Главная Обратная связь Поможем написать вашу работу!

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)






Розгортання руху Опору в Україні



Гітлерівський окупаційний режим дедалі більше викликав спротив з боку населення України. Український народ став підніматися на боротьбу проти нового загарбника. На жаль, рух Опору був розколотий на власне український та радянський, причому український розгалужувався на три гілки: бандерівську, мельниківську і бульбівську.

Почалося з того, що на Схід були скеровані Похідні групи ОУН, які були сформовані ще до війни. Вони мали завданням формувати українські органи влади на місцях, а в разі зіткнення з окупаційною владою йти у підпілля і розгортати партизанський рух. Ці групи дійшли майже до лінії фронту, створили свої центри навіть у Криму та Донбасі. Так, у відомій підпільній організації «Молода гвардія» в Краснодоні активно діяли представники ОУН(б). Київську похідну групу ОУН(м) очолив Олег Штуль (Жданович), до неї входили також Олена Теліга і Олег Ольжич.

Олег Штуль (псевдонім — Жданович) (1917—1977) — визначний політик і журналіст, військовий діяч. Народився в с. Лопатичі Овруцького р-ну на Житомирщині в сім'ї православного священика. Навчався у Крем'янецькій духовній семінарії, де вступив до ОУН. Учився також на філологічному факультеті Варшавського університету, був співробітником деяких українських газет. Приятель Є. Маланюка, О. Теліги та О. Ольжича. Після розгрому гестапівцями організацій ОУН(м) у Києві став активним організатором партизанських загонів, вступив до лав створеної у 1941 р. УПА Тараса Боровця (Бульби), потім — УНРА, працював у штабі його ж «Поліської Січі». З 1942 p. — член Крайового проводу ОУН(м), вів значну організаційну і пропагандистську роботу. Наприкінці 1943 р. потрапив у полон разом з Т. Бульбою-Боровцем і був ув'язнений у гітлерівському концтаборі Заксенхаузен. Після війни активно діяв у еміграції, очолив редакцію відновленої газети ОУН(м) «Українське слово», після смерті Андрія Мельника (1964 р.) став головою ОУН(м). Був одним із співзасновників Світового конгресу вільних українців (СКВУ), активно сприяв поширенню на Заході творів українських діячів визвольного руху і правозахисників.



Олена Теліга (1907—1942) — видатна українська поетеса, публіцист, активна учасниця українського національно-визвольного руху. Народилася в с. Іллінське у Підмосков'ї в сім'ї науковця, її хрещеною матір'ю була відома російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Аитячі роки минули в Петербурзі, потім з батьками емігрувала до Польщі та Чехословаччини. Після закінчення гімназії у Подебрадах (Чехія) О. Теліга у 1923—1929 pp. навчалася на історико-літературному відділі (підвідділ української мови і літератури) Українського педінституту ім. Драгоманова у Празі, потім у 1929—1939 pp. працювала вчителькою в одній з українських шкіл Варшави. З 1932 р. — член ОУН, працювала в культурній референтурі разом з О. Ольжичем. Після розколу ОУН увійшла до ОУН(м). У червні 1941 р. переїхала до Львова, у жовтні того ж року в складі Похідної групи ОУН(м) вирушила до Києва, де брала участь у русі Опору. Організувала тут Спілку українських письменників, видавала журнал «Литаври», працювала в газеті ОУН(м) «Українське слово».

У Києві ОУН(м) створило Українську національну раду (5 жовтня 1941 р.) — свій політично-громадський центр, але вже наприкінці 1941 р. гітлерівці його заборонили. Довше проіснувала Українська національна рада у «дистрикті Галичина», але в березні 1942 р. нацисти заборонили і її. У Харкові був заборонений аналогічного спрямування Громадський комітет на чолі з колишнім в'язнем сталінських таборів В. Доленком.



Згідно з рішенням уряду УНР в екзилі відомого діяча українського руху Тараса Боровця (псевдонім Бульба) було уповноважено створити партизанський загін, який мав би встановити українську, незалежну від СРСР та Німеччини адміністрацію. Так виникла «Поліська Січ» із центром в м. Олевську. Це було перше українське повстанське об'єднання, яке контролювало значну територію на Рівненщині та Житомирщині. Боровець, який мав контакти з ОУН(м), на чолі загону в тисячу бійців ще у червні 1941 р. розпочав бойові дії проти більшовиків, а потім і проти гітлерівців. У жовтні 1941 р. було проголошено створення УПА — Української повстанської армії, налагоджуються контакти з Білоруською національною самообороною, загонами ОУН(б), Поліським лозовим козацтвом, створеним ще в 1939 р. Гітлерівці, занепокоєні зростанням «Поліської Січі», яка все активніше вела боротьбу, розгромили її в листопаді 1941 р. Але навесні 1942 р. вона відновила свою діяльність, яка тепер мала вже виразно антифашистський характер. У травні 1943 р. «Поліська Січ» злилася з ОУН(б) в єдину Українську повстанську армію, але невдовзі вийшла з її складу. У середині 1943 р. «Поліська Січ» була роззброєна загонами УПА ОУН(б), так само як і частини під керівництвом ОУН(м). Більша їх частина і далі діяла в лавах УПА, але решта згодом створила УНРА (Українську народно-революційну армію). УНРА діяла до кінця 1943 р., коли Т. Боровець був схоплений гітлерівцями і кинутий до концтабору Заксенхаузен. Однак окремі її загони вели боротьбу до 1945 р.

