Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Економічні перетворення в сільському господарстві та промисловості



У середині 1950-х pp. Україна була вже могутньою металургійною і паливною базою СРСР. Особливого розвитку в республіці набули машинобудування, легка промисловість. Швидкими темпами велося будівництво електростанцій, потужність яких за п'яту п'ятирічку (1951—1955 pp.) зросла майже удвічі, збільшувався видобуток нафти і вугілля, обсяги продукції хімічного та нафтохімічного комплексу. У цей період було досягнуто найвищих темпів розвитку промисловості — понад 20% на рік. Час правління М. Хрущова був найдинамічнішим для розвитку української промисловості (для порівняння: темпи приросту промислової продукції у 1950—1965 pp. майже вдвічі перевищували показники за 1965—1985 pp.). Водночас із нарощуванням виробничих потужностей республіки давалися взнаки і негативні тенденції, що набували хронічних рис. Радянська індустрія щодалі відставала від промислово розвинутих країн світу, які активно впроваджували у виробництво досягнення науково-технічної революції, що базувалася на використанні нових, менш затратних матеріалів (зокрема пластмас, напівпровідників). Невідповідність між зрослими масштабами виробництва і методами планування економіки України призводила до перенасичення її промисловими об'єктами, гігантоманії. На середину 1950-х років в Українській РСР, як і у всьому Радянському Союзі, мали місце серйозні недоліки у прогнозуванні наслідків виробничої діяльності. Будівництво на Дніпрі каскаду гідроелектростанцій потягло за собою створення штучних морів, втрату для рільництва чималих масивів родючих земель, зміну клімату. Незважаючи на те, що в 1957 р. за обсягом виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі провідні країни світу, за видобутком вугілля вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє, спостерігалося зниження продуктивності праці, відставання у сфері зв'язку, транспорту, житлового й комунального господарства. Крім того, певні успіхи у розвитку всіх галузей промисловості ніяк не позначилися на підвищенні матеріального доброту населення, на поліпшенні умов життя та праці.



За таких умов у середині 1950-х pp. радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим проголосило курс на економічні реформи, які повинні були прискорити науково-технічний прогрес, структурні зрушення у технології, організації та управлінні виробництвом, розв'язати соціальні проблеми.

Ключовою ланкою у ланцюгу економічних перетворень стало сільське господарство, яке на початку 1950-х pp. перебувало у катастрофічному стані. Курс на реформування аграрного сектору було проголошено на вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС. Серед першочергових заходів щодо піднесення сільського господарства, здійснених з ініціативи вищого партійного керівництва у першій половині 1950-х pp., став перегляд заготівельних цін. За 1952—1958 pp. державні заготівельно-закупівельні ціни на сільгосппродукцію в Україні зросли майже втричі. У серпні 1953 р. було прийнято рішення про зниження податків з присадибних господарств та ліквідацію «сталінських поборів» на фруктові дерева та ягідні кущі. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість за минулі роки щодо обов'язкових поставок продуктів тваринництва. Позитивну роль в оздоровленні аграрного сектору відіграло отримання колгоспниками паспортів, застосування нових технологій, використання зарубіжного досвіду. Різкому піднесенню сільськогосподарського виробництва сприяли також зміцнення матеріально-технічної бази, поліпшення якісного складу керівників колгоспів та радгоспів.



Із середини 1950-х pp. сільське господарство завдяки тому, що держава надавала пріоритету його розвиткові (протягом 1951—1960 pp. капіталовкладення у сільське господарство республіки зросли у шість разів порівняно з роками четвертої п'ятирічки), вперше за довгі роки стало рентабельним. За рахунок інтенсивних факторів — підвищення продуктивності та врожайності — валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 pp. майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництва м'яса — більш як у два рази, молока — втричі.

Однак в організації сільськогосподарського виробництва М. Хрущов віддавав перевагу екстенсивним формам господарювання. Один зі способів вирішення зернової проблеми перший секретар ЦК КПРС вбачав в освоєнні цілинних земель у східних районах СРСР. Лютнево-березневий пленум ЦК КПРС 1954 р. ухвалив постанову про подальше збільшення виробництва зерна в країні й про освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу. Освоєння незайманих земель відбувалося за рахунок господарств Європейської частини СРСР і головним чином України. Цілинна програма виснажувала людські й матеріальні ресурси республіки. Незважаючи на дуже скрутне становище в аграрному секторі (нестача техніки, кадрів, складне фінансове забезпечення господарств), з України в райони освоєння цілини було вивезено велику кількість техніки. Лише у 1954—1955 pp. за рішенням партійних і комсомольських комітетів, відповідних сільськогосподарських органів до цілинних радгоспів Казахстану прибуло понад 93 тис. українців.

