутатів. У січні 2000 р. було оголошено про створення парламентської більшості у складі 237 депутатів, яка у своєму зверненні висловила готовність солідарно виступати за здійснення реформ в Україні разом з новим урядом. Проте робота більшості у Верховній Раді відверто гальмувалася деструктивною поведінкою голови парламенту О. Ткаченка. У зв'язку з обструкцією лівих фракцій 1 лютого 2000 р. п'яту сесію Верховної Ради було проведено у приміщенні Українського дому, до якого прибули 255 з 455 народних обранців. У перший день роботи п'ятої сесії депутати обрали нове керівництво Верховної Ради (головою парламенту став І. Плющ) та ухвалили постанову про заміну радянської символіки на фасаді будинку Верховної Ради державною символікою незалежної України. Згадані події у Верховній Раді згодом отримали неофіційну назву «оксамитова революція».

30 листопада 1999 р., в день інавгурації вдруге обраного на посаду Президента України Л. Кучми, згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України у повному складі подав у відставку. 22 грудня 1999 р. десятий уряд незалежної України очолив голова Національного банку України В. Ющенко (грудень 1999 р. — травень 2001 p.). Виходячи з необхідності впорядкування роботи Кабінету Міністрів, координації діяльності різних державних структур із метою поетапного здійснення адміністративної реформи, 15 грудня 1999 р. побачив світ указ Президента України про систему центральних органів виконавчої влади. Одним з адміністративних нововведень Кабінету В. Ющенка стало тижневе проведення урядових комітетів (дорадчі органи для здійснення попередньої експертизи проектів постанов, розпоряджень і указів як Кабінету Міністрів, так і Президента). Усього було створено 5 урядових комітетів: із питань оборони, оборонно-промислового комплексу і правоохоронної діяльності (голова — В. Ющенко, заступник — В. Горбулін), економічного розвитку (Ю. Єхануров), з реформування паливно-енергетичного комплексу (Ю. Тимошенко), з реформування аграрного сектору і питань екології й надзвичайних ситуацій (М. Гладій), соціального й гуманітарного розвитку (М. Жулинський). Для виконання указу Президента України була розроблена програма діяльності уряду «Реформи заради добробуту», яка передбачала запровадження нової системи організації роботи Кабінету Міністрів та процедур прийняття рішень за участю урядових комітетів, здійснення заходів, що дозволяють більш детально розмежувати функції між усіма управлінськими рівнями, реформування системи державної служби, вдосконалення структури органів виконавчої влади всіх рівнів.

За півтора року діяльності Кабінету В. Ющенка вдалося здійснити детінізацію енергосектору (програма «Чиста енергія»), збільшити грошові надходження до державного бюджету, суттєво скоротити борги з виплат зарплат і пенсій, домогтися реструктуризації боргу України перед європейськими кредиторами. Дотримуючись положень Меморандуму про взаєморозуміння між урядом України, урядами країн «великої сімки» та Комісією Європейського співтовариства від 20 грудня 1995 p., уряд В. Ющенка 29 березня 2000 р. ухвалив постанову «Про дострокове припинення експлуатації енергоблока № 3 та остаточне закриття Чорнобильської АЕС».

Загострення політичної боротьби у березні — травні 2001 р. привело до відставки уряду В. Ющенка. 29 травня 2001 р. Верховна Рада підтримала подання Президента України щодо затвердження на посаду Прем'єр-міністра А. Кінаха (травень 2001 р. — листопад 2002 p.). Основна робота уряду А. Кінаха була спрямована на реформування податкової системи, забезпечення рівних умов для всіх суб'єктів господарювання, посилення соціальної орієнтованості реформ, утримання темпів економічного зростання, досягнутих урядом В. Ющенка.

Березневі вибори 2002 р. до українського парламенту за партійними списками принесли перемогу політичному об'єднанню «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком. Однак парламентська більшість була сформована навколо блоку «За єдину Україну» та Соціал-демократичної партії (об'єднаної), яка спромоглася у квітні 2002 р. провести на посаду Голови Верховної Ради керівника Адміністрації Президента України В. Литвина, а в листопаді 2002 р. сформувати коаліційний уряд на чолі з В. Януковичем. За період із листопада 2002 р. до грудня 2004 р. Кабінет Міністрів В. Януковича домігся найвищих за історію незалежної України темпів економічного зростання (12,1% у 2004 p.), значного скорочення боргу з виплат зарплат, ухвали Закону «Про податок із доходів фізичних осіб» (єдина ставка 13%), зниження ставки податку на прибуток підприємств із 25% до 20%.

Формування передумов «Помаранчевої революції»

Політичні та ринкові реформи середини 1990-х pp. не виправдали сподівань суспільства на швидкі соціальні зміни. Отримавши за Конституцією 1996 р. великі посадові повноваження, Президент Л. Кучма, на жаль, не докладав зусиль, спрямованих на втілення демократичних процесів у соціально-економічній сфері. Більше того, він обрав такий напрямок реформ, які максимально сприяли інтересам його найближчого оточення та колишній компартійно-радянській номенклатурі. Активний процес роздержавлення майна Української РСР, здійснюваний під контролем Адміністрації Президента Л. Кучми та парламенту, тривалий час відбувався за відсутності чітких законів і регулюючих процедур у галузі приватизації. У результаті значна частина об'єктів державної власності опинилась у руках кількох кланів олігархів, які утворили могутні фінансово-промислові групи (ФПГ). Монополістичні об'єднання, якими були ФПГ, завдяки зрощенню з представниками виконавчої та законодавчої гілки влади забезпечували собі надприбутки, що ніяк не позначилося на наповненні державного бюджету та добробуті трудящих. Попри задекларовані у своїй інавгураційній промові (в липні 1994 р.) наміри утвердити в Україні елементи соціальної держави, Л. Кучмі так і не вдалося здійснити низку ефективних заходів щодо соціального захисту населення, а саме: збереження заощаджень вкладників, якісне і разом з тим безкоштовне медичне обслуговування, насамперед для інвалідів та пенсіонерів, охорона материнства і дитинства, створення елементарних умов для виживання незахищених верств населення, подолання безробіття та корупції.