ОУН(б), зазнавши 30 червня 1941 р. поразки у спробі відродити незалежну Українську державу, стала енергійно боротися проти гітлерівських окупантів, діючи в підпіллі, готувати масове повстання. У відповідь нацисти вдались до кривавих репресій проти борців за незалежну Україну. Вже в листопаді 1941 р. почалися арешти і розстріли діячів ОУН обох течій. У числі перших жертв нацистського терору була видатна українська поетеса Олена Теліга, яку разом із товаришами по ОУН було розстріляно у Бабиному Яру. Були також убиті О. Чемеринський, Д. Мирон-Орлик, І. Рогач. У липні 1942 р. гестапівці закатували у львівській в'язниці видатного українського патріота, референта ОУН(б) Івана Климіва (Легенду), у Кривому Розі розстріляли українського поета Михайла Пронченка, члена ОУН. Німецький генерал-губернатор у Києві Акерман заявив тоді, що українські націоналісти є для нього «ворогом номер один». Нові жорстокі репресії нацистів на тлі страхітливого «нового порядку», антилюдська сутність якого виявлялася з кожним днем усе більше, прискорили рішення ОУН(б) про створення власної партизанської армії. У жовтні 1942 р. член ОУН(б) Сергій Качинський (Остап) сформував частини УПА. 7 лютого 1943 р. сотня Григорія Перегійняка вчинила напад на німецькі поліцейські бараки у містечку Володимирець на Рівненщині. З цього часу починається антигітлерівська боротьба УПА. Вона обороняє українське мирне населення не тільки від німецьких карателів, а й від радянських та польських партизан. Загальне керівництво здійснював первісно Дмитро Клячківський (Савур), пізніше (у 1943—1950 pp.) УПА очолив Роман Шухевич.



Роман Шухевич (1907—1950) (псевдоніми: Тур, Тарас Чупринка, Чернець, Щука, Дзвін, Чагар та ін.), генерал-хорунжий УПА, її командувач, походив з відомої галицької родини інтелігентів. Його дід Йосип (1816—1870) був священиком і письменником-просвітителем, батько Володимир (1850—1915) — визначним українським етнографом, також громадським діячем.
Після закінчення гімназії здібний і фізично розвинутий юнак став студентом Львівської політехніки (навчався також у вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові). Тоді ж вступив до лав УВО і керував її бойовими акціями у 1925—1929 pp. Так, у 1926 р. він разом з Богданом Підгайним здійснив у Львові замах на польського високопоставленого чиновника Собинського. Це була акція відплати за нищення українського шкільництва, а також за полонізацію української молоді.
У 1932 р. Шухевич організував замах на комісара польської поліції Еміля Чеховського. Восени 1938 р. Шухевич перейшов на Закарпаття, де разом із Зеноном Коссаком та Михайлом Колодзинським організував збройні сили Карпатської України — «Карпатську Січ». Брав активну участь у національно-визвольній боротьбі українців проти угорських фашистів. Дивом залишився живим після окупації угорськими військами Закарпаття та каральних акцій з боку чеських та польських військ.
Після падіння Другої Речі Посполитої Шухевич уже в 1939 р. бере участь у створенні в Кракові Революційного проводу ОУН(б), організовує військовий вишкіл для членів ОУН(б). Він вважав, що кожна хвилина може дати українцям можливість узяти зброю в руки й організувати власні збройні сили, котрі так само, як польські частини на службі чи то в Антанти, чи то в країнах Центрального блоку в роки Першої світової війни утворять кістяк збройних сил України і це буде важливою передумовою здобуття незалежної Української держави. Діючи згідно зі своїм планом, у березні 1941 р. Шухевич організував дружини українських націоналістів і став командиром батальйону «Нахтігаль». Був він також крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. У проголошеній 30 червня 1941 р. Українській державі був призначений віце-міністром військових справ. Згодом став Головою Генерального секретаріату УГВР, прем'єром підпільного українського уряду. Головна заслуга Шухевича — генерала Чупринки полягає в тому, що саме він був талановитим організатором і командувачем УПА. Саме він керував бойовими операціями УПА протягом 1942—1950 pp. Загинув смертю хоробрих у нерівному бою проти сил МГБ 5 березня 1950 р. в с. Білогорща поблизу Львова. Вся рідня Р. Шухевича, в тому числі й малолітні діти, була репресована. Син Володимир втратив здоров'я в таборах (згодом цілком втратив зір), але, незважаючи на це, бере активну участь у політичному житті сучасної України.

Окремою темою є участь українців у русі Опору в зарубіжних країнах, насамперед в Югославії, Франції, Італії. Переважна більшість з них були втікачами з гітлерівського полону. Широко відоме, наприклад, ім'я Героя Радянського Союзу Василя Порика, який воював у загонах «макі» — французьких партизан — і загинув смертю героя.

Україна в 1943 р.