Політика освоєння цілинних земель дала лише короткочасний ефект (загальні втрати врожаю на освоєних землях були надто високими, а виробництво зерна на 20% дорожчим, ніж у середньому в СРСР). У цілому грандіозний хрущовський проект надовго законсервував екстенсивний характер сільського господарства СРСР.



Прагнення домогтися якнайшвидшого вирішення продовольчої проблеми штовхало М. Хрущова до втілення в життя низки волюнтаристських, нереалістичних надпрограм. Уже в червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов закликав трудівників села взяти курс на збільшення посівів кукурудзи, що мало б сприяти вирішенню двох завдань, а саме: поповненню ресурсів зерна й одержанню основного тваринного корму. «Кукурудзяна епопея» здійснювалася майже повсюдно і часто без належного економічного обґрунтування. У 1961 р. в Україні «цариця полів» займала 40% усієї посівної площі. Проте зернову проблему повністю розв'язати так і не вдалося: після неврожаю 1963 р. СРСР почав імпортувати зерно з Канади та США, що тривало аж до краху СРСР.

Поставивши завдання «найближчими роками наздогнати США по виробництву м'яса, молока й масла на душу населення», Хрущов у 1957 р. вдався до реалізації чергової надпрограми збільшення тваринницької продукції. Програма, що базувалася на екстенсивних методах господарювання, передбачала збільшення кількості худоби в колгоспах та радгоспах більше ніж удвічі, а обсягів виробництва м'яса — у 3,5 раза. Партійно-державне керівництво у завданнях на семирічку (1959—1965 pp.) запланувало нереальні темпи зростання сільськогосподарської продукції. У мирному змаганні з провідною країною світу взяла участь і Україна. Більше того, з трибуни XX з'їзду КПУ, що відбувся в 1959 p., лідер українських комуністів М. Підгорний пообіцяв, що республіка виконає завдання семирічки у галузі сільського господарства за 5 років. Однак, коли в 1964 р. проаналізували стан народного господарства, зокрема й аграрного сектору економіки, висновки були невтішними. Виробництво продукції тваринництва у республіці в 1964 р. впало до 92% рівня 1958 р.

Таким чином, жодна програма з проблем організації сільськогосподарського виробництва не була реалізована. Головна причина цього явища приховувалась у неефективності колгоспно-радгоспної системи, застосуванні адміністративно-командних методів управління, ігноруванні економічних важелів прогресу.

Величезної шкоди сільському господарству завдали укрупнення колгоспів, перетворення багатьох із них на радгоспи, ліквідація «неперспективних» сіл. На стан сільського господарства негативно вплинули розпорядження радянського уряду про зменшення удвічі розміру площі присадибних ділянок (1955 р.) та заборона утримання худоби в містах і селищах (1959 p.). Урешті-решт сільське господарство знову перетворилося на найслабшу ланку хронічно хворої радянської економіки.

Обрання нового шляху політичного розвитку вимагало від керівництва держави нових підходів в економіці, насамперед у системі управління народним господарством. За задумом ініціатора реформи управління М. Хрущова, економічні перетворення повинні були передусім змінити стару систему планування, частково децентралізувати керівництво економікою, розширити господарчі права союзних республік, скоротити управлінський апарат. У лютому 1957 р. керівництво країни ухвалило рішення ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства — раднаргоспи. На території України було створено 11 раднаргоспів, яким підпорядковувались понад 10 тис. промислових підприємств, а на кінець 1957 р. під їх контролем перебувало 97% заводів республіки. Запровадження нової системи управління сприяло поліпшенню розподілу праці та її кооперації в рамках економічного регіону, вдосконаленню виробничої та соціальної інфраструктури, раціональному використанню місцевих ресурсів. Унаслідок переходу народного господарства на управління за територіальним принципом Україна, як і інші союзні республіки, отримала можливість більш чітко втілювати в життя власну економічну політику.