За такої несприятливої соціально-економічної ситуації у березні 1998 р. за змішаною мажоритарно-пропорційною системою відбулися чергові вибори до українського парламенту. Значний протестний потенціал, який накопичився у суспільстві внаслідок зубожіння основної маси населення, забезпечив перемогу представникам лівих сил. Подолати чотиривідсотковий виборчий бар'єр спромоглися: КПУ — за її представників проголосувало 24,6% виборців, НРУ — 9,4%, виборчий блок «За правду, за народ, за Україну!» (СПУ та СелПУ) — 8,5%, Партія зелених України — 5,4%, Народно-демократична партія (створена у лютому 1996 р. за ініціативою тогочасної владної номенклатури) — 4,99%, Всеукраїнське об'єднання «Громада» — 4,6% (очолюване екс-прем'єр-міністром П. Лазаренком), Прогресивна соціалістична партія України — 4%, Соціал-демократична партія України — 4% (утворена в січні 1995 p.). Керівником парламенту став представник Селянської партії О. Ткаченко. Першим заступником Голови Верховної Ради було обрано колишнього другого секретаря ЦК КПУ А. Мартинюка, заступником — радника Президента України, бізнесмена В. Медведчука. Обійнявши найвищі посади в парламенті, ліві сили всілякими засобами прагнули призупинити реформаційний поступ у країні. Однак наявність у лівих фракцій (КПУ, СПУ — СелПУ, ПСПУ) лише 175 мандатів, або 39% голосів, новообраної Верховної Ради третього (чотирнадцятого) скликання не давала можливості змінити політичний курс держави. Не було переваги і в лояльних до Президента України фракцій: НРУ, НДП, ПЗУ і СДПУ(о) мали 185 мандатів, або 41% голосів. Фракція «Громада» і позафракційні депутати разом налічували 88 голосів, тобто 20%. Отже, в ході політичного структурування нового парламенту не утворилося більшості, здатної об'єднатися навколо дій уряду. Крім того, на законотворчій роботі народних депутатів дедалі більше позначалося наближення чергових президентських виборів. У змаганні посісти найвищу посаду в державі висловили бажання взяти участь кілька десятків претендентів, у тому числі й керівники фракцій парламенту.

Першою жертвою виборчих перегонів у лютому 1999 р. став лідер фракції «Громада» Павло Лазаренко. Після оприлюднення у ЗМІ інформації, накопиченої в Адміністрації Президента, про численні факти присвоєння ним державних коштів в особливо великих розмірах колишній керівник Кабінету Міністрів втік до США. Після ухвали 17 лютого 1999 р. постанови Верховної Ради України «Про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт народного депутата Лазаренка П. І.» фракція «Громада» зазнала розколу. Народний депутат Ю. Тимошенко з частиною «громадівців» утворила фракцію «Батьківщина», перетворену восени 1999 р. на однойменну партію.

Напередодні президентських виборів зазнав розколу й Народний Рух України. Загибель в автокатастрофі 25 березня 1999 р. лідера партії В. Чорновола лише загострила внутрішньопартійне протистояння. Рух поділився на дві партії: Українську народну партію очолив Юрій Костенко, а керівником Народного Руху України став Геннадій Удовенко.

Поряд із лідером КПУ П. Симоненком, керівником СПУ О. Морозом, народним депутатом Є. Марчуком, Головою Верховної Ради О. Ткаченком, головою ПСПУ Н. Вітренко та іншими 9 кандидатами до виборчого марафону 1999 р. долучився і діючий Президент України Л. Кучма. Останньому було найважче здобути прихильність виборців, оскільки в Україні накопичилися значні борги із соціальних виплат, зростав бюджетний дефіцит та зовнішня заборгованість. На вітчизняній економіці досить болісно позначилися наслідки російської фінансової кризи серпня 1998 p., а також чималі обсяги бартеризації економічних розрахунків. Усі ці негаразди пересічні громадяни пов'язували з діяльністю чинного Президента.

Задля своєї перемоги в президентській кампанії Л. Кучма та його команда обрали сценарій російських президентських виборів зразка 1996 р., за яким головними конкуруючими сторонами виборчих перегонів мають стати дві особи: президент-демократ, який уособлює продовження реформ, та кандидат від лівих сил, прихильник реставрації соціалістичного ладу. Основним завданням для Л. Кучми було вийти у другий тур, оскільки він поступався рейтингом кандидатам правого спектра політичних сил. Значну загрозу реалізації «російського сценарію» президентських виборів в Україні за формулою «демократ або комуніст» становила утворена влітку 1999 р. коаліція у складі чотирьох кандидатів у Президенти — О. Мороза, О. Ткаченка, Є. Марчука та мера міста Черкаси, президента Асоціації міст України В. Олійника. Від місця підписання угоди — біля могили поета Т. Шевченка під Каневом — коаліція отримала назву «канівська четвірка». Згідно з угодою «канівці» домовились не виступати один проти одного і в перспективі висунути одного спільного кандидата. Однак розбіжність у думках між О. Морозом та Є. Марчуком призвела до розпаду «канівської четвірки».

