Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Особливості відбудови промисловості та сільського господарства республіки у першій повоєнній п'ятирічці



Унаслідок Другої світової війни економічний потенціал України зазнав великих матеріальних втрат. За підрахунками Надзвичайної державної комісії в ході військових дій та гітлерівської окупації на території республіки було зруйновано 16 тис. промислових підприємств, 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 МТС, 882 шахти Донецького вугільного басейну, виведено з ладу 10 магістральних залізниць, вивезено до Німеччини 3,9 млн голів рогатої худоби, мільйони тонн зерна, на руїни перетворено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. У горнилі війни (за різними оцінками) загинуло від 8 до 10 млн мешканців України, 2,4 млн осіб було вивезено до Німеччини. Загальна сума втрат, яких зазнали населення й господарство України, становила майже 1,2 трлн крб.

Реконструкція зруйнованого війною господарства УРСР розпочалась одразу після відступу німецьких військ. Програму відновлення економіки визволених районів визначала постанова Раднаркому СРСР «Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволених від німецько-фашистської окупації» (серпень 1943 p.). Оскільки оборонна промисловість країни гостро потребувала великої кількості палива й металу, керівництво республіки найбільші зусилля спрямувало на відновлення вугільно-металургійного комплексу. У 1945 р. розпочалася відбудова великих підприємств металургії — «Азовсталь», «Запоріжсталь», Макіївського, Криворізького, Єнакіївського заводів. За три місяці після звільнення східних областей України введено в дію 123 великих і 506 дрібних шахт Донбасу, що давали 18% довоєнного видобутку. Восени 1945 р. поновив роботу Харківський тракторний завод.

Уже влітку 1945 p., коли розгорнулася демобілізація воїнів із Радянської армії, вдалося дещо ліквідувати гостру нестачу трудових ресурсів і кваліфікованих спеціалістів (до кінця 1946 р. на виробництво повернулося 1,8 млн колишніх фронтовиків). Наприкінці 1945 р. ціною величезних фізичних і духовних зусиль було відновлено третину довоєнного індустріального потенціалу республіки.



Уже на початковому етапі відбудови спостерігався поступовий перехід господарства на мирні рейки. На рубежі 1945—1946 pp. проводилася реорганізація органів управління господарством. Зокрема було ліквідовано низку союзних наркоматів важкої промисловості, а натомість утворено наркомати транспортного, сільськогосподарського машинобудування та приладобудування. З метою поліпшення механізму командно-адміністративного управління господарством у березні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила указ про перетворення Ради Народних Комісарів УРСР у Раду Міністрів УРСР.

Плани щодо подальшого промислового розвитку України були відображені в «Законі про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 pp.», прийнятому в серпні 1946 р. на VIII сесії Верховної Ради УРСР. За четвертим п'ятирічним планом політичне керівництво країни не передбачало відновлення в усьому обсязі передвоєнної ролі УРСР у народногосподарському комплексі Радянського Союзу. Згідно з контрольними показниками, визначеними союзним планом, українська економіка отримувала лише 15% всесоюзних капіталовкладень, тоді як на УРСР випало 42% усіх матеріальних втрат СРСР у війні. Основне завдання першої післявоєнної п'ятирічки вбачалося у поновленні довоєнного рівня промисловості і сільського господарства та підвищенні продуктивності праці на 36%. Пріоритетними були відновлення та подальший розвиток важкої індустрії, залізничного транспорту, відродження вугільної промисловості республіки, металургійних заводів Донбасу і Придніпров'я, хімічної промисловості. Це несло приховану загрозу посилення диспропорцій і деформацій в економіці УРСР, насамперед у хронічному відставанні легкої промисловості та сільського господарства.



У процесі відбудови адміністративним апаратом було проігноровано досвід відновлення економічного потенціалу країн Європи, відповідно до якого перевага надавалася технічному переозброєнню різних галузей господарства, розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості, стабілізації національної валюти. Успіхи індустріального зростання в Україні, як і в СРСР у цілому, забезпечувалися переважно за рахунок залучення додаткової робочої сили, тобто екстенсивним шляхом, що в майбутньому робило економічну політику малоперспективною.