Проте раднаргоспи виявилися неспроможними забезпечувати єдність технічної політики, комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей, тому були відновлені союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства. 2 жовтня 1965 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про ліквідацію раднаргоспів.

Хрущовські реформи торкнулися і соціальної сфери. У квітні 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм указом скасувала кримінальну відповідальність робітників і службовців за самовільне залишення підприємств і установ та прогул без поважних причин. Важливою подією у житті радянських людей стало запровадження нового закону про пенсії (жовтень 1956 p.), відповідно до якого майже на 80% підвищувалися розміри пенсій, скорочувався розрив між пенсійним забезпеченням різних категорій робітників та службовців, ліквідовувалися обмеження у призначенні пенсій. З 1958 р. було припинено випуск державних позик для розміщення серед населення. Значних розмірів у другій половині 1950-х — на початку 1960-х pp. набуло житлове будівництво (у цей період СРСР посідав перше місце у світі з уведення житла на душу населення). На початку 1960-х pp. з бараків, комуналок, напівпідвалів перебралися в окремі квартири п'ятиповерхових будинків (хрущовки) майже 18 млн осіб. У 1960 р. завершився перехід на 7-годинний робочий день усіх робітників та службовців. Було запроваджено п'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями.

Переважна більшість соціальних проектів М. Хрущова наштовхувалася на обмежені можливості економіки. Життєвий рівень населення, як і раніше, суттєво відставав від західного. Внаслідок грошової реформи 1961 р. зросла вартість продуктів на колгоспних ринках, а в 1962 р. ціни на м'ясо, молоко, масло підвищила й державна торгівля. Влітку 1962 р. стало відчутним загострення соціального напруження в усій країні. На тлі зростаючих труднощів у радянській економіці причини для невдоволення мали практично всі групи населення, передусім — робітники, яким не подобалися зменшення й погіршення продовольчого постачання, брак споживчих товарів, зростання цін, результати реформування системи оплати праці, введення нових норм і розцінок.

У червні 1962 р. в деяких областях України було виявлено листівки із закликом до організації мітингів протесту проти постанови ЦК КПРС про підвищення цін на м'ясо, м'ясопродукти, масло. Заклики до мітингів і страйків поширювались в Ізмаїлі, Одесі, Херсоні, інших населених пунктах республіки, причому в ряді випадків вони впливали на настрої трудових колективів.

Вантажники Іллічівського порту прийняли рішення на знак протесту не розвантажувати іноземні пароплави, а робітники одного з оборонних заводів Миколаєва були сповнені рішучості пікетувати обласний комітет партії. Лише втручання спецслужб і відкрите залякування з боку місцевих партійних органів перешкодили запланованим акціям.

«Плани дій на випадок масових безпорядків», розроблені силовими міністерствами, вибіркові репресивні заходи дозволили правлячому режиму заблокувати вільну політичну активність громадян, придушити страйковий рух і на певний, хоча й досить нетривалий час стабілізувати ситуацію в країні.

Національно-культурне відродження в роки хрущовської «відлиги»

Період хрущовської «відлиги» мав велике значення для всіх сфер культурного життя УРСР. Відхід від сталінізму сприяв послабленню цензури, реабілітації відомих письменників і митців (В. Чумака, З. Тулуб, Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, О. Ковіньки та ін.), скасуванню в галузі культури низки партійних постанов 1940-х pp. (у травні 1958 р. ЦК КПРС видав постанову, в якій визнавав неправильною оцінку опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький»), розширенню рамок для творчої та наукової діяльності, зростанню кількості нових наукових центрів, громадських організацій, творчих спілок, у тому числі — Спілки журналістів України (1957 p.), Спілки працівників кінематографії (1958 p.), Українського хорового товариства (1959 р.) та ін.