Перший тур виборів (відбувся 31 жовтня 1999 р.) не виявив переможця, який би набрав понад половину голосів виборців. Найбільшу частку симпатій виборців одержав Л. Кучма — 36,49% (такого високого результату було досягнуто завдяки штучному ослабленню сильних суперників, застосуванню «адміністративного ресурсу», психологічному тиску на електорат підконтрольних владі засобів масової інформації). Друге місце посів П. Симоненко — 22,24% голосів виборців. Другий тур президентських виборів, 14 листопада 1999 р., приніс переконливу перемогу Л. Кучмі над лідером КПУ П. Симоненком. Прихильників ринкових перетворень в Україні виявилось значно більше (за Л. Кучму проголосувало 15,87 млн виборців, тобто 56,2% із тих, хто брав участь у голосуванні), ніж симпатиків комуністичного минулого (кількість голосів, поданих за П. Симоненка, становила 10,67 млн, або 37,8% виборців). Президентські вибори істотно вплинули на розстановку політичних сил у парламенті.

Назрілі проблеми в реформуванні посткомуністичного політичного устрою в Україні, особливо у відносинах між гілками влади, породили народну ініціативу проведення всеукраїнського референдуму внесення відповідних змін до чинної Конституції. В докорінних змінах у побудові політичного трикутника «глава держави — Верховна Рада — політичні партії» був зацікавлений і Л. Кучма. Переймаючись намірами підпорядкувати собі парламент як політичний інститут, Президент України пішов назустріч ініціаторам, що зібрали понад 3 млн підписів на підтримку ідеї референдуму. Майже відразу після інавгурації Л. Кучма видав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. Запропоновані на референдумі главою держави 6 пропозицій (про недовіру Верховній Раді чотирнадцятого (з лютого 2000 р. — третього) скликання, право розпуску парламенту Президентом у разі неспроможності протягом одного місяця сформувати постійно діючу парламентську більшість або незатвердження нею протягом трьох місяців державного бюджету, зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300, скасування депутатської недоторканності, заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів, прийняття нової Конституції на референдумі) мали на меті суттєве послаблення ролі парламенту в політичному житті країни. Внаслідок бурхливого обговорення в українському суспільстві відповідності формулювання поставлених на референдумі запитань нормам Основного закону Конституційний Суд зняв питання про недовіру Верховній Раді та про прийняття нової Конституції України шляхом всенародного опитування. Разом з тим імплементацію наслідків референдуму Конституційний Суд поклав на Верховну Раду.

На Всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 р. пропозиції глави держави знайшли широке схвалення з боку переважної більшості населення країни. Проте надто висока участь виборців у голосуванні — 81% від включених до списків, вражаючі показники позитивних відповідей щодо розширення повноважень Президента Л. Кучми (у різних регіонах України вони сягали від 82 до 90%) дали підстави багатьом народним депутатам засумніватися в чесності та прозорості результатів народного волевиявлення.

Політична боротьба за імплементацію підсумків квітневого Всеукраїнського референдуму призвела до поділу фракцій парламенту на пропрезидентські й проурядові. Невдовзі у стінах Верховної Ради набуде чітких контурів антипрезидентська «право-ліва» опозиція, яка об'єднала Народний Рух України, Українську народну партію, соціалістів на чолі з О. Морозом, партію «Батьківщина». Ці політичні сили намагалися знайти підтримку з боку Прем'єр-міністра В. Ющенка, який прагнув бути поза політичними баталіями.

Питання імплементації підсумків квітневого Всеукраїнського референдуму відійшло на другий план, коли в листопаді 2000 р. в Україні спалахнув так званий «касетний скандал». 28 листопада лідер Соціалістичної партії України, народний депутат О. Мороз поінформував Верховну Раду та українську громадськість про наявність плівок із записами розмов у кабінеті Президента Л. Кучми з вітчизняними та зарубіжними політиками, державними службовцями, які таємно здійснював офіцер президентської охорони М. Мельниченко. На підтвердження своїх слів О. Мороз оприлюднив записану розмову, яка давала підставу стверджувати про причетність Л. Кучми тією чи іншою мірою до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, співробітника опозиційного до влади інтернет-видання «Українська правда» (16 вересня 2000 р. Гонгадзе зник, а 2 листопада було знайдено його обезголовлене тіло).

Відразу після оприлюднення сенсаційних записів, у грудні 2000 р. «право-ліва» опозиція, ядро якої складали партії Ю. Тимошенко, О. Мороза, Ю. Костенка і Г. Удовенка, закликала народні маси до активних дій із метою повалити діючого Президента Л. Кучму. Після провалу 15 грудня 2000 р. спеціального засідання Верховної Ради про початок імпічменту Президента противники Л. Кучми вдалися до вуличних демонстрацій. Акції протесту очолили молоді члени СПУ під керівництвом редактора газети «Грані» Ю. Луценка та група правих на чолі з головою дослідницького інституту «Республіка» В. Чемерисом. На майдані Незалежності було створено наметове містечко під назвою «Зона, вільна від Кучми». Згодом до учасників протесту під гаслом «Україна без Кучми!» приєдналися представники організації «УНА-УНСО» під проводом Андрія Шкіля, Всеукраїнська організація «Тризуб» ім. С. Бандери, об'єднання «Щит Батьківщини» під орудою Д. Корчинського, що не могло не позначитися на монолітності політичної опозиції.