Таким чином, відбудова економіки, вдалий її розвиток залежали від розв'язання проблеми трудових ресурсів. Щоб виправити становище, органи влади розпочали трудову мобілізацію (інколи вона мала примусовий характер) переважно з сільської місцевості. Крім того, восени 1946 р. почалося створення мережі ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського учнівства, завдяки якій протягом четвертої п'ятирічки для народного господарства України підготовлено 859 тис. кваліфікованих робітників.

Оскільки сталінським керівництвом було відкинуто американський план допомоги постраждалим у війні, так званий «план Маршалла», фінансування намічених економічних планів передбачалося за рахунок внутрішніх резервів і сил. У пошуках коштів на відбудову головний акцент було зроблено на режимі економії, скороченні фінансування сільського господарства, легкої промисловості, соціальної сфери. Не припиняв своєї дії механізм «мобілізації коштів населення», запроваджений радянським урядом ще на початку війни. У травні 1946 р. було надано першу позику відбудови й розвитку народного господарства на суму 21,8 млрд крб, 1947-го — другу на 22,5 млрд крб, 1948-го — третю на 22,6 млрд крб, 1949-го — четверту на 23,8 млрд крб, 1950-го — п'яту на 27 млрд крб (усі строком на 20 років). Високі темпи відбудови забезпечувалися також надто низькою часткою заробітної плати робітників, службовців, колгоспників у національному доході та штучно створеним нееквівалентним обміном між містом і селом.



Цілком природно, що перехід від війни до миру вимагав заміни адміністративно-командних методів господарювання економічними. Про необхідність змін, зменшення диктату держави розуміли й у вищих ешелонах влади. Прихильниками більш зрівноваженого економічного розвитку виступили високі партійно-державні посадовці М. Вознесенський, А. Жданов, М. Родіонов та інші. Проте перемогла думка тієї частини політичного керівництва країни на чолі з Й. Сталіним, яка сповідувала тоталітарні методи управління економікою. Більше того, після завершення воєнного періоду Й. Сталін повернувся до сформульованого ще у 1930-х pp. положення про завершення будівництва соціалізму й початок переходу до комунізму. Виступаючи в лютому 1946 р. на передвиборних зборах у Москві, Сталін запропонував збільшити рівень промислового виробництва в СРСР порівняно з довоєнним періодом утроє. Втім досягти високих темпів розвитку економіки вже з першого року п'ятирічки не вдалося. У зв'язку зі скрутним становищем у сільському господарстві у серпні 1946 р. заплановане скасування карткової системи було перенесено на наступний рік.

Уже протягом 1947 р. завдяки мобілізації наявних сил і ресурсів, вливанню 67,0% усіх передбачених капіталовкладень у розвиток важкої промисловості, електростанцій, залізничного транспорту відставання від встановлених показників вдалося ліквідувати.

З метою стабілізації фінансової системи у грудні того ж року було проведено грошову реформу. За рішенням радянського уряду протягом лише одного тижня громадяни, які мали банківські вклади до 3 тис. крб, могли обміняти старі гроші 1 до 1, вклади від 3 до 10 тис. крб скорочувалися на третину, а понад 10 тис. — на дві третини. Для тих, хто зберігав гроші на руках, обмін відбувався у співвідношенні 10:1. Реформа грошей, що мала відверто конфіскаційний характер, звела нанівець особисті заощадження громадян. Водночас вилучення у процесі реформи значної кількості грошей справило оздоровлюючий ефект на повоєнну радянську економіку. Обмеження загальної купівельної спроможності населення створювало потенційні можливості для зниження цін на товари. Поліпшення ситуації у сільському господарстві дало можливість наприкінці 1947 р. скасувати карткову систему розподілу продуктів. Однак це скасування в кінцевому результаті призвело до підвищення цін на всі види продуктів і промислових товарів.

Незважаючи на труднощі повоєнного періоду, до кінця четвертої п'ятирічки народне господарство України в основному було відбудоване, а в сільському господарстві республіки відповідні завдання були виконані на початку 1950-х pp. У 1946—1950 pp. почали функціонувати підприємства металургійної промисловості — «Запоріжсталь», Дніпропетровський завод ім. Г. Петровського, а також об'єкти машинобудування — Горлівський завод вугільного устаткування, Київський завод «Більшовик», Ворошиловградський паровозобудівний завод, були побудовані Вінницький інструментальний, Запорізький трансформаторний, Київський мотоциклетний заводи, запрацювала на повну потужність Дніпровська ГЕС. За роки четвертої п'ятирічки в республіці було створено газову промисловість (у 1950 р. УРСР давала 25% загально союзного видобутку газу). Поряд зі старими родовищами (Дашавським та Опарським) уведено в експлуатацію нові — Більче-Волицьке, Угерське, Шебелинське. У жовтні 1948 р. завершено будівництво газопроводу Дашава — Київ.