Ознаки оновлення в культурному житті першими відчули письменники та митці України. Пошуками нових форм самовираження просякнуті автобіографічна повість Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа», повість «Третя рота» В. Сосюри, роман Г. Тютюнника «Вир». Виходячи за рамки соціалістичного реалізму в образотворчому мистецтві, творили скульптори М. Рябінін, В. Сколоздра, Г. Петрашевич, художники М. Дерегус, М. Божій, К. Трохименко. У середині 1950-х pp. картинами «Хліб», «Весна», «Ранок» здобула популярність учениця Ф. Кричевського Т. Яблонська. Плідно творили в новій суспільно-політичній атмосфері композитори Б. Лятошинський, А. Кос-Анатольський, брати Майбороди, С. Аюдкевич.

Пом'якшення в національній політиці, мовній сфері позначилось на урядових рішеннях про збільшення тиражу українських газет, зумовило появу низки періодичних видань українською мовою («Радянське літературознавство», «Прапор», «Український історичний журнал» та ін.), фундаментальних наукових праць: Української радянської енциклопедії, «Історії українського мистецтва» тощо. Критика культу особи Сталіна органічно пов'язувалась українською інтелігенцією з подоланням тих негативних явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії та традицій народу. Проблеми занепаду української культури, штучного звуження сфер вжитку національної мови порушували у своїх виступах на сторінках газет, журналів, радіо, зборах громадськості письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Шумило, Л. Дмитерко. Гостру критику з боку представників української інтелігенції викликав новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 p., який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Проти такого прихованого елементу русифікації виступили письменники М. Рильський і М. Бажан, інші члени Спілки письменників України. Думки про обов'язкове і рівноправне вивчення української мови в усіх школах УРСР не знайшли своєї підтримки на союзному і республіканському рівнях. Усупереч громадській думці право добровільності вибору мов було закріплене Верховною Радою у квітні 1959 року у ст. 9 Закону «Про зміцнення зв'язку школи із життям і подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Рішення вищого законодавчого органу УРСР послабило позиції національної мови в республіці, відкрило шляхи для русифікаторських тенденцій в освітянській сфері й одночасно посилило громадський рух на захист історичних та духовних цінностей українського народу.

Процес реформування тоталітарної системи, ревізія окремих аспектів сталінізму в ідеологічній і культурній ділянках вплинули на виникнення і подальше формування покоління українських шістдесятників — нової літературно-мистецької та суспільно-політичної течії серед української інтелектуальної еліти наприкінці 1950-х — на початку 1960-х pp., що заявили про себе низкою порушених проблем, відмінними від офіційної думки підходами до їх розв'язання.

Для початкового періоду «шістдесятництва» характерними були пошуки «правди і чесної позиції», «власної індивідуальності», нових форм творчості, відмова від офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму. Символом творчої розкутості, нонконформізму, пориванням до експерименту на початку 60-х років були позначені доробки поетів і прозаїків І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, І. Дзюби, художників А. Горської, П. Заливахи, В. Зарецького, Л. Семикіної, композиторів Л. Грабовського, В. Гордянського, В. Сильвестрова та ін. Прагнення покоління молодих митців позбутися тоталітарного диктату в творчому процесі згодом переросли в нерегламентовані культурно-просвітницькі акції, в появу позаофіційних об'єднань — клубів творчої молоді. Національно-культурні осередки молодих митців-шістдесятників існували в різних регіонах України. Діяльність клубів творчої молоді полягала у проведенні нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій, спрямованих на захист національної спадщини українського народу. Початкове об'єднання національно свідомих творчих сил пов'язане з клубом творчої молоді (КТМ) «Сучасник», який виник у Києві наприкінці 1959 р.

Багато зусиль для організації та діяльності «Сучасника», що розмістився в Жовтневому палаці, доклали його президент — режисер Л. Танюк, літератори І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Симоненко, С. Тельнюк, художники А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна та ін. До цього клубу входили також студенти багатьох київських вузів. При ньому діяло 5 секцій: письменницька, художня, музична, кіно і театральна. Члени КТМ організовували лекції з історії України, етнографічні свята, літературно-художні вечори, присвячені творчості відомих діячів української культури, влаштовували краєзнавчі експедиції. За ініціативи активу КТМ «Сучасник» було створено студентський міжвузівський фольклорний мандрівний хор «Жайворонок». Під впливом Київського клубу в 1962 р. було створено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові. Молодіжні об'єднання, що пропагували свободу самовираження, загальногуманістичні цінності, надбання національної культури, діяли також в Одесі та Харкові. У квітні 1968 р. клуб творчої молоді виник у м. Придніпровську Дніпропетровської області, його організаторами стали студент Б. Уніат, журналіст М. Скорик, літературознавець І. Сокульський.