В умовах гострої політичної кризи імплементація результатів референдуму була неможливою. У січні 2001 р. на підтримку внесення змін до Конституції України висловилися лише 204 народних обранці. Незгасаючі антипрезидентські маніфестації на вулицях Києва змусили Л. Кучму та його найближче оточення вдатися до контрзаходів. У січні 2001 р. указом Президента України було звільнено з посади віце-прем'єр-міністра Юлію Тимошенко. 13 лютого 2001 р. її як одного із співзасновників «Форуму національного порятунку» (координаційного органу опозиції, спрямованого на повалення Президента Л. Кучми шляхом демонстрацій) було заарештовано і звинувачено у контрабанді російського газу, підробці фінансових документів, ухилянні від сплати податків і дачі хабарів П. Лазаренку (у квітні 2005 р. Печерським районним судом м. Києва всі звинувачення на адресу Ю. Тимошенко були зняті, а указ Президента Л. Кучми про звільнення визнано неправомірним). 1 березня наметове містечко на Хрещатику було знесене працівниками міліції. Кульмінацією протистояння опозиції і правлячого режиму став 18-тисячний мітинг біля пам'ятника Т. Шевченку в Києві 9 березня 2001 року. Прагнення учасників руху «Україна без Кучми!» не допустити чинного Президента до церемонії покладання квітів Великому Кобзарю призвело до кривавих сутичок, у ході яких були поранені десятки маніфестантів і міліціонерів.

Загострення політичної боротьби в березні — квітні 2001 р. призвело до падіння популярного в народі уряду В. Ющенка, якого антипрезидентська опозиція хотіла мати за союзника. Скориставшись звітом уряду у Верховній Раді, 26 квітня 2001 р. президентські фракції при підтримці комуністів та соціалістів висловили недовіру Прем'єр-міністру В. Ющенку, якому за рік роботи в Кабінеті Міністрів вдалося ліквідувати багаторічні державні борги перед пенсіонерами та працівниками бюджетної сфери. Вимушена відставка, ініційована олігархічними партіями, спонукала В. Ющенка поповнити ряди опозиції.

Наприкінці травня 2001 р. парламент підтримав подання Президента України щодо затвердження на посаді Прем'єр-міністра президента Українського союзу промисловців та підприємців А. Кінаха (травень 2001 р. — листопад 2002 p.). Робота уряду А. Кінаха була спрямована на реформування податкової системи, забезпечення рівних умов для всіх суб'єктів господарювання, посилення соціальної орієнтованості реформ, утримання темпів економічного зростання, досягнутих урядом В. Ющенка.

На березневих виборах 2002 р. до українського парламенту (у виборчих перегонах брали участь 33 політичні блоки та партії), незважаючи на задіяний з боку влади адміністративний ресурс, перемогу за партійними списками здобуло політичне об'єднання «Наша Україна» на чолі з екс-прем'єр-міністром В. Ющенком — 23,5% голосів виборців. Також чотиривідсотковий бар'єр на виборах успішно подолали ще два політичних блоки та три партії: КПУ (П. Симоненко) здобула 20% симпатій виборців, блок «За єдину Україну!», очолюваний главою президентської Адміністрації В. Литвином, отримав 12% голосів, блок Юлії Тимошенко (БЮТ) — 7,2%, СПУ (О. Мороз) — 6,9%, СДПУ(о) (В. Медведчук) — 6,2%. Внаслідок суттєвих протиріч у лавах опозиції представникам президентського блоку партій у парламенті вдалося у квітні 2002 р. провести на посаду Голови Верховної Ради керівника Адміністрації Президента В. Литвина. Весняно-літня боротьба за формування парламентської більшості не принесла бажаних результатів ні опозиції, ні партії влади. Прагнучи розблокувати ситуацію, в листопаді 2002 р. Л. Кучма відправив у відставку уряд А. Кінаха і запропонував посаду Прем'єр-міністра голові Донецької обласної державної адміністрації В. Януковичу, який у ході парламентських виборів 2002 р. на Донбасі забезпечив абсолютну перемогу пропрезидентським силам. Коаліційний уряд під керівництвом В. Януковича (листопад 2002 р. — січень 2005 р.) упродовж своєї діяльності так і не домігся реформування української економіки. Незважаючи на зростання внутрішнього валового продукту (у першому півріччі 2003 р. воно становило 7,1%), уряд Януковича змушений був долати «зернову кризу» (серпень 2003 p.), «бензинову кризу» (червень 2004 p.), «м'ясну кризу» (осінь 2004 p.), ліквідовувати заборгованість із заробітної плати, яка на середину 2003 р. становила 2,35 млрд грн.

Неадекватне представництво суспільних інтересів у парламенті, невідповідність фракційної структури Верховної Ради результатам виборів 2002 р. (президентський блок «За єдину Україну!» розчинився у парламентській більшості, що давало значній частині депутатів можливість звільнитися від виборчих обіцянок), адміністративні та фінансові важелі впливу під час штучного проектування парламентської більшості «під Президента» (грудень 2002 р.) загострили політичну боротьбу в Україні.

В епіцентрі політичних баталій 2003—2004 pp. опинилися дискусії щодо вдосконалення політичної системи незалежної України. Активне обговорення різноманітних проектів політичної реформи (законопроекти В. Медведчука — П. Симоненка, О. Мороза та ін.), що передбачали перетворення України на парламентсько-президентську республіку, звуження функцій Президента, значне розширення повноважень Прем'єр-міністра, Верховної Ради, органів місцевого самоврядування, реформування силових структур тощо, відбувалося на тлі наближення президентських виборів 2004 року. Інтерес до конституційної реформи в країні виявляв і правлячий режим. Корегування Конституції дозволяло Л. Кучмі, який не мав права балотуватися на третій термін, розподілити владу і не вибирати єдиного спадкоємця між давніми союзниками.