Офіційні дані, оприлюднені після завершення повоєнної п'ятирічки, вказували на те, що Україна розвивалася швидкими темпами. Обсяг валової продукції промисловості УРСР у 1946—1950 pp. збільшився у 4,4 раза, а промислове виробництво на 15% перевищувало довоєнний рівень (деякі вітчизняні вчені ставлять під сумнів наведену цифру і вважають, що довоєнного рівня вдалося досягти лише в п'ятій п'ятирічці (1951—1955 pp.). Щоправда, темпи відбудови української економіки значно поступалися загальносоюзним. Така ситуація була зумовлена економічною політикою центру, яка сприяла розвиткові нових індустріальних центрів на сході Російської Федерації, будівництву великої кількості промислових об'єктів у Прибалтиці, Середній Азії, Казахстані. Водночас зростання промисловості республіки не позначилося на підвищенні життєвого рівня населення. У роки четвертої п'ятирічки виробництво предметів споживання (група «Б») істотно відставало від виробництва засобів виробництва (група «А»). Наслідком директивних методів управління стало хронічне відставання розвитку харчової та легкої промисловості, сфери обслуговування.

З усіх секторів економіки у найкатастрофічнішому стані залишався аграрний. Унаслідок фашистської окупації значно послабилась матеріально-технічна база (парк тракторів і комбайнів скоротився наполовину), зменшилися посівні площі (в УРСР посівна площа в колгоспах не перевищувала 60%), знизилася врожайність і продуктивність тваринництва, зменшилася кількість працездатних колгоспників (серед працездатного населення 80% становили жінки та діти), бракувало кваліфікованих кадрів. Скрутне становище на селі ускладнювалося непосильними податками на індивідуальне господарство (податком обкладалися кожне дерево і кущ у садку колгоспника, що змушувало останнього вирубувати фруктові дерева та ягідні кущі), низькими закупівельними цінами на сільгосппродукцію, оргнаборами сільського населення на заводи та новобудови. Крім того, на колгоспників не поширювалося пенсійне законодавство, вони не мали паспортів, отримували символічну плату за працю.

Украй малоефективними на той час були намагання влади підвищити рівень сільськогосподарського виробництва, які здебільшого носили відверто адміністративно-репресивний характер. Негативно позначилася на розвитку сільського господарства постанова ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», внаслідок виконання якої посилились утиски щодо власників підсобних господарств, а також Закон про розкрадання державного майна від 4 червня 1947 p., відновлення політвідділів на МТС. Недосконалість системи планування й управління, відсутність матеріальних стимулів і примусовий характер праці призвели до втрати інтересу в селян до праці в колективному господарстві.

Проте такий жалюгідний стан сільського господарства аж ніяк не турбував Й. Сталіна та його оточення. Виходячи з надуманої теоретиками 1920-х pp. «вторинності» аграрного сектору порівняно з індустріальним, політичне керівництво країни планувало на потреби сільського господарства виділити лише 7% капітальних вкладень (всього за роки четвертої п'ятирічки капітальні вкладення разом із внесками колгоспників становили 15% від загальносоюзних асигнувань).

Проігнорував обставини, що склались у повоєнному селі, і уряд УРСР. Виконуючи вказівки центру, спрямовані на форсоване відновлення всіх довоєнних оброблюваних площ, республіканські органи влади поставили перед колгоспниками нереальні завдання. У постанові РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про державний план розвитку сільського господарства Української РСР на 1946 р.» планувалося для колгоспів 16 східних областей збільшити посівні площі в 1946 р. порівняно з 1945 р. на 1865,8 тис. га. Втілюючи в життя рішення партії та союзного уряду, в Україні в роки першої післявоєнної п'ятирічки почалися великомасштабні, економічно необгрунтовані роботи з освоєння заплав Дніпра, Остра, Ірпеня та інших річок. Широкого розмаху набула в республіці й меліорація земель. На 1948 р. в УРСР було осушено боліт на площі 500 тис. га, збудовано понад 6 тис. різних гідротехнічних споруд, використано при цьому 150 млн крб державних коштів. Щоправда, витрачені зусилля мали дуже низький ефект.