Своєрідним сигналом для розгортання нового походу проти свіжих, вільних від колишніх пут творчих сил стало відвідування М. Хрущовим виставки в Манежі 1 грудня 1962 р. Підбурюваний безпосереднім організатором цієї ганебної акції Л. Іллічовим, перший секретар КПРС без тіні сумніву навішував політичні ярлики всім присутнім представникам неофіційного мистецтва, звинувачував їх у «зраді інтересів народу». Мало чим відрізнялися і наступні проробки творчої інтелігенції, що відбулися 17 грудня 1962 р. в будинку прийомів на Ленінських горах та 8 березня 1963 р. у Свердловському залі Кремля.

Згодом кампанія цькування інакодумства в літературі та мистецтві докотилася і до Києва. Протягом 9—10 квітня 1963 р. проходила нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України, її загальний тон визначала доповідь першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, який, лякаючи присутніх підступністю буржуазної пропаганди, ідеологічними диверсіями, всіляко наставляв «незрілих», відірваних від життя літераторів і митців. Чимало прикрих рядків у доповіді партійного функціонера було присвячено «формалістичним викрутасам» представників нової хвилі в літературі І. Драча, М. Вінграновського, Є. Гуцала, В. Коротича, Л. Костенко, які прагнули свободи самовираження, розширення кола мистецьких прийомів, невтручання партійно-державного керівництва у творчий процес. Різкій і необгрунтованій критиці було також піддано прибічників абстракціонізму — професора Київського політехнічного інституту Фаєрмана, молодого архітектора і художника Сумара, чиї самобутні живописні полотна «Ніч», «Пам'ять», «Квіти Некрасовій» привернули увагу не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

Така прискіпливість до творчості шістдесятників була не випадковою. Зростання їх активності, висловлення власної позиції щодо визначення форм мистецького самовираження, тяжіння до власного коріння, народних традицій сприймалося ідеологічним апаратом ЦК КПУ як реальний шлях до національно-культурного відродження, яке в уяві ототожнювалося з українським буржуазним націоналізмом. Усе, що визрівало на інтелектуально-духовному ґрунті шістдесятництва, на думку партійних бонз, мало бути знищене. Після 1963 р. зазнала гонінь творчість поетів-шістдесятників Л. Костенко, І. Калинця, Б. Мамайсура, В. Голобородька.

Національна діяльність клубів творчої молоді стала приводом для закриття молодіжних об'єднань та застосування каральних заходів щодо активу. У 1964 р. були ліквідовані клуби в Києві та Львові, а у квітні 1968 р. така ж доля спіткала учасників молодіжного об'єднання у Придніпровську.

Факти переслідування молодіжних об'єднань, їх закриття, застосування каральних заходів щодо активістів, заборона проведення різноманітних нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій «шістдесятників» стали певним стимулом для формування опозиційних настроїв серед української інтелігенції, інших верств населення. Невід'ємною частиною суспільно-політичного життя України у 1960-х роках став самвидав — непідконтрольний засіб поширення позацензурної літератури, заяв, петицій, листів активних учасників національно-визвольного руху. Створення та розповсюдження відмінних від офіційної ідеології оригінальних публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких викривалися серйозні деформації радянського суспільства, розглядалися українською інтелігенцією як своєрідна форма реалізації гарантованої Конституцією свободи слова, як знаряддя «інтелектуального» опору існуючому тоталітарному режиму в СРСР. Серед матеріалів самвидаву 1960-х pp., що поширювалися серед населення, були позацензурна поезія В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», В. Чорновола «Лихо з розуму», наукова розвідка М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?», памфлети В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії» та Є. Сверстника «З приводу процесу над Погружальським», «Лист творчої молоді Дніпропетровська» І. Сокульського та ін.

Центрами самвидаву були Київ, Львів, Тернопіль, Харків, Черкаси. У виготовленні та тиражуванні позацензурної літератури брали участь І. Світличний, А. Горська, Є. Кузнецова, М. Масютко, С. Шабатура. У цьому середовищі виношувалась ідея організації опозиційного руху.


Просмотров 382

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!