Спробу завчасно анулювати наслідки імовірної перемоги опозиції на виборах у стінах парламенту, шляхом внесення змін до Конституції України, олігархічні партії здійснили 8 квітня 2004 р. Попри підтримку комуністів та соціалістів, голосування за конституційну реформу, спрямовану на обмеження повноважень Президента, у сесійній залі виявилось невдалим. За специфічну формулу політичної реформи проголосувало менше двох третин депутатського корпусу (294 народних депутати з 450).

Тим часом в Україні наближалися президентські вибори. За найвищу посаду в країні висловили бажання позмагатися 24 претенденти. Серед них — лідер коаліції «Сила народу» В. Ющенко, Прем'єр-міністр України В. Янукович, голова Соціалістичної партії України О. Мороз, мер міста Києва О. Омельченко, перший секретар КПУ П. Симоненко, лідер ПСПУ Н. Вітренко, голова Партії промисловців і підприємців України А. Кінах та інші.

Боротьба за владний Олімп у державі виявилася вкрай напруженою. Прелюдією осінніх президентських виборів в Україні стали перевибори у квітні 2004 р. мукачівського міського голови, де основна боротьба розгорнулась між представником блоку «Наша Україна» та членом партії СДПУ(о). На думку вітчизняних та міжнародних спостерігачів, принцип вільного волевиявлення у Мукачевому дискредитували жорсткий контроль місцевої влади над ЗМІ, недостатньо вмотивовані судові рішення, непрозора діяльність територіальної і дільничних комісій, втручання сторонніх осіб, тиск і погрози народним депутатам та журналістам, тотальна фальсифікація офіційних результатів виборів на користь провладного кандидата. Події в Мукачевому наочно продемонстрували стрімку тенденцію сповзання країни до авторитаризму.

Партія влади докладала чимало зусиль, щоб формалізувати небезпечне для неї волевиявлення виборців, призначене Верховною Радою України на 31 жовтня 2004 р. Задля перемоги кандидата від влади на пост Президента України Прем'єр-міністра В. Януковича, який, на думку політтехнологів, мав реальну перспективу вийти у другий тур з представником опозиції В. Ющенком — лідером соціологічних опитувань, правлячий режим застосовував різні форми «адміністративного ресурсу»: закриття незалежних ЗМІ (у лютому 2004 р. усунуто з ефіру Києва українську службу радіо «Свобода», відключення у різних регіонах країни програм опозиційних телекомпаній «Ера» та «5-й канал»), «промивання мізків» виборців через підконтрольні державі та олігархічним структурам телеканали, негласне стеження за роботою опозиції та журналістів (справа дипломата-розвідника, генерала СБУ В. Кравченка), переслідування спонсорів виборчих кампаній опозиційних кандидатів. Особливістю президентської гонки — 2004 було широкомасштабне використання «брудних технологій» і навіть спроби фізичного усунення реального кандидата на перемогу (18 вересня 2004 р. Україна дізналася про факт отруєння В. Ющенка).

Однак, незважаючи на домінування у пресі та на екранах телевізорів кандидата від влади, зливу «компроматів» на адресу лідера коаліції «Сила народу», допущені фальсифікації при підрахунку голосів виборців, у першому турі виборів переміг Віктор Ющенко, випередивши на піввідсотка провладного кандидата В. Януковича. Програма В. Ющенка «Десять кроків назустріч людям», що передбачала створення 5 млн робочих місць, пріоритетне фінансування соціальних програм, зменшення податкового тиску на підприємців, боротьбу з хабарництвом у всіх сферах державного управління, знайшла підтримку в 11 млн 125 тис. 395 виборців (39,87%).

Напередодні другого туру В. Ющенка підтримали голова СПУ О. Мороз, голова Партії промисловців і підприємців України А. Кінах, голова Християнсько-ліберальної партії Л. Черновецький, громадський штаб екс-кандидата в Президенти і мера столиці О. Омельченка, представники Демократичної платформи Народно-демократичної партії України, депутати парламентської групи «Центр», що теоретично збільшувало шанси опозиційного кандидата на остаточну перемогу. Натомість прихильники кандидата в Президенти В. Януковича досягнення потрібного результату на завершальній стадії виборчих перегонів, як виявиться згодом, пов'язували лише з силовою стороною «адміністративного ресурсу». В ході другого туру, 21 листопада 2004 p., було зафіксовано кричущі факти порушень виборчого процесу: відсутність прізвищ виборців у дільничних списках або помилкові дані, що позбавляло їх права голосувати; спостерігачам за виборами заважали здійснювати моніторинг процесу голосування і процедури підрахунку голосів; виборчі дільниці у східних регіонах країни залишались відкритими упродовж 2 годин після того, як мали бути офіційно закриті; явка виборців на деяких виборчих дільницях Донецької області перевищувала 100%; мали місце погроми виборчих дільниць; псування хуліганами бюлетенів; голосування одних і тих самих людей за відкріпними талонами на кількох дільницях; втручання в електронну систему підрахунку голосів Центральної виборчої комісії (ЦВК). У результаті пізньої ночі 22 листопада Центрвиборчком попередньо заявив, що провладний кандидат В. Янукович випередив В. Ющенка на 3% голосів, що разюче суперечило даним екзит-полу і паралельного підрахунку голосів. Спираючись на факти масових фальсифікацій за сприяння влади, зокрема у східних областях України, В. Ющенко заявив про недовіру ЦВК та закликав своїх прибічників вийти на майдан Незалежності, щоб відстояти своє право на чесний вибір.