Голод 1946—1947 рр.

До напруженої ситуації у сільському господарстві республіки додалися дуже несприятливі кліматичні умови. Зима 1945—1946 pp. на переважній частині України була малосніжною. За свідченнями очевидців, «у результаті тривалої засухи на полях Ізмаїльщини в 1946 р. повністю загинули всі посіви озимих та ярових, а також кормові культури та дика рослинність — трава та бур'яни...» Навесні у 120 районах Харківської, Ворошиловградської (тепер Луганської), Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей не зійшло 550 тис. га зернових культур, що становило 20% посівів цих культур. Весна і літо виявилися засушливими. Видова оцінка врожаю становила 3,8 центнера. Нижчою порівняно з іншими роками була врожайність картоплі, овочів, інших культур. Зовсім не рахуючись із конкретними умовами і можливостями, союзний уряд установив для України завищений план хлібозаготівель — 340 млн пудів зерна, а влітку ще й збільшив його до 362 млн пудів. У свою чергу, політичне керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не лише схвалило високі нереальні плани заготівель, а й зажадало від голів колгоспів повернути борги за минулі роки. Більше того, перед представниками районних партійних та радянських органів було поставлено завдання організувати роботу колгоспників так, щоб вони працювали щодня протягом усього світлового часу.

«Боротьба за хліб» з боку органів влади була доведена до абсурду і проводилась тими ж силовими методами, що і в 1932—1933 pp. Переважна частина колективних господарств, що потерпала від неврожаю, згідно з планом повинна була здати зерна державі більше, ніж зібрали. Щоб якось перешкодити огульному «викачуванню» хліба, відсунути примару голоду, голови колгоспів почали в масовому порядку приховувати частину врожаю. За таких умов сталінське керівництво вважало, що має справу із «саботажем» хлібозаготівель, і почало вживати репресивних заходів. Упродовж 1946 р. і першого кварталу 1947-го до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,6 тис. голів колгоспів (фактично був ув'язнений кожен 16-й керівник колективного господарства), яким інкримінувалися такі порушення, як зрив строків збирання врожаю, порушення графіків хлібопоставок, видача зерна на трудодні. Репресіям підлягали так звані «розкрадачі зерна», які згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу». Тільки в листопаді 1946 р. за збирання колосків, кинутих після жнив у полі, на лаву підсудних потрапило 2,3 тисячі селян. Певним «стимулом» для підвищення продуктивності праці трудівників села став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадянський паразитичний спосіб життя». Указ, продубльований 20 березня 1948 р. Законом Ради Міністрів УРСР, стосувався колгоспників, що не виробляли мінімуму трудоднів, а також мешканців, які не були членами колгоспу. Загалом на підставі «вироку про виселення» у лютому — червні 1948 р. у віддалені райони СРСР насильно депортовано 11,4 тисячі осіб.

Незважаючи на посилення репресій, план хлібозаготівель був виконаний лише на 62,5%. Неврожай та надмірні побори держави, відсутність особистих запасів продовольства у багатьох колгоспників, особливо південних областей, викликали масові захворювання на дистрофію на ґрунті недоїдання.

Ситуацію ускладнювало рішення владних структур про припинення постачання службовців, які проживають у сільській місцевості. У вересні 1946 р. у сільських місцевостях було знято з пайкового постачання хлібом понад 2,5 млн осіб, із них значна частина робітників, службовців, утриманців та дітей, які не мали інших засобів до існування, крім зарплати та продуктового набору.

Перші захворювання на дистрофію були зареєстровані у серпні 1946 р. в Ізмаїльській області. У жовтні 1946 р. захворювання на дистрофію були зафіксовані в Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. На початок зими 1946 р. окремі випадки дистрофії були виявлені в Дніпропетровській, Запорізькій, Ворошиловградській областях.

У зв'язку з наростанням кількості хворих Рада Міністрів УРСР 4 грудня 1946 р. ухвалила рішення про надання допомоги дітям південних областей України. В Одеській, Херсонській, Ізмаїльській та Миколаївській областях було організовано одноразове харчування для 151 тис. дітей, понад 20 харчових станцій та 26 дитячих будинків.