Переломний момент у ході Другої світової війни настав внаслідок Сталінградської битви та битви на «Курській дузі» наприкінці 1942 — в середині 1943 pp. Ситуацію німецьких військ погіршила, хоч і не набагато, висадка західних союзників («аліянтів») у Північній Африці (листопад 1942 р.) та Південній Італії (липень 1943 p.).

На той момент СРСР провів реорганізацію армії, яку було перейменовано з Червоної на Радянську, завдяки зусиллям тилу й допомозі союзників по антигітлерівській коаліції відновив її технічний потенціал, при цьому навіть перевершивши німецьких інженерів щодо військово-технічного оснащення. Про це свідчили нові типи літаків, танків, ракетної зброї («катюші»). Піхота замінила гвинтівки на автомати.

Не можна не сказати про замовчувані досі масштаби допомоги Радянській армії, що надходила від союзників по антигітлерівській коаліції. За період з 7.11.1941 р. по вересень 1945 p., особливо в найтяжчі 1941—1942 pp., союзниками було передано СРСР майже 22 тис. літаків, 16 тис. танків і бронемашин, близько 600 бойових кораблів, 410 тис. автомашин, а також 15 млн пар взуття, 35 тис. радіостанцій, 1 млн тонн зерна, 730 тонн консервованого м'яса тощо. Це дало можливість Радянській армії вистояти під німецькими ударами до завершення перебудови економіки на воєнний лад. Важливим було й те, що Радянська армія ціною величезної крові врешті здобула необхідний досвід війни, що з'явилася нова плеяда талановитих полководців, серед яких було чимало українців, командувачів фронтів та армій, зокрема А. Гречко, П. Жмаченко, А. Єременко, Р. Малиновський, К. Москаленко, П. Рибалко, І. Черняховський та ін. Були здійснені певні заходи і для посилення бази комуністичного режиму. Так, припинилися відверті гоніння на Російську православну Церкву, яка закликала народ до боротьби проти Німеччини. Велася активна пропаганда російського патріотизму: вперше за 20 років заговорили про бойові традиції царської армії, її досвід; було здійснено й кроки, які свідчили начебто про пом'якшення великодержавної політики Москви щодо республік СРСР, навіть розглядалося питання про створення національних частин у Радянській армії. Але набагато краще, ніж будь-яка пропаганда, на свідомість вояків впливали страхіття німецької (гітлерівської) окупації, масовий терор щодо населення СРСР. У 1943 р. щодо цього народився сумний анекдот-загадка: «Якого успіху добився Гітлер на Україні за півтора року і чого не зміг досягти Сталін за 23?» Відповідь: «Гітлер примусив українців полюбити радянську владу».

Зміна настроїв у суспільстві стала важливою передумовою успіхів на фронті й корінного перелому в ході війни. Варто відзначити, що було прискорено створення національних частин із числа громадян Польщі та Чехословаччини. Хоча польський корпус Андерса з певних причин не виступив на Східному фронті, а був перекинутий на південь Італії, замість нього у квітні 1943 р. в СРСР було створено дивізію ім. Тадеуша Костюшка. Вона й становила ядро Війська Польського, яке підкорялося радянському військовому командуванню. Аналогічно було створено Чехословацьку бригаду під командуванням генерала Людвика Свободи.

Характерно, що в усіх трьох згаданих з'єднаннях була велика кількість українців, насамперед галичан, волиняків і закарпатців, а в чехословацькій бригаді вони становили переважну більшість. У складі армії генерала Андерса українці воювали в Італії, відзначившись, зокрема, в історичній битві під Монте-Кассіно. Українці також брали Берлін не лише у складі Радянської армії, а й у складі 1-ї та 2-ї армій Війська Польського, з бригадою А. Свободи пройшли бойовий шлях від Бузулука до Праги.

19.11.1942 р. внаслідок контрнаступу радянські війська (частини Південно-Західного, Воронезького та Сталінградського фронтів) замкнули кільце біля міста Калач. 300 тис. німецьких вояків 6-ї армії вермахту під командуванням фельдмаршала Паулюса опинилися в «котлі» і здалися в полон.

Розвиваючи контрнаступ, радянські війська знову вступили на територію України на сході Луганської (тоді — Ворошиловградської) області, визволили Білгород і Харків, планували взяти Дніпропетровськ і Запоріжжя. Однак німецьке командування стягнуло сили з Північного Кавказу, які й зупинили цей контрнаступ. Німецькі війська знову оволоділи Харковом і Білгородом і стали готуватися до літнього наступу 1943 р. Німецьке командування планувало ліквідувати Курський виступ, оточити велику групу радянських військ і знову піти на Москву. Однак планам гітлерівців не судилося здійснитися. Найбільша у світовій історії танкова битва, яка розпочалася 5 липня 1943 p., тривала понад місяць і закінчилася нищівною поразкою вермахту. Німецькі війська відступили на захід, залишивши й більшу частину Сіверської України. Стався корінний злам у ході війни. Внаслідок успішних Харківсько-Білгородської та Донбаської операцій у серпні — вересні 1943 р. радянські війська вдруге вибили німців з Харкова (23 серпня) і визволили Донецьк (8 вересня).

Розпочалася битва за Україну, яка тривала 680 діб.