«Помаранчева революція»

Виборча кампанія — 2004, затьмарена масовими порушеннями вітчизняного законодавства та міжнародних стандартів проведення чесних виборів, існуюча в державі «дефектна демократія», загроза «повзучого авторитаризму» викликали соціально-політичну кризу в країні. Соціальний катаклізм, який збурив Україну в листопаді — грудні 2004 року, відразу отримав назву «електоральної революції», або «Помаранчевої революції» (від кольору атрибутики виборчої кампанії В. Ющенка).

Брудний та агресивний характер президентських виборів, конкретні факти фальсифікацій результатів волевиявлення громадян сприяли тому, що в понеділок, 22 листопада, на майдані Незалежності зібралися десятки тисяч протестантів. Перед учасниками мітингу виступили В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз, А. Кінах, Ю. Луценко, інші члени коаліції «Сила народу», які закликали своїх прихильників до початку загальнонаціонального страйку. Відразу на центральних вулицях Києва з'явилося наметове містечко, мешканцями якого стали учасники акції громадянської непокори. З перших днів існування «страйкуючого Майдану» було створено ряд координаційних служб: безпеки, забезпечення і постачання, відділ преси.

Одними з перших, хто оголосив про свою підтримку і приєднання до загальнонаціонального страйку, були ректорат та студентська рада Національного університету «Києво-Могилянська академія», які започаткували акцію «Ми йдемо», що передбачала як чергування викладачів та студентів у наметовому містечку на Майдані, так і відправку тисяч листів через Інтернет з описом подій у Києві. У перших рядах маніфестантів опинилися також працівники та студентство Міжрегіональної академії управління персоналом, активісти громадського об'єднання «Пора», «Чиста Україна». Поза межами столиці стихійні мітинги протесту прокотилися в Дніпропетровську, Луцьку, Полтаві, Сумах, Ужгороді, Херсоні, Черкасах та Чернівцях. Близько 10 тис. прихильників В. Ющенка перекрили рух на залізничному вокзалі Тернополя. Того ж дня міські ради Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Вінниці висловили недовіру ЦВК і звернулися до Верховної Ради із закликом не визнавати результатів підрахунку голосів.

Наступного дня до учасників акції громадянської непокори на майдані Незалежності приєднуються студенти «Київської політехніки», Державного медичного університету ім. Богомольця, Київського будівельного інституту, Національного університету імені Т. Шевченка та прихильники В. Ющенка, що приїхали до столиці з різних куточків України. Рішення виконувати тільки накази й розпорядження В. Ющенка ухвалюють Чернівецька, Волинська обласні ради, Вишгородська, Дрогобицька, Кам'янець-Подільська, Теребовлянська, Хмельницька міські ради. Тисячі громадян із прапорами із символікою В. Ющенка заполонили центральні вулиці Запоріжжя, Житомира, Одеси, Миколаєва. Після того, як опозиції не вдалося скликати 23 листопада позачергову сесію Верховної Ради з метою висловити недовіру Центрвиборчкому (у депутатів не вистачило кворуму — до сесійної зали не з'явилися пропрезидентські фракції, а також фракція комуністів), на вечірньому мітингу на майдані Незалежності співголова коаліції «Сила народу» Ю. Тимошенко закликала протестантів пікетувати Адміністрацію Президента та блокувати інші адміністративні установи з метою прискорити «передачу влади Л. Кучмою новообраному народному Президенту Ющенку».

Однак 24 листопада Центральна виборча комісія, проігнорувавши скарги на порушення виборчого законодавства з боку представників В. Ющенка — народних депутатів Р. Зварича, Ю. Ключковського та М. Катеринчука — визнала переможцем виборів В. Януковича з результатом 49,46% голосів виборців (за В. Ющенка — 46,61%).

Події в Україні стали темою номер один у світі. Провести невідкладне розслідування всіх порушень на президентських виборах закликали українську владу держсекретар США К. Пауел, президент Польщі О. Кваснєвський, міністр закордонних справ Канади П. Петігрю, голова зовнішньополітичного відомства Євросоюзу X. Солана, голова Єврокомісії Х.-М. Баррозо, канцлер ФРН Г. Шрьодер, президент Грузії М. Саакашвілі. На знак солідарності з народом України, який на вулицях відстоював своє право на чесний вибір, люди з різних країн світу, в тому числі й представники української діаспори, вдягали помаранчеві стрічки та брали участь у мітингах на підтримку демократії поблизу українських установ у Австрії, Великій Британії, Ізраїлі, Іспанії, Італії, Канаді, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, США.

Тим часом відповідальність за захист демократії України взяв на себе створений 25 листопада 2004 р. коаліцією «Сила народу» Комітет національного порятунку, який одним із перших рішень призначив А. Кінаха головою Всеукраїнського страйкового комітету та оприлюднив «Декрет про поновлення народовладдя в Україні». Того ж дня підтримку учасникам акцій непокори висловили учасники Надзвичайного всеукраїнського з'їзду депутатів місцевих рад, понад 300 співробітників зовнішньополітичної служби держави, Вища кваліфікаційна комісія адвокатури України, мер столиці О. Омельченко, який дозволив мітингуючим користуватися приміщенням Київської міської ради. До загальнонаціонального страйку долучилися журналісти підконтрольних правлячому режиму засобів масової інформації, які не бажали однобоко висвітлювати події в країні й говорити неправду на шпальтах газет та у випусках теленовин. Значно зменшили напруження в суспільстві заяви міністра оборони та голови СБУ про незастосування військових частин, бойової техніки та бійців спецназу проти учасників демонстрацій у різних містах України. Важливими подіями четверга 25 листопада були також рішення Верховного Суду України про заборону ЦВК оголошувати результати виборів до закінчення розгляду скарги В. Ющенка на незаконність постанови про обрання В. Януковича Президентом України та переговори лідера коаліції «Сила народу» з уповноваженим представником ОБСЄ, екс-президентом Польщі Л. Валенсою, в ході яких лідер коаліції «Сила народу» висловився за проведення політичного діалогу за участю Польщі та інших європейських інституцій задля врегулювання соціального конфлікту в Україні. Згодом до Києва прибувають міжнародні посередники: президент Польщі О. Кваснєвський, Верховний комісар ЄС із питань зовнішньої політики та безпеки X. Солана, генеральний секретар ОБСЄ Я. Кубіш, президент Литви В. Адамкус та спікер Державної думи Російської Федерації Б. Гризлов, які з 26 листопада 2004 р. започатковують тривалий процес переговорів між В. Ющенком, В. Януковичем та Л. Кучмою про передачу влади в країні.