Прикметно, що до лютого 1947 р. захворювання на дистрофію не підлягало статистичній звітності. Міністерство охорони здоров'я зважало лише на окремі донесення з місць, на основі яких інформувало уряд та ЦК КП(б)У. Лише 21 січня 1947 року Рада міністрів УРСР зобов'язала обласні управління охорони здоров'я здійснювати необхідний облік хворих на дистрофію і регулярно надсилати інформацію до Києва. Вже на 10 лютого 1947 р. (за неповними даними) у республіці було зареєстровано 158 тисяч випадків захворювань на дистрофію. Як стверджували завідуючі обласних управлінь охорони здоров'я, кількість хворих на дистрофію щодня зростала. Так, на 22 лютого 1947 р. кількість хворих по областях УРСР становила 448 345 осіб.

Бентежила лікарів і тенденція до зростання випадків дистрофії третьої стадії зі смертельними наслідками. Тільки за 2 дні — 11 та 12 лютого до лікарень Одеси було доставлено 112 осіб із тяжкою стадією дистрофії, із них 11 померли.

За підрахунками Одеського облвідділу охорони здоров'я 15—20% населення області наприкінці зими 1947 р. перебували на межі дистрофії. Про майже 15% сільського населення, ураженого дистрофією, ішлося у повідомленнях із Київщини. У донесенні секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У П. Найдьонова на адресу першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича вказувалось на «тривожне становище» у містах Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Кривому Розі, Нікополі, Павлограді, П'ятихатках, різке зростання кількості смертельних випадків від дистрофії: січень — 220 осіб, лютий — до 750 осіб, за 25 днів березня — 864 особи.

Проте найбільш складна ситуація виникла в Ізмаїльській області. Інформуючи М. Хрущова про ситуацію в Ізмаїльській області, секретар обкому КП(б)У С. Тарасов 5 лютого 1947 р. писав: «Продовольче становище залишається, як і раніше, важким. Ми організовуємо громадське харчування, виготовлення кінської ковбаси, продаж комерційного хліба на селі... Більшість селян не мають можливості купувати комерційний хліб, гарячу їжу та кінську ковбасу через нестачу грошей. Таких селян в області є понад 100 тисяч чол., а видану продовольчу позику вони вже з'їли... За даними облздороввідділу вже зараз в області померло від виснаження 1418 осіб. Крім того, у нас в області мають місце дуже важкі випадки. В Болградському районі мають місце 2 випадки, в Саратському — 3 випадки та в Ренійському — 1 випадок людоїдства».

Особливо непокоїв керівництво області сплеск кримінальної злочинності в регіоні. За оперативними даними органів Управління МВС Ізмаїльської області суспільно небезпечні дії в Белградському районі в IV кварталі порівняно з III кварталом 1946 р. зросли на 137,5%, Кілійському — на 136%, Лиманському — на 200%, Тузловському — на 172%, Ренійському — втричі, Татарбунарському — у 2,5 раза, Саратському — удвічі, по місту Білгород-Дністровському — удвічі. Крадіжки продовольства, збройні пограбування, убивства змусили керівництво Управління МВС по Ізмаїльській області залучити до цілодобової патрульної служби увесь склад МВС, прикордонних військ, бригад сприяння міліції, а також забезпечити сторожову охорону на важливих об'єктах гладкоствольними рушницями та боєприпасами.

Проте місцева політична еліта у цей період, як свідчать архівні документи, більше переймалася підготовкою до виборів до Верховної Ради УРСР та «політико-моральним станом» жителів республіки. Зростання опозиційних настроїв серед різних верств населення ілюструють надписи антирадянського змісту, зроблені анонімними особами на бюлетенях у день виборів до Верховної Ради УРСР 9 лютого 1947 p.: «Побільше хліба, потім буду голосувати»; «Усе одно життя не буде. Голосую проти, голодний два дні»; «Мудрий політик, — подумай про спасіння українського народу від голоду»; «Голосую проти голоду та злиднів».