Того ж 1943 р. були визволені Суми (20 вересня), Чернігів (21 вересня), Полтава (23 вересня), Запоріжжя та Дніпропетровськ (25 жовтня). Радянські війська вийшли до берегів Дніпра.

Радянське командування перегрупувало і сконцентрувало війська на напрямках майбутнього наступу, створило кілька плацдармів на правому березі Дніпра. Змінилися назви фронтів, зокрема з'явилися два Білоруських і чотири Українських фронти, питома вага українців у яких була досить великою (у деяких арміях вона сягала 60—80%). Українськими фронтами тоді командували, відповідно, М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін. 2-м Білоруським фронтом командував найвидатніший з українців-воєначальників Радянської армії, генерал-лейтенант Іван Черняховський (загинув під час боїв у Східній Пруссії в 1945 p.).

На початку листопада розпочалася одна з найважливіших битв Другої світової війни — битва за Київ, від якої залежала доля України. Війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна перейшли в наступ. Спочатку було здійснено удар з Букринського плацдарму, але невдало. Тоді його перенесли на Лютізький плацдарм, що за 30 км на північ від Києва. Оскільки Сталін дав наказ узяти столицю України до річниці Жовтневої революції, то солдат при цьому не шкодували, незважаючи на відсутність належної кількості плавзасобів.

Письменник В. Астаф'єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, згадував: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум — п'ять». Інші учасники форсування згадували, що Дніпро під Києвом на окремих ділянках був загачений солдатськими трупами настільки, що можна було форсувати річку, ступаючи по них.

Особливо важко довелося так званим чорносвиточникам. Так прозвали простих українських селян, мобілізованих нашвидкуруч. Без навчань та підготовки, навіть без зброї («зброю здобудете в бою!») їх кидали в бій на німецькі кулемети та гармати. Всього в битві за Київ загинуло понад 400 тис. солдатів. 6 листопада 1943 р. Київ було визволено, радянські війська пішли далі. Склалися передумови для успішних дій на Правобережній Україні.

У цей час особливо активізувався партизанський рух. Причина полягала не тільки в успішному наступі Радянської армії: населення України з усією повнотою відчуло на собі тягар гітлерівської окупації, ставлення до себе як до нижчої раси, як до рабів, і тому все рішучіше виявляло спротив окупантам. Важливо й те, що значно активізувався радянський партизанський рух, який до осені 1942 р. майже не давав про себе знати. Чисельність радянських партизанів у 1943 р. сягала від 25 до 50 тис.

Ще 30 травня 1942 р. у Москві було створено Штаб партизанського руху, пізніше аналогічний штаб створили і для України. Ці штаби мали засилати в тил ворога диверсійні групи, які ставали ядром партизанських загонів, координувати їхню діяльність, надсилати збройну допомогу тощо.

Партизанські з'єднання підпорядковувалися відомству Берії, тобто НКВД, і прирівнювалися до полків останнього. Лише після сталінського наказу від 5.09.1942 р. найбільші партизанські з'єднання почали перебазовуватися з Брянських лісів на Україну.

У 1943 р. в лісах Північної України діяли цілі партизанські з'єднання під командуваням С. Ковпака, П. Вершигори, В. Бегми, М. Попудренка, О. Федорова, О. Сабурова та ін., які здійснювали далекі рейди. Ці партизанські загони мали завданням насамперед нищити невеликі ворожі гарнізони, загони поліції, склади, мости, залізничні колії, пускати під укіс ешелони з військами та технікою, здобувати розвідувальну інформацію. Наприкінці 1942 р. з'єднання С. Ковпака здійснило рейд від Брянщини до Правобережної України, а у травні — жовтні 1943 р. з Полісся до Карпат (Карпатський рейд).

Але дії радянських партизанів цим не вичерпувалися. Згідно з інструкціями з Кремля вони мали вести боротьбу проти українського та польського партизанського рухів. Так, О. Сабуров, офіцер НКВД, очолював два батальйони, завданням яких було ведення боротьби проти партизанів з числа «українських націоналістів». З'єднання Ковпака мало насамперед підбурювати українців проти поляків і навпаки, а також завдавати ударів по українських повстанцях. Під час Карпатського рейду провокації Ковпака спричинили удар-відповідь з боку УПА. Найбільших втрат ковпаківці зазнали під Делятином (серпень 1943 р.).

Будь-які спроби встановити єдиний антигітлерівський фронт між радянськими партизанами та УПА, що було цілком логічним і виправданим в умовах німецької окупації, заборонялися Москвою. Досить сказати, що відомий комісар партизанського загону Ковпака Семен Руднєв, який, до речі, був секретарем ЦК КП(б)У, наполягав на єдиних з УПА діях, спрямованих проти фашистів. За це під час одного з боїв з гітлерівцями його було вбито агенткою НКВД. Більше того, штаб направляв у ворожий тил диверсійні групи, наслідки дій яких були явно не співрозмірні з жертвами серед мирного українського населення. Зокрема це стосується відомого розвідника-провокатора М. Кузнецова. Будучи агентом НКВД ще з довоєнної пори, він вбив у Рівному та його околицях з десяток німецьких офіцерів, при цьому не забуваючи підкидати «докази», які вказували на причетність до цього УПА та ОУН. Внаслідок таких провокацій гітлерівці розстрілювали сотні заручників, насамперед з числа української інтелігенції. У такий спосіб більшовицька Москва винищувала і гітлерівців, і українських патріотів.