Готовність шукати вихід із політичної кризи продемонструвала й Верховна Рада України та спікер парламенту В. Литвин. 27 листопада на позачерговому засіданні Верховної Ради України 307 народних обранців ухвалили постанову, в якій вибори визнавались такими, що не відповідають реальному волевиявленню людей. Крім того, більшість депутатів підтримала вимоги опозиції про повторне переголосування, зміну складу Центрвиборчкому, впорядкування системи голосування за відкріпними талонами. В той час, як учасники акції громадянської непокори на підтримку В. Ющенка «розширювали територію свободи» у Києві, містах і селах Центральної та Західної України, прихильники В. Януковича у східних регіонах країни заговорили про створення так званої «Південно-Східної автономії». Заклики до розколу держави прозвучали і на ініційованому виборчим штабом В. Януковича Всеукраїнському з'їзді органів місцевого самоврядування, що відбувся 28 листопада 2004 р. у Сєвєродонецьку Луганської області, за участю трьох тисяч делегатів із Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Херсонської областей і Криму. Проте далі гучних заяв про розчленування країни сепаратисти не пішли.

29 листопада Верховний Суд України прийняв до розгляду скаргу довіреної особи кандидата на пост Президента України В. Ющенка на постанову ЦВК, якою Президентом України визнано діючого Прем'єр-міністра В. Януковича. У скарзі представника В. Ющенка народного депутата М. Катеринчука вказувалося на масові кримінальні порушення виборчого законодавства під час другого туру виборів, які призвели до масштабної фальсифікації результатів волевиявлення громадян і, відповідно, безпосередньо викривили результати повторного голосування, а також вимагалось, аби Верховний Суд визнав переможцем на виборах Президента України кандидата, який у першому турі виборів набрав найбільшу кількість голосів, тобто лідера коаліції «Сила народу». Натомість чинний Президент під час зустрічі з головами обласних держадміністрацій запропонував свої варіанти виходу з політичної кризи: перерахувати голоси взагалі; перерахувати голоси у Донецькій та Луганській області або провести нові президентські вибори.

1 грудня 2004 р. увага учасників непокори на Майдані знову була прикута до парламенту, де вирішувалося питання про відставку уряду, збереження територіальної цілісності України і запобігання проявам сепаратизму. У розгляді важливих питань відмовилися брати участь прем'єрські фракції «Регіони України», СДПУ(о) та комуністи (крім віце-спікера А. Мартинюка та народного депутата Б. Олійника). Однак після тривалих дискусій Верховна Рада таки ухвалила постанову про відставку уряду України на чолі з В. Януковичем і формування уряду народної довіри (за недовіру Кабінету Міністрів проголосували 229 депутатів). Пізно ввечері у Києві завершилось друге засідання «круглого столу» за участю міжнародних посередників. Сторони дійшли згоди щодо негайного розблокування роботи органів влади і створення умов для виконання ними своїх функцій (прихильники В. Ющенка утримували в облозі Адміністрацію Президента, Будинок уряду, пікетували заміську резиденцію Л. Кучми), створення експертної групи для проведення термінового юридичного аналізу та внесення відповідних пропозицій про завершення виборів Президента України на підставі рішення Верховного Суду України, прийняття пакетів із внесенням змін до Закону «Про вибори Президента України», політичної реформи з внесенням змін до Конституції України відповідно до законопроекту № 4180 та формування на цих засадах уряду України.

Упродовж тижня увага мільйонів громадян України була прикута до засідань Верховного Суду, які транслювалися загальнонаціональними каналами. Лише надвечір 3 грудня Верховний Суд ухвалив доленосне рішення, яке стало переломним у ході «Помаранчевої революції». Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала результати другого туру виборів та зобов'язала Центрвиборчком призначити повторне переголосування на 26 грудня. Таким чином було повністю зруйновано плани правлячого режиму на проведення нових виборів та підготовки нового, сильнішого і незаплямованого кримінальним минулим кандидата від влади.

Проте на деякий час політична криза в Україні зайшла в глухий кут. Рішення Верховної Ради, прийняті наприкінці листопада 2004 p., в розпал політичного протистояння, подекуди мали виключно політичний, а не правовий характер, затягувався переговорний процес у парламенті між опозицією та пропрезидентськими фракціями щодо вдосконалення Закону «Про вибори Президента» та політичну реформу. Розв'язання політичної кризи залежало тільки від чинного Президента Л. Кучми, який міг прийняти остаточне рішення про відставку уряду, новий склад ЦВК, підписати зміни до Закону «Про вибори Президента», які б унеможливили фальсифікації. Після кількаденних роздумів Л. Кучма таки заявив про готовність до поступок опозиції.