На небезпечні явища, які простежувалися в Україні наприкінці зими 1947 p., звертав увагу партійного керівництва республіки й міністр охорони здоров'я УРСР Кононенко. У службовій записці «Про масову захворюваність дистрофією населення УРСР і необхідні дії по попередженню смертності» від 22 лютого 1947 р. він повідомляв: «У лікарні м. Києва з вокзалу надходить щоденно більше 10-ти дистрофіків, яких знімають із потягів. Число дітей-підкидьків зростає повсюдно. Усі будинки дитини перевантажені... Незважаючи на крайню потребу госпіталізувати хворих, у сільських місцевостях їх госпіталізувати не можна, так як сільські лікарні не забезпечуються гарантованим постачанням і необхідних продуктів не отримують».

Разом з тим керівник відомства висловлював прогноз щодо неухильного зростання числа хворих на дистрофію, особливо у квітні 1947 р. З метою недопущення гуманітарної катастрофи, «для рятування життів сотень тисяч людей» Міністерство охорони здоров'я УРСР пропонувало вжити «термінових заходів у державному масштабі».

Серед невідкладних заходів для припинення дистрофії Міністерство охорони здоров'я зазначало: збільшення продовольчої позики колгоспам, першочергову допомогу в харчуванні тих, хто особливо потребував її; забезпечення гарантованим продпостачанням сільських лікарень, дитячих садків, ясел; розширення мережі дитячих будинків Міністерства освіти; організацію безкоштовного (за рахунок держави) харчування сільського населення.

Тривожні сигнали про поширення голоду, які надходили від міністерств і відомств, спонукали вище політичне керівництво республіки прийняти низку спеціальних постанов та рішень. Відповідно до постанов Ради Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У від 13 лютого 1947 р. «Про упорядкування постачанням цільним молоком лікувальних закладів Міністерства охорони здоров'я» дещо зросло забезпечення потреб у молоці дитячих лікарень, ясел, молочних кухонь. Постанова Ради Міністрів УРСР від 26 лютого 1946 р. «Про додаткові заходи по наданню допомоги харчуванням населенню областей, які постраждали від засухи» передбачала виділення для 14 найбільш уражених дистрофією областей продовольчі фонди та асигнування для харчування 266 тис. чоловік.

Однак розроблені в центрі та на місцях заходи не запобігли захворюванням на дистрофію серед населення. За даними лікувальних установ за період лютого — першої декади травня 1947 р. було зареєстровано близько 1 млн випадків захворювань на дистрофію.

Катастрофічна ситуація в аграрному секторі наприкінці 1946 — на початку 1947 pp. спонукала М. Хрущова та інших керівників республіки неодноразово звертатися до союзного уряду з проханням надати Україні негайну продовольчу допомогу. Після лютневого пленуму ЦК ВКП(б) 1947 р. така допомога у вигляді позики — 60 тис. тонн продовольства — була надіслана колгоспам України. Й. Сталін був невдоволений «безпорадністю» М. Хрущова, тому його було усунуто з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, а керівником республіки призначено Л. Кагановича. Проводячи жорстку репресивну хлібозаготівельну політику, новий лідер партійної республіканської організації разом з Головою Ради Міністрів УРСР М. Хрущовим уже в жовтні 1947 р. доповідали Сталіну, що «колгоспи, радгоспи і селянські господарства Української РСР виконали план здачі хліба державі на 101,3%». Таким чином, шляхом вилучення з колективних господарств зерна, ціною голоду в Україні верховоди Кремля прагнули посилити позиції СРСР у світі як потужної мілітаристської держави та забезпечити через «інтернаціональну допомогу» лояльність країн «соціалістичного табору» (у той час, коли населення потерпало від голоду, хліб експортували до дружніх СРСР країн «народної демократії» — Болгарії, Польщі, Румунії, Чехословаччини).

Проте плани четвертої п'ятирічки в сільському господарстві залишилися невиконаними. Загалом валова продукція сільськогосподарського виробництва в 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Не було повністю відновлено поголів'я корів, коней, овець. Колгоспи та радгоспи продовжували працювати нерентабельно. З метою ліквідації збитковості сільського господарства в 1953 р. за пропозицією економістів почалося підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Це дещо поліпшило становище українського селянства. На селі з'явилися нові зразки сільськогосподарської техніки, поліпшилась енергооснащеність виробничого процесу. Однак темпи розвитку сільськогосподарського виробництва відставали від темпів розвитку промисловості і не задовольняли потреб радянських громадян у предметах споживання.

І все ж таки завдяки титанічним зусиллям населення республіки на початку 1950-х років труднощі воєнного лихоліття в Україні були подолані.


Просмотров 638

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!