Що стосується УПА, яка стала основною силою партизанського руху в лісах України і Карпатах, то вона мала значні здобутки у боротьбі проти німецьких окупантів. І це при тому, що покладалася лише на свої сили, не маючи жодної зовнішньої підтримки. Досить сказати, що тільки в квітні 1943 р. УПА знищила 600 гітлерівців. Улітку 1943 р. УПА провела ряд успішних боїв з німцями, внаслідок яких під надійний контроль було взято цілі райони на Волині, Поліссі, а потім і в Галичині.

Для ефективніших дій сили УПА були розділені на три генеральні військові округи (ГВО): «УПА-Північ» (Волинь і Полісся), «УПА-Захід» (Східна Галичина й Закерзоння), «УПА-Схід і Південь» (Крем'янеччина і Поділля), якими командували досвідчені командири Дмитро Клячківський, Іван Литвинчук (Дубовий), Іван Климишин (Крук) та ін. Кожна ГВО поділялася на кілька груп або дивізій, які, в свою чергу, поділялися на полки, курені (батальйони) і сотні (роти), чоти, рої та ланки. Вони мали свій командний склад з особливою системою військових звань, свої нагороди (Золотий, Срібний та Бронзовий Хрести бойової заслуги І й II ступенів, Золоті та Срібні Зірки), свою пресу. Дані про чисельність УПА дуже суперечливі. Якщо німецькі офіційні джерела наводили цифру в 100—200 тис. вояків, то в радянській історіографії їх чисельність оцінювали в 100 тис. За найновішими підрахунками всього через УПА та ОУН за роки війни пройшло понад 400 тис. людей, набагато більше, ніж через радянське підпілля і партизанські загони. Лави УПА поповнювалися насамперед за рахунок місцевого населення, хоча не бракувало і втікачів з німецького полону. Відомо, що в лавах УПА були не лише українці, а й білоруси, поляки, представники народів Кавказу, євреї, голландці та англійці. Сприяло цьому і коригування політичної платформи ОУН. 21—25 липня 1943 р. відбувся III Надзвичайний збір ОУН(б), який ухвалив створення окремих національних загонів у складі УПА.

На III Надзвичайному зборі ОУН прийняла програму глибоких соціально-економічних і політичних реформ. Підтвердивши свою головну мету: боротьба проти загарбників України, в першу чергу проти Німеччини і СРСР, Збір гарантував рівність усіх громадян України незалежно від їхньої національності, свободу слова, совісті тощо. 11—15 липня 1944 p. було створено як політичний провід УПА і водночас як прообраз Тимчасового уряду України — Українську головну визвольну раду (УГВР), до якої входили як українці-західняки, так і східняки, представники різних партій. Президентом УГВР став Кирило Осьмак, виходець зі Східної України, колишній член Центральної Ради.

Витіснення з України німецьких військ радянськими неминуче спряло назріванню конфлікту між УПА і радянською владою. Оскільки армійські частини були погано пристосовані до придушення українського національно-визвольного руху, не виявляли особливого запалу в боротьбі проти УПА, в Україну були кинуті добірні частини НКВД, які не зупинялися перед масовими вбивствами та насильствами щодо мирних жителів, розстрілами заручників, провокаціями. У Харкові діяв, наприклад, спеціальний центр, який постачав кадри псевдоупівців. Вони вчиняли звірства над мирними жителями, а провину покладали на УПА, щоб підірвати соціальну базу українських повстанців. Розпочалися також депортації українців із Західної України, яких виселяли до Сибіру цілими селами під дійсним чи вигаданим приводом симпатії до УПА. Усього за 1944—1951 pp. було депортовано понад 200 тис. осіб. Згодом, на XX з'їзді КПРС (1956 p.), з уст її керівника Микити Хрущова пролунає визнання того, що Сталін планував виселити до Сибіру всіх українців без винятку!

Трагічною і малодослідженою сторінкою тогочасної історії є польсько-українська війна. Її коріння лежить у старій великодержавній політиці Речі Посполитої, курсі польського еміграційного уряду та керованих ним збройних сил, насамперед підпільної Армії Крайової (АК). До роздмухування конфлікту доклали також зусиль як Берлін, так і Москва. Характерними щодо цього є слова гауляйтера Коха: «Хочу, щоб поляк при зустрічі вбив українця, і навпаки. А якщо, до всього, застрелять і єврея — це буде те, що нам треба». Ця війна почалася з різанини, яку АК влаштувала в 1942 р. на захід від річок Західний Буг та Сян (насамперед на Холмщині). У відповідь почалося винищення польського населення на Волині. Трагічний і непотрібний конфлікт коштував тисяч жертв з обох боків, послабив сили українців і поляків перед окупантами.

У 1943 р. внаслідок тяжкої поразки під Сталінградом керівники «третього рейху» змушені були внести корективи до своєї політики: з тактичних міркувань вони дозволили формування військових частин з числа народів, окупованих Німеччиною. Внаслідок цього на німецькій службі під егідою СС з'явилася двадцять одна бойова дивізія, в тому числі російські, литовські, чеські, сербські, голландські, французькі та ін. У різних частинах вермахту служило понад мільйон громадян СРСР, переважно з числа полонених. Серед згаданих дивізій була і «Галичина», до складу якої входили добровольці з числа українців-галичан. Чимало української патріотичної молоді зголосилося до її лав тільки тому, що на них чекала кара за ухилення від примусової праці в Німеччині. Але більшість прагнула помститися більшовикам за їхні злочини, а водночас скористатися можливістю дістати військову підготовку, необхідну при формуванні української армії, яка повела б боротьбу за незалежність України (так само як польські, чеські та українські частини в австрійській армії часів Першої світової війни). У цьому вони були підтримані ОУН(м) та деякими іншими українськими політичними угрупованнями. Віддаючи належне патріотизму цієї галицької молоді, не сумніваючись у тому, що вони йшли проливати кров за Україну, а не за Гітлера, варто вказати, що ними був зроблений хибний політичний хід. Не випадково ОУН(б) негативно поставилася до створення української дивізії на німецькій службі, закликаючи молодь іти в УПА. Тим, хто пішов у дивізію, ОУН(б) пропонувала тікати з неї, діставши вишкіл і зброю, в УПА. У липні 1944 р. ця дивізія (10—13 тис. вояків) була кинута на Східний фронт під Бродами, де опинилася фактично сам на сам зі значно переважаючими силами Радянської армії і була розбита, втративши 70% свого складу.

У березні 1945 р. у Німеччині було створено Український національний комітет під керівництвом генерала-хорунжого УНР Павла Шандрука. Цей комітет, створений за згодою президента УНР в екзилі Лівицького та деяких керівників ОУН, мав стати репрезентантом українського народу перед німецькою владою. Свою діяльність він розпочав з формування Української національної армії, ядром першої дивізії якої стала дивізія «Галичина». Кінець війни застав цю дивізію в м. Радштадт (Австрія), потім її було перекинуто до м. Ріміні (Північна Італія). Дивізійників було піддано детальній перевірці, але оскільки «Галичина» не брала участі у злочинах проти мирного населення, її члени отримали можливість жити на Заході (переважно в Канаді та Англії).

На Нюрнберзькому процесі 1946 р. і протягом 50 подальших років усі ретельні перевірки не дали жодних підстав говорити про українських націоналістів у лавах дивізії «Галичина» чи УПА як про військових злочинців. Варто додати, що верхівка «третього рейху» спробувала використати український національно-визвольний рух у своїх інтересах. З цією метою восени 1944 р. були випущені з концтаборів керівники ОУН (С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько, Т. Боровець та ін.), але вони відмовилися співпрацювати з гітлерівцями.

країна на завершальному етапі війни (1944—1945 pp.)

Рубіж 1943—1944 pp. був ознаменований новим переможним наступом радянських військ. Насамперед варто відзначити Корсунь-Шевченківську операцію. Розпочалася вона 24 січня 1944 р. стрімким наступом військ 2-го Українського фронту під командуванням генерала І. Конєва, після чого розпочався наступ і ударної групи військ 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна. В результаті були оточені значні сили гітлерівців, у тому числі добірні есесівські дивізії «Адольф Гітлер» і «Мертва голова». 17 лютого 1944 р. ця запекла битва, яка згодом була названа «Сталінград на Дніпрі», завершилася повним розгромом німецько-фашистських військ. Більшість із 80 тис. оточених гітлерівців було вбито або потрапило в полон. Майже одночасно радянські війська силами 3-го та 4-го Українських фронтів проводили наступальні дії на півночі (Рівненсько-Луцька операція) та півдні (Нікопольсько-Криворізька операція) України і вибили німецькі війська з Рівного, Нікополя і Кривого Рогу. Продовженням цих дій на півдні стала Березнегувато-Снігурівська операція, внаслідок якої радянські війська просунулися до лінії р. Південний Буг і визволили Херсон (10 березня), Миколаїв (28 березня), Одесу (10 квітня).

Навесні 1944 р. розгорнувся загальний наступ радянських військ по всій території України, внаслідок якого німецько-фашистські окупанти змушені були залишити Правобережну і частину Західної України. На деяких напрямках радянські війська у березні — квітні 1944 р. перейшли кордони з Румунією та Чехословаччиною. У квітні — на початку травня 1944 р. війська 4-го Українського фронту разом з Окремою Приморською армією, яка наступала з боку Таманського півострова й оволоділа Керчю, очистили Крим від гітлерівців. Після цього розпочалася трагедія кримськотатарського народу, який і раніше зазнав чимало горя від більшовицької Москви. Тепер вони були огульно звинувачені у співробітництві з гітлерівцями. Насправді ж чисельність татар, які служили в німецькій поліції чи військових з'єднаннях, була набагато меншою, ніж у лавах Радянської армії. Серед останніх було багато нагороджених бойовими орденами і медалями, були навіть удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Один кримський татарин — уродженець Алупки, льотчик Аметхан Султанов — був удостоєний цього звання двічі. Поки основна маса чоловіків-татар служила в Радянській армії, їхніх батьків, дружин і дітей з волі сталінського керівництва депортували в Середню Азію та на Поволжя. Майже половина з 200 тис. виселених татар, не витримавши поневірянь, померла. Пізніше депортували й татар-солдатів, які повернулися з фронту. Кримські татари були реабілітовані радянською владою лише в 1967 p., але в Криму їм було заборонено проживати до кінця 80-х років минулого століття. Проблему повернення татар на історичну батьківщину не вирішено остаточно і до сьогодні. Ще гірша доля випала кримчакам (маленькому тюркомовному народові іудейського віросповідання). За гіркою іронією долі гітлерівці винищували їх як іудеїв, а радянська влада вислала з Криму як татар. До Сибіру та Середньої Азії з Криму також були виселені греки, вірмени і болгари (німців-колоністів виселили ще в 1941 p.). Ці народи, а також кабардинці, балкарці, калмики, чеченці, інгуші, тати поповнили чорний список народів СРСР, несправедливо звинувачених у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами.

6 червня 1944 р. війська Великої Британії та США відкрили Другий фронт у Франції. Нормандська десантна операція союзників 1944 р. була однією з найуспішніших операцій у світовій історії, яка змусила Німеччину вести війну в умовах, вкрай невигідних для неї. Ця операція відтягла на себе 60 німецьких дивізій і сприяла успішному проведенню воєнних кампаній на Східному фронті, очищенню від німецьких військ України та Білорусі. Скориставшись моментом, радянські війська розпочали в Білорусі наступальну операцію «Багратіон» і, розгромивши гітлерівців, вступили у Польщу та дійшли до Варшави. Майже одночасно у наступ перейшли війська 1-го Українського фронту, які, змусивши гітлерівців тікати зі Львова та Перемишля, вийшли на береги Вісли. Маніфестом від 22 липня 1944 р. у Холмі було проголошено створення Польського комітету національного визволення — маріонеткового польського уряду Москви. 2-й і 3-й Українські фронти провели Яссько-Кишинівську операцію, внаслідок якої очистили від німецьких військ Південну Україну та Молдавію і вийшли на старий кордон з Румунією. 14 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту, діючи в Закарпатті, повністю визволили українську землю від німецько-фашистських окупантів. Закарпаття було приєднане до СРСР, але це було, як і у випадку із Галичиною та Волинню, замасковане «возз'єднання з УРСР». 29 червня 1945 р. згідно з договором, підписаним у Москві, Чехословаччина офіційно відмовилася від своїх претензій на Закарпатську Україну, яка стала областю у складі УРСР. Далі війна продовжувалася вже за межами України і СРСР, від гітлерівських військ були очищені Польща, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Югославія. У всіх цих кровопролитних боях важливу роль відіграли українські вояки. Як справедливо відзначав відомий історик Михайло Коваль: «У тому, що сталося в цих країнах після приходу сталінських посланців з їхніми "смершами", немає жодної вини рядових солдатів і офіцерів. Український воїн нічим себе не зганьбив перед народами Європи».

4—11 лютого 1945 р. відбулася Ялтинська конференція урядів трьох держав — союзників по антигітлерівській коаліції. В ній узяли участь перші особи від СРСР (Сталін), США (Рузвельт) і Великої Британії (Черчілль). Було порушено багато питань, зокрема про створення у Німеччині зон окупації, створення ООН тощо. Прийняті були й рішення, які стосувалися України. Щоб збільшити свій вплив на світовій арені, зокрема в Організації Об'єднаних Націй, Сталін домігся розширеного представництва в цій організації. 26 квітня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско УРСР було прийнято до Організації Об'єднаних Націй як члена-засновника. До Конституції України були внесені відповідні зміни, але все це мало формальний характер. Досить сказати, що саме в цей час багатотисячні війська НКВД — МГБ були кинуті на придушення національно-визвольної боротьби українського народу, що її вела УПА.

На Ялтинській конференції ухвалили також проведення нового кордону між СРСР і Польщею. Ще в червні 1944 p. M. Хрущов, тодішній перший секретар ЦК КП(б), відповідно до звернень місцевого українського населення добивався, щоб цей кордон було проведено в межах етнічних українських земель аж по Криницю й Холм. Однак польські комуністи стали активно протестувати, тому Сталін погодився на кордон по лінії Керзона, що й було закріплено в Ялті. Пізніше Сталін погодився передати Польщі ще й міста Перемишль та Холм, які, до речі, були в складі України у 1939—1941 pp.

9.09.1944 p. був підписаний договір між урядами УРСР та Польщі про обмін населенням. Принцип добровільного переселення українців до України, передбачений договором, майже одразу було порушено. Три дивізії Війська Польського, сили держбезпеки почали примусово виселяти українців, вдаючись до терору, внаслідок якого гинули часом цілі села (Павлокома, Сагринь, Малковичі, Терка та ін.).

На Ялтинській конференції СРСР погодився через три місяці після перемоги над Німеччиною вступити у війну на боці «аліянтів» проти Японії. Чимало українських вояків брали участь у визволенні від японських окупантів Кореї та Китаю.

Друга світова війна завершилася капітуляцією гітлерівської Німеччини та Японії. Поки українці проливали кров на дуже далекому від неї Сході, Західна Україна палала вогнем.

До 1.09.1946 р. польський уряд виселив із Закерзоння майже півмільйона українців. (Водночас до Польщі переселилося або було змушено переселитися під тиском радянської адміністрації близько 800 тисяч поляків із західних українських земель. Оскільки лишалося ще понад 200 тис., а термін дії договору вичерпався, то польський уряд здійснив акцію «Вісла». Приводом до неї стала загибель 28.03.1946 р. в бою з УПА (сотня «Хріна») віце-міністра оборони Польщі, генерала К. Свєрчевського. Українців силою, не спиняючись перед різаниною цілих сіл і влаштуванням концтабора «Явожно» (філія Освенціму) для українців, було виселено із Закерзоння. При цьому нищилися православні та греко-католицькі храми, цвинтарі, архіви, перейменовувалися не тільки українські назви сіл та вулиць, але й назви річок. Ті, хто лишився в Польщі, були поселені на землі, які Польща дістала від Німеччини після війни (Помор'є, Пруссія, Сілезія), так звані «одзискане землі», на дискримінаційних умовах. Робилося все, щоб розпорошити і засимілювати українців у Польщі. В наші дні верхня палата польського сейму засудила акцію «Вісла», а президент Польщі О. Кваснєвський вибачився перед українцями. Цей акт доброї волі, однак, не дійшов логічного кінця, бо нижня палата сейму не засудила акцію «Вісла», відтак жертви репресій 1947 р. і нині позбавлені матеріального відшкодування та належної моральної сатисфакції. Тих українців, котрі прибували до УРСР, поселяли якнайдалі від Галичини й Волині, на Східну Україну, переважно на Донбас, а також у Крим, а то й до Сибіру. Поселення їх на нових місцях відбувалося без належного забезпечення, тяжкі умови призводили до втеч на Галичину, що викликало нові репресивні дії.

Незважаючи на великі людські й матеріальні втрати, СРСР відіграв вирішальну роль у розгромі Німеччини. Росіяни природно становили більшість у Радянській армії, але внесок українців у перемогу СРСР над Німеччиною та її союзниками важко переоцінити. Під час війни в Україні загинуло 5,5 млн осіб (разом з жертвами серед мирного населення — 8 млн). Останнім часом історики та демографи доводять, що втрати СРСР у Другій світовій війні були більшими (Президент СРСР М. Горбачов називав цифру уже не 20, а 29 млн), однак їхня пропорція не змінюється. Олександр Довженко у своєму щоденнику ще в роки війни відзначав, що всупереч офіційній пропаганді загальні втрати українців насправді становлять близько 13 млн. На фронтах втрати України оцінюються в 2,5 млн осіб, тоді як втрати значно більшої Росії — у 3—4 млн. Українці посіли друге місце після росіян по кількості воюючих в лавах Радянської армії та по кількості осіб, які в 1941—1945 pp. були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. Не слід забувати й про те, що чимало українців воювало в арміях держав антигітлерівської коаліції (США, Канади та ін.), брало активну участь у русі Опору у Франції, Бельгії, Югославії та ін.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про величезну, але до кінця ще належно не оцінену роль України та українців у розгромі гітлерівської Німеччини.

Друга світова війна тяжко позначилася на економічному становищі України. Її підприємства, фабрики й заводи нищилися під час військових дій, а також під час відступів обох воюючих сторін (Червоною армією у 1941 p., гітлерівською армією у 1943—1944 pp.). В Україні було зруйновано понад 700 міст (40% міст СРСР, зруйнованих внаслідок війни), близько 30 тис. сіл. Сумарні матеріальні втрати сягали майже половини всіх втрат СРСР. Змінилася і національна структура населення України. Тут майже не стало німців, значно зменшилася кількість євреїв і циган, винищених гітлерівцями, а також поляків. Зате значно збільшилася кількість росіян, яких Москва прагнула поселити в містах України, особливо в прикордонних регіонах — Галичині (Львів), Закарпатті (Ужгород).

2,5 млн українців було примусово вивезено до Німеччини, де вони мусили працювати в тяжких умовах, часто гинучи або втрачаючи здоров'я. Близько 200 тис. колишніх українських «остарбайтерів» залишилися на Заході. Після війни остарбайтери, так само як і військовополонені, стали об'єктом особливої уваги НКВД. Вони зазнавали різних видів дискримінації, причому «східняків» на підставі ганебного пункту ялтинської угоди примусово депортували на «родіну», де вони, так само, як і багато хто з добровільних репатріантів, часто з німецької неволі потрапляли до радянських концтаборів. Колишні «остарбайтери», біженці й полонені роками жили в тяжких умовах у таборах для «переміщених осіб» у західній Німеччині, прагнучи виїхати у будь-яку країну світу (серед них були не тільки Австралія, Англія, Канада, США, а й Аргентина, Бразилія, Венесуела, Парагвай, Уругвай, Туніс та ін.). До речі, остаточна реабілітація колишніх військовополонених відбулася в Росії лише через 40 років, у 1995 р.! В Україні ж іще й нині не прийнято відповідної державної ухвали.


Просмотров 692

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.ru - 2021 год. Все права принадлежат их авторам!