Тривалі та виснажливі переговори між владою та опозицією завершилися важливим компромісом (голосування за політреформу в обмін на ухвалення змін до закону про вибори), який поклав край політичній кризі в країні, спричиненій президентськими виборами. 8 грудня 2004 р. у стінах Верховної Ради у присутності Президента України Л. Кучми народні депутати у «пакетному режимі» 402-ма голосами внесли зміни до Закону «Про вибори Президента» і ухвалили проведення політичної реформи та реформування системи місцевого самоврядування. Після цього Верховна Рада 399-ма голосами відправила у відставку Центрвиборчком і сформувала нову комісію.

Ухвали Верховної Ради означали, що з 1 вересня 2005 р. Україна з президентсько-парламентської республіки перетвориться на парламентсько-президентську (якщо парламент до початку осені ухвалить нову редакцію положень Конституції, що стосуються місцевого самоврядування, в іншому разі політреформа має набрати чинності з 1 січня 2006 року). За нового розподілу повноважень посилюється роль законодавчого органу: парламент затверджує Прем'єр-міністра і весь склад уряду; дає дозвіл на призначення та звільнення Генерального Прокурора, голови Служби безпеки України; народні депутати обиратимуться не на чотири роки, а на п'ять, одержать право поєднувати «мандат з міністерським посвідченням»; Верховна Рада обиратиметься за партійними списками. За новою політичною реформою Президент отримає додаткові повноваження щодо розпуску парламенту (у разі, коли протягом 60 днів після відставки Кабміну не сформовано персональний склад уряду або якщо протягом 30 днів чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися). За Президентом збережено право призначати голів обласних державних адміністрацій, половину складу Конституційного Суду, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Ради Національного банку, накладати вето на ухвалені Верховною Радою закони з поверненням їх на повторний розгляд та можливість першочергової законодавчої ініціативи. Глава держави втрачає право призначати й звільняти Прем'єр-міністра, більшість членів уряду, крім міністрів оборони та закордонних справ, а також голови СБУ, Генпрокурора (за згодою парламенту).

Проголосовані зміни до Закону «Про вибори Президента України» при переголосуванні 26 грудня 2004 р. відкривали можливості для гідного завершення президентських виборів. Надвечір В. Ющенко та його соратники з коаліції «Сила народу», виступаючи на Майдані, подякували всім, хто впродовж 17 днів виборював своє право на вільний вибір, і привітали з перемогою «Помаранчевої революції», здобутком якої стало формування нової української політичної нації, безкровне досягнення демократичних перетворень у суспільстві.

За переголосуванням другого туру виборів Президента України 26 грудня стежили понад 12 тисяч спостерігачів з різних країн світу, які не виявили системних порушень виборчого законодавства. 10 січня 2005 р. ЦВК, розглянувши всі скарги штабу В. Януковича, оголосила переможцем виборів В. Ющенка, який набрав 51,99% голосів виборців. 20 січня 2005 р. Верховний Суд України розглянув скаргу В. Януковича на постанову Центрвиборчкому про офіційні результати переголосування другого туру президентських виборів і визнав її безпідставною. Інавгурація Президента України В. Ющенка відбулася 23 січня 2005 р., на День Соборності України, за участю 8 президентів іноземних держав та повноважних делегацій із 64 країн світу. Вона складалася з кількох частин: присяги у Верховній Раді, військових урочистостей біля Маріїнського палацу, промови В. Ющенка на майдані Незалежності. Публічна присяга Президента В. Ющенка народові не лише стала кульмінацією інавгураційних урочистостей, а й ознаменувала собою початок довгого процесу революційних змін українського суспільства на шляху остаточного подолання комуністичного минулого.

Україна на сучасному етапі

«Помаранчева революція», яка за своєю суттю була масовою акцією протесту громадян проти збанкрутілого антидемократичного режиму Л. Кучми, не лише продемонструвала формування громадянського суспільства, докорінну зміну політико-державної системи, правлячих еліт, а й заклала міцний фундамент швидким трансформаційним зрушенням у посткомуністичній Україні. Незворотність «Помаранчевої революції» — це швидкі та якісні перетворення, спрямовані на усунення в українському суспільстві рудиментів комуністичної доби, створення демократичної системи влади та побудови соціальної держави європейського зразка. Розв'язувати нагальні проблеми з оновлення суспільства і держави та реалізовувати передвиборчі задуми Президента В. Ющенка було покликано коаліційний уряд на чолі з Юлією Тимошенко. Затверджена Верховною Радою України 4 лютого 2005 р. програма уряду «Назустріч людям» передбачала комплекс першочергових заходів, спрямованих на подолання бідності шляхом створення економіко-правових умов для збільшення доходів населення; посилення цільової спрямованості соціальних програм і поглиблення адресності державної соціальної допомоги; підвищення надійності та ефективності банківської політики; створення системи обов'язкового медичного страхування; реформування військово-промислового комплексу. Крім того, в травні 2005 р. Президент України В. Ющенко запропонував уряду до виконання 17 програм. Серед них: програма детінізації економіки; програма «Власність народу», що передбачає інвентаризацію всієї державної власності та налагодження управління держвласністю; програма «Територія якісного життя», покликана поліпшити житлову проблему в Україні; програма «Енергетична незалежність» — розбудова нафтових і газових транспортних магістралей, будівництво новітнього високотехнологічного нафтопереробного заводу в Бродах; «Магістралі України» — розбудова міжнародних транспортних коридорів Київ — Одеса, Київ — Чоп, каналу Дунай — Чорне море.


Просмотров 377